Завдання філософії вбачається в логічному аналізі наукових висловлювань і узагальнень, адже всі знання знаходять вираження в мові у вигляді висловлювань, тому філософія повинна розробити принципи перевірки цих висловлювань згідно з досвідом людини.

Усі висловлювання поділяються на три основні категорії: логіко-математичні (аналітичні); емпіричні (синтетичні); метафізичні (науково необґрунтовані). Філософія повинна провести аналіз наукових висловлювань, відкинути всі науково необґрунтовані і забезпечити побудову ідеальних логічних моделей обґрунтованих наукових побудов.

* Логічний позитивізм проголосив основним завданням боротьбу з метафізикою (філософією) в цілому, намагаючись поставити себе над боротьбою матеріалізму та ідеалізму. Реальний розвиток науки прямо підвів до питання про теоретичну діяльність як таку, що пов'язана тільки з логічною мовою науки: наука зводиться до фіксації, а потім до упорядкування фактів у рамках умовно прийнятої системи мови. В такому випадку завдання науки обмежується описом її мови.

Особливістю цього напряму є те, що в ньому принципово ототожнюється об'єкт з теорією об'єкта. Це відразу знімало питання про існування об'єктивного світу як предмета філософського пізнання та приводило до «замикання» філософії лише на пізнавальній проблематиці логіки і логічної мови (логіко-математична мова традиційно вважалася зразком достовірного знання).

Друга принципова особливість -- ототожнення понять «об'єктивний факт» і «науковий факт». Мова науки в логічному позитивізмі будується так: із первинних атомарних висловлювань за правилами логіки виводяться складні. При цьому наукові пропозиції можуть бути або істинними, або хибними, або безглуздими (останні є науковими лише за формою). Р. Карнап вважав, що всі філософські положення не можуть бути верифіковані, перевірені шляхом зведення до атомарних висловлювань, які фіксують той чи інший «факт».

* Критерієм науковості або ненауковості висловлювань є принцип верифікації (від лат. Veritas - істина). Згідно з цим принципом, науковий сенс мають тільки ті висловлювання, які допускають зведення їх до висловлювань, що фіксують безпосередній суттєвий досвід індивіда, до «атомарних висловлювань». Тобто істина -- це збіг висловлювань з безпосереднім досвідом людини. Пізніше було запропоновано верифікацію «навпаки», або принцип фальсифікації: якщо знайдено, наприклад, умови, за яких хоча б деякі базисні пропозиції теорії неправильні, то й уся теорія спростовується.

Неопозитивісти вважають, що є сенс говорити тільки про те, що можна безпосередньо спостерігати, тобто про факти. Світ взагалі є сукупністю фактів. Відчуття - єдина реальність, єдине джерело знань, єдина основа пізнання - дає нам атомарні (найпростіші) факти. Передані в мові, атомарні факти перетворюються на логічні атомарні факти. Це прості граматичні речення, як наприклад: «це біле», «це тверде», «це ближче». Вони фіксують у мові наші відчуття. Знання і починається з цих найпростіших логічних атомів.

З логічних атомів будуються протокольні речення: «Я, такий-то, в такому-то місці, в такий-то час бачив таке-то явище». З протокольних речень будується вся наука. Пізнавальна діяльність полягає в комбінації та перекомбінації протокольних речень, внаслідок чого породжуються все нові й нові протокольні речення. Вони істинні, якщо несуперечливо входять у систему. Критерій істинності -- формально-логічний. Знання та пізнавальна діяльність зводяться до дослідження логічної структури знання, його несуперечливості, повноти.

Важливе поняття неопозитивізму -- конвенція (від лат. conventio - згода). Під нею слід розуміти, що поняття науки -- закони, категорії -- мисляться як результат домовленості між ученими, результат згоди, а об'єктивна істина -- псевдопроблема. Поведінка вченого нічим не обумовлюється. Вчені вільно, за домовленістю приписують певний смисл і значення вихідним поняттям, знакам, правилам оперування ними. Вся ця знакова «гра» базується на конвенції і не має ніякого відношення до світу.

* На підставі цього виникає «логічний синтаксис», в основі якого лежить конвенціалізм. Суть його полягає в тому, що кожен логік може побудувати «власну логіку», тобто вибрати таку форму мови, таку систему «аксіом» і правил побудови, яку тільки забажає, оскільки вся діяльність - не більше як мовна «гра» за довільно вибраними правилами. Можна навіть обмежитися з'ясуванням відносин між мовами.

Поступово неопозитивісти схиляються до думки, що самого синтаксичного аналізу недостатньо, й акцентують увагу на змістово-смисловому тлумаченні мовних форм. Цей підхід дістав назву «логічна семантика», хоча й вона не виходила за межі модифікованого логічного аналізу мови. Дух неопозитивізму А. Вітгенштейн сформулював так: «Межі моєї мови означують межі мого світу».

Таким чином, світ завжди дається «переломленим» через мову. Звідси завданням філософії є логічний аналіз мови науки. Філософія повинна, залишивши осторонь невирішувані надумані проблеми, вивчати, як правильно і несуперечливо будувати висновок, як виробляти вичислення висловів, яка логічна структура наукової системи. Філософія -- це «терапія» мови. Філософ -- це «лікар» мови науки.

Звідси виділилися три сфери відношень: прагматика (відношення мови до того, хто її вживає); семантика (відношення між мовою і тим, що нею визначається); синтаксис (відношення між мовними висловлюваннями). Все це дістало назву семіотики. Предметом аналізу стали значення слів і знаків взагалі, логічні лінгвістичні та психологічні проблеми, які мають важливе наукове та практичне значення.

Неопозитивізм еволюціонував у напрямі від аналізу мови науки до аналізу буденної мови та від заперечення філософії до використання аналітичного методу для більш або менш змістовного аналізу власних філософських проблем (методів моделювання, системно-структурного аналізу тощо). Неопозитивізм як філософська течія і сьогодні утримує свої позиції, хоча і в перетвореному вигляді.

9.4 Постпозитивізм

* «Четверта» історична форма позитивізму - постпозитивізм. Цей термін у філософії науки використовується для визначення багатьох методологічних концепцій. Постпозитивізм -- це певна позиція в осмисленні філософських проблем, які виникають у зв'язку з розвитком наукового знання. Прибічники постпозитивізму багато в чому не згодні між собою, вони критикують застарілі уявлення неопозитивізму, але зберігають з ним спадкоємність. Основну увагу приділяють раціональним методам пізнання. Формування постпозитивізму пов'язане з виходом у 1959 р. книги К. Поппера «Логіка наукового відкриття» та у 1963 р. - книги Т. Куна «Структура наукових революцій». Характерна риса постпозитивізму -- значна різноманітність методологічних концепцій та їх взаємна критика.

Один із представників цього напряму К. Поппер (1902-1994 pp.), англійський філософ і соціолог, розвивав ідеї критичного раціоналізму -- теорію зростання наукового знання. На противагу як скептицизму, так і догматизму Поппер висунув принцип фаллібалізму -- визнання принципової гіпотетичності будь-якого наукового знання. Процес наукового пізнання він розглядав як неперервний критичний діалог між різними типами наукових теорій. Таким чином, заперечуючи принцип об'єктивної істини, теорія критичного раціоналізму, по суті, приходить до визнання плюралізму істин, суб'єктивного характеру знання.

На противагу принципу верифікації К. Поппер висуває принцип демаркації - відмежування наукового знання від ненаукового. Запровадивши принцип фальсифікації, Поппер визнає принципове заперечення будь-якого наукового твердження: в науці наукове те, що може бути запереченим.

До постпозитивізму належать також концепція наукових революцій Т. Куна; методологія науково-дослідних програм І. Лакатоса; «раціоналістична антропологія» Дж. Агассі; концепція У. Селларса та ін.

Постпозитивісти створюють різні образи науки на шляху її розвитку, обмірковують специфічні проблеми, які з'являються в рамках тієї чи іншої концепції, пропонують різні вирішення методологічних проблем. Разом з тим постпозитивісти відходять від орієнтації на символічну логіку і звертаються до історії науки. Вони дбають про відповідність своїх побудов реальному науковому знанню та його історії.

* Американський філософ П. Фейєрабенд критикує кумулятивізм, згідно з яким розвиток знання відбувається внаслідок його поступового накопичення. Він - прибічник тези про неспівмірність теорій, для яких характерні різні поняття та концепції. Плюралізм повинен панувати не тільки в політиці, але і в науці.

Можливість універсального методу пізнання він заперечує, оскільки існує множина рівноправних типів знання. Критерії раціональності не абсолютні, вони відносні, але якщо немає жорстких критеріїв науковості, то цілком природно припустити зв'язок наукових фактів з ненауковими. Останні впливають на науки і мають самостійну цінність. Отже, наука, філософія, релігія і навіть магія - всі доцільні. Таким чином, наука у Фейєрабенда постає як процес розмноження теорій, вона не має єдиної лінії.

* Філософ Т. Кун вважає, що в розвитку наукового знання особливу роль відіграє діяльність наукового співтовариства. Визначальна вага належить не нормам логіки, методології, а парадигмі, тобто сукупності переконань цінностей, технічних засобів, прийнятих науковим співтовариством, які забезпечують наукову традицію. Парадигма зо своїм змістом ширша за теорію та науково-дослідні програми. Якщо та чи інша парадигма безмежно панує, то це період нормальної науки. Зруйнування парадигми приводить до наукової революції. Кожна парадигма не універсальна, вона має свої критерії раціональності. Парадигми неспівмірні одна з одною, між ними немає безпосередньої логічної спадкоємності. Нова парадигма відміняє стару. Кун звертає особливу увагу на значущість соціальних і психологічних моментів у науці.

У постпозитивізмі головною проблемою філософії науки стає розуміння розвитку наукового знання. Це привело до зміни цілого кола проблем філософії науки. На відміну від логічних позитивістів, постпозитивістів цікавлять проблеми: як виникає нова теорія; як вона домагається визнання; чи можливе розуміння, комунікація між прихильниками альтернативних теорій та ін.

Постпозитивізм пом'якшує дихотомію емпіричного і теоретичного, в ньому говориться про взаємопроникнення емпіричного і теоретичного, про плавний перехід від одного рівня знань до іншого і навіть про відносність цієї дихотомії. На відміну від неопозитивістів, постпозитивісти доводять, що відкриття нового знання та його обґрунтування -- це єдиний процес: виникнення і розвиток нової наукової теорії є в той же час її обґрунтуванням.

Серед найбільш важливих проблем, які хвилювали філософів пост-позитивістського періоду, можна відзначити такі:

* Проблема фальсифікації. Поппер вважав, що факт, який суперечить науковій теорії, фальсифікує її і тому змушує вчених відмовитися від неї.

* Проблема правдоподібності наукових теорій.

* Проблема відповідності наукових теорій. Куп і Фейєрабенд висунули тезу про відповідність конкуруючих наукових теорій, тобто про відсутність спільних для них стандартів порівняння.

* Проблема раціональності.

Вузьке розуміння раціональності як таке, що відповідає логіко-методологічним стандартам, замінюється більш широким і розпливчастим.

* Проблема розуміння. Питання про можливості комунікації між прибічниками альтернативних наукових теорій і зближення філософії науки з філософською герменевтикою.

ВИСНОВКИ

Еволюція позитивізму впродовж півтора століття визнала його закономірне місце в розвитку філософської думки. Багато претензій позитивізму, емпіріокритицизму, неопозитивізму, постпозитивізму виявилися безпідставними, але разом з тим вони пройшли шлях дослідження, який відіграв у багатьох моментах конструктивну роль і створив своєрідну філософію науки. Претендуючи на свою зверхність стосовно філософії, позитивізм у своїх модифікаціях ще більше ствердив роль і значення філософії як самостійної галузі знання, яке спирається на весь масив культури, в тому числі і на природознавство, і на суспільні науки, і на мистецтво, і на весь життєвий досвід людства. Заслуга позитивістських концепцій полягає в тому, що їх представники зробили вагомий внесок у розроблення математичної логіки та вдосконалення мови науки. Під впливом їхніх ідей та діяльності суттєво змінилися уявлення про науку. Сьогоднішнє розуміння науки, яке формувалося багато в чому завдяки діяльності позитивістських напрямів, розглядає її як сукупність інтелектуальних засобів, покликаних оптимізувати наші взаємини з дійсністю, а не картину дійсності.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

* Охарактеризуйте закон трьох стадій О. Конта.

* Що таке еволюціонізм Г. Спенсера і в чому полягає його головне призначення?

* Поясніть, що таке «критика чистого досвіду», яка її мета та завдання.

* У чому полягає сутність принципу верифікації та яке його значення для досягнення наукової істини?

* Визначте основні положення «логічного позитивізму».

* Що таке «критичний раціоналізм» та в чому полягає сутність концепції фальсифікації?

* Яка роль інституту науки в житті суспільства і людини в постпозитивізмі?

ПРОБЛЕМНЕ ЗАВДАННЯ

«Можна припустити, що не верифікованість, а фальсифікованість системи потрібно розглядати як критерій демаркації. Це означає, що ми не повинні вимагати можливості виділити певну наукову систему раз і назавжди в позитивному розумінні, але повинні вимагати, щоб вона мала таку логічну форму, яка давала б можливість завдяки емпіричним перевіркам виділити її в заперечувальному розумінні: емпірична система повинна допускати заперечення шляхом досвіду.

...Закони природи підлягають фальсифікації. Якщо ми визнаємо істинним деяке сингулярне (одиничне, елементарне, «атомарне») висловлювання, що порушує заборону і говорить про існування речі (або події), яка усувається законом, то цей закон буде спростовано (прикладом може бути висловлювання: «В такому-то місці існує апарат, який є вічним двигуном»).

...Декілька випадкових базисних висловлювань, які суперечать теорії, навряд чи змусять нас спростувати її як фальсифіковану. Ми вважатимемо її фальсифікованою лише в тому разі, якщо нам вдалося відкрити ефект відтворення, що спростовує теорію. Інакше кажучи, ми визнаємо фальсифікацію тільки тоді, коли висунуто і підкріплено емпіричну гіпотезу низького рівня універсальності, що описує такий ефект. Подібні гіпотези можна назвати фальсифікаційними гіпотезами».

(Поппер К. Логика и рост научного знания. - М., 1983. - С. 63, 95, 115-116).

Наскільки переконливими для вас є міркування К. Поппера про фальсифікацію як метод перевірки істинності знання?

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ОПРАЦЮВАННЯ

1. Аналитическая философия: становление и развитие (антология). - М., 1993.

2. Витгенштейн А. Философские исследования. - М., 1994.

3. Гайденко П. П. Эволюция понятия науки. - М., 1980.

4. Гайденко П. П., Давыдов Ю. Н. История и рациональность. - М., 1991.

5. Кун Т. Структура научных революций. - М., 1997.

6. Поппер К. Логика и рост научного знания. - М., 1983.

7. Рассел Б. Мудрость Запада. - М., 1998.

8. Современная западная философия. - М., 1991.

9. Спенсер Г. Синтетическая философия. - К., 1997.

10. Хюбшер А. Мыслители нашего времени: Справочник по философии Запада XX века. - М., 1994.

V. ФІЛОСОФІЯ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

У міру переходу від середньовіччя, економічну основу якого складало сільське господарство, до міського способу життя і промислового виробництва все більше почала виявлятися особлива значущість людини, її своєрідність і творча активність. Властива для нової епохи, яка народжувалася, орієнтація на природно-тілесне бачення світу, увага до людського тіла, інтерес до гуманітарного знання, естетичне розуміння дійсності виявилися співзвучним античним цінностям. Тому нову епоху назвали Відродженням (з фр. - період Ренесансу).

Формально філософи цього періоду за традицією в центр світоутворення ставили Бога, але головну увагу приділяли не йому, а людині. Творча еліта цього часу -- гуманісти звеличували людину як творця світу культури, обожнювали її як суб'єкта творчої діяльності, зближуючи з Богом. Людина в епоху Відродження вважається не пасивним «зразком і подобою Бога», вона стає «богорівною» істотою. Урівнюють же людину з Богом дві основні властиві для неї якості - розум і свобода волі, які дають змогу людині перебирати нескінченну кількість можливостей для творчої самореалізації. Звеличуючи людину, гуманісти водночас критикували схоластичну філософію, наполягали на необхідності виходу за межі «схоластичної науки» до неформального, життєвого, гуманістичного знання. В епоху Відродження розвиваються нові уявлення про Всесвіт, який постає не замкненим, обмеженим, скінченним у просторі, а нескінченним.

5.1 Основні риси антропоцентризму Ренесансу

* Поняття «Відродження» виникло як найменування пошуків діячів цього періоду стосовно відродження цінностей та ідеалів античності. Епоха Відродження припадає на XIV-XVI ст. Це період ранньої кризи феодалізму і зародження буржуазних відносин. Характерним для епохи Відродження є такий епізод Розповідають, що у 1485 р. біля однієї з старовинних римських доріг копали рів і знайшли мармуровий саркофаг, в якому лежала дівчина надзвичайної вроди, охоплена, здавалося, глибоким сном її досконалість, усмішка ніби віщували повернення душі до нетлінної античної краси. Почалось паломництво, і ось Папа, побоюючись виникнення язичницького культу, наказав викрасти і перепоховати дівчину.

Відродження означало не реставрацію старого, повернення знову до античності, а пошук нового, адже в історії просто відхід у минулу епоху неможливий. Здобутий, нагромаджений культурний потенціал у будь-якому разі здійснюватиме свій вплив, відкинути його неможливо, позаяк це є економічне і культурне середовище, в якому діють орієнтовані на нього люди. Цим набутим потенціалом, спадщиною для діячів і мислителів Відродження було середньовіччя.

За своєю суттю Відродження протиставляє себе схематичним догматам церкви, але воно виникло як результат розвитку середньовічної культури і тому несе в собі багато її рис. Найголовніше для мислення епохи Відродження -- постановка проблеми світу і Бога, з якими пов'язано все інше: проблема істини, в якій виявився глибокий конфлікт між натурфілософією й ортодоксальною католицькою теологією; проблема знання світу і містичного використання цього знання; проблема ставлення натурфілософів цього періоду до релігії і церкви, адже жили вони в бурхливу епоху релігійних конфліктів та війн.

Саме в цю епоху закладаються основи буржуазних суспільних відносин, дістає розвиток нове, експериментально-математичне природознавство, змінюються відносини між церквою і державою, формується ідеологія секуляризму та гуманізму, створюються передумови для виникнення філософії Нового часу.

* Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження є орієнтація на людину. Якщо в центрі уваги античної філософії було природно-космічне життя, середньовічної - релігійне життя і в його основі проблема «осмислення», то з XV ст. на перший план виходить світське життя, набуває значення діяльність людини в цьому світі та досягнення щастя. Інтерес до античної літератури, з точки зору гуманізму, оцінюється як стимул і форма виявлення особистого відродження. Філософія ж повинна допомогти людині знайти місце в житті.

Підсумком розвитку античної філософії був неоплатонізм з його схемою світу: Єдине -- Благо, Світовий Розум, Світова Душа, Космос. У середньовічній філософії неоплатонізм суттєво трансформується: на місце Єдиного -- Блага було поставлено Бога, відповідно до цього під змістом Світового Розуму стали розуміти Христа, Світової Душі -- Святого Духа, Космосу -- взагалі всього природного. В античному світогляді панує універсалізм, космоцентризм і політеїзм, у середньовічному - геоцентризм і монотеїзм. В епоху Відродження було зроблено рішучий крок у бік суб'єктивного, і в центр світобудови було поставлено людину (антропос). Використовуючи методологію неоплатонізму, філософи епохи Відродження формально в центр світобудови ставили Бога, але по суті головну увагу звертали на людину. Тобто філософською основою ренесансного мислення стає антропоцентричний неоплатонізм.

* Філософське мислення цього періоду характеризується як антропоцентричне. У центрі - не Бог, а людина. Якщо Бог - начало світу, то людина -- його центр. Вона у своїй діяльності та помислах нічим не обмежена, спроможна на все саме завдяки власним зусиллям. Формується певний рівень самосвідомості; визначальними є такі якості, як гордість, самоствердження, усвідомлення власної сили і таланту, життєрадісності та вільнодумства Завдяки цьому епоха Відродження дала світу видатних особистостей, різнобічно освічених, з яскравим темпераментом, вольовою цілеспрямованістю, величезною енергією.

Гуманістичний характер світогляду епохи Відродження проявляється в розумінні людини як вільної істоти. Бог, на думку мислителів того часу, створивши світ і людину, дав їй свободу волі, і тепер вона повинна діяти сама, визначати свою долю та відвойовувати своє місце у світі. Філософія цієї епохи орієнтує людину не на божественну «благодать», а на власні сили. Звідси - оптимізм, віра в свої безмежні можливості.

* Гуманізм -- погляд, згідно з яким визначається цінність людини як особистості, її права на свободу, щастя і розвиток. В епоху Відродження гуманізм стає широким суспільним рухом, знаменує собою переворот у всій культурі та світогляді. Одна з форм цього перевороту - критика схоластики. Суперечка була принциповою - про новий моральний ідеал і шляхи його втілення в життя. Християнська етика вбачала вершину моральної досконалості в належності до Бога, в зв'язку з чим пропагується аскетизм, пригнічення природних прагнень людини.

На думку італійських гуманістів (М. Фічіно, П. Помпонацці, А. Валла та ін.), природа людини є найвищим критерієм для оцінки людських пристрастей. На першому плані -- світське життя, діяльність людини і досягнення нею щастя. Відроджуються ідеали античних епікурейців, але замість пасивності стверджується активність, благородство, доблесність духу, культ творчої діяльності. Все це потрібно не тільки для задоволення земних потреб, а й для самовдосконалення, створення нового світу.

Мрії про справедливе влаштування суспільно-державного життя (для яких не було на той час відповідних соціально-політичних умов) приводять до утопій (від англ. Utopia - неіснуюче місце). З утопічними теоріями виступають Т. Мор (1478-1535 pp.) і Т. Кампанелла (1568-1639 pp.).

Орієнтації гуманістів: критика догматизму і поклоніння авторитетам; доказ права людини на пошук істини; послідовний захист приватного індивідуалізму, відстоювання ідеалів помірного утилітаризму (вчення, в якому мета життя і доброчинність ототожнюються з корисністю); пропаганда любові та доброти як основи людських стосунків. Ідеологія гуманізму є найвищим досягненням філософської думки Ренесансу і надалі стане найбільш суттєвою характеристикою кожної філософської системи.

Важливим складником гуманістичного світогляду є культ творчої діяльності. В античності панував елітарний підхід до людської діяльності, найвищою формою якої вважалися теоретичні пошуки - роздуми і споглядання, оскільки вони залучали людину до вічного, до сутності Космосу, а матеріальна діяльність (у тому числі мистецька) нібито занурювала в мінливий світ уявлень. Християнство вважало найвищою формою ту діяльність, яка веде до «спасіння» душі: молитву, богослужбові ритуали, читання Святого письма та ін. Усі види такої діяльності мали пасивний, споглядальний характер, що в результаті робило людину одномірною. В епоху Відродження особистість переважно є творчою, вона немовби переймає на себе творчу функцію Бога, уособлює творче начало в мистецтві, політиці, релігії, науці. Свої творіння людина реалізує в єдності духовного і тілесного. Людина епохи Ренесансу - це не просто творець, але й художник (живописець, музикант) і творець в естетичному розумінні. Так, Леонардо да Вінчі (1452-1519 pp.) був художником і винахідником, Мікеланджело (1475-1564 pp.) - художником і поетом Разом з тим обидва зробили суттєвий внесок у розвиток філософії.

* Домінуючим аспектом філософії Відродження стає естетичне, оскільки прекрасне висувається на перший план. Причому на чільне місце ставиться не наслідування природи, а сама творчість художника. Об'єктом цієї творчості стає краса людського тіла. Для естетики Ренесансу характерне злиття духовного і особистісно-тілесного. Максимального естетичного ефекту можна досягнути двома шляхами: опорою на біблійні сюжети; зображенням самого себе, оскільки автопортрет найбільш яскраво виражає духовність художника, його ставлення до епохи.

Вчителем для художника передусім повинен бути він сам, а для цього потрібно бути освіченим у богослов'ї, філософії, математиці У мистецтві Відродження математика оформляє суб'єктивне, що особливо яскраво виявляється у виробленні геометричної концепції лінійної перспективи. Вона полягає в тому, що предмети зображуються на площині так, як їх бачить суб'єкт. Це відповідає особистісно-тілесному принципу ренесансної естетики: вся наочна інформація йде через очі й оцінюється з точки зору суб'єкта.

Творча, матеріально-чуттєва діяльність людини в епоху Відродження дає не просто задоволення земних потреб, а веде до створення нового світу, самовдосконалення. Важливим моментом переорієнтації світогляду стала реабілітація людської плоті: надавалося значення не тільки духовному життю, а й гармонійності тіла. Це не «ланцюги душі», які тягнуть униз, зумовлюють гріховні думки і прагнення. Тілесне життя саме по собі є самоцінністю. З цим пов'язується поширений в епоху Відродження культ краси. Живописці зображують насамперед людське обличчя і людське тіло. Краса, досконалість перестали бути виключно божественним привілеєм, - вони «олюднилися» і стали притаманні всім 3 точки зору творців Відродження світ, з його красою і насолодами, не потребує докорінних змін, слід лише глибоко його пізнавати і щиро любити його людей, які не є грішними. Натурфілософські погляди цього періоду були «поезією мислення», яка стосувалася природи, нерозривно пов'язаної з мінливістю світу, з пошуком нових понять, з емоційними імпульсами таких пошуків. Це дало поштовх, зокрема, виникненню й усвідомленню «Божественної комедії» Данте Аліг'єрі як енциклопедії рухливого, багатобарвного, динамічного світу.

Поняття естетичного, краси не існує поза визначенням істини. Тобто через поняття гармонії, краси відбувається поглиблення філософського змісту гуманістичного світогляду, який протягом кількох століть був визначальним для європейської культури (якщо не брати до уваги широких онтологічних проблем). Розвинувши в першу чергу вчення про людину, висвітлюючи питання моралі, політики, естетики, гуманісти з необхідністю підійшли до проблеми ставлення людини до світу. Метафізичний дуалізм середньовічної свідомості було замінено завдяки ствердженню ворожого аскетизмові принципу поєднання природи і людини.

5.2 Натурфілософія і пантеїзм

* Боротьба за істину в епоху Відродження мала значення інтелектуального і морального подвигу, тому що створена нова картина світу протистояла теології та схоластичній традиції. У зв'язку з розвитком виробництва і науки філософія знову повернулася до вивчення природи. Винайдення книгодрукування, компаса, пороху, доменно-металургійного процесу, зацікавленість в астрономії, фізиці, анатомії, фізіології; розвиток експериментального природознавства - все це розширювало людський світогляд, зміцнювало владу людини над природою. Математично обґрунтована М. Коперником геліоцентрична система світу суттєво змінила середньовічні погляди на світ, підірвала авторитет геоцентричної системи Птолемея. Значний внесок у нове осмислення природи роблять такі видатні вчені, як Т. Браге, Г. Галілей та ін.

* Галілео Галілей (1564-1642 pp.), якого називали «Колумбом неба», відкрив кратери і гірські хребти на Місяці, побачив супутники Юпітера, плями на Сонці. Займаючись механікою, Галілей прийшов до висновку, що існує природна необхідність, і він вводить поняття закону природи. До цього висновку в тій чи іншій формі приходили Б. Телезіо (1509-1588 pp.), Дж. Кардано (1501-1576 pp.), Ф. Петріці (1529-1597 pp.) та ін.

Філософія епохи Відродження сприймається насамперед як натурфілософія (філософія природи). Як наслідок зв'язку з середньовічною філософією центральною для неї залишається трактування питання про взаємовідношення Бога і світу. Однак методологія її має свою специфіку, характерною рисою якої є антисхоластична, антиарістотелівська спрямованість. Проголошена філософами свобода думки втілюється в новому підході до трактування понять матерії, форми, руху, часу, простору і в кінцевому результаті веде до принципового переосмислення місця і ролі божественного начала. Взаємовідношення Бога і світу втрачає схоластичний характер, на зміну теїзму приходить пантеїзм («Бог у всьому»), відбувається певне повернення до ідей платонізму і неоплатонізму. Нове народжується і зріє, проте попереднє багато в чому бачиться непорушним Отже, новий зміст втілюється у старі форми.

* Один з найцікавіших і характерних представників філософії епохи Відродження - виходець з Німеччини Микола Кузанський (1401-1464 pp.). Народився у простій сім'ї, але як особливо здібний потрапляє до школи «братів спільного життя» в Девенторі (Голландія). Настанови цієї школи передбачали для всіх спільне майно, заперечували багатство, славу, все мирське і, навпаки, вимагали проповідування аскетизму, благочестя, за допомогою чого намагалися наблизитись до Христа. Після закінчення школи Кузанський вчиться в Падуанському університеті, стає доктором канонічного права, займається богословською діяльністю, працює в папській курії. Упродовж усієї діяльності він захоплюється античністю, віддає багато часу вивченню грецьких і візантійських рукописів. Постійно спілкується з гуманістами. Наприкінці життя Кузанський досягає звання кардинала.

Як більшість філософів того часу, Кузанський орієнтується на традиції неоплатоніків. Заперечуючи античний дуалізм («Єдине» протистоїть «неєдиному», «іншому»), він стверджує, що «Єдине є всім». Ця філософська настанова служить основою пантеїстичного світогляду. Оскільки «Єдине» не має протилежності, то воно тотожне безмежному, нескінченному. Нескінченне -- це більше над усе, воно -- максимум, а «Єдине» -- це мінімум, найменше від усього.

Центральним пунктом онтології М. Кузанського є вчення про збіг протилежностей - абсолютного мінімуму і абсолютного максимуму. Оскільки абсолютний максимум є всім, в якому є все і він єдиний, є найвищою межею -- остільки йому нічого не протистоїть, остільки з ним у той же час збігається мінімум. Максимум, будучи абсолютним, впливає в дійсності на все можливе і, не маючи сам ніяких обмежень, обмежує все. Цей абсолютний максимум - Бог, він не має людських рис, а є загальною філософською категорією - абсолютом. Він містить у собі все, він є розвитком усього тому, що сам є всюди. У знаменитому творі «Про вчене незнання» М. Кузанський пояснює, що якщо відсторонити Бога від творінь, то залишиться небуття, ніщо. Внаслідок пізнавальної діяльності людина приходить до висновку, що існує нескінченна недосяжна єдність, в якій всі протилежності збігаються, і вона дізнається, що нескінченність недосяжна. Збіг абсолютних максимуму і мінімуму Кузанський ілюструє за допомогою геометрії: нескінченна мінімальна кривизна збігається з нескінченно максимальною прямизною.

Звертаючись до проблеми людини, Кузанський не відділяє її від світу, вони єдині. Як у кожній частині людини відображується вона вся, так у кожній речі відображується весь Всесвіт. Але як у голові людини найбільшим є відображення її ж самої, так і в цілому в людині - відображення Всесвіту, який досягає повної досконалості в ній як найвищій межі розвитку природи. Саме людська природа найбільш повно відображує Всесвіт, тому що має глибокі емоційно-вольові основи і є психологічно первинною щодо дискурсивного мислення. Релігійна віра трактується як форма єднання людини з Богом, як канал, через який Бог впливає на пізнавальні здібності людини, оздоровлює і вдосконалює їх

Ідеалом для Кузанського є людина мисляча, творча, активна. Адже Христос приходить у світ не тільки для врятування людини, але й для того, щоб вказати людині на її могутність, велич, здатність до досягнення нескінченності. Людська сутність і є Христос. Він - не боголюдина, а людино-бог -- є загальним поняттям людства. Оскільки сутність людини втілено в Христа - вона нескінченна; оскільки цю сутність обмежено в кожному окремому індивіді - людина має кінець. Отже, людина -- кінцево-нескінченна істота. Людина не стільки творіння, скільки творець; саме в цьому проявляється уподібнення людини Богу. Мета життя полягає в пізнанні, духовному освоєнні світу. Ці роздуми знаменитий художник А. Дюрер підсумував так: «Бажання багато знати і через це досягнути сутності всіх речей міститься в нас від природи».

* Ідеї М. Кузанського поглибив Джордано Бруно (1548-1600 pp.). Вихідна теза його філософії - єдність і нескінченність світу, його нестворюваність і незнищуваність. На цьому базуються космологічні уявлення, в яких Дж. Бруно відкрито пориває з теоцентричною концепцією побудови світу. На його думку, Земля рухається навколо своєї осі та навколо Сонця і в той же час є піщинкою в безмежному просторі. Земля може бути центром Космосу, тому що у Всесвіті взагалі немає ні центру, ні межі. Поняття «верх» і «низ» та їм подібні може бути застосовано до окремих, обмежених систем, але не до Космосу, вічного і нескінченного. У праці «Про причину, початок і єдине» Бог у Дж. Бруно -- синонім природи, яка розуміється не як сукупність речей матеріального світу, а як необхідний закон руху та розвитку світу. Головне завдання філософії і науки - проникнення в глибини матеріального світу, встановлення за зовнішнім калейдоскопом речей і явищ внутрішніх закономірностей. Дж. Бруно стверджує, що не тільки природа -- це «Бог у речах», але й Бог не існує, немислимий без «речей», без тілесного, матеріального світу.

Натурфілософські погляди Бруно поєднуються з елементами стихійної діалектики. Відзначаючи постійну мінливість усіх речей і явищ, він стверджував, що впродовж багатьох віків змінюється поверхня Землі, моря перетворюються на континенти, а континенти - на моря. Людина (мікрокосм) тісно пов'язана з природою (макрокосмом). Безмежна любов людини до пізнання нескінченного, сила розуму підносять її над світом.

Філософія Дж. Бруно - новий етап у розвитку філософської думки. В жодній з попередніх філософських систем середньовіччя і Відродження думка про єдність світу, про тотожність Бога і людини не проводилася з такою послідовністю. Натурфілософія Дж. Бруно -- форма пантеїзму, що межує з його матеріалістичним розумінням. Ці погляди філософа не відповідали інтересам церкви. Після тривалих переслідувань у 1592 р. Дж. Бруно звинуватили в єресі й заарештували. Вісім років інквізиція піддавала його тортурам, але від своїх поглядів він не відмовився. Відповідно до вироку в 1600 р. мислителя було спалено на вогнищі в Римі, на площі Квітів. Перед стратою він сказав: «Спалити -- ще не означає спростувати». У здійсненні подвигу в ім'я істини і справедливості він є послідовником Сократа. Життя Дж. Бруно -- служіння істині, при цьому сама вона та служіння їй є нероздільними. У Дж. Бруно істина об'єктивна, вона є змістом свідомості, відмова від неї рівноцінна самогубству. Тому інквізиційний процес став апофеозом його особистості.

5.3 Проблема індивідуальності в гуманізмі Відродження

Творчість мислителів найтісніше пов'язується з сучасністю. Вплив їхньої вільної думки на глибинні процеси еволюції буття і свідомості безсумнівний, він часто відіграє вирішальну роль у спрямуваннях епохи.

* Нікколо Макіавеллі (1469-1527 pp.) - приклад людини дії і мислителя, практика і теоретика. Його девіз: «Спочатку жити, потім філософствувати». Він не мав знатного походження, блискучої освіти. Проте багате на події життя цієї талановитої людини, як-от служба секретарем при дворі Медічі у Флоренції - «лабораторії політичного досвіду», виконувані політичні та дипломатичні доручення, безцінні спостереження, неочікуваний крах кар'єри, а після цього - визнання, його літературна і філософська діяльність, популярність у наступних століттях - все це вимагає з увагою проаналізувати основні ідеї теоретичної спадщини Макіавеллі.

Пафосом практичної думки пройнято у Макіавеллі пошук істини про людину. Але він віддає перевагу дійсним істинам суспільної практики перед істинами, досягненими за допомогою моральних факторів. Людськими ідеями керує інтерес, який є їх наймогутнішим стимулом Його прояви різноманітні, проте найчастіше він визначається бажанням зберегти свою власність. Макіавеллі вважає, що «люди швидше пробачать смерть бать-втрату власності». Лише за власницькими інтересами йде людська турбота про моральні почесті та цінності.

Егоїзм людської природи невикорінюваний, тому виникає необхідність державної організації як вищої сили, яка змогла б довести людину до норм моральної поведінки. Для Макіавеллі реально здійснені події існують окремо від їх відображення у свідомості людей: істина досягається дією, в якій вона реалізується. У зв'язку з цим вводиться концепція «фортуни» і встановлюється її співвідношення з діяльністю людини. «Фортуна» (доля, щастя) розпоряджається половиною наших вчинків, другою половиною дозволяє управляти нам самим Тобто володіння свободою волі дає можливість активних дій, і людина виступає «ковалем самої себе». Він пише, що «краще бути сміливим, ніж обережним», оскільки «фортуна - жінка, і хто хоче з нею порозумітися, повинен її бити і штовхати», бо вона, як жінка, -«подруга молодих, а вони не такі обачні, більш відважні та з більшою силою її приборкують ».

Здатність людини до діяльності, спрямованої тверезим розумом, волю, загартовану ним, особливо волю, націлену на здійснення великих задумів, Макіавеллі визначає як «вірту», тобто доблесть. Справжня реалізація «вірту» - справа занадто велика, недоступна для більшості. Як правило, люди, не будучи ні повністю добрими, ні повністю поганими, «обирають середні шляхи, які є найбільш згубними». Діяльність видатних людей, що залишають слід в історії, принципово відмінна. Мойсей, Кір, Ромул, Тезей та інші йдуть шляхом максимальної доблесті в досягненні великих цілей. Але велич особистості визначається і тим, наскільки вона проникає в потреби свого часу. Благополуччя досягають ті, чий спосіб дій відповідає особливостям часу, і втрачають його в противному разі.

Головна проблема творчості Макіавеллі - успіх політичного діяча. У своїй праці «Правитель» він виводить ідею «нового правителя». Згідно з нею, вирішальним критерієм політики є успіх. Тому кожне насильство виправдане, якщо йдеться про державне добро. Він пише, що «мудрий правитель держави повинен по змозі не віддалятися від добра, але при потребі не віддалятися від зла». Він повинен поєднувати в своїй особі та своїх діях якості лева, здатного розправитися з будь-яким зі своїх ворогів, а також лисиці, здатної ошукати найхитрішого хитруна Мудрість правителя полягає в тому, щоб діяти по-різному, згідно з обставинами вибирати спосіб поведінки. Правитель - кентавр, напівлюдина, напівтварина, лев і лисиця, все, що завгодно.

Н. Макіавеллі розглядає способи створення сильної держави в умовах, коли у народу не розвинута громадянська свідомість. До них належить:

* ставлення правителя до підданих і союзників;

* уникнення тих вад, які можуть позбавити його держави;

* слава щедрого правителя;

* подолання такої слабості (від якої важко вберегтись), як лестощі.

Правитель може прислухатися до порад, але всі рішення повинен приймати сам. Макіавеллі підводить до висновку, що для досягнення політичної мети всі засоби дозволено, і хоча правитель повинен керуватися загальноприйнятими нормами моралі та поведінки, але з ними в політиці можна не рахуватися, якщо це сприятиме зміцненню державної влади.

Згодом ці ідеї, втілені в політичну практику, дістали назву макіавеллізму. Але Макіавеллі не винаходив ці способи, він їх побачив і узагальнив. Необхідно віддати шану інтелектуальній чесності Макіавеллі, який іде назустріч проблемі до кінця, ґрунтуючись на своєму розумінні та знанні епохи. Так, мета виправдовує засоби, оскільки добро завжди слабше за зло. «Адже Бог і природа віддали людям у власні руки їх долю, але благополуччя доступніше для хижацтва, ніж для чесної праці, для злих справ частіше, ніж для добрих, тому люди використовують чужі соки... Хто через дурість або наївність уникає цього, той залишається навічно в рабстві, а добрі люди завжди бідні; з рабства допомагає вийти тільки зрада або відвага, з бідності -- гонитва за наживою і обман... Слід застосувати силу, якщо трапляється випадок».

Новизна етики Макіавеллі полягає у повній відсутності в ній Бога. В пошуках особистості культура Відродження вводить поряд з поняттям «різноманітність» серед людей «різноманітність» сутності самої людини. Цим стверджується індивідуалізм, який вимагає природного і вільного (в кожний даний момент) вибору шляху та долі.

* Важливий вклад у розвиток гуманізму вніс Еразм Роттердамський (1469-1536 pp.). Позашлюбний син священика і його служниці, в молодості чернець, завдяки наполегливій праці він здобув блискучу філософсько-гуманітарну освіту. Здобув славу найвидатнішого латиніста епохи Відродження, лідера загальноєвропейського гуманізму. Загальне визнання було настільки великим, що Карл V, Франціск І, Генріх VIII, Папа Римський прагнули уваги і підтримки Еразма Роттердамського.

Своє вчення Роттердамський називає «філософією Христа». Допускає гармонійну єдність античних і християнських морально-філософських ідеалів і тому ототожнює Сократа з Христом, Закликає до відродження ідей та ідеалів первісного християнства, забутих католицькою церквою. Його тезу - «назад до Христа!» зумовлено думкою, що людина, наслідуючи Христа, здатна підноситись до ідей, зафіксованих у Святому письмі. Еразма Роттердамського називають Вольтером XVI століття.

Своє розуміння взаємовідносин людини і суспільства він висловлює у праці «Похвала Глупоті». Він пише, що в людському суспільстві все наповнено дурістю, все робиться дурнями і серед дурнів. «Більшість людей є дурні, і кожний дуріє на свій лад». Кількість проявів дурості нескінченна. Дурість багата на колективні прояви, найбільший з них - війна, приваблива для тих, хто її не знає. Дурістю керуються всі люди, всі нації. Віра також споріднена з деякими видами дурості; з мудрістю вона несумісна. Отже, тут Еразм Роттердамський відходить від теологічної ортодоксальності в питанні про пріоритет віри над розумом

Чому дурість могутніша від мудрості? Тому, що сфера чуттєвості, пов'язаної зі всім тілом людини, набагато ширша і складніша від сфери її розуму, сконцентрованого тільки в голові. Могутність чуттєвості непоборна, і нема сенсу думати про моральні принципи, повністю звільнені від неї. У виявленні універсальних посягань дурості велику роль відіграє природа, яка «ніколи не заблукає». Еразм Роттердамський висміює чудеса, адже чудом є природа у всій її цілісності та зі всіма її законами, бо в цьому аспекті вона така ж непізнаванна, як і сам Господь Бог.

Розмірковуючи над соціальним становищем людини, він вважає, що істинна знатність полягає в активності та постійній боротьбі за моральне удосконалення. Природна обдарованість не є вирішальною в досягненні людського благополуччя і шляхетності; вирішальним мусить бути виховання й освіта (пізніше це твердження стане головною ідеєю епохи Просвітництва).

З позицій індивідуалізму Еразм Роттердамський вважає, що народ - це гігантський, багатоголовий звір, змушений здебільшого звертатися до безмежної прихильності дурості. «Фортуна, - пише він, - любить людей не занадто великорозумних, але відважних, які повторюють «Будь що буде!». А мудрість робить людей боягузливими, і тому на кожному кроці бачимо мудреців, які живуть у бідності, в голоді, всюди зустрічаючи презирство і ненависть. До дурнів же пливуть гроші, вони тримають у своїх руках владу і всіляко процвітають».

Вихід - у свободі волі, свободі вибору, адже початок і кінець людського життя - в руках Бога, хоча шлях цей неможливий без вільно-вольових діянь. Людина згідно з почуттям міри здатна обрати правильний шлях Принцип «нічого понад міру» неможливо розглядати без тяжкої повсякденної праці, тому «намагайся жити, начебто ти жив завжди». Далі він додає: «І коли смерть знайде тебе, то краще, якщо ти будеш у заняттях, а не в бездіяльності».

5.4 Ренесансний скептицизм

Головним представником французького Відродження є Мішель Монтень (1533-1592 pp.), який увійшов в історію філософії як прибічник скептицизму. Його відому працю «Досліди» написано в новому жанрі - філософському есе. Поставивши девіз: «А що я знаю?», Монтень, критикуючи схоластику, вважає, що «початком філософії є здивування, її розвитком є дослідження, її кінцем є незнання. Люди ні в що не вірять так твердо, як у те, про що вони найменше знають».

Скептицизм М. Монтеня - це критицизм щодо схоластичних, догматичних знань своєї епохи, щодо проявів обмеженості буденної, масової свідомості, щодо безпідставної віри в авторитети. Необхідна особиста переконаність, яка є наслідком індивідуального досвіду і власного розуму. Знання виникає з почуттів, а вже потім починається діяльність розуму. Правда, є межі компетенції розуму, але в реальній пізнавальній діяльності людська допитливість є запорукою успіху знання, завдяки якому людина досягає мистецтва «жити вміючи». Головне для людини - «жити вміючи», бо «життя саме по собі -- не добро і не зло: воно вмістилище і добра, і зла, залежно від того, на що його перетворили». Тому завжди слід керуватися здобутими знаннями, які дають розуміння того, що щастя і задоволення як основні рушії людських вчинків неможливі без страждань, і у всьому потрібна віротерпимість, лояльність, доброзичливість.

Монтень -- критик антропоцентризму як теологічного, так і гуманістичного. Але філософ не принижує гідності людини: він видобуває людину із надприродної системи цінностей і повертає в природну систему цінностей, в якій людина займає своє місце як частина природи. Відмовляючись розглядати світ з точки зору людини - вершини світоутворення, Монтень тим самим зближує людину з тваринами, яких християнський антропоцентризм відокремив від неї нездоланною стіною. В християнському світогляді тварин позбавлено права на гуманне до себе ставлення. Якщо Піфагор пожалів цуценя, яке хтось бив, почувши голос свого померлого друга, то Августин тварин не жалів. Монтень же підкреслює, що, зрозумівши свій зв'язок зі всім живим, людина повинна визнати цей порядок і підкоритися йому, бо у світі природи немає ніяких справжніх та суттєвих переваг або прерогатив.

Велику увагу в своїй праці Монтень приділяє питанням моральності, відзначаючи, що філософія -- це вчення про розумне, доброчинне життя. Моральність будується на природній основі. Він заперечує аскетизм і безсмертя душі. Земне життя - це наше буття, і тому неприпустимо ставитися до нього з презирством. Головне в етиці Монтеня -- це визнання того, що мета людського життя не поза ним, а в ньому самому.

* Погляди Монтеня мали великий вплив на подальший розвиток європейської філософії: на емпіризм Бекона, епікуреїзм Гассенді, раціоналізм Декарта, на етику французьких просвітителів. «Досліди» Монтеня були улюбленою книгою багатьох видатних письменників.

ВИСНОВКИ

Етап філософії Ренесансу займає помітне місце в історії філософської думки. Це період, в якому внаслідок соціальних і економічних змін, пов'язаних з розкладом феодального ладу в Європі та виникненням нових, історично прогресивних форм виробництва й суспільних відносин, народжується новий світогляд, основними рисами якого є гуманізм, натуралізм, індивідуалізм і раціоналізм. Поновлений інтерес до античності, який супроводжує народження культури і світогляду епохи Відродження, диктується потребами віри у власні сили, у можливість створення вільного життя для індивіда. Джерелом і опорою для цього могла стати не середньовічна духовна традиція, а культура і філософія античності.

У системному плані філософські концепції епохи Відродження поступаються античній і середньовічній філософії. Мислителів цікавить не стільки впорядкованість філософських побудов, скільки людина: її природа, самостійність, творчість, краса тощо. Разом з тим від античного неоплатонізму переймається естетична увага до всього природного, тілесного, а від середньовічного успадковується розуміння людини як одухотвореної особистості, що оберігає від вульгарного матеріалізму. Так відбувається становлення антропоцентризму, який реалізується у сукупності антропоцентричних неоплатонічних побудов.

Філософія Ренесансу характеризується боротьбою нових ідей і програм зі схоластичними концепціями. Одним з важливих і суттєвих завдань філософії є очищення давньої античної філософії від схоластичних деформацій задля доступності її дійсного змісту, а також майбутній розвиток відповідно до вимог нового рівня суспільного та наукового прогресу. Особливістю філософії стає посилення зв'язку з наукою.

Основною ознакою філософії Ренесансу є її світська, земна спрямованість. Якщо предметом середньовічної філософії був Бог, то тепер на першому місці -- природа. Співіснування та взаємовплив експериментальної науки, яка перебувала ще на початковій стадії розвитку, і філософії були для Ренесансу дуже важливими і в перспективі давали основу для подальшого розвитку філософії. Цей період був закономірним переходом від середньовічних філософських традицій до філософії Нового часу.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

* Дайте загальну характеристику духовного життя Європи епохи Відродження.

* Окресліть провідні ідеї ренесансного гуманізму.

* Чим пантеїстичні погляди Миколи Кузанського відрізняються від уявлень про Бога, поширених в античній і середньовічній філософії?

* Проти яких усталених уявлень спрямовує свої філософські погляди Дж. Бруно?

* У чому полягає сутність гуманістичного відкриття людини Н. Макіавеллі?

* Розкрийте основні особливості гуманістичної критики Е. Роттердамський сучасної йому духовної ситуації часу.