Теоретико-методичні засади навчання фонетики української мови в гімназії

Необхідність оволодіння інтонаційними нормами у процесі навчання синтаксису зумовлюється природою синтаксичних категорій, для яких інтонація є обов'язковою ознакою. Розділ «Синтаксис і пунктуація» ознайомлює учнів з елементами інтонації, з використанням основних фонологічних засобів (паузами, тактовим і логічним наголосами, силою голосу, змінами висоти голосу, темпу), з основними видами інтонації (розповідною, питальною, спонукальною, перелічувальною, порівняльною, кличною), однак є потреба і можливість ґрунтовніше відпрацювати ці питання. Важливо, за словами І. Дацюка, показати значення інтонації в мовленні, її зв'язок зі смислом фрази, роль і місце пауз, наголосів та ін. [141, с. 29]. Значення фонетичних спостережень при вивченні синтаксису надзвичайно важливе ще й тому що, працюючи над інтонацією речення, школярі послуговуються відомостями з фонетикою, предметом вивчення якої є всі звукові засоби мови, використовувані в мовленні для його логічної й емоційної виразності.

Осмислення тексту, опора на мовну інтуїцію є базою, що визначає своєрідність інтонування у практиці вивчення інтонації рідної мови. Під час навчання школярів поєднувати слова у словосполучення, речення, не можна лишати поза увагою спостереження над інтонаційним оформленням речень і їх частин. Важливо пам'ятати: на будь-якому уроці відбувається навчання мови, для якої є характерними два аспекти: звуковий і смисловий. Звукова, первинна матерія мови не повинна відсуватися на задній план. У процесі навчання мови необхідно проводити постійне зіставлення звуків і букв, синтаксичної структури й інтонації речень із пунктуацією в них, «без чого вивчення граматичної теорії та пунктуації матиме книжно-беззвучний характер і не може бути повною мірою ефективним» [524, с. 5]. Інтонація сприяє розмежуванню комунікативних типів висловлювання (ствердження, питання, спонукання) і виражає емоційні значення й відтінки. Роль інтонації в розмежуванні комунікативних типів висловлювання є вирішальною за наявності синтаксичних омонімів - речень однакового лексико-граматичної структури, наприклад, питальних і розповідних: Батько в полі? Батько в полі.

Експериментом доведено, що розгляд основних синтаксичних конструкцій в аспектах їх потенційної інтонаційної варіативності виявляється оптимальним підходом до аналізу стилістичної інтонації. Семантико-смисловий аналіз інтонації дозволяє успішно формувати такі граматичні вміння, як упізнавати на слух синтаксичні конструкції (звертання, вставні слова, відокремлені члени речення, предикативні частини в складному реченні). Робота проходить більш ефективно, якщо школярі в процесі навчання вправляються в графічному зображенні інтонації речень, сприйнятих на слух, зіставляють можливі інтонаційні варіанти, визначаючи їхню стилістичну доцільність, тренуються в інтонуванні тих чи тих висловлювань. Неабияку увагу необхідно приділяти інтонаційним особливостям і нормам розмовно-побутового стилю: ритміка, різномісність логічного наголосу у фразі, паузи, слова-заповнювачі пауз, інтонаційний спосіб вираження актуального членування (рема виділяється голосом незалежно від свого розташування у висловлюванні) - тому що відрізняє її від писемного мовлення.

Думку про розвиток мовної і слухової пам'яті підтверджує І. Олійник. Він радить організовувати роботу таким чином, щоб «кожний учень міг чути своє мовлення, помічати зміни висоти, сили темпу мовлення, міг чути й відтворювати інтонацію різноманітних синтаксичних конструкцій» [310, с. 154].

У процесі вивчення синтаксису потрібно вказати на те, що речення складаються зі слів і словосполучень. Вичленовування синтагми (інтонаційно-смислової одиниці мовлення) з речення допомагає усвідомити, яким чином поєднуються між собою слова та словосполучення за смислом, зрозуміти зміст усього речення. Членування речень на синтагми відбувається на основі наявних у реченні словосполучень. Проте необхідно відзначити, що поняття синтагми і словосполучення не тотожні, членування речення на синтагми може не збігатися з членуванням того ж речення на словосполучення. Наприклад, учням пропонується для спостереження речення: У нашій культурі є чимало прикладів вродженого чуття до краси живого слова (О. Сербенська). Його можна поділити на словосполучення: у нашій культурі; чимало прикладів; вродженого чуття; прикладів чуття; чуття до краси; живого слова; краси слова, які характеризуються постійністю. Разом із тим членування цього ж речення на синтагми може бути різноманітним залежно від контексту. Подане речення можна прочитати без пауз, і тоді воно являтиме собою одну синтагму: У нашій культурі є чимало прикладів вродженого чуття до краси живого слова; прочитати з однією паузою: У нашій культурі / є чимало прикладів вродженого чуття до краси живого слова; можна виділити паузою слово чимало, якщо ми хочемо підкреслити кількість прикладів: У нашій культурі є / чимало / прикладів вродженого чуття до краси живого слова; якщо ж необхідно звернути увагу на те, що чуття є вродженим, то паузу необхідно зробити перед словом вродженого, і воно, таким чином, виділиться в особливу синтагму: У нашій культурі є чимало прикладів / вродженого / чуття до краси живого слова.

Уміння вичленовувати слова з речень має неабияке значення, оскільки в процесі вивчення граматики вчителеві-словеснику необхідно розвивати навички зв'язного мовлення та виразного читання. Одним із важливих умов успішного оволодіння такими навичками є вміння розчленовувати речення на синтагми, спостерігати за інтонацією, проводити акцентне членування речення на частини.

Членування речень на синтагми тісно пов'язане з визначенням місця логічних наголосів, сутність яких полягає у виокремленні голосом того чи того окремого слова або сполучення слів, важливих за смислом. Наприклад, речення Човен пливе тим золотим шляхом (І. Нечуй-Левицький) можна прочитати з логічним наголосом на будь-якому членові речення залежно від того, що в певний момент є найважливішим за смислом, нове, цікаве для слухача або читача: Човен пливе тим золотим шляхом, Човен пливе тим золотим шляхом, Човен пливе тим золотим шляхом, Човен пливе тим золотим шляхом, Човен пливе тим золотим шляхом.

Окрім логічного наголосу, синтаксичну роль у реченні відіграє і синтагматичний наголос. Питання логічного та синтагматичного наголосів співвідносні, але не тотожні. Логічний наголос визначає акцентне членування речення. Під час членування речення на синтагми в кожній із останніх є центральні слова з наголосом. Завдяки логічному наголосу в реченні підкреслюється слово, яке, на думку мовця, є найважливішим за смислом порівняно з іншими словами того ж речення.

Ми вже вказували на те, що інтонація виконує різноманітні функції (комунікативну, граматичну, модальну, емоційну та ін.). Комунікативна функція пов'язана з актуальним членуванням речення - виділенням даного (відомого) і нового (невідомого), або теми і реми. Ця функція служить для увиразнення змісту висловлювання. Особлива роль при цьому належить фразовому наголосу. На важливість ознайомлення учнів із фразовим наголосом, який є одним із інтонаційних засобів, поряд із мелодикою, паузою, тембром, темпом мовлення, указує О. Біляєв. Він відзначає, що такий наголос пов'язаний із фонетичним членуванням мовленнєвого потоку, і ця робота повинна проводитися як на уроках фонетики, так і під час розвитку зв'язного мовлення [308, с. 95].

Що ж до граматичної функції інтонації, то вона пов'язана з формуванням синтаксичних понять, а тому необхідно показувати її роль для усвідомлення теоретичного матеріалу синтаксису. Оскільки інтонація створює речення, то визначають розповідну, питальну та спонукальну інтонацію, так звану інтонацію завершеного повідомлення.

Під час вивчення розповідних, питальних та спонукальних речень розглядаються відомості про поділ розповідних речень на дві частини. Перша частина розповідного речення вимовляється підвищеним голосом, друга - пониженим. Наприклад, Безхмарне небо / загомоніло запаморочливим криком вороння (Р. Іванченко). У процесі аналізу інтонації питальних речень необхідно підкреслити, що підвищення голосу припадає на те слово, яке є центром питання: Хіба ж може річка бриніти без звуку? (О. Левада). Пояснення спонукальних речень вимагає також спостереження над інтонацією. Так, при повідомленні можна передавати, наказ, прохання чи пораду спокійним тоном. У кінці таких речень зазвичай ставиться крапка. Однак ці ж речення можна вимовити з певним почуттям, скажімо, радості, захоплення, оклику. Тоді те чи те речення вимовляється з більшою виразністю, підвищеним тоном, з особливою окличною інтонацією. Наприклад, можна сказати: Гарно восени в лісі. Проте цю саму думку можна висловити з почуттям захоплення, радості: Гарно восени в лісі!

Для посилення оклику в таких реченнях іноді вживаються вигуки (ах, ох, ой та ін.), деякі займенники (який, яка, які) та ін. Ці слова вказують, що речення потрібно вимовити з окличною інтонацією.

Є інтонації, які позначають смислові (граматичні) відрізки речення: інтонація переліку, інтонація вставлення, звертання, відокремлення. Над кожним типом інтонації необхідно ретельно працювати.

Для того щоб учні самостійно виділяли інтонаційно-смислові частини в реченні, їм доцільно наголосити:

1) речення поділяються паузами на інтонаційно-смислові частини;

2) на інтонаційно-смислові частини членується поширене речення: Твоя краса / цвіте в моїх очах (В. Симоненко);

3) виокремлюється паузою присудок, виражений іменником: Століття / - зморшки на чолі землі (І. Драч);

4) паузами та логічним наголосом виокремлюють однорідні члени речення: Зазолотились, / засиніли, / заграли в семибарвній грі гранітних сходів мокрі схили (М. Бажан);

5) комою і логічним наголосом виділяють звертання, що стоїть на початку речення: Мамо, / не можна нелюба любить (Є. Гребінка);

6) розділяються паузами предикативні частини у складі складного: Гроза минула, / і пахучі квіти усі в краплинах (М. Рильський);

7) паузою завжди відокремлюють слова автора від прямої мови: «Ніщо мені так не пахне, як наш степ», / - каже Горпищенко (О. Гончар);

8) паузою та пониженням голосу виділяються вставні слова: Можемо жити, / звичайно, / не хлібом єдиним (Б. Олійник).

У зв'язку з вивченням головних членів речення необхідно зазначити про те, що пауза в усному мовленні є одним із засобів логічного виділення членів речення. Постановкою тире показати паузу між головними членами і тим самим логічно виділити їх; пропуск тире, навпаки, приглушить, зніме виокремлення головних членів: Командир - батько своїм бійцям і мусить їх жаліти (О. Гончар); Мій батько рибалка і весь час проводить у морі (Розм.).

Тире між групою підмета і присудка ставлять тоді, коли хочуть виділити присудок. В усному мовленні тут робиться вичікувальна пауза й далі підвищується тон: Твій кожен мур, твій кожен камінь - рідний, твій кожен дім - знайомий, любий, свій (М. Бажан). У проілюстрованому реченні тире між групою підмета і групою присудка зумовлене не структурою речень, а інтонацією, якої хотіли надати їм автори.

Досить складними за своєю структурою є прості речення з однорідним та неоднорідними членами речення. Однорідним членам речення властива певна перелічувальна інтонація, яка завжди надає мовленню експресивності й виразності. Спостереження показують, що інтонація переліку не завжди чітко звучить під час читання віршів, художньої прози, усного мовлення учнів.

Уміння чути і відтворювати інтонацію однорідних членів речення в усному мовленні, зіставляти її з пунктуацією дуже важливе, адже в реченнях з однорідними членами спостерігається повна відповідність інтонації й пунктуації. Наприклад, І від доброго вашого слова, Без зазнайства, і кривди, і чвар, хай зотліє словесна полова, А спахне поетичний пожар (А. Малишко).

Доцільно зауважити про те, що перелічувальна інтонація властива не всім однорідним членам, а лише тим, які не поєднані сполучниками або пов'язані єднальними сполучниками. Однорідним членам, поєднаним протиставними та розділовими сполучниками, властива не перелічувальна, а зіставлювана інтонація. Наприклад, Маленьке, але важеньке (Нар. тв.); Вінок той рясніє то цілим сузір'ям, то окремими іскорками (Леся Українка). Необхідно зазначити, що окрім перелічувальної інтонації та інтонації зіставлення, є ще інтонація уточнення, пояснення: Подаруй мені інший, кращий, світ (З газети).

При перелічувальній інтонації кожен однорідний член вимовляється на одній висоті, але якщо прислухатися, то відбувається поступове наростання висоти: Сміються гори, доли і вершини, і всі підкови, згублені в полях (Л. Костенко). Між однорідними членами робиться пауза, але після останнього однорідного члена чітко чується пауза, унаслідок чого учні часто ставлять зайву кому: Нашукався, набачився див, обходив і об'їздив півсвіту… (М. Луків).

Під час вивчення теми «Однорідні та неоднорідні означення» важливо допомогти учням усвідомити різницю між однорідними та неоднорідними означеннями, засвоїти перелічувальну інтонацію, яка властива однорідним членам. Учителеві необхідно запропонувати виразно прочитати речення, вимовити з чіткою інтонацією перелічування однорідні означення: І падав сніг лапатий, волохатий спокійно над селом (М. Рильський); а неоднорідні - разом з означуваним словом: Весь час чарівний барвистий світ мінився… (І. Вільде).

Потрібно звернути увагу на місце узагальнювального слова в реченні, що дуже важливо для правильного інтонування. Сформувати навички виразного читання речень з узагальнювальними словами при однорідних означеннях допоможе виконання вправ усного характеру з дотриманням відповідних вимог: перед двокрапкою голос понижується і робиться пауза: Чарівний світ пливе наді мною: сині води, білі піски, хати на високих берегах (О. Довженко); перед тире голос підвищується, робиться довга пауза, узагальнювальне слово виділяється логічним наголосом: Ночі недоспані, недоціловані губи, досвітки сизі, жара полуденних небес - все у тобі (хлібі) (Б. Олійник). Треба зауважити, що інтонація розглядається як один із основних засобів у розмежуванні однорідних та неоднорідних означень.

Вивчення слів, граматично не пов'язаних із членами речення, займає чи не найважливіше місце з погляду взаємозв'язку фонетики та синтаксису. Адже спостереження над інтонацією у процесі вивчення звертань, вставних слів (сполучень слів, речень) допомагають учням розмежовувати звертання і підмети, вставні слова та ін.

Під час вивчення теми «Звертання» потребує уточнення звертання, яке стоїть на початку речення, зазвичай вимовляється з особливою кличною інтонацією і відокремлюється від інших слів паузою: Україно! / Ти моя молитва, Ти моя розпука вікова (В. Симоненко); Зелена струнко, / при долині не закривай свої уста (А. Малишко). Доцільно проілюструвати, у чому ж конкретно полягає така інтонація: звертання вимовляється підвищеним тоном і дещо протяжно. Ця закономірність не поширюється на звертання, що стоїть у середині чи в кінці речення.

Вставні слова, сполучення слів, речення під час читання вимовляються з прискоренням і пониженням голосу, виділяються паузами з обох боків: Може, / живе там сама самота, соває пустку у піч рогачами (Л. Костенко); Я люблю, як, / буває, / осінню Пахне яблуками у хаті (А. Малишко); Шкода за минулим, / річ відома, / та й теперішнє колись мине (М. Рильський).

Учителеві потрібно довести, що речення можуть бути поширеними і виражати не ставлення автора до висловлюваної думки, а мати характер супровідного зауваження. Такі вставлені речення характеризуються особливою інтонацію, не схожою з інтонацією вставних слів і звичайних речень. Поширені вставлені речення, що мають характер супровідного зауваження автора, вимовляються досить швидко і виокремлюються паузами з обох боків; на письмі виділяються тире або дужками. Наприклад: Слова всі разом, але кожне саме по собі в усій своїй досконалості: ось так воно вимовляється (це його фонетичний бік), так воно утворюється від інших слів (це його словотворчі відношення), так воно змінюється, приєднуючись до інших слів у реченні (це його граматичні форми) (В. Колесов).

Удячним матеріалом для спостереження над інтонацією є речення з відокремленими членами, бо для посилення смислової самостійності, смислової ролі в реченні будь-якого другорядного члена, його необхідно виокремити посиленим логічним наголосом і відокремити від інших слів паузою або паузами: Дерева, / схилені в зажурі, / осіння вицвіла трава (М. Луків).

На початковому етапі засвоєння знань із теми «Відокремлені означення» доцільно для спостереження запропонувати два речення: Барвисті дзвіночки / розбіглися по луці; Червоні хмари / нависли над обрієм. Спостерігаючи за інтонацією, учні доходять висновку, що обидва речення вимовляються з паузою між групою підмета та присудка і що така пауза на письмі розділовим знаком не супроводжується.

Далі вчитель пропонує поширити означення барвисті та червоні, увівши їх у речення: Барвисті від роси дзвіночки / розбіглися по луці; Червоні від заходу хмари / нависли над обрієм. Після аналізу учні встановили, що кожне з речень унаслідок поширення вимовляється з більш чіткою паузою між групою підмета та групою присудка; ця пауза поділяє речення на дві інтонаційні частини, але на письмі й у цьому випадку будь-які розділові знаки відсутні.

Наступне завдання полягатиме в перебудові речення таким чином, щоб означення знаходилися після означуваних іменників: Дзвіночки, барвисті від роси, розбіглися по вулиці; Хмари, червоні від заходу, нависли над обрієм.

Спостереження над інтонацією відокремлених означень можна провести в такому порядку:

1) охарактеризуйте інтонацію першого речення, укажіть, скільки в ньому інтонаційних частин;

2) знайдіть і назвіть у кожній інтонаційній частині слова з логічним наголосом;

3) яким членом речення є слова барвисті від роси?

4) яке місце в реченні займає поширене означення щодо означуваного слова;

5) яким чином вимовляється це означення?

Робота над інтонацією в процесі вивчення слів, граматично не пов'язаних із членами речення, сприяє підвищенню ефективності засвоєння теоретичних знань і практичних навичок виразного читання, розвитку усного та писемного мовлення, активізує увагу учнів.

Під час вивчення синтаксису безсполучникові складні речення розглядають як такі, у яких частини поєднуються в одне ціле не сполучниками і сполучними словами, а за смислом та інтонаційно. У складних безсполучникових реченнях інтонація є засобом вираження смислових і граматичних зв'язків між частинами. Тут необхідно зауважити, що часто одне й те ж складне безсполучникове речення може бути прочитане з різними інтонаціями, особливо коли фразу взято поза межами контексту. Якщо читач з'ясує, що конкретний зміст простих речень знаходиться в причиновій залежності, то він відтворить речення з відповідною інтонацією: першу частину вимовить із деяким пониженням і чіткою попереджувальною паузою в кінці про подальше пояснення; другу частину вимовить із чітким пониженням тону. На письмі такі смислові відношення й інтонація будуть позначені двокрапкою між частинами.

Коли ж читачем встановлено, що явища, описані в першій і другій частинах, знаходяться в протиставних відношеннях, то все безсполучникове складне речення він прочитає з інтонацією протиставлення: всю фразу вимовить напруженим тоном, першу частину - підвищено, другу - з контрастним пониженням; одночасно в обох реченнях логічним наголосом чітко виділить слова, що протиставляються. На письмі протиставні відношення й інтонацію протиставлення позначають тире.

Явища, описані в першій та другій частинах речення, можуть мати лише тимчасовий зв'язок. У такому разі всю фразу можна вимовити з перелічувальною інтонацією, з деяким підвищенням у кінці першого речення, а на письмі позначити комою: Пригріло сонечко, обсохла земля.

Отже, під час вивчення синтаксису необхідно формувати в учнів уміння спостерігати над інтонацією подібних конструкцій; удосконалювати навички розмежування на слух інтонацій, яким властиве вираження смислових і граматичних зв'язків між частинами складного речення; розвивати вміння правильно відтворювати ці інтонації у власному читанні написаного або надрукованого тексту, зіставляти інтонацію з пунктуацією.

Інтонація входить до системи звукових засобів мови разом із фонемами та словесним наголосом. Кожен із цих засобів по-різному бере участь у вираженні смислового й емоційного змісту мовлення, розрізнювальні можливості фонем проявляються в межах морфеми, наголосу - в межах слова, що складається мінімум із двох складів. Смислорозрізнювальні можливості інтонації виявляються в межах висловлювання, «у взаємодії з його синтаксичною структурою, лексичним складом смисловими зв'язками в контексті» [466, с. 772].

О. Текучов радить при вивченні питальних речень вправлятися учням у виділенні різних частин речення за допомогою логічного наголосу, спостерігаючи при цьому, як змінюється смисл речення залежно від зміни логічного наголосу [482, с. 253].

Досить часто ритмомелодичне членування тексту не збігається з членуванням того ж тексту за допомогою розділових знаків. Практика вживання розділових знаків «не підтверджує тезу про пряму і повну залежність пунктуації від ритмомелодики, бо остання інколи суб'єктивна й індивідуальна, хоч, безумовно, підпорядковується і загальномовним нормам [90, с. 394].

Доведено наявність у мелодики синтаксичних функцій, серед яких основними прийнято вважати: різноманітні речення за метою висловлювання (розповідні, питальні, спонукальні); виокремлення вставних слів, речень; виокремлення звертань; виділення відокремлених членів речення; виявлення безсполучникових речень; наявність речень щодо емоційного забарвлення (окличних-неокличних; оформлення однорідних членів; вираження відношень протиставлення і з'ясування; вираження завершеності й незавершеності [541, с. 26].

Отже, інтонація та синтаксичні структури співвідносні. Ця співвідносність визначається тим, що інтонація, поряд із синтаксисом та у взаємозв'язку з ним, служить для вираження смислових відношень між елементами висловлювання - синтагмами, частинами складного речення, а також між реченнями в структурі зв'язного тексту.

У лінгвістичній традиції усному мовленню, що звучить, протиставляли писемне, розраховане лише на зорове сприймання. Однак, як відзначає Н. Черемисіна і писемний текст завжди звучить для автора і озвучується - реально чи уявно - читачем [541, с. 7].

Хоч варто все ж таки зазначити, що частково українська пунктуація ґрунтується на інтонації: крапка на місці сильного пониження голосу і тривалої паузи; знаки питання й оклику, інтонаційне тире, три крапки й ін. Інтонація досить тісно пов'язана з пунктуацією. Однак «не можна стверджувати, що пунктуація підпорядкована інтонації і є основою пунктуації» [328, с. 11]. Пунктуація в писемному мовленні, а інтонація в усному служать для однієї й тієї ж мети - смислового читання тексту, що надає мовленню осмисленого характеру.

У випадку, коли вибір розділового знака визначається диференціацією смислових зв'язків слів чи смислових відношень між частинами складного речення, мають місце пунктуаційні варіанти, яким в усному мовленні відповідають різноманітні інтонаційні особливості висловлювання. У таких ситуаціях розділові знаки в писемному мовленні та інтонація в усному взаємопов'язані, однофункційні - виконують смислорозрізнювальну функцію.

Тісний зв'язок пунктуації з інтонацією особливо помітний, коли текст записується з голосу (під диктовку). Цей зв'язок виражається відповідно до визначеного типу інтонації та певного розділового знака. Наприклад, розповідній інтонації відповідає крапка, питальній - знак питання, окличній - знак оклику, попереджувально-пояснювальній - двокрапка, інтонації зумовленості - тире й ін. Однак « не всі найтонші відтінки інтонації речення можна передати наявними розділовими знаками», адже «розділових знаків значно менше, ніж інтонаційних відтінків речень, тобто один і той розділовий знак може відповідати різним типам і відтінкам інтонації» [328, с. 12]. Наприклад, кома відповідає не лише інтонації переліку, але й інтонації зіставлення, пояснювальній при неоднорідних означеннях. Це дає право стверджувати, що між інтонацією та пунктуацією далеко не завжди можна поставити знак рівності. Окрім того, пунктуація й інтонаційний поділ висловлювання на частини з використанням пауз не завжди збігаються. У деяких випадках за наявності паузи розділовий знак відсутній і, навпаки, розділовий знак ставиться за відсутності паузи. Наприклад, між групою підмета і присудка робиться інтонаційна пауза, а розділовий знак (тире) ставиться тільки в окремих випадках, залежно від способів вираження головних членів.

Не варто ігнорувати роль інтонації при вивченні пунктуації, проте її необхідно розглядати в контексті смислової основи та граматичної структури речення. Розділові знаки можуть розставлятися у випадках згідно з інтонацією, «але сама інтонація, як і пунктуація в писемному мовленні, відповідає синтаксичному членуванню речення, яке передає одночасно і смислове членування» [328, с. 13].

Досить важливим у роботі вчителя є розуміння ним принципів пунктуації: логічного, або смислового, синтаксичного, або структурного, та інтонаційного. Учені по-різному підходили до розгляду значення цих принципів у навчанні пунктуації.

Так, В. Масальський відзначає: «Для методики навчання пунктуації важливо встановити якийсь один провідний, основний її принцип, щоб учитель міг будувати свою роботу в певній послідовності…», «основою, на яку неодмінно спиратиметься вчитель у процесі навчання пунктуації, може бути граматика, тобто синтаксична будова речення» [309, с. 260-261]. Далі вчений доводить, що інтонація не може служити основою для навчання пунктуації, лише «в деяких випадках учителеві необхідно зважати й на ритмомелодику мови, на інтонаційне оформлення того чи того синтаксичного явища, тієї чи тієї конструкції речення».

Сьогодні принципи пунктуації не протиставляють, а тільки вказують на одні й ті ж грані одного й того граматичного явища, «установлення правильного співвідношення між ними - одна з умов, що визначає основний напрям пошуків і прийомів методів навчання [60, с. 10].

Удосконалення інтонаційних навичок під час навчання синтаксису ґрунтується на власне методичному принципі зіставлення усного і писемного мовлення, встановленому Л. Федоренко на основі закономірності процесу засвоєння писемного мовлення. Оволодіння усним мовленням повинно передувати оволодінню писемним мовленням [1973, с. 36-37]. Тому відомості про українську інтонацію варто розглядати з урахуванням такого чинника, як сприймання, розуміння і практичне володіння інтонацією усного мовлення, оволодіння методикою аналізу писемного мовлення.

З огляду на це Н. Черемисіна, В. Гилимов, І. Дацюк роботу над інтонацією у процесі навчання синтаксису вважають за доцільне проводити поетапно, ускладнюючи час від часу завдання:

І-й етап - вправи на розпізнавання;

ІІ-й етап - вправи на усвідомлення;

ІІІ-й етап - вправи для формування навичок грамотного інтонування.

Такі вправи в методиці навчання мови прийнято називати інтонаційно-смисловими. Вони сприяють глибшому усвідомленню співвідношення інтонації та пунктуації.

Оскільки ритміка українського слова впливає на звучання власне інтонаційних одиниць, початковим етапом засвоєння норм інтонації має стати навчання ритміки та інтонування слова, більше того, спостереження показують, що чимало огріхів у мовленні пов'язана з ритмікою слова.

Перший етап.

1. Прослухайте ритмічні моделі: тбта, татб, татбта. Прочитайте їх. Назвіть по кілька слів, побудованих за такою моделлю.

2. Прослухайте слова. Згрупуйте їх за такими ознаками: а) односкладові; б) двоскладові; в) трискладові.

3. Прочитайте трискладові слова з наголосом на другому складі. Стежте за наспівом, гармонійністю мелодики українського трискладового слова з наголосом на другому складі.

4. Прослухайте текст. Визначте кількість синтагм в кожному реченні. Прочитайте текст про себе. Зверніть увагу на синтагматичні межі: а) позначені розділовими знаками; б) не позначені розділовими знаками.

5. Слухайте речення. Прочитайте речення разом з диктором і услід за ним, стежте за правильним інтонуванням.

6. Прослухайте розповідні речення. Зверніть увагу на протиставлення як умову синтагматичного членування. Прочитайте речення: Наприклад: Чим довша мовчанка, // тим дивовижніша мова.

7. Прослухайте речення. Запишіть їх. Підкресліть слова з фразовим наголосом. Пам'ятайте, що під час спокійного мовлення фразовий наголос падає на останнє слово, вимовлене тихо, зі спаданням тону, затихання сили, і виділяється лише уповільненням темпу.

Другий етап.

1. Зіставте за наголосом, ритмікою і смислом виділені слова в поданих словосполученнях: Збирався (думав, хотів, розраховував, сподівався) вступити до університету.

2. Поставте замість крапок у віршований текст слова, що підходять за ритмом і смислом.

3. Трансформуйте речення через заміну виділеного слово синонімом або антонімом. Порівняйте ритмічну будову первинного слова і його синоніма (антоніма).

4. Прочитайте текст мовчки. Визначте межі синтагм. Поясніть умови членування на синтагми. Прочитайте текст уголос.

5. Зіставте синтагматичне членування в реченнях. Поясніть, як змінюється смисл речення залежно від місця межі між синтагмами. Прочитайте речення.

Третій етап.

1. Прослухайте слова. Доберіть слова подібні за ритмічною будовою. Промовте їх.

2. Прочитайте фрагмент вірша про себе. Перепишіть. Розчленуйте (за необхідності) рядки на синтагми, поставте синтагматичні наголоси. Читайте текст уголос, пам'ятаючи, що кінець рядка завжди передбачає паузу.

3. Прочитайте варіанти діалогів. Поясніть, як змінюється смисл діалогів під час зміни позиції фразових наголосів. Прочитайте діалоги самостійно.

Зв'язок у навчанні пунктуації з формуванням навичок виразного читання зумовлюється тим, що пунктуація як засіб писемного мовлення почасти співвідноситься з інтонацією - засобом усного мовлення. Пунктуаційному членуванню в усному мовленні відповідає своєрідна інтонація, паузи, ритмомелодика. Вправи щодо правильного інтонування речень, їхньої ритмомелодики і є удосконаленням навичок виразного читання [310, с. 308-309].

Отже, враховуючи, що інтонація є істотною ознакою синтаксичних характеристик, учнів необхідно ознайомлювати з інтонаційними особливостями цих категорій. Під час розгляду речень за метою висловлювання навчати оформляти речення розповідною, питальною, спонукальною інтонацією; створювати паузи після звертань, вставних слів та вимовляти їх у прискореному темпі (звертання підвищеним тоном, а вставні слова - зниженим); у процесі вивчення однорідних членів речення вказати на те, що вони мають інтонацію перелічення або зіставлення; відпрацьовувати елементи інтонації: темп мовлення, паузацію, висоту тону, силу голосу.

4.7 Елементи фоностилістики на етапі поглиблення знань з української мови

Взаємозв'язок між розділами шкільного курсу мови чи не найкраще виявляється в опануванні стилістичних норм, які визначають способи більш досконалої реалізації змісту і форми висловлювання, регулюють функціонування мовних одиниць у текстах різних стилів. Засвоюючи лексичні, фонетичні, граматичні явища мови, учні, з погляду М. Пентилюк, повинні усвідомити стилістичні особливості звукової системи мови, граматичні форми і категорії у зв'язку з певними стилями [315, с. 182]. Саме тому в шкільному курсі мови стилістика вивчається поряд із лексикою, фонетикою і граматикою, що сприяє практичному їх оволодінню.

Про функційний аспект у навчанні мови в певній системі чимало сказано в науковій літературі [357; 295; 222; 250; 304]. Так, у «Методиці вивчення української мови в школі» (1987 р.) обстоюється позиція про те, що «свідоме і систематичне засвоєння матеріалу зі стилістики - необхідна умова глибоких і стійких знань у формуванні практичних навичок» [308, с. 222]. Відзначено і про взаємозв'язок фонетики зі стилістикою: «Під час опрацювання фонетики, яка в школі вивчається лише частково, теж є можливість для роботи над стилістичними явищами звукової системи мови. Оскільки учні одержують лише ті знання з фонетики, які необхідні для засвоєння основних правил орфоепії й орфографії, то робота зі стилістики на уроках фонетики займатиме значно менше місця, ніж на уроках лексики чи граматики» [308, с. 222]. Думка про обмеженість фоностилістичної роботи нині є, очевидно, застарілою, адже в сучасній лінгводидактиці чільне місце посідає функційно-стилістичний підхід [316, с. 23-30; 318, с. 21], в основу якого покладено принцип цілісного вивчення мови і мовлення - лексики, фонетики, граматики, стилістики. Ідею засвоєння фонетики на стилістичному ґрунті підтримує і Л. Рожило: «вивчення стилістики в шкільному курсі проходить у процесі засвоєння всіх розділів програми», ознайомлення зі стилями мовлення необхідне «для забезпечення функційно-стилістичного підходу до вивчення матеріалу з фонетики, лексики» [310, с. 363]. До того ж, за словами Л. Мацько, «виняткова евфонія, чітка морфеміка, гнучкий синтаксис, неймовірно різноманітна лексична синоніміка семантичних полів думки, волі, емоцій, сприймань, чуттів, рухів, станів, процесів; багата символіка, образність, афористичність висловів, лексична й фраземна сполучуваність - усе це залишається ще переважно в межах художнього стилю, не є здобутком живого українського літературного мовлення» [295, с. 10].

Ефективність навчання мови великою мірою залежить від опанування й засвоєння учнями мовних (у нашій розвідці фоностилістичних) закономірностей, понять, термінів і правил. Тому необхідно вказати на лінгвістичні основи навчання фонетичної стилістики.

У зв'язку з розвитком антропоцентричних підходів до опису мовних явищ активізувалися дослідження з фонетичної будови мови. Вивчення звукової організації тексту залежно від стилю мови, кількісна та якісна характеристика звуків у різних стилістичних умовах, виражально-зображувальна роль звуків і звукосполук, питання евфонії мови, звукова характеристика віршованої мови є актуальними і в лінгвістиці, і в лінгводидактиці. Царина фоностилістики поки що науково не обґрунтована, відсутня єдина думка щодо виокремлення розділу в складі стилістики [387], усе ж встановлення, дослідження й аналіз фоностилістичних явищ репрезентовано у працях таких мовознавців, як С. Воронін, П. Дудик, І. Качуровський, В. Левицький, Л. Мацько, Н. Тоцька, І. Чередниченко, Б. Якубський.

У процесі навчання важливо вказати на те, що фонетика української мови вивчає звуки в акустичному, анатомо-артикуляторному, лінгвістичному аспектах. Стилістика української мови, її розділ фоностилістика, відрізняється від фонетики: «Спираючись на неї, вивчає частоту вживання фонем у різних стилях, їхню сполучуваність і співвідношення, обирає з низки акустико-артикуляторних і лінгвістичних ознак, досліджених фонетикою, здатних створювати звуковий ефект, умотивований змістом і образністю тексту» [295, с. 31]. Стилістична фонетика вивчає засоби звукової організації мовлення, визначає найдоцільніші способи використання природних і функційних ознак звуків для певного типу мовлення. До системи стилістичних прийомів відносять фонетичні засоби, або засоби фонетичної стилістики, різноманітні явища звукового оформлення прозового і віршованого мовлення: ритмічне членування, досягнення виразності рим, алітерація і асонанси, звуконаслідування, звукові форми, що виконують важливі стилістичні функції й ін. [112; 113; 230; 274; 295; 540; 567].

Українська мова вирізняється з-поміж багатьох мов світу своєю милозвучністю (евфонічністю), яка виявляється у плавності, мелодійності, інтонаційній виразності мовлення. Евфонічність - одна з природних тенденцій української мови - досягається фонетичною будовою слів, словосполучень, речень і всього тексту, чергуванням звуків, звуковими повторами (В. Ващенко, М. Жовтобрюх, І. Качуровський, Л. Мацько, Н. Тоцька). В українській мові «в усіх позиціях слова домінує вживання приголосного звука у сполученні з голосним, а не з іншим приголосним» [257, с. 5]. Занепокоєння відсутністю в мовленні евфонії свого часу висловив В. Самійленко: «Ми тільки добре забули два-три закони урівноваження вокалізму з консонантизмом, які існують у живій мові, або постановили собі, що скоро в сусідній московській мові їх немає, то й нашій мові вони не потрібні»; «паралельні форми, про які я кажу, не даремно існують у народній мові, не безладно оживають, вони, власне дають змогу врівноважити вокалізм із консонантизмом і надають живій українській мові зручності й плавкості» [429, с. 4-5].

Окрім копіткої роботи над мовленням учнів, необхідне з'ясування самого поняття евфонії української мови згідно з науковим його тлумаченням. До того ж це оригінальне явище, як указує Н. Тоцька, по-справжньому не визначене й не вивчене: «Розуміння милозвучності лишається майже на рівні імпресіоністичних вражень людей, наділених розумінням красивого, тобто є скоріше естетичною категорією», «досі ще ніхто не виробив доведення більшої чи меншої милозвучності-немилозвучності кожної окремої мови або її місця за цією ознакою в ряду мов» [499, с. 29].

У словниках, наукових працях милозвучність здебільшого ототожнено з евфонією і витлумачено у 2-х значеннях: 1) добре, приємне з погляду фонетичних і лексико-стилістичних норм певної мови, звучання окремих мовних елементів - звукосполучень, слів і словосполучень; 2) звукові засоби підсилення виразності мови художнього твору внаслідок досягнення гармонійного добору звуків у тексті [122, с. 127]. І. Чередниченко евфонією мови називає «здатність її фонетичної будови до мелодійного звучання і до створення звукозображення у висловлюванні відповідно до його змісту і художнього призначення» [540, с. 199]. Своєрідну інтерпретацію цього терміна подає І. Качуровський: «Іноді замість фоніка кажуть евфонія (милозвучність), що є прийняттям частини за цілісність, бо ж фоніка передбачає як евфонію, так і какофонію, обидва ці явища - підрядні супроти фоніки» [230, с. 5]. «Відштовхуючись» від фонетики, І. Качуровський під фонікою розуміє ті порушення фонетичних норм певної мови, які мають естетичний (позитивний чи негативний) відтінок [230, с. 5].

Чинною програмою передбачено ознайомлення учнів із милозвучністю української мови, засвоєння її найважливіших евфонічних засобів (спрощення в групах приголосних, чергування у-в, і-й та ін.) [490, с. 194]. Однак цього, як показали результати експерименту, замало. У сучасній українській літературній мові для досягнення милозвучності використовують низку засобів, зокрема: варіанти префіксів під-, піді-, з-, із-, зі-, від-, віді- й ін. та подібних за звучанням прийменників, сполучників і - й, слова з приставним приголосним і без нього (вуста - уста, вогонь - огонь), фонетичні варіанти деяких слів (іти - йти, знову - знов), варіанти дієслівних афіксів (-ти, - ть; - ся, - сь). Посилюють гучність мовлення розвинені в українській мові паралельні лексичні й граматичні форми на зразок: у - в - уві - вві, від - віді - од - оді, з - із - зі, ти - ть, б - би, же - ж.

Застосовувати закони милозвучності рідної мови у практиці допоможе текст наукового стилю І. Вихованця:

Мовна мозаїка

Прийменник з завжди реагує на сусідні звуки в реченні. Особливо не любить він нагромадження приголосних. За збігу приголосних з набуває вигляду зі, із, зо. У сукупності своїх варіантів прийменник з ніколи не втрачає головної ролі. Коли ж уживаємо з, зі, із, зо?

Прийменника з найчастіше вживаємо, коли він стоїть: а) між голосними, якими закінчуємо попереднє слово й починаємо наступне: Можливо, не всі конкретні поради автора будуть сприйняті з однаковою готовністю (І. Дзюба); б) після голосного, яким закінчуємо попереднє слово: Сонце гріє, вітер віє з поля на долину (Т. Шевченко); Ще з дитячих років гуркіт горлиці має для мене щось, я сказав би, заворожливе (М. Рильський).

Варіант зі вживається перед сполукою приголосних на початку наступного слова, здебільшого, коли в цих сполуках наявні початкові з, с, ш: Історія дає багато прикладів, коли зі зникненням мови зникав народ (О. Пономарів).

Варіант із переважно використовуємо між приголосними або групами приголосних попереднього і наступного слова: Протягом кількох років він [Пономарів] виступає в масових українських виданнях із бесідами на теми української мови, мовними порадами (І. Дзюба). В усному мовленні між приголосними нерідко замість із вживаємо з для уникнення двозначності, бо із можемо сприймати також як частку і та прийменник з. Порівняйте: Принагідно вона щось з того [історії народу] згадувала, чимало з того я пам'ятав (Ю. Шевельов).

Прийменниковий варіант зо вживаний при числівниках два і три: ЇЇ сім'я вже тижнів зо три живе в прекрасній новій хаті на високім горбі (О. Довженко).

Принагідно зазначимо, що є правила, які досить легко запам'ятовуються учнями. До них належать: вживання у, і між приголосними, а, в, й між голосними. Інші випадки чергування у-в, і-й викликають в учнів неабиякі труднощі. Тому пильної уваги в навчанні потребують описані вище випадки вживання. Збіг кількох звуків усувається вживанням фонетичних варіантів самостійних та службових слів, яке називають евфонічним чергуванням. Воно допомагає уникати невмотивованого нагромадження однакових голосних та приголосних звуків.

Для запобігання подібних помилок учням варто запропонувати завдання:

Ознайомитися з правилами; обрати в поданих реченнях правильні варіанти і зробити відповідні висновки, дібравши приклади:

1) перед в, ф, льв, св, ств, хв й ін. (незалежно від закінчення попереднього слова вживається у, а в інших випадках - в. Наприклад: Одягнені у хвою, шумлять схили Карпат (А. Михайленко);

2) на початку абзацу і речення здебільшого вимовляємо й пишемо у та і: У цілого війська девіз був один: За волю! За рідну країну (Леся Українка); І ніяких варварів гармати, І ніякі хмари грозові Неспроможні дім наш захитати (А. Малишко); хоч: В основу покладено різні чинники (З підручника);

3) після паузи незалежно від характеру кінцевого звука попереднього слова перед наступним приголосним вживаються у та і: Стоїть на видноколі мати - у неї вчись! (Б. Олійник).

Ночі (в, у) плавнях сповнені таємничості, чути, як трави ростуть, як деркач (у, в) низькодолі невтомно деркоче (і, й) деркоче. Розважно гомонять (в, у) курені діди. Під їхню тиху розмову (й, і) заснеш, розтанеш (у, в) снах… А (в, у) ранці, коли схопишся (і, й) вибіжиш із куреня, бачиш, як із-за кущів сонце сходить, (і, й) птах великий застиг біля озера серед трав, а неподалік нього (в, у) полотняних штанях стоїть Яворницький; оба - людина (і, й) птах - дивляться один на одного і ніби діляться між собою якимось тільки їм доступним тайнознавством (За О. Гончаром).

Засоби евфонії використовуються в усіх стилях, але по-різному. У художньому стилі за їх допомогою мовленню надається емоційно-експресивне забарвлення, в нехудожніх вони використовуються обмежено і «не виконують виражально-зображальних функцій» [257, с. 5]. У нехудожніх стилях звукоповтори втрачають свої позитивні якості, псують звучання текстів. Тому учням важливо знати, що милозвучність «не завжди необхідна, а іноді й небажана», «коли йдеться про прикрі, болючі речі, наспівність фрази була б недоречною» [304, с. 12]. Для підтвердження візьмемо поетичні рядки В. Стуса: «Сто серць, як сто палахкотінь» або П. Грабовського: у вірші «Я не співець» автор змінив «вражає стогін мужика» на «вража скрізь стогін мужика»).

Читаючи художні твори, як показують наші спостереження, учні майже не замислюються над тим, що зразки мистецтва відрізняються не лише багатством колоритної лексики, фразеології, синтаксису, стилістичними прийомами словотворення, а ще й звуковою будовою. Тому, виховуючи в дітей чуття мови, дбайливе ставлення до звукового оформлення власного мовлення, необхідно в першу чергу звертати увагу «на випадки псевдоалітерації та псевдоасонансу й боротися з такими відхиленнями» [356, с. 5]. Для української мови найтиповіші випадки какофонії [й] та [в] між групами приголосних: верх й низ; вовк в клітці; дав мені - дай й йому; в степах, лісах, у усіх хатах. У багатьох підручниках, посібниках автори радять уникати какофонії, кваліфікуючи її як дефект у звукобудові твору [230; 295; 257]. З погляду І. Качуровського, евфонія - сукупність позитивно-естетичних фонічних явищ; какофонія, гидкозвучання - явищ негативно-естетичних. Як евфонія, так і какофонія досягається двома шляхами: через накопичення певних звуків і звукосполук та шляхом їх уникнення [230, с. 18]. Автори фундаментальних методик радять учителеві зосереджувати увагу на тому, «як нашому мовленню шкодять надмірні нагромадження голосних або приголосних звуків, однакових або близьких словосполучень»; указують на те, що «у художньому і розмовному стилях звукові повтори можуть використовуватися як засіб стилістичного увиразнення» [310, с. 367].

Під час написання твору (або створенням власного висловлювання) учнів необхідно застерегти від немилозвучних звукових повторів на зразок: ці цінні поради; не допускати римування у прозі: радість дитини кожної днини; уникати нав'язливого повтору, нагнітання близьких за вимовою звуків та звукосполучень у словах: «Знання, вміння, розуміння - необхідні чинники навчання»; добирайте звукові повтори відповідно до мети впливу твору на читача: Зуб, ратище, копито, пазур. То муж ішов на силу вражу (Оксана Лятуринська).

Для формування фоностилістичних умінь і навичок учнів важлива думка Б. Якубського, який, зупиняючись на питанні співвідношення голосних (голосівок) і приголосних (шелестівок) в українській мові, дійшов такого висновку: «Найлегше музично, евфонічно звучатимуть для нас ті слова, де кілька шелестівок і голосівок однакова, і вони правильно чергуються, ми повинні надзвичайно пишатися тим, що в нашій українській мові силу слів збудовано власне на принципі відношення голосівок до шелестівок 1: 1; цим з'явищем наша мова рівняється до італійської мови славетної своєю милозвучністю» [567, с. 18].

Для підтвердження висловлення автор «Науки віршування» наводить кілька варіантів «Кобзаря», де співвідношення голосних і приголосних 1:1.

Мені не весело було…

Коли по нашому не буде…

І покидаємо діла…

На чужині, на самоті…

Мережаю, вишиваю, -

У неділю погуляю…

І що хороше, дороге…

Мережані та кучеряві…

Пишалася синами мати…

Часто поети бавляться звуком, вигадують різні літературні ігри, в основу яких покладено або звукові повтори й комбінації, або важковимовні звукосполуки, або наперед задані рими. На завершальному етапі навчання фонетики учнів можна ознайомити з таким явищем, як каламбур - дотеп, стилістичний прийом, основу якого становить використання різних значень якогось одного слова або кількох семантично різних слів схожих фонетично своїм звучанням [159, с. 357]:

Здавалось кожному, що шило

В руках шевця без нього шило.

Чимало висловів зізнань,

Що зиск добрячий мав зі знань.

Де сором ловеласу діти,

Як прийдуть всі до нього діти?

Те знали кузов лиш та скати,

Як цей шофер умів таскати

Веселі зморшки йдуть від писку:

Встругнув крутій нову підписку.

(Дмитро Солодкий)

Українська мова з притаманною їй милозвучністю, гармонійним співвідношенням голосних і приголосних звуків має широкі можливості для інструментування. Вище зазначалося про те, що одним із аспектів фоностилістики є частотність уживання фонем у текстах (фреквентність). Такий аналіз прийнято ще називати кількісним. Його методичне підґрунтя становлять підрахунки певних складових мови - фонем, морфем, слів та ін.

І. Чередниченко у «Нарисах» подав відсоткове співвідношення голосних і приголосних української мови: 48:52% [540]. Аналізуючи дослідження частотності вживання фонем у текстах різних стилів, П. Дудик підтримує думку про те, що «в науково-популярних і газетних текстах частіше, ніж у текстах художніх, уживаються багатоскладові слова», «у драматичних творах низьку частотність мають сонорні приголосні, у поетичних тестах середню частотність мають м'які приголосні, а голосні - низьку» [159, с. 123].

Для глибшого розуміння частотності вживання фонем у текстах різних стилів учням доцільно запропонувати довідки Н. Тоцької та І. Качуровського.

У системі української мови голосні становлять 15,8%, приголосні - 84,2%. У мовленні (народнопоетичному, яке найбільш зберігає національні основи української мови) голосних - 45-46%. Добре видно, що українське народнопоетичне мовлення насичене голосними й справді близьке до італійського, мало перед ним поступаючись. Щоправда, в літературному мовленні українська мова під різними впливами багато в чому втратила свою вокалічність: кількість голосних у ній знижується до 42%, а кількість приголосних відповідно зростає - 58%.

Вокалічність української мови (власне її гучність) посилюють сонорні приголосні (разом з голосними вони складають 70%) та дзвінкі приголосні (особливо враховуючи незначне в цілому оглушення дзвінких у кінці слова та в середині перед наступними глухими). Ці звуки в літературі прийнято називати голосовими (Н. Тоцька).

Не існує двох мов, котрі мали б однакове звучання. Кожна мова має власні, індивідуальні особливості щодо 1) кількості фонем; 2) їхньої фреквентності (тобто частоти вжитку); їхньої скупченості та комбінацій (тут особливу вагу для мистецтва слова мають фактори співвідношення голосних та приголосних, а також глухих та дзвінких приголосних); тривання в часі певної фонеми під час вимови.

Кількість фонем - одна з головних передумов фонічного багатства певної мови. Так, відомо, що «королева мов» - санскрит має сорок вісім фонем, а мова австралійського племені аранта налічує лише тринадцять фонем.

Українська мова має біля сорока фонем. У царині консонантизму вона відносно багата, у царині вокалізму - бідна (якщо порівняти з такими мовами, як французька, німецька чи старослов'янська).

Супроти російської мови українська мова значно дзвінкіша, бо ж російська, незважаючи на наявну на письмі велику кількість дзвінких приголосних, насправді глуха, оскільки деякі з тих дзвінких (б, д, г, ж) перетворюється на свій глухий корелят як перед глухими, так і на кінці слів.

...