Поряд з вирішенням безпосередньо-практичних завдань християнські апологети багато уваги приділяли розробці та теоретичному обґрунтуванню свого віровчення. Це пов'язано з тим, що початок функціонування християнської апологетики збігається з моментом становлення церкви, яка вимагала чіткого віровчення.

Необхідний теоретичний матеріал для обґрунтування нової релігії апологети черпали з великої кількості міфологічних образів і уявлень емпіричної релігійної свідомості. Цей матеріал запозичався з грецької і римської релігій, близькосхідних і єгипетських культів, а також з нових фактів, що народжувалися безпосередньо під впливом християнства. Великого значення у формуванні християнської філософії набувала елліністична філософія античності. Завданням апологетів було впорядкувати цей різнорідний матеріал, звести його до певної системи, пояснити найбільш важливі положення, зробити їх доступними для сприйняття своїми прибічниками і разом з тим захистити від нападів противників християнства.

* Теоретичним джерелом ранньохристиянської філософії була елліністична філософія (II ст. до н. е. - II ст. н. е.), насамперед система єврейського філософа з Александрії Філона, а також вульгаризована грецька, особливо стоїчна філософія. В майбутньому великий вплив на формування християнської філософії мало вчення неоплатоніків.

Філософія Філона базувалась на уявленні про Бога як про найвищу істоту, що стоїть поза часом і простором Через свою трансцендентність Бог не може вступити в контакт зі світом, для цього потрібен посередник. На міфологічному рівні цю проблему християнства було вирішено через образ Ісуса Христа, який прийняв жертовну смерть за гріхи людства для його спасіння. Але вимагалося вирішення цієї проблеми на теоретичному рівні.

На цій підставі сформувалась так звана христологічна проблема, яка відкривала широкий простір для філософських роздумів.

Класична антична філософія не створила концепції Бога-особистості. В ній Єдине трактується як першопричина, з якої походить усе буття, а також абсолютна, абстрактна, безособова індивідуальність. Особистісне розуміння Бога вперше дав Філон Александрійський. Він робить висновки, виходячи з того, що якщо Бог -абсолютне начало, то Він не може не бути особистістю, бо якщо Він не особистість, то Йому щось передувало, отже, Він - не абсолютне начало. Таким чином, Бог - це особистість і вимагає особистісного ставлення і розуміння. Така характеристика - крок уперед у спрямуванні християнського світогляду, але вона не давала повного розуміння подолання прірви між Богом і світом Для того щоб зняти суперечність між Богом і світом, Філон вводить поняття Логосу (одне з центральних понять античної філософії). Логос -- це світовий порядок, краса, гармонія, це закон, що приводить різноманітність речей до єдності. Логос у Філона виступає як створений Богом дух, який спочатку є божественним розумом. Взятий сам по собі, абстрагований від тілесних речей, Логос є царством вічних ідей, тотожних з божественними думками. Світ створюється Богом за моделлю цих ідей і служить їх відображенням Після створення світу божественний розум став іманентним світу.

У Філона Логос не тотожний з месією - Христом. Ця тотожність з'являється пізніше, вже після смерті Філона, в Євангелії від Іоанна: «Спочатку було Слово (Логос), і Слово було у Бога, і Слово було Бог». Таким чином, вічно існуючий Логос втілився в Ісуса Христа. Ісус Христос інтерпретується як Бог, але поняття «Бог» -- не тотожне поняттю «Христос». Між ними існує певна відмінність, інакше важко зрозуміти сенс земного існування Логоса, його мету і призначення у світі Бог-отець невидимий, а Логос-син повинен втілитися серед людей, щоб вони через нього дізналися про отця.

Вчення про божественний Логос розвивали представники стоїцизму. Але головною заслугою стоїцизму в формуванні християнського світогляду було привнесення системи моральних цінностей. Сутність її -- в проповіді аполітизму, зневаги до реалій конкретного соціального життя, заперечення цінностей предметно-тілесного характеру, протиставлення тілесного духовному, яке вважається більш високою сферою життєвих інтересів.

4.2 Основні постулати теоцентризму

Головні принципи християнського віровчення приймають у релігійній філософії і теології форму провідних настанов. Отже, середньовічний світогляд теоцентричний, оскільки головною ідеєю є ідея Бога, і це надприродне начало - Бог - виступає реальністю, що визначає все суттєве. Надприродне відіграє визначальну роль в існуванні природи, людини, суспільства Сутність надприродного розкривається через основні принципи релігійно-філософського теоретизування.

Супранатуралізм (від лат. super - над і natura - природа), з позицій якого під особливим кутом зору розглядається розвиток, сенс історії і світу, людські цілі та цінності. їм надається особливий, надсвітовий статус, який дає змогу вийти за межі кінцевих життєвих та історичних ситуацій, укорінює думку про абсолютне, вічне, що перебуває поза межами всього земного, відносного, тимчасового.

Принцип сотеріологізму (від лат. soter - спаситель) орієнтує всю життєву діяльність людини на «спасіння душі». Ісус Христос розглядається як спаситель світу і людства, який своєю смертю мученика на хресті спокутував гріхи людей. Саме ж спасіння інтерпретується як процес обожнення, з'єднання людини з Богом у «царстві Божому». Сенс людського буття полягає не в пізнанні та перетворенні природи, а в з'єднанні з Богом у «царстві Божому».

Ревеляціонізм, або принцип богоодкровення (від лат. revelatio - одкровення), передбачає існування «таємного», яке необхідно знати людям для спасіння. Але своїм розумом вони не здатні здобути це знання, позаяк зміст одкровення рівноцінний трансцендентному буттю, яке є безмежно вищим за можливості пізнання Тому й виникає необхідність такої форми спілкування Бога і людини, як процес передачі Богом людям своєї «таємниці», як акт божественного саморозкриття через пророків, апостолів, Священне письмо (Біблію).

Ревеляціонізм передбачає ставлення християнських філософів до початкового інтелектуального матеріалу не як до результату теоретичного дослідження людини, а як до готової, вічної і незмінної істини, яку люди повинні прийняти задля авторитету Бога, церкви. Цей підхід надалі зумовив виникнення авторитарного, догматичного типу мислення.

Креаціонізм (від лат. creatio - створення) - принцип, згідно з яким Бог створив світ з «нічого», актом своєї волі завдяки своїй могутності. Божественна могутність постійно підтримує буття світу, відбувається постійне творення його заново, з припиненням творчої сили Бога світ відразу ж повернувся б у небуття. Християнський Бог - трансцендентна сила. Він вічний, незмінний, самостійний, ні від чого не залежить і є джерелом усього сущого. Християнська філософія, крім того, має духовно-моральну спрямованість, орієнтує людину на спасіння душі. Тому Бог - не тільки вище Буття, але й вище Благо, вища Істина і вища Краса.

Антропоцентризм (від гр. anthropos - людина) у контексті релігійного світогляду -- це сукупність поглядів, що стверджують виняткову роль людини серед творінь Бога. Людину створено не разом з усіма істотами, а окремо, в особливий день творення. Вона - вершина творення, центр Всесвіту і кінцева мета творення. Це істота, яка володарює на Землі. Божественні якості людини - це розум і воля: здатність до судження, вміння розрізняти добро і зло, а також робити вибір у бік добра чи зла. Оскільки перші люди - Адам і Єва зробили цей вибір невдало, відтоді внаслідок гріхопадіння природа людини стала зіпсованою, звідси - її двоякість. Роздвоєння людини - це хвороба душі, адже власними силами вона не здатна змінити гріховних нахилів, для цього необхідна постійна божественна допомога з метою досягнення божественної благодаті. Відношення природи і благодаті - центральна тема християнської антропології.

Важливим принципом релігійно-філософського теоретизування є провіденціалізм (від лат. providentia - передбачення, провидіння). У християнській концепції історичний процес постає як розкриття Боголюдського відношення і характеризується, з одного боку, занепадом, регресом, спричиненим гріхопадінням і відчуженням людини від Бога, а з другого, - сходженням людини до Бога. Звідси провіденціалізм християнського світогляду: світ розвивається не сам по собі, а згідно з промислом Бога, який поширюється на все довкілля і надає природним і суспільним процесам осмисленого і цілеспрямованого характеру. Божественний задум визначає історію людей, він проглядається крізь усі події і факти. На долю людини залишається або сприяння здійсненню цього плану, що скероване на спасіння, або протидіяння йому, що карається Богом

З провіденціалізмом тісно пов'язаний есхатологізм (від гр. eschatos -останній, logos - вчення) - вчення про кінець світу. Історія - це процес, який Бог спрямовує до мети - царства Есхатона («царства Божого»). Досягнення цього - кінцева мета і сенс людського існування, оскільки в «царстві Божому» людина перебуватиме у повній єдності з Богом.

Пізнавальні зусилля людини спрямовуються на здобуття «догріховного» обличчя, «образу і подібності Бога». Звідси трактування процесу пізнання як богоуподібнення. Це не що інше, як відмова від своїх претензій, своєї суб'єктивності, свого «Я»; це самозречення людини, повний перехід у підпорядкування Богові.

Форма цього переходу - віра. Вона розглядається як особлива, надприродна, пізнавально-світоглядна позиція суб'єкта. Віра має глибинні емоційно-вольові основи і є психологічно первинною стосовно дискурсивного методу. Вона трактується як форма єдності людини з Богом, як канал, через який Бог впливає на пізнавальні здібності людини, оздоровлює та вдосконалює їх

Символізм. В епоху середньовіччя символ - це своєрідний виклик умінню людини знаходити приховане значення предмета або тексту. Оскільки всі таємниці буття знаходяться в Біблії, то її текст, слово є головним об'єктом аналізу. Тлумачення релігійних текстів {екзегеза) проходить чотири стадії:

етимологічний аналіз походження слів, їх первісне значення;

семантичний аналіз - з'ясування морального сенсу життя;

концептуальний аналіз - вияснення ходу думок автора тексту,

спекулятивна стадія - вияснення наслідків із засвоєного, системо-творча діяльність.

Середньовічна символіка починається з текстів Біблії, тобто зі слів. Для Данте Аліґєрі (XIII ст.) слово було загальним знаком, символом Звідси стає більш зрозумілим біблійне «Спочатку було Слово».

* Важливим етапом утвердження і розвитку середньовічної філософії є патристика (від лат. pater - отець). У цей період відбувається обґрунтування християнського вчення його найавторитетнішими мислителями -«отцями церкви». Важливе місце у міркуваннях патристів займає вчення про божественне проникнення в людське пізнання. Воно є основою містицизму. Яскраве вираження християнський містицизм знайшов у вченнях Іоанна Богослова, Василя Великого, Григорія Нисського (православна традиція), а також у Бернара Клевроського, Ажованні Бонавентури (католицька традиція), які є «отцями церкви» і авторитетами віровчення.

4.3 Патристика: вчення Августина Блаженного

Найвідомішим представником середньовічної філософії періоду патристики був Августин Аврелій (354-430 pp. н. е.), прозваний Блаженним. Народився він у м. Тагасті (Північна Африка), був сином батька-язичника і матері-християнки. В Карфагені, Римі і Мілані він вивчав риторику. Трактати Ціцерона пробудили в ньому зацікавлення філософією, він захотів знайти істину. Знайомство з маніхейством, скептицизмом, неоплатонізмом зрештою впевнило його, що істина знаходиться тільки в християнстві, яке він і приймає в 387 р. Пізніше Августина було призначено пресвітером і висвячено в сан єпископа північноафриканського м Гіппо, де він і помер у 430 р.

Філософія Августина виникла як симбіоз християнських і античних доктрин. З давньогрецьких філософських вчень головним джерелом для нього був платонізм. Ідеалізм Платона в метафізиці, визнання відмінності духовних принципів у структурі світу (добра і погана душа, існування окремих душ), наголос на містичних факторах духовного життя - все це вплинуло на формування його власних поглядів.

Інтелектуалізм Августина став визначальним духовним фактором середньовічного філософського мислення, здійснив у подальшому вплив на всю християнську Європу. За його вченням, причина будь-якого виникнення - Бог, завдяки якому світ, проникнений розумом, логосом, містить у собі світлову природу. Речі, людська душа світяться відображеним світлом. Усе видиме є реальним тільки завдяки Богові, який -- Сонце, що саме невидиме, але робить видимим усе інше. Пізнання здійснюється через промені божественного світла.

Християнській основі своєї філософії Августин надавав великого значення. Оскільки Бог є центром філософського мислення, то світогляд Августина Аврелія був геоцентричним. Бог є найвищою сутністю, тільки його існування витікає з власної природи, все інше з необхідністю не існує. Він єдиний, існування якого незалежне, решта існує лише завдяки божественній волі Бог є причиною існування будь-якого сущого, всіх його перемін, він не тільки створив світ, але й постійно його зберігає, продовжує його творити.

Бог є також найважливішим об'єктом пізнання, оскільки пізнання мінливих, релятивних речей безглузде для абсолютного пізнання. Бог виступає в той же час і причиною пізнання, він вносить світло в людський дух, в людську думку, допомагає знаходити людям правду. Бог є найвищим благом і причиною будь-якого блага. Так само як усе існує завдяки Богу, так і кожне благо виходить від Бога. Спрямованість до Бога для людини є природною, і тільки через єднання з ним людина може досягнути щастя.

Душа у вченні Августина є самобутньою субстанцією, яка не може бути ні тілесною властивістю, ні видом тіла. Вона не містить у собі нічого матеріального, володіє лише функцією мислення, волі, пам'яті, але не має нічого спільного з біологічними функціями. Від тіла душа відрізняється досконалістю, яка обумовлюється тим, що душа близька Богу і безсмертна. Душа, а не тіло пізнає Бога Перевага душі над тілом вимагає, щоб людина турбувалася про душу, пригнічуючи прагнення до чуттєвих насолод.

Істину про Бога не може пізнати розум; її може пізнати лише віра, яка скоріше належить до волі, ніж до розуму. Підкреслюючи роль почуттів або серця, Августин стверджував єдність віри і пізнання. При цьому він прагнув не піднести розум, а лише доповнити його. Віра і розум взаємно доповнюють одне одного. «Розумій, щоб міг вірити, віруй, щоб розуміти» - це положення відповідає духові християнства, і на цій основі могла будуватися наступна фаза - схоластика.

Дослідження вічного духовного буття Бога і постійної мінливості і загибелі одиничних речей і явищ привели Августина до проблематики часу. Відповідно до його розуміння, час є мірою руху та змін, властивих усім «створеним» конкретним речам Перед створенням світу часу не існувало, але він проявляється як наслідок божественного творення і одночасно з останнім. Міру зміни речей дав Бог. Августин пояснює виміри часу, минуле, теперішнє і майбутнє. Ні минуле, ні майбутнє не мають дійсної орієнтації, вона властива лише теперішньому, завдяки якому щось може мислитись як минуле або майбутнє. Минуле пов'язане з людською пам'яттю, майбутнє полягає в надії. Тільки Бог раз і назавжди поєднує теперішнє з минулим і майбутнім.

Важливою є концепція єдності людської і божественної історії, які спливають у протилежних, але взаємно нероздільних сферах, змістом яких є битва двох царств (градів) - божого і земного. Божий град - це частина людства, яка своєю морально-релігійною поведінкою заслужила у Бога спасіння і милосердя; в земному граді залишаються люди самолюбні, жадібні, егоїстичні, які забули про Бога. Божий град поступово зміцнюється в суспільно-історичному розвитку, зокрема після приходу Ісуса Христа.

Августин заснував принципи нової християнської філософії. Він подає Бога як нескінченність, а світ - як продукт надприродної сили і творення милості. Творчість мислителя була сполучною ланкою між філософією Платона і мислителями середньовіччя. Августинівська традиція тривалий час вважалась єдиною ортодоксальною філософією, аж до XIII століття - до часу, коли Тома Аквінський створює нову модель ортодоксального філософського вчення.

4.4 Схоластика: реалізм, номіналізм, концептуалізм у схоластичній філософії

Найбільш відомою і впливовою у середньовічній філософії була схоластика (від лат. schola - школа або «шкільна філософія»). її було сформовано у період абсолютного панування християнської ідеології в усіх сферах суспільного життя Західної Європи і пристосовано до широкого вивчення людьми основ християнського світогляду.

Схоластика є спадкоємицею традицій християнської апологетики, її представники намагалися створити чітку систему християнського світогляду з ієрархією сфер буття, на вершині якої знаходиться церква Головне для схоластів -- узгодження з авторитетом церкви тих чи інших положень, якими вони оперують. Творчі потенції схоластів розчиняються у сфері формально-логічних пошуків. Схоластичний інтелектуалізм приносить зміст у жертву формі, вивчення реальної дійсності підмінює процедурою визначень, що зводить логічні судження до «словесної механіки», на догоду зовнішньому виглядові думки зводиться нанівець її зміст. Питання, які хвилюють схоластів, звучать так Чи единосутнісний Логосу Бог-отець? Як іменувати Марію -- богородицею чи людинородицею? Чому голодував Христос -- через відсутність їжі чи тому, що хотів голодувати?

Схоластичне мислення зосередилось в основному на вирішенні двох проблем, зумовлених, з одного боку, суперечністю реалізму і номіналізму, з другого, - ствердженням існування Бога Реалізм (від лат. realis - реальний, дійсний) приписував існування лише загальному (універсаліям), вважаючи загальним ідеї, що передують одиничним речам. Поміркований реалізм стояв на позиції, що загальне існує в речах. Г. Гейне напівжартома передавав думки реалістів таким чином перед тим як з'явились яблука, існувало первісне Яблуко; перед появою папуги був первісний Папуга. Номіналісти твердили, що самі предмети викликають у людей ідеї про них.

Номіналісти (від лат. nomen - ім'я), навпаки, не припускали реального існування універсалій, загальне в них мало місце лише після речей.

Помірковані номіналісти визнавали реальність загального як думку, поняття, імена, які відіграють важливу роль у пізнанні. Ця течія дістала назву концептуалізм.

* Схоластика як тип філософії виникає у IX ст. Головне призначення схоластичної філософії -- безпосереднє злиття з теологією. «Батьком схоластики» називають Іоанна Скота Еріугену (бл. 810 - бл. 877 pp.), на той час визначного вченого. Якщо Карл Великий об'єднав світську монархію з церковною ієрархією, то Еріугена створив єдину чітку філософську систему, яку розвивали наступні покоління мислителів-схоластів. Його основне положення: справжня релігія є справжньою філософією, і навпаки, -- сумніви, які висуваються проти релігії, заперечують і філософію. Знаряддям розуму є діалектика, яка розуміється як мистецтво виділяти істину з протилежних точок зору.

Вирішальне значення в пізнанні мають загальні поняття, або універсалії; вони реальні, та зі зростанням міри всезагального все більше проявляються їх об'єктивна реальність і незалежність від людського розуму, скерованого на пізнання. Одиничні поняття, навпаки, існують лише завдяки тому, що вони належать до видів, а види - до родів. Цей напрям у середньовічній філософії, як уже вказувалося, дістав назву реалізму. Згідно з ним процес розвитку йде від Бога до світу, і навпаки, повернення всього існуючого до одиничного Бога розкриває його характер, який знаходить чотириступеневе виявлення у природі:

- І - природа нестворена і разом з тим творча;

- II - природа створена і разом з тим творча;

- III - природа створена і нетворча;

- IV - природа нестворена і нетворча. Бог, таким чином, є початок, середина і кінець усього космосу.

* Наступний представник схоластики - Ансельм Кентерберійський (1033-- 1109 pp.), якого називали «другим Августином». Його позиція - «вірю, щоб розуміти» - означає, що мислення слід підпорядковувати вірі, без якої немає дійсного пізнання. Святе письмо вказує, що саме є істиною, але не пояснює, чому воно є істиною. Розум вільний і самостійний, проте лише в межах догматів. Девіз Ансельма -- «віра шукає розум» -- характерний для цілого періоду схоластики. Щодо універсалій Ансельм займає позицію поміркованого реалізму.

Відомий Ансельм також доказами буття Бога, з яких найпопулярніший онтологічний, де з поняття Бога як ідеї вищої досконалості виводиться ідея його реального існування. Якщо Бог як ідея утримує в собі всю реальність -отже, сам він справді існує.

Ансельм Кентерберійський сформулював також принцип необхідності пояснення віри розумом. Він є засновником схоластичної теології і метафізики.

Бог у нього -- причина світу: як зразок, як творець, як мета.

* Головним представником номіналізму був Іоанн Росцелін (6л, 1050 - 6л, 1120 pp.), який рішуче виступив проти реалізму, вчив, що, крім одиничних речей, не існує нічого, оскільки немає кольору без конкретного кольору, немає мудрості без мудрої душі. Загальне не має ніякої власної реальності, реально можуть існувати лише «одиничні речі».

Загальні поняття (ідеї або універсали) є лише звуками, голосом, мовою. Ансельм критикував Росцеліна, що той неправильно розуміє загальні субстанції як коливання звуку, як струс повітря.

* Росцелін запропонував тритеїстичну доктрину, згідно з якою ймовірність існування трьох божественних іпостасей передбачає існування не одного, а трьох самостійних Богів. Отже, церковна догматика опинилась під загрозою, його думки викликали незадоволення ортодоксів, і в 1092 р. вчення Росцеліна було заборонено як єретичне.

Винятково цікавою особою був П'єр Абеляр (1079-1142 pp.). Як творчість, так і життя його сповнені тріумфами і драматичними подіями, успіхами, нещастями, удачами і невдачами. Стала притчею його любов до Елоїзи, пов'язана з її викраденням, а потім трагічним розлученням Лише через сім століть прах Абеляра і Елоїзи з'єднали і поховали на цвинтарі Пер-Лашез у Парижі. Збереглося листування між Абеляром і Елоїзою, яке належить до найкращих скарбів світової літератури і свідчить про духовну та моральну красу Абеляра.

Як мислитель він був винятковою, зовсім не типовою для свого часу особистістю. Його праці можна розділити на особистісні (екзистенціальні), теологічні та логічні. Заслуга Абеляра головним чином полягає в тому, що він розвиває діалектику, намагається знайти розумні докази для обґрунтування положень віри, адже неможливо вірити в те, що незрозуміло. Звідси його принцип: «пізнаю те, в що вірю».

Щодо універсалій Абеляр вважав, що вони існують у речах, звідси виводив абсурдність тверджень реалістів, що реальною є «людяність», а не люди, «конячність», а не окремі коні. Вважав помилковим твердження номіналістів, що лише одиничне є реальним, адже поняттю «людина» відповідає реальність загальнолюдського, спільного для всіх людей. Загальне має значення для пізнання великого класу індивідів і поширюється на розуміння сутності проявів індивідуальності. Але загальне як таке існує лише в мисленні, а не поза ним Вищенаведені докази роблять Абеляра першим представником концептуалізму - поміркованого номіналізму. Концептуалізм визнає реальність загального як думку поняття, назву, які відіграють важливу роль у пізнанні.

У період розквіту схоластики (XIII ст.) особливу увагу привертає творчість Томи Аквінського (1225-1274 pp.). Вчення Томи Аквінського - томізм - невдовзі після його смерті було визнано офіційною філософією католицизму. Основою колосальної філософсько-теоретичної системи Томи Аквінського стала нова версія теорії про гармонію віри і розуму. Він вважає, що віра не повинна суперечити розумові, тому що здебільшого принципові положення віровчення можуть бути раціонально обґрунтовані. Наприклад, розум здатний довести догмати про існування Бога, про створення світу, про безсмертя душі тощо. Тобто розум і віра спрямовані на пізнання однієї і тієї ж істини -- Бога, але здійснюють це різними шляхами: розум спирається на науку і філософію, віра -- на теологію. Можливість гармонії розуму і віри базується на тому факті, що Бог відкривається людині двома шляхами: природним -- через створений світ і надприродним -- через одкровення. Наука і філософія засобами розуму, через пізнання створеного світу приходять до думки про існування Бога і керування Богом усіма процесами в цьому світі. Теологія на основі надприродного одкровення, яке міститься в Біблії і рішеннях церкви, дає змогу прийняти найбільш важливі істини віровчення.

Разом з тим розум і віра - принципово різні шляхи до істини. Основою для прийняття істин розуму служить їх внутрішня переконливість, доказовість усіх вихідних положень. Основою для прийняття істин віри є авторитет Бога. Висновком діяльності розуму є знання, а віри -- віровчення. Знання - це сфера очевидних і доведених істин, віра - неочевидних і недоведених. Людина або про щось достовірно знає, або приймає на віру, оскільки одну і ту ж істину неможливо одночасно знати і вірити в неї. Згода з істинами розуму є наслідком логічної необхідності, згода ж з істинами віри є актом свободи волі.

Провівши чітку межу між розумом і вірою, Тома Аквінський відділив науку і філософію від теології і обґрунтував тим самим їхню відносну самостійність. Але ця самостійність не означала повного відособлення віри від знання і знання від віри. У будь-якому випадку вирішальним був критерій істин одкровення, які перевершують своєю істинністю і цінністю раціональні докази. Серед величезної спадщини Томи Аквінського заслуговує на увагу розробка методу упорядкування, розпізнання і розміщення окремих знань і свідчень.

Наприкінці XIII та на початку XIV ст. томізм стає переважаючим вченням у домініканському ордені. Тому Аквінського, визнаного його «першим доктором», у 1323 р. було проголошено святим Поступово томізм стає офіційною доктриною католицької церкви. Після кризових явищ, пов'язаних зі зміною суспільної ситуації, в 1879 р. вчення Томи Аквінського стає обов'язковим для всієї католицької церкви і на його основі розвивається неотомізм -- офіційна філософія католицизму.

* Важливе значення для середньовічної філософії є теодицея -- вчення обґрунтування віри в Бога як абсолютне добро. Теодицея буквально означає «виправдання Бога». Згідно з Августином Блаженним, Бог пізнається в глибинах людської душі, досить тільки зануритись у них І. Дамаскін (V-VI ст. а е.) виходить з того, що поняття про Бога укорінене в серці кожної людини. Ці погляди дістали узагальнення в онтологічному доказі Ансельма Кентерберійського: якщо є ідея Бога, то є і сам Бог. Тома Аквінський прагне йти від світу до Бога і наводить ряд доказів: кожний предмет рухається за допомогою іншого; світ повинен мати необхідну причину, Бог -- вихідна основа всього існуючого, відсутність якої робить усе безглуздим; Бог - вершина досконалості; Бог - остання мета, яка гармонізує всі доцільні процеси. Отже, незважаючи на відведення філософії другої (після теології) ролі, все ж таки звернення до раціонально-філософських доказів було неминучим

4.5 Проблема віри і розуму в пізній схоластиці

З кінця XIII ст. життя в Європі набуває нових рис Поряд з економічними і політичними змінами відбувається подальший розвиток схоластичної думки в інших духовних орієнтаціях Виникають нові наукові центри, зокрема Оксфордський університет. Його віддаленість від римської курії спричинює більш вільну атмосферу, в якій формуються опозиційні течії.

* Представником однієї з опозиційних течій, поширених в Оксфордському університеті, був Роджер Бекон (6л. 1214-1292 pp.), який вчився в Оксфорді, потім у Парижі, знав основи всіх наукових дисциплін: математики, медицини, права, теології, філософії. У своїх творах виступав не тільки проти томізму, але й проти принципів схоластики взагалі Ці твори своїм ідейним змістом, агресивністю проти офіційної доктрини дратували консервативних вчених, церковну ієрархію, за що Бекона було ув'язнено в монастирську в'язницю, там його утримували до самої смерті. Мислення Р. Бекона взагалі не було типовим для середньовіччя: він не визнавав авторитетів, був індивідуалістом, критикував усіх і все. Для свого часу він був дуже оригінальним мислителем, і сучасники називали його «дивовижний доктор».

Головні положення вчення Р. Бекона полягають у критиці схоластики:

- по-перше, схоласти неправильно розуміють філософію попередників (зокрема, Арістотеля);

- по-друге, недостатньо знають математику,

- по-третє, схоластичний метод передбачає насамперед необхідність спиратись на авторитети, а слід виходити з безпосереднього досвіду, тобто експерименту і спостереження, що і є дійсним джерелом знань про світ.

Для Бекона найкращим заняттям було експериментування. Він відкрив закон відображення і відбиття світла; твердив, що можна побудувати кораблі і вози, які рухатимуться власними силами; передбачив принцип магнетизму передвістив винайдення пороху.

Р. Бекон головним джерелом пізнання вважав досвід, бо істину про Бога можна здобути не тільки розумом, але й досвідом, який може бути двох видів: зовнішній і внутрішній. Саме внутрішній досвід, маючи інтуїтивний, містичний характер, передбачає надприродну божественну силу.

У цілому значення Р. Бекона полягає в тому, що своєю діяльністю він сприяв розвиткові шляхів до розширення наукових досліджень.

* Представником Оксфордської школи був також Іоанн Дуне Скот (6л. 1266-1308 pp.) - проникливий мислитель і філософ, коротке життя якого було повністю присвячене науці. Здобув славу одного з найвизначніших філософів середньовіччя.

Як критичний мислитель Скот після аналізу першоджерел робить висновок, що повна гармонія між теологією і філософією, чого прагнув Тома Аквінський, неможлива. Філософія і теологія не протилежні в тому разі, коли теологія використовується з практичною метою. Заслугою Дужа Скота є також захист індивідуалізму як суттєвої інстанції буття. У теорії пізнання він підкреслює активне мислення всупереч пасивному, рецептивному розумінню його Аквінським

Скот вважає, що світ створено таким, яким ми його бачимо, тому що так хотіла божественна воля. Добро теж існує внаслідок бажання Бога. Людська поведінка виявляє добро тому, що Бог так хоче. Людська воля є доброю, якщо вона повністю підкоряється божественній волі. На відміну від схоластів, Дуне Скот вбачає завдання філософії в дослідженні засобів рефлексії про світ, тому предметом дослідження бере форми, методи і можливості мислення про себе.

* Одним з найвидатніших представників останнього періоду схоластики був Уїльям Оккам (бл. 1285-1349 pp.), який вчився, а згодом викладав у Оксфорді. За різкий спосіб аргументації і гнучкість у полеміці його було названо «непереможним». За звинуваченням у єретизмі його відлучили від церкви, заборонили викладання, і навіть цитування його поглядів було заборонено. Різко критикував папство, оскільки папи не безгрішні і не можуть бути намісниками Христа на Землі Духовна і світська влади повинні існувати окремо, а духовна влада - обмежуватись лише церковними справами, релігійними проблемами.

Оккам - представник нового філософського підходу - антидогматичного, антиірраціоналістичного, антиреалістичного. Був послідовником номіналізму, фактично з його ім'ям пов'язується перемога номіналізму. Трактати Оккама присвячено переважно логіці, яка визначається як наука про знаки. Загальні поняття (універсали), вважає він, є всього лише знаками, копіями одиничних реальних речей. Кожна субстанція - це лише одиночне «де» і «коли» і не існує сама по собі. В дійсності не існує жодне відношення як таке, воно завжди виступає як відношення між певними одиничними предметами, тобто певними відношеннями. Існує не «множинність», а велика кількість речей. Пізнання базується на подібності предметів і знаків, які їх позначають.

Основа нашого знання полягає в одиничному досвіді, який нічого не говорить про існування Бога. Природне ж знання Бога неможливе. Отже, теологія як наука, в основі якої немає точних доказів, непереконлива Оккам погоджувався з ідеєю Дунса Скота, за якою істинне для теолога може бути обманом для філософа.

Номіналізм Оккама практично розділяє теологію і філософію, віру і науку; обидві сторони стають самостійними. Спільним для них є принцип двох істин. Наука і віра, теологія і філософія розвиваються за своїми власними законами. Фактично У. Оккам займає позиції подвійної істини. Думка про те, що філософія і теологія мають (кожна) свою окрему істину, стала основою нової культури філософського мислення.

ВИСНОВКИ

Середньовічна філософія, що в цілому розвивалася в рамках теології, була покликана «раціонально» обґрунтовувати віру, сприяти зміцненню теології. Релігійно-теологічну форму мають філософські погляди та аргументація як церковних ортодоксів, так і опозиційних єретичних течій і напрямів. Разом з тим середньовіччя дало багато цінного для розвитку філософського мислення, створило грандіозні філософсько-теологічні системи, в яких знайшли своє відображення і дістали розвиток усі складові філософської теорії: онтологія, гносеологія, філософія, історія, логіка, етика, естетика. Філософія західноєвропейського середньовіччя сприймає від античності ідею «подвійності» буття: світу «дійсного» (божественного, священного, духовного) і «недійсного» (творчого, земного). Земне розглядається як символ небесного.

У середньовічній філософи статус людини порівняно з античністю дещо підвищується. Тут людина - не просто мікрокосм, зменшена копія світу, а створена Богом за власним образом і подобою привілейована істота, повелитель усього створеного до неї. Бути людиною -- означає жити згідно з етичними правилами, з тими заповідями, які виклав Христос у Нагірній проповіді. Незважаючи на догматизм, філософія середньовіччя залишила колосальну інтелектуальну спадщину. За висловом Ф. Мерінга, середньовіччя -- це ніч, але ніч, осяяна світлом Місяця.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

* У чому полягають основні відмінності у світогляді античності та європейського середньовіччя?

* Яка роль апологетики і патристики у формуванні середньовічної філософії?

* Розкрийте сутність позиції реалізму в схоластичній філософії.

* У чому полягає відмінність номіналізму від реалізму?

* Охарактеризуйте основні положення концептуалізму.

* Розкрийте основні положення філософії Томи Аквінського.

* Окресліть історичне значення теорії «подвійної істини».

ПРОБЛЕМНЕ ЗАВДАННЯ

«Отже, Господи, який дає вірі розуміння, дай мені, скільки сам знаєш, щоб я зрозумів, що Ти є, як ми віруємо, і те є, в що ми віруємо. А ми віруємо, що Ти є щось, більше чого неможливо нічого собі уявити... Адже одна справа -- бути речі в розумі, інша - передбачати, що річ існує. Так, коли художник заздалегідь обмірковує те, що він робитиме, він, правда, має в розумі те, чого ще не зробив, але зовсім не припускає його існування. А коли він уже намалював, він і має в розумі, і мислить як існуюче те, що вже зробив. Отже, переконається навіть безумець, що хоча в розумі є щось, більше чого неможливо собі уявити, оскільки коли він почує це (вираз), він його розуміє, а все, що розуміється, є в розумі. І звичайно, те, більше чого не можна собі уявити, не може бути тільки в розумі. Адже коли воно вже є хоча б тільки в розумі, можна уявити собі, що воно є і в дійсності, що більше. Отже, якщо те, більше чого не можна нічого собі уявити, існує тільки в розумі, тоді те, більше чого неможливо собі уявити, є те, більше чого можна уявити собі. Але цього, звичайно, не може бути. Отже, без сумніву, щось, більше чого неможливо собі уявити, існує і в розумі, і в дійсності».

(Ансельм Кентерберийский. Просложон // Соч. - М., 1995. - С. 128-129).

«Вища сутність залишається для чистого розуму тільки ідеалом, однак бездоганним ідеалом, поняттям, яке завершує й увінчує все людське знання і об'єктивну реальність якою цим шляхом, правда, не можна довести, але й неможливо спростувати».

(Кант И. Критика чистою разума // Соч.: В 8 т. - М., 1994. - Т. 3. - С. 481).

Ознайомившись із відомим «онтологічним доказом» буття Бога Ансельма Кентерберійського і його спростуванням І. Кантом, визначте свою точку зору: що більш вагоме -- доказ буття Бога чи його заперечення?

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ОПРАЦЮВАННЯ

1. Блинников А. В. Великие философы: Учеб. словарь-справоч. - М., 1997.

2. Боргош Ю. Фома Аквинский. - М., 1975.

3. Быховский Б. Э. Сигер Брабантский. - М., 1979.

4. Долгов К. М. Диалектика и схоластика. - М., 1983.

5. Кондзьолка В. В. Історія середньовічної філософії. - Львів, 2001.

6. Коплстон Ф. Історія середньовічної філософії - К., 1997.

7. Майоров Г. Т. Формирование средневековой философии: Латинская патристика. -- М., 1979.

8. Соколов В. В. Средневековая философия: Учеб. пособие. - М., 1979.

9. Татаркевич Вл. Історія філософії. - Т. 1. - Львів, 1997.

10. Чанышев А. Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. - М., 1991.

ІХ. ФІЛОСОФІЯ НАУКИ: ЕВОЛЮЦІЯ ПОЗИТИВІЗМУ

Становлення і розвиток індустріального суспільства обумовлює зростання ролі науки. Успіхи технічного прогресу привели до створення в суспільній свідомості культу наукового пізнання. Цей процес зародився приблизно в середині XIX ст., коли з досягненнями науки «віра в себе» більшою мірою почала замінювати «віру в Бога», що зумовило виникнення цілого ряду філософських течій. Вони поставили перед собою завдання визначити особливості новітнього часу через специфіку наукового пізнання і разом з тим - закономірності розвитку суспільства та людини. Ці течії дістали загальну назву «філософії науки». Вона починається з позитивізму Огюста Конта, на думку якого інтелектуальна еволюція людства, яка спирається на метод «позитивного мислення» (по суті -метод наукової індукції), врешті повинна привести до створення нової системи знань про науку. В «другому» позитивізмі центр уваги переноситься зі створення системи «позитивного» знання на теорію «постпозитивного» знання. Для цього необхідно усунути з дійсно позитивного - наукового знання будь-які абстракції, що не підтверджуються досвідом. У «третьому» позитивізмі пошук критерію науковості переноситься зі змісту знання на форму його висловлювань. У постпозитивізмі для вирішення питання про наукове знання висувається концепція, згідно з якою всередині самої науки немає і не може бути остаточних основ, тому вона перебуває в процесі постійного розвитку.

Ключові слова

9.1 «Перший» позитивізм: феноменалізм, утилітаризм, еволюціонізм

Значне місце в розробленні нової методології наукового пізнання належить позитивізму. Це поняття (від лат. positivus - позитивний) означає заклик до філософів відмовитися від метафізичних абстракцій і звернутися до позитивного знання. Він виникає в 30--40-ві pp. XIX ст. у Франції, його родоначальником вважається Огюст Конт (1798-1857 pp.), який вводить термін «позитивізм». На думку О. Конта, позитивна філософія може стати єдиною міцною основою для соціальної організації, завдяки чому закінчиться її криза Якщо до XIX ст. люди в основному боролися між собою, то внаслідок розвитку промисловості вони мають справу з природою. На зміну політикам, теологам, військовим приходять вчені та промисловці, тому настав час нового світогляду. Основний його зміст Конт вбачає у наступному

* закон трьох стадій;

* закон постійної підлеглості уявлення спостереженню;

* правильна класифікація наук.

О. Конт вважав, що він відкрив «великий основний закон» процесу розвитку мислення. Кожна галузь пізнання проходить три стадії: теологічну (вигадане), метафізичну (абстрактне), наукове пізнання.

На першій стадії людина прагне пояснити все з допомогою надприродних сил, які уподібнюються їй: богами, духами, героями тощо. Теологічна стадія характеризується пануванням фікцій, які не мають доказів. Це «католицький і феодальний режими». Майже всі людські імпульси-почуття синтезуються християнським монотеїзмом.

На другій (метафізичній) стадії люди прагнуть досягти вичерпного знання посиланням на абстрактні першосутності (ідеї Платона, форми Арістотеля, абсолютний дух Гегеля, матерія у всіх матеріалістів). На місце дійсних законів ставляться абсолютні сутності. Позитивне значення цієї стадії полягає в переході до дійсної науки, до ідеального, позитивного знання. Метафізичний стан характеризується підвищеною увагою до сутності, до абстрактних понять, які приймаються за реальність. Це період революційних криз, період критики існуючого, період «анархії думок». Людина, захоплена абстрактною ідеєю, готова віддати життя за її втілення. В цьому випадку Конт має рацію в тому, що філософія, яка не враховує досвіду спеціальних наук, приходить до надумування неіснуючого. Дистанційована від науки філософія неминуче виявляється ненауковою.

На третій позитивній стадії знання базується на спостережених фактах, на точній оцінці реальності. Саме тут здійснюється «позитивний синтез» різних позицій, «синтез анархії». Звідси О. Конт формулює основний висновок позитивізму: вчений повинен обмежуватися лише описом власних відчуттів. Закони, поняття, які формулюються на основі відчуттів, - лише зручний спосіб їх описання. Вони не мають ніякого відношення до об'єктивного світу, а якщо й мають, то ми ніколи не матимемо змоги це перевірити. Істинний позитивний дух, підкреслює Конт, полягає в заміні вивчення першопричин явищ вивченням їх законів або в заміні слова чому словом як. Ми здатні зрозуміти, як відбуваються явища, але не чому вони відбуваються.

* Позитивізм -- це реальність розвитку філософської думки, він прагне посилити акцент на досягненнях науки, зв'язку філософії та конкретних наук. Слабкою стороною позитивізму у всіх його формах є підміна власне предмета та методу філософії конкретно-науковим предметом і методом. Починаючи з Конта позитивізм заперечує попередній розвиток філософії і прагне ототожнити філософію і науку.

До «першого» позитивізму належить також філософія Дж. С. Мілля та Г. Спенсера.

* Англійський мислитель Джон Стюарт Мілль (1806-1873 pp.) прагнув наслідувати О. Конта. Свій основний твір «Система логіки» він закінчує аналізом соціально-історичних наук. Мова йшла про здобуття нових смислів, які він вбачав у системі індуктивної логіки. Індукція передбачає одноманітність (подібність) індивідів і подій.

Індукція має справу з причинно-наслідковими зв'язками. Наслідуючи Ф. Бекона, Мілль розробляє методи дослідження причинних зв'язків. Його теорія ґрунтувалася на тому, що, ретельно проводячи спостереження, а потім зіставляючи взаємозалежність явищ, завжди можна виявити причинно-наслідкові зв'язки. Саме так встановлюються наукові закони.

На основі індуктивної логіки Мілль був готовий розглянути метод будь-якої соціально-історичної дисципліни. Скрізь, виходячи із закону причинності, необхідно пояснювати бажання мотивами, а мотиви -- потребами людей у предметах. Але в моральних (гуманітарних) науках мова йде не про те, що є і буде, а про те, що повинно бути. Те, що повинно бути, неможливо встановити науково. Тому всі моральні науки є мистецтвами.

Мистецтво ставить мету, якої потрібно досягти, визначає її і передає науці. Наука приймає її, розглядає, вивчає, розбирає і відсилає знову до мистецтва. Мета встановлюється не довільно, а відповідно до певного принципу, який здобувають знову ж таки з досвіду. Кінцева мета науки - сприяти щастю людства. Для досягнення щастя необхідно здійснювати корисні вчинки. Така вимога утилітаризму (від лат. utilitas - користь, вигода).

Індуктивний метод не дав можливості зрозуміти моральні дисципліни як науки. Це можливо лише в тому випадку, якщо гуманітарним дисциплінам надається ціннісний характер. Але цінності виробляються продуктивною уявою. Зрозуміти цю обставину емпіризмові не дано. Утилітаризм, строго кажучи, не знає цінності. Принцип найбільшого щастя можна вважати псевдоцінністю. У дослідженнях Мілля позитивістську тенденцію виражено не так яскраво, як у творчості О. Конта. Аж. Мілль, по суті, займався методологією науки, а не запереченням наукового статусу філософії.

* Англійський мислитель Г. Спенсер (1820-1903 pp.) репрезентує лінію еволюціонізму в позитивізмі. Вважаючи еволюцію всезагальним процесом у галузі світу явищ, він розуміє її як процес вільних поступових змін, головний зміст яких - перехід від невизначеної хаотичної однорідності до визначеної впорядкованої різнорідності. Еволюція, за Спенсером, обумовлюється законами збереження матерії і енергії і, врешті-решт, універсальним законом постійної кількості сили. Цей закон, укорінений в природі нашого мислення, має позадосвідне походження. Звідси ми приходимо до тієї важливої обставини, що в світі існує. Непізнане, і сокровенна сутність світу не відкривається нам у сфері досвіду. Раціональним пізнанням (науковим і філософським), на основі досвіду ми осмислюємо лише прояви непізнаного. Раціональне пізнання і не повинно претендувати на його осягнення, це справа релігії. Між наукою і релігією немає суперечностей, бо завдання релігії і полягає в пізнанні недоступної для науки сутності, таїни світу. Отже, наука і релігія розглядають одне і те ж, але з різних боків.

Глобальний еволюціонізм, всезагальні закони еволюції, які розробив Спенсер, він поширює на галузь біології, психології, соціології, етики. Це привело його до біологізації останніх трьох дисциплін. Найважливіший принцип його соціології - уподібнення суспільства організмові (органіцизм). Індивіди - немовби клітини або фізіологічні одиниці. В суспільстві існують три системи «органів»: підтримувальна система, яка забезпечує виробництво необхідних продуктів; розподільча система, котра забезпечує зв'язок частин соціального організму на основі розподілу праці; регулятивна система (держава), що забезпечує підкорення частин цілому. Подібно до організму, суспільство росте, а не будується. Тому Спенсер виступав принциповим противником будь-яких реформ.

* «Перший» позитивізм виокремив зовсім інший тип взаємовідношень між філософією і наукою, людиною і дійсністю. «Перші» позитивісти вважали своїм завданням систематизацію та узагальнення спеціально-наукового знання.

9.2 Емпіріокритицизм Е. Маха і Р. Авенаріуса

* У другій половині XIX cm. формується «другий» позитивізм, або емпіріокритицизм. Друге покоління називають махістами або емпіріокритиками. Значення поняття «емпіріокритицизм» - філософія критичного досвіду. Видатним представником емпіріокритицизму є Ернст Мах (1838-1916 pp.), австрійський фізик і філософ. Мах вважав, що в основі всіх явищ лежать факти чуттєвого світу, відчуття. Вони об'єднуються між собою найрізноманітнішим чином, а з ними пов'язуються настрої, почуття, вияви волі. Повсякчасні та сталі відчуття закарбовуються в пам'яті і виражаються засобами мови.

Перший комплекс відчуттів, або тіла, - це кольори, тони тощо, пов'язані між собою функціонально просторовими та часовими характеристиками.

Другим комплекс, або «Я», - настрої, почуття, спогади, пов'язані з особливим, живим тілом. Не тіла викликають відчуття, а комплекси різних елементів, комплекси відчуттів утворюють тіла. Відчуття або «елементи» Мах вважає нейтральними, вони не належать ні до фізичної (об'єктивної), ні до психічної (суб'єктивної) сфер. Ці елементи повинні забезпечити безперервний перехід від фізичного до психічного в рамках єдиного знання. Виходячи з цього, Мах намагався переосмислити основні категорії науки. Такі поняття, як сила, маса, простір, час, причинність тощо, він вважав визначеннями комплексів відчуттів та їх функціональних зв'язків, які відповідають певним органам, сформованим відповідно до біологічних потреб. Пізнання людини підкоряється принципу «економії мислення». Мета науки -- «чистий опис» фактів чуттєвого сприйняття, до яких пристосовується думка.

* Послідовником і однодумцем Е. Маха був швейцарський філософ Ріхард Авенаріус (1843-1896 pp.). Він розробив учення про «принципову координацію» («без суб'єкта немає об'єкта і без об'єкта немає суб'єкта»), згідно з яким заперечується об'єктивна реальність, що існує поза межами нашої свідомості. Тобто всі явища, які вивчаються (об'єкти), існують не інакше як у координації з суб'єктом. Для людини немає сенсу визнавати існування поряд з суб'єктом незалежного від нього об'єкта. Якщо ви розмежовуєте об'єкт і суб'єкт, то неминуче виникає проблемне питання про саму можливість пізнання об'єкта, тобто суб'єкт пізнає сам себе і тим самим - своє оточення.

«Другий» позитивізм заперечував зв'язок наукового знання з об'єктивною дійсністю. З його точки зору, неможливо виділити будь-яку наукову концепцію на основі того, наскільки вона відбиває, віддзеркалює реальність. В зв'язку з цим було висунуто принцип економії мислення, згідно з яким потрібно вибирати теорію, яка найпростіше описує відчуття - вихідний матеріал наукового пізнання.

* Отже, якщо «перший», класичний позитивізм оголошував позитивним наукове знання, котре опирається на досвід, і втрачав позадосвідне, метафізичне знання, то «другий» позитивізм уже всередині наукового знання знаходить позитивні терміни, які мають значення, а порожні, фіктивні поняття підлягають усуненню зі сфери науки.

9.3 Неопозитивізм

* «Третя» історична форма позитивізму виникає в 20-х pp. XX ст. і дістає назву неопозитивізму. Його родоначальники - австрійський фізик-теоретик М. Шлік (1882-1936 pp.), австрійський філософ, логік і математик Л. Вітгенштейн (1889-1951 pp.), австрійський філософ і логік Р. Карнап (1891-1970 pp.), англійський філософ, логік і математик Б. Рассел (1872-1970 pp.), представники львівсько-варшавської школи А. Тарський і Я. Лукасевич.

Неопозитивізм складається з ряду філософських шкіл і напрямів. Історично першим і основним варіантом неопозитивізму є «логічний позитивізм», що сформувався в рамках діяльності Віденського гуртка, основні ідеї якого (зведення філософії до логічного аналізу мови науки, принцип верифікації, трактування логіки та математики як формальних перетворень у мові науки тощо) стали особливо популярними в 30--40-ві pp. XX ст. у колах наукової інтелігенції. На думку представників цього напряму, філософія взагалі не має предмета дослідження, оскільки вона являє собою не змістовну науку про яку-небудь реальність, а становить діяльність як особливий спосіб теоретизування.