Теоретико-методичні засади навчання фонетики української мови в гімназії

Поширена думка, що інтонація - річ суб'єктивна, оскільки в кожної людини своя інтонація (справді, один і той же текст можна читати по-різному, і навіть різниця в читанні може бути суттєвою). Однак, заперечує Л. Зіндер, визнання того, що інтонація суб'єктивна, рівнозначне запереченню її мовної функції, бо суб'єктивне, соціально не зумовлене не може мати лінгвістичного значення [194, с. 267-268]. Науковець наводить приклад щодо професіональних читців, у мовленні яких усі відтінки інтонації чітко диференційовані, а самі виконавці вміють доводити їх до високого рівня виразності. Однак вони послуговуються лише тими засобами, наявними в мові, бо за інших умов, їх би не розуміли [298, с. 268]. Таке уточнення ще раз указує на важливість уведення відомостей інтонології до чинних програм та підручників із рідної мови (особливо на завершальному етапі її навчання), які, на жаль, відсутні сьогодні у змісті шкільної освіти [490; 491]. До того ж констатувальні зрізи, анкетування учнів і вчителів, спостереження за практикою навчання мови в гімназії свідчать про те, що інтонація як найважливіший аспект мовлення не стала об'єктом цілеспрямованого і систематичного спостереження в процесі навчання рідної мови. Епізодичні відомості, які учні отримують на уроках (логічний наголос, темп, тембр мовлення та ін.), не створюють у їхній свідомості певної системи. Учні сприймають інтонацію на інтуїтивному рівні, не орієнтуються в інтонаційних можливостях тону, тембру, в інформативних можливостях пауз, логічного наголосу, темпу, не можуть дати повного переліку основних елементів інтонації.

У мовознавстві є чимало визначень інтонації, які відрізняються між собою, як за формою, так і за суттю: „сукупність звукових мовних засобів, завдяки чому передається смисловий, емоційно-експресивний і модальний характер висловлення, комунікативне значення та ситуативна зумовленість, стилістичне забарвлення тексту, індивідуальність виражальних прийомів мовця” [16, с. 227]; „єдність взаємопов'язаних компонентів: мелодики, інтенсивності, темпу мовлення і тембру вимови; разом із наголосом утворює просодичну систему мови, є важливим засобом формування висловлювання та виявлення його смислу” [282, с. 197-198]; „будь-яке висловлювання від паузи й до паузи, незалежно від його тривалості, оформлюється фонетично як ціле” [194, с. 267]; „співвідношення кількісних змін тону, тембру, інтенсивності, довготи звуків, що слугують для вираження смислових і емоційних розрізнень висловлювань” [83, с. 96]. Інтонацію як сукупність кількох фонетичних засобів (наголосу, мелодики, пауз, тембру і темпу) визначає також і Н. Тоцька [502, с. 152].

Однак, не вдаючись до термінологічних розходжень, у теорії та практиці навчання мови варто обирати ті підходи до розуміння інтонації, які зумовлені передовсім завданнями, поставленими перед методистами та вчителями-словесниками сьогодні: виховання мовної особистості загалом і мовної, мовленнєвої та комунікативної компетенцій учня зокрема. До таких підходів відносимо: синтаксичний (інтонація входить у систему засобів передачі синтаксичних відношень); фонологічний (репрезентована як система опозицій, а її одиниці доповнюють список фонологічних одиниць); фонетичний (інтонація розглядається як засіб членування мовленнєвого потоку на мінімальні за смислом одиниці). Адже інтонація становить собою елемент мови, який притаманний усній формі (хоч не можна заперечувати її і в писемній формі), тісно пов'язана з ситуацією мовлення, із процесом спілкування людей. Ми дотримуємося положення про те, „що інтонація мовлення як мовний засіб вияву думок та емоцій відбиває реальні умови спілкування людей”, окрім того, „комунікативне спрямування мови в інтонації усного мовлення чітко визначається в таких мовних формах спілкувального процесу: 1) усна (звукова) форма - писемна (графічна) форма; 2) прямий (безпосередній) контакт - непрямий (опосередкований) контакт учасників комунікативного акту; 3) діалогічний характер - монологічний характер мовного прояву; 4) тісний ситуативний зв'язок - відсутність ситуативного зв'язку мовлення; 5) громадський характер - індивідуально-інтимний характер мовлення; 6) офіційний стиль - неофіційний стиль мовлення; 7) спонтанне (непідготовлене) - попередньо підготовлене мовлення” [575, с. 38-40].

У гімназійному курсі мови інтонацію розглядаємо як сукупність звукових мовних засобів, завдяки яким передається смисловий, емоційно-експресивний і модальний характер висловлювання, комунікативне значення та ситуативна зумовленість, стилістичне забарвлення тексту, індивідуальність виражальних засобів мовця. Окрім того, беремо до уваги такі складові інтонації, як мелодика, наголос, пауза, тембр і темп, що значною мірою відповідає комунікативному аспекту мовлення.

У сучасному мовознавстві усталилися основні функції інтонації: комунікативна (функція реалізації комунікативних типів висловлювання: розповіді, запитання, спонукання); видільна (виділення за допомогою інтонації відрізків висловлювання різноманітної смислової важливості, реалізації смислового (або актуального) членування; в особливому виокремленні будь-якого елемента або елементів висловлювання); організовувальна (служить для організації висловлювання, членування мовленнєвого потоку на фрази, синтагми); емоційна (надає висловлюванню різних емоційних відтінків, тобто в інтонації міститься емоція, яка завжди відображає стан мовця або його бажання вплинути на слухача) [282, с. 197-198].

Комунікативна функція інтонації, за словами А. Багмут, є найголовнішою і їй підпорядковані решта: „Інтонацію розповіді чи питання в конкретній мові навряд чи можна розглядати як сталий і незмінний набір інтонаційних контурів або інших інтонаційних одиниць; це створює значну рухливість інтонаційних характеристик, їх варіантність, яка у процесі мовлення набуває нових семантичних і комунікативних значень” [489, с. 3-4].

Характеристика умов спілкування допомагає з'ясувати не лише специфіку вживання висловлення, а його форму та значення. Ситуативна зумовленість конкретизує зміст речення, дозволяє правильно зрозуміти мовні (лексичні, стилістичні, інтонаційні й ін.) та екстралінгвальні (міміку, жест) елементи. Ситуація комунікативного процесу впливає як на інтонацію, так і на „глибинні інтелектуальні тонкощі, які то розкривають мало помітні, на перший погляд, відтінки значення, то надають висловлюваному відтінок урочистості, чи тонкої іронії, чи якогось смутку” [52, с. 43].

Отже, комунікативність інтонації є тим ґрунтом, на якому відбиваються емоційні, екстралінгвальні, а також синтаксичні закономірності. Одним із найважливіших чинників комунікації робить інтонацію тісний зв'язок зі смислом речення. Будь-яке висловлення від паузи до паузи, незалежно від його довжини, повинно бути оформлене фонетично як відповідне ціле; таке оформлення можна назвати інтонацією (лат. intono - голосно вимовляю) висловлення або речення (термін „висловлення” для позначення подібних комунікативних одиниць зручніший від терміна „речення”, оскільки характеристикою останнього часто вважають наявність вираженої предикації). Взаємозв'язок між інтонацією і синтаксисом речення також відображається у відомому терміні „синтаксична фонетика”. Ще у працях Л. Булаховського, В. Виноградова, О. Пєшковського, О. Потебні ставилося питання: Яким чином інтонація пов'язана з реченням (висловлюванням)? Чи існують типи інтонації, закріплені за певними типами речень?

Російська фонетистка О. Бризгунова виокремлює на матеріалі російської мови 7 типів інтонаційних конструкцій (ІК) [83; 84]. Згодом український мовознавець Ю. Карпенко констатує: „ІК можна застосовувати для аналізу інтонації будь-якої мови, оскільки вони відображають універсальні, а не специфічні для окремої мови особливості інтонації” [74, с. 57]. Тому в українській мові дослідник визначає такі характеристики: ІК-1 - використовується в розповіді й виражає власне завершеність, без зіставлень чи протиставлень; ця інтонаційна конструкція може посилювати ствердження (наприклад, „Лісова пісня”, „Ранок у лісі”); ІК-2 вживається як засіб виділення при звертаннях, привітаннях, закликах (наприклад, Цить!); ІК-3 вказує на незавершеність, часто оформлює запитання або прохання (наприклад, Лекція вже закінчилась? Причиніть двері); ІК_4 використовується для оформлення запитань, що містять незадоволення, виражає незавершеність, наголошуючи на протиставленні, виклику, подиві (наприклад, Чому ти прийшла так пізно?); ІК-5 виражає високий ступінь вияву ознаки, посилює зміст жалкування і бажання, у запитаннях передає відтінок нетерпіння, досади (наприклад, Чому ти не сказала раніше?); ІК-6 виражає незавершеність висловлення, відображає високий ступінь вияву ознаки, що репрезентують побутові ситуації (наприклад, Скільки води!); ІК_7 посилює якісну характеристику, заперечення або ствердження (Ні! Не те!) [74, с. 58-59].

Без остаточної відповіді залишається нині й питання фонетичних компонентів інтонації, завдяки яким „мовленнєвий потік членується на смислові відрізки - синтагми і речення, розмежовуються речення за метою висловлення, визначається внутрішня взаємодія комунікативного процесу” [476, с. 73]. З погляду Л. Бондарко, компоненти інтонації мають такі фонетичні характеристики: 1) зміна частоти коливання голосових зв'язок, яка на акустичному рівні спричиняє зміну основної частоти голосу і сприймається як коливання висоти (цей компонент здебільшого називають мелодикою); 2) зміна швидкості артикуляції, що впливає на зміну довготи звуків, сприймається як зміна темпу мовлення (такий чинник називають також тимчасовою організацією мовлення); 3) зміна сили артикуляційних рухів, унаслідок чого змінюється інтенсивність звука і сприймається як зміна гучності; 4) припинення фонації (відсутність звучання сприймається як пауза) [75, с. 118]. Усі складові пов'язані з певними змінами тих чи тих фонетичних характеристик: висота може зростати чи понижуватися, темп - уповільнюватися чи прискорюватися, гучність збільшуватися або зменшуватися упродовж синтагми чи фрази. Без названих змін немає й інтонаційного оформлення; жодна фраза не може бути вимовлена з постійною висотою, незмінним темпом і постійною гучністю. Роль компонентів у інтонаційному оформленні різноманітна. Найбільше навантаження припадає, на думку Н. Тоцької, на мелодику, зміни частоти основного тону [476, с. 75]. Не випадково й сам термін, що означає фонетичні характеристики висловлення, пов'язаний із поняттям про тон (інтонація).

Відтак першорядним елементом інтонації вважаємо мелодику (гр. melodikьs - мелодійний, пісенний), яка виявляється з акустичного погляду в змінах частоти основного тону за певні часові відрізки [476, с. 75-76], і, за словами Л. Зіндера, „поряд із паузою належить до найважливіших засобів організації мовлення у плані членування висловлень на синтагми та ритмічні групи й одночасного їхнього поєднання” [194, с. 273]. Отже, мелодика служить не стільки для членування мовного потоку, скільки для зв'язку окремих його частин.

Учням важливо показати практично, що впродовж синтагми частота основного тону голосу (пониження і підвищення) значно змінюється. Беручи початок від певної середньої частоти, мелодика спочатку підвищується, а потім понижується. Якщо на останньому наголошеному голосному фрази відбувається пониження частоти основного тону, то це є інтонація завершеності, розповіді, ствердження. Наприклад: Він пішовv. Сьогодні п'ятvниця. Війна закінvчена. За інших умов: на голосному під наголосом, частота основного тону рідко підвищується, і ми послуговуємося питальною інтонацією. Наприклад: Він пішов?^ Сьогодні п'ятниця? ^ Війна закін^чена?

Мелодика може виконувати різні функції. Комунікативна функція мелодики виявляється в тому, що вона є засобом розрізнення й ідентифікації різних синтаксичних структур, зокрема речень за метою висловлення (розповідні, питальні, спонукальні); членування речень на синтагми; виокремлення вставних слів і речень, звертань, відокремлених зворотів, безсполучникових речень та ін. [194, с. 274; 476, с. 75].

Ознайомлення учнів із тональними можливостями мовлення, на наш погляд, є важливим чинником у формуванні комунікативної компетенції, адже, як зазначають психолінгвісти, „тон - це ще й характер звучання, емоційний відтінок голосу, мовлення”, „подібно до перших акордів музичного твору, ще не знаючи змісту майбутнього висловлювання, тон перших слів налаштовує, допомагає прогнозувати, чи йтиметься про щось веселе - серйозне, приємне - неприємне, радісне - сумне” [263, с. 29-30].

Отже, під час виділення будь-якої частини висловлення суттєву роль відіграє мелодика, однак основною функцією інтенсивності прийнято називати наголос. Виступаючи компонентами речення, окремі слова дістають наголошення неоднакової сили, що залежить від місця слова в реченні, його розміру та смислового навантаження. Звичайно розрізняють наголос акцентної групи, синтагматичний та логічний наголоси [507, с. 355-356].

Найслабшим за своєю силою, з погляду Н. Тоцької, є наголос акцентної групи (позначається однією рискою перед наголошеним складом). В акцентну групу здебільшого об'єднуються повнозначні слова, разом із службовими - сполучниками, прийменниками, допоміжними дієсловами, частками. Акцентну групу можна розглядати також як фонетичне слово, наприклад: щира і / щедра, під / сонцем, / думай же [476, с. 73].

Сильнішим у реченні є синтагматичний наголос (позначається двома рисками перед наголошеним складом). Синтагматичний наголос у синтагмі падає на найважливіше слово, навколо якого об'єднуються інші слабо наголошені або ненаголошені слова, що входять до синтагми [502, с. 153]. Кожна синтагма обов'язково має свій синтагматичний наголос. Наприклад: Нма/ таког хліба на землі/, к той/, що мо мати /випкала/ (Д. Павличко).

Хоч такий наголос характеризує синтагму загалом, він виявляється в певному слові; причому не функціонує окремо від словесного наголосу цього слова, „неначе накладається на нього” [194, с. 275]. Спостереження показують, що в жодній мові не помічено, щоб синтагматичний наголос опинився поза складом зі словесним наголосом. Таким чином, слово, яке носить на собі синтагматичний наголос, буде мати наголошений склад більш сильний, більш високий (чи низький) і більш тривалий, ніж інші слова тієї ж синтагми [194, с. 275].

Загальною фонетичною закономірністю є падіння інтенсивності від початку синтагми (фрази) до її кінця. Найбільше послаблюється інтенсивність до кінця завершеної розповіді, найменше - до кінця незавершеної синтагми або оклику, якщо виділене слово знаходиться на останньому місці у фразі [75, с. 121].

Інтенсивність бере участь в оформленні актуального членування. Узявши до уваги цю функцію, говоримо про логічний наголос, „за допомогою якого виділяється важливе в смисловому відношенні слово, може падати на будь-яке слово синтагми” [507, с. 355-356]. Позначається двома скісними рисочками над наголошеним складом виділеного слова - особливе виділення голосом слова в реченні: Мти виглядає сина. Мати виглядє сина. Мати виглядає сна.

Л. Зіндер зауважує, що синтагматичний наголос є обов'язковою належністю синтагми, оскільки він фонетично об'єднує її як відповідне смислове ціле. Логічний же наголос зовсім не обов'язковий ні для синтагми, ні навіть для речення, застосовується лише тоді, коли ситуація чи контекст вимагають цього [194, с. 275]. Такий наголос найсильніший. До того ж логічний наголос не відзначається постійністю ще й тому, що він може бути поставлений на будь-якому слові, залежно від того, що саме необхідно підкреслити в реченні.

Інтенсивність бере участь і в емоційному забарвленні слова, а такий наголос називають емфатичним (гр. йmphasis - роз'яснення, вказівка, виразність). Виокремлення важливої зі смислового погляду частини висловлення (групи слів, слова, частини слова) у зв'язку з вираженням експресії мовлення, емоційного стану мовця, „робить слово емоційно насиченим” [507, с. 356]. Емфатичний наголос найчастіше виражається подовженням наголошеного голосного, а іноді й приголосного, своєрідною мелодикою: Та ще й ми брали на глузи цю станцію, бо, здавалось, зовсім за ду-у-урне діло взялися! (О. Гончар).

У потоці мовлення склад залучається до тканини інтонації як її елемент. За таких умов його можна назвати фразовим наголосом, який „здебільшого падає на останню синтагму фрази (точніше, на наголошений склад останнього слова в останній синтагмі)” [507, с. 356]. Наприклад: Ми вже звикли / до нових умов життя. Він накладається на той чи той інтонаційний контур, утворює ритм мовлення. У фразовому наголосі реалізуються й інші різновиди - синтагматичний, логічний та емфатичний.

Коли говорять про голос як про найбільш індивідуальну особливість звукового оформлення мовлення людини, передовсім мають на увазі тембр. У словникових статтях енциклопедій поняття „тембр” тлумачиться по-різному. Під тембром розуміють якісну ознаку звука, забарвлення якого надають йому обертони переважно третьої й четвертої формант; залежить від джерела звучання, будови органів мовлення та резонаторних величин, психічного стану людини, експресивності мовлення [507, с. 628].

На противагу загальному визначенню деякі фонетисти тембр витлумачують вужче, розглядають його лише як компонент інтонації для виявлення емоцій. Л. Зіндер стверджує, що тембр голосу може ілюструвати ставлення мовця до висловлювання, служить для вираження емоційного аспекту інтонації [194, с. 278]. У поняття тембр науковець включає „дзвінкість” і „гучність” голосу, під якою розуміють чистоту, яскравість його звучання. В. Васильєв, поділяючи пропоновану позицію, визнає ще й комунікативну функцію тембру. Він пише, що тембр голосу виражає різноманітні емоції в реченнях: радість або сум, гнів, невдоволення та ін. [578, с. 129].

У сучасному мовознавстві йдеться про темброві засоби інтонації - різні якості голосу, спричинені станом голосових зв'язок, напруженням або розслабленням стінок ротової порожнини і глотки, розширенням або звуженням глотки, зрушенням уверх або вниз гортані [425, с. 338]. Тут же виділено голос: нейтральний: Він такий сріблястий, гладенький; розслаблений: Він такий добрий, милий; напружений: Він такий швидкий, бадьорий, прудкий; скрипучий: Він такий паршивенький, чахлий; придихальний: Він такий чудовий, прекрасний.

Темп, або часова організація фрази - швидкість вимови тих чи тих відрізків мовлення, „часова характеристика усного мовлення, його швидкість, семантично вагомий елемент мовлення, засіб розрізнення мовцем важливої-неважливої інформації” [507, с. 628] Тривалість звуків визначається, з одного боку, їх власними характеристиками (наприклад, глухі приголосні довші від дзвінких, голосні між глухими приголосними коротші, ніж між дзвінкими), з іншого, - тими змінами швидкості вимови, які використовуються для інтонаційного оформлення фрази. Темп мовлення як просодичний засіб можна охарактеризувати через такі показники: загальний темп синтагми (фрази), зміна темпу впродовж синтагми.

Темп мовлення є однією з індивідуальних характеристик мовця. Водночас різноманітний темп зумовлений ситуацією. Так, читання лекції, природно, вимагає повільнішого темпу, ніж розповідь у дружній розмові. Є дані про те, що темп мовлення з часом змінюється: у ХХІ столітті говорять швидше, ніж говорили в ХІХ [194, с. 276].

Р. Ферман пропонує сім різновидів темпів: 1) дуже повільний темп - біля 100 складів / хвилину; 2) повільний - 150 складів / хвилину; 3) нижчий від середнього - 200 складів / хвилину; 4) середній - 250 складів; 5) вищий від середнього - 300 складів / хвилину; 6) швидкий - 350 складів / хвилину; 7) дуже швидкий - 400 складів / хвилину [572, с. 18]. Помірним науковець уважає темп 9-14 звуків за секунду. За порушення темп мовлення може бути надзвичайно високим - до 30 звуків за секунду. За надмірного уповільнення відбувається розтягування голосних звуків унаслідок чого голос, як правило монотонний, артикуляція в'яла.

З-поміж фонетистів відсутня єдина позиція щодо визначення паузи. Необхідно одразу зауважити, що у філософії, психології, театрознавстві, літературознавстві, лінгвістиці цей термін тлумачиться по-різному, з урахуванням об'єкта та предмета дослідження тієї чи тієї науки.

Мовознавці переважно під паузою (лат. pausa - зупинка, припинення) розуміють більш або менш тривалу артикуляційну й акустичну зупинку в мовленнєвому потоці. Іншими словами, це як перерва в звучанні, так і перерва, що сприймається слухачем, відсутність звукового сигналу [75, с. 161; 194, 277]. Найбільш детальну класифікацію пауз знаходимо в Л. Цеплітіса. Залежно від способу отримання ефекту вчений виділяє: а) темпоральні (з перервою у звучанні, або нульовою інтенсивністю; б) нетемпоральні паузи (без перерви в звучанні). Перші поділяє на такі групи, як: конститутивні, ситуативні, індивідуальні і фізіологічні, другі - семантичні паузи - інтелектуальні й емотивні [536, с. 67-68, с. 72-75].

Як фонетичний засіб пауза бере участь в інтонаційному оформленні, має велике значення при організації багатосегментних фраз. Односегментна фраза звичайно не може мати в собі паузи. Розрізнюють паузи логічні та психологічні. Об'єднуючи слова в одне фонетичне ціле, синтагма відмежовується від інших синтагм. Це членування на синтагми може відбуватися кількома шляхами: по-перше, за допомогою міжсегментної паузи, перерви у звучанні; по-друге, за допомогою специфічного інтонаційного (мелодійного, часового) оформлення синтагми. Л. Зіндер, проаналізувавши записи, проведені різноманітними методами, засвідчує: „ часто, коли ми на слух сприймаємо паузу, звучання голосу не припиняється” [194, с. 277]. Тоді говорять про психологічну паузу, за якої можливе звучання, ним часто заповнюють паузу між синтагмами або фразами, а також і всередині синтагми, коли той, хто говорить, відшукує потрібне слово.

Найтриваліші паузи виступають у кінці речень (висловлень) різних зразків (позначаються в транскрипції знаком //). Ці паузи служать, з одного боку, для того, щоб підкреслити перехід від однієї думки до іншої, а з іншого, - виконують суто фізіологічну функцію, даючи мовцеві змогу поповнити повітря в легенях.

Важливим положенням для методики навчання мови (формування пунктуаційних умінь і навичок) є те, що паузи не завжди збігаються з розділовими знаками. Наприклад, у реченні (висловленні): І, люблячи, без жалю підведе Свою холодну і тверду рушницю (М. Рильський) відокремлений дієприслівник люблячи зовсім не виділяється паузами.

Пауза може вживатися і для передачі того чи того емоційного відтінку. Маємо на увазі не схвильоване мовлення, коли мовець від сильного збудження робить паузи в незвичайних місцях, а той випадок, коли пауза виконує відповідну функцію, як, наприклад, у питальному реченні: „Таню, - ти-и-и?”, де наявність паузи з підвищенням тону і подовження и служать для вираження здивування.

Н. Тоцька кваліфікує паузи як засоби передачі: а) незакінченої обірваної мови: Чую в тих мелодіях гаряче кохання людського серця, щастя, любові... (І. Нечуй-Левицький); б) хвилювання: Божа мати...змилуйся над нами... Через силу звезли хліб на поля в Махнівці (І. Нечуй-Левицький); в) несподіваного змістового переходу: Якась хвилина і... ні пуху ні пера! (Ф. Маківчук) [476, с. 74].

Визначальним у теорії та практиці навчання мови є твердження інтонології про те, що інтонація супроводжує будь-який текст - як усний, так і в писемний, - і сприймати її можна лише тоді, коли явище інтонації осмислюватиметься як факт мови, якщо будуть визначені її одиниці у взаємозв'язку з іншими одиницями мовних рівнів. Дослідження вчених-методистів доводять, що усвідомлення інтонаційного аспекту мовлення є необхідною умовою успішного формування вмінь і навичок у царині синтаксису й пунктуації; навичок виразного читання тексту; засвоєння риторичних прийомів усного висловлювання, основних правил мовленнєвої поведінки, зокрема, стратегії пристосування до співбесідника, до предмета розмови і вміння інтонаційними засобами досягти мети спілкування (А. Багмут, Г. Блінов, А. Власенков, С. Львов, Б. Панов, Н. Тоцька, Г. Фірсов).

Одним з основних недоліків усного мовлення сучасного школяра, як показав експеримент, є недостатня виразність. Засобами виразності прийнято вважати засоби звукового мовлення: сила звука, його висота, довгота, темп, тембр. Посилюючи або послаблюючи голос, той, хто говорить, надає своєму мовленню виразності. Зміна висоти звука в мовленні визначає його мелодику, виділяє найбільш значущі за смислом слова. Однак наспівність, мелодика усного мовлення повинна відрізнятися від співу, тому мовцеві не слід затягувати звуки. Виховуючи звукову культуру в дітей, учитель мусить стежити, аби їхнє мовлення не переходило на спів, щоб не знижував краси звучання одноманітний наспів. Школярів необхідно навчати варіювати власним мовленням, ураховуючи характер будь-якої ситуації спілкування. Особливого значення це вміння набуває в певному середовищі, де відчутну роль відіграє діалект. Носій діалекту повинен уміти переходити з діалекту на літературне мовлення і навпаки (як і в послуговуванні будь-яким стилем). Спостереження над мовленням учнів дозволяє говорити про те, що в більшості з них таке вміння відсутнє. Навіть тоді, коли використовується лише літературна лексика, їхнє мовлення зберігає фонетичні та інтонаційні риси, притаманні діалекту. Саме тому в розробці методики навчання інтонації необхідно приділяти багато уваги питанню регіонального компонента.

Отже, у роботі над інтонаційним аспектом мовлення учнів пропонуємо систему, чільне місце в якій має посісти формування понять, що відображають властивості інтонації як одного з важливих чинників мовлення, а також особливості національної специфіки української інтонації. Такими поняттями є: інтонація, її основні функції: комунікативна; смислорозрізнювальна, або фонологічна; видільна; синтезувальна, або об'єднувальна; делімітативна; основними засобами розрізнення елементів мовленнєвого потоку є пауза і мелодика, що служать для вираження відтінків смислу і синтаксичного членування речення); емоційно-експресивна (використовується для вираження емоційного стану того, хто говорить, а також для вираження ставлення мовця до змісту висловлювання; основними засобами позначення емоційно-експресивних відтінків мовлення служить тембр і мелодика, рідше - емфатичний та смислові наголоси, темп); компоненти інтонації (мелодика, наголос, тембр, пауза, темп мовлення); інтонаційна схема; виразне читання. Учні розширюють свої пізнання про інтонацію, працюють над висловлюваннями вчених-лінгвістів, проводять експерименти, під час яких порівнюють та аналізують усні та письмові тексти, визначають функції інтонації, усвідомлюють особливості української інтонації.

Згодом словесникові варто звернути увагу на поняття голос - звук, що утворюється коливанням наближених один до одного голосових зв'язок під тиском видихуваного повітря [263, с. 20]. Голос має індивідуальні особливості, які залежать також від голосового апарату - складного органу людської мови, може викликати у слухачів симпатію-антипатію або ж узагалі не викликати ніяких емоцій. І все ж голос необхідно тренувати й удосконалювати, особливо, коли він має неприємне звучання внаслідок поганих звичок. В українській мові є понад 300 означень до слова голос (приємний, природний, дзвінкий, теплий, печальний та ін.).

Щоб повноцінно використовувати голос, учням потрібно навчитися широко, відкрито, природно дихати, адже дихання - основа звукоутворення, видих „несе голос”. Постановка дихання вимагає виконання вправ:

І. Ознайомтеся з вимогами до правильного дихання:

1) вдихати глибоко носом і ротом;

2) вдихати непомітно (безшумно);

3) не переповнювати запас повітря, вдихаючи його;

4) непомітно поповнювати повітряний резерв за найменшої можливості;

5) не затримувати дихання в паузах;

6) не витрачати запас повітря до останку, щоб не захлинутися.

ІІ. Повправляйтеся в правильному диханні.

Не менш важливо дотримуватися вимоги до мовлення, яку називають чистота голосу - відсутність таких вад, як придих, хрипота, сиплість, гугнявість. Придих виникає внаслідок того, що певна частина видихуваного повітря не використовується на голосоутворення і, виходячи марно, створює зайві шуми. Цього недоліку можна позбутися, виконуючи вправи з гімнастики. Хрипота і сиплість указують на аномалію голосових зв'язок. Гугнявість (носовий відтінок звуків) з'являється внаслідок хвороби або млявості маленького язичка, що прикриває вхід у носову порожнину. У першій ситуації необхідне лікування, в іншому - тренувальні вправи і самоконтроль: стежити, щоб прохід у носову порожнину відкривався при вимові лише двох звуків - [м], [н].

Залежно від того, які саме резонатори інтенсивніше функціонують, голос набуває відтінків: грудного, гортанного, носового, дзвінкого, глухого. Дзвінкі голоси на відміну від глухих справляють приємніше враження. Не випадково в народі говорять: голосочок, як дзвіночок, або глухий, як з бочки. Голоси різних людей розрізнюють завдяки тембру, як, наприклад, відрізняють звук скрипки від звуків сопілки. Разом із тим тембр служить засобом відтворення настроїв, почуттів, переживань. Тембр голосу як засіб виразності надає звукові певного забарвлення, вказує на індивідуальність звучання. Учитель мусить пам'ятати, що за своєю структурою тембр - найскладніше явище виразності: за тембром ми не лише визначаємо голоси знайомих нам людей, але й визначаємо ставлення людини до висловленого, довідуємося про настрій людини, яка говорить. Отже, тембр - один із найважливіших засобів вираження почуттів, помислів мовця.

Учням необхідно наголосити, що українська мова належить до милозвучних, на слух вона наспівна, приємна. Музикальність і наспівність виявляється в акцентно-ритмічній структурі мови, а загалом - в інтонації слова і речення, у ритміці. Національна специфіка мелодики слова, його наспівність ще не були спеціально досліджені, хоч спостереження засвідчують: мелодичний малюнок українського слова зосереджений на другому переднаголошеному й кінцевому складах, відзначених найбільшою тривалістю, яка дає час, щоб, як висловлюється Н. Тоцька, „виспівати національну мелодію” [499]. Стає очевидним, що „різке скорочення тривалості голосних, силовий характер наголошування (а не напружено-силовий) та будь-які зміщення в ритмічній структурі слова повністю руйнують національну специфіку мелодики” [437, с. 15].

Учитель, дбаючи про виразність мовлення школярів, повинен наголошувати на особливостях різних типів мелодики, вимагаючи від учнів використання повною мірою можливостей свого голосового апарату, варіювання висотою тону вгору і вниз. Не можна забувати про те, що діапазон таких коливань для української мови порівняно з багатьма іншими мовами досить широкий, „і немає підстав його звужувати” [502, с. 158].

Задля розширення знань про мелодику української мови учням можна запропонувати науково-навчальний текст Н. Тоцької „Типи мелодики”.

Типи мелодики

Кожна мова має в своєму арсеналі багато різних типів мелодики, більшість яких визначається ситуацією мовлення. Проте основними типами мелодики вважаються три: 1) завершеності; 2) незавершеності; 3) питальна.

Визначальним для кожного типу є спосіб, у який здійснюється мелодійне оформлення висловлень.

Якщо висловлюється завершена думка, таке речення виражається з мелодикою, що наприкінці знижується й досягає найнижчого рівня. Це мелодика завершеності, характерна для розповідного речення.

Якщо мелодика упродовж усього речення тримається приблизно на однаковому рівні, це означає, що думка не завершена. Вона має бути або може бути завершена. Це мелодика незавершеності.

Якщо мелодика наприкінці речення різко піднімається вгору й досягає найвищого рівня, це питальна мелодика, характерна для питального речення.

У процесі такої роботи вчителеві варто акцентувати ще й на тому, що для всіх людей (особливо мовних професій) важливо виділити центр голосу - основний тон, робочу середину, ту частину мовного діапазону, яку людина підсвідомо й невимушено повсякчас використовує в житті. Рухливість (гнучкість) голосу полягає в здатності легко й еластично володіти так званими чинниками тону - вище - нижче, гучніше - тихіше, сильніше - слабше, різкіше - м'якше.

Наступним аспектом у пропонованій системі роботи є вдосконалення мовленнєвого інтонаційного чуття учнів, уміння помічати і систематизувати певні моменти висловлювання, які раніше залишалися поза увагою; свідоме відтворення того чи того інтонаційного засобу. Формування вмінь проводити семантико-інтонаційний аналіз, співвідносити смисл, інтонацію висловлювання з контекстом і етичними нормами спілкування, пояснювати словами характер інтонації висловлювання, оцінювати інтонаційні варіанти з позиції їх стилістичної та естетичної доцільності, упізнавати на слух інтонаційні компоненти і визначати їхню роль у реалізації смислових відтінків речення, його емоційного й експресивного навантаження. Реалізація поставлених завдань здійснюється за допомогою прийомів моделювання комунікативної ситуації, графічного розбору інтонаційної структури речення.

У процесі роботи над паузою необхідно звернути увагу на те, що в мовленні людини (навіть тієї, яка на достатньому рівні володіє ним) розрив фонетичного слова найчастіше відбувається, коли мовець не одразу згадує потрібне слово. Для прикладу візьмемо паузу в розмовному стилі: Становище дітей у... таборі значно поліпшилось (розм.). Це так звана пауза коливання, хезитації. Застосування вчителем прийому порівняння дасть змогу показати використання пауз хезитації в художньому стилі як засобу комічного або трагічного ефекту. При цьому можуть розриватися сполучники, прийменники, частки, інколи навіть слова. Наприклад: 1. Брянський... Юрась... Ясногорській здавалось, що всюди він тут продовжує жити... 2. Всього було... І чабанував... і бринзу робив... і... худобу порав... (О. Гончар).

Одним із порушень законів інтонації української мови є поспішна вимова фраз. Причини цього різноманітні. Наприклад, підвищена емоційність впливає на прискорення темпу мовлення: діти поспішають, говорять швидко, не вимовляють закінчення слів, не роблять пауз усередині речень і між ними. Поспішному мовленню суперечить мовлення розмірене. Воно утворюється завдяки паузам між фразами. Для школярів старшого віку характерною є „переривчаста” вимова фраз. У процесі висловлювання учні роблять невиправдано довгі паузи, під час яких осмислюється чи згадується, про що необхідно говорити далі. Часто, щоб заповнити такі паузи, учні видають звуки: мм, е-е, и-и, вживають зайві слова (ну, ось, це, як його, „короче”, „прикинь”). На такі недоліки учням потрібно вказувати і навчати їх свідомо керувати вимовою.

Важливим етапом пропонованої системи роботи над інтонацією є формування граматико-синтаксичних умінь на основі семантико-інтонаційного аналізу речень, що передбачає розвиток умінь членувати висловлювання на фрази і синтагми, визначати їх інтонаційно-синтаксичне значення, (завершеності-незавершеності) і правильно їх інтонувати; визначати прагматичне і стилістичне значення пауз у висловлюванні; добирати до відповідної конкретної ситуації інтонаційний варіант синтаксичної конструкції; проводити семантико-інтонаційний аналіз; розмежовувати смислові відношення в складному реченні й визначати причини інтонаційної варіативності; „читати” і „чути” розділові знаки. Поєднання роботи над інтонацією з синтаксисом та пунктуацією дає змогу краще формувати пунктуаційні навички.

Під час роботи над інтонацією важливо розуміти, що знання її законів важливе як для практики мовлення, так і для аналізу художнього тексту. Необхідно розвивати здібності учнів у проведенні інтонаційного аналізу художнього тексту для визначення його художньої цінності і формування навичок виразного читання. Вагомим аспектом у роботі в цьому напрямку є вичитування і відтворення інтонації письмового тексту, особливо художнього. Успішне розв'язання поставленої проблеми залежить від того, наскільки повно учні уявляють ситуацію, яка стоїть за текстом, наскільки вміють поєднувати емоційне ставлення до твору з відповідним інтонаційним оформленням. Аналіз художнього твору необхідно проводити з позицій особистісно орієнтованого підходу, з установкою на розуміння авторського задуму. Уміння виділяти в тексті інтонаційні засоби, позначати їх графічно, озвучити інтонаційну партитуру тексту можна формувати завдяки виконанню таких завдань: семантико-інтонаційний аналіз, виконавський аналіз тексту, самоаналіз мовленнєвих зразків з позиції інтонаційної виразності.

Як дидактичний матеріал слід використовувати художні тексти української та зарубіжної літератур; тексти, які, з одного боку, відображають особливості розмовного стилю, включаючи і діалекти, з іншого, - дозволяють відпрацьовувати навички техніки мовлення, уміння довільно продукувати емоційно-експресивні, стилістично марковані інтонації. Досить важливу роль у навчанні відіграє використання наочно-ілюстративного матеріалу (музика, відеофільми, магнітофонні записи художнього, розмовного, діалектного мовлення ).

Не менш важливим є взаємопов'язаний розгляд різноманітних аспектів однієї мовної одиниці (смислової, граматичної, інтонаційної і пунктуаційної характеристики речення). Відповідно, аналіз інтонації, який необхідно засвоїти учневі, бере початок від смислу і продовжується пошуком найбільш придатних форм його вираження, визначення ступеня адекватності між смислом і тією чи тією граматичною формою. Одним з етапів роботи над інтонацією є розвиток умінь з позиції інтонаційних норм, інтонаційної виразності, а також уміння стилістично доцільно використовувати інтонаційні засоби в процесі спілкування. Комунікативно-прагматичний аспект у навчанні реалізується на ґрунті поняття інтонаційної норми та інтонаційної виразності.

Низький рівень навичок усного мовлення, на наш погляд, зумовлений тим, що: у розпорядженні вчителя мало спеціально розробленого дидактичного матеріалу для формування слухо-вимовних навичок; традиційно у практиці навчання мови розвитку усного мовлення приділено значно менше уваги, ніж розвитку писемного мовлення; у лінгвістиці відсутня єдина теорія інтонації, а це викликає певні труднощі в розробці методики навчання інтонації в школі; відсутня належна увага до формування культури мовленнєвого чуття; недостатньо використовуються технічні засоби навчання, наочні посібники, схеми інтонаційних малюнків синтаксичних конструкцій. Тому запропонована система роботи сприятиме формуванню мовної, мовленнєвої та комунікативної компетенцій випускника, який обрав майбутню професію, пов'язану з мовленнєвою діяльністю.

1.5 Членування мовленнєвого потоку з опорою на смисл, контекст, фонетико-семантичні закономірності рідної мови

З ритміко-інтонаційного погляду мовлення розчленовується на окремі, завершені за смислом висловлення, кожному з яких відповідає особливий відрізок мовлення [1; 2; 3; 557; 194; 477], „об'єднаний, на думку Р. Аванесова, у вимові особливою інтонацією, що вказує на його смислову завершеність, і відділений від інших подібних відрізків паузою” [4, с. 60]. У вимовному та слуховому планах відрізок мовлення між паузами - єдине безперервне ціле, елементи якого тісно переплітаються, перехрещуються в результаті коартикуляції, що без апелювання до смислу не піддаються членуванню на більші чи менші фонетичні одиниці. У процесі експериментального дослідження учням було запропоновано висловлення англійською мовою, щоб вони розчленували його на окремі відрізки. Респонденти не змогли виокремити відрізки між паузами (ні фрази, ні такти, ні склади). Одразу після цього учням подали той самий текст незнайомою мовою, тільки надрукований. Учні зробили спробу механічно його почленувати за аналогією до тексту рідної мови, не розуміючи його зміст. Це засвідчує, що свідоме членування можливе лише за володіння мовою, опорою на смисл, на контекст, на фонетико-семантичні, семантико-граматичні і фонологічні закономірності рідної мови, „зумовлене смислом, значенням, яке вкладає в нього мовець, а під час читання - розумінням тексту читачем” [4, с. 60].

Мінімальною сегментною одиницею прийнято вважати звук, у якому реалізується відповідна фонема [476, с. 67; 477, с. 18; 74, с. 8]. Однак треба зауважити, що крайньою межею природного членування мовлення науковці виділяють склад, оскільки він є, як зазначає Л. Зіндер, „певною цілісністю з голосним і як ядро представляє відому реальність для мовців ” [194, с. 251]. Така реальність пояснюється передовсім тим, що „в живому мовленні використовують не окремі звуки, а їх ланцюжки”, „про це свідчить і уповільнене мовлення, під час якого мовленнєвий потік розпадається на склади, що не діляться на звуки з паузами між ними” [74, с. 45].

Для виокремлення і характеристики звукових одиниць звичайно починають із членування на більші відрізки, які потім членують на менші сегменти. Важливим для учнів під час опрацювання теми „Звук, склад, фонетичне слово, фраза” є розуміння того, що відрізок мовленнєвого потоку, на основі якого можна виявити і схарактеризувати всі лінійні одиниці, повинен відповідати таким вимогам: а) бути відокремленим виразно тривалими паузами від інших аналогічних відрізків; б) мати певне інтонаційне оформлення; в) містити в собі якесь повідомлення [111, с. 93].

У процесі членування потоку виділяють найбільшу фонетичну його одиницю - фонетичну фразу. Фрази складаються із синтагм - частин, об'єднаних одним наголосом. Синтагма складається з фонетичного слова (одного слова, але часто трапляються випадки, коли в межах одного такту вимовляється два і більше слів), а при повільному темпі мовлення в межах такту чітко виділяються склади [477, с. 18; 349, с. 16; 76, с. 118-122; 62, с. 33-34; 256, с. 76; 74, с. 8].

У навчанні фонетики в гімназії дотримуємося думки, висловленої в мовознавчій науці про те, що найбільшим сегментом є фраза - основна одиниця мовлення в його звуковій формі, яка має смислову цілісність та інтонаційну структуру [507, с. 707]: Страшні слова, // коли вони мовчать, // коли вони зненацька причаїлись, // коли не знаєш, // з чого їх почать, // бо всі слова були уже чиїмись (Л. Костенко).

Важливою для нашого дослідження є думка що фраза і речення можуть збігатися або не збігатися. Та в будь-якому разі ці одиниці належать до різних рівнів мови. Речення як одиниця синтаксису вивчається з погляду його функції та структури (розповідне, питальне, спонукальне; односкладне чи двоскладне; просте чи складне та ін.). Фраза ж як фонетична одиниця розглядається з позиції характеру її інтонації й пауз, їх відповідності до самостійної думки [282, с. 558]. Усвідомлення учнями цієї різниці особливо вагоме для створення власних висловлень, адже кожна фраза пов'язана зі змістом та інтонаційним малюнком, має власний фразовий наголос, який надає їй характеру цілісності, об'єднуючи її інтонаційний контур. Тут потрібно наголосити ще й на наявності „у фразі лише одного фразового наголосу, виділеного передусім силою голосу, а також іншими акустичними показниками” [74, c. 60].

Членування на фрази допускає варіативність (наприклад, Біль словами гасять люди / щемно-щирими // Хай наш вік / щасливим буде // шені чириме // і Біль словами гасять люди щемно-щирими // Хай наш вік щасливим буде // шені чириме (Д. Білоус), проте варто пам'ятати, що варіативність має певні обмеження, продиктовані змістом. Довільність у членуванні мовленнєвого потоку порушує чи спотворює нову думку. Наприклад, недоречними є такі паузи: Не лінися // рано встати і змолоду // більше знати (Нар. творчість).

Фраза може поділятися на синтагми. Уперше визначення синтагми як семантико-синтаксичної одиниці, що володіє фонетичною цільністю, дав Л. Щерба: „Фонетична єдність, яка виражає єдине смислове ціле у процесі мовлення-думки” [556, с. 8]. Із прикладів, які наводить учений, видно, що визначальним для синтагми стають саме смислові відношення, які й зумовлюють фонетичну єдність елементів в утворенні синтагми. Ця фонетична єдність досягається посиленням останнього в синтагмі наголосу.

Ідею щодо розгляду синтагм на ґрунті смислових відношень в українському мовознавстві підтримує Н. Тоцька, яка визначає синтагму як „лінійну послідовність слів, найтісніше пов'язаних за змістом і об'єднаних у фонетичну єдність засобами мелодики” [476, с. 73]. Наприклад, Буває, / поетами стають, / Сосюра / народився ним (О. Підсуха). Синтагма може бути репрезентована групою слів, пов'язаних між собою за смислом, нею може бути й окреме слово.

На перший погляд видається, що членування на синтагми - свавілля того, хто говорить. Спростувати цю думку можна словами В. Виноградова: „Якщо взяти будь-яке речення, вирване з контексту, то можна лише експериментально, так би мовити, ставити питання: яким чином воно може бути розчленоване на синтагми залежно від своєї семантики, від свого соціального призначення і свого осмислення; які значення і відтінки значень у цьому реченні пов'язуються з тим чи тим можливим його синтагматичним розчленуванням?” [104, с. 248].

У членуванні фрази на синтагми можливі й варіанти, зумовлені відтінками значення, ритмомелодійними або стилістичними чинниками. Неможливе членування, яке порушує смислову і синтаксичну цілісність синтагми. Відповідно, фраза і синтагма як одиниці звукової системи мають пряме відношення до вираження змісту в мові.

Питання, чи може членуватися висловлення на фонетичні слова є дискусійним. Л. Щерба писав: „Звуковий потік у російські мові розпадається на слова, і кожне, принаймні повнозначне слово, виділяється наголосом” [556, с. 84]. Однак, за словами Л. Зіндера, „по-перше, поза увагою залишаються службові слова, і, по-друге, визначивши кількість наголосів у реченні, ми можемо сказати, скільки в ньому самостійних слів, але цього ще недостатньо, щоб визначити, де закінчується одне слово і починається інше” [194, с. 248]. Йдеться про наявність фонетичних ознак, які характеризують початок і кінець слова.

У класичній фонетиці відповідь на це питання є заперечною: межі між словами не існує, у потоці мовлення вони зливаються одне з одним. О. Томсон писав: „необхідно мати на увазі, що з фонетичного боку немає слів, оскільки в усному мовленні переважно відсутні передумови для поділу мовленнєвого потоку на окремі слова” [492, с. 229].

Питання про межі між словами у фонологічному плані порушувалося і М. Трубецьким з позиції „вчення про делімітативну (що розмежовує) функцію звука”, яку він не ототожнює зі смислорозрізнювальною функцією [504, с. 299]. Учений наполягає на принциповому розмежуванні обох функцій, до того ж останню він вважає необхідною й обов'язковою, а першу - факультативною. Із засобів розмежування різних одиниць (речень, слів, морфем) М. Трубецькой надав перевагу пограничним сигналам слів і морфем. Він розмежовує фонематичні сигнали, характерною особливістю яких є те, що певні морфеми можливі тільки в покрайніх позиціях слова або морфеми - на початку або в кінці їх, і афонематичні сигнали, коли з цими позиціями пов'язані певні алофони.

У сучасному українському мовознавстві усталилася думка про те, що до складу синтагм входить одне або кілька фонетичних слів (фонетичне слово тлумачиться як сукупність складів потоку мовлення, поєднана наголосом і відмежована від сусідніх ритмічних структур паузами), які мають своє семантичне наповнення, однак як фонетична одиниця відображають лише звукову форму, не торкаючись значення [74, c. 49-50].

Отже, фонетична цілісність слова складається за рахунок спеціальних засобів, найбільш розповсюдженими з яких є наголос, правила вживання фонем у межах слова і особливі властивості меж слова - його початку і кінця.

Щодо фонемного складу, то слово складається з різної кількості фонем. В українській мові середня довжина слова - біля 6 фонем, в англійській дещо менша, у німецькій - більша. Середня довжина слова у фонемах - одна з суттєвих ознак звукового складу конкретної мови.

У процесі мовлення мовленнєвий потік членується на відрізки різної довжини. Найбільшими одиницями є фрази, що поділяються на менші одиниці - синтагми. Із синтагм виокремлюються фонетичні слова, а зі слів найменші вимовні одиниці - склади. Відрізок мовлення між паузами являє собою, з позиції вимови, ланцюжок розташованих один за одним і пов'язаних між собою складів. Природного членування на склади всередині такого відрізка не відбувається; „у цьому відношенні склад не відрізняється від окремого звука мовлення”, - зазначає Л. Зіндер [194, с. 251].

При повільному ж темпі мовлення в межах слова чітко вирізняються склади. Необхідно враховувати, що з поняттям склад учні знайомі ще з початкової та середньої школи, однак далеко не всі можуть встановити межі складу в словах будь-якої звукової структури. Складоподіл - непросте мовне явище. Не випадково на сторінках методичних посібників є рекомендації лише називати кількість складів у слові і не вказувати межі складів у найбільш складних випадках. Такий підхід пояснити можна, очевидно, тим, що практично складоподіл не завжди впливає на орфоепічні та орфографічні вміння учнів. Адже звуки під час аналізу можна виділяти, не апелюючи до складоподілу, а для орфографічного аналізу важливо вказати на морфему з ненаголошеним голосним, оскільки від цього залежатиме спосіб перевірки орфограми. У гімназійному курсі це питання оминути не можна. Передовсім необхідно відзначити, що складоподіл і поділ слів для переносу - явища різні, сплутувати їх у навчальній діяльності не можна.

Уміння учнів членувати слова на склади необхідне і для реалізації орфографічної мети. На складовому принципі ґрунтуються правила переносу частини слова, хоч фонетичний та орфографічний складоподіли не збігаються. Вивчаючи правила переносу слів на уроках української мови, ми простежили незвичну ситуацію: жодне з правил орфографії не порушується з такою послідовністю, як це. У часописах, книгах ми помічаємо: перенос слів наявний у будь-якому місці. Через таке розходження в теорії та практиці постає запитання, чи потрібно вчити це правило в школі, можливо, його варто віднести до правил факультативних. Однак, мабуть, кожен читач натрапляв на таку проблему, коли слово перенесено не за правилами (частіше всього одна буква відірвана від морфеми), і тоді, щоб зрозуміти смисл того, що читаєш, доводиться повертатися до попереднього рядка, повільно, відновлюючи кожне слово. Процес комунікації порушується через неправильний перенос слова. І правила переносу набувають комунікативної значущості (на відміну від інших написань: разом, окремо чи через дефіс, подовження приголосних та ін.; порушення цих правил зазвичай не впливає на техніку читання).