Теоретико-методичні засади навчання фонетики української мови в гімназії

Наголос та інтонація належать до просодичних, або нелінійних, фонетичних одиниць, що не мають власних матеріальних засобів вираження, не функціонують самостійно, не можуть вимовлятися ізольовано, виокремлюватися зі складу лінійних одиниць, іншими словами, вони „в потоці мовлення не становлять окремої ланки, а накладаються на вже наявні сегменти” [74, с. 8]. Окрім того, це явища, які характеризують виражені мовні одиниці загалом і виконують важливу об'єднувальну функцію. М. Панов відзначає: „Ми звикли (так нам підказує інтуїція) вважати наголос, інтонацію чимось додатковим до звуків, неначе вони „розлиті” поверх звукового ряду” [349, с. 16].

З'ясовуючи питання про відповідність наголосу й інтонації, А. Реформатський доходить висновку, що: 1) і наголос, і інтонація не входять до характеристики фонем як сегментних одиниць; 2) і наголос, і інтонація щодо фонем - явища іншого рівня, вони суперсегментні; 3) ні явища наголосу, ні явища інтонаційні не можна назвати „фонемами” („фонема інтенсивності”, „фонема тону”), оскільки ці явища просодичні; 4) наголос „входить” в інтонацію, є одним із її складових, але у зв'язку з різними типами наголосу це „входження” варіює від мови до мови [418, с. 15].

Система наголосу української мови, як і інших східнослов'янських, сформувалася внаслідок історичного розвитку праслов'янської і протоукраїнської акцентуаційних систем. У праслов'янській мові акцентований голосний характеризувався не тільки наголосом, а й певною довготою або короткістю і відповідною інтонацією. На східнослов'янському ґрунті розмежування довготи і короткості, а також інтонацій зникло, і у словах зберігся лише наголос.

Свого часу ще О. Потебня передбачав, що вчення про наголос становитиме окрему царину лінгвістичної науки. Систематичне наукове дослідження наголосу, як відзначає один із провідних дослідників акцентології В. Винницький, проводиться в кількох аспектах: 1) вивчення процесу становлення українського наголосу у зв'язку з історичним розвитком мови (З. Веселовська, В. Скляренко); 2) дослідження теоретичних питань наголосової системи української мови в порівняльно-історичному плані (Л. Булаховський, В. Скляренко); 3) систематизація наголосу літературної мови через вивчення лексикографічних джерел, мови творів письменників (Л. Булаховський, В. Винницький); 4) характеристика системи українського акцентування, аналіз закономірностей наголошування різних частин мови (Л. Булаховський, М. Пилинський, М. Погрібний, В. Русанівський та ін.); 5) пояснення лексико-граматичних (розрізнювальних) функцій наголосу (В. Винницький); 6) експериментальне дослідження словесного наголосу (Т. Бровченко); 7) висвітлення питань діалектного наголосу (І. Матвіяс, А. Очеретний та ін.) [102, с .6].

Орієнтація процесу навчання української мови в сучасній школі на формування мовної особистості потребує неабиякої уваги й до вдосконалення вмінь дотримуватися у процесі спілкування низки норм (стилістичних, комунікативних, етичних), до яких відносимо й інтонаційні. Хоч інтонація мовлення ще й досі лишається однією з найменш досліджених напрямків методики мови, усе ж таки необхідно відзначити, що окресленій проблемі присвячено чимало праць видатних психологів, лінгвістів (А. Багмут, І. Білодід, Л. Близниченко, Л. Бондарко, О. Бризгунова, Л. Вербицька, Н. Жинкін, Л. Зіндер, Л. Куліш, М. Матусевич, М. Панов, А. Реформатський, Н. Тоцька, Л. Цеплітіс, Л. Щерба), доробки яких великою мірою можуть слугувати розвиткові вітчизняної методичної думки.

Важливі експериментально-фонетичні дослідження проводилися у відділі експериментальної фонетики Інституту української мови (Інститут мовознавства ім. О. Потебні). Вони скеровувалися насамперед на визначення інтонаційних особливостей комунікативних типів і видів речень, різновидів думки, встановлення складної взаємодії тональних, динамічних і темпоральних компонентів інтонаційної організації змісту висловлення. При цьому робилися спроби вичленувати з інтонації специфіку передачі емоційно-вольового стану мовця (А. Багмут, Л. Близниченко, І. Борисюк та ін.). Проводилася робота щодо встановлення експериментально-фонетичним шляхом особливостей складоподілу в сучасній українській мові (В. Брахнов), інтонаційних особливостей вставності (Н. Плющ) та сполучникових (А. Грищенко).

Окрім того, інтонація оформляє різноманітні синтаксичні конструкції і типи речень, за допомогою інтонації мовлення членується на інтонаційно-смислові відрізки - синтагми; нарешті, інтонація бере участь у вираженні думок, почуттів, волевиявлень людини; словесний наголос є обов'язковою ознакою фонетичного слова. „Без наголосу немає слова, без інтонації неможливе мовлення, спілкування”, - зазначає О. Волох [111, с. 98].

З огляду на вищесказане є всі підстави вважати фонетику фундаментом гімназійного курсу мови. З'ясовуючи з учнями граматичне або лексичне значення слів, необхідно йти від їх фонетичної (звукової) структури, бо фонетична форма слова за своєю природою первинна. Без усвідомленого засвоєння фонетики неможливе вивчення інших розділів науки про мову. Важливо сформувати вміння в учнів бачити, у яких звукових відношеннях опиняються слова, об'єднувані у словосполучення та речення. Знання з фонетики потрібні для засвоєння особливостей усного мовлення, законів писемного мовлення, орфоепії - норм літературної вимови, зокрема правильної вимови звуків та їх сполучень у мовленнєвому потоці, для усвідомлення виражальних можливостей інтонації, її компонентів.

1.2 Фізіолого-акустичний та лінгвістичний аспекти вивчення звуків мовлення

З-поміж понять, які необхідно усвідомити учневі в процесі навчання фонетики, чільне місце посідає звук мовлення, бо саме звуковий аспект мови вважають основою її існування, тією базою, що дозволяє мові бути засобом спілкування людей, виконувати комунікативну функцію. Поза звуковим вираженням мова не може функціонувати, йдеться чи про усний, чи про писемний її вияв. Писемна форма мови - це всього лише „переклад” (тією чи тією мірою точний) усного мовлення в графічно-орфографічну оболонку, умовно прийняту і зрозумілу всім, хто володіє мовою [543, с. 105; 475, с. 43].

Одним із важливих завдань навчання фонетики є розвиток усвідомленого ставлення до матеріального вираження мови. Для більш ефективного навчання необхідно формувати у випускників ряд умінь звукового аналізу: правильно вимовляти в словах звуки, чути кожен звук у слові і відмежувати його від сусіднього звука, називати звуки у слові по порядку та визначати їхню кількість, давати якісну характеристику кожному звукові (голосний, приголосний; голосний наголошений, ненаголошений; приголосний твердий, м'який, парний, непарний, за твердістю-м'якістю; глухий, дзвінкий, парний, непарний за глухістю-дзвінкістю й ін.).

Успіх формування навичок звукового аналізу залежить і від рівня розвитку мовленнєвого чуття (слуху) - „здатності розмежовувати окремі звуки” [136, с. 10], завдяки чому учень оволодіває мовленням. Цей неусвідомлений розвиток фонематичного сприйняття звуків мовлення забезпечується звичайним спілкуванням учнів із довкіллям, роботою над звуковим аналізом, що йде від природних мовленнєвих дій.

Отже, уточнення про те, що поняття звук набагато ширше, ніж поняття звук мовлення [74, с. 8], є досить актуальним для вивчення звука в гімназійному курсі фонетики, бо, як довів експеримент, далеко не кожен учень спроможний дати відповідь на запитання: Чи всі звуки, утворювані людиною (сопіння, кашляння, свист та ін.), є звуками мови? До того ж у довкіллі можна чути безліч інших звуків (шум трави, гуркіт, спів, свист, рев).

У зв'язку з цим важливим для методики навчання фонетики української мови є положення про звук як мінімальну незначущу одиницю мовленнєвого потоку, що характеризується „коливанням пружного середовища (повітря), утворюється апаратом мовлення людини і сприймається її апаратом слуху” [74, с. 8], виступає в мовленні неподільно, як єдине ціле; з нього не можна вилучити окремі елементи вимови (артикуляції); сам по собі звук не має мовного значення, але опосередковано він пов'язаний зі значенням [423, с. 14]. Вимовлювані відокремлено, вони самі по собі нічого не означають, оскільки неможливо встановити значення голосних [е], [а] або приголосних [т], [м]. Об'єднані в певній послідовності ті ж самі звуки утворюють слово тема, яке має і лексичне значення, і матеріальну форму вираження цього значення, тобто звукову оболонку.

Звуки мовлення, відповідно до чинних програм з української мови, вивчаються в трьох аспектах і характеризуються артикуляційними, акустичними та фонологічними властивостями. Хоч, як відзначено в методичній літературі, „усі три аспекти представлені у програмі, але чіткого розмежування їх немає” [308, с. 90]. І це, очевидно, не випадково, оскільки звуки людської мови за своєю природою і функціями досить складні одиниці, мають різноманітні властивості залежно від того, з якої позиції їх розглядають. Якщо говорити про творення звукових одиниць, то маємо на увазі вимовну діяльність людини, роботу, здійснювану її мовними органами. Коли ж розглядати звуки, утворені в результаті роботи мовних органів, маємо справу з іншим аспектом звукових одиниць. Якщо цікавитися, як звуки сприймаються слухачем, то натрапляємо на перцептивний аспект звукових одиниць. У лінгвіста, що вивчає звуковий аспект мови, викликає інтерес передовсім співвідношення всіх властивостей звукових одиниць із їх основною функцією в мові - утворювати і розмежовувати звукові обриси значущих одиниць (морфем, слів та ін.).

Фонетисти, вивчаючи звук у різних аспектах, вказують на досить складні відношення, у яких вони знаходяться [475, с. 43-44; 476, с. 18-24]. Незважаючи на тісний взаємозв'язок між трьома аспектами, кожен із них наділений певною самостійністю. Питання про те, що повинно бути покладено в основу опису звуків мовлення - акустичні властивості чи артикуляції органів мовлення, які мають місце під час їх утворення - є предметом дискусій упродовж тривалого часу. Прибічники акустичного опису звуків висували на передній план акустичний чинник, адже саме звук, на їхню думку, служить для спілкування людей, а не рух органів мовлення [492, с. 105].

Представники артикуляційного аспекту вивчення звука доводили, що за допомогою акустичного аналізу неможливо з'ясувати сутність звуків. Вони звертали увагу на процес говоріння, виконання певних рухів язиком, губами й ін., унаслідок чого можна оволодіти усним мовленням. Тому артикуляційний аспект, із їх погляду, потрібно вважати найважливішим аспектом фонетичної науки. Усі описи найрізноманітніших звукових систем із самого початку ґрунтувалися на аналізі артикуляцій, „оскільки анатомо-фізіологічні характеристики можна спостерігати і без спеціальних приладів” [75, с. 8].

Для науки останніх років характерне прагнення знайти залежність між артикуляційними й акустичними характеристиками звуків. За словами Л. Зіндера, „у кожній вимові акустичні властивості звука визначаються його артикуляцією” [194, с. 84]. У процесі навчання фонетики необхідно враховувати тісний взаємозв'язок між артикуляційним і акустичним аспектами звукових одиниць, а не протиставляти їх.

Мовознавці, з'ясовуючи звуковий аспект мови в усіх напрямках, використовують здебільшого анатомо-фізіологічні й акустичні методи дослідження, але підпорядковують їх основній меті - установленню співвідношення фізичних властивостей звукових одиниць із їх функційними властивостями. Відповідно, для використання мови як засобу спілкування, що є важливим у процесі навчання української мови в гімназії, першорядне значення має функційний, або лінгвістичний, аспект звуків мови. Він „полягає в з'ясуванні тієї ролі, яку звуки виконують у формуванні, розпізнаванні й розрізнюванні значущих мовних одиниць - морфем, слів та їх форм” [476, с. 16]. Ця думка знайшла продовження в методиці навчання: „звуки мови необхідно вивчати у трьох аспектах: фізичному, або акустичному, анатомо-фізіологічному і лінгвістичному, або функційному” [308, с. 90]. Головним у вивченні звука названо функційний аспект.

Не можна під час аналізу означуваної проблеми залишити поза увагою дисертацію О. Караман „Формування в учнів орфографічних умінь і навичок у процесі вивчення фонетики” (1994 р.), у якій зазначено: „Характеристика звука як функційного елемента мови, що служить для оформлення мовних одиниць більш високих структурних рівнів та розрізнення їх значень, повинна бути в центрі уваги вчителя”, „одне й те ж слово кожен вимовляє по-своєму, просте значення слова, а отже і кожна його складова частина сприймається однаково, незалежно від того, хто і як його вимовляє” [219, с. 23].

Лінгвістичний аспект має своїм завданням вивчення звукового ладу мови з погляду її функцій у процесі комунікації, з позиції того, як звукові одиниці пов'язані зі смисловою стороною висловлювання і як вони виокремлюються з суцільного мовного потоку. Експериментальні дослідження з застосуванням спеціальних приладів доводять, що членування мовного потоку на окремі звуки за артикуляційно-акустичного підходу практично неможливе, оскільки кожна людина вимовляє звуки в тих самих словах по-своєму і кожного разу по-різному.

Вивчення теми „Звуки мовлення” тривалий час ускладнювалися, як уже зазначалося вище, відсутністю в шкільному навчанні терміна фонема. Поза увагою вчителя залишається нині лінгвістичний аспект фонетики, що розглядає звуковий лад мови з погляду на її функції в процесі комунікації, адже мовлення - це передовсім спілкування, виражене в усній та писемній формах. Якщо ми беремо до уваги усне спілкування, то мовлення виступає як передача змісту спілкування у звуках. Тоді звук - це матеріальна реалізація фонеми в мовленні. Іншими словами, учням важливо зрозуміти, що кожна фонема реалізується в певних звуках, які називаються її варіантами, або алофонами.

З огляду на зазначене робота над функційним аспектом звука мовлення потребує деяких уточнень. У процесі дослідження ми зважаємо на два основні типи вимовних помилок, пов'язаних із діалектним оточенням та впливом явищ інтерференції: відповідна фонема літературної мови в говорі залишається, але має деякі відмінності в артикуляції як основного вияву, так і позиційних її варіантів (фонетичні помилки), або ж вона заступається в говорі цілком іншою фонемою (фонологічні помилки). Тому для усунення обох видів помилок учням важливо розрізняти головний варіант фонеми (незалежний від позиції у слові та від сусідніх звуків); додаткові, які бувають позиційні (залежні від позиції фонеми у слові), комбінаторні (залежні від звукового оточення); факультативні (можливі замість головного варіанта в незалежній позиції) [507, с. 699].

Нині в українській літературній мові (ці відомості беремо за основу і в навчанні фонетики в гімназії) встановилася фонологічна система з 38 одиниць, що об'єднує 6 голосних фонем (/а/, /о/, /у/, /е/, /і/, /и/) і 32 приголосні фонеми: (/б/, /в/, /ґ/, /г/, /д/, /ж/, /з/, //, /д/, //, /к/, /л/, /м/, /н/, /п/, /р/, /с/, /т/, /ф/, /х/, /ц/, /ч/, /ш/, /j/, /д?/, /з?/, /?/, /л?/, /н?/, /р?/, /с?/, /т?/, /ц?/).

Голосні фонеми в гімназійному курсі української мови розрізняємо за: 1) наявністю чистого тону; 2) рядом - переднім чи заднім; 3) підняттям язика - низьким, середнім або високим, причому тут ураховується не класифікація фонем, а відносне положення язика під час творення різних суміжних звуків; 4) наголосом - наголошена чи ненаголошена.

Що ж до приголосних, то вони класифікуються за: 1) участю голосу і шуму; 2) місцем творення (за активним і пасивним мовним органом); 3) способом творення; 4) наявністю або відсутністю пом'якшення (палаталізації) [477, с. 47-52; 476, с. 30-43].

У вивчені фонологічної системи української мови в гімназії необхідно також подати відсутні в чинних програмах та підручниках відомості про те, що в сучасній українській лінгвістиці виокремлено найголовніші ознаки самостійності фонем:

а) подальша неподільність на значущі одиниці (окремими фонемами сучасної української літературної мови є африкати, але не виступають окремими фонемами подвоєні чи подовжені приголосні);

б) здатність протиставлятися іншим фонемам (так, щоб із заміною однієї фонеми іншою змінювалося або руйнувалося значення слова;

в) незалежність від фонетичного оточення в потоці мовлення;

г) незалежність від позиції у слові, здатність виступати в будь-якій позиції (на початку або в кінці слова, між голосними чи приголосними) [477, с. 44-45].

Отже, на етапі узагальнення та систематизації знань із фонетики в гімназії розглядаємо фонему як: одиницю мови, яка легко вичленовується носіями із суцільного мовленнєвого потоку; абстрактну одиницю, що існує в нашій свідомості, як узагальнення ряду звучань, які мають певну акустичну й артикуляційну спільність; величину сталу, оскільки в мовленні реалізується у вигляді кількох конкретних звуків; соціальне явище, бо узагальнює всі відтінки звучань однієї й тієї ж фонеми, незалежно від індивідуальних особливостей вимови.

Учитель зможе домогтися глибоких знань учнів лише тоді, коли сформує цілісне розуміння фонетичної системи української мови. Тому думки на зразок того, що „немає потреби в умовах викладання мови в школі вимагати від учнів запам'ятовування, які звуки з допомогою яких органів мовлення утворюються”, „не слід захоплюватися і витрачати багато часу на пояснення фізіологічної природи звуків”, сьогодні, очевидно, є застарілими [309, с. 157]. Адже нерозуміння школярами фізіологічного аспекту звука призводить до зазубрювання класифікацій голосних та приголосних звуків української мови.

Розмежовувати голосні та приголосні звуки мови, спиратися на усвідомлення їхніх ознак, а не на механічне запам'ятовування, можна лише тоді, коли учень матиме уявлення про органи мовлення. Звуки людського мовлення відрізняються від суто фізичних звуків насамперед тим, що є фізіологічним явищем. Фонетика, хоч і послуговується даними анатомії та фізіології органів мовлення, усе ж створює „власну анатомію і фізіологію відповідно до тих особливостей органів, які мають значення лише для творення звука” [194, с. 86]. У фонетиці говорять про частини язика, про вібрацію певних органів, про утворення щілин між певними органами - усе це не є предметом розгляду фізіології.

Рухи і відповідні позиції органів мовлення, пов'язані з вимовою того чи того звука, прийнято називати артикуляцією (від лат. articulatio - розчленовано вимовляти) [476, с. 18; 477, с. 23]. Усі органи мовлення поділяють на активні (органи при творенні звука знаходяться в русі: язик, який торкається до різних частин піднебіння і зубів; губи; голосові зв'язки; задня стінка глотки; піднебінна завіса (м'яке піднебіння і маленький язичок) і пасивні (органи під час творення звука залишаються нерухомими: тверде піднебіння, альвеоли, зуби, а також носова порожнина) залежно від їх ролі в процесі звукоутворення [74, с. 12]. Усвідомити роль органів мовлення у творенні звуків конче необхідно. Учні повинні зрозуміти, що, наприклад, участь голосових зв'язок у творенні звуків надає останнім дзвінкості, а відсутність цієї участі створює глухість звуків; опущена піднебінна завіса надає звуку носового відтінку, а піднята - чистоти; підняття середньої частини язика до твердого піднебіння створює м'якість приголосних і т. ін. Якщо вчитель неправильно з'ясує сутності таких процесів, то є небезпека в подальшому припускатися помилок у поясненні фонетичних явищ і законів мовлення.

У дослідженні для вивчення беруться до уваги не лише ізольовані звуки, а мовленнєвий потік, сполучення звуків, їхня взаємодія, коли, за словами Н. Тоцької, „відбувається своєрідне накладання артикуляції кінцевої й початкової фаз сусідніх звуків або й цілих звуків” [476, с. 50]. Тому в подальшому не менш важливим у вивченні звука є розрізнення трьох фаз (приступ, або екскурсія, - орган мовлення займає правильне положення, наприклад, язик із положення спокою переходить до положення при артикуляції приголосного [д?] і [д] у словах дім, вода; витримка, під час якої зберігається відносно стабільне положення органів, що артикулюють: наприклад, зберігається зімкнення приголосного [д]; відступ, або рекурсія, - перехід до наступного звука, наприклад, від приголосного [д] до приголосного [ж] у слові віджити, від [д] до [а] в слові вода).

У потоці мовлення рекурсія звука накладається на екскурсію наступного. Ці фази артикуляції виявляються по-різному: екскурсія і рекурсія властиві такту чи цілій фонетичній фазі, а не звукам; „навіть витримка залишається незмінною” [477, с. 26]. Причому якість звука залежить не тільки від центральної фази - витримки, а й від двох інших фаз. Наприклад, приголосні звуки перед [і] стають м'якими або пом'якшеними [475, с. 47].

Відтак засвоєння учнями відомостей про три фази артикуляції є необхідною умовою для свідомого розуміння того, що основні артикуляційні типи взаємно замінюють свою якість і таким чином виникають відмінні алофони фонем, до того ж у подальшому це сприятиме поясненню таких явищ у мовленні, як асиміляція, дисиміляція, палаталізація (рис. 1.1).

Рис. 1.1. Фази артикуляції

З акустичної позиції, на думку Л. Зіндера, вимовний апарат людини (мовленнєвий тракт) складається з генератора звука і фільтра. Генератором тону служить гортань із голосовими зв'язками, генератором шуму - перепони, що створюються в надгортанних порожнинах. Фільтрувальну функцію виконують резонатори, утворювані надгортанними порожнинами [194, с. 95].

Докладне вивчення фізичної акустики звуків (звуки мовлення в акустичному аспекті, як і будь-які інші звуки, результат коливальних змін пружного середовища; унаслідок таких коливань утворюється звукова хвиля) стало можливим завдяки появі спеціальних приладів - динамічних спектрографів, осцилографів. Уперше акустичні ознаки звуків описав мовознавець Р. Якобсон [566]. Усі подальші описи акустичних ознак звуків і спроби акустичних класифікацій (М. Жовтобрюх, М. Панов, Н. Тоцька) спираються на дослідження Р. Якобсона, практично не змінюючи основні його положення. Кожен звук мовлення з погляду фізичного аспекту учені характеризують за такими ознаками: 1) висота звука (залежить від частоти коливань пружного тіла, тобто від кількості стисків-розріджень повітря за одну секунду); 2) сила звука (залежить від амплітуди (розмаху) коливань: чим більший розмах коливань, тим сильніший звук); 3) довгота (залежить від часу звучання); 4) чистота звука (залежить від ритмічності коливань: якщо коливання ритмічні, рівномірні, виникають чисті тони; якщо коливання неритмічні, чуються шуми); 5) тембр (залежить від додаткових тонів, накладених на основний) [475, с. 44; 476, с. 20-21].

Звук мовлення, як і будь-який звук, має свою висоту, яка залежить від кількості коливань на секунду, від частоти коливань (людське вухо сприймає коливання в межах 16-20000 Гц). Що частіші коливання, то вищим є звук.

Висота тону струни, наприклад, залежить від довжини цієї струни, від її напруги. Висота звуків мовлення залежить від коливання голосових зв'язок. Голосові зв'язки можуть змінювати свою довжину і напругу завдяки м'язам. Зі зміною довжини та напруги голосових зв'язок змінюється кількість коливань за секунду, водночас із тим змінюється висота тону звука.

Звуки мовлення мають силу (інтенсивність), залежну від амплітуди, тобто розмаху коливань. Чим менший розмах, тим слабший звук. Сила звуків зумовлена ступенем енергії, з якою струмінь повітря коливає голосові зв'язки або тисне на місця, де утворюється перешкода. Інтенсивність звука, на думку Н. Тоцької, не є величиною сталою для кожного голосного звука, у мовленнєвому потоці сила звука перебуває в складному зв'язку з наголосом, позицією в слові, його артикуляційними ознаками: найбільшу інтенсивність мають відкриті голосні [а], [е], найменшу - закриті [у], [і], що легко переходять у приголосні [в], [й] [476, с. 21].

Унаслідок коливань голосових зв'язок утворюється основний тон, висота якого залежить від довжини голосових зв'язок, ступеня їхньої напруженості. Що коротші і більш напружені зв'язки, то вищий звук. До основного тону в надгортанних порожнинах, залежно від їх форми й розміру приєднуються додаткові тони - так звані обертони, які надають звукові додаткового забарвлення, і називаються тембром. Тембр звуків мовлення у фізиці визначають як звукове забарвлення, характерне для кожного голосу чи інструмента. Тембр зумовлено кількістю та силою обертонів. Для прикладу учням можна запропонувати струну, що звучить. Вона вся коливається і одночасно коливаються окремі її частини, у результаті чого утворюється складний звук.

Під час утворення тембру неабияку роль відіграє резонанс - поява звучання будь-якого тіла під впливом звучання іншого тіла. Тіло, яке не є джерелом звука, а звучить лише завдяки резонансу, називається резонатором. У мовленнєвому апараті роль резонаторів виконують порожнини рота, носа і глотки. Резонатори підсилюють основний тон звука й обертони.

Відповідно, тембр звука - це досить складне явище, що характеризується сукупністю основного тону, шуму, обертонів.

Звуки мовлення, як і інші звуки, характеризуються тривалістю звучання в часі. Вони можуть бути довгими або короткими. Наприклад, протяжність українських голосних під наголосом довша, ніж ненаголошених.

Людське вухо розмежовує музичні тони і шуми. Це залежить передовсім від характеру коливальних рухів, які можуть бути періодичними (рівномірними) чи неперіодичними (нерівномірними). Якщо коливання здійснюються ритмічно, періодично, через певні інтервали, то така музична хвиля справляє враження музичного тону. Якщо ж коливальні рухи відбуваються неперіодично, неритмічно, то вухо сприймає такий звук як шум. У мовленні людини використовуються і тони, і шуми.

Дослідники звукової системи мови (Ю. Карпенко, Л. Прокопова, Н. Тоцька) сходяться на тому, що голосні звуки - це в основному музичні тони, утворені внаслідок коливань голосових зв'язок і подальшої модифікації тонів, що тут виникли, у надгортанних порожнинах; приголосні - переважно шуми [475, с. 50; 476, с. 30].

Отже, звукова система української мови має дві основні категорії - голосні та приголосні. Вони відрізняються одна від одної артикуляцією, структурою і функцією. У мовленнєвому потоці звуки завжди виступають у сусідстві з іншими звуками, піддаються впливові з боку останніх, змінюють свої артикуляційно-акустичні ознаки. Учням доцільно подати узагальнювальний матеріал артикуляції голосних та приголосних, які відрізняються:

1. Положенням органів мовлення. Під час творення приголосних звуків на шляху видихуваного струменя повітря завжди виникає перепона. Повітряний струмінь, що виходить на поверхню, долає перепони і при цьому створює шум, який сприймається як приголосний звук. Під час вимови голосних мовленнєвий канал відкритий і струмінь повітря не має на своєму шляху перешкоди, яка може створювати шум.

2. Напруженням органів мовлення. При творенні голосних увесь мовний апарат напружений, під час творення приголосних напруження сконцентроване лише в місці утворення перепони, у фокусі створення шуму, це так звана концентрована напруга.

3. Різною силою повітряного струменя. У процесі утворення голосних повітряний струмінь слабкий, при творенні приголосних - сильний [5, с. 26].

Щодо акустичних ознак поділу звуків на голосні та приголосні, то однією з основних є характеристика джерела звука. Якщо в основу голосних покладено голосове джерело (музичний тон), то в основу приголосних - одночасно голосове й шумове або тільки шумове [476, с. 30]. Функційна ознака, яка може бути покладена в основу розрізнення голосних і приголосних, виконує неоднакову роль в утворенні складу. Голосні вважають складотворчими, приголосні ж складів не утворюють, а лише входять до складу разом із голосними.

Принципи класифікації голосних звуків мовлення можуть бути різноманітними. По-перше, у сучасній лінгвістиці наявна артикуляційна класифікація, в основу якої покладено роботу органів під час вимови звуків; по-друге, акустична - розглядає фізичні властивості звуків. Голосні звуки акустично найбільш виразні і диференційовані під наголосом, у зв'язку з чим склад голосних визначається насамперед у наголошеній позиції, що є для них сильною.

За способом артикуляції, на думку Л. Зіндера, усі голосні однотипні, „вони утворюються таким чином, що під час їхньої вимови струмінь повітря може безперервно проходити через порожнину рота на поверхню” [194, с. 196]. Різняться вони лише за дією тих чи тих органів. Описуючи артикуляцію голосних, необхідно вказувати на положення органів мовлення: язика, губ, м'якого піднебіння.

Дбаючи про правильну вимову голосних звуків, учитель насамперед повинен брати до уваги нормовану артикуляційну базу - „доведені до автоматизму рухи органів мовлення: язика, губ, м'якого піднебіння, голосових зв'язок, нижньої щелепи та їх положення при утворенні членороздільних звуків” [436, с. 25]. Для характеристики голосних необхідно визначити ряд голосного, підняття, огубленість або її відсутність.

Місце артикуляції голосних визначається позицією спинки язика в горизонтальному напрямі щодо піднебіння. Звуки різняться за ступенем того, яким чином язик просувається: уперед чи назад.

Язик, як найрухоміший орган, відіграє визначальну роль у творенні голосних. Через те що язик легко рухається в горизонтальному й вертикальному напрямках, змінюється форма й розмір резонатора, від чого залежить якість голосного [476, с. 32]. Підняття язика може здійснюватися в передній, задній і центральній частинах ротової порожнини. Це дозволяє поділити всі голосні за рядами їх утворення. Якщо під час вимови звука язик більше чи менше піднімається до твердого піднебіння, лишаючи порівняно невеликий прохід для видихуваного повітря, а в задній частині ротової порожнини виникає великий простір, що служить резонатором, - утворюються голосні переднього ряду ([і], [и], [е]).

Якщо ж при вимові звука основна маса язика зосереджена в його задній частині й піднімається до заднього піднебіння, утворюються голосні заднього ряду ([а], [о], [у]). При цьому в задній частині ротової порожнини залишається тільки невеликий прохід, а великий резонатор утворюється в передній частині. Середнє положення між голосними переднього і заднього ряду займають голосні середнього ряду.

Ступінь піднесення спинки язика визначається його підняттям до твердого піднебіння. Найвище язик піднімається при вимові [і], [у], які називають голосними високого підняття (або закритими), оскільки піднята спинка залишає невеликий прохід для видихуваного повітря. Найнижче положення язика - при артикуляції голосного [а], який прийнято вважати голосним низького піднесення (або відкритим). Проміжне положення характеризує язик при вимові голосних [е], [о], які є голосними середнього підняття. В українській мові виокремлюють звук високо-середнього підняття [и].

У мовознавстві за ступенем відкритості ротової порожнини голосні поділяють ще на широкі (відкриті) й вузькі (закриті). До широких належать голосні низького й середнього підняття, до вузьких - голосні високо-середнього та високого підняття. Проте Н. Тоцька зазначає, що в межах чотирьох ступенів підняття кожен голосний також може утворюватися при більш або менш відкритій ротовій порожнині. Тому розрізняють, наприклад, [о] закритий [476, с. 33].

Губи при артикуляції голосних можуть перебувати у двох положеннях. В одному разі губи не витягують уперед, а навіть розтягують і відкриваються зуби. Так утворюються неогублені, або нелабіалізовані, голосні [а], [е], [и], [і]. В іншому - губи зближені, округлені і витягнуті вперед. При цьому утворюються огублені, або лабіалізовані, голосні [о], [у]. Міра розтягування губ, як і їхнє округлення й витягування вперед, може бути різною, але ця різниця не враховується, з погляду Л. Бондарко, при загальній класифікації, а береться до уваги під час опису конкретних голосних [76, с. 22].

Немає у мовознавстві єдиної позиції щодо віднесення голосного [и] до певного ряду і піднесення. Ще в середині ХХ століття [и] кваліфікували як звук передньо-середнього ряду високо-середнього піднесення (М. Наконечний) і вміщували не в окремій класифікаційній клітинці, а на перетині високого та середнього піднесень і переднього та середнього рядів [268, с. 140]. Згодом цю думку обґрунтувала Н. Тоцька, визначивши піднесення голосного [и] як високе (обнижене). Із часом Н. Тоцька, зважаючи на те, що [и] порівняно з [і] є голосним обниженим, виділила для нього окреме (четверте) піднесення - високо-середнє [476, с. 35].

Отже, у гімназійному курсі фонетики голосні звуки української мови розглядаємо за трьома ознаками. За місцем творення: голосні переднього ряду [і], [и], [е] й голосні заднього ряду [а], [о], [у]. За ступенем підняття голосні поділяємо на чотири групи: голосні низького [а], середнього [е], [о], високо-середнього [и] та високого [у], [і] підняття. За участю губ розрізняємо голосні: нелабіалізовані [а], [и], [і], [е] й лабіалізовані [о], [у].

Узагальнити та систематизувати знання про голосні звуки української мови варто за допомогою таблиці.

Таблиця 1.1 Класифікаційна таблиця голосних звуків сучасної української літературної мови

Примітка.Фігурними дужками < > позначено огублену вимову голосних [о], [у].

Під час навчання фонетики подається визначення голосних звуків і пояснюється, що у процесі їхнього творення видихуваний струмінь повітря проходить через ротову порожнину вільно. У вправах ставиться завдання пояснити роботу мовних органів у творенні голосних звуків. Учні можуть виконати це завдання лише тоді, коли добре засвоять будову мовного апарату і знатимуть, яке положення займає язик при творенні голосних. Тому вчитель, перш ніж давати подібні завдання, повинен пояснити, як утворюється кожен голосний звук: Наприклад, кінчиком язика торкайтеся нижніх зубів і легенько тисніть на них, вимовте кілька разів голосні звуки в такому порядку: [а]-[о]-[у]. Потім вимовте ці ж звуки в зворотному порядку: [у]-[о]-[а]. Ви переконалися, що в такому положенні звуки [а]-[о]-[у] вимовляти важко. Спостереження над усним мовленням учнів довели, що найпоширенішими хибами є неправильна артикуляція ненаголошеного [о]. Механізм його творення полягає в тому, що звук [о] разом із [у] та [а] належить до голосних заднього ряду, язик при творенні по горизонталі максимально відсувається назад.

Вимова звуків [а]-[о]-[у] здійснюється при рухові задньої частини язика по горизонталі до заднього піднебіння, основна маса язика зосереджена в задній частині ротової порожнини, у передній частині ротової порожнини утворюється резонатор. Однак він рухається і по вертикалі, підносячись уверх, утримуючись посередині ротової порожнини чи опускаючись униз. Артикулюючи [о], треба стежити, щоб язик не опускався вниз, бо тоді маємо „акання”.

Рух язика в горизонтальному і вертикальному напрямках при вимові голосних заднього ряду можна показати на схемі так:

Рис. 1.2. Рух язика під час вимови голосних заднього ряду

Згодом варто продовжити експеримент. Кінчиком язика учням потрібно торкнутися нижніх зубів і легенько тиснути на них, вимовити кілька разів голосні звуки в такому порядку [е]-[и]-[і]. Потім вимовити ці ж звуки у зворотному порядку: [і]-[и]-[е]. Стежити за рухом спинки язика по горизонталі та вертикалі. При вимові якого з голосних переднього ряду спинка язика високо піднімається вгору, а ротова порожнина ледь відкрита. І, нарешті, необхідно встановити, яка частина язика напружується під час вимови голосних переднього ряду. Рух язика при вимові голосних переднього ряду можна показати на схемі:

Рис. 1.3. Рух язика під час вимови голосних переднього ряду

Голосні звуки з акустичного погляду є періодичними (точніше, квазіперіодичними) коливаннями, викликані дією голосових зв'язок і ускладнені певними частотами, що створюють специфіку звучання кожного голосного. Не випадково і сам термін голосний пов'язаний зі словом голос. На осцилографічній кривій, за свідченням Л. Бондарко, голосні зображаються як послідовність більш-менш однакових за малюнком ділянок, які відповідають періоду основного тону [75, с. 35].

Безсумнівним, на думку Л. Зіндера, є те, що „для розрізнення голосних сила голосового тону не має ніякого значення”, „несуттєвою є й висота голосового тону”, адже якби характер голосного залежав від висоти тону голосу, „то під час співу кожному тону відповідав би певний голосний” [194, с. 172].

Отже, різниця між голосними визначається тим, що кожний голосний має характерний для нього спектр або, інакше кажучи, значення формант. Наприклад, звук [і] створюється складовими в 400 і 3200 Гц; це його форманти. Форманти володіють більшою силою, ніж інші (не обов'язкові для конкретного звука) складові. Щоб характеризувати звук акустично, необхідно вказувати на його частоту, силу і тембр. Однак „тембр визначається тим, які форманти утворюють звук, а форманти характеризуються частотою і силою”, тому, „визначення звука зводиться до частоти і сили формант” [466, с. 51].

Прийнято розрізняти приголосні напружені й ненапружені. В українській мові більш напруженими є всі наголошені голосні і менш напружені - ненаголошені. Закриті голосні [і], [у], [и] - більш напружені, відкриті [а], [о], [е] - менш напружені.

У фонетиці української мови усталилися певні закономірності утворення приголосних звуків. Беруться до уваги ті чинники, з поєднання і одночасної дії яких складається артикуляція голосного. Адже голос, що утворюється при певній роботі голосових зв'язок, або ж видих повітря з легенів не створює приголосного, як не створює його і зближення губ. Але коли поєднується зближення губ із голосом і з видихом повітря, утворюється дзвінкий губний приголосний, а зближення губ у поєднанні тільки з видихом дає глухий губний приголосний. Л. Зіндер визначає дві умови: 1) тривалість у часі, необхідна для утворення звука взагалі; 2) необхідна для утворення лише приголосного - наявність у будь-якому місці мовленнєвого апарату зімкнення або зближення тих чи тих органів мовлення [194, с. 115].

У процесі артикуляції приголосних в українській мові перепону утворює тільки один орган дії, виникає один фокус утворення шуму. Під час побудови класифікаційної таблиці приголосних мають на увазі передовсім поширені приголосні [76, с. 20].

Отже, класифікація приголосних спирається на різницю між типами приголосних, визначених дією активного артикуляційного органа. Можлива робота інших активних органів, що модифікують якість приголосних, але вона при створенні класифікації приголосних не враховується. Наприклад, приголосні можуть бути не лише повністю дзвінкими або глухими, але й частково одзвінченими чи оглушеними. У класифікаційній таблиці такі властивості звуків не враховуються, вони відзначаються в процесі опису конкретних звуків у потоці мовлення. В. Лобода приголосними називає звуки, основою яких є шуми, утворювані при проходженні й доланні струменем видихуваного повітря різних перепон [477, с. 28].

Щодо вивчення класифікації приголосних української мови в гімназійному курсі фонетики, то нами обрано характеристику за такими ознаками: 1) за участю голосу й шуму в їхньому творенні; 2) за місцем творення (за мовним органом); 3) за способом творення; 4) за наявністю або відсутністю пом'якшення.

Акустичні особливості приголосних звуків частіше залежать від артикуляційних умов їх творення. Творення кожного приголосного, за словами І. Ющука, „становить поєднання чотирьох одночасних мовленнєвих дій” [560, с. 8].

Перша дія природно полягає в участі тону й шуму у творенні звука, відповідно до якої приголосні поділяються на сонорні й шумні. Тривалий час у шкільних підручниках [510; 132] перша та друга група приголосних не розмежовувалися, а звуки однаково зараховували до дзвінких. Так, Г. Передрій зазначає, що в навчанні української мови пари глухих і дзвінких необхідно протиставляти „тільки за наявності чи відсутності голосу, що зв'язано з роботою голосових зв'язок”, „безпарними є 9 дзвінких (термін сонорні у шкільному курсі відсутній, вводити його недоцільно) і один глухий” [364, с. 13]. Однак згідно з усталеним у науці тлумаченням їхні властивості зовсім різні.

Сонорні приголосні, або сонанти (від лат. sonorous - звучний), акустично наближаються до голосних: у них тон переважає над шумом. З анатомо-фізіологічної позиції вони мають ознаки приголосних, оскільки творяться в певному місці резонатора, „напруження мовленнєвого апарату зосереджується там, де зближуються чи змикаються активний і пасивний мовні органи” [477, с. 32]. Окрім того, сонорні ніколи не оглушуються, глухі перед ними не стають дзвінкими. Дзвінкі ж можуть оглушуватися, глухі перед ними майже завжди звучать дзвінко.

До сонорних приголосних звуків української мови належать звуки [р], [л], [м], [н], [р?], [л?], [н?], [й], а також [в]. Усі інші приголосні належать до шумних. Шумні приголосні різняться між собою акустичними й анатомо-фізіологічними особливостями: одні з них складаються з голосу і шуму, інші - тільки з шуму. Тому шумні приголосні поділяються на дзвінкі й глухі. Коли повітряний струмінь, утворивши голосовий тон, потрапляє в ротовій порожнині в щілину або зімкнення, виникають дзвінкі приголосні: [], [ґ], [б], [ж], [], ['], [з], [з?], [д], [д?], [г]. Коли ж повітря вільно проходить у надгортанні порожнини через достатню голосову щілину й натрапляє в порожнині рота або глотки на вузьку щілину чи повне зімкнення, де утворюються специфічні для кожного приголосного шуми, виникають глухі приголосні: [ч], [к], [п], [ш], [ц], [ц?], [ф], [с], [с?], [т], [т?], [х]. Учням приголосні за участю голосу і шуму подаємо таблиці:

Таблиця 1.2 Класифікаційна таблиця приголосних звуків за участю голосу і шуму

Друга дія передбачає чотири можливі розташування перепони: на губах, на зубах, на піднебінні, у задній частині ротової порожнини. Відтак класифікація за місцем творення звука (або за активним мовним органом) ґрунтується на дії активних і пасивних мовних органів при утворенні фокуса його артикуляції, а всі приголосні поділяються на губні, язикові (передньоязикові, середньоязикові, задньоязикові) і глоткові, або фарингальні.

Результати спостереження за артикуляцією певних звуків дають підстави сказати, що не всі учні вимовляють їх правильно. Тому під час узагальнення знань про приголосні за місцем творення необхідно звернути увагу учнів на вимову деяких із них.

Губні, або лабіальні, приголосні творяться в момент долання повітряним струменем перепони між нижньою губою (вона виступає активним мовним органом) і верхньою губою або верхніми зубами. Коли струмінь видихуваного повітря прориває зімкнення між губами, творяться двогубі (білабіальні) приголосні [б], [п], [в], [м]; коли ж додається зімкнення між нижньою губою і верхніми зубами, творяться приголосні губно-зубні: [ф] та в певних позиціях [в].

Губно-губні [б], [п], [в] та губно-зубний [ф] творяться при піднятому м'якому піднебінні, що не дає змоги повітрю проходити через носову порожнину. Названі звуки у зв'язку з цим вважаються неносовими, або чистими.

При творенні губного [м] м'яке піднебіння опущене; струмінь видихуваного повітря проходить через носову порожнину, де створюється специфічне носове забарвлення, тому цей звук називають носовим.

Язикові приголосні залежно від того, яка частина язика торкається піднебіння, поділяються на передньоязикові, середньоязикові та задньоязикові.

Активними мовними органами при утворенні передньоязикових приголосних виступають передня частина язикової спинки і кінчик язика. До передньоязикових звуків української літературної мови відносять більшість приголосних, що різняться особливостями творення, специфічним забарвленням, різними якостями слухового сприймання: [д], [д?], [т], [т?], [з], [з?], [с], [с?], [ц], [ц?], [], [?], [ж], [ч], [ш], [], [л], [л?], [н], [н?], [р], [р?].

Передньоязикові приголосні [н], [н?] таким чином, як і губний [м], набувають носового забарвлення. Усі інші передньоязикові чисті (неносові).

Потребує певної уваги й артикуляція деяких передньоязикових звуків. Очевидно, під впливом графіки учні вимовляють [], [] окремо. Ці звуки, як і [ц], [ч], одного зразка творення. Учителеві необхідно застерегти, що у вимові повинен бути злитий звук: [м'нл?], [еиреилу], [ґриенулие].

У процесі дослідного навчання спостерігалося також невміння артикулювати звуки [ч], [ш], тому для правильної вимови учням потрібно вказати на те, що в українській мові вони тверді, а передня частина язика не лягає на піднебіння.

Середньоязикові приголосні творяться за активної участі середньої частини спинки язика, що піднімається вгору і зближується з твердим піднебінням. Саме тому їх називають ще піднебінними, або палатальними (від лат. palatum - тверде піднебіння). Так твориться приголосний [й].

Варто відзначити, що неврегульованими сьогодні є вживання звуків [г] і [ґ] та літер на їх позначення. О. Сербенська, з'ясовуючи проблеми усного мовлення, підтримує думки науковців, які звук [г] вважають власне українським: „Іван Огієнко писав про те, що ознакою української мови є тільки [г], чому й чужі слова з [ґ] ми українізуємо”. Окрім того, „І. Померанцев підкреслює, що це дуже давній звук, і на терезах вічності переважає всі носові французької” [477, с. 24].

Учням потрібно запам'ятати, що українських слів з проривним задньоязиковим [ґ] набагато менше. Це - кілька десятків загальнопоширених слів та кільканадцять діалектних: аґрус, ґанок, ґудзик, ґрати, ґніт, ґеґати, ґринджоли, дзиґа, ґердан, леґінь, ремиґати, балаґан та ін.

Задньоязикові приголосні [ґ], [к], [х] творяться під час проходження повітряним струменем перепони, що її утворює задня спинка язика при зімкненні чи зближенні з м'яким піднебінням. При вимові глоткового [г] корінь язика підтягується назад і зближується з задньою стінкою глотки. Крізь цю щілину протискується повітря й утворює характерний для цього приголосного шум.

Узагальнити та систематизувати знання про творення приголосних за місцем творення допоможе класифікаційна таблиця (табл. 1.3).

Третя мовленнєва дія містить три можливі способи поєднання перепони: видихуване повітря прориває перепону, повітря проходить крізь щілину, повітря спочатку прориває перепону, а потім проходить крізь щілину. Відповідно, ще однією ознакою приголосних є спосіб творення (характеристика джерела шуму). Така класифікація враховує характер перепони, утворюваної між активними і пасивними мовними органами.

Таблиця 1.3 Класифікаційна таблиця за місцем творення приголосних

Зімкненими називають приголосні звуки, що творяться в момент прориву струменем повітря повного зімкнення між активним і пасивним мовним органами: [б], [п], [д], [т], [ґ], [к], [м], [н], [д?], [т?], [н?]. Унаслідок раптового проривання повітрям зімкнення ці звуки ще називають вибуховими.

Оскільки артикуляція вибухових здійснюється з надзвичайно малою витримкою, більшість зімкнених приголосних є миттєвими (моментальними). До вибухових (миттєвих) належать [б], [п], [д], [т], [ґ], [к], [д?], [т?]. Приголосні [м], [н], [н?] творяться дещо по-іншому: струмінь повітря частково проривається назовні через ротову порожнину, частково - через носову. Тому вони є носовими.

Певну групу в межах зімкнених приголосних становлять зімкнено-щілинні, або африкати: [], [ц], [], [ч], [?], [ц?].

Група щілинних, або фрикативних, приголосних об'єднує звуки, що складаються з шуму, який твориться при проходженні струменем повітря щілини і виникає при наближенні активного мовного органа до пасивного: [в], [ф], [з], [с], [ж], [ш], [г], [х], [л], [й], [з?], [с?], [л?].

Щілинні приголосні [л], [л?] ще називаються боковими, бо під час їх утворювання виникає перепона в результаті наближення кінчика язика до ясен. Язик при цьому опускається і повітря проходить з обох боків.

З-поміж щілинних приголосних виділяють шиплячі ([ж], [ч], [ш], []) та свистячі ([з], [с], [ц], [], [з?], [с?], [ц?], [?]). Такий поділ щілинних приголосних ґрунтується на слуховому сприйманні звуків.

До дрижачих, або вібрантів, належать звуки [р], [р?]. При утворенні названих звуків активний мовний орган (кінчик язика) вібрує, а тому струмінь видихуваного повітря на дуже короткий час переривається, створюючи таким чином кілька (три-чотири) послідовних ритмічних вибухів невеликої сили. Учням можна подати в таблиці класифікацію приголосних звуків за місцем творення (таблиця 1.4).

Таблиця 1.4 Класифікаційна таблиця приголосних звуків за способом творення

Четверта дія полягає в пом'якшенні, або палаталізаціі, приголосних звуків, яке відбувається внаслідок додаткового підняття язикової спинки до твердого піднебіння. Порушене питання, з погляду Л. Прокопової, вважається „одним із найскладніших і найспірніших в українському консонантизмі через те, що саме тут знаходить свій вияв артикуляційний поліморфізм, явище, за якого в результаті різних артикуляційних рухів виникає приблизно однаковий акустичний ефект” [475, с. 178].

Виділення приголосних за твердістю-м'якістю для учнів також складає певні труднощі з відсутністю у шкільному курсі терміна „фонема”. У методичній науці висловлювалися думки навіть про те, щоб „вилучити зі шкільної програми класифікації приголосних за палатальністю” [364, с. 13]. Із такою позицією не можна погодитися, оскільки навряд чи в такий спосіб проблема двоїстості звука буде з'ясована. Н. Тоцька серед палаталізованих приголосні за ступенем вияву м'якості поділяє на три типи м'якості: 1) власне м'який приголосний [й], при вимові якого середня спинка язика торкається твердого піднебіння (і-подібна артикуляція не є додатковою, а основною, органічно властивою цьому приголосному); пом'якшені, або палаталізовані, [д?], [т?], [з?], [c?], [ц?], [л?], [н?], [р?], [?], при утворенні яких і-подібна артикуляція є не основною, а додатковою; 3) напівпом'якшені: а) губні: [б'], [п'], [в'], [м'], [ф']; б) шиплячі: [ж'], [ч'], [ш'], [']; в) задньоязикові: [ґ'], [к'], [х']; г) глотковий [г'], при вимові яких перед голосним [і] додаткова і-подібна артикуляція ослаблена [476, с. 42-43].