- цільова (кінцева) причина відповідає на питання «Чому?» і «Для чого?».

Арістотель критикує платонівські ідеї за те, що на їх основі не можна пояснити, що відбувається з речами. Згідно з Арістотелем, є перші сутності -- одиничне буття, тобто субстанція. Світ є сукупністю субстанцій, кожна з яких - певне одиничне буття. Воно - єдність матерії і ейдосу (форми). Матерія -- це можливість буття і разом з тим певний субстрат. З міді можна зробити кулю, статую, оскільки ^матерія - мідь є можливістю і кулі, і статуї. Щодо окремого предмета сутністю завжди виявляється форма (кулевидність по відношенню до мідної кулі). Форма виражається поняттям. Так, поняття кулі справедливе і тоді, коли з міді ще не зроблено кулю. Коли матерію оформлено, то немає матерії без форми, як і форми без матерії. Отже, ейдос - форма - це і сутність окремого, одиничного предмета, і те, що охоплюється цим поняттям. Тобто кожна річ - єдність матерії і форми.

Арістотель завжди пов'язує рух з відповідною енергією, без якої не може відбуватися перетворення потенційного на актуальне Завершення розвитку, втілення енергії у Арістотеля має назву ентелехії, яка є метою руху, досягнутим результатом, завершенням процесу. Кожне буття, за Арістотелем, містить у собі внутрішні цілі Завдяки цілі, меті Щ° є в предметі, результат знаходиться в бутті до його здійснення, ніби в потенції. Відкрито він проявляє себе, коли процес закінчився і рух досягнув свого завершення, мети розвитку. Отже, поняття ентелехії надає рухові телеологічного характеру. Телеологізм Арістотеля дістає вищий розвиток у вченні про першодвигун (вічний двигун). Сам першодвигун не може перебувати у русі бо тоді потрібно було б передбачити наявність ще одного двигуна Тому він сам є чистою енергією, чистою діяльністю, чистою формою - ціллю, метою.

Ще один аспект - учення про душу. По відношенню до матерії душа є формою. Але вона притаманна лише живим істотам. Душа - це прояв активності життєздатної сили. Нею володіють тільки рослини, тварини і людина. Проте в кожному прояві душа носить своєрідний характер. «Рослинна душа» відповідає за функції росту, харчування, розмноження - спільні для живих істот. Чуттєва душа притаманна тваринам Розумну душу має тільки людина, разом з тим вона є частиною душі, яка пізнає і думає. Розум - основний початковий елемент цієї душі, він не залежить від тіла, є безсмертним і перебуває в тісному зв'язку з космічним розумом Як вічний і незмінний, він один здатний досягти вічного буття і є сутністю першодвигуна, тобто чистого мислення, яким живе все на світі.

Категорії у Арістотеля - найбільш загальні види висловлювань, імен. Будь-яке слово, взяте окремо, без зв'язку з іншими словами, наприклад «людина», «біжить», означає або «сутність», або «скільки», або «яке», або «відповідно до чого-небудь», або «де», або «коли», або «володіти», або «бути в якомусь положенні», або «перебувати». Арістотель - перший філософ, який піднімається до категоріального осмислення буття.

Суть учення про людину полягає в наступному: головна відмінність людини від тварини -- здатність до інтелектуального життя, яке передбачає моральну позицію, виконання певних моральних правил та норм. Тільки людина здатна до сприйняття таких понять, як добро і зло, справедливість і несправедливість.

Центральне поняття арістотелівської етики -- доброзичливість, яка має два види: інтелектуальний і етичний. Інтелектуальний виникає здебільшого шляхом навчання, етичний - внаслідок звички. Вирішальне значення для Арістотеля має перший, завдяки якому виникає мудрість, розумна діяльність.

Доброзичливість притаманна не кожній людині, а лише тій, яка зуміла її знайти, тій, яка активно діє. Вища форма діяльності - пізнавальна, теоретична. Людина одержує вищу насолоду не в матеріальних благах, не в почестях, не в діяльності для користі, а в самому процесі теоретичної діяльності, в спогляданні Загальний мотив - знайти середню лінію поведінки.

* У вченні про суспільство Арістотель наголошує, що сенс життя не в задоволеннях (гедонізм), не в щасті (евдемонізм), а в здійсненні вимог розуму на шляху до блага. Але, всупереч Платону, благо повинно бути досяжним, а не потойбічним ідеалом Доброчинності можна і потрібно навчатися, вона - компроміс розсудливої людини: «нічого занадто...». Етика - це практична філософія, а етичне - середина між добром і злом

* Форми державного устрою Арістотель ділить на правильні: монархія, аристократія, політія, і неправильні: тиранія, олігархія, демократія. Вчення Арістотеля про людину скероване на те, щоб спрямувати особистість на службу державі Людина - це «політична тварина». Вона народилася політичною істотою і несе в собі інстинктивне прагнення до «спільного співжиття». Центральна категорія етики для суспільного життя - справедливість. Справедливим можна бути лише щодо іншої людини. А це і є прояв турботи про суспільство, адже в справедливості людина показує себе насамперед політичною суспільною істотою. На думку Арістотеля, справедливість полягає в рівності, але для рівних, а нерівність - для нерівних. Нерівність -- це нормальний стан людей.

* Творчість Арістотеля - вершина не тільки античної філософії, але й всього мислення стародавнього світу, найбільш широка і в логічному плані найбільш розвинена система пізнання. Арістотель не тільки впорядкував, а й систематизував, узагальнив досягнення філософії свого часу. За своїм характером його творчість була гідним внеском у розвиток наукових досліджень Змістовність і розвиненість філософської системи Арістотеля були універсальними. В його особі філософська думка Стародавньої Греції досягає свого апогею, і починається формування європейської культури. Цей процес триває і нині, оскільки не можна уявити сучасну цивілізацію без античної спадщини.

3.2 Елліністичний та римський періоди античної філософії

3.2.1 Перипатетики і академічна філософія

«Якщо хочеш узяти владу над усім, віддай владу над собою розуму».

Сенека

* Наприкінці IV і на початку III ст. до н. е. у Греції одночасно діє кілька філософських шкіл. Спадкоємницею філософської і наукової думки Арістотеля стала школа перипатетиків. її заняття відбувалися у критій галереї, яка служила лекційним залом у Аікеї Арістотеля і яку викупив після його смерті разом з садом Теофраст (бл. 370 - бл. 288 pp. до н. е.). При Теофрасті Лікей досяг небувалого розквіту, в ньому навчалось близько 2000 учнів.

Учення Теофраста багато в чому подібне до філософії Арістотеля У своїх трактатах він розглядав проблеми як «першої філософії», так і логіки. Центром його власної діяльності була насамперед сфера природознавства - фізика і ботаніка. Теофраст залишив опис понад 5000 рослин.

Після смерті Теофраста школу перипатетиків очолив Стратон із Лампсака. Він зосередив свої інтереси на природі, логіці, проблемах етики.

З III ст. до н. е. школа перипатетиків нічого нового не доповнює до поглядів Аристотеля. Перипатетики обмежуються переважно виданням його окремих творів і написанням коментарів. Зокрема, в І ст. до н. е. Андронік Родоський упорядкував і видав зібрання всіх творів Арістотеля. Проіснувала школа до VI ст. н. е., тобто майже 900 років.

Разом зі школою перипатетиків у Афінах продовжувала свою діяльність платонівська Академія. В академічній філософії зберігався дух Платона, ідеї останнього періоду його творчості. Учні та послідовники Платона не виходять за рамки його ідей. Ксенократ із Халкедона, самобутній учень Платона, поділяє філософію на діалектику, філософію природи (фізику) і етику (у Платона цей поділ тільки накреслено). Ксенократ розрізняє також три види пізнання: мислення, відчуття і уявлення. Мислення відноситься до того, що знаходиться за межами небесної сфери, в той час як відчуття охоплює речі лише в їх рамках Уявлення є поєднанням мислення і відчуття, завдяки чому воно переборює їх крайності

Зовсім інший спосіб мислення в платонівській Академії мав Гераклід з Понта. Він вважав, що основою всіх речей є найменші, далі неподільні тіла. Неподільні тіла створюють Всесвіт під впливом божественного розуму. По суті, відбувається повернення до гомеомерій Анаксагора.

* Карнеад (214-129 pp. до н. е.) - творець певної версії теорії ймовірності. Він заперечує об'єктивні критерії істини чи то на рівні чуттєвого пізнання, чи то на рівні мислення. Він говорить, що на рівні чуттєвого пізнання існують явища, відомі як омана почуттів, а на рівні мислення - логічні апорії. В етиці Карнеад схиляється до природного пояснення моральних принципів.

3.2.2 Цінності буття епікуреїзму

Найвидатнішим мислителем елліністичного періоду був Епікур (341-- 270 pp. до н. е.). Домінуючу роль серед теоретичних джерел вчення Епікура відіграє атомістична система Демокріта. Головна увага Епікура акцентується на етиці.

Епікур не сприймає вчення Демокріта пасивно, а виправляє, доповнює і розвиває його. Якщо Демокріт розрізнює атоми за величиною, формою і положенням у просторі, то Епікур приписує їм ще одну властивість -- вагу. Разом із Демокрітом він визнає, що атоми рухаються в пустоті. На відміну від Демокріта, який, виходячи з висунутого ним принципу детермінізму, приписує атомам лише прямолінійний рух, Епікур допускає і визнає закономірним і визначеним відхилення від прямолінійного руху. Епікур викладає основні тези атомістичної концепції світу доступніше, ніж Демокріт. Абсолютний детермінізм Демокріта не відповідав загальній концепції Епікура, яка завершувалася його етичними поглядами і уявленнями про суспільний устрій. Допуск відхилення від прямолінійного руху дає можливість більш «діалектичного» розуміння проблеми руху.

Визнання існування відхилення є важливим моментом у розвитку поняття причинності. Розуміння причинності у Демокріта заперечувало будь-який натяк на об'єктивне існування випадковості, що врешті-решт приводило до фаталізму. Епікур цю абсолютну необхідність знімає.

У вченні про душу Епікур відстоює думку, що вона - не щось безтілесне, а структура атомів, найтонша матерія, розсіяна по всьому організму. Звідси випливає його заперечення безсмертя душі. З розкладанням тіла, за Епіку-ром, розсіюється і душа, тому страх перед смертю необґрунтований.

У теорії пізнання Епікур займає позицію сенсуалізму. В основі будь-якого пізнання, вважав філософ, лежать відчуття, які виникають при відокремленні відображень від об'єктивно існуючих предметів і проникають у наші органи чуттів.

Відповідно до зростання уваги до людини та її проблем, що відбувається в елліністичний період Епікур великого значення надає етичному вченню. Людина, за Епікуром, є істотою, яка вміє відчувати, і її почуття складають основний критерій моралі.

Найвищим добром Епікур визнає блаженство, насолоду (гедоне, звідси -- гедонізм). Воно полягає в задоволенні природних потреб і в досягненні душевної рівноваги - спокою душі (атараксія), а тим самим і щастя (евдемонія). Ці моральні вимоги вважаються природними, як наслідок людської сутності

Етичні та в цілому філософські погляди Епікура тісно пов'язані з його відкритим вільнодумством. Основним джерелом виникнення та існування релігії він вважав страх смерті та незнання природних законів. Страх смерті та страх перед богами є головними перепонами в досягненні людиною щастя. Проте все ж таки Епікур припускав існування богів, які живуть у міжсвітових просторах, є байдужими до світу і не втручаються в долі людей.

Роль насолоди як етичного принципу не можна змішувати із сибаритством. У цьому плані вчення Епікура вульгаризували пізніші прихильники епікуреїзму, зокрема заможні вихідці з вищих кіл римського суспільства. Вульгаризована епікурейська етика стає об'єктом критики християнських філософів.

Принцип насолоди відображається і на соціальних поглядах Епікура. Суспільство, вважав він, є сукупністю індивідів, які домовилися між собою про те, щоб не шкодити один одному. Дотримання цієї домовленості він називав справедливістю. Власне кажучи, Епікур певною мірою передбачив пізнішу теорію суспільного договору.

Виходячи зі своєї етики, Епікур рекомендує, щоб мудра людина (філософ ) уникала суспільної (політичної) діяльності. Добре прожив той, хто прожив непомітно - ось його теза. Відлюдність у приватному житті є типовим проявом індивідуалізму, до якого схилялись філософи елліністичного періоду, уникаючи гострих проблем сучасного їм життя.

3.2.3 Сенс життя в стоїцизмі і скептицизмі

Стоїцизм. Наприкінці IV ст. до н е. в Греції формується стоїцизм, який в елліністичному, а пізніше і в римському світі стає однією з найбільш поширених філософських течій. Назва «стоїцизм» походить від грецького слова «stoa», що означає «колонада» (портик), яку купив для своїх учнів і для себе Зенон із Кітіона (бл. 336-264 pp. до н. е.) - засновник стоїцизму. Він, добре обізнаний з післясократівською філософією, приблизно в

300 р. до н. е. створює власну школу. У своєму трактаті «Про людську природу» він проголошує, що основна мета - жити згідно з природою, а це - те ж саме, що жити згідно з добром Цим він дав стоїчній філософії основну орієнтацію на етику та її розробку. Стоїки порівнювали філософію з людським організмом Хрісіпп із Сол (бл 280 - бл 207 pp. до н. е.) перетворює стоїчну філософію на розгалужену систему.

Стоїки характеризують філософію як «вправу з мудрості». Її знаряддям, основною частиною вони вважають логіку. Вона вчить поводитися з поняттями, створювати судження і робити висновки. Без неї неможливо зрозуміти ні фізику, ні етику, які є центральними частинами стоїчної філософії.

В онтології, яку стоїки розміщували у «філософії природи», вони визначають два основних принципи: матеріальний (матеріал), який вважається основою, і духовний - Логос (Бог), який «проникає» крізь усю матерію і утворює конкретні одиничні речі.

Логос, згідно з поглядами стоїків, проявляє себе як у природі, так і в усьому світі. Він є законом необхідності. Поняття Логосу робить всю їхню концепцію буття детерміністською, аж до фаталізму, який пронизує й етику.

У теорії пізнання стоїки велику увагу приділяють проблемі істини. Центром і носієм пізнання є душа. Вона, на думку стоїків, є дещо тілесне, матеріальне. Іноді її називають пневмою (поєднання повітря і вогню). Її центральну частину, в якій локалізується здатність до мислення і взагалі все те, що можна визначити в сучасних термінах як психічну діяльність, стоїки називають розумом. Розум пов'язує людину зі всім світом. Індивідуальний розум є частиною світового розуму.

Етика стоїків висуває на вершину людських зусиль доброчинність. Це єдине благо, яке означає жити у злагоді з розумом. Визнаються чотири основні доброчинності: мудрість, яка межує з силою волі, помірність, справедливість і доблесть. їм протистоять чотири протилежності: нерозумність, розпущеність, несправедливість і боягузтво. Між добром і злом, між доброчинністю та гріхом - чітка категорична межа: перехідних станів немає. Все інше належить до категорії байдужих речей. Людина не може вплинути на речі, але вона може над ними «піднятись». У цей момент проявляється її «примирення з долею». Людина повинна підкорятись космічному порядку, вона не повинна бажати того, що їй непідвладне. Ідеалом стоїчних прагнень виступає спокій (атараксія) або, в крайньому разі, байдуже терпіння (анатея). Стоїчний мудрець (ідеал людини) є втіленим розумом. Йому притаманні терпимість і стриманість, а його щастя «полягає в тому, що він не бажає ніякого щастя».

* Етика стоїків -- це етика «свідомої відмови», свідомого примирення з долею. Вона відволікає увагу від зовнішнього світу, від суспільства і звертається до внутрішнього світу людини. Лише всередині себе людина може знайти головну і єдину опору. Тому стоїцизм знову оживає в період кризи і розпаду Римської імперії.

* Наприкінці IV ст. до н. е. в грецькій філософії формується скептицизм. Його засновником був Піррон з Еліди (бл 360-270 pp. до н. е.). Він так само, як і Сократ, викладав свої ідеї лише в усній формі і не залишив після себе жодного твору. Тому свідчення про його ідеї ми одержуємо з праць його найвидатнішого учня - Тімона (бл 320-230 pp. до н. е.).

Скепсис і раніше мав місце в грецькій філософії. В елліністичну епоху формуються його принципи, і тут скепсис визначається не методичними настановами про неможливість пізнання, а відмовою від можливості досягти істини. Ця відмова стає програмною.

Скептицизм заперечує істинність будь-якого пізнання. Головна його теза -- утриматися від судження. Свою мету скептики вбачали в запереченні догматів усіх шкіл, але самі нічого не визначали, як не визначали і того, що вони робили, заперечуючи, врешті-решт, і саме твердження «нічого не стверджувати».

Докази проти вірогідності, як чуттєвого сприйняття, так і «пізнання думкою» скептики об'єднали в десять тез -- тропів. У першому піддається сумніву положення про дійсні відмінності фізіологічної структури видів тварин, їхніх органів чуття. У другому підкреслюється індивідуальність людей з так званої фізіології і психіки. У третьому йдеться про відмінність органів чуття, що спричиняє появу різних відчуттів на одні й ті ж подразники (наприклад, вино здається зору червоним, а смаку - терпким тощо). Четвертий звертає увагу на той факт, що на пізнання впливають різні стани суб'єкта (хвороба, здоров'я, сон, радість, смуток та ін.). У п'ятому говориться про вплив відстані, положення і просторових відношень на сприйняття (те, що здалеку здається малим, зблизька - великим тощо). У шостому вказується, що жодне сприйняття не відображається ізольовано у наших почуттях без домішки інших факторів. У сьомому відзначаються різноманітні впливи різної кількості однієї і тієї ж речовини (те, що в малій кількості може бути корисним, у великій - шкідливим). Восьмий троп спирається на той факт, що визначення взаємовідношень між людьми є релятивним (те, що стосовно однієї речі є «праворуч», стосовно другої може бути «ліворуч»). Дев'ятий відображає той факт, що «звичні та незвичні речі» зумовлюють різні почуття (наприклад затемнення сонця - як незвичне явище, захід сонця - як звичне). Десятий троп підтримує переконання в тому, що нічого не можна стверджувати позитивно: ні існування різних правил, ні звичок, ні поглядів, ні проявів віри тощо.

До цих десяти тез у І ст. н. е. пізні скептики додали ще п'ять. Перший з нових тропів аргументує відмінність думок і поглядів. Другий критикує нескінченний ланцюг доказів. Третій підкреслює, що будь-яке обмеження стосується завжди лише чогось конкретного. Четвертий критикує прийняття передумов, які потім не доводяться. П'ятий троп застерігає від доказу по колу, звертає увагу на те, що кожний доказ, у свою чергу, вимагає свого доказу, цей доказ - свого, і так по колу, до вихідного пункту.

Виходячи з принципу «нічого не стверджувати», підкресленого тропами, скептики заперечували всі спроби пізнання причин і відкидали всі докази. На відміну від епікурейської і стоїчної філософії, досягнення щастя в яких ототожнювалося з пізнанням явищ і законів природи, філософія скептицизму у прямому значенні слова відмовляється від цього завдання. Досягнення щастя, з погляду Піррона, означає досягнення атараксії (спокою).

Подібний стан речей є результатом відповіді на три основні питання.

Перше. «З чого складаються речі?» На нього неможливо відповісти тому, що жодна річ не є більшою за іншу.

Друге. «Як ми повинні ставитись до цих речей?» Єдина гідна відповідь -«утримайся від будь-яких суджень». Визнається лише безпосереднє сприйняття, якщо про речі говориться як про сприйняття.

Третє. «Яку користь ми отримуємо від такого ставлення до речей?» Відповідь Піррона: якщо ми утримаємося від будь-яких суджень про речі, то ми досягнемо стійкого спокою (атараксії). Саме в цьому найвищий ступінь можливого блаженства.

З початку II ст. до н. е. занепад грецького філософського мислення стає причиною виникнення еклектицизму. Він є механічним поєднанням окремих, органічно несумісних елементів різних філософських течій.

Еклектицизм розвивається на основі як академічної, так і перипатетичної і стоїчної філософій. Іноді еклектики прагнуть до цілісного, впорядкованого зростання кількості емпіричних знань та до їх поєднання.

3.2.4 Світоглядні ідеали римських мислителів

З III ст. до н. е. посилюється вплив Римської держави. У II ст. до н.е. Рим володіє більшою частиною стародавнього світу, і під його економічний та політичний вплив потрапляють поліси континентальної Греції. Тож у Рим починає проникати грецька культура, складовою частиною якої є філософія. Але римська культура формується в зовсім інших умовах Походи римських легіонів, військова експансія щодо всіх країн відомого тоді світу (як цивілізованих, так і «варварських») створює широкі можливості для формування саме римського мислення. У ньому на першому місці стоїть культ легендарних римлян, героїв і громадян. Наприклад, засновник республіки і перший консул Юній Брут засудив на смерть своїх синів, причетних до змови на користь вигнаного царя Тарквінія Муцій Сцевола проник у табір етруського царя Парсенни, який оточив Рим, з метою вбити царя, але його впіймали, і він спалив на вогнищі руку на доказ стійкості римських юнаків. Прославлений полководець Цінціннат сам орав поле; коли його було призначено диктатором у скрутну для Риму годину, він отримав перемогу і знову повернувся до свого плуга Консул Децій Мус добровільно пожертвував життям у бою, оскільки віщий сон пророчив йому, що перемогу отримає те військо, полководця якого буде вбито. Переможець царя Пірра, Маній Курій Дентат, відмовився від багатих подарунків і частини трофеїв, задовольнившись невеликою земельною ділянкою, яку почав власноручно обробляти.

Крім того, націленість на розвиток природничих і технічних наук, розвиток політики і права відрізняють римську філософію від грецької: Рим прагне до світового панування і збагачується кращими з надбань культури завойованих країн. Тому логічним є те, що римська філософія формується під впливом переважно грецького, зокрема елліністичного, філософського мислення. Приблизно з середини II ст. до н. е. в Римі розвиваються три філософських напрями - стоїцизм, скептицизм і еклектицизм.

Римський стоїцизм - найпоширеніша філософська течія в середніх і вищих класах суспільства. Його видатні представники - Сенека, Епіктет і Марк Аврелій.

Сенека (бл 4 р. до н. е. - 65 р. н. е.) належав до привілейованого прошарку «вершників», здобув всебічну освіту, досить довго успішно займався адвокатською практикою. Пізніше став вихователем майбутнього імператора Нерона, після сходження якого на трон досягає найвищого суспільного стану і почестей. Сенека присвятив Нерону трактат «Про милосердя», в якому закликає зберігати помірність і дотримуватись республіканського духу. В міру зростання престижу і багатства Сенека вступає в конфлікт зі своїм оточенням і змушений залишити місто, жити в своєму маєтку. Звинувачений в організації змови, наклав на себе руки.

Сенека виходить з того, що все в світі підлягає владі суворої необхідності. Це є наслідком його тлумачення поняття Бога як іманентної, правлячої сили, володарки надрозуму (Логосу). Сенека характеризує її як «вище добро і найвищу мудрість», що реалізується в гармонії світу та його доцільному влаштуванні.

Завдання філософії -- звільнити мудреця від страхів і бажань, що поневолюють темну, неосвічену людину. Тільки філософія дає знання природи, її законів, необхідності, що панує в ній, і підкорення цій необхідності добровільно і є істинною доброчинністю та істинною свободою.

Обов'язок філософа - брати участь у житті держави, приносячи їй користь на тій посаді, яку визначила йому доля. Якщо держава настільки зіпсована, що філософу в ній немає місця, він повинен пам'ятати, що є громадянином не лише свого рідного міста, але й усього світу, і давати користь людству в цілому, навчаючи його і подаючи приклад власним життям.

Центром філософської системи Сенеки є етика, в якій основними є принцип злагоди з природою (жити щасливо означає жити у гармонії з природою) і принцип підлеглості людини своїй долі. Сенека засуджує спроби чинити опір злу. Не варто нарікати і скаржитися, засуджувати світовий порядок і Бога на тій підставі, що негідні щасливі, а добрі нещасливі. Доля посилає випробування для того, щоб загартувати добрих і мудрих, і якщо вони потрапляють у тяжкі обставини, то це так само закономірно, як і те, що доброму солдатові потрібно затратити більше праці та пережити більше число небезпек, ніж дезертиру. Їхній обов'язок -- з гідністю витримати всі випробування. Якщо ж чаша терпіння переповниться, у них завжди залишається можливість піти з життя. Гідне життя і мужня смерть -- приклад і користь для людей.

Сенс життя Сенека вбачає в досягненні абсолютного душевного спокою. Звідси виправдання існуючого, проповідь пасивності, терпіння, ствердження мізерності долі людини порівняно з долею світу.

Найвища цінність - удосконалення власної душі та розуму, тобто самого себе. Отже, підкреслюється поняття людини як індивіда, що прагне до удосконалення в доброчинності.

Видатний представник римського стоїцизму Епіктет (бл 50 -- бл 140 pp. н. е.) був рабом, а набувши свободу, повністю присвятив себе філософії. Епіктет відстоює точку зору, згідно з якою філософія -- це не тільки пізнання, але й керівництво у практичному житті. Дослідження природи є важливим і корисним не тому, що на його основі можна змінити природу, навколишній світ, а тому, що відповідно до природи людина може впорядкувати своє життя. Людина не повинна бажати того, чого не може зробити.

Критикуючи сучасний йому суспільний порядок, Епіктет робить наголос на думці про рівність людей, засуджує рабовласництво. Цим його погляди відрізняються від вчення стоїцизму. Центральний мотив філософії -примирення з реальною дійсністю - веде до пасивності. «Не бажай, щоб усе відбувалося, як ти хочеш, але бажай, щоб усе відбувалося, як відбувається, і буде тобі добре в житті».

Дійсна сутність людини полягає в розумі. Подібно до того як розум панує над людиною, так і в світі панує світовий розум - Логос (Бог). Бог - найвища інстанція, перед ним земні правителі та володарі нікчемні. Пізнання себе, свого Логосу - це шлях до пізнання свого божественного начала і самого Бога. Тіло і розум дав людині Бог для того, щоб тіло не було їй підвладним, а розум був вільним у своїх бажаннях, своєму виборі.

Не прив'язуючись до тіла і зовнішніх матеріальних благ, відмовившись від думок, які мають про нього люди неосвічені, мудрець не буде рабом того, хто має владу дати йому блага або забрати майно, близьких, життя. Тиран чи володар мають силу тому, що ми маємо неправильне уявлення про їхню владу. Характерним є діалог тирана і філософа, автором якого є Епіктет:

* «Тиран: Я закую тебе в ланцюги.

* Філософ: Ти загрожуєш моїм рукам і моїм ногам

* Тиран Я відріжу тобі голову.

* Філософ: Тепер ти загрожуєш моїй голові.

* Тиран: Отже, ви, філософи, закликаєте зневажати володарів?

* Філософ: Ніскільки. Ніхто з нас не заперечує їхніх прав. Візьми моє тіло, візьми моє добро, візьми моє чесне ім'я.

* Тиран; Звичайно, я все це візьму. Але я хочу на додачу панувати над твоїми думками!

* Філософ: Звідки в тебе на це візьметься сила? Як насмілився ти розраховувати на те, що зможеш панувати над думками інших? Ти можеш перемагати страхом, і тільки. Час тобі зрозуміти, що думка може запанувати, але ніхто не зможе запанувати над думкою!»

Головне завдання філософа - навчити людей на прикладі, як можна і необхідно жити, щоб бути істинно вільним Змінити існуючий порядок речей, людей нам не дано, але можна привести свою волю в гармонію з умовами нашого життя й оточення. Людина повинна виконувати свій обов'язок, терпіти випробування, які посилає Бог. Слід виходити не з свого добра, а з добра загального, поза яким окрема людина взагалі не є людиною. Жити необхідно без страху, хвилювань, пристрастей, а для цього слід не боятися вигнання, бідності, чорної роботи, позбавитися заздрощів, гніву, бажань, жалкувань, не засуджувати богів і людей, якщо все йде не так, як бажалося, задовольнятися мінімумом Щастя полягає в знищенні бажань, оскільки виконання одного бажання породжує інші.

Заради дійсної свободи людина повинна віддати Богу все, що той їй дав. Ллє свобода -- не свавілля, а підкорення вищій необхідності, вона -- в усвідомленні того факту, що все в світі минуще.

До римських стоїків належить також імператор Марк Аврелій Антонін (121-180 pp. н. е.), під час правління якого кризові явища стають все більш інтенсивними. Вищі суспільні класи відмовляються від будь-яких змін для збереження існуючого ладу. В стоїчній етиці вони вбачають засіб морального відродження суспільства.

У роздумах Марка Аврелія переважають елементи песимізму. Над людиною, говорить Марк Аврелій, тяжіє усвідомлення того, що все, в тому числі й діяльність, - марне. Все змінюється: душа - це дим і мрія; життя війна і зупинка на шляху слава, нехай то слава Цезаря і Сократа, скороминуча, та й яка між ними різниця після смерті. Що може вести? Тільки філософія, тобто збереження своєї сутності від всякого безчестя, перемога над болем і задоволенням, здатність не мати потреби ні в кому, не боятися смерті, бо вона природна Марно сподіватися виправити людей, їхні душі та розум, настановити, щоб вони не були ні рабами, ні негідниками, оскільки такими вони були завжди. Нічого не можна змінити в світі. У всьому існуючому суспільному хаосі ніщо не варте уваги і турботи. Є тільки одне гідне завдання: без гніву провести своє життя серед людей, які творять несправедливість, серед брехунів, настільки огидних, що їх важко витримати.

Марк Аврелій - останній представник античного стоїцизму, вчення, в якому, зокрема, підкреслюється необхідність «підкорити себе» світовому Розуму-Логосу-Богу, а це мало вплив на формування раннього християнства.

Головним представником римського скептицизму був Енесідем із Кносса (бл. І ст. до н. е.), у своїх поглядах близький до філософії Піррона. Енесідем вбачав у скептицизмі шлях до переборення догматизму всіх існуючих філософських напрямів. Велику увагу приділяв аналізу суперечностей у вченнях інших філософів. Висновком з його скептичних поглядів було твердження, що про реальність не можна робити ніяких суджень, заснованих на безпосередніх відчуттях. Для обґрунтування цього висновку йому служать формулювання тропів, про які вже говорилося.

Найвидатнішим представником так званого молодшого скептицизму був Секст Емпірик (друга половина II ст. - перша половина III ст. н. е.). У своїх працях «Основи пірронізму», «Проти догматиків», «Проти математиків» він викладає методологію скептичного сумніву, яка базувалася на критичній оцінці основних понять тогочасного знання. Критичну оцінку спрямовано не тільки проти філософських понять, але й проти понять математики, риторики, астрономії, граматики тощо.

Секст Емпірик прагне довести, що скептицизм є оригінальною філософією і не допускає змішання з іншими філософськими напрямами. Він говорить, що скептицизм відрізняється від решти філософських течій, кожна з яких визнає одні сутності та виключає інші, тим, що одночасно піддає сумніву і допускає всі сутності. Філософ вважає, що немає ніякої користі від тлумачення творів письменників і поетів, чим полюбляють займатись граматики: як правило, те, що є у авторів корисного для життя, виражено не досить чітко, а те, що ясне, -- некорисне. Емпірик критикує догматичну етику, яка вчить людей мистецтва жити. Мистецтва жити не існує. Жити слід не згідно з теоріями, а згідно з позатеоретичними життєвими настановами - діяльно і спокійно.

Праці Секста Емпірика -- реакція практика на теорію, яка стала непотрібною. Пошуки і дослідження суперечностей між твердженнями попередніх філософських систем ведуть скептиків до широкого вивчення історії філософії. І хоча в цьому напрямі скептицизм створює багато цінного, в цілому він уже є філософією, що втратила ту духовну силу, котра підняла античне мислення до таких вершин.

Еклектицизм (від грец eklektikos - той, що вибирає) виникає в І ст. до н. е. в Римі. Його основоположник Марк Туллій Ціцерон (106-43 pp. до н. е.) володів колосальним обсягом знань, був енциклопедистом своєї епохи. Він поставив перед собою грандіозне завдання - створити на новій соціально-історичній основі суто римську філософію, своєрідність якої полягала б в універсальності та відповідала б індивідуальним потребам римського громадянина. Ця філософія повинна була синтетично об'єднати в собі все краще, що було створено до неї іншими народами.

У широкому значенні еклектицизм - поєднання в одному вченні різноманітних, органічно несумісних елементів, безпринципове запозичення і змішування суперечливих ідей, оцінок, теорій, використання і підтасовування вирваних з контексту фактів, формулювань, цитат тощо.

Еклектицизм у викладі Ціцерона зосереджує увагу на суспільній проблематиці, зокрема на етиці, прагнучи об'єднати частини різних філософських систем, які дають корисні знання.

В етиці Ціцерон багато в чому підтримує стоїків, значну увагу приділяє проблематиці доброчинності. Людину він вважає розумною істотою, яка містить у собі щось божественне. Доброчинність -- це переборення всіх життєвих знегод силою волі. Найбільше сприяє цьому філософія. Кожен з філософських напрямів приходить до досягнення доброчинності своїм шляхом. Тому Ціцерон рекомендує об'єднати внесок, який роблять окремі філософські школи, усі їх досягнення в одне ціле. Цим він захищає свій еклектицизм.

3.2.5 Неоплатонізм

Прогресуюча криза римського суспільства в останні роки республіки і в перші роки імперії закономірно відображається й у філософії. Посилення впливу християнства дедалі більше зміцнює позиції містицизму та ірраціоналізму. Філософські течії цієї епохи по-різному намагаються пристосуватись до філософії, роль якої змінюється. Неопіфагорійська філософія намагається ствердитись, повернувшись до містики чисел; філософія Філона Олександрійського (30-ті pp. до н. е. - 50-ті pp. н. е.) прагне поєднати грецьку філософію з іудейською релігією.

Найцікавішим бачиться неоплатонізм, який розвивається в III--V ст. н. е., в останній період існування Римської імперії. Сформований у спільній з християнством соціальній атмосфері, він є специфічною рефлексією соціального песимізму та наслідком розкладу соціально-політичних відносин Римської імперії.

Найзначніший представник неоплатонізму Плотін (бл 205 - бл. 270 pp. н. е.) вважає, що основою всього, що існує, є надчуттєвий, надприродний, надрозумний божественний принцип. Від нього залежать усі форми буття. Це принцип абсолютного буття, він непізнаванний. Єдине істинне буття досягається лише шляхом проникнення в центр чистого споглядання і чистого мислення, що є можливим, знову ж таки, лише через «відторгнення» думки - екстаз. Будь-що інше, що існує в світі, виводиться з цього єдино істинного буття.

Плотін створює градацію існувань від зовнішнього (дійсного, істинного) до найнижчого (недійсного). На вершині цієї градації стоїть божественний принцип, далі -- божественна душа, а внизу -- природа.

Багато уваги Плотін приділяє душі, яка є певним переходом від божественного до матеріального. Душа - це щось чуже матеріальному, тілесному і зовнішнє щодо них. Вона не пов'язана з тілом органічно, а є частиною загальної душі. Тілесне -- це прив'язок душі, воно варте лише переборення. Акцент на «духовному» (воно - благо) веде до повного пригнічування всього тілесного і матеріального (зла), що виливається в проповідь аскетизму. Коли Плотін говорить про матеріальний і чуттєвий світ, він характеризує його як недійсне буття, що має в собі образ дійсного. За своїм характером недійсне суттєве не має форми, властивостей і будь-яких ознак.

В етиці Плотін поєднує принцип добра з єдино дійсно суттєвим - з божественним розумом або душею, а протилежність добра - зло - ототожнює з недійсним буттям, тобто з чуттєвим світом. Єдиним дійсним пізнанням є пізнання дійсного буття, тобто божественного принципу, який не може бути осягнутий ні чуттєвим, ні раціональним шляхом. Єдиний шлях наближення до божественного принципу - екстаз, який досягається лише духовним зусиллям -- душевним зосередженням і приглушенням усього тілесного.

Ідеї Плотіна продовжують дві інші неоплатонічні школи: Сирійська, найбільш видатним представником якої був Ямвліх (бл. 280 - бл. 330 pp.), і Афінська. Останню презентує Прокл (412-485 pp.), творчість якого в певному розумінні є завершенням і систематизацією неоплатонічної філософії. Повністю приймаючи філософію Плотіна, він робить оригінальні спостереження і висновки. Прокл дає найбільш чітке пояснення і виклад принципу діалектичної тріади, в якій він розрізняє три основних моменти розвитку

* утримання створеного в творці;

* виділення уже створеного із творця;

* повернення створеного до творця.

Неоплатоніки тлумачать платонівську ідею «блага» як «Єдине», як абсолютну «повноту» буття. Воно «переповнює» саме себе і ніби «переливається через край». Це переливання - еманація (від лат. emanatio - витікання). Тоді виникає «менш повне» буття - Розум («Нус»), який породжує нову еманацію - Душу («світову Душу»). Вона - буття найменшого ступеня «повноти», що виявляється в її самочинному «роздробленні» на окремі індивідуальні душі, які «охоплюються» небуттям (матерією, «тілом»). Ця нижча форма буття сама по собі не активна, вона сприймає лише можливі форми і смисли.

Головне завдання - глибоко продумати, відчути своє місце в структурній ієрархії буття. Добро (благо) йде згори, від Єдиного, зло -- знизу, від матерії. Людина може уникнути зла тою мірою, в якій вона зможе піднятися до нематеріального: Душа -- Розум -- Єдине. Цьому сходженню відповідає: почуття -- думка -- екстаз (останній містить у собі багатство інтелектуального і почуття свого). Єдине - Благо відповідальне за гармонію і красу (навіть хаос гармонійний). Життя людей у принципі не може суперечити загальній гармонії.

Пізніше ідеї неоплатонізму було активно використано у формуванні християнської філософії (православно-східний варіант).

Понятійна діалектика античного неоплатонізму характеризується містикою, що досягла вершини в цій концепції. У цілому філософія неоплатонізму своїм ірраціоналізмом, зневагою до всього тілесного, акцентом на аскетизмі та вченням про екстаз значно вплинула не тільки на ранню християнську філософію, але й на середньовічне теологічне мислення.

Елліністична філософія, незважаючи на свій подекуди епігонський характер, продовжила традиції класичної античної філософії і відіграла роль інтегрального фактора культури еллінізму, зокрема Риму. Вона знаменувала пошук нового, а такі її напрями, як стоїцизм і неоплатонізм, посіли значне місце у формуванні нової духовної парадигми - християнського світогляду.

ВИСНОВКИ

Антична філософія 6 особах видатних представників, особливо Сократа, Платона, Арістотеля, вперше поставила і професійно обґрунтувала проблеми гносеології, онтології, логіки, антропології, етики тощо. Антична філософія є великим духовним здобутком людства. Вона не тільки вперше відкрила широкі обрії людського світорозуміння, а й зафіксувала прозріння у межах цих обріїв. Антична філософія є початком європейської філософії; в Стародавній Греції визначено всі ідеї та напрями майбутнього розвитку філософського мислення. В період її класичного існування в поле зору філософії входять усі основні сфери людської життєдіяльності, філософія стає деталізованою, систематизованою, розгалуженою. Антична філософія тісно пов'язана з розвитком філософської думки України: після прийняття християнства в Київську Русь потрапляють з Візантії тексти давньогрецьких мислителів, які осмислюються і плідно розвиваються в українській духовності та культурі.

Розвиток античної філософії впродовж дванадцяти століть (VII ст. до н. е. -- V ст. до н. е.) створив особливий тип філософствування, в якому можна виділити деякі характерні риси: антична філософія, заснована на принципі об'єктивізму, виходить із чуттєво-предметного Космосу; вона - матеріально-чуттєвий космологізм. Оскільки Космос - абсолютне божество, то вона пантеїстична. Давньогрецькі боги природні, вони схожі на людей. Космос обумовлює необхідність, яка стосовно людини є долею, фатумом. Людині її доля невідома, тому вона діє самостійно, вона - герой. Антична філософія поєднує фаталізм з героїзмом, люди -- актори на грандіозній космічній сцені. Вона багато досягла на понятійно-категоріальному рівні, але майже не знає законів. У ній поєдналися логічне, естетичне, моральне. В епоху еллінізму та римський період розвитку філософії замість пізнання об'єктивного світу відбувається пошук рецептів заспокоєння людини перед лицем нової, небезпечної для неї та її цінностей дійсності. Головними розділами такої філософи стають етика і мораль. Космополітизм стоїків і мотиви природного права, засновані на раціоналізмі, ригоризм їхніх моральних принципів виявлялись дуже привабливими для римської державності. Тому саме стоїцизм здобув широке розповсюдження в Римській імперії. Від II ст. н. е., з першими формами християнського мислення, в умовах зміни політичної та історичної ситуації відбувається формування нового способу розуміння, що зумовить «нову культуру», яка завершить античну думку і відкриє проблематику середньовічної філософії.

ПРОБЛЕМНІ ЗАВДАННЯ

«...Люди немовби перебувають у підземному приміщенні подібно до печери, де на всю її довжину тягнеться широкий промінь. З малих років у них там на ногах і на шиї ланцюги, так що людям не зрушити з місця, і бачать вони тільки те, що у них прямо перед очима, бо повернути голову вони не можуть через ці ланцюги. Люди повернені головою до світла, що виходить з вогню, який горить далеко вгорі, а між вогнем і в'язнями проходить верхня дорога - огороджена невисокою стіною, схожою на ширму, за якою актори поміщають своїх помічників, коли поверх ширми показують ляльок.

- Це я собі уявляю.

- То уяви собі і те, що за цією стіною інші люди несуть різні речі... і статуї, і зображення живих істот... При цьому одні з тих, що несуть, розмовляють, інші мовчать...

Коли з кого-небудь з них знімуть ланцюги, змусять його раптом встати, повернути шиєю, пройтись, глянути вгору - в бік світла, йому буде дуже важко виконувати все це, він неспроможний буде дивитись при яскравому світлі на ті речі, тінь від яких він бачив раніше... Чи не вважаєш ти, що він подумає, неначе значно більше правди в тому, що він бачив раніше, ніж у тому, що йому показують тепер?

- Звичайно, він так подумає.

- А якщо змусять його дивитися прямо на саме світло, хіба не заболять у нього очі та не вернеться він бігом від того, що він неспроможний бачити, вважаючи, що це справді переконливіше за ті речі, які йому показують?

- Згоден, це так.

- Так от... це порівняння варто застосувати до всього, що було сказано раніше: ділянка, що охоплюється зором, подібна до тюремного житла, а світло від вогню подібне у ній до сили сонця. Сходження і споглядання речей, які знаходяться у високості, - це підйом душі в сферу у мосяжного».

(Платон. Государство // Собр. соч.: В 4 т. - М., 1984. - Т. 3. -С. 295-298).

Прочитавши уривок, скажіть, чому «в'язні печери» приймають за істину тіні предметів, пронесених поряд? Наскільки ця думка Платона може бути плідною для творчої фантазії?

«Благородно чинить той, хто, рахуючись не з власними силами, а з силами людської природи, ставить перед собою високі цілі, прагне їх досягнути і мріє про такі великі ідеали, що втілення їх у життя виявляється важким навіть для людей, які мають значні обдаровання. Ось які цілі він може поставити собі: «При вигляді смерті та при повідомленні про неї я все одно зберігатиму спокійний вираз обличчя; я зноситиму тяжкі випробування, які б вони не були, підкріплюючи тілесні сили духовними; я зневажатиму багатство незалежно від того, чи буде воно в мене, чи ні; я не стану сумнішим, якщо воно належатиме іншому, і більш гордим, якщо воно оточуватиме мене своїм блиском; я буду байдужим до долі, чи буде вона мене берегти або карати; на всі землі я дивитимусь як на свої, а на свої -як на загальну спільність, житиму в переконанні, що народився для інших, і буду за це вдячний природі, оскільки вона не могла потурбуватися краще про мої інтереси: мене одного вона подарувала всім, а всіх - мені одному».

(Сенека. О счастливой жизни // Римские стоики: Сенека, Эпиктет, Марк Аврелий. - М., 1995. - С. 183).

Прочитайте і поясніть, чи відповідає розуміння Сенекою сенсу життя людини сучасним уявленням про нього.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

* У чому полягає філософська проникливість у визначенні першооснови буття мислителів Мілетської школи?

* Розкрийте зміст гераклітівського поняття Логосу.

* Прокоментуйте логічні докази софістів і покажіть їх значення у становленні філософського знання.

* Що таке світ ідей (ейдосів) Платона? У чому сутність тріади «Єдине -Розум - Світова Душа»?

* Визначте основні риси вчення про матерію Арістотеля.

* Які основні положення стоїцизму Сенеки?

* Розкрийте специфіку філософських поглядів Епіктета.

* Поясніть сутність провідних ідей еклектицизму.

* Яка особливість основних ідей представників філософії неоплатонізму?

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ОПРАЦЮВАННЯ

1. Аристотель. Соч. В 4 томах. - М., 1976-1983.

2. Виндельбанд В. История древней философии. - К., 1995.

3. Лосев А. Ф., Тахо-Годи А. А. Платон. Аристотель - М., 1993..

4. Пролеев С. В. История античной философии. - К., 2001.

5. Реале Дж., Антисерн Д. Западная философия от истоков до наших дней // 1. Античность. - СПб., 1996.

6. Таранов П. С. Золотая философия. - М., 1989.

7. Татаркевич В. Історія філософії. Т. 1. - Львів, 1997.

8. Чанышев А. Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. - М., 1991.

9. Римские стоики: Сенека, Эпиктет, Марк Аврелий. - М., 1995.

10. Сенека Ауций Анний. Нравственные письма к Луцилию. - М., 1986.

IV. ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНІХ ВІКІВ

Середньовічна філософія тісно пов'язана з християнством, котре впевнено і активно стверджується в цей період в Європі. Основні принципи християнського віровчення служили одночасно базисними положеннями для філософських міркувань. Залежне становище філософії від релігії яскраво виражало, по-перше, середньовічне уявлення про неї як про «служницю теології» і, по-друге, те місце, що відводилося філософії в середньовічній ієрархії знання. Вищий щабель займала теологія - «наука про Бога», - систематизований виклад, обґрунтування і захист християнського віровчення; за нею йшла філософія, покликана доказами розуму пояснювати догмати віри і поширювати їх у такому вигляді серед віруючих. Нижчий щабель у цій ієрархії займали конкретні науки, «сім вільних мистецтв» (арифметика, геометрія, граматика, музика, риторика, астрономія, діалектика). В уявленнях мислителів середньовічної епохи людина складається з трьох начал: душі, духа і тіла. Найвищою частиною людини є дух, який служить у ній свого роду «іскрою Божою». Він перетворив людину на духовну істоту, котра стала здатною контролювати свою тілесну природу. Філософія середньовіччя досягає розквіту в схоластиці, основна ідея якої -«раціональне» обґрунтування релігійних догм логічними методами і доказами. Сьогодні слово «схоластика» ототожнюється з беззмістовним і безплідним міркуванням, формальним знанням, відірваним від життя.

Ключові слова

теологія, теоцентризм, апологетика, патристика, схоластика, креаціонізм, провіденціалізм, реалізм, номіналізм, одкровення, концептуалізм, універсалії

«Ні про що не можна сказати так точно, щоб зміст не можна-було спотворити».

П'єр Абеляр

4.1 Філософські джерела християнської апологетики

Тенденція до зближення філософії з релігією проявляється вже в пізній античності. В ряді вчень акцентувалася увага на релігії й містиці як на джерелах істини, а система раціональних доказів відступала на другий план. У боротьбі за своє «місце під сонцем» філософські елементи християнського мислення поступово розвивалися в конфронтації з античною мудрістю. В переплетенні різних вчень і поглядів виступають три основні тенденції, які характеризують ранній період становлення середньовічної філософії.

Повністю заперечуються антична освіченість і філософія, оскільки все істинне і позитивне виходить лише з божественного одкровення.

Антична філософія сприймається як інструмент пізнання Бога (гностицизм).

Відстоюється гармонійне співіснування між «божественною» і «філософською» мудрістю при визнанні первинності «божественного» принципу (апологети, Августин).

На основі цих тенденцій поступово формується середньовічна філософія, яка впродовж тисячі років визначала не тільки світоглядні орієнтації, інтелектуальну атмосферу того часу, але й здійснила величезний вплив на подальший розвиток всієї західноєвропейської культури. Історія датує середньовіччя в Західній Європі V-XIV століттями. Проте філософія цього періоду почала складатися значно раніше, вже в ІІ-ІІІ ст. н. е. її основним ідейним джерелом стала християнська релігія. Раннє християнство виникає не на порожньому місці, а на ґрунті багатьох ідей, течій, культів. Утім, не це визначило його долю, а те нове, що воно дало, той відмінний від суми окремих елементів синтез, який найбільш повно задовольняв запити сучасників, а тому заволодів їхнім розумом і душами.

Образом Icyca Христа, сина великого всемогутнього Бога, що втілився в сина теслі, а потім пішов на страту заради спасіння людства, християнство відповіло на потребу мас у позитивному ідеалі Воно поставило перед віруючими нову мету, поєднуючи надію на особисте безсмертя з надією на всезагальне спасіння і оновлення в майбутньому «царстві Божому». Християнство обґрунтувало ідею братерства людей, рівних у гріхах і доброчинності, санкціонувало остаточний розрив віруючих з офіційним світом Воно заперечувало як культ язичницьких, античних богів, так і культ імператорів.

У міру погіршення соціально-економічного і політичного становища Римської імперії християнство почало поширюватися серед різних верств населення, приваблювало до себе опозиційні сили. Зміцнювалась церковна організація. Віровчення формувалося за рахунок залучення до нього елементів античної філософії.

У II--III ст. виникає перша християнська богословсько-філософська література. В легендах про мучеників-святих, житіях святих відроджується ідеал активного, стійкого борця за правду і праведність. Творчі сили, які залишилися в імперії, були спрямовані у сферу, найбільш пов'язану з сучасним життям. З цього моменту починається нова епоха в історії світової культури. Доба середньовіччя повністю пронизується духовними інтенціями християнства Вони вимагали свого осмислення, до якого і приступила нова філософія.

Філософія раннього християнства одержала назву апологетики, а її представники - апологетів. Пов'язано це з тим, що твори мали характер апологій, спрямованих на захист і виправдання християнського віровчення і діяльності християн. Раннє християнство поставило перед філософією два взаємопов'язані між собою завдання: безпосередньо-практичне та ідейно-теоретичне. Перше полягало в захисті християнських громад від переслідувань, у відстоюванні права на сповідування нової релігії та зміцнення організаційної єдності, а також залучення до християнства широких мас Звертаючись до прибічників християнства, апологети намагалися підбадьорити їх, внести ідею богообраності, винятковості нової релігії.

...