Основи філософії

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Філософія вчить діяти, а не говорити.

Вона вимагає від кожного жити за її законами,

щоб життя не розходилося зі словами.

Перший обов'язок мудрого і перша ознака мудрості --

не допускати розбіжності між словом і ділом

і бути завжди самим собою».

Сенека

ПОКЛИКАННЯ ФІЛОСОФІЇ

Прагнення стати не тільки освіченою, а й сучасною людиною не може здійснитися без вивчення філософії, яка завжди була джерелом віковічних запитань людського духу щодо смислу життя та смерті, таїни людського існування, розгадки секретів пізнання світу та історії. Філософія -- це сфера людського знання, яка є не тільки атрибутом цивілізації і культури, а й тією духовною силою, своєрідним «інтелектуальним магнітом», до якого прагне кожна особистість. Як у «спільному знаменнику» всіх форм людської діяльності, в ній інтегровано і пізнання людства, і всю його суспільно-історичну практику. Один з найвідоміших філософів XX ст. К. Ясперс назвав період виникнення філософії «осьовим часом історії». Завдяки філософії людський дух зумовив могутній цивілізаційний та суспільний прогрес, який постійно розширюється і прискорюється.

На рівні буденної свідомості філософію розуміють як абстрактне знання, відірване від реального, «нормального» життя. Таке уявлення занадто далеке від істини, адже філософське знання спрямоване на конкретну людину, з її прагненнями, сподіваннями, настроями, пошуком відповідей на «вічні» запитання про призначення і смисл життя. Однак цей смисл не знаходиться і не зберігається в готовому вигляді, його потрібно постійно шукати. Смисл означає наше ставлення до явищ навколишнього світу, їх оцінку і значення під кутом зору того, що потрібно людині. В природному, позалюдському світі немає ні смислу, ні безглуздя, як немає в ньому прогресу і реакції, добра і зла, істини і омани; він етично і культурно нейтральний. Все це -- людські виміри. Смислоутворюючим ініціатором життя є тільки людина, що максимально актуалізує необхідність входження в запитальний потенціал сучасного філософствування.

Необхідно відрізняти філософію як систему раціонально обґрунтованих і апробованих «серцем» переконань від поверхових міркувань, які претендують на звання філософських. У своїй фрагментарній формі вони містяться в будь-якій галузі науки, художньої творчості, у повсякденному житті. Проте тільки входження у світ справжньої філософії, ознайомлення з її інтелектуальним потенціалом відкриває духовному баченню людини світ в його цілісності. Тим самим філософія стає атрибутом особистої культури мислення.

У своїй цілісності філософія уособлює мудрість і знання, віру і розум, дух і душу. Цим самим вона покликана стверджувати творчі начала в житті, не взаємовиключення, а поєднання їх через послідовне подолання всього, що заважає гідному процесу самореалізації особистості. Філософія спрямовує людину до все більшої впорядкованості буття, до її взаємопроникної єдності зі світом у найширшому антропокосмічному діапазоні. Це передбачає не тільки теоретичне осягнення Універсуму, але й залучення до нього, життя в ньому і, таким чином, «інтелектуальну любов» до життя, благоговіння перед ним. Але життя перед «запитливим розумом» постійно ставить низку проблем: що таке світ і як він виник; чи має він початок у часі, чи існує вічно; що таке закономірність, яке місце у світі займає випадковість тощо.

Ще більшою мірою хвилюють людину проблеми сенсу життя та його кінцевої мети, розуміння вічності людського існування, пошук меж пізнавальних можливостей людей, споконвічні прагнення до істини, її відмінності від правди і хибного погляду тощо. Перебуваючи в системі суспільних відносин, які постійно ускладнюються, людина має знайти відповідь і на цілий ряд морально-етичних питань: що таке совість, обов'язок, честь, відповідальність, справедливість, добро і зло, гідність та ін.

Без таких відповідей неможливе практичне життя людей. Вирішуючи проблемні запитання, філософія дає певні відповіді. Але це відповіді специфічного ґатунку. Вони мають варіативний вигляд, що поєднує різні доповнювальні ситуації можливостей, які передбачають свободу думки та вибору. І хоч конкретні філософські системи давали майже однозначні відповіді на загальні питання буття, історія філософії, демонструючи множину відповідей, насправді репрезентує панорамну варіацію констанцій усіх можливостей рішень. І це не послаблює, а посилює евристичну здатність філософського бачення життя та дії.

Плюралізація ідей у процесі розвитку філософії -- не заперечення їх істинності, а імпульс до нового творчого пошуку, тому вивчення філософії дає унікальну можливість для розвитку мислення, активізує його процеси. Філософія як форма теоретичного світогляду перетворює буденні проблеми на смисложиттєві, оскільки відкриває в них світоглядні аспекти. Філософське дослідження економіки, науково-технічного прогресу, проблем екології, молекулярної генетики, кібернетики, ядерної фізики і передусім людини означає розгляд конкретних наукових досягнень у рамках методологічного аналізу історії пізнання і генези суспільства з точки зору сучасного рівня соціального розвитку і перспектив людства.

Включаючи в предмет свого дослідження нові проблеми, філософія тим самим постійно розширює свої межі. Цей факт не повинен викликати подив, а тим більше заперечення. Адже філософських процесів у об'єктивній реальності не існує. Філософія вже за своєю природою покликана звертатися до різноманітних сфер об'єктивної реальності, до різних галузей знання. Проте від інших наук, які досліджують світ в його всебічній цілісності, філософія відрізняється прагненням до універсалізації та узагальнення властивого їй способу пізнання та усвідомлення явищ дійсності. Тим самим вона перетворює будь-яке коло питань науки або особистого життя людини на предмет філософського дослідження.

Виділені з життя проблеми, які аналізуються на рівні філософії, сприяють формуванню світоглядних, духовно-моральних, естетичних ідеалів, цінностей, гуманізації буття особистості. Для цього філософія надає індивіду різноманітний фактичний матеріал для аналізу і водночас досить ефективні «інструменти» для інтелектуального мислення. Вивчення філософії -- це апробована багатовіковим досвідом людства найкраща школа творчого мислення. Вона дає змогу вільно оперувати різноманітними ідеями, висувати, обґрунтовувати і критикувати ті чи інші теорії, концепції, виділяти суттєве від неістотного, розкривати взаємозв'язок усіх явищ і процесів об'єктивно-суб'єктивної реальності.

Філософія стала ефективним стимулом самореалізації людини як соціально-історичного суб'єкта, який усвідомлює своє місце в світі. Пізнаючи навколишню дійсність, людина не тільки здобуває знання про її сутність, закони функціонування, специфіку зв'язків окремих її частин тощо, а й пізнає саму себе як невід'ємну складову частину цього цілого. Причому частину особливу, специфічну, неповторну в своїй індивідуальності. І саме різноманітні філософські вчення у своїй єдності та відмінності, проникаючи в сутність людського життя, щоразу дають можливість глибше, повніше осягнути сенс людського життя, його самоцінність, більш чітко визначити шляхи і засоби досягнення доленосних цілей.

Образ нашого століття визначає глобалізація, яка за своїми когнітивними механізмами пов'язується з універсалізацією наукової думки, конструктивно-практичної активності, діяльності та капіталу. Ці процеси розширюють сфери та потреби філософського осмислення сучасності, роблять філософську проблематику співучасницею конкретних рішень в основних різновидах духовної і практичної діяльності. Сьогодні філософія виходить за межі свого традиційного застосування як окремої дисципліни. Адже кібернетика з погляду програм штучного інтелекту, технічна логіка та інформатика, синергетика, ноосферна стратегія соціобіології та глобальної екології, структурна лінгвістика та антропологія, семіотика і психоаналіз, культурологія та політологія, космологія та соціологія розв'язують філософські проблеми поза філософією. Однак це говорить не про «кінець філософії», а про зміну векторів її застосування, оскільки «запити філософських смислів» (С. Кримський) виникають сьогодні у всіх сферах творчої діяльності.

Філософія необхідна, бо жодна людина не може обійтися без системи ідей, переконань, які передають її уявлення про світ і ставлення до нього. Адже жити -- означає спілкуватися зі світом, звертатись до нього через духовну, психологічну необхідність. Прагнення мати повне уявлення про світ властиве кожній освіченій людині, яка не повинна бути обмеженою ні в чому. Адже справжнє життя немислиме без високих духовних і душевних спонукань і пошуків, тривог і турбот про інших. Без цього воно перетворюється на існування, яке не дає радості та задоволення навіть самому собі. Якщо забуто про «душу», визначальними стають примхи «тіла».

У запропонованому підручнику автори відмовилися від традиційної практики пріоритетного викладання якогось одного теоретичного, методологічно визначеного матеріалу, вважаючи такий підхід ані змістовно, ані дидактично не виправданим, оскільки він передбачає існування якоїсь особливої теорії філософії, відірваної від конкретно-історичного розвитку філософської думки. Намагаючись уникнути однобічності та ідеологічної заангажованості, автори прагнули ознайомити тих, хто вивчає філософію, з різними філософськими напрямами, течіями, школами, системами та основною філософською проблематикою в процесі її виникнення, становлення та розвитку.

Мета авторів -- допомогти студентам сформувати уявлення про предмет філософії та її людиновимірне призначення, найважливіші філософські системи та видатних мислителів, які зробили значний внесок у вирішення «вічних» проблем людства. Знання з філософії допоможуть студентам визначити свою життєву позицію і впевнено вирішувати особисті, професійні та суспільні проблеми в контексті європейського вибору, здійсненого Україною.

1. СМИСЛОВИЙ ПРОСТІР ФІЛОСОФСЬКОГО ЗНАННЯ

Унікальність буття людини обумовлюється багатством її духовної культури, головне місце у формуванні якої належить філософії. Саме вона концентрує в собі проблеми-питання, знахідки і сумніви, великі прозріння й усталені істини, які завжди мають неминущий сенс і значення. За своїм походженням філософські проблеми, транс формуючись в ідеї, є конкретно-історичними, а за змістом -- трансі сторичними, оскільки у всі часи та епохи мають вражаючу властивість бути зрозумілими, необхідними для людини будь-якої країни, етносу, часу. Вічні питання філософії актуалізують буття людини, пробуджують зацікавленість і любов до знання, до світу природи і світу соціального буття. Засвоєння тисячолітньої філософської мудрості в контексті теорій, гіпотез, питань, аргументів, дискусій, пристрастей, сумнівів тощо є кристалізацією грандіозних інтелектуальних зусиль епохи. З них народжуються, формуються і дістають розвиток філософські ідеї. Завдяки їм здійснюється грандіозна «одіссея людського духу», в якій відбувається становлення Особистості.

Ключові слова

філософія, логос, світогляд, міфологія, софія, рефлексія, мудрість, методологія, універсалізм, субстанційність, монізм, плюралізм, паранаука, дуалізм

«Час людського життя -- мить;

його сутність -- вічна течія; відчуття непевне;

будова всього тіла тлінна; душа загадкова;

слова недостовірні; життя -- боротьба і мандри

по чужині; посмертна слава -- забуття.

Але що може вивести на шлях?

Ніщо, крім філософії».

Марк Аврелій

1.1 Мудрість і філософія

Кожна людина, яка йде тернистим шляхом пізнання, прагне досягти найвищого ідеалу -- мудрості. Як поняття і як ідеал мудрість традиційно асоціюється з таємничим і разом з тим привабливим словом «філософія». Кожний має своє власне уявлення про те, що таке філософія. Це слово, як не дивно, сучасне і модне, -- ми постійно чуємо: «філософська позиція», «життєва філософія», «філософія діяльності», «філософія бізнесу» тощо. В повсякденному житті слово «філософія» використовується часто і по-різному, але в основному воно асоціюється з чимось розумним, якимось важкодоступним заняттям, на яке здатний далеко не кожний.

У перекладі з давньогрецької «філософія» означає любов до мудрості (любомудрість). У VI ст. до н. е. Піфагор із Самоса на запитання тирана Полікрата про те, чим він займається, відповів: «Ні, я не мудрець (sophos), я любитель мудрості (philosophos)». Піфагор мотивує свою позицію тим, що людина через слабкість своєї натури не здатна володіти такою гідною якістю розуму, як мудрість. Критицизм щодо реальних можливостей людини виявився у Піфагора в розмежуванні понять «софія» і. «філософія». Перше (мудрість) -- прерогатива богів, друге (філософія) -- покликання людини. Відповідно філософ -- не мудрець, а любомудр -- той, хто прагне до мудрості. Мудрецеві, як і Богу, вже немає до чого прагнути, його мудрість суверенна й абсолютна Любитель же мудрості завжди динамічний, він рухається, йде до мудрості. Здогади з цього приводу можна будувати будь-які, адже Піфагор, як потім і Сократ, нічого не писав і нікому своїх переконань не нав'язував. Незважаючи на це, на основі піфагорейства виникали довготривалі таємничі союзи, членів яких навіть карали смертю (це здійснював, наприклад тиран Кілон у місті Кротоні в середині V ст. до н. е.). А люди продовжували філософствувати. Що їх до цього змушувало? Чи не те, що «філософія», любов до мудрості, є найнадійнішим способом осягнути таїну життя і його сенс?

Отже, філософствувати -- це прагнути до мудрості, яка у повсякденному розумінні почасти замінює поняття філософія. Справді, вона має непересічне значення, тому що дає змогу приймати практичні рішення, служить засобом керування людською поведінкою, способом життя. Мудрість визначає міру в усіх справах, оскільки будь-яка крайність веде до не-передбачуваних рішень. Вона дає можливість усвідомити власні помилки, робить людину обережною, обачливою, проте ці позитивні якості можуть перетворитися і на недоліки.

Мудрість притаманна не всім людям, хоча потенційно властива кожному. Вона здобувається різними шляхами, виявляється у різноманітних сферах знань і діяльності, закріплюється у прислів'ях, притчах. Мудрість існує, тому що існують проблеми, які вимагають вирішення. І хоча вони не є остаточними вирішеннями, проте сприяють правильному спрямуванню людини.

Мудрість -- не наука, оскільки наука є системою понять, значення яких органічно пов'язано з її предметом. Мудрість не є системою понять, дослідженням, хоча, звичайно, є розумінням Вона ґрунтується не стільки на даних науки, скільки на повсякденному та історичному досвіді. Мудрість не може стати наукою, як і наука -- мудрістю. Філософія, як би високо вона не оцінювала мудрість, не повинна себе ототожнювати з нею.

Філософія -- теоретична форма світогляду, яка, виступаючи рефлексією помежових основ усіх типів історичної практики людини, підсумовує, синтезує її досягнення, формує світорозуміння, а також визначає світовідношення, обґрунтовує вектори індивідуальної та соціальної творчості. Виконання традиційних функцій філософії забезпечує її теоретико-практична сутність.

Теоретичний аспект філософії -- усвідомлення природної та соціальної реальності, яка відкривається людині в процесі духовного і практичного засвоєння її; визначення горизонтів досягнутого в кожну епоху з метою її перетворення; вироблення нормативно-ціннісних основ переконань людей. У цьому рефлексивному плані створюється картина світу онтологічні припущення, гіпотези існування; принципи, шляхи пізнання; місце людини в межах природного і суспільного цілого; смисли, цінності, пріоритети, життєві установки; ідеали; цілепокладання, доцільність тощо.

Практичний аспект філософії -- діяльна проекція картини світу, яка визначає настрій емоційної сфери, належність до заданих видів самостворення. У практичному плані оформлюються типи життєдіяльності, здійснюється їх апробація, входження можливого в дійсне (суще), формуються вольові акти та спрямування. Усвідомлюються програми самореалізації, громадянська позиція, реальний сенс і призначення життя тощо.

Філософія, пов'язана з багатьма науками та мистецтвом, отримує тим самим грунт для зіставлень і узагальнень, горизонт її ширший, а висновки більш глибокі: те ж саме ремесло філософ розуміє значно тонше, ніж вузький спеціаліст. Прагнення до знання, але не надуманого, а справжнього бажання постійно осягати божественну, а не пересічну істину, не вважаючи себе мудрецем, -- у цьому і полягає мудрість Сократа як філософа.

Світ, історія, культура мають сенс завдяки піднесеному, яке повинно перетворювати зло на добро. Смисл понять філософії залежить від ціннісних горизонтів. Виходячи з абсолютного, з того, що повинно бути, філософія вводить ціннісно високі рівні, відкидає нагромадження непотрібного, оманливого; вона не сіє ілюзій, а руйнує їх Спираючись на міцні й довготривалі знання, філософія допомагає людині орієнтуватися в житті, оцінювати події і речі, діяти, тобто бути. Зберігаються і вживаються тільки ті знання, в яких є потреба у людини, активної і діяльної у світі. Ці знання, носієм і оберегом яких є філософія, виступають цінністю, необхідною для людини.

Світ суперечливий. Лише сон і смерть, нічого не обіцяючи, все виконують. У дійсності нескінченне прагнення до кращого перетворює отруту на ліки, зіштовхує людину і суспільство, реформу і владу, природу і культуру, пізнання і практику, робить їх внутрішньо конфліктними. Знання зумовлює кризу розуму. Поки що нікому в соціумі не вдалося досягнути оптимуму зміни і стабільності, доктрини і життя, долі і діяльності, культури і цивілізації. Сократ зрозумів, що нові, духозвеличувальні прояви філософії на практиці виходять із здатності здійснювати роботу, яка примушує жити, існувати те, чого не існує. Не претендуючи на вироблення якихось конкретних рецептів, інструкцій, на відміну від спеціальних наук, філософія генерує здатність «бачити» взагалі. Пафос казки-притчі про голого короля не у фіксації відсутності одягу, а в розвінчанні міфу про його наявність.

Потрібно пам'ятати ще одну важливу особливість. У грецьких текстах є три слова, які означають любов. Перше -- це «Ерос». У платонівській філософії Ерос є виразом туги за божественним Цим словом визначається любов естетична і романтична (платонічна). Коли ми говоримо про любов до свого супротивника або чужої людини, для цього існує слово «Агапе». Воно означає розуміння, добру волю стосовно всіх людей. Це любов, яка ллється через край, -- спонтанна, немотивована, безпричинна, вона виникає незалежно від будь-яких функцій або якостей об'єкта. Ця любов діє в серці людини, вона безкорислива. Третє -- «Філіа», душевна близькість друзів. Філіа -- взаємна любов: людина любить, оскільки її люблять. Отже, філософом, любителем мудрості може бути не кожний, а лише той, на кого звернула увагу і наділила своєю симпатією Софія -- божественна мудрість. Філософ -- обранець мудрості.

1.2 Філософія як світогляд. Історичні форми світогляду

Філософія як специфічний феномен людської культури виникла у VII-VI ст. до я. е. Саме там, в архаїчних структурах стихійного світогляду, формувалися ті характерні моменти та особливості, що згодом стали відмітними рисами філософської форми суспільної свідомості. Таким чином, філософія своїм походженням і специфікою свого існування найтісніше пов'язана зі світоглядом, вона є своєрідною формою його існування.

Що таке світогляд? У найзагальнішому розумінні -- це усвідомлення людиною навколишнього світу, свого місця в ньому, свого ставлення і відношення до цього світу й до себе, своїх претензій і намірів щодо світу і шляхів реалізації життєвих програм Отже, світогляд -- це певного роду знання про світ, людину і одночасно оцінка людиною світу і самої себе. Головна специфіка світоглядних знань полягає в тому, що вони визначають відношення людини до світу, до природи, до суспільства, до свого «Я», адже кожний з нас -- «дзеркало і ехо Всесвіту», і в той же час -- унікальна частина світу.

У свій час англійський філософ Ф. Бекон поділив світ на три частини: природа, суспільство, людська свідомість. Звідси і пішла традиція виділяти три аспекти світогляду натуралістичний (відношення людини до природи), соціокультурний (відношення до суспільства) і егоїстичний (відношення «Я» до себе, до своїх власних суб'єктивних можливостей). Відповідно до цього, узгоджуючись зі своїм світоглядом, кожна людина, як проголошує давньоіндійська мудрість, послідовно реалізує три мети. Перша мета -- жити, друга -- жити краще, третя -- бути кращою. Знання про те, як потрібно відноситися до світу, щоб успішно реалізувати три мети, -- це і є світоглядні знання.

Будь-яка філософська система є світоглядним знанням, але не кожний світогляд є філософією. Поняття «світогляд» ширше, ніж поняття «філософія». Подібно до того як поняття «людина» передбачає, наприклад, не тільки українця, але й француза, китайця, італійця і т. д, так і поняття «світогляд» не можна звести тільки до філософії. Воно містить інші види світогляду: міфологічний, релігійний тощо.

Ціннісний характер світоглядного знання визначає поєднання в ньому інтелектуально-розумової компоненти з почуттєво-емоційною. Світогляд -- це своєрідна інтегративна цілісність знання і цінностей, розуму і почуття, інтелекту і дії, критичного сумніву і свідомої недосконалості. Інтегративний характер світогляду передбачає його структурну складність, наявність у ньому різних шарів і рівнів, з-поміж яких насамперед вирізняються емоційно-психологічний рівень -- світовідчуття і світоспоглядання Тут фіксуються лише окремі, зовнішні прояви буття, світ явищ, а не сутностей. Наступні за глибиною відображення рівні -- світосприйняття і світоуявлення. На цих рівнях формується вже цілісна картина світу, визначається взаємозв'язок процесів і явищ, відбувається фіксація їх тотожностей і відмінностей. Однак світогляд тут обмежено безпосереднім досвідом, почуття відіграють більшу роль, ніж розум І тільки тоді, коли відображення відбувається через поняття, формується світогляд, здатний розкрити закономірності та сутність явищ і процесів. Світогляд на цьому рівні пов'язується з абстрактним мисленням, теоретичним пізнанням, і його можна назвати світорозумінням. Саме його і демонструє філософія.

Світогляд -- це система узагальнених, ціннісно-орієнтаційних знань про відношення людини до світу. Системність світогляду полягає в тому, що він репрезентує цілісність переконань, які не суперечать одне одному. Ці переконання поєднуються одне з одним за принципом необхідності і достатності, і виходить, що світогляд прагне до цілісності, закінченості, завершеності.

Світогляд захищає психіку людини від сумбурності зовнішньої інформації, служить фільтром, який послаблює, розділяє інформаційний потік

Світогляд вбирає в себе знання тільки узагальнені, тобто правильні для широкого класу явищ. Світоглядні знання допомагають нам орієнтуватись у світі цінностей: «добре -- погано», «шкідливо -- корисно», «прекрасно -- потворно», «розумно -- безглуздо» тощо.

Світогляд -- це систематизований комплекс уявлень, оцінок, установок, що забезпечують цілісне бачення та усвідомлення світу і місця в ньому людини разом із життєвими позиціями, програмами та іншими складовими поведінки, активного діяння взагалі. Тим самим світогляд інтегрує пізнавальну і спонукально-діяльну настанову людської життєдіяльності. Філософія є найвищим рівнем і видом світогляду, його теоретичним оформленням

Успішне функціонування специфічно людської життєдіяльності світогляд допомагає здійснювати на різноманітних рівнях За ступенем загальності існує світогляд особистості, груповий, професійний, національний світогляд, загальнолюдські світоглядні настанови. Стосовно ступеня історичного розвитку виділяємо античний, ренесансний і т. п. світогляд а щодо ступеня теоретичної «зрілості» -- стихійно-повсякденний, «житейський» і теоретичний, філософський світогляд

Світогляд постійно пульсує, оскільки весь час прагне до змістового наповнення. Але все ж таки світогляд має в собі певний стійкий «осад», який вміщує головні принципи (правила) відношення до світу: любов, справедливість, доброзичливість, впевненість у своїх пізнавальних можливостях, сенс життя. Філософія -- квінтесенція світогляду, концентрат найважливіших методів і принципів світовідношення.

Передумовою філософського світогляду є міфологія і релігія. Виникнення філософії, її становлення пов'язуються з особливостями історично найдавнішої світоглядної форми, яка по суті була ровесницею самої людської історії -- міфології. У міру того як розпочався «відхід» від тваринного існування, як середовище почало перетворюватися на розмаїтий навколишній світ, на своєрідний «фокус», «клубок», активне «ядро» зв'язків, стосунків, претензій і намірів, виникає міфологія (від грец «міфос» -- слово, сказання) -- первісна світоглядна форма, покликана забезпечити нелегкі вимоги існування на перших щаблях історичного буття. Як початкова світоглядна форма, міфологія містила в нерозчленованому, зародковому (синкретичному) вигляді всі наступні форми суспільної свідомості -- релігію, мистецтво, мораль тощо, в тому числі й філософію. «Розмитість» меж між індивідом і колективом знаходила світоглядне відображення у розмежуванні образу і реальності, думки і дії, предмета і слова. Для первісної міфології характерне іносказання, яке повинно було позбавити людину від появи реального звіра або страшної істоти. Наприклад, у «Лісовій пісні» Лесі Українки фантастичні істоти позначено як «Той, що в скалі сидить», «Той, що греблі рве» тощо. Первісні міфи не розповідалися, а колективно «переживалися», «відтворювалися», «програвалися» у колективних містеріях-діяннях Первісна міфологія, реально діяльна, емоційно-життєва, фактично ототожнювала образ-слово з самою реальністю.

З розвитком суспільного буття через міф, тобто сказання, людина намагається відповісти на такі глобальні питання, як поява, упорядкування світу в цілому, виникнення тваринного світу, явищ природи. Значну частину міфологічних поглядів створюють космологічні уявлення, питання народження і смерті, сказання про досягнення людей: отримання вогню, винайдення ремесел, розвиток землеробства. Світопорядок у міфі тлумачився як єдність людини і космосу, вона «розчинялася» у природі, зливалася з нею як її невід'ємна складова

Основний принцип розгляду світоглядних питань у міфології -- генетичний, тобто проблема початку світу, походження природних і суспільних явищ вирішувалась через розповідь про те, хто кого народив. Розповідаючи про минуле, пояснюючи сучасне і пророкуючи майбутнє, міф забезпечував духовний зв'язок поколінь, був необхідною формою орієнтації (адже завдяки йому світ ставав зрозумілим), здавався правдивою реальністю, яка заслуговувала на абсолютну довіру. Відповідаючи традиційному (наявному) стану речей як єдино можливому і через те гармонійному «порядку» буття, міфи утверджували в суспільстві дану систему цінностей. Вони сформували певні норми поведінки, стабілізували суспільне життя.

Неухильний розвиток суспільного життя приводить до втрати первісною міфологією свого сенсу, вона вже не здатна світоглядно забезпечити ефективне функціонування нових форм співіснування, що розвинулись на руїнах первісного роду. Міф -- «слово», «розповідь» -- починає протиставлятися логосу, первісне значення якого також «слово», «мова», а з VII-VI cm. до н. е. -- здатність до мислення, розум. Відбувається процес формування автономних форм суспільної свідомості, що становили колись (у міфології) синкретичну цілісність. Ними є насамперед релігія і філософія.

Релігія (від лат. religio -- побожність) на ранніх стадіях розвитку суспільства складає одне ціле з міфологією. Але щодо змістової сторони (з точки зору світоглядних конструкцій) вона є відокремленою, відмінною. Специфіка релігійного світогляду полягає в тому, що він виходить із принципу монізму (від грец. mono -- один). Основним елементом релігії є культова система, тобто система обрядових дій, спрямованих на встановлення певних відносин з надприродним Кожний міф стає релігійним тією мірою, якою входить у культову систему як її змістова сторона

Певним чином релігія пов'язується з магією, яка поєднує те, що реально не поєднується, -- предмет, його зображення чи ім'я. Зв'язок між магічною дією і магічним заклинанням є безпосереднім, тоді як у релігії (між молитвою і релігійним обрядом) він залежить від сили вигаданої, надприродної особистості, яка може як прийняти, так і не прийняти молитву. Магія в релігії відіграє допоміжну роль.

Світоглядні конструкції, включаючись у культову систему, набувають характеру віровчення, стають основою формальної регуляції, регламентації, впорядкування і збереження звичаїв, норм, традицій. За допомогою культової обрядовості виховуються почуття любові, доброти, терпимості, милосердя, справедливості тощо. Вони стають особливо цінними, якщо пов'язані зі священним, надприродним

У багатьох відношеннях релігія відіграє позитивну роль, адже її основне значення полягає в тому, щоб допомогти людині подолати історично мінливі, відносні аспекти її буття і досягти абсолютного, вічного в єднанні з ідеальною істотою -- Богом. У духовно моральному аспекті релігія відіграє роль катарсису, тобто очищення людини від негативних явищ повсякденності. Вона надає нормам, цінностям та ідеалам характеру абсолютного, незмінного, незалежного від кон'юнктури просторово-часових координат людського буття, соціальних інститутів тощо, намагається утвердити принципи Добра і Краси людської душі. Таким чином, релігія надає сенсу, значення і сталості людському буттю, допомагає перебороти життєві труднощі і йти шляхом постійного вдосконалення.

1.3 Взаємовідношення філософії і науки

Успадкувавши від міфології і релігії їх світоглядний характер, світоглядні схеми, а також весь обсяг позитивного знання, філософія разом із тим вирішує свої проблеми під іншим кутом зору, а саме з позицій раціональної оцінки (з позицій розуму). Як теоретично сформований світогляд, система загальних поглядів на світ у цілому, що передбачає існування різноманітних форм самовизначення людини, філософія є формою знання і має впорядкований характер. Цей момент суттєво зближує філософію і науку. Існують принаймні три аспекти щодо інтерпретації питання про співвідношення філософії і науки.

Перший аспект. Не можна заперечувати науковий характер філософії взагалі як один із грандіозних проявів людського знання і культури. Якщо розглядати філософію не тільки стосовно конкретних концепцій, а й з позицій історії, то можна виявити спадкоємність розвитку філософського знання, його проблематики, спільність категоріального апарату і логіки дослідження. Ще Арістотель виділив зі свого вчення логіку -- науку про правильне мислення; психологію -- науку про душу; етику -- науку про моральне вдосконалення; метафізику -- власне філософію. Він вважав метафізику «царицею всіх наук», що було зумовлено вищим рівнем її розвитку (на той час) порівняно з іншими науками. Гегель розглядав філософію насамперед із точки зору «науки логіки».

Висновки, одержані у філософії, не тільки служать засобом отримання наукового знання, але й самі входять у зміст науки. Не випадково багато відомих вчених у галузі конкретних наук є видатними представниками філософської думки. Досить назвати імена Піфагора, Арістотеля, Бруно, Коперника, Декарта, Паскаля, Лейбніца, Фрейда, Рассела, Ейнштейна, Вернадського і багатьох інших. Філософія має свою специфічну мову і свій категоріальний апарат. Вона здійснює науковий пошук і вже завдяки цьому має науковий характер.

Другий аспект -- взаємодія філософії і конкретних наук. Сучасна філософія вже не може претендувати на роль «науки наук», містити всі знання. Із XVI ст. наука почала виділятися у самостійний соціальний інститут. Відбувається диференціювання конкретних наук, які освоюють окремі аспекти розвитку природи і суспільства, спираючись на емпіричні методи дослідження. Філософія ж вбачає своє завдання в синтезі людських знань, у формуванні цілісної картини світу. її основним методом виступає теоретичне мислення, яке спирається на досягнення конкретних наук. У цьому виявляється її специфіка як форми універсального теоретичного світогляду, оскільки вона має справу з фундаментальними характеристиками людського буття.

Великі відкриття в конкретних науках сприяли інтенсивному розвиткові філософії. Досить згадати величезний вплив, який справили успіхи природознавства в Новий час або наприкінці XIX -- на початку XX ст. на розвиток філософського знання. Разом з тим і філософія впливає на розвиток конкретних наук, причому як позитивно, так і негативно. Філософський світогляд так чи інакше впливає на позицію вченого, а отже на його ставлення до необхідності розвитку тієї чи іншої конкретної галузі знання (наприклад, ядерної фізики, євгеніки, генетики, кібернетики тощо).

Третій аспект -- філософія і позанаукове знання, під яким розуміється паранаука (антинаука, «альтернативна наука»), магія тощо. Позиція світоглядного плюралізму, нейтральності наукового світогляду щодо псевдонауки веде до інтелектуального анархізму, що може спричинити перемогу марновірства та забобонів.

Найбільший вплив паранаука має саме в критичні моменти розвитку суспільства та індивіда. Це пов'язано з тим, що паранаука справді виконує певну психо- та інтелектуально-теоретичну функцію, служить засобом адаптації до життя в період соціальної та індивідуальної нестабільності. Адже у важку хвилину завжди простіше звернутися до астролога, чаклуна тощо, оскільки це звільняє від необхідності робити свій власний, іноді важкий, вибір, від відповідальності і відносно легко забезпечує душевний комфорт. Індивід боїться залишатися сам на сам з безкомпромісними науковими висновками.

Загальнокультурне значення і просвітницька функція філософії несумісні з псевдонауковими теоріями, які звалюються на сучасну людину. Ігнорування наукового світорозуміння може призвести до небезпечних соціальних наслідків, особливо коли паранаука вступає в спілку з політичною владою. Це не тільки релігійний фанатизм, фундамен-талізм та інквізиція, але й распутінщина, лисенківщина, переслідування генетики та кібернетики, соціал-дарвінізму тощо. Тому байдужість до зусиль науки є виявом власної моральної убогості.

Філософію вважають матір'ю науки, і перші вчені-природознавці були одночасно філософами, а сама філософія прагне використати теоретичні методи дослідження, логічний інструментарій для обґрунтування своїх положень, вироблення достовірних, загальнозначущих принципів і законів. У процесі нагромадження емпіричного матеріалу і вдосконалення методів наукового дослідження відбувається розділення форм теоретичного освоєння дійсності. У XV-XVII ст., відповідаючи на запитання часу, наука починає визначатися у самостійний соціальний інститут. Відбувається виділення конкретних наук, які освоюють окремі аспекти природи і суспільства, спираючись на дослідні методи пошуку.

Філософія ж вбачає своє завдання в синтезі людських знань, у формуванні єдиної картини світу. Вона має справу з фундаментальними характеристиками людського буття.

Філософське узагальнення має значно більший обсяг, ніж наукове, його завдання -- зведення всього суттєвого до думки, яка знімає суперечність між знанням і предметом. Філософія -- це така діяльність, -- вважає М. К. Мамардашвілі, -- такий роздум над будь-якими проблемами (природними, моральними, естетичними, соціальними тощо), коли вони розглядаються під кутом зору кінцевої мети історії світу. Остаточний сенс світу є частиною людського покликання, яке полягає в тому, щоб відбутися як людина, стати Людиною. Адже Людина не є викінченим витвором природи, -- вона невпинно, знову і знову створюється в історії, з участю її самої, її індивідуальних зусиль.

1.4 Функції філософії

Предмет і специфіку філософії неможливо достатньо повно розкрити без з'ясування питання щодо її функцій. їх різноманітність надає культурі мислення життєву глибину, внутрішню зосередженість, що дає можливість філософському знанню бути засобом вироблення ціннісних орієнтацій, об'єднання глобальних і кінцевих цілей, які спонукають людину. Те, що дає змогу філософії бути явищем, яке завжди витримує багатоманітні соціальні, інтелектуальні випробування і навантаження, полягає в належності до простору, де абсолютне «як повинно бути» виявляється раніше визначеною метою і тому дійсною цінністю. Специфічна роль філософії, її принципово плідний, творчий характер щодо компонентів культури виявляється в евристичних функціях

Аналітична функція виявляє помежові основи (змістові обґрунтування), які складають умови можливості всіх видів теоретичного і практичного досвіду.

Рефлексивна функція: перетворення прихованих допущень на предмет спеціалізованого дослідження; пояснення загальних ідей, прагнень, ініціатив, які обумовлюють унікальні (культурні) або універсальні (цивілізаційні) принципи, форми організації і реалізації суспільно-історичної діяльності.

Онтологічна функція: введення фундаментальних гіпотез існування, визначення схем побудови дійсності, тобто «переведення» формалізму теорії в дійсність.

Гносеологічна функція: розроблення, оцінювання припущень пізнавального процесу. Чи є знання систематизацією суб'єктивного досвіду, чи фіксує закономірні зв'язки світу? Аналізом цих проблем змушують займатися вчених труднощі їхньої науки.

Інтегративна функція: системне узагальнення і понятійна реконструкція різноманітності соціальної практики, багатства культури. Фокусуючи конкретні цінності з наступним розгортанням із них проектів світу (центрування «космосу» вичленує космізм, «Бога» -- теїзм, «людини» -- гуманізм, «волі» -- волюнтаризм тощо), філософія узгоджує в межах цих проектів усі типи відношення людини до дійсності: теоретичні і практичні, пізнавальні і ціннісні, соціальні й екзистенціальні. Подібне узгодження -- не еклектика, а єдина умова створення універсальних сценаріїв життя, варіантів світорозуміння і світоперетворення, що мають всезагальні значення і цінності.

Світоглядна функція пов'язується з абстрактно-теоретичним, понятійним поясненням світу, на відміну від решти типів та рівнів світогляду.

Методологічна функція полягає в тому, що філософія виступає як загальне вчення про метод і як сукупність найбільш загальних методів пізнання і освоєння дійсності людиною.

Прогностична функція: в ній формуються гіпотези про загальні тенденції розвитку буття і свідомості, людини "і суспільства. Ступінь вірогідності прогнозу буде тим вищим, чим більше філософія спирається на науку.

Критична функція поширюється не тільки на інші дисципліни, але й на саму філософію. Античний принцип «піддавай усе сумніву» свідчить про важливість критичного підходу, наявність певної частки скепсису стосовно існуючого знання та соціокультурних цінностей. Позитивне значення та антидогматичну роль виконує конструктивна критика Вона ґрунтується на діалектичному запереченні, а не на абстрактному нігілізмі.

Аксіологічна функція (від грец. axios -- цінний) дає можливість визначити соціальні, моральні, ідеологічні, естетичні та інші цінності, особливо в перехідні періоди суспільного розвитку, коли виникає проблема вибору шляхів розвитку і постає питання, що відкинути, а що зберегти зі старих цінностей.

Соціальна функція є досить багатоплановою і охоплює різні аспекти суспільного життя: покликання філософії -- пояснити соціальне буття і сприяти його матеріальній та духовній зміні. Саме філософії належить прерогатива в розробці всеохоплюючих концепцій інтеграції і консолідації людського суспільства. Її завдання -- допомогти усвідомити і сформувати суспільну мету і спрямувати зусилля на організацію колективних дій для їх досягнення. При цьому ступінь життєвості філософської концепції визначається тим, наскільки кожний індивід може її зрозуміти і прийняти.

Гуманістична функція полягає в адаптаційній та життєствердній ролі філософії для кожного індивіда, у сприянні формуванню гуманістичних цінностей та ідеалів, ствердженню позитивного сенсу і мети життя. Її покликання -- здійснювати функцію інтелектуальної терапії, яка є особливо важливою в періоди нестабільності в суспільстві, коли людське існування перебуває в «помежовій ситуації», на межі буття та небуття, і кожний повинен зробити свій нелегкий вибір.

Усі функції філософії діалектично взаємопов'язані, кожна з них передбачає інші, так чи інакше включаючи їх у себе. Тим самим філософія постає як цілісна система, виступаючи загальною методологією пізнання і освоєння світу. Поряд з цим вона є особливою теорією, яка має свої категорії, закони і принципи дослідження.

1.5 Особливості філософського освоєння дійсності

Філософське знання вже Сократ і Платон протиставляли знанню, обмеженому тільки пізнанням дійсності. Якщо наукове знання описує і пояснює галузь того, що є, то філософське знання охоплює галузь того, що повинно бути, -- сферу цінностей, сенсу і мети людського існування. Більше за все філософія цікавиться тим, що найменше за все приваблює науку, -- зв'язком даних явищ дійсності із загальним і цілим, розумінням життєвого смислу і значення явищ, котрі окремо вивчаються різними науками. Філософське мислення вирішує проблеми помежових основ буття і пізнання. В чому ж особливість філософського підходу до дійсності? Чи можемо ми говорити про філософське мислення як особливий склад розуму, а не тільки про філософію як певну професійну діяльність? Вже в античності філософію розуміли як особливого роду духовну діяльність, яка прояснює багатоскладність світу. Заняття нею передбачають наявність певних моральних якостей і розумових доброчинностей. Філософське мислення насамперед виділяє найбільш важливе, істотне із нескінченної багатоманітності навколишніх явищ. Воно виражається у трьох основних рисах: рефлексивність, цілісність і критичність.

Рефлексивність -- це прагнення до остаточного усвідомлення своїх дій, тобто налаштованість на виявлення смислу подій та їх зв'язку між собою. Великий подив, з якого народжується дух філософствування, -це втрата влади частковості й обмеженості, коли людині вперше відкривається перспектива нескінченності цілого, можливість зосередитися на його розумінні, а отже не тільки пізнати розумом, але й відкрити багато чого почуттю і волі. Хоча рефлексія не у всіх випадках веде до справді філософського мислення, приводом для неї можуть бути й хибні, надумані проблеми (повчальний приклад -- середньовічна схоластика), однак без рефлексії філософського мислення не буває.

Цілісність філософського мислення означає спрямованість на об'єднання багатоманітності людського життя -- особистого, соціального, пізнавального, політичного -- через виявлення їх зв'язків. Точка зору цілісності зовсім не означає знання всього про цей світ. Філософськи мисляча людина уявляє основні тенденції розвитку світу, суспільства, пізнання, може співвіднести своє життя з цими тенденціями і зрозуміти своє місце в цьому розвитку.

Критичність означає передусім здатність оцінювати й оновлювати основи своєї власної діяльності в динамічному світі. Сила філософського мислення -- у вмінні задавати все нові й нові питання світу й самому собі. У філософії немає заборони на критику і сумнів.

Специфіка філософії виявляється в особливій настанові, напрямі мислення, який починається із сумніву, тобто переосмислення звичних поглядів, традицій, концепцій. Видатні мислителі давнини (Демокріт, Платон, Арістотель) ставили питання: «Що таке «буття»? Що означає «бути»? Чи має Всесвіт якусь єдність або мету? Чи потрібно добру бути вічним, щоб заслужити високу оцінку, чи до добра потрібно прагнути, якщо навіть воно несе людині загибель?» і т. д Твердження кожного з них водночас було запереченням думки попередника. Всі видатні філософські вчення заперечують одне одне. Таке заперечення може бути абстрактним, метафізичним або конкретним, діалектичним Проте завдяки сумніву і запереченню вибудовується цілісна, неперервна картина філософської культури мислення.

Відносність власних знань про світ та про саму себе -- найважливіший мотив культурного розвитку особистості, ознака її духовної зрілості. Саме в цьому полягає особливість філософії як спонукального мотиву до мислення. Вчитися -- це перш за все мислити, перетворюватися на творчу людину, яка керується внутрішньою потребою пізнати навколишній світ і себе. Як вчення про мислення філософія вчить вміння не дивитися, а бачити. Адже пошук істини -- це розкриття внутрішнього світу людини, випробування, напруга інтелектуальних і моральних сил Тому бачить той, хто може побачити.

На відміну від повсякденної унітарності й догматизму, філософське мислення є принципово плюралістичним, поліфонічним, діалогічним. Філософія передусім вчить мислити, вчить проблемно, творчо підходити до своєї тематики. М. Гайдеггер, починаючи читання курсу лекцій про мислення, звернувся до студентів приблизно з такими словами: «Я читатиму вам курс лекцій про мислення, але не таким чином, щоб дати якусь дефініцію мислення. Традиційно розпочинаючи лекцію: «мислення є процес...», -- ми визнаємо, що мислення є процес, але ж процес є процес, а не мислення. У такий спосіб ми можемо дізнатися про відношення мислення до чогось одного, другого, третього, п'ятого і т. д, але ж головне питання -- що є саме мислення -- залишиться без відповіді... Я вчитиму вас мислення інакше. Я мислитиму перед вами, а ви уважно слухайте, дивіться. Ось він, процес мислення, розгортається перед вами... Будьте уважні -- дивіться, слухайте, я показую вам саме мислення... вчіться мислити».

Отже, Гайдеггер пропонує безпосередню демонстрацію мислення як творчого процесу (звичайно, сам «демонстратор» при цьому має бути людиною, здатною до творчості). Приблизно так міркував і Сократ, який завдяки вмілому формулюванню запитань демонстрував своїм співрозмовникам невідповідність та суперечливість їхніх позицій. Сократ стверджував, що ніколи не був нічиїм вчителем. Він не вчив, у нього вчились: хто чого міг і хто чого хотів. Він був переконаний, що мудрості не можна навчити так, як вчать ремесла і майстерності (повторювані операції, схеми, навички можна запам'ятати і перейняти). Досвід сам собою навчити не може, і різні люди зі схожою долею роблять для себе різні висновки. Проте істинну мудрість можна передати близькій людині хіба що під час тісного, дружнього спілкування. В українській філософії діалогіка Сократа називається «софійністю» мислення.

Уміння мислити, філософствувати завжди викликало підозру і недовіру у так званих «освічених людей», які розглядають філософію як занадто серйозне і «стомливе» заняття, щоб відвести йому вільний час, але разом з тим і не досить серйозне, щоб присвятити робочий. їм здається, що філософія їх обдурює, позбавляє бездумної впевненості в тому, що вони вважають істинним, правильним. Характерною є закономірність, яка проходить через всю історію філософії: кожен видатний мислитель замість того, щоб зводити наступний щабель певної теорії, починає закладати новий фундамент індивідуального бачення світу. Адже немає таких уявлень, понять, істин, які не могли б викликати заперечень: ті питання, що здавались вирішеними, знову стають проблемами. Ніщо так не стимулює активізацію мисленнєвого процесу, як вирішення проблемних ситуацій.

Повсякденне (унітарне, монологічне, однозначне) мислення відбиває репродуктивну людську діяльність, яка постійно відтворює певні еталони, зразки, встановлені попередніми положеннями, «тиражує» досягнення цивілізації, щоб зробити їх предметами використання і споживання якомога більшої частини індивідів. Така діяльність, будучи споживчою, реалізується за максимально спрощеними, стандартизованими схемами. Оскільки репродуктивна діяльність домінує у нашому повсякденному житті, то вона породжує і відповідний епістемний (від грец. episteme -- пізнавальний), тобто схематично-інструктивний стиль мислення (І. Бичко).

Творча сфера, або продуктивна діяльність (вона становить невелику частину), відіграє провідну, вирішальну роль у загальному поступі культури. У ній вперше реалізуються нові проекти, задуми, цілі та сенс діяльності в цілому. їй відповідає творчоконструктивний - діалогічний, «софійний» -- стиль мислення. Ядром «софійного» мислення, в якому формуються всі його специфічні особливості (плюралізм, поліфонія, свобода тощо), є філософія.

В ідеалі продуктивна й репродуктивна діяльність взаємодоповнюють одна одну. Це стосується і стилів мислення. Проте у конкретні (критичні) моменти людської історії репродуктивність, пересічність («тупувата розсудливість» -- О. Герцен) починає торжествувати. Це веде до різкого зростання споживацько-утилітарних моментів у суспільній свідомості, вони охоплюють традиційно творчі сфери -- науку, мистецтво, філософію. Думку замінює схема, параграф, а мисленнєва діяльність та філософія втрачається в суєті повсякденності. На зміну свободі приходить тоталітаризм.

Людина з «ситою і тупою душею» не обов'язково є фашистом чи кілером. У звичних умовах - це проста людина, яка тільки жадає «ясності» і «чіткості». Проте варто настати кризі (яка руйнує чіткість і ясність), і пересічний індивід, жадаючи повернення порядку, стає здатним «на все».

Такий індивід, здатний «на все» в ім'я «порядку», відомий з давніх часів. Це він засуджував на смерть Сократа, погодився на аутодафе Дж. Бруно, споруджував варварські вогнища для публічного спалення книжок, брав участь у погромах, був сталінською «простою радянською людиною», яка на численних мітингах і демонстраціях вимагала смертної кари «найманцям світової буржуазії». Продуктивне, творче мислення, найбільш притаманне філософії, повертає людину до її людської сутності, звільняє від буденності, визначає її місце у світовому устрої та обов'язки перед собою.

1.6 Призначення філософії

На думку німецького мислителя М. Гайдеггера, філософія є відповіддю на поклик Буття. Як найвище розумове зусилля, вона є «інтелектуальним героїзмом», який заперечує вузькоутилітарний підхід щодо оцінки її корисності, необхідність якої відносна й існує лише стосовно до мети. «Істинною ж необхідністю для кожного є завдання бути собою, -- вважав X. Ортега-і-Гасет, -- для птаха -- літати, для риби -- плавати, для розуму -- філософствувати». Останнє -- один з найсуттєвіших аспектів людського існування. Арістотель говорив: «Усі науки необхідніші за філософію, проте кращої за неї, більш необхідної для людини, не існує». Платон у період найвищого розквіту своєї творчості визначає філософію як «науку людей вільних».

Філософствування означає пошук цілісної картини світу, перетворення його на Універсум, надання йому завершеності і створення з частини цілого. Філософія навчає мислити і пізнавати навколишній світ і себе самого, уміння дивлячись -- бачити. У відомій притчі про відкриття закону земного тяжіння І. Ньютоном розповідається, що його думку спонукало яблуко, яке впало з сусідської яблуні. Завдяки відкриттю закону вчений створює епохальну наукову картину світу, до нього приходить слава і шана. Але сусід дуже образився: яблуня і яблуко -- його, а почесті -- Ньютону. Він зрубав гілки, що звисали в сад ученого, а сам годинами сидів під деревом, чекаючи відкриття свого закону. Імені сусіда в історії не залишилося.