Теоретико-методичні засади навчання фонетики української мови в гімназії

У шкільній практиці досить поширеним є хибне твердження про те, що м'який знак служить для пом'якшення приголосних звуків. Учні повинні засвоїти: буквою ь передає на письмі м'якість приголосних звуків. Подана таблиця сприяє усвідомленню учнями приголосних звуків за наявністю палаталізації.

Таблиця 1.5 Класифікаційна таблиця приголосних за наявністю палаталізації

Унаслідок поєднання всіх чотирьох дій утворюється класифікаційна таблиця приголосних звуків української мови:

Таблиця 1.6 Класифікаційна таблиця приголосних звуків

Мова є системою знаків, які постійно відтворюються, щоб забезпечити процес комунікації. Ці мовні знаки (морфеми, слова, речення) доступні для сприймання і мають два аспекти - позначене (план змісту) і позначення (план вираження). Кожне позначене „(зміст, значення) у мовному колективі у процесі комунікації втілюється в певне звучання” і „забезпечує реалізацію і сприйняття змісту за допомогою органів мови і слуху” [497, с. 29]. Значення і звучання є нерозривним. Цей зв'язок, констатує Н. Тоцька, умовний, але обов'язковий, оскільки кожний мовний знак ідентифікується носієм певної мови, відрізняється від інших мовних знаків і відтак може бути засобом комунікації [497, с. 29]. „Спілкуватися - значить передавати зміст думки”, „фонема не може служити безпосереднім засобом спілкування, але вся її сутність полягає в тому, щоб брати участь у спілкуванні” [497, с. 31].

На жаль, тривалий час у практиці навчання мови ідея залишити поза межами шкільної практики фонему не розцінювалася „як відставання методичної науки від сучасного стану мовознавства”, у ньому „скоріше вбачалося обґрунтоване розуміння складності і методичної недоцільності давати учням поняття цього елемента звукової системи” [155, с. 46].

Уперше термін „фонема” з'явився в окремих підручниках з української мови на межі третього тисячоліття. Для тлумачення названого поняття методисти в навчальних книгах послуговуються визначенням провідного фонетиста сучасності Н. Тоцької. Вона розглядає фонему як мінімальну одиницю звукової будови мови, функція якої полягає в розрізненні й розпізнаванні значущих одиниць - морфем, а через них і слів [476, с. 32]. Відповідно, у змісті навчання мови нині подано визначення: („фонема - найменша неподільна одиниця мови, що служить для творення морфем, слів та їх розрізнення” [510]; „фонема - це найменша одиниця мови, яка служить для утворення, розпізнавання й розрізнення мовних одиниць - морфем і слів” [491]; „фонема - така одиниця звукової системи мови, яка самостійно, як окрема одиниця може розрізняти слова і форми слів” [57, с. 31]), що загалом, на наш погляд, відповідають станові сучасної лінгвістичної та методичної наук.

Сплутування таких понять, як звук і фонема, „дезорієнтує” учителів, які розуміють відмінність між цими одиницями. Окрім того, у методичних джерелах термін „фонема” часто не з'ясовують, очевидно, з тієї причини, що він не входив (і в багатьох підручниках та посібниках відсутній зараз) до шкільної термінології. Якщо ж і оперувати ним у теорії та практиці навчання мови, то необхідно його подавати згідно з усталеним у науці тлумаченням.

Термін „фонема” 1873 року запровадив французький фонетист А. Дюфріш-Деженетт. Саме поняття до наукового обігу ввів І. Бодуен де Куртене, протиставивши його звукові. Із часом учений обґрунтував і розробив теорію фонеми („Спроба теорії фонетичних альтернацій”; „Фонема”, „Фонологія”). У його дослідженнях фонема виступала як психічний еквівалент звука і складалася з менших, далі неподільних елементів - кінем (психічного уявлення роботи мовних органів під час вимови певного звука), акусм (психічного уявлення, акустичних характеристик звука) та кінакем (психічного уявлення, яке виникає у випадку збігу кінакеми й акусми, наприклад, кінеми губності та акустичного ефекту від вимови губного звука). Звук мовлення вчений визначав як „акустичний” результат миттєвого, минущого віднадходження фонеми, наявної в індивідуальній психіці” [70, с. 290]. І. Бодуен де Куртене чітко розмежовує психофонетику (науку про фонеми, яка має гуманітарний характер і пов'язана з вивченням мовленнєвого мислення людини) та антропофоніку (науку про фізіологічні й фізичні аспекти мовлення). Учений визначає основні критерії виокремлення фонеми, наголошуючи на важливості фізіологічного підходу в з'ясуванні цього питання.

Принагідно треба зазначити, що І. Бодуену де Куртене належать найвагоміші відкриття в історії фонетики. Він першим зрозумів, що закони фонетичних змін виникають і відмирають; необхідно під час вивчення мови кожної епохи чітко визначати живі звукові закони, яким кожна мова підкоряється. Ця вимога означала різкий поворот до вивчення „статистичних”, синхронних співвідношень у мові. На думку І. Бодуена де Куртене, фонетика охоплює всі фонетичні явища, а саме ті, що діють на наші відчуття - на дотик (у процесі роботи мовних органів), на слух (при звуках, які виникають унаслідок цієї роботи). „Терміни „звучання”, „звук”, „резонанс” та ін. належать до минущих відтворень мовленнєвого мислення і є природничо-науковими термінами; у сфері мовленнєвого мислення; у сфері мовленнєвого мислення, яке ґрунтується на індивідуальній та колективно-індивідуальній людській психіці, їх слід замінити іншими термінами, як-от: фонема, як психічний субститут звука зі світу природи, як реальна та відтворювана фонетична одиниця мовленнєвого мислення; поряд із нею - її складові елементи, що їх можна виділити аналітичною думкою, але неможливо усвідомити під час мовного спілкування - кінема, акусма, кінакема” [71, с. 36].

На ґрунті ідей ученого з'явилося кілька напрямків у світовій лінгвістичній науці. Працею І. Бодуена де Куртене „Деякі розділи порівняльної граматики слов'янських мов”, за словами М. Панова, „почалася справжня теорія фонеми, зароджується теоретично повноцінна фонологія” [348, с. 370].

Загальнолінгвістична теорія фонеми знайшла свій розвиток серед прихильників Щербівської фонологічної школи (Л. Бондарко, Л. Вербицька, Л. Зіндер, М. Матусевич, Л. Щерба), Московської фонологічної школи (Р. Аванесов, В. Сидоров, О. Реформатський, М. Яковлєв), Празького лінгвістичного гуртка (М. Трубецькой) та багатьох інших. Теорія фонеми досить плідно впродовж багатьох років розвивається і в українській лінгвістиці (М. Жовтобрюх, М. Йогансен, О. Карпенко, П. Коструба, О. Курило, М. Наконечний, С. Семчинський, О. Синявський, Є. Тимченко, Н. Тоцька та ін.).

Швейцарський лінгвіст Ф. де Соссюр розглядав фонему в межах теорії мовного знака. „Фонема - сума акустичних вражень і артикуляторних рухів, сукупність почутої одиниці та одиниці вимовленої, одна з яких зумовлює іншу: отже, це вже складна одиниця, що спирається на кожен із ланцюжків” [468, с. 56]. За Ф. де Соссюром, мовний знак пов'язує поняття й акустичний образ. Обидві сторони мовного знака в теорії науковця є психічними і поєднуються у свідомості людини асоціативним зв'язком. Через те, що „слова мови є для нас акустичними образами, не слід говорити, про їх склад із фонеми. Названий термін стосується акту фонації і може відповідати лише усному, вимовленому слову як реалізації внутрішнього образу в мовленні. Ми можемо уникнути цього непорозуміння, говорячи про звуки та склади слова, але пам'ятати, що йдеться про акустичний образ (звука)” [468, с. 87].

Згідно з викладеними в „Курсі загальної лінгвістики” положеннями, у слові важливий не стільки звук, скільки „ті звукові відмінності, які дозволяють відрізнити це слово від усіх інших, оскільки саме вони й виражають значення” [468, с. 149].

Ф. де Соссюр розміщує звук у системі запропонованих ним синтагматичних та асоціативних (парадигматичних) зв'язків: „ізольований звук, як і всі інші елементи, обирається внаслідок подвійного мисленого протиставлення: так, у довільно створеній звукосполуці апта звук т перебуває у синтагматичному протиставленні з навколишніми звуками і в асоціативному протиставленні з усіма тими, які можуть виникнути у свідомості” [468, с. 66].

Отже, з погляду Ф. де Соссюра, значення звукових одиниць мови полягає в тому, що вони є диференційними і не сплутуються одна з одною. Акустичний образ важливий для теорії вченого як один із чинників мовного знака - позначення - у психічному аспекті. Характерною рисою позначення є лінійність: акустичні елементи виступають один за другим і утворюють ланцюжок, будь-яка зміна в їх розташуванні змінює акустичний образ.

Праці І. Бодуена де Куртене заклали основу для створення вчення про фонеми, однак творцем цієї теорії вважають М. Трубецького, який дав визначення таких важливих фонологічних понять, як фонема, фонологічна опозиція, диференційна ознака, установив три класи фонологічних ознак (вокалічні, консонантні, просодичні) та ін. М. Трубецькому належить уведення терміна „фонологія” і виокремлення її в самостійну науку, що вивчає структурні й функційні особливості фонем [504].

У Росії чільне місце у фонології посідають дві наукові фонологічні школи - Московська та Санкт-Петербурзька. Обидві розглядають фонему в сильній позиції з одного й того ж погляду - функційного. Представники цих шкіл поєднують звуки сигніфікативно сильних позицій в одну фонему не на основі їх фонетичної подібності, акустичної чи артикуляційної близькості, а на основі здатності цих звуків розрізнювати слова і морфеми. Кількість, склад фонем визначається ученими за сильною позицією.

В основу Санкт-Петербурзької фонетичної школи покладено висловлені в 1912 році ідеї Л. Щерби, учня І. Бодуена де Куртене. У перших дослідженнях Л. Щерба опрацьовував психологічне розуміння фонеми. У праці „Русские гласные в качественном и количественном отношении” (1912 р.) він писав, що „фонема - це найкоротше загальне фонетичне уявлення певної мови, здатне асоціюватися зі смисловими уявленнями і диференціювати слова; його можна виділяти в мовленні без спотворення фонетичного складу слова” [555, с. 40].

Для спрощення термінів І. Бодуена де Куртене учений запровадив нові. Наприклад, фонеми він називає звуками, які мають смислорозрізнювальне значення, окрім того, виділяє і відтінки, що такого значення не мають [557, с. 171]. Ще одним із критеріїв виокремлення фонеми, на думку Л. Щерби, - є критерій впізнаваності її мовцями, які спілкуються певною мовою („Несколько слов о сложных согласных звуках”, 1908 р.).

Науковим авторитетом Л. Щерба сприяв тому, що термін „фонема” був визнаний радянським мовознавством. Проте внаслідок ідеологічних вимог у 30-ті роки ХХ століття вчений суттєво переглянув свої погляди на фонему. У праці „Фонетика французского языка” фонема визначається як „звуковий тип, здатний диференціювати слова та їх форми” [556, с. 19]. Таке визначення означало принципову відмову від психологічного розуміння фонеми. Звук мовлення Л. Щерба розглядає як складне явище, яке включає фізичний, біологічний („психофізіологічний”) та лінгвістичний аспекти. „Кожна фонема характеризується передусім тим, що відрізняє її від інших фонем тієї ж мови. Завдяки цьому всі фонеми кожної мови утворюють єдину систему протилежностей, де кожен член визначається серією окремих протиставлень як окремих фонем, так і груп” [556, с. 21]. Він також повертається до питання про відтінки фонем. Відтінки - це „реально вималювані різноманітні звуки, які є тим окремим, де реалізується загальне - фонема. Серед відтінків однієї фонеми звичайно є один, що з різних причин є типовим для певної фонеми: він вимовляється в ізольованому вигляді, і, власне, один усвідомлюється нами як мовленнєвий елемент” [556, с. 19].

Отже, Л. Щерба інтерпретував фонему як одиницю мови, яка є найкоротшим із можливих елементів мови; як елемент мови, що виокремлюється через етимологічне чуття на підставі функції; як елемент, вимовлений ізольовано; як сукупність окремих ознак; як певний звук мовлення - звукотип.

Погляди Л. Щерби підтримали і розвинули його послідовники, розглядали фонему як звуковий тип. У центрі уваги цієї школи - розрізнення звукових оболонок морфем і слів, а не їх тотожність. Її представники вважають, що фонеми являють собою велику кількість звуків, кожна фонема має свій набір алофонів, які відрізняються від набору будь-якої іншої фонеми. Згідно з концепцією Санкт-Петербурзької школи вивчаються передовсім матеріальні властивості звуків, відбувається експериментальне їхнє дослідження, ідентифікація фонеми, а також відношення конкретного звука до тієї чи тієї фонеми відбувається на основі акустичної та артикуляційної близькості.

Уважають, що теорія цієї школи має практичне застосування в „лікуванні звукових порушень при різних захворюваннях, в автоматичному аналізі й синтезі мовлення, у створенні тестів, у техніці зв'язку, у лінгводидактиці” [256, с. 87]. У лінгводидактиці пов'язане з ученням про фонему фонематичне чуття з позицій Санкт-Петербурзької школи можна тлумачити як психофізіологічну здатність вимовляти звуки української мови і на ґрунті власних відчуттів (кінестетичних, мовленнєвих, слухових) упорядковувати певну кількість схожих звуків у звукотип. Таке визначення передбачає розвиток мовлення учнів на фонематичному рівні, тренування артикуляційного апарату, розвиток артикуляторних здібностей та удосконалення вимовних і слухових (чуттєвих) навичок. Подібна тренувальна робота особливо актуальна в закладах гуманітарного профілю, випускники яких пов'яжуть свою майбутню професію (учителі, журналісти, диктори, юристи) з мовленнєвою діяльністю.

Московська фонологічна школа виникла в кінці 20-х років. Її засновники Р. Аванесов, О. Реформатський та їхні учні М. Панов, В. Іванов та ін. [1; 2; 3; 348; 349; 416; 417; 204; 205] продовжували традиції І. Бодуена де Куртене. При визначенні фонеми і фонемного складу мови представники школи застосовують морфемний критерій (у центрі уваги не розрізнення звукових оболонок значеннєвих слів, а їх тотожність). Фонему розглядають як сукупність диференційних ознак, через що фонологічні одиниці, які розрізняють словоформи, але забезпечують єдність слова, належать до однієї фонеми (наприклад, початкові звуки слів сам - дам - там - нам є представниками різних приголосних фонем /с/, /д/, /т/, /н/. Концепція Московської школи передбачає взаємозв'язок усіх структурних рівнів (ярусів) і їх вплив один на одного.

У працях мовознавців МФШ звукову систему мови розглядають у зв'язку з лексичною і граматичною системами, утверджують залежність найкоротшої одиниці мови - фонеми - від особливостей її значущих одиниць (морфеми і слова). Фонему як структурну одиницю вивчають у морфемі і визначають як функційну тотожність звукових одиниць у межах фонеми. Тому при описі фонетичної системи мови поряд із вивченням фонеми в морфемі необхідно віддавати перевагу поведінці фонеми в слові, її модифікаціям у різноманітних позиціях.

Що ж до впровадження поглядів московських фонетистів у шкільний курс української мови, то тут необхідними є кілька умов: розвинута фонологічна система учня, наявність необхідних умінь вичленовувати у словах морфеми як значущі одиниці мови, уміння ідентифікувати ту чи ту фонему у складі значущої одиниці мови, співвідносити позиційні варіанти (яким чином вони не звучали б) з домінантою (основним варіантом фонеми в сильній позиції) у тій же морфемі (префіксі, корені, суфіксі, закінченні).

У Празькому лінгвістичному гуртку, що утворився в 1926 році, об'єдналося чимало спеціалістів із германських і слов'янських мов (А. Мартіне, В. Скалічка, Р. Якобсон, М. Трубецькой). Виходячи з деяких положень Ф. де Сосюра (мова як система знаків, синхронічний підхід у вивченні мовних явищ), а також послуговуючись здобутками російського мовознавства, членами Празького лінгвістичного гуртка створено власну концепцію фонології.

Одним із найяскравіших представників Празького лінгвістичного гуртка є М. Трубецькой, який „використовував і синтезував системи І. Бодуена де Куртене (протиставлення психофонетики й антропофоніки), Ф. Сосюра (протиставлення мови і мовлення)” [89, с. 9]. Учений запропонував чітко розмежовувати фонетику як учення про звуки мовлення та фонологію як учення про звуки мови. Згідно з твердженням М. Трубецького, фонетика є наукою про матеріальний аспект звуків людського мовлення. Царина фонетики перебуває у сфері психічного, її методи є методами природничих наук. Фонологія натомість має досліджувати, які звукові розрізнення певної мови пов'язані зі змістовими розрізненнями, співвідношення розрізнювальних елементів, за якими правилами сполучуваності вони об'єднуються у слова. Фонолог, з погляду М. Трубецького, мусить брати до уваги лише те, що у звукові має певну функцію. „Мова як соціальна установа належить до сфери відношень, функцій, цінностей, а мовлення належить до сфери емпіричних явищ. Звукові цінності, досліджувані у фонології, є абстрактними. Такими цінностями є передусім відношення, опозиції - зовсім нематеріальні речі, що не можуть сприйматися та досліджуватися за допомогою слуху і дотику” [504, с. 19-20].

М. Трубецькой пропонує перше фонологічне визначення фонеми: „фонологічні одиниці, що їх під кутом зору мови неможливо розкласти на коротші фонологічні одиниці, які йдуть одна за одною ” [504, с. 42]. Ще одне визначення пов'язане з членством фонеми у фонологічній опозиції: „є сукупністю фонологічно суттєвих ознак, властивих певному звуковому утворенню” [504, с. 45].

Фонологія в концепції М. Трубецького відкидає психологічне тлумачення фонеми. У фонології, на думку вченого, основна роль належить не фонемам, а смислорозрізнювальним опозиціям [504, с. 74]. Автор пропонує класифікацію опозицій, яку він аргументував прикладами: 1) за відношенням до системи опозицій загалом виокремлюють багатомірні та одномірні ізольовані та пропорційні опозиції; 2) за відношенням між членами опозиції визначають привативні, градуальні та еквіполентні опозиції; 3) за обсягом смислорозрізнювальної сили чи дієвості в різних позиціях наявні постійні та нейтралізовувані опозиції.

Отже, погляди М. Трубецького, представників Празької фонологічної школи сприяють усвідомленню учнями, які є носіями мови, фонологічно суттєвих ознак, уміння протиставляти звуки мови за цими ознаками і тим самим диференціювати значущі одиниці мови (морфеми, слова і т. ін.).

Теорія фонеми знайшла своє відображення і в українській лінгвістиці ХХ століття. В Україні зародження фонології пов'язане з іменами О. Курило, О. Синявського, Є. Тимченка. У подальшому фонологічні ідеї української мови розвивали П. Коструба, Л. Прокопова, Н. Тоцька та ін.

У 1917 році Є. Тимченко опублікував „Українську граматику”, де подано визначення ключових понять фонетики у психологічному аспекті. Фонетика (звучня) є, відповідно до визначення вченого, наукою про форми звука. „Формою звука зветься слухове враження незалежно від значення звука” [487, с. 5]. Звуком Є. Тимченко називає „слухове враження, що сприймаємо вухом з повітряного оточення; воно може тільки тоді постати, коли повітряне оточення буде вправлене в дрижачий рух, і дрижання повітря, передаючись барабанній перепонці нашого вуха, передасться слуховому нервові” [486, с. 36]. Термін „фонема” вчений спочатку вживав у значенні „звук людської мови” [486, с. 36]: „з фізіологічного становища шелестів звук є фонема, що постає, коли струмінь повітря більш або менш затримується в голосовім проводі або зближенням до себе мовних органів мовних, або моментовим замкненням, що зразу переймається” [486, с. 46]. Згодом він конкретизував поняття, назвавши фонему „звуковим типом, що об'єднує в собі групу діалектних варіантів, так до себе близьких передісторично, що ми можемо на них дивитися як на розмірну одність і відзначати окремим знаком” [486, с. 93].

У „Курсі історії українського язика” Є. Тимченко запропонував психологічне пояснення причин виникнення відтінків вимови, детально описавши процеси асиміляції, дисиміляції та інші звукові зміни, здійснив аналіз фонологічної системи української мови на різних етапах розвитку, з'ясував ряд історичних звукових змін української мови.

О. Синявський вживає термін „фонема” у значенні, яке найбільше перегукується з тлумаченням Л. Щерби: „Фонема - це не просто звук людської мови, що їх у кожній мові безліч, а такий звук, краще сказати - звуковий тип, звукова одиниця, мінімальний урізок звукового процесу - що здатний вносити диференціацію в значення слів” [451, с. 6]. Кількість таких елементів, за словами О. Синявського, обмежена: „За певним звуком в окремому слові визнається значення фонеми, якщо в мові існує інше слово з іншою фонемою на її місці і спільною рештою „фонем” [451, с. 7].

На думку О. Синявського, поняття „фонема” дещо ширше від поняття „звук”, іноді вужче. Так, окремими фонемами можна вважати і такі „звуки, що при фізіологічній класифікації звуків мови не мають самостійного значення” [451, с. 8], наприклад, наголошені й ненаголошені голосні. Однак є і такі звуки, які виділяються в мові та відрізняються від інших звуків, проте це відтінки фонем, а не самі фонеми, оскільки вони не диференціюють значення слова, „нефонематичного значення в українській мові білабіальне та лабіадентальне [в], це тільки відтінки однієї фонеми” [451, с. 8].

Науковцем було встановлено, що в українській мові нараховується 102 фонеми (90 приголосних та 12 голосних), які мають різні характеристики, як щодо артикуляційно-акустичної відокремленості й самостійності, так і щодо їхньої уживаності. З погляду артикуляційно-акустичної самостійності всі ці фонеми О. Синявський поділяє на чотири групи: 1) найбільш самостійні фонеми - усі основні глухі, сонорні та /й/; 2) дзвінкі фонеми, які відрізняються від глухих участю голосу в процесі творення; 3) м'які приголосні, які є ще більшою мірою несамостійними, похідними; 4) довгі приголосні - найменш самостійні фонеми, відрізняються від усіх попередніх за кількісною ознакою [451, с. 15].

О. Синявський уперше в українському мовознавстві створив розгалужену класифікацію системи фонем української літературної мови на ґрунті акустичного, артикуляційного та семантичного критеріїв, а також критерію частотності вживання фонем.

Концепція О. Синявського, запропонована у „Спробі звукової характеристики літературної української мови”, була поштовхом до різноманітних дискусій серед українських мовознавців. Першим відгуком стала публікація О. Курило „До поняття фонема” (1930 р.). На відміну від звука, який є явищем акустичним і фізіологічним, „фонема як суцільно узагальнене явище, соціальне явище є найпростішим елементом комунікації в мовному колективі” [266, с. 24-25]. Кожна фонема, з погляду О. Курило, є звуковий тип, наявний у мовній свідомості, але не кожний звук чи група звуків, зафіксовані в мовній свідомості, є фонема [266, с. 221].

За визначенням О. Курило, звук мовлення є акустичним вираженням „від суми всіх фізіологічних моментів, задіяних у творенні звука, і ми розрізняємо наголошені й ненаголошені звуки, довгі і короткі звуки” [266, с. 224].

Фонема в інтерпретації вченої є найкоротшим відтинком мови, звуковим типом, що існує в мовній свідомості членів певної мовної групи і може диференціювати слова. Наукова вартість фонеми полягає в її належності до системи фонем. Характерною ознакою системи фонем є взаємовідношення між фонемами, з'ясування цих протиставлень є обов'язковим елементом встановлення системи фонем певної мови. О. Курило створила модель опису системи фонем української мови завдяки поєднанню психофонетики та елементів структурної лінгвістики.

Новим етапом у розвитку теорії фонеми в Україні вважається праця М. Наконечного „Фонетика”, яка є складовою частиною „Курсу сучасної української літературної мови” за редакцією Л. Булаховського (1951 р.). М. Наконечний здійснив усебічний аналіз звукової системи української літературної мови. Фонема визначається науковцем як „найменша звукова одиниця, що відрізняє одне від одного слова тієї самої мови, подібні звучанням” [327, с. 128], використовується в мові для диференціації значень слів і форм. Конкретним проявом фонеми в потоці мовлення, на думку М. Наконечного, є її численні варіанти, або відтінки, характер і тривалість їх залежать від умов, у яких вони перебувають [327, с. 134]. За підрахунками М. Наконечного, фонетична система української літературної мови складається з 6 голосних та 44 приголосних фонем.

У 1963 р. П. Коструба опублікував „Фонетику сучасної української мови”, визначивши фонему „як найменшу одиницю звукової системи певної мови, що служить як матеріал для побудови і як засіб для розпізнавання і розрізнювання значущих одиниць певної мови - слів та морфем” [253, с. 24]. Окремий мовний звук є фонемою, якщо він має такі ознаки: 1) здатність протиставлятися іншим звукам у рядах або парах слів, щоб із заміною однієї фонеми іншою змінювалося значення слова; 2) незалежність від фонетичного оточення, від сусідніх звуків; 3) незалежність від позиції у слові, тобто здатність виступати в усіх позиціях (на початку й у кінці слів, між голосними, перед і після інших приголосних [253, с. 79].

П. Коструба відзначив, що „усі звукові реалізації певної фонеми, її головний вияв, основні й додаткові варіанти утворюють „звукове поле” [475, с. 222] цієї фонеми. У функційній концепції П. Коструби фонема розглядається як одиниця фонологічної системи мови, як абстракція, наукове узагальнення, необхідне для з'ясування ролі звука і його функції в системі мови.

У 1973 р. опубліковано дослідження Н. Тоцької „Голосні фонеми української літературної мови”, у якому було розглянуто „принципи і членування мовного потоку на окремі звуки, і встановлення системи фонем взагалі і системи голосних української літературної мови зокрема” [497, с. 128], подано ґрунтовний опис системи фонем української літературної мови в експериментально-фонетичному та фонологічному аспектах.

Згодом теорія фонеми Н. Тоцькою розглядалася у працях: „Сучасна українська літературна мова. Фонетика. Графіка. Орфоепія. Орфографія” (1981 р.), У розділі „Фонетика і фонологія”, „Сучасна українська літературна мова” за ред. А. Грищенка (1997 р.; 2002 р.). Відповідно до концепції Н. Тоцької фонема є найменшою мовною одиницею, потенційно пов'язаною зі значенням, яку можна виділити з потоку мовлення завдяки тому, що мова за своєю природою є членоподільною. Окрім того, фонема є абстрактним поняттям фонетики; це звукова одиниця, яка представляє „певне узагальнення цілком визначених для даної мови, але неоднакових з артикуляторно-акустичного погляду, хоч і об'єднуваних єдиною функцією звучань” [497, с. 47].

На думку Н. Тоцької, найбільше значення для теорії фонеми взагалі, а також для вивчення матеріального наповнення кожної фонеми мають закономірні, обов'язкові видозміни фонем [497, с. 48], які виникають унаслідок того, що фонема під час реалізації в мовленні може потрапляти в різні фонетичні умови. Кожна фонема є узагальненням властивих саме цій фонемі звучань (алофонів). Усі алофони об'єднуються в певну невелику кількість фонем (дослідниця виділяє в українській мові 6 голосних і 32 приголосні фонеми).

Між фонемами та алофонами наявна певна єдність загального і конкретного: кожна фонема - це загальне, яке конкретно представлене у своїх алофонах. З іншого боку - алофон є лише частковим проявом фонеми. Фонема не залежить від фонетичного контексту, алофони ж залежать від конкретного фонетичного оточення і перебувають у дистрибутивних відношеннях.

У вченні Н. Тоцької фонема - сукупність артикуляторно-акустичних ознак, що можуть бути диференційними та недиференційними. Для виконання диференційної, ідентифікаційної та конститутивної функцій суттєвими є і диференційні і недиференційні ознаки. Конститутивна та ідентифікаційна функції служать для створення звукових оболонок знаків для розпізнавання знаків (морфем, слів). Фонологічну систему української мови необхідно визначати на основі можливих протиставлень за диференційними акустично-артикуляторними ознаками [497, с. 66]. При поясненні проблеми виокремлення фонеми науковець спирається і на психологічний критерій.

Н. Тоцька розмістила фонему у схемі мовного знака як той компонент, що утворює позначення і тому забезпечує процес комунікації. У концепції науковця система фонем формується на основі смислових асоціацій і встановлюється через парадигматичні ідентифікації, після чого відбувається семантична ідентифікація.

Буття фонеми стає реальним саме внаслідок можливості пов'язуватися зі значенням, тому „звук вичленовується в самостійну одиницю перш за все тоді, коли він безпосередньо служить звуковою оболонкою якогось знака” [497, с. 32], а фонема потрібна в мові для розпізнавання відповідного знака.

Створення теоретичних основ навчання фонетики передбачає використання різноманітних підходів до визначення фонеми, що, на наш погляд, є цілком виправданим. Однак не можна проводити прямолінійно паралелі між лінгвістикою та методикою мови, бо лінгвістична теорія розглядає мовні факти у статиці, методична ж наука досліджує передовсім процес мовлення. Погоджуємося з думкою Л. Сильченкової про те, що „не варто розв'язувати проблему, позиції якої школи надати переваги у практиці та навчанні мови” [442, с. 117]. І дійсно, попередні роздуми засвідчують користь усіх теорій, указують на необхідність використання їх у практичній роботі словесника. Під час навчання грамоти, більше уваги варто приділяти звуковій аналітичній роботі. Учні артикулюють звуки, навчаються виділяти їх зі слова в різноманітних позиціях: на початку, у кінці, у середині. Водночас не менше місця необхідно відводити для усвідомлення окремих ознак фонем, наприклад, глухості - дзвінкості приголосних. Протиставляючи [з?] і [с?] у словах Зіна - сіно, учні відчувають опозицію приголосних фонем /з?/ і /с?/ за ознакою глухості - дзвінкості. Методично правильно використати практичний прийом визначення дзвінкості - глухості в цих звуків: прикласти долоню до горла і вимовити звуки із закритими вухами. Такий прийом стане у нагоді дещо пізніше, коли проводитиметься робота зі звуками непарними за ознакою глухості - дзвінкості.

Постає запитання: Теорію якої фонологічної школи ілюструє така робота? Очевидно, однозначної відповіді тут бути не може. Наявність теорії опозицій взято з розробок Празької фонологічного гуртка, однак артикуляційно-акустична теорія фонеми, висунута Санкт-Петербурзькою фонологічною школою також має місце на етапі поглиблення знань із фонетики. Методична майстерність учителя полягає саме в тому, щоб знати, який лінгвістично зумовлений прийом краще застосувати на кожному етапі навчання.

Учителеві-словеснику важливо усвідомити три основні функції фонем: конститутивну (виступає як одиниця мови, що входить до складу морфеми, слова); розрізнювальну, або сигніфікативну, (здійснюється через використання у словах різних звукових одиниць (будинок - радість), неоднакова їх кількість (чин - почин), тим самим створюється різна звукова оболонка слів, завдяки якій передається різний зміст); розпізнавальну (перцептивну), або ототожнювальну, (вичленовуючись із мовного потоку, дає змогу мовцеві розпізнавати і розрізняти окремі морфеми та слова, що забезпечує можливість мовлення [507, с. 699].

Учням названі функції можна подати так: перша - творення морфем і цілих слів (рік, річний, шкільний); друга - розрізнення слів (вона вважається основною: лють - ллють; тут важливо наголосити на тому, що в українській мові в першому слові маємо одну фонему /л?/, а в другому - дві /л? л?/, кількість звуків у цій парі слів однакова, щоправда з різною довготою); третя функція полягає у виокремленні в мовленнєвому потоці звукових комплексів, співвідносних із предметами, явищами, поняттями, завдяки чому уможливлюється спілкування.

У навчанні мови виникають неабиякі труднощі під час розв'язання низки практичних завдань, коли доводиться торкатися питання реалізації фонеми в її варіантах. Значногю мірою це стосується вправ з орфоепії, транскрибування, елементи якого введені до шкільного курсу, часткового фонетичного розбору. Наприклад, учні довідуються, що /е/ в ненаголошеній позиції вимовляється з наближенням до [и]; буквосполучення -ться позначає у вимові [ц:?а]; -шся - [с:?а].

Без застосування терміна „фонема” відбувається засвоєння учнями орфографічних правил, які ґрунтуються на фонологічному принципі. У його основу покладено вимогу: буквами відтворювати не звуки, а фонеми, представлені в мовленнєвому потоці низкою звуків, що чергуються в різних позиціях. Наприклад: [вйсни] - [веиснб].

Цілком підтримуємо думку С. Дорошенка про неправомірне введення до змісту мовної освіти таких відомостей, які не сприяють кращому усвідомленню учнями звукової системи української мови [157]. Це стосується передовсім непослідовного висвітлення в підручниках поділу приголосних звуків на тверді й м'які Так, у всіх книжках подано тверді приголосні звуки: [б], [п], [м], [в], [ф], [ж], [ч], [ш], [], [ґ], [к], [х], [г], які, як написано, „не мають м'яких пар”. Більше того, називання їх супроводжується уточненням: „М'якими ці приголосні в українській мові ніколи не бувають”. Далі йдеться в тих же підручниках: „вони (тверді приголосні) пом'якшуються перед і” перед приголосним переднього ряду високого піднесення [і] пом'якшуються всі приголосні звуки, у тому числі й подані вище. Наприклад: [б'іле], [п'івеинґ], [ф'інґіш], [ж'інка] та ін. Звідси, тверді приголосні звуки в певних позиціях пом'якшуються, отже, можуть протиставлятися твердим, як їхні м'які пари. У такому разі автори не уникають суперечності, бо спростовується твердження про те, що названі звуки „не мають м'яких пар” і „м'якими не бувають”.

Стає зрозуміло, переконання в авторів шкільних підручників про відсутність м'яких пар у твердих звуків запозичене з фонології. За її законами в українській літературній мові визнаються лише твердими: губні /б/, /п/, /м/, /в/, /ф/, шиплячі /ж/, /ч/, /ш/, //, задньоязикові /ґ/, /к/, /х/ і глоткова /г/ фонеми.

Наявність або відсутність будь-якої фонеми визначають за незалежною (сильною) позицією звука. Для приголосних - це насамперед їхнє місце в кінці слова (є й інші незалежні позиції). Учням необхідно пояснити, що статус фонем встановлюється за фонематичним протиставленням (опозицією): є опозиція звуків в одній і тій самій фонетичній позиції - протиставлювані звуки визнаються як окремі фонеми, немає опозиції - фонемами вважаються тільки наявні звукові одиниці. Так, опозиція [син] - [син?] дозволила виділити окремі фонеми /н/ і /н?/. Відсутність протиставлення за твердістю-м'якістю в кінці слова, наприклад, [б], змушує фіксувати лише тверду фонему /б/. Таким же чином обґрунтовується наявність в українській мові інших твердих фонем.

Однак усі тверді фонеми, як засвідчують подані вище приклади, реалізуються у звуковому варіанті, коли вони стоять перед [і]. Пом'якшення перед [і], з погляду Н. Тоцької, „дає підставу вважати їх комбінаторними алофонами відповідних твердих приголосних”, „усі ці приголосні можуть виступати також перед голосними заднього ряду, здебільшого в запозичених словах” [476, с. 37]. Наприклад, [б'уру].

З огляду на вищесказане, можна констатувати, що введення до гімназійного курсу мови вчення про фонему є цілком виправданим, оскільки дає змогу старшокласникам отримати уявлення не лише про особливості звукової системи української мови, що характеризується музикальністю, гармонійним звучанням, багатством звуків та їх сполучень, а й зрозуміти, як цілі класи звуків уступають у чіткі, послідовні відношення (якщо кількість вимовлюваних звуків безмежна, то кількість фонем у кожній мові можна точно підрахувати, як і кількість букв в алфавіті), засвоїти закономірну стрункість мовної системи. Окрім того, заняття фонологією уможливлюють усвідомлене формування орфоепічних умінь, навчають школярів поціновувати українську систему письма, що забезпечує належний рівень правописної грамотності.

1.4 Поглиблення знань про словесний наголос, інтонацію як суперсегментні засоби фонетики

Основою спілкування прийнято вважати усне мовлення, ознаками якого є дикційна чіткість та орфоепічна грамотність, логічна ясність і емоційно-образна виразність. Робота над усним мовленням учнів повинна посісти одне з чільних місць у навчанні мови, бо, як справедливо зазначає О. Сербенська, „мелодика інтонації, у якій вбачають серце й розум живого мовлення, ритмомелодика, переходи з однієї висотної площини в іншу, цікаві голосові регістри, градації темпу, гра темпоритмів, темброві забарвлення, модуляції голосу - усе це виявляється лише в усному мовленні” [437, с. 9]. Основою в удосконаленні мовленнєвих навичок випускників, на наш погляд, є формування акцентуаційних та інтонаційних умінь учнів - умінь, які є вагомим компонентом стратегії мовленнєвої поведінки, мовленнєвої діяльності.

Аналіз теоретичних проблем інтерпретації окреслених характеристик мовлення, опис конкретних ознак в артикуляційному, акустичному та перцептивному аспектах, розгляд їх функціонування в мовленні складають коло питань, що з'ясовуються серед досліджень просодичної підсистеми фонетики.

Термін просодія (його варіант просодика) витлумачують у мовознавстві по-різному, оскільки використовують одні й ті ж об'єктивні властивості мовленнєвого сигналу для сегментної й суперсегментної організації. Окрім того, ознаки, які виступають у ролі просодичних і передають важливу лінгвістичну інформацію, беруть активну участь і в передачі інформації екстралінгвальної (наприклад, індивідуальний стиль мовлення). До надсегментних, або нелінійних, одиниць мовознавці (Л. Бондарко, Ю. Карпенко, М. Кочерган, М. Панов) відносять наголос та інтонацію.

Нині в українській, як і в російській та білоруській мовах, прийнято розрізняти словесний, логічний (смисловий), емфатичний наголоси. У вітчизняному мовознавстві усталилася думка, що перший із них служить засобом фонетичної організації слів: навколо наголошеного складу групуються ненаголошені; кожне повнозначне слово має своє постійне наголошування, тобто наголос є індивідуальною (зовнішньою) ознакою слова і його форм [74, с. 51-54; 476, с. 70-73].

У працях, присвячених дослідженню природи словесного наголосу, це явище розглядають як „звукове виділення складу в межах ритмічної структури” (Ю. Карпенко); „виділення одного складу слова за допомогою артикуляційних засобів, властивих мові, - м'язової напруженості мовного апарату, збільшення сили видиху, зростання тривалості” (Н. Тоцька); „виділення одного складу слова за допомогою артикуляційних засобів, властивих даній мові, - м'язової напруженості мовного апарата, збільшення сили видиху, зростання тривалості; наголос характеризує не тільки окремі голосні, а й цілі склади” (Л. Шевченко).

Словесний наголос української мови традиційно характеризують як силовий, або динамічний, через те, що він передбачає підсилення голосу на одному із складів слова під час його вимовляння (В. Ващенко, М. Жовтобрюх, Б. Кулик, М. Наконечний). Однак, як зазначає Н. Тоцька, „експериментально-фонетичні дослідження не підтверджують такого розуміння наголосу”, тому, на думку вченої, його варто вважати якісним, кількісним і силовим одночасно, в українській мові наголошені голосні характеризує „більша тривалість і виразний тембр, а часом і більша сила”, проте „визначальною його якістю є саме кількість” [476, с. 70].

Чинні підручники з української мови для гімназій, ліцеїв, колегіумів [491, с. 41-42] містять матеріал, який потребує уточнення, певної систематизації та приведення у відповідність згідно з досягненнями лінгвістичної думки. У навчальній книзі подано такі характеристики наголосу, як: вільний, рухливий, головний, побічний, смисловий, що не зовсім відповідає даним фонетичної теорії, оскільки за основу взято різні критерії. Наприклад, смисловий поставлено в один ряд зі словесним наголосом.

Складні слова, особливо багатоскладові, крім основного наголосу, можуть мати ще й додатковий, що характеризується меншою силою [74, с. 51-54; 476, с. 70-73]. За потреби він також позначається спеціальним зв'язком, наприклад: муреплбвання, мэльтимільйонйр. Якщо деякі слова і функціонують у літературному мовленні з дублетним акцентуванням, то один із цих наголосів є основним, більш уживаним (у словниках він ставиться на першому місці), а другий - паралельним, допустимим.

У мовознавстві поширена думка про те, що наголос в українській мові вільний, різномісний, бо він може падати на будь-який склад (морфему) слова [476, с. 71; 475, с. 58; 74, с. 54]. Наприклад, наголошеним буває перший склад (пудруга, рбдісний), другий (ненбвидіти) і т. ін. Або ж наголос падає на корінь (вимува, збнрний), префікс (въплата, рузмір), суфікс (порядкувий, таланъти), закінчення (котръй). М. Винницький говорить, що „таке тлумачення природи наголосу цілком закономірне, але насправді потребує деякого уточнення”, „уявлення про різномісний наголос виникло на основі порівняння з мовами, у яких наголос фіксований на певному порядковому складі” [103, с. 24-25]. Згодом учений продовжує: „Якби наголос української мови був цілком вільним і різномісним, то він однаково часто падав на будь-який склад”, однак він тяжіє „до визначеного місця у слові - абсолютної його середини” [103, с. 25].

Словесний наголос української мови буває нерухомий і рухомий [74, с. 54; 477, с. 21]. Нерухомим він вважається тоді, коли в усіх формах слова наголошується той самий склад (морфема): збнрник, збнрника, збнрником. Якщо ж у різних формах одного й того ж слова наголос змінюється, то в такому разі він кваліфікується як рухомий: бвтор, бвтора, але авторъ. Проте поняття нерухомого наголосу з позиції фонетичної та морфологічної не завжди збігається. Так, „із фонетичного погляду наголос рухомий тоді, коли він падає на різні склади відповідних форм слова, у той час як із погляду морфологічного наголос вважається рухомим лише тоді, коли наголошено різні морфеми” [102, с. 7]. Якщо наголос пересувається в межах однієї й тієї ж морфеми, то він є рухомим тільки з фонетичного погляду. Такі випадки в українській мові не часті. Наприклад: дйрево - дерйва, дзйркало - дзеркбла, кулесо - колйса, узеро - озйра.

Важливою рисою словесного наголосу є те, що він виконує диференціювальну функцію. Йдеться про випадки, коли за допомогою наголошування розрізняються однакові своїм фонемним (графемним) вираженням слова або їх форми.

Відомо, що наголос як фонологічний засіб по-різному виявляє себе на мовних рівнях, оскільки він, будучи додатковим граматичним засобом [1, с. 94], взаємодіє з різноманітними основними засобами, а ця взаємодія відбувається в межах різних систем.

Зміни наголосу на лексичному рівні пов'язані з роллю наголосу як індивідуальної ознаки слова, тобто ознаки певного слова на відміну від іншого. У такому разі однією з найвагоміших є смислорозрізнювальна функція наголосу, коли він служить засобом розмежування суто лексичного значення графемно тотожних слів: А я дививсь. Попасти під замьк У зЬмок до страхітної потвори. Я не боявсь (Д. Павличко).

Учням доцільно демонструвати слова, у яких зміна місця наголосу впливає на значення. Ознайомлення з цією роллю наголосу розкриває досить важливий аспект мови, доводить необхідність правильного розуміння однакових за звучанням, але різних за значенням і наголосом слів. Розглядаючи такі слова, учні вправляються в розмежуванні значення слова відповідно до наголосу. Спостереження варто супроводжувати виділенням наголошеного голосного звука у слові. Під час виконання таких завдань зосереджується увага на значенні слів.

На словотвірному рівні „зміни в наголошуванні великою мірою визначаються особливостями акцентно-структурного уподібнення - у межах певних категорій слів, об'єднаних тим чи тим словотвірним формантом” [135, с. 34-35]. Наприклад, адресувЬти - адресьваний, вихьвувати - въхований.

В українській мові, як і в інших східнослов'янських, наголос може бути предметом вивчення і фонетики, і морфології. З фонетичного погляду він припадає на якийсь певний склад слова, з морфологічного - на морфему, це означає, що в структурі певної морфеми слова (словоформи) є наголошений склад. Під час характеристики акцентуаційних особливостей частин мови „вживаються терміни: кореневий (накореневий), префіксальний, суфіксальний і флективний наголос, а при акцентуаційному аналізі словоформ повнозначних (відмінюваних) частин мови - такі терміни, як наосньвний і флективний наголос [102, с. 7].

Щодо граматичного аспекту, словозмінного (парадигматичного) наголосу, то тут як основна тенденція постає тенденція „граматикалізації” (використання наголосу як засобу розмежування окремих граматичних форм в підпарадигмах і для розмежування всієї системи форм парадигм [135, с. 35]. Наприклад: тьм - томъ.

Словесний наголос виконує і форморозрізнювальну функцію, виступає засобом диференціації лише граматичних значень фонемно однакових словоформ. Ця функція наголосу найчастіше виявляється через розмежування відмінкових форм іменників одного й того ж роду у родовому відмінку однини та називному і знахідному відмінках множини: У вас правб, ми ж охоронці прбва (Л. Костенко).

Наголос служить форморозрізнювачем також дієслівних форм недоконаного й доконаного виду і в небагатьох випадках - форм часу: Ти прислухблась? То вже було прислэхатись, як слід (Леся Українка).

Учням можна запропонувати вправу, де вони змогли б простежити, як упливає зміна наголосу на лексичне, граматичне чи лексико-граматичне значення слів: орган, замок, приклад, вилки, атлас, колос, говірка, батьківщина; дядьків, різка, палка, струнка, липка, борони, жила, дідів, батьків; вибігав, виграє, викликати, висипати, зрізати, скликати, признаюся, закидати; пальта, руки, ноги, вікна, моря, літа, сестри, землі, весни; тепло, хліба, вівса, пшениці; поверх, шляхом, прошу, варений, учений, ніколи, ніяк, нікуди, ніким, нікого.

Словесний наголос виконує ще й стилістичну функцію. Будучи поставлений автором у тексті, має певне функційно-стилістичне навантаження. Наприклад, „Професьри”, носителі риз…” (Д. Павличко).

Основна фонологічна функція словесного наголосу полягає в тому, що він, як і фонема, є обов'язковим елементом звукового обрису слова. Цю функцію Л. Зіндер називає конститутивною [194, с. 259]. Такі слова, як рузум, мэдрий, щърий, наприклад, характеризуються не лише обов'язковими для них ланцюжками фонем, а й наголосом на першому складі.

У школі словесному наголосу необхідно приділяти увагу не лише для формування фонетичних, лексичних і граматичних знань, але й для вдосконалення вмінь добирати літературну вимовну норму слова, що мають діалектні, просторічні, жаргонні варіанти.

Варто звернути увагу на те, що в нормованій вимові зберігаються обидва варіанти, але вони відрізняються один від одного лексично, граматично і стилістично. Наприклад, бруня (закріплення за ким-небудь) - брон (захисна сталева обшивка).

Отже, аналіз, пов'язаний із проблемами визначення характеристики українського наголосу, дає змогу уточнити зміст гімназійної мовної освіти. Ми дотримуємося положень про те, що на етапі узагальнення та систематизації знань із фонетики в гімназії доцільно визначати наголос як виділення одного складу слова за допомогою артикуляційних засобів, властивих мові, - м'язової напруженості мовного апарату, збільшення сили видиху, зростання тривалості. За своїм характером наголос в українській мові кваліфікувати як тривалий, якісний і силовий. Складні слова, особливо багатоскладові, крім основного наголосу, можуть мати ще й додатковий, окрім того він характеризується як вільний, рухомий і нерухомий.

Сучасна лінгвістика все частіше звертається до всебічного і поглибленого аналізу усного мовлення, його особливостей у комунікативному плані, виявлення експресивності, дієвості й т. ін. Проте інтонація як невід'ємна ознака мовлення ще й досі лишається „однією з найменш вивчених ділянок мовознавства”, тому „увага багатьох дослідників спрямована на дослідження інтонаційної будови речення: вивчення її системності, виявлення складових одиниць, розкриття їх фонетичної та фонологічної природи і встановлення зв'язку інтонації зі змістом висловлення” [210, с. 169]. Семантична природа інтонації виражається в її спрямованості на процес комунікації і безпосередньо впливає на оформлення одиниць спілкування, встановлення контактів між тими, хто говорить, інтелектуальну, емоційно-експресивну, етичну взаємодію мовців. Ці комунікативні властивості повинні стати предметом особливої уваги під час вивчення української мови в школі.