Міманса погоджувалася з матеріальною основою у Всесвіті, але пізніше з ній посилилась теологічна спрямованість, і було розвинуто теорію Бога.

Міманса тісніше пов'язана з релігією, ніж санкх'я, але реалістичність і раціоналістичність методології наближує її до матеріалістичних шкіл стародавньої Індії.

У процесі розвитку філософського мислення стародавньої Індії проявляються і матеріалістичні тенденції. Серед них - вчення локаята ( «спрямоване на (цей) світ»). Засновником локаяти проголошується Чарвака (іноді ця філософська система називається чарвака), але даних про його життя і творчість не збереглося.

Згідно з ученням локаяти, в основі всього сутнісного лежать чотири елементи: вогонь, повітря, вода і земля. Заперечуючи існування Бога, душі, потойбічного світу, локаята розглядала свідомість, розум, органи чуттів як продукт поєднання матеріальних елементів. Душа, зокрема, виникає з тілом людини при народженні, а після смерті гине і більше не існує. Філософ того часу князь Паясі наказував зважити тіло злочинця до і після страти через повішення, щоб з'ясувати, чи виходить із тіла душа і чи стане після цього тіло легшим.

У теорії пізнання локаятики стояли на позиціях сенсуалістичного матеріалізму, вважаючи єдиним джерелом пізнання чуттєве сприйняття. Вони відкидали сліпу віру у Веди, заперечували основи ведичної релігії і брахманізму - карму (плату за земне життя в потойбічному світі та усіх наступних перевтіленнях), самсару (коло земних перевтілень душі), мокшу (звільнення від них). Етика локаятиків заперечує аскетизм, оскільки найвищим благом і метою життя людини вважається насолода.

Культура стародавньої Індії передбачає цілий ряд філософських шкіл і напрямів, у яких розглянуто значну кількість важливих світоглядних проблем. Велика увага приділяється духовному життю людини, її ставленню до світу і до себе.

2.2 Філософія Стародавнього Китаю

2.2.1 Витоки філософського мислення

«Небо любить справедливість і ненавидить несправедливість. Обов'язкове бажання Неба - щоб люди любили одне одного і приносили одне одному користь».

Мо-Цзи

Китайська філософія створила самобутнє уявлення про людину і світ як співзвучні реальності. Початки китайського філософського мислення закорінені в міфології, де ми зустрічаємося з обожнюванням неба, землі та всієї природи як реальностей, що створюють середовище людського існування. З цього міфологізованого середовища виділяється найвищий принцип, який керує світом, наділяє речі існуванням. Цей принцип іноді розуміється персоніфіковано як найвищий правитель, але частіше він презентується словом «небо» (тянь).

Традиційна китайська філософія прагнула до максимального впорядкування початкового хаосу, і не тільки на макроскопічному, але й на мікроскопічному рівнях, на яких відбувається внутрішнє духовне життя людини.

Вирішальний вплив на розвиток китайської філософської думки мали так звані мудреці. їхні імена не збереглися, але відомо, що саме вони почали виходити за межі міфологічного бачення світу і прагнули до його понятійного осмислення. Китайська філософія відзначається особливою внутрішньою стабільністю, що базується на підкресленні винятковості китайського способу мислення, на основі якого формувалось почуття переваги, а також нетерпимості до решти філософських поглядів.

Початок розвитку китайської філософії належить до першої половини І тисячоліття до н. е. і періоду ста шкіл (VI-II ст. до н. е.), коли виникають класичні книги китайського просвітництва, змістом яких є стародавня поезія, історія, законодавство, філософія. Це переважно твори невідомих авторів, написані в різний час. Усі філософські школи аж до XX ст. зверталися до цих книг: особливу увагу приділяли їм конфуціанці, постійні посилання на них були характерні для всього культурного життя Китаю, вони були основними в гуманітарному вихованні китайської інтелігенції. Знання цих книг було достатнім для складання державних іспитів на посаду чийовника.

* Книга пісень (Ші цзін -- XI-VI ст. до н. е.) - збірник стародавньої народної поезії, культових пісень, містичних пояснень походження ремесел, речей. Вона стала зразком для китайської поезії в її подальшому розвитку.

* Книга історії (Шу цзін -- початок І тисячоліття до н. е.) -- збірник офіційних документів, опис історичних подій. Мала великий вплив на формування офіційної писемності.

* Книга порядку (Лі шу -- IV-I ст. до н. е.) містить опис правильної організації політичних і релігійних церемоній, норм соціальної і політичної діяльності. Ідеалізує стародавній період китайської історії, який вважає зразком і мірою подальшого розвитку.

* Книга весни і осені (Чунь цю -- VII-V ст. до н. е.) була зразком і мірою у вирішенні етичних і формально-літературних питань.

* Книга перемін (І цзін -- XII-VI ст. до н. е.) є найважливішою, тому що вона містить перші уявлення про світ і людину в китайській філософії, в ній закладено основи і принципи розвитку філософського мислення в Китаї. В текстах, написаних у різний час, простежується початок переходу від міфологічного зображення світу до його філософського осмислення. У них знайшли відображення стародавні вирішення онтологічних питань, розроблено понятійний апарат, який використовувала пізніше китайська філософія.

Основою вихідних текстів «Книги перемін» є 64 гексограми, тобто символи, утворені комбінаціями шести ліній (рис). До гексограм, а також до положення їх окремих ліній у кожній з комбінацій наведено коментарі Саме завдяки змінам розташування ліній в гексограмах «Книга перемін» і дістала свою назву. В коментарях ми читаємо: «Переміна -- це те, що зображено. Гексограми -- це те, що зображає. Ухвалення до дії базується на природній основі. Пророчі лінії (риси) відповідають рухові світу. Так з'являються щастя і нещастя, жалість і ганьба стають очевидними».

Для коментарів гексограми поступово перестали бути тільки належністю пророцтв і почали виконувати функції 64 категорій світу в русі до універсальної єдності. Таким чином, коментарі як частина «Книги перемін» уперше в історії китайської філософії стають понятійним тлумаченням світу, його динамічних принципів і місця людини в ньому.

Згідно з «Книгою перемін», у стосунках між небом і землею задіяно принципи «інь» і «янь». «Янь» - щось активне, всепроникаюче, що освітлює шлях пізнання речей; для «інь» визначено пасивну роль очікування, темного начала Чергування «інь» і «янь» називається шляхом (дао), і цей шлях проходять усі речі «Книга перемін» простежує дао -- шлях речей і світу в русі. Особливо в книзі наголошується «на трьох заданостях», які, рухаючись своїми шляхами, завжди нероздільні: небо, земля і людина Все пізнання людини спрямовується на відрізняння, визначення і розуміння всього суттєвого.

2.2.2 Філософія даосизму

Важшвим напрямом філософської думки Китаю поряд з конфуціанством був даосизм. Найбільш відомий його представник - Лао-Цзи (старий вчитель), якого вважають старшим сучасником Конфуція Йому приписують авторство книги «Дао де цзін», яка стала основою подальшого розвитку даосизму.

* Дао - поняття, за допомогою якого можна дати універсальну відповідь на питання про походження і спосіб існування всього сущого. Воно в принципі безіменне, проявляється всюди, оскільки є «джерелом» речей, але не є самостійною субстанцією або сутністю. Саме дао не має джерел, воно є основою всього без власної енергетичної діяльності. Згідно з дао, світ перебуває в спонтанному, непереборному русі. Дао -- це тотожність, однаковість, яка передбачає все інше, а саме: дао не залежить від часу, як смуга виникнення, розвитку і загибелі Всесвіту, але становить фундаментальну та універсальну єдність світу. Дао існує постійно, всюди і у всьому, і насамперед бездіяльність є його характерною рисою.

У світі все перебуває в дорозі, в русі та змінах, все непостійне і кінцеве. Це можливо завдяки принципам «інь» і «янь», діалектично нероздільним у кожному явищі та процесі; вони є причиною їхніх змін і розвитку. У дао (шляху) внутрішньо присутня власна сила --^ «де», через яку дао проявляється в речах завдяки впливу «інь» і «янь». Розуміння власної творчої сили «де» як індивідуальної конкретизації речей, для яких людина шукає імена, радикально відрізняється від антропологічно спрямованого конфуціанського розуміння «де» як моральної сили людини.

Лао-Цзи заперечує будь-яке зусилля не тільки індивіда, але й суспільства. Зусилля суспільства, породженого цивілізацією, ведуть до суперечності між людиною і світом, до дисгармонії. Дотримання «міри речей» є для людини головною життєвою метою. Діяльність без порушення цієї міри є не заохоченням до деструктивної пасивності, а поясненням спільності людини і світу на єдиній основі, якою є дао. Чуттєве пізнання ґрунтується тільки на частковості й заводить людину на манівці. Відхід убік, відсторонення характеризує поведінку мудреця. Осягнення світу супроводжується тишею, в якій тямуща людина оволодіває світом.

* Видатним послідовником і пропагандистом даосизму був Чжуан-Цзи (369-286 pp. до н. е.). Головне, - вважав він, - позбавитись емоцій і зацікавленості. Цінність усіх речей однакова, позаяк усі речі містяться в дао, і їх не можна порівнювати. Кожне порівняння - це підкреслення індивідуальності, а тому воно однобічне Знання істини, істинності не дано людині, яка намагається їх пізнати. Чжуан-Цзи розробив метод досягнення істини, основою якого є твердження, що людина і світ утворюють єдність. Мова йде про необхідний процес забування, який починається від забування відмінностей між істинністю і неістинністю аж до абсолютного забування всього процесу досягнення істини. Вершиною є «знання, яке вже не є знанням».

2.2.3 Конфуціанство

У III ст. до н. е. відбулося об'єднання Китаю, і формальна імператорська влада наповнилась реальним змістом Це зумовило формування нових поглядів на природу, світ і людину.

Серед основних філософських напрямів цього періоду слід назвати насамперед конфуціанство. Його засновник Конфуцій (латинізована версія імені Кун Фуцзи - вчитель Кун, 551-479 pp. до н. е.) походив із знатної, але розореної сім'ї. Відомо, що Конфуцій був радником при правителі царства Лу, а потім, добровільно пішовши у відставку, протягом багатьох років мандрував країнами Східного Китаю. Конфуцій займався впорядкуванням стародавніх книг, йому належить редакція «Книги пісень», коментарів до «Книги перемін», «Літописів» царства Лу. Його власні погляди викладено головним чином у книзі «Бесіди про судження», укладеній послідовниками Конфуція із висловлювань і повчань учителя та його найближчих учнів.

Конфуцій, занепокоєний розкладом суспільства, зосереджує увагу на вихованні людини в дусі поваги і шанобливості до навколишніх, до суспільства. В його соціальній етиці людина є особистістю не «для себе», а для суспільства. Етика Конфуція розуміє людину як провідника соціальної функції, а виховання - як гідну поведінку людини у виконанні цієї функції. Такий підхід мав велике значення для соціально-економічного впорядкування життя в аграрному Китаї, але він вів до редукції індивідуального життя, до конкретного соціального становища і діяльності. Індивід був функцією в соціальному організмі суспільства.

Початкове значення поняття «порядок» (лі) як норми конкретних відношень, дій, прав і обов'язків Конфуцій підносить до рівня зразкової ідеї. Порядок у нього встановлюється завдяки ідеальній всезагальності, ставленню людини до природи і, зокрема, відносинам між людьми. Порядок виступає як етична категорія, що включає в себе правила зовнішньої поведінки - етикет. Справжнє дотримання порядку веде до відповідного виконання обов'язків. Порядок наповнюється доброчинністю (де).

Таке виконання функцій на основі порядку з необхідністю приводить до виявлення людяності (жень). Людяність - основна з усіх вимог, які ставляться до людини. Людське існування бачиться настільки соціальним, що воно не може обходитись без регуляторів, викладених так:

* допомагай іншим досягти того, чого б ти сам хотів досягти;

* чого не бажаєш собі, того не роби іншим.

Люди відрізняються за сімейним, а потім за соціальним станом. З сімейних патріархальних відносин Конфуцій виводить принцип синівської і братерської доброчинності (сяо ти). Соціальні відносини є паралеллю відносин сімейних. Ставлення підданого до правителя, підлеглого до керівника таке ж саме, як ставлення сина до батька і молодшого брата до старшого.

Для дотримання субординації і порядку Конфуцій виробляє принцип справедливості та виправлення (і). Справедливість та виправлення не пов'язуються з онтологічним розумінням істини. Людина повинна чинити так, як зобов'язує порядок і її становище. Зразкова, виправлена поведінка - це поведінка в дотриманні порядку і людяності, оскільки «благородний муж розуміється на тому, що є зразковим, так само, як маленькі люди розуміються на тому, що є вигідним». Таким є шлях (дао) освічених, які володіють моральною силою (де) і яким довірятиметься управління суспільством.

Для встановлення суворої субординації всередині суспільства і усунення міжусобної ворожнечі серед знаті Конфуцій висуває такі етичні правила:

* повага до батьків (сяо);

* повага до старшого брата (ді);

* вірність правителю і своєму господарю (чжунь) та ін.

Надаючи важливого значення навчанню та вихованню, Конфуцій поряд з тим вважає, що лише представники аристократії можуть володіти мудрістю, яка є наслідком їх вродженого знання, що є вищим видом знання. Визнаючи існування «володаря неба» і духів, Конфуцій вірив у долю.

У II ст. до н. е. за імператора У-Зі принципи конфуціанства було канонізовано та проголошено офіційною ідеологією, а самого Конфуція було зараховано до сонму богів.

* Продовжив розвивати вчення Конфуція Мен-Цзи (Менке; 372-289 pp. до н. е.). Він створив концепцію людської природи, а також концепцію морального блага і ставлення освіченого до цього блага. Під благом розуміється порядок (лі), який іде певним шляхом (дао). Людська природа, згідно з Мен-Цзи, наділена благом, хоча ця природа і не завжди проявляється. Благо в кожній людині може реалізовуватись через чотири доброчинності, в основі яких лежить знання, оскільки пізнання порядку речей, світу і людини веде до реалізації в суспільстві:

* людяності (жень);

* правдивості (і);

* ввічливості (лі);

* знання (чжи).

Мен-Цзгі послідовно проводить принцип синівської і братерської доброчинності (сяо ти). Для влади правителя характерним є принцип людяності (жень чжен). Якщо правитель ігнорує цей принцип, а особисту силу, дану знанням, замінює тиранією (ба), народ має право його усунути.

Мен-Цзи вважає, що людина існує завдяки небу (тянь) і тому є його частиною, так само, як і природа. Відмінність між тянь, яке повідомляє людині про природу ЇЇ існування, і людиною може бути знята культивуванням цієї природи до досягнення чистої форми.

Змінності елементів відповідає зміна династій у суспільстві: кожна династія править під знаком певного елемента. Просторові, часові та інші характеристики з'єднуються в групи - по п'ять відповідно до певних елементів. Таким чином, увесь світ перебуває в гармонії. У разі порушення гармонії в якій-небудь з цих груп весь механізм світу опиняється в стані дисгармонії.

* Головним продовжувачем конфуціанства став Дун Чжуншу (179-104 pp. до н. е.). Тлумачачи вчення про п'ять елементів, філософ робить висновок, що божественні небеса свідомо і цілеспрямовано визначають розвиток і зміну дійсності, порядок світу, повідомляють людям про моральні закони, а шлях (дао) речей прямує за найвищим в ієрархії шляхом неба (тянь дао). Філософ ділить іманентно властивий речам вплив «інь» і «янь» на пари, в яких панує зв'язок підлеглості. Цю ж схему він переносить на людське суспільство, в якому, згідно з класичною конфуціанською схемою, діє п'ять норм синівської доброчинності (сяо ти):

* людяність (жень);

* правдивість (і);

* ввічливість (лі);

* мудрість (цжи);

* щиросердність (сінь). Необмежене поєднання речей

і понять довершується їх класифікацією з використанням п'яти елементів, яка доводить до закінченості філософію всесвітнього об'єднання всього сущого.

Лінію конфуціанства продовжує філософія Ван Чуна (27-107 pp. н. е.). Ось його головні постулати:

* найвищим ступенем пізнання є точне мислення, яке служить останнім доказом;

* опора тільки на чуття веде до помилок, лише розум може пізнавати речі;

* істина - не якась ідеальна конструкція. Вона міститься в речах і в світі;

* потрібно керуватися дійсністю, а не принципами людини.

Згідно з поглядами Ван Чуна, світ є поєднанням неба і землі, їх матеріальної енергії (ці). Внутрішній рух речей і зовнішня впорядкованість відношень у світі між речами виникає завдяки впливу принципів «інь» і «янь». Так само ці принципи діють і в суспільстві. Тим самим підкреслюється природність розвитку людини як частки світу.

2.2.4 Моїзм і легізм

Поширеним філософським напрямом був моїзм, що дістав свою назву за ім'ям засновника Мо-Ді (479-391 pp. до н. е.). Головна увага в моїзмі приділяється проблемам соціальної етики, в якій все суворо регламентовано. Фізична праця в школі Мо-Ді забезпечувала харчами її учнів. Сенс навчання у школі вбачався в ідеях загальної любові і успіху, взаємної корисності. Теоретичне дослідження - зайва розкіш; прагматична доцільність, закладена в трудовій діяльності, є необхідністю. Мо-Ді визнавав небесну волю, яка мала впливати на утвердження моїстичних принципів.

Цзоу-Янь створив концепцію розвитку світу, в основу якої закладено п'ять елементів, що змінюють один одного: вода, вогонь, дерево, метал, земля. Елементи змінюються відповідно до свого характеру, визначуваного силою. За допомогою цієї сили вони переборюють опір один одного в такому порядку: земля; дерево, що перемагає землю; метал, який перемагає дерево; вогонь, який перемагає метал; вода, яка перемагає вогонь; знову земля, яка перемагає воду.

Представники школи легізму вирішували проблеми соціальної теорії і державного управління. Згідно з їхнім ученням, порядок у суспільстві -- це лише суто зовнішнє приховування недоліків. Необхідно по-новому відрегулювати відносини між людьми і, зокрема, між правителями і суспільством. Правитель тільки видає закони і укази, не вникаючи в інтереси суспільства, бо в рамках цих законів вироблено лише систему нагород і стягнень Розвивається думка про погану природу людини. Прагнення людини до особистого успіху слід використати у формуванні суспільних відносин. Підданий продає свої здібності, щоб натомість одержати корисне і вигідне. Закони служать для регулювання цих відносин.

Минуле не повторюється, тому новій історичній дійсності повинні відповідати нові способи управління. Посилання на порядок у конфуціанському розумінні марні і перебувають у суперечності з характером нових законів.

* Питання про сутність законів неба розробляв Сюнь-Цзи (III ст. до н. е.). Він розумів небо як постійність, яка має свій шлях (тянь дао) і наділена силою, що повідомляє людині сутність та існування. Разом із землею небо об'єднує світ у єдине ціле. Звідси випливає, що людина є частиною природи. Сюнь-Цзи висуває тезу про недобру природу людини, оскільки всі її здібності та хороші властивості є результатом виховання. Люди організовуються в суспільство для того, щоб змінити природу, але роблять це, чітко розділяючи функції і відношення.

Сюнь-Цзи поділяє природу на такі частини:

* явища неживі, що складаються з матеріальної речовини;

* явища живі, що складаються з матеріальної речовини;

* явища, що складаються з матеріальної речовини, які живуть і мають свідомість;

* людина, яка складається з матеріальної речовини, живе, вміє мислити, має моральну свідомість.

Людина створює імена для того, щоб називати речі, відношення і поняття, розрізняти і чітко визначати явища дійсності. Понятійне освоєння дійсності відбувається за допомогою розуму. Перший ступінь пізнання -- чуттєвість, другий - розумне пізнання.

На початку династії Хань (II ст. до н. е. - II ст. н. е.) відбувається нове пожвавлення духовного життя китайського суспільства. В цьому процесі важливу роль відігравав насамперед даосизм До кінця II ст. до н е.,

пристосувавшись до нових умов, на свої позиції повертається конфуціанство, що стає державною ідеологією.

* На думку даосиста Лю Аня, енергія (ці) є виразом людської життєвої природи, а оскільки вона є матеріальним принципом, то й забезпечує людині природний зв'язок зі світом.

ВИСНОВКИ

Філософські школи стародавньої Індії формуються на ґрунті міфологічно-релігійного світогляду. В коло своїх міркувань вони включають найважливіші проблеми: початок буття; формування духу; особливості внутрішнього світу людини; роль людського пізнання в пошуках сенсу життя; напрями удосконалення особистої долі. У цій проблематиці переважає пошук шляхів звільнення від невблаганного тиску життєвих закономірностей, хоча звільнення розумілося значною мірою як подолання людською унікальністю та індивідуальністю протилежності загального. Ідея звільнення людини від страждань, центральна у буддизмі, так чи інакше поділялася майже всіма філософськими системами давньоіндійської філософії. Справжнє призначення філософії полягає в тому, щоб за допомогою істинного знання організувати духовно-релігійне життя людини, допомогти їй у пошуках шляхів уникнення страждань і досягнення звільнення.

У філософському мисленні стародавнього Китаю розроблено глибокі та оригінальні уявлення про світобудову, вихідні начала буття. При тому людина органічно вписувалась у світову цілісність, орієнтувалася на фундаментальні підвалини основи буття, намагаючись виконати повеління вищих законів світу, змінити себе і ввести у стан гармонійної досконалості. Філософську думку стародавнього Китаю відзначає образний, афористичний стиль мислення, що надихає на зацікавлене, але неутилітарне заглиблення у людську духовність, збуджує інтерес до філософських роздумів. Багата спадщина давньокитайської філософії дала імпульс розвиткові світової філософії. Через Індію ідеї китайської філософії потрапляють до Європи. Найбільш повне знайомство з китайською філософією відбулося наприкінці XVII та у XVIII ст.

Філософська думка стародавньої Індії та стародавнього Китаю поставила проблему співвідношення західного і східного типу цивілізацій, питання про причини та наслідки суттєвих відмінностей між звичаями і поведінкою людей та про можливості й умови їх взаєморозуміння. Ця проблема підводить до осмислення особливостей західної і східної філософії.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

* Розкрийте специфіку ведичного світогляду.

* Що складає зміст вчення джайнізму?

* У чому полягає сутність поняття карми?

* Який моральний зміст філософії буддизму?

* Що є основним у філософській концепції йоги?

* Які основні принципи духовного удосконалення людини у філософських школах індуїзму?

* Розкрийте відмінність уявлень про дао у конфуціанстві та даосизмі.

* Охарактеризуйте значення понять «інь» і «янь» у світогляді китайських мудреців.

* Назвіть основні принципи філософії Конфуція.

* Які принципові положення відстоювали представники школи легізму?

ПРОБЛЕМНІ ЗАВДАННЯ

«Єдиною основою світу, який складається з численної множини живих і неживих об'єктів, виступає Брахман. З філософської точки зору Брахман є абсолютно ідеальною свідомістю, але його можна вважати і всемогутнім Богом, який, подібно до чарівника з дитячої казки, утворив навколишній світ завдяки своїй магічній силі -- Майя. Точніше сказати, світ - це не реальне творіння, а видимість, яку Брахман постійно називає силою Майя в нашій свідомості. Це схоже на ситуацію, коли мотузка здається змією. В цьому випадку дійсна, справжня реальність уявляється нам чимось іншим, а не собою. І головна причина тому - наше людське невігластво, незнання справжнього стану справ. Саме через нього ми сприймаємо єдиного Брахмана під виглядом багатьох об єктів, які приховують від нас його істинну сутність, стаємо жертвами свого роду фокусника, що, наприклад, ілюзорно перетворює одну монету на кілька, бо ми не знаємо точно, скільки монет у нього насправді.

На щастя, в кожній людині є атман - розумна частина душі, наше свідоме «Я». За допомогою атмана ми можемо осягнути просту істину: «Я -- Брахман», і тоді з наших очей немовби спадає полуда, і ми побачимо в нашій свідомості Брахмана як у дзеркалі, і ми зрозуміємо і природу Брахмана, і природу самих себе. Ми зрозуміємо, що Брахман - не Бог, наділений надлюдськими властивостями, а щось безлике, однорідне і в той же час всеохопне, що наше «Я» -- це не частина земного плотського тіла, а чиста свідомість, тотожна Брахману. В мить усвідомлення цієї простої істини світ перестає для нас існувати і нас цікавити, будь-які мирні думки і справи виявляються для нас просто непотрібними, і таким чином ми досягаємо Мокші -- звільнення від дії Закону Карми».

(Сухина В. Ф., Костюк К. В. Практикум по философии. - Харьков: Фотон, 2001. - С. 50-51).

Прокоментуйте, наскільки наведені міркування ведичної мудрості відповідають Вашим уявленням про духовну сутність людини.

«Не виходячи з двору, можна пізнати світ. Не виглядаючи з вікна, можна бачити природне дао. Чим далі йдеш, тим менше пізнаєш. Тому досконало мудрий (філософ) не ходить, але пізнає все. Він не бачить речей, але проникає в їх сутність. Не діючи, він досягає успіху.

Хто вчиться, з кожним днем збільшує свої знання. Хто служить дао, з кожним днем зменшує свої бажання. В неперервному зменшенні людина доходить до недіяння. Немає нічого такого, чого б не робило недіянкя. Тому оволодіння Піднебесною завжди здійснювалося завдяки недіянню. Хто діє, не в змозі оволодіти Піднебесною.

...Хто діє - зазнає невдачі. Хто чимось володіє - загубить. Ось чому досконало мудрий бездіяльний, і він не зазнає невдачі. Він нічого не має і тому нічого не втрачає. Ті, хто, здійснюючи справи, поспішають досягнути успіху, терплять невдачу. Хто обережно закінчує свою справу, подібно до того, як він її почав, у того завжди буде добробут. Тому досконало мудрий не має пристрасті, не цінує предмети, що важко дісталися, вчиться у тих, хто не має знань, а йде по тому шляху, по якому пройшли інші. Його шлях відповідає природі речей, і він не наважується самостійно діяти».

(Аао-цзы. Книга о дао и дэ // Древнекитайская философия: В 2 т. - М., 1972. - Т. 1. - С. 114-131).

Прочитавши цей уривок, визначте своє ставлення до принципу бездіяльності, запропонованого даосизмом.

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ОПРАЦЮВАННЯ

1. Бог - человек - общество в традиционных культурах Востока. - М., 1993.

2. Дао и даосизм в Китае. - М., 1972.

3. Датта Д., Чаттерджи С. Введение в индийскую философию. - М., 1994.

4. Древнеиндийская философия: начальный период. - М., 1972.

5. Древнекитайская философия: В 2 т. - М., 1972.

6. Индийская философия: В 2 т. - М., 1993.

7. Конфуцій. Уроки мудрости. -- М. - Харьков, 2002.

8. Лукьянов А. Е. Истоки Дао. Древнекитайский миф. - М., 1992.

9. Степанец М. Восточная философия: Вводный курс. - М., 1997.

10. Томпсон М. Восточная философия. - М., 2000.

11. Шуцкий Ю. К. Китайская классическая «Книга перемен». - М., 1993.

III. ФІЛОСОФІЯ АНТИЧНОСТІ

Давньогрецька філософія охоплює більш ніж тисячолітній період -- із VII ст. до н. е. до V ст. н. е. Формування і становлення філософського погляду на світ підготували міфологія, література, культура, де визначалися місце і роль людини в Універсумі, пояснювалися мотиви причин і дій. У давньогрецькій філософії ми знаходимо зародження ідей та думок, які сьогодні є невід'ємною складовою європейської духовної культури. Саме вона визначала стиль сучасного філософського мислення, вічне прагнення людини до мудрої істини, яке ніколи не може завершитися повністю.

Ключові слова

теогонія, апейрон, логос, гомеомерія, атом, ейдос, ідея, софістика, автаркія, гедонізм, матерія, форма, ентелехія, деміург, анамнезис, евдемонізм

В період еллінізму зусилля, спрямовані на пізнання об'єктивного світу, на активну участь у політичному житті, які були притаманні грецьким філософам, поступово змінились індивідуалізмом, моралізуванням або скептицизмом і еклектицизмом. Філософів тепер цікавить не стільки питання, що є і як існує світ, скільки проблема -- як потрібно жити, аби уникнути лиха, біди і небезпеки, що загрожують звідусіль. У філософії вбачається діяльність і склад думки, що звільняє людину від ненадійності, оманливості, від страху і хвилювань, яких так повно в зіпсованому житті. Разом з цим в елліністичний і римський періоди триває інтенсивне духовне життя, створюються нові школи і напрями у філософії.

Ключові слова

еллінізм, атараксія, епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм, еклектицизм, неоплатонізм, пірронізм, фатум, гедонізм

3.1 Давня Греція

3.1.1 Витоки античного космоцентризму

«Всі люди від природи прагнуть до знання. Вони почали філософствувати, втікаючи від незнання».

Арістотель

Початком давньогрецької філософії по праву вважається гомерівський епос, який виник на початку І тисячоліття до н. е. Епос Гомера - чудовий приклад соціантропоморфного світогляду, в якому художні, міфологічні та реалістичні елементи подано в органічній єдності.

Одна з головних проблем міфологічного світогляду - проблема початку світостворення в часі, тобто постановка питання про космічних родоначальників, які уособлюють ті чи інші головні явища природи. Такими родоначальниками для Гомера є бог Океан та богиня Тефіда. Океан - «предок богів», саме з нього «все витікає». Він - ріка, яка оперізує землю, наповнює річки, джерела, колодязі. Один з його рукавів, Стікс, протікає через підземне царство.

Космологія Гомера полягає в твердженні, що світ складається з трьох частин: неба, землі та підземелля. Небо і підземелля симетричні відносно землі. Земля - нерухома кругла площина. Небо - мідне. Простір між небом і землею наповнено зверху ефіром, а внизу - повітрям. Небо підтримують стовпи, які охороняє титан Атлант. Сонце - бог Геліос, Місяць - богиня Селена, її сестра Еос - богиня вранішньої зорі. Сузір'я час від часу омиваються в Океані та відновлюють свій блиск Підземелля складається з Еребу, Аїду і найглибшої його частини - Тартару. Вхід до Еребу знаходиться за Океаном.

Соціантропоморфізм гомерівського епосу вказує, що всі міфологічні особи перебувають між собою у відносинах кровної спорідненості. Наприклад бог сну - Гіпнос - це брат-близнюк бога смерті Танатоса, бог жаху Фобос - син бога війни Ареса. Земля, вода і небо уособлюються братами Аїдом, Посейдоном і Зевсом Усі ці істоти вже не є напівлюди-напівзвірі, як боги Стародавнього Єгипту, а повністю антропоморфізовані. Через людиноподібність богам притаманні їхні досить низькі моральні якості. Боги мають тілесну оболонку, вони відчувають біль, але відрізняються від людей вічною молодістю і безсмертям; у них особлива кров; харчуються вони нектаром і амброзією. Боги - не творці світу, вони лише надприродні двійники природних процесів і явищ.

В антропології епосу люди протиставляються богам, життя їхнє коротке, і вони нещасні Обов'язок людей - приносити жертви богам, благати їх про допомогу. Але боги вільні у виборі прийняти жертву або відхилити її.

Поліанімізм. У людині розрізняють тіло і три види духу. Перший -«псюхе», тобто душа як така. Вона подібна до тіла, це його двійник і образ. «Псюхе» - початок життя і джерело руху тіла, вона залишає його після смерті та переміщується в Аїд Другий - «тюмос» - це ефективно-вольова частина духу. Третій - «ноос», розум «Псюхе» розлита по всьому тілу, «тюмос» міститься в грудях, «ноос» -- у діафрагмі. Богам і людям притаманні всі три види духовності, тваринам - тільки два перших

Доля. Це найважливіший момент епосу, який визначається словами «мойра», «морос», «ананке», «айса». Долю не можна умилостивити, і вона могутніша за богів.

Елементами філософії в гомерівському епосі є деантропоморфізація Океану і Долі. Вона полягає в підкоренні богів безликій долі, у прославленні розуму, який є однією з найвищих людських якостей.

Важливу роль у формуванні античної філософії відіграла творчість Гесіода. У поемі «Теогонія», яка є прикладом релігійно-міфологічного світогляду, Гесіод ставить цілий ряд запитань, зокрема соціальних Він, апологет праці, вважає за потрібне дозволити людям збагачуватись, але чесним шляхом.

Історична концепція Гесіода знайшла відображення в легенді про п'ять поколінь людей: золоте, срібне, бронзове, героїчне і залізне. Перше покоління створили «вічні боги», і воно мало найщасливішу долю; наступні покоління жили все гірше й гірше. Час заліза - найгірший, оскільки боги завдали людям тяжких турбот, виснажливої праці, постійного горя. Але й це покоління гине, а після нього знову народжується віра в повернення до кращого. Тобто у песимізмі Гесіода вже є паростки надій на краще. У легенді про Прометея і Пандору Гесіод стверджує, що люди завжди повинні мати надію на майбутнє, яка б підтримувала, давала сили на боротьбу за краще.

Першопричина. Гесіода цікавить, що виникло першим. Цим первинним є Хаос, але не як безладдя, а як безодня, «розгорнутість» між небом і землею. Після виникнення світу Хаос у вигляді «великої безодні» лежить у його основі.

Гесіод -- дофілософ, оскільки його космологічний процес -- це теогонія, це ряд поколінь богів, які народилися після зародження Хаосу. Спочатку народжуються Земля, Ніч, Небо, Море, Світло, День та ін. Між богами починаються суперечки, космічний конфлікт, з'являється соціальне зло: Обман, Старість, Смерть, Туга, виснажлива Праця, Голод Забуття, жорстокі Битви, судові Тяжби, Беззаконня тощо. Таким чином, вимальовується певна визначена картина світу. В боротьбі богів перемагає Зевс. Рух світостворення від Хаосу до Зевса - це сходження до порядку, світла і соціального устрою.

Передчуття філософії. Розсудлива міфологія Гесіода впритул підходить до філософії. Світ богів у гесіодівському епосі систематизовано. Роль богів зводиться до тієї чи іншої функції, їхні місця чітко визначено на теологічній шкалі. З'являється поняття Логосу (розумного слова), і перші філософи протиставляють світ Логосу світові Зевса. З погляду так званого Логосу міфологічний надприродний світ став здаватися наївним

У Гомера та Гесіода основне питання світогляду - питання про співвідношення світу і людей - виступає в звичайній для міфології формі питання про відносини між людьми та різноманітними явищами природи і суспільства, що уособлюють богів. Релігійно-міфологічний світогляд знаходиться «всередині» соціантропоморфного світогляду.

Антична дофілософська міфологія існувала в трьох різновидах: гомерівський, гесіодівський і орфічний.

Орфізм. Його початок пов'язано з ім'ям Орфея, який уособлював могутність мистецтва. Орфізм мав світоглядне обґрунтування в системі міфологічного світогляду, в якому вже зароджувались елементи філософії.

Початком світу орфіки (послідовники орфізму), згідно з одними джерелами, вважали сам час, згідно з іншими - воду. В антропології орфіків вказується на подвійну природу людини. В ній - два начала: низьке, тілесне, титанічне і вище - духовне, діонісійське. Життя - це страждання. Душа в тілі неповноцінна. Тіло - гробниця і темниця душі. Мета життя -- звільнення душі від тіла. Дійшовши до мети, душа благочестивого орфіка досягає «островів душевних», де вона живе безтурботно і щасливо, не маючи ні фізичних, ні душевних мук.

Свідченням збільшення елементів філософії в орфізмі є зростання деміфологізації в генетичній картині світу. Зароджується монопантеїзм (для міфології як такої характерний поліпантеїзм - ті чи інші боги ототожнюються з тими чи іншими частинами природи, світу). Орфічний Зевс обнімає весь світ і вміщує його в собі.

Велику роль у підготовці античної філософії зіграли «Сім мудреців». Склад списків семи мудреців неоднозначний, але завжди серед них були Фалес, Солон, Біант, Піттак. Мудрість «семи мудреців» виявилась на тому рівні буденної свідомості, на якому вона досягає рівня «житейської мудрості»: у прислів'ях, притчах, приказках, які іноді досягають великої міри узагальнення і глибини в розумінні людини та її соціальності Це суто житейська практична мудрість, у якій немає нічого від надприродного світу, вона знаходить своє атомарне узагальнення в мудрих висловах Афоризми (гноми) мають форму всезагального. Приклади гномів: «Нічого понад міру»; «Міра -- найкраща»; «Говори по суті»; «Не дозволяй своєму язику випереджати свій розум»; «Знай свій час» та ін. Ці гноми служили для проповіді гармонізації відносин між людьми шляхом їх самообмеження. Другий тип гномів закладає не тільки моральний, але й світоглядно-філософський смисл, наприклад «Пізнай самого себе». Третій тип гномів - це гноми Фалеса, які є провідниками мудрого світоглядного змісту «Найшвидший розум, оскільки він усе оббігає»; «Найсильніша необхідність, оскільки вона над усім має владу»; «Наймудріший час, оскільки він усе відкриває» тощо.

* Давньогрецька філософія починається з «Семи мудреців». Саме Фалес переніс форму всезагальності, досягнуту в гномах, на світогляд.

3.1.2 Натурфілософія Мілетської школи. «Логос» Геракліта

* Антична філософія в цілому -- це грандіозна спроба побудувати раціоналізовану картину світу, з позиції розуму вирішити світоглядні питання, В різноманітних формах давньогрецької філософії існують у зародку всі більш пізні типи світоглядів.

Сила давньогрецьких філософів полягає у тому, що вони плідно сприймали наукові дані афро-азіатських надбань та активно переробляли їх на дедуктивну науку. На цій основі й стало можливим виникнення античної філософії як раціоналізованого світогляду, який шукає субстанційну основу світостворення.

Для античних мислителів світ є важливим, гармонійно упорядкованим, предметно-речовим цілим - Космосом (у пер. з грец. - спочатку «порядок», а потім «світопорядок»). Проблема виникнення Космосу тлумачиться як проблема архе -- вихідна, стійка, сутнісна, автономна першооснова, з якої породжується предметна багатоманітність.

Виникнувши в Елладі як світогляд промислово-торговельного класу, тобто людей, у яких з'являється вільний час для розмислу, філософія формується і розвивається на фоні виникнення товарно-грошових, речових відносин, міської культури, переходу від авторитарних аристократичних до тиранічних, а через них і до демократичних форм державного устрою, пробудження особистості й особистої ініціативи.

Специфічною рисою античної філософії є відповідність філософського способу мислення філософському способові життя. Тим більше, що своєрідність тієї чи іншої системи пов'язується з особистістю творця. У жодній іншій науці цей персоналістський момент не грає такої ролі: філософія у цьому відношенні схожа на мистецтво.

* Іонійська філософія. Факт зародження філософії в Іонії не викликає подиву, бо в VII-VI ст. до н. е. вона була передовою частиною Егейського світу. Розташована на західному узбережжі Малої Азії, Іонія складається з двадцяти самостійних полісів, основні з яких - Мілет та Ефес. «Іонія, -- говорив О. І. Герцен, -- початок Греції і кінець Азії». Іонійська філософія - філософія в повному розумінні цього слова, адже вже перші її творці намагалися зрозуміти те чи інше начало як субстанцію. Крім того, її форма, незважаючи на пережитки міфологічної образності, все ж є раціональною, оскільки знаходить своє вираження у судженнях і поняттях

* Першою філософською школою Еллади, а тим самим і Європи, була Мілетська школа. Мислителів у першу чергу цікавило питання: «З чого все?» Звідси припущення, що речі виникають внаслідок тих перетворень, які відбуваються з першоречовиною, - згущення, випаровування, розрідження. Визначення води, повітря, апейрона першоосновою - початок субстратного (від лат. substratum - підстилка, речовина) підходу, який пізніше витісняється більш абстрактним субстанційним підходом, де сутнісна першооснова не пов'язується з чимось предметним Разом з тим першооснова мілетців -- не просто відчутні речовини, а існуючий принцип, закон виникнення та зникнення конкретно-чуттєвого розмаїття речей навколишнього світу.

Засновником Мілетської школи вважається Фалес. Він жив наприкінці VII - у першій половині VI ст. до н. е. (бл. 625-547 pp. до н. е.). Фалес двічі одержував золоту триногу від дельфійського оракула як наймудріший з еллінів. З метою популяризації науки передбачив урожай маслин, взяв у оренду маслобійні, внаслідок чого мав можливість швидко розбагатіти. З цього приводу Арістотель зауважив: «Філософу не важко стати багатим, але не це предмет його інтересів». Розповідають, як одного разу Фалес замислився під час прогулянки, дивлячись за звичкою на зірки, і впав у яму. Одна стара жінка почала сміятися: «Як ти можеш, мудрець, пізнати, що відбувається на небі, якщо не бачиш навіть того, що в тебе під ногами». Гегель, коментуючи цей випадок, говорив, що філософи, у свою чергу, сміються з людей, які, зрозуміло, не можуть упасти в яму, оскільки завжди знаходяться в ній і не звертають своїх поглядів угору. Перебуваючи в Єгипті, Фалес на завдання жерців повинен був виміряти висоту піраміди. У певний час дня, коли довжина тіні дорівнювала зросту людини, він зміряв довжину тіні піраміди, тим самим відповівши на запитання про висоту піраміди. Фалес також ввів календар, визначив протяжність року в 365 днів, розділивши його на 12 місяців.

Як філософ Фалес виступав з позицій стихійного матеріалізму. Першопричиною, на його думку, виступає вода (філософське переосмислення Океану). На воді плаває земля - в цій формі Фалес уявляє субстанційність води, яка буквально перебуває під усім, на ній все плаває. Але це не просто вода, а вода «розумна», божественна. Світ повен богів, але ці боги - сили, що діють у світі, вони також душі як джерела саморуху тіл Наприклад магніт має душу, тому що притягує залізо. Сонце та інші небесні тіла живуть завдяки випарам води. Діоген Лаертський так визначив сутність філософії Фалеса: «Початком усього він вважав воду, а світ вважав живим і повним божеств».

У теорії пізнання Фалес усе знання зводить до єдиної основи. Його афоризмом є: «Багатослів'я - зовсім не показник розумної думки». І тому «шукай щось одне мудре, вибирай щось одне добре, саме так ти припиниш пустослів'я базікуватих людей». У цьому полягає його філософський заповіт.

Учнем і послідовником Фалеса був Анаксімандр (бл 610 - бл. 540 pp. до н. е.). Свій головний твір «Про природу» він написав у середині VI ст. до н. е. Про його життя майже нічого невідомо.

Анаксімандр розширив поняття початку всього існуючого до поняття «архе», тобто до першопричини, субстанції, того, що лежить в основі всього. Таке начало Анаксімандр знайшов в апейроні. Апейрон -- це щось нескінченне, безмірне, безмежне. Він вічний і невизначений, оскільки внутрішньо безкрайній. Апейрон - не тільки субстанційний, але й генетичний початок космосу. З нього не лише все в своїй основі складається, але й виникає. Апейрон і для себе все виробляє сам Перебуваючи в обертовому русі, апейрон виділяє протилежності: вологе і сухе, холодне і тепле. Парні комбінації цих головних якостей створюють землю (сухе і холодне), воду (вологе і холодне), повітря (вологе і тепле), вогонь (сухе і гаряче). У результаті взаємодії цих стихій створюються суша, небо, зірки, місяць тощо.

Анаксімандрові належать глибокі здогадки про походження життя. Живе зародилось на межі моря і суші з мулу під дією небесного вогню. Перші живі істоти жили в морі, потім деякі з них вийшли на сушу і скинули з себе луску, ставши земними тваринами. А від них виникла людина.

У поглядах Анаксімандра чітко простежуються діалектичні ідеї, що знайшли вираження у вченні про вічність апейрону, виділення ним протилежностей, створення чотирьох стихій з протилежностей; а сама космогонія - у вченні про походження живого з неживого, людини з тварини - це передбачення еволюційності живої природи.

Як учений, Анаксімандр увів у практику користування сонячним годинником, побудував модель небесної сфери - глобус, накреслив географічну карту. Він займався математикою, дав загальний нарис геометрії.

Учнем і послідовником Анаксімандра виступив Анаксімен (бл. 585 -- бл. 525 pp. до н. е.). Як астроном і метеоролог, написав твір «Про природу». Не втримавшись на висоті абстрактного мислення свого вчителя, Анаксімен знайшов першопричину всього сущого в найбільш без'якісній з чотирьох стихій - повітрі, назвавши його безмежним (апейрос). Таким чином, апейрос перетворився з субстанції на її властивість.

У космогонії Анаксімен зводив усі форми природи до повітря; все з нього виникає через розрідження і згущення. Розріджуючись, повітря стає спочатку вогнем, потім ефіром, а після згущення - вітром, хмарами, водою, землею і каменем Розрідження він пов'язував з нагріванням, а згущення -з охолодженням Сонце - це земля, яка розжарилась від свого швидкого руху. Земля і небесні світила «висять» у повітрі, тоді як Земля нерухома -інші світила рухаються повітряними потоками.

Анаксімен відомий своїми науковими здогадками. Наприклад град утворюється при замерзанні води в хмарах, а якщо до неї домішується повітря - утворюється сніг. Стан погоди він пов'язував з активністю Сонця.

Видатним представником іонійської філософії був Геракліт із Ефеса (бл. 520 - бл. 460 pp. до н. е.). Виходець з роду царів і жерців, свої правничі функції він передав братові. Жив бідно і самотньо, останні роки свого життя провів у хатині в горах

Головний твір Геракліта - «Про природу». Збереглося близько 130 його фрагментів, які зрозуміти нелегко. Вже древні прозвали його «Темним». Після ознайомлення з цією працею Сократ сказав: «Те, що я зрозумів, -- чудово. Думаю, що таким є і те, чого я не зрозумів». Справді, Геракліт -дуже глибокий мислитель, у той же час аристократ не лише за народженням, але й по духу. Він вважав, «що найдостойніші бажають одного: вічної слави смертним речам». Це ті, яких небагато, і кожен з них дорогий.

Найпочесніше місце у його вченні посідає основа наук - Логос (Вогонь). Він -- субстанційно-генетична причина всього існуючого. У філософії Геракліта субстанцією буття виступає Вогонь, оскільки завжди перебуває рівним самому собі, незмінним у всіх перетвореннях, як першопричина, конкретна стихія. Світ -- це впорядкований космос, вічний і нескінченний. Він не створений ні богами, ні людьми, а завжди був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає. На основі перетворень вогню будується космологія Геракліта. Всі предмети і явища природи народжуються з вогню і, зникаючи, знову перетворюються на вогонь. «Вогню смерть - повітрю народження, і повітрю смерть - воді народження. Із смерті землі народжується повітря, із смерті повітря - вогонь» тощо.

Усі зміни світостворення у Геракліта відбуваються з певною закономірністю, підкоряючись долі, яка тотожна необхідності. Необхідність -- це всезагальний закон Логос. Буквально Логос -- це слово, але слово розумне. Разом з тим Логос означає розум, закон, і Геракліт найчастіше вживає його в останньому значенні, вважаючи його об'єктивним законом світостворення. Логос -- принцип порядку і міри. Він -- той самий вогонь, але є вогнем, що для почуттів, для розуму є Логосом. Усе відбувається згідно з Логосом У найбільш загальному плані Логос Геракліта є вираженням логічної структури Космосу, логічної структури образу світу, який безпосередньо дано живому спогляданню.

«Вогнелогос» Геракліта притаманний і людині, її душі, яка має два аспекти: речово-матеріальний і психічно-розумний. У першому аспекті душа - одна з метаморфоз вогню, вона виникає, випаровуючись з вологи. Душа не тільки волога, адже із збільшенням вологи вона стає гіршою. Душа - єдність протилежностей, бо поєднує в собі вологе і вогняне, які перебувають між собою у прямо пропорційній залежності. У п'яного душа особливо волога, так само як і у хворого і в людини, яка підвладна чуттєвим задоволенням.

У другому аспекті сухий, вогненний компонент душі - це її Логос, який є самозростаючим Цей суб'єктивний Логос не менш глибокий, безмежний, ніж об'єктивний, тобто Логос, який керує космосом.

Космогонія Геракліта будується на основі стихійної діалектики. Світ як упорядкована система-Космос створюється на основі всезагальної змінності явищ, загальної мінливості речей. «Все тече, все змінюється, немає нічого нерухомого». Для висловлення цієї думки Геракліт користується образним порівнянням з плинною рікою, потоком. «На того, хто входить в одну і ту ж ріку, течуть все нові й нові води». Рух, за Гераклітом, властивий всьому існуючому. Вся природа, не зупиняючись, змінює свій стан. «В одну і ту ж ріку не можна ввійти двічі... Народження, виникнення ніколи не зупиняється. Сонце -- не тільки нове щодня, але вічно і безперервно нове».

Вчення Геракліта про плинність усього тісно пов'язане з його вченням про перехід однієї протилежності в іншу, про «зміну», «обмін» протилежностей. «Холодне теплішає, тепле холоднішає, вологе висихає, сухе зволожується». Обмінюючись між собою, протилежності стають тотожними. «Одне і те ж у нас -- живе і мертве, молоде і старе». Твердження Геракліта, що все є обміном протилежностей, доповнюється зазначенням про те, що все проходить через боротьбу. На основі боротьби встановлюється гармонія світу. «В тому, що народжується, - все об'єднується; з того, що розходиться, - найпрекрасніша гармонія, і все проходить через боротьбу».

* Таким чином, в іонійській філософії (Мілетська школа і Геракліт) відбувається поєднання філософського і фізичного (природничо-наукового) підходу до пояснення першопричини світу. Представники цієї філософської школи досить чітко здійснюють субстанційний підхід ототожнюючи, як правило, субстанцію буття з конкретною стихією, явищем природи. Ця стихія певною мірою набуває значення метафори, а в образній формі дає уявлення про першопричину всеіснуючого.

3.1.3 Вчення Піфагора

* Античну філософію важко уявити також без Піфагора і піфагорійців. Інформацію про них можна почерпнути з багатьох джерел Піфагор (бл. 580 - бл. 500 pp. до н. е.) після довгочасного навчання в Єгипті, Вавилоні, можливо й в Індії, засновує у м Критоні свою школу - Піфагорійський союз, що увійшов в історію у вигляді величної картини «спільного товариства» як науково-філософської і етико-політичної єдності однодумців.

Цікавим є спосіб життя, який сповідували піфагорійці. Він спирався на ієрархію цінностей. На перше місце ставилося прекрасне і благопристойне, на друге - вигідне і корисне, на третє - приємне. Наука належала до прекрасного і благопристойного. До союзу приймались жінки й чоловіки, які витримали багатолітню перевірку своїх розумових і моральних якостей. Власність була спільною. У школі було два ступені Акусматики (послушники) засвоювали знання догматично, звідси походить легенда, що в школі Піфагора учень повинен перші п'ять років мовчати. Другий ступінь - математичний - посідали вчені, які займалися обґрунтуванням складних проблем Піфагорійський союз був закритою організацією, а його вчення - таємним Розповідають, що сам Піфагор викладав основи свого вчення за ширмою, щоб учні лише чули його голос, а самого не могли бачити.

...