Як форма певного відношення до дійсності філософія допомагає долати духовну порожнечу, стає важливим фактором об'єднання людства зі світом природи.

Становлення філософського знання -- це завжди внутрішній духовний акт, який опосередковує інші дії, внаслідок чого з'являється нова реальність. Творення -- завжди відточена «інтелектуальна мужність».

Важливе значення має практично діяльна функція філософії, яка забезпечує їй активно-перетворювальну роль, наприклад у постановці та визначенні цілей життєдіяльності. Змінити світ, вважає Рассел, можна краще і правильніше за все шляхом духовно-морального удосконалення і самовдосконалення. Наука не займається питаннями добра або зла, вона не може пояснити цілей, яких ми прагнемо, або виправдати етичні принципи, яких дотримуємося. Тільки філософія може, повинна і здатна це зробити. Цінність принципів відносна, вона залежить від світогляду людини. У суспільстві відчуження людина часто не знає достеменно, чого вона хоче, але вірить, що знає, що таке добро і зло, істина і хибна думка. Тому для особистості краще за все діяти спираючись на свою думку і волю, які формує філософія. Умова тут одна для всіх: не зазіхай на свободу інших. Отже, свобода думки -- найвеличніше досягнення «історичних справ філософії».

Роль філософії М. Бердяев визначав як прагнення не тільки пізнати світ, але й змінити його, удосконалити. «Інакше й бути не може, якщо філософія є насамперед вченням про сенс людського існування, про людську долю. Філософія завжди претендувала бути не тільки любов'ю до мудрості, але й мудрістю. І відмова від мудрості є відмовою від філософії, заміною її наукою. Філософом є насамперед той, хто пізнає, але його пізнання цілісне, воно охоплює всі сторони людської сутності і людського існування, воно неминуче вказує на шляхи реалізації сенсу життя», -- писав мислитель.

Як світоглядне знання філософія починається там, де закінчується наука, і навпаки -- філософія, яка стала наукою, перестає бути філософією. У цьому, здавалося б парадоксальному, афоризмі криється глибокий зміст, який розкриває специфіку філософії. Безсумнівною є необхідність філософського знання для самоствердження людини, реалізації її духовно-інтелектуальних сил у пізнанні та перетворенні як об'єктивної дійсності, так і власного «Я».

Призначення філософії обумовлюється її змістом. Вона служить:

Осягненню істини. Філософська істина «притягує» до себе, бо, як вважав Арістотель, містить щось природне і прекрасне, зачіпає природу речей, природу духу, самої людини, Бога.

Звільненню людини від невігластва. Щодо цього філософія є ідеалом для людини і держави. «Тільки вона, -- писав Декарт, -- відрізняє нас від дикунів і варварів, і кожний народ тим більше громадянський і освічений, чим краще в ньому філософствують, а тому для держави немає більшого блага, ніж мати істинних філософів».

Подоланню утилітарного підходу до життя. Філософія необхідна для істинно людського життя, в якому є місце для роботи духу та думки. «Філософія, -- вважає французький мислитель Ж. Марітен, -- змушує згадати про вищу користь тих речей, які стосуються не засобів, а мети. Адже люди живуть не лише хлібом, вітамінами і технічними відкриттями. Вони живуть цінностями і реаліями, які підносять над часом і заслуговують на визнання самі собою».

Філософія служить засобом виховання духовності, мислення. «Справжнє призначення філософії, -- говорив Сократ, -- будити у людей духовні інтереси, допомагати їхнім духовним шуканням і духовному піднесенню». З цим пов'язується весь історичний розвиток філософії, під час якого втілювалася ідея: велич людини полягає в мисленні.

Філософія вчить розуміти сутність буття, в результаті чого людина отримує радість від життя. Г. Сковорода писав: «Філософія, чи любомудрість, скеровує все коло діл своїх на той кінець, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, як голові усього». У цьому мета будь-якої діяльності і, врешті-решт, філософії. Вона робить людину Людиною.

Як світоглядне знання філософія починається там, де закінчується наука, і навпаки -- філософія, яка стала наукою, перестає бути філософією. В цьому, здавалося б парадоксальному, афоризмі криється глибокий зміст, який розкриває специфіку філософії. Безсумнівною є необхідність філософського знання для самоствердження людини, реалізації її духовно-інтелектуальних сил у пізнанні та перетворенні як об'єктивної дійсності, так і власного «Я».

1.7 Розвиток філософії як філософська проблема

Для більш глибокого розуміння філософії як світоглядного знання необхідно визначити її процесуальність. У зв'язку з цим слід передусім підкреслити, що розвиток становить єдність якісно різноманітних процесів, їх взаємодію, взаємоперетворення з сукупним результатом Первинною одиницею історико-філософського процесу є філософське вчення -- система певних, логічно пов'язаних один з одним поглядів. Створене окремим філософом, воно знаходить своїх послідовників. Прибічники Платона -- платоніки, Толстого -- толстовці, Маркса -- марксисти та ін. Філософські школи -- це сукупність філософських учень, об'єднаних певними базовими ідейними принципами. Філософська течія -- це сукупність різних модифікацій тих самих ідейних принципів, які розвиваються різними, часто конкуруючими школами. Наприклад, у сучасній філософії такими течіями є неопозитивізм, екзистенціалізм, персоналізм тощо. Найбільш значні утворення в історико-філософському процесі називаються філософськими напрямами. Вони є сукупністю філософських течій (вчень, шкіл), які, маючи значні розбіжності, відстоюють деякі спільні принципові положення. Філософські напрями існують протягом досить довгого історичного періоду (наприклад, матеріалізм та ідеалізм, раціоналізм і емпіризм тощо).

Несхожі між собою, навіть несумісні філософські вчення є різними сторонами єдиного абсолютного знання. Помилки філософів здебільшого полягають у тому, що вони універсалізують, субстанціоналізують ту сторону абсолютного, яку пізнають. Зняття односторонньої інтерпретації абсолютного є виявлення істинності принципів кожної філософії. Вони приймаються як обмежені, підпорядковані системі, яка синтезує всі принципи в єдине ієрархічне ціле. Така ж ієрархічна підпорядкованість існує на інших структурних рівнях. Розвиток пізнання, особливо філософського, яке характеризується тим, що кожний предмет дослідження розглядається в цілому, а не в його окремих аспектах, різновидах, відношеннях, не завжди є прямолінійним процесом сходження. Це далеко не безпосередній перехід від незнання до знання, від помилок до істини, від істини відносної до абсолютної.

Розвиток філософії є органічним процесом на власній теоретичній основі. Він передбачає збагачення наявного змісту новими положеннями, заперечення висновків, які виявились неправильними, недостатніми, односторонніми, і заміну їх більш досконалими.

Існування багатоманітності філософських вчень, шкіл, течій, напрямів характеризує історико-філософський процес з боку його внутрішньої диференціації і поляризації. Розвиток філософії -- це суперечливість підходів, боротьба ідей, принципів і особистостей. Отже, зрозуміння того, що є філософією, передбачає усвідомлення, що філософії як такої немає. Реально існували та існують різні вчення, школи, течії і напрями, які в чомусь солідарні між собою, а в чомусь суперечать, борються, заперечують одні одних. При цьому з розвитком історико-філософського процесу змінюється предмет філософських роздумів, спосіб вирішення філософських проблем 3 цього факту нерідко робляться необґрунтовані висновки: у філософії нема єдиної систематизуючої основи, і тому її самодостатність неможлива; оскільки філософи обґрунтовують діаметрально протилежні положення, то філософія нездатна відшукати істину. Звідси -- висновок про обмеженість (і недостатність) будь-яких філософських поглядів і прагнення створити єдину істинну філософію.

Проти такого спрощеного підходу виступив найвидатніший німецький філософ Гегель. Він зауважив, що багатогранність філософії обумовлюється багатогранністю дійсності. Філософські теорії, незважаючи на постійну конфронтацію, взаємне заперечення і несумісність, є необхідними ланками єдиного суперечливого процесу прогресивного розвитку знання. Об'єктивний зміст філософських вчень суттєво відрізняється від суб'єктивної форми їх вираження. Різноманітність не зумовлює, а, навпаки, передбачає єдність. Абсолютним у філософській системі є її принцип (як момент розгортання «абсолютної ідеї»), а тимчасовим, відносним -- абсолютизація цього принципу, що й протиставляє цю систему всім іншим

Звідси випливає, що диференціація філософських вчень означає суперечності між однодумцями, але суперечності суттєві. Якщо Фалес вважав за першоматерію воду, Анаксімен -- повітря, Геракліт -- вогонь, то заперечення тієї чи іншої першооснови означає і поглиблення, розвиток самого поняття першоматерії. У диференціації філософських вчень закладено суттєвий об'єктивний зміст. Не просто виражаються суб'єктивні претензії філософа на його особливий погляд, а передбачається розвиток певної концепції, окремих аспектів учення даної школи. Отже, диференціація є закріпленням суттєвих відмінностей, особливо якщо вона стосується інтерпретації відправного положення філософського вчення.

Наприклад, французькі матеріалісти XVIII ст. виступали як єдина течія, спілка однодумців, але в її рамках існували суттєві відмінності. Дідро і Гельвецій заперечували тезу Ламетрі, що людина є машиною. Разом з тим Дідро критикував положення Гельвеція про те, що теоретичні висновки залежать від гостроти чуттєвого сприйняття. Ці суперечності в рамках матеріалістичного сенсуалізму сприяли подоланню одностороннього протиставлення емпіризму раціоналізмові, передбачали діалектичне розуміння єдності чуттєвого і раціонального.

Диференціація філософських поглядів -- це дослідницький пошук, у процесі якого зіставляються подібні погляди, виявляються і обґрунтовуються розбіжності, а саме поставлення проблеми поновлюється новим змістом.

Диференціація містить тенденції теоретичного розвитку ідей у різних, у тому числі взаємовиключних, напрямах. Цей процес, у якому відмінності в рамках початкової спільності поглядів стають визначальними філософськими характеристиками, можна назвати дивергенцією. Як відомо, вчення Декарта було безпосереднім джерелом трьох суттєво відмінних течій: матеріаліст Леруа відкинув метафізику і пов'язану з нею дуалістичну концепцію людини; оказіоналіст Мальбранш розробляв ідеалістичний бік системи Декарта; пантеїстичний матеріалізм Спінози був спробою моністичної переробки як метафізики, так і фізики Декарта.

Поряд з диференціацією слід розглянути поняття дивергенції філософських шкіл. Дивергенція -- багатогранний процес. Це зв'язок з попередніми теоріями і водночас взаємодія з незалежними вченнями, які формуються у спільних історичних умовах, але по-різному вирішують загальні спрямування епохи. Наприклад, емпіризм і раціоналізм -- протилежні системи поглядів, але вони лише частково виключають одна одну. В деяких положеннях вони, навпаки, дотримуються спільних ідей, взаємодоповнюються. Не тільки раціоналісти XVII ст., але й сучасні їм емпірики розуміють мислення як найвищий ступінь пізнавальної діяльності. Дж. Локк, наприклад, як і раціоналісти, визнає інтелектуальну інтуїцію, солідаризуючись із декартівським розумінням істини.

Необхідним результатом історично прогресуючої дивергенції є думка про поляризацію філософії -- створення принципово несумісних філософій. Вона -- заперечення всієї системи основоположень і виведених таким чином висновків. Тенденція до поляризації простежується в кожній філософській системі. Відомо, як зневажливо Гегель ставився до матеріалістично-сенсуалістичної думки філософії XVII-XVIII ст. Ніцше заявляв, що «його філософія -- не для всіх». Разом з тим радикальна поляризація веде до збіднення історико-філософського процесу, абсолютизує, а отже й догматизує той чи інший напрям у філософії. Так було з марксистсько-ленінською філософією, в якій радикально поляризувалася протилежність між матеріалізмом та ідеалізмом, великого значення надавалося соціально-класовій обумовленості розвитку філософських вчень, підкреслювалась ідеологічна функція філософії.

Вважалося, що кожний філософ свідомо чи несвідомо висловлює найважливіші ідеї своєї епохи, свого народу і при цьому виражає і захищає інтереси тих чи інших соціальних класів або прошарків суспільства. Догматизм такої радикальної поляризації ігнорує ф ікт відносної самостійності розвитку суспільної свідомості, а отже, можливість і відносного розвитку філософії, її випередження або ж відставання від безпосередніх завдань суспільного життя, залежність філософських вчень від особистості мислителя.

Не можна обминути ще одну проблему, яка суттєво впливає на філософський процес, -- проблему національної філософії в рамках всесвітньої. Кожна філософія національна вже мовою її творів (хоча це далеко не єдина ознака), вона є відображенням ментальності того чи іншого народу. Г. Гейне так характеризував відмінність між національними філософіями: «Поставимо перед англійцем, французом і німцем завдання охарактеризувати, що таке верблюд. Англієць поїде в Африку, вб'є верблюда, привезе в Британський музей і вивчатиме його: клас, вид, група тощо. Француз піде в Булонський ліс, не знайде там верблюда і засумнівається в його існуванні. Німець зачиниться в кабінеті й почне продукувати верблюда з глибин своєї свідомості: верблюд окремий, верблюд загальний, верблюд відносний, абсолютний та ін.». Щоправда, не всі народи мали свою філософію, не завжди світогляд піднімався до рівня системно-раціоналізованого узагальнення. Наприклад, стародавні шумери так і не дожили до своєї філософії. Але й «філософські народи» не всі відразу йшли в авангарді загальнолюдського філософського прогресу. Вони заступали один одного. Наприклад, в епоху Відродження попереду йшли італійці, але в Новий час їх заступили англійці й французи, потім німці та ін. Тому національні історії філософії не завжди і не в усіх своїх частинах збігаються з всесвітньою історією філософії. Але це не означає, що національні історії філософії не мають наукового значення. Оскільки філософія -- вид світогляду, то історія філософи -- вид історії світогляду. Це стосується як всесвітньої історії філософії, так і національної. Розглянута в контексті світогляду, у взаємовідношенні з парафілософією («біля філософії»), кожна національна філософія, якою бідною вона б не була, також має значення. Але при цьому не варто, -- бо це не робить честі тому, хто зважується на подібне, -- підміняти філософію парафілософією, видавати за філософію художній світогляд або різні суспільно-політичні вчення.

Розглянуті особливості філософського розвитку є формами, які необхідно відрізняти від змісту, пов'язаного з цими формами і все ж відмінного від них. Ці форми специфічно характеризують саме розвиток філософії і тим самим відрізняють даний процес від розвитку в інших сферах знання.

1.8 Філософський плюралізм

Філософія як форма духовної діяльності неодмінно містить момент історичності, вона -- відповідь людського духу на питання, поставлені історично обумовленим буттям людини. З цим пов'язується філософський плюралізм.

На багатоманітність філософських систем впливають історична епоха, місце і час діяльності мислителя, його національність і належність до релігії, а також розвиток виробництва, характер суспільних відносин, стан науки, культури, тенденції їх розвитку та ін. Певний вплив може здійснювати і соціальний стан мислителя (хоча рабу, потім вільновідпущеному Епіктету та імператору Марку Аврелію їхні різні соціальні статуси не заважали розвивати схожі філософські ідеї стоїцизму).

Філософський плюралізм виявляється в обґрунтуванні тим чи іншим мислителем сутності розвитку філософії. У Гегеля, наприклад, цей розвиток пов'язується з конкретною історичною епохою, з її економічними, культурними, релігійними та іншими характеристиками, а розвиток філософії є не тільки внутрішньою логікою розвитку абсолютної ідеї, але й залежністю від соціальної реальності.

Філософські системи -- це історичні утворення, «духовні квінтесенції епохи». Кожний філософ -- син свого часу. Але якщо кожна епоха породжує певний тип філософії, то при розгляді відмінностей історичних епох, цивілізацій, культур, національних особливостей напрошується висновок про неминучість філософського плюралізму не тільки для минулого людства, але й для сучасного і майбутнього.

У марксизмі проблема плюралізму набуває історико-матеріалістичного вирішення. Філософія як одна з форм суспільної свідомості, як духовне утворення певною мірою залежить від особливостей суспільного буття, різних факторів суспільного життя. Цей підхід було абсолютизовано у радянській філософії, де всіляко відстоювався ідеологічний патріотичний принцип і неминуче критикувався плюралізм філософських підходів.

Протилежні погляди висловлюють представники екзистенційно-персоналістського напряму, які виступають проти розуміння філософії як відображення і вираження певних сторін абсолютної ідеї або суспільного буття. Філософія, на їх думку, специфічна не своїм предметом, а способом відношення людини до буття. Специфічність філософії виявляється у перетворенні існуючої дійсності на проблему: відбувається проблематизація дійсності й одночасно спроба її депроблематизації, тобто вирішення цієї проблеми в мисленні. Отже, сутність філософії утворює не якийсь особливий специфічний предмет розгляду, а саме філософське мислення, філософствування, яке полягає в прагненні особистості встановити згоду між собою і навколишнім світом, тому філософія є формою її самореалізації. Народжена з почуття незадоволення і занепокоєння, філософія є спробою зняти ці негативні емоції. Кожна особистість створює свою філософську систему зі специфічною проблематикою дослідження, вибором ідей, які виражають в абстрактних термінах внутрішній стан особистості філософа, стилем, способом викладення матеріалу. Звідси висновок: кожна філософська система має цінність тільки для її творця і не може претендувати на загальну значущість.

Незважаючи на ті чи інші відмінності вищезгаданих концепцій, в яких характеризується природа і специфіка філософії, кожна з них містить «раціональне зерно». Їх відмінність не виключає і того загального висновку, що основою філософського плюралізму є своєрідність особистості мислителя, його індивідуальний характер, його індивідуальний досвід, індивідуальне переживання, індивідуальні здібності, індивідуальне оволодіння досягненнями культури своєї епохи, свого народу.

Існування різноманітних філософських течій і напрямів зумовлено філософськими традиціями, які показують, що, незважаючи на відмінність епох, культур, державно-національних утворень та інших факторів, філософська думка періодично повертається до однієї й тієї ж проблематики і вирішує її згідно з запитами часу і вимогами культури особистості.

Для філософського процесу характерним є діалог поглядів, підходів. Цей фактор не тільки обумовлює історико-філософський процес, закладає основи для самоототожнення філософії, але й є основою філософського плюралізму, тому що у процесі діалогу викристалізовується своєрідність того чи іншого філософського вчення.

1.9 Основні типи самовизначення сучасної філософії

У сучасному світі самовизначення філософії, тобто розуміння нею свого предмета, завдань і сутності, таке ж багатоманітне, як і в історії філософії. Можна виділити сьогодні три основних підходи до трактування сутності філософії.

Перший підхід, який зберігає своє значення і нині, можна назвати доктринальним. Згідно з цим підходом, філософія є певною доктриною, тобто системою закінчених, встановлених істин, відкритих тем, вивчення яких обумовлено силою «мислячого розуму». Завдання його послідовників -- використати цю доктрину для аналізу сучасних процесів. Доктринальний підхід репрезентовано сьогодні або ортодоксальним марксизмом, або неотомізмом, який донедавна вважався офіційною філософією католицької церкви. Автор цієї доктрини, видатний мислитель середньовіччя Тома Аквінський, сформулював відмінність між теологією і філософією. Вони вивчають одні й ті ж предмети -- людину, світ, Бога. Але розум -- основа філософії -- йде від пізнання наслідків до першопричини, а Одкровення -- основа теології -- від пізнання першопричини до наслідків. Тому саме істини Одкровення виступають в ролі критерію істинності суджень, здобутих розумом. Віра орієнтує розум, теологія орієнтує філософію, без елімінації (виключення) останньої.

Інструментальний підхід до визначення сутності філософії репрезентовано в інтелектуальній культурі XX ст. логічним позитивізмом, прагматизмом, аналітичною філософією. Сутність цієї позиції визначив А. Вітгенштейн: «Філософія -- це не доктрина, а діяльність» -- діяльність щодо прояснення мови, і передусім щодо прояснення мови науки. Мета цієї діяльності -- вилучити з мови науки всі беззмістовні висловлювання, тобто такі, які не може бути зведено до «протокольних речень», котрі фіксують «атомарні факти», що сприймаються чуттєво, або до тавтологій. Наприклад, судження «Матеріальний добробут є благо» при всій правильності граматичної форми його побудови є беззмістовним висловлюванням, істинність або хибність якого не може бути встановлена. Воно містить у собі прихований імператив -- «прагни до матеріального добробуту» -- і повинно бути переформульовано для того, щоб мати смисл. Так, ми можемо оцінити істинність судження: «Більшість людей вважає, що матеріальний добробут є благо». Багато філософських висловлювань, вважають логічні позитивісти, містили в собі приховані імперативи і, таким чином, не мали відношення до наукового пізнання.

Сучасний американський філософ Р. Рорті, спираючись на традиції аналітичної філософії, проводить відмінність між систематичною і наставницькою філософіями. Перший тип філософії прагне до пізнання істини і знайдення правильного словника для репрезентації сутності світу, універсального для всього людства. Філософами-систематиками він вважає Платона, Арістотеля, Р. Декарта, І. Канта, Г. Гегеля та багатьох інших представників класичної філософії. Філософи-наставники, навпаки, вважають, що любов до мудрості зовсім не означає любові до аргументації, а наука -- лише один з багатьох словників з тієї нескінченності словників, у яких може бути описано світ. Сутність наставницької філософії полягає в тому, щоб підтримувати розмову, а не в тому, щоб шукати об'єктивну істину. Цей погляд на філософію виходить із уявлень про людину як суб'єкта, здатного генерувати все нові й нові описи світу. Роль наставницької філософії полягає у запереченні хибної думки, згідно з якою людина змішує себе з поняттям того, що вона знає про себе. До філософів-наставників належать Ф. Ніцше, С. К'єркегор, К. Маркс, З. Фрейд, пізній А. Вітгенштейн, М. Гайдеггер, Г. Гадамер.

Третій підхід до визначення сутності філософії -- це її екзистенціальне самовизначення. Філософія розглядається як «трагічне прояснення смислу людського існування» (М. Бердяев), як спосіб дійсного існування, котрий виявляє цінність і сенс життя. Цей підхід репрезентовано персоналізмом, філософією життя, екзистенціалізмом.

В екзистенціалізмі К. Ясперса філософствування є комунікація між абсолютно вільними і рівними індивідами. Мета філософствування -- стати справжньою людиною завдяки розумінню буття. На відміну від науки, у філософії питання про буття ставиться не залежно від філософа, а так, як воно переживається людиною як філософом. Філософствування, згідно з М. Гайдеггером, є таким запитуванням, котре ставить під сумнів того, хто запитує. Представники цього підходу вважають, що філософія значно ближча до мистецтва, ніж до науки. Проте мистецтво осягає втілене ціле, а філософія -- екзистенцію або цілісність, яка постійно змінюється.

Висновки

Філософія -- це світ понять та ідей, проблем, питань, сумнівів, вірувань. Вона є концептуальним вираженням світоглядних проблем. Як методологія пізнання і соціальної дії, філософія окреслює магістральні шляхи розвитку суспільства, визначає основні тенденції духовно-практичного осягнення світу. Вона постійно актуалізує докорінні проблеми людини і буття шляхом утвердження високих загальнолюдських цінностей. Філософія шукає відповіді на смисложиттєві проблеми людського буття. Озброюючи людину поглядами «вищого порядку », філософія допомагає зрозуміти сутність світу і суспільства, в якому вона живе. Філософія є адекватною дійсності свідомістю свого часу, і тому людина, перш ніж діяти, повинна цією свідомістю озброїтись.

Питання для самоконтролю

* У чому полягає особливість філософського знання?

* Чому визначати філософію складніше, ніж будь-який інший вид духовної діяльності?

* Розкрийте сутність філософії як історичної форми світогляду стосовно міфологи і релігії.

* Як співвідносяться філософія і наука?

* У чому полягає призначення філософії і як воно розглядалося у процесі її розвитку?

* Визначте структуру та основні функції філософії.

* Яке місце посідає філософія в культурі?

* У чому полягає роль філософії в індивідуальному розвитку людини?

* Які основні типи історичного світогляду існують та в чому їх специфіка?

Проблемне завдання

Що, на вашу думку, може становити предмет філософії?

* Наука про добро і зло, яка тільки одна і становить предмет філософії ( Сенека).

* Філософія є пізнання, що досягається завдяки правильному міркуванню (Т. Гоббс).

* Філософія -- сучасна їй епоха, осягнута в мисленні (Г. В. Ф. Гегель).

* По суті, вся філософія є лише людський розум у туманних висловлюваннях (Й. В. Гете).

* Філософія легко торжествує над стражданнями минулими і майбутніми, але справжні страждання торжествують над нею (Ф. Ларошфуко).

* Предмет філософії -- це знання про сутність суттєвого, «суттєве знання» (М. Гайдеггер).

* Головне питання філософії -- це питання про те, чи варто людині жити (А. Камю).

Література для самостійного опрацювання

1. Аббаньяно Н. Мудрость философии. -- СПб., 1998.

2. Бичко І. В. Людиновимірність предмета філософії: Філософія. -- К., 2001. -- Розд. I.

3. Вундт В. Введение в философию -- М., 1995.

4. Гильденбранд Д. Что такое философия? -- СПб., 1999.

5. Делез Ж. Что такое философия? -- СПб., 1998.

6. Крымский С. Б. Философия как путь человечности и надежды. -- К., 2000.

7. Лосев А. Ф. Дерзание духа. -- М., 1998.

8. Лопатин Л. Аксиомы философии. -- М., 1996.

9. Мамардашвили М. К. Как я понимаю философию? -- М., 1990.

10. Хофмайстер X. Что значит мыслить философски. -- СПб., 2000.

II. ФІЛОСОФСЬКА МУДРІСТЬ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини (2500 - 2000 pp. до н. е.). Вся історія індійської філософії - це безперервний діалог з традицією. У культурі сучасної Індії є риси будь-якого періоду історичного минулого. Зв'язок старого і нового, співіснування найдавніших релігій і науки - невід'ємна частина духовного життя Індії, її світогляду та філософії. Головна особливість індійської філософії - її практично життєвий характер, спрямованість не на саме лише теоретизування або просте задоволення інтелектуальної допитливості, але й на втілення духовного, єдино гідного для людини життя.

Ключові слова