Основи філософії

В основі піфагорійської етики лежало вчення про «належне», яке означало перемогу над почуттями, підкорення молодших старшим, культ дружби і товариськості, шанування Піфагора. Велика увага приділялась медитації, психотерапії, проблемі дітородіння. Розроблялися прийоми поліпшення розумових здібностей, вміння слухати і спостерігати. Найбільш цінувався споглядальний спосіб життя мудреця. Перед сном обов'язковим був звіт перед собою за прожитий день: «Як я його прожив? Що я зробив? Який мій обов'язок залишився невиконаним?» Спосіб життя піфагорійців мав світоглядні основи: він брав початок в уявленні про космос як упорядковане і симетричне ціле, краса якого доступна лише тим, хто веде правильний спосіб життя.

Життя Піфагора, згідно з існуючою інформацією, сповнене легенд і містики. То Піфагора бачили одночасно у двох містах, то казали, що він мав золоту ногу, то його вітала голосом ріка Кас. Начебто він знав про свої минулі втілення, зокрема, що він, син бога Гермеса, через кілька поколінь народився Піфагором. Тому ставив себе вище за інших людей, вважав, що існує три види розумної живої істоти: бог, людина і «подібні Піфагору» (останні походять із сім'я кращого, ніж людське).

У цьому магіко-міфологічному контексті вимальовується теза Піфагора про те, що «наймудріше -- число», воно володіє всіма речами, серед них і моральними, і духовними якостями. Душа -- гармонія, що є числовим відношенням. Розповідають, що Піфагор прийшов до цього висновку так проходячи повз кузню, він помітив, що удари різних за вагою молотів, збігаючись, дають різні гармонічні співзвуччя. Вагу молота можна виміряти. Тобто якісне явище (співзвуччя) точно визначається через кількість. Звідси висновок, що взагалі «число володіє речами».

Піфагор відомий як творець «теореми Піфагора», він став на шлях перетворення математики емпіричної на математику теоретичну. Він надав геометрії форми вільної науки, досліджував теореми з інтелектуальної точки зору. В космогонії Піфагор - один з перших геоцентристів, який вчив про «гармонію сфер». Йому приписують конструювання слова «філософ».

У вченні Піфагора знайшов відображення складний, суперечливий процес народження філософської думки, що пробивалася через пережитки міфології, магії, інші культурні напластування зовсім іншого, ніж філософія, рівня. На відміну від іонійських філософів-одинаків, Піфагор у спілці однодумців виступив першим пропагандистом філософії, і для успіху в слухачів, які звикли до старих цінностей, легенди про золоту ногу і тому подібне були не зайвими.

3.1.4 Онтологізм і атомізм досократиків

Важливим кроком у розвитку ранньогрецької філософії був творчий здобуток Елейської школи: Ксенофана, Парменіда, Зенона. Заслуга елеатів - у розвитку категорій, у тому числі категорії субстанції. В іонійців субстанція ще фізична, у піфагорійців - математична, у елеатів вона вже філософічна, оскільки ця субстанція - буття Саме в школі елеатів закінчується формування античної філософії, і протофілософія стає філософією.

Засновник Елейської школи - Ксенофан із Колофона (бл. 570 до а е. -після 478 pp. до н. е.). У його вченні філософія починає розмежовуватися з фізичною картиною світу, тобто філософія виділяється зі світоглядної фізики. Розглядаючи світ у цілому, Ксенофан виділяє його філософський аспект, злитий з поняттям бога.

Світогляд Ксенофана антропоморфний. Бог Ксенофана -- це чистий розум, він фізичний, без тілесної сили. Його сила - в мудрості. Мудрість, на думку Ксенофана, є кращою за «силу людей і коней». Тому філософ більш корисний для суспільства, ніж будь-який олімпійський чемпіон. Бог Ксенофана і є таким космічним філософом. Він нерухомий, позаяк вештатися по світу, як це роблять інші боги, йому не личить. Цей богофілософ керує лише силою своєї думки, без будь-якого фізичного зусилля. Такий бог один і єдиний: він є все, але «все» береться не в багатоманітності, а у вищій єдності.

Основою філософії елеатів стало вчення Парменіда (VI--V ст. до н. е.). Він розширив поняття єдиного світобога Ксенофана до поняття єдиного буття. Вчення Парменіда - метафізичне: його буття незмінне, оскільки по суті все незмінне. За словами Парменіда, єдино істинним є положення: «буття є, небуття немає, тому що небуття неможливо ні пізнати (воно недосяжне), ні висловити». З цим пов'язане твердження, що мислиться тільки суттєве, адже неможливо відшукати думку без буття, в якому здійснюється ця думка. Буття вічне. Виникнення буття неможливе, бо йому немає звідки виникнути: із нічого ніщо не може виникнути; воно не може виникнути з другого буття, бо до нього не було іншого, оскільки буття єдине. Воно не може виникнути також із небуття, тому що небуття немає. Якщо буття є, то про нього не можна сказати, що його не було раніше, тобто що воно виникає. Якщо воно є, то не можна сказати також, що воно буде, що воно стає буттям. Отже, буття є, воно вічне, не виникає і не знищується, залишаючись тотожним і завжди рівним самому собі.

Світ є єдиним сущим, яке не виникає і не зупиняється, є неподільним, непорушним і непроникливим буттям, що сповнює, «заповнює» собою все. Воно тому і непорушне, що йому немає куди рухатись. Виникнення буття є неможливим Звідси: мислення настільки переважає почуття, що єдино сущим слід визнати лише мислиме буття, на противагу буттю, що сприймається почуттєво. З цих міркувань логічно випливає «неістинність» руху, що «існує» як ілюзія почуттєвого світу гадки, а не розуму, і тому не може визнаватися справжнім буттям.

Буття не може бути ні трохи більше, ні трохи менше. Воно однорідне і безперервне. Отже, немає і порожнього простору. Все наповнене буттям. Тому все безперервне, оскільки буття тісно припадає до буття. Буття нескінченне у часі (адже воно не виникало і не знищувалось), буття обмежене в просторі, воно кулеподібне. Це пов'язано з його однорідністю, з тим, що воно перебуває всюди на однаковій відстані від центру. Парменід цю єдину, вічну, несотворенну і незнищенну причину називає богом, який є субстанцією світу.

Елеати, як і інші давньогрецькі філософи, були енциклопедистами-мудрецями. І тому також намагалися дати фізичну карту світу. Наприклад Парменід багатоманітність світу зводив до двох начал: перше - ефірний вогонь, чисте світло, тепло; друге - пітьма, ніч, холод Змішування цих двох начал дає початок усій багатоманітності видимого світу.

У теорії пізнання елеати чітко розмежовували істину, яка базується на раціоналізованому пізнанні, і думку, яка засновується на чуттєвому сприйнятті. Почуття знайомлять людей лише з видимістю речей. Істинність знань забезпечується філософським вченням про буття, а те, як дається світ нашим почуттям, описується у вченні про Природу. Чуттєва багатоманітність світу, на думку елеатів, ілюзорна.

Доказові ілюзорності світу і руху присвячено трактати Зенона Елейського (490-430 pp. до н. е.). Про його життя нічого невідомо; більше відомо про його героїчну смерть у боротьбі з тиранією. Розповідають, що на запитання тирана Аіонісія, що таке філософія, Зенон гордо відповів: «Презирство до смерті». Він брав участь у змові проти тирана Неарха, яку було розкрито. Тиран привселюдно піддав Зенона тортурам, щоб він видав спільників. І ось на запитання тирана, хто вороги держави, Зенон перераховує імена друзів і поплічників Неарха. На запитання, хто головний державний злочинець, Зенон відповідає: «Головна чума держави -- ти!» і потім звертається до підданих: «Я дивуюсь вам, якщо ви служите тирану із страху перед ним; дивіться, що терплю я». Потім відкусив язика і виплюнув у обличчя тирана, за що його було кинуто у ступу і стовчено у ній. Цей вчинок привів до скинення Неарха.

Арістотель називає Зенона винахідником діалектики. Але це суб'єктивна діалектика - мистецтво діалектичного судження і суперечки, мистецтво заперечувати опоненту і ставити його у складне становище. Метод Зенона -- доказ від противного, зведення до абсурду думки опонента, протилежної його власній.

Зенон доводить: якщо суттєве логічне, то воно одночасно має бути і настільки малим, щоб зовсім не мати величини, і настільки великим, щоб мати нескінченну величину. Воно не має величини тому, що кожна з багатьох речей сама по собі є одиниця, а множинність є сукупністю одиниць; але якщо воно одиниця, то - неподільна, отже, воно є крапка, яка не збільшує, не зменшує, не має величини і тілесності - є ніщо. Якщо одиниця ніщо, то й сума одиниць - ніщо. З іншого боку, вважає Зенон, якщо припустити, що кожна з багатьох речей має величину, тілесність і деяку відстань від іншої, і так до нескінченності, то кожна річ безмежно велика.

У цій антиномії (невивіреності суперечностей) Зенон ставить проблему кінцевого й безмежного, проблему нескінченної діяльності і остаточних речей. Заслуга Зенона - в постановці проблеми, а не в її вирішенні. Він бачить тільки протилежність кінцевого і нескінченного, але не бачить їх єдності. Він бачить, що вони є запереченням одне одного, але не бачить, що кожне з них з необхідністю передбачає свою протилежність. По суті, Зенон відтворює вчення Парменіда, який протиставляє буття небуттю, і сам зводить одиницю до буття. Зі своїх суджень він робить висновок, що множинного буття не існує.

Найбільш відомі чотири фрагменти (апорії; грец. ароrіа - безвихідь, непрохідність), у яких заперечується рух (апорія - відсутність виходу, тупик, нездоланність, трудність): «Дихотомія (розподіл надвоє)», «Ахілл і черепаха», «Стріла» і «Тіло, що рухається».

Суть апорії «Дихотомія». Тіло, за Зеноном, не може зрушитися зі свого місця, почати рух і закінчити його, тобто не може бути переходу від спокою до руху і навпаки. Апорія полягає в тому, що предмет, який рухається до мети, повинен спочатку пройти половину шляху до неї, а щоб пройти цю половину, він повинен пройти спочатку її половину, і так до нескінченності. Отже, тіло ніколи не може досягнути мети, оскільки шлях його нескінченний, і тіло повинно вічно проходити ці нескінченні половини. Помилка Зенона полягає в тому, що він абсолютизує безперервність простору і протиставляє перервності. В апоріях Зенон розглядає простір як суму кінцевих відрізків і протиставляє йому безмежну безперервність часу.

В апорії «Ахілл і черепаха» Зенон доводить неможливість руху тим, що неможливо пройти в певний час нескінченне число половинок шляху. Ахілл перебуває позаду черепахи. Поки він пробіжить відстань, що їх розділяє, черепаха просунеться вперед Поки Ахілл пробіжить цю нову відстань, черепаха знову просунеться вперед, і так до нескінченності. Хоч відстань буде все меншою, але ніколи не зникне.

В апорії «Стріла» доводиться, що рух неможливий, якщо допустити перервність простору. Стріла, що летить, покоїться, тому що предмет, який рухається, завжди займає рівне собі місце, тобто перебуває у спокої в кожний момент, а тому він взагалі нерухомий. .

Суть усіх цих доказів - віднаходження суперечностей у логічно виведених послідовностях основних понять, якими оперують антична наука і буденна свідомість. Заслуга Зенона полягає в тому, що він уперше в логіці понять намагався висловити логіку речей.

Емпедокл. Філософія Емпедокла (бл 490-бл 430 pp. до н. е.) синтетична, вона містить у собі елементи монізму і плюралізму. Мислитель жив на острові Сицилія в місті Аграгасі (лат. Агрігент). Джерела говорять про нього як про оратора, ритора, лікаря, інженера, поета і філософа. Він домігся встановлення в Аграгасі демократичного ладу. Звільнив місто від моровиці: пробив тунель у скелі, яка загороджувала доступ свіжому повітрю, а забруднену ріку очистив, з'єднавши її з двома сусідніми ріками. Видавав себе за божество, хотів, щоб люди думали, що боги візьмуть його живим на Олімп, і тому, відчуваючи наближення смерті, кинувся в кратер вулкана Етна. Але вулкан викинув одну з його мідних сандалій, і його задум не вдався.

Першопричинами світу в Емпедокла виступають усі чотири традиційні стихії, які він називає «корінням речей». Все, що є в світі, - це те чи інше з'єднання різних доз «коренів». Усі «корені речей», навіть вогонь, -- пасивні. Тому всі процеси у світі Емпедокл пояснює боротьбою двох антагоністичних начал Вони не фізичні, а психічні. По-перше, це любов як космічна сила, і по-друге, -- ненависть, гнів. Любов -- космічна причина єдності та добра. Ненависть - причина різнорідності та зла. Любов з'єднує різнорідне і розділяє однорідне. Ненависть розділяє різнорідне і з'єднує однорідне. У своїй боротьбі любов і ненависть по черзі отримують перемогу. Виходячи з цього, Емпедокл уявляє собі світ, що вічно повторюється Світ незмінний у своїх «коренях» і в межах «кругів часу», але мінливий на рівні речей, всередині «кругів часу».

Емпедокл обґрунтовує вічність «коренів»: вони не гинуть, тому що було б незрозуміло, чому вони існують. Крім того, для їх загибелі у світі немає вільного місця, тобто порожнечі, наявність якої філософ заперечує. У разі загибелі «коренів» світ не міг би виникнути. Поглядам Емпедокла притаманний стихійно-натурфілософський характер, хоч він і розділяє орфіко-піфагорійське вчення про переселення душ.

Анаксагор. Жив у V ст. до н. е. в «епоху Перікла», золотий час розвитку Стародавньої Греції. Входив до гуртка Перікла. Вважають, що з нього почалась філософія в Афінах. Виходець з іонійського полісу Клазомени. Перікл запросив його до Афін, але там його звинуватили в безбожності для компрометації Перікла. Тому Анаксагор змушений був повернутись до Клазомен.

У центрі уваги Анаксагора як філософа - проблема якісного перетворення тіл. «Яким чином, - запитує він, - з неволосини могла виникнути волосина і як з нем'яса -- м'ясо?» При вирішенні цієї проблеми Анаксагор виходить з прийнятого ним як закону положення елеатів про те, що ніщо не виникає з небуття.

Суть вчення Анаксагора полягає в його розумінні першопричини, якою є не стихії, а всі без винятку стани речовини. Земля не більше першопричина, ніж золото, вода - ніж кров або молоко. Начала є «невизначеною множинністю», вони - найдрібніші, невидимі надчуттєві частини вогню, води, золота, крові, дерева тощо, які є сім'ям усіх речей або «гомеомеріями». Вони -- якісні, кожний вид гомеомерій зберігає всі якості відповідного виду тіл: сім'я крові - якості крові, сім'я заліза - якості заліза та ін. Якості вічні й незмінні. Гомеомерії нескінченно подільні, бо скільки не подрібнювати буття - в небуття його перетворити неможливо. Тому «в малому немає найменшого, але завжди є менше». Основна теза Анаксагора -«все у всьому». Це означає, що в будь-якому місці космосу знаходяться гомеомерії всіх видів, усі види якостей.

Гомеомерії пасивні, і першопочатковий хаос не міг своїми силами розвинутись у Космосі. Для цього потрібен був особливо активний початок, який Анаксагор знаходить у Нусі, тобто в розумі - творці космосу з хаосу. Світовий розум (Нус) має дві функції: він керує світом і він пізнає світ. Нус єдиний, він діє завдяки мисленню, він нескінченний і незмішаний ні з якою річчю. Нус - найбільш тонка і найбільш чиста з усіх речей. Пізнаючи світ, Нус володіє найдосконалішими знаннями про все і має величезну силу. Він визначає минуле, сучасне і майбутнє.

Філософія Анаксагора мала великий вплив на подальший розвиток давньогрецької філософії класичного періоду вона дала поштовх до підняття її на більш високий теоретично-раціональний рівень.

Важливим кроком на шляху розвитку онтологічного підходу до вирішення філософських проблем став атомізм Демокріта (бл 460-370 pp. до н. е.), який прагнув до створення чіткого, ясного і логічно обґрунтованого вчення. Вихідна думка цього вчення: «У світі немає нічого, крім атомів і порожнечі, все існуюче перебуває в нескінченній багатоманітності першопочаткових неподільних, вічних і незмінних частинок, які завжди рухаються в безмежному просторі, то зчіплюючись, то розчіплюючись одна з одною».

Життя Демокріта повчальне його відданістю науці. Він заявляв, що за розкриття однієї причини відмовився б від володіння перським престолом. Його називали «філософом, який сміється». Крізь його сміх просвічувалась мудрість, бо він вважав несерйозними всі справи, якими займались люди. Розповідають, як під час його мандрівки по Персії у царя Дарія померла улюблена дружина, Демокріт пообіцяв повернути її до життя, якщо отримає все необхідне для цього. Дарій розпорядився не шкодувати ніяких коштів. Філософ був задоволений, але сказав, що тепер Дарію слід написати на домовині дружини імена трьох людей, які ніколи не знали горя, і вона оживе. Дарій не зміг цього зробити. Демокріт засміявся: «Що ж ти, жалюгідна людино, не припиниш плакати, начебто з тобою одним трапилось таке нещастя! Адже ти не зміг знайти навіть однієї людини, якій не довелось би пережити яке-небудь горе». На старості, у відчаї, що не зможе все охопити і пізнати, Демокріт осліпив себе, щоб нічого не перешкоджало бачити світло істини.

Головне у філософії Демокріта -- це вчення про атом, простий, вічний, незмінний, неподільний, що виникає і не знищується. Атомів нескінченна множина, вони характеризуються твердістю, відрізняються один від одного своїм об'ємом і формою. Всі тіла складаються з атомів, реальними є лише ті властивості речей, які властиві атомам Решта властивостей, які сприймаються чуттями: смак, запах, температура тощо, - існують не в речах, а тільки в чуттєвому сприйнятті людини. Атоми відділяються один від одного пустотою. Якщо атом -- буття, то пустота -- це небуття. Якби не було пустоти, то не було б реальної множинності та руху. Разом з тим якби все було подільне до нескінченності, то пустота була б у всьому, тобто у світі нічого не було б, у тому числі й самого світу. Рух як механічне переміщення атомів у пустоті Демокріт вважав вічним природним станом космосу.

Суть онтології Демокріта зводилась до двох основних положень:

* усі речі складаються зі сполучень атомів: багатоманітність світу викристалізовується з їх поєднання і роз'єднання. Тому речі розрізняються лише кількістю своїх атомів, їх формою, порядком і положенням;

* атоми вічно рухаються в пустоті, яка оточує їх; по відношенню до атома місце, яке він займає, випадкове.

Атомізм Демокріта (і він сам це визнавав) носить умоглядний характер, оскільки в чуттєвому сприйнятті ми ніколи не знаходимо атомів. Але, як зазначив один з найвидатніших фізиків XX ст. Е. Шредінгер, сучасне «атомістичне вчення - всього лише повторення теорії Демокріта. З неї все вийшло і є її плоть від плоті».

Демокріт намагається застосувати свою теорію для пояснення розвитку Всесвіту. Він вважає, що нескінченний рух атомів зумовлює збіг і зустріч окремих атомів, а потім і цілих комплексів. Під впливом цього створюється єдиний вихор, в якому атоми кружляють, наштовхуються один на одного, з'єднуються і роз'єднуються. При цьому подібні відходять до подібних Ті, які мають однакову вагу і внаслідок великого скупчення більш не в змозі кружляти, створюють різні поєднання і, врешті-решт, Землю, яка є центром світостворення. Всесвіт нескінченний, як і нескінченна в ньому кількість світів.

Людина - також скупчення атомів, але вона відрізняється від інших живих істот наявністю душі. Душа -- це речовина, що містить дрібні, найбільш рухомі, вогненні атоми. Вона знищується зі смертю тіла, складається з двох частин: розумної, яка міститься в грудях, і нерозумної, яку розсіяно по всьому тілу.

Пізнання, вважає Демокріт, полягає у сприйнятті людиною дії на неї тіл і предметів через відповідні органи чуттів. Проникаючи в тіло людини, образи речей торкаються атомів душі та викликають у ній відповідні відчуття зовнішнього світу. Істинне ж пізнання досягається тільки розумом.

Цікаво, що Демокріт є представником крайнього детермінізму, який переходить у фаталізм. Він ототожнює причинну зумовленість явищ і необхідність. Жодна річ не виникає безпричинно, але все виникає на якійсь основі через необхідність Випадковість - це лише невідома людському розумові причина. Нескінченний ланцюг причин і наслідків створює, за Демокрітом, неминучу необхідність Якщо людина знайшла скарб - це не випадковість, а наслідок того, що вона почала копати в цьому місці. Почала копати також не випадково, а через певну причину. Або інший приклад дорогою йде лисий чоловік, а в цей час орел піднімає в небо черепаху, щоб кинути на каміння і розбити її панцир, і, сприймаючи лисину за камінь, кидає черепаху, - чоловік гине. Це не випадковість, а знову ж таки ланцюг причин і наслідків.

Демокріт - продовжувач традицій Мілетської і Елейської шкіл Центральні поняття вчення Демокріта - це умоглядні конструкції. Адже атоми і пустота - не матеріальні структури, з яких складається весь світ, не природні стихії, не фізичні частинки, а поняття, рівноцінні елеатському розумінню буття або сущого. Тому з повним правом можна говорити про онтоло-гізм Демокріта, з якого починає розвиток філософський матеріалізм,

3.1.5 Давньогрецька філософія класичного періоду: софісти, Сократ, Платон

Вершина розвитку давньогрецької філософії датується приблизно від другої половини V до кінця IV ст. до н. е. Розквіт міст-держав - полісів викликав потребу у всебічній освіті вільних громадян, яку задовольняли перші професійні вчителі. Вони навчали не тільки риторики, політики, судочинства, але й всіх інших галузей знань, які людина могла практично використати, їх називали софістами. Давньогрецьке слово «софітес» означає знавець, майстер, художник, мудрець. Софісти, які з'явились у Греції в V ст. до н. е., були особливими мудрецями. В цей період накопичений філософією обсяг знань, розробка інструментарію мислення, зміни в суспільному житті, під впливом якого формується людська особистість, зумовили наступний крок у розвитку філософської проблематики. Відбувається перехід від вивчення природи до розглядання людини у всіх її багатоманітних проявах. У зв'язку з цим з'являється суб'єктивно-антропологічна лінія у філософії. Родоначальниками цієї традиції були софісти.

Істина софістів не цікавила. Вони вчили мистецтва перемагати супротивника в суперечках і судових позовах: адвокатів тоді не було. «А в судах, -- говорив пізніше Платон, -- немає нікому діла до істини, важлива тільки переконаність». Тому під сутністю стали розуміти вміння зображувати чорне білим, а біле - чорним. Софісти були філософами тою мірою, якою ця практика діставала у них світоглядне обґрунтування. Софісти ототожнювали мудрість із знанням, умінням, здатністю доводити все, що вони вважали необхідним, вигідним. Користуючись енциклопедичними знаннями і мистецтвом риторики, вони заперечували очевидні істини і обґрунтовували найнезвичніші твердження.

Ось приклади софізмів:

- «Рогатий». «Те, що ти не губив, ти маєш. Ти не губив роги. Отже, вони в тебе є. Таким чином, ти рогатий».

- Судять злодія. Після виступів суддів та свідків бере слово захисник-софіст і звертається до суддів: «Скажіть, придбання хорошого є справа хороша?» - «Так», - погоджуються судді. «Ця людина, - показує софіст на підсудного, - нічого не брала поганого, а тільки хороше. А ви згодилися з тим, що це справа хороша. Так за що ми його судимо?»

- Наступний софізм: «Цей собака має дітей, отже, він - батько. Але це твій собака. Отже, він твій батько. Ти його б'єш, отже, ти б'єш свого батька».

- «Той, хто сидить, устав. Хто встав, той стоїть. Отже, сидячий стоїть».

- «Чи знаєш ти цю закриту людину?» -- «Ні». -- «Це твій батько. Отже, ти не знаєш свого батька».

Разом з тим софісти сприяли розвиткові логічного мислення, з'ясовували поняття, що давало змогу поєднати і навіть ототожнити, здавалося б, несумісні речі. Логічна доказовість вважалася у них основною властивістю істини. В особі софістів філософська думка Стародавньої Греції поставила людину в центр світоглядних пошуків. Там, де з'являлися софісти, догматизм традиції втрачав фундамент, позаяк вимагались докази. Вони могли сьогодні обґрунтувати тезу, завтра - антитезу. Це пробуджувало думку від догматичної дрімоти, у всіх виникав сумнів: а де ж істина?

Найвідоміший з софістів - Протагор (490-420 pp. до н. е.). Розповідають, що в молоді роки він носив дрова. Аемокріт, випадково побачивши Протагора з величезною в'язанкою дров на спині, зацікавився, як тому вдалося обв'язати дрова однією короткою мотузкою і тримати їх у рівновазі. Аемокріт побачив тут геометричний розрахунок і був у захваті від гостроти думки цього неосвіченого юнака. Він наблизив Протагора до себе і навчив його філософії. Головна теза Протагора: «Людина -- міра всіх речей». Він виходив з того, що, оскільки в кожній речі можливі протилежні, взаємовиключні думки, людина не може орієнтуватися у світі: слід вибирати між двома протилежними думками. І людина здійснює цей вибір, приймаючи одну думку і відкидаючи протилежну. Тобто людина тільки в собі самій може знайти істину.

Інший відомий софіст Горгій доводив, що буття без людини не існує, бо якби воно існувало, ми не могли б мати про нього ніякого знання, а якби мали знання, то не змогли б його висловити.

З появою софістів проблема людини, людської особистості стає однією із найважливіших проблем філософії. Особливо чітко це простежується у філософії Сократа, в якого на передній план виходить проблема відношення людини до світу, тобто акцент переноситься на розробку світоглядної проблематики. Інакше кажучи, починаючи з софістів і Сократа, філософія вперше формулює основне світоглядне питання як питання про відношення суб'єкта до об'єкта, духу до природи, мислення до буття. Необхідно підкреслити, що для філософії специфічним є не окремий розгляд людини і світу, а постійне їх співвідношення. Філософське сприйняття світу завжди суб'єктивне, особистісне, в ньому неможливо абстрагуватися від присутності пізнання, людини, яка оцінює і емоційно переживає. Філософія -- це самоусвідомлюючи мислення.

Сократ (470-399 pp. до н. е.) спочатку був учнем, а згодом - непримиренним опонентом софістів. Заслугою софістів було те, що вони висунули на перший план суб'єктивний момент у відношенні людини до світу, що відобразилось у вимозі: все, що є цінним для особистості, повинно бути виправдане перед її свідомістю. Але це виправдання у софістиці було поставлено в залежність від випадкового бажання і думки окремого індивіда. Сократ виступив проти релятивізму софістів. Мірою всіх речей для Сократа була не суб'єктивно-випадкова одинична людина, а людина як розумна, мисляча істота, адже в мисленні знаходять своє вираження загальні закони. Сократ виступив з вимогою доводити такі істини, які мали б загальне і об'єктивне значення. Тобто фундаментальною здатністю людини він вважав розум, мислення. Саме розум здатний дати вище, загальнообов'язкове знання, яке, однак, неможливо отримати в готовому вигляді. Людина повинна докласти значних зусиль, щоб здобути його. Звідси бере початок метод Сократа - маєвтика (повивальне мистецтво).

За переказами, мати Сократа була повитухою (акушеркою), звідки і походження назви його методу. Сократ - перший афінський філософ. Чесно виконував свої громадські обов'язки, брав участь у війні проти Спарти, намагався у всьому бути справедливим. Вів життя філософа: жив скромно, весь свій час присвячував філософським розмовам і суперечкам У нього було багато учнів, але грошей за навчання (на відміну від софістів) він не брав.

У чому полягає сутність маєвтики і на які філософські основи вона спирається? Вихідним початком методу Сократа стала іронія. Завдяки іронічному ставленню до навколишнього Сократ пробуджував у людей сумніви в загальноприйнятих істинах («Я знаю, що я нічого не знаю», -- заявляв він) і тим самим запрошував їх до розмови, до вироблення своєї власної позиції, яка б формувалася на логічних аргументах, була б достатньо обґрунтованою.

Цієї мети Сократ досягав завдяки точній постановці запитань. Зустрічає, наприклад, він софіста Гіппія, котрий похвалявся, що є наймудрішим із еллінів, оскільки заробляє більше, ніж будь-хто інший. Сократ просить розібратися в питанні, яке він, через простоту свою, не може осилити: що є прекрасне? Гіппій, задоволений, що сам Сократ звертається до нього з запитанням, пихато відповідає, що прекрасне - це прекрасна дівчина. Але Сократ, здавалося б, задоволений відповіддю, знову запитує: «А хіба прекрасна кобилиця не є прекрасною? А що таке прекрасна ліра? А що таке прекрасний горщик? »

Гіппій розгубився, а Сократ знову задає каскад запитань. Прекрасний горщик - потворний, якщо порівнювати його з прекрасною дівчиною, а вона, в свою чергу, потворна порівняно з родом богів. Гіппій змушений згодитись, визнаючи тим самим цілком протилежне тому, що він спочатку стверджував. Спантеличений, він заявляє, що найпрекрасніше за все - бути здоровим, багатим, користуватися почестями і, поховавши своїх батьків, бути пишно похованим дітьми. Сократ іронічно пояснює, що якби він дав подібну відповідь, то його з повним правом побили б палицею. Адже мова йде про прекрасне саме по собі, про те, що таке краса взагалі.

Так само Сократ легко заперечує твердження, що прекрасне - це золото або могутність, те, що приємне слуху та зору. Здається, що прекрасне от-от буде спіймано, але Сократ завжди знаходить непомітні виходи в тенетах визначень, крізь які прекрасне «витікає». Гіппій давно втратив свій гонор, він уже не дискутує, а тільки підтакує, чекаючи готову істину від Сократа. Але Сократ закінчує розмову «Отже, мені здається, Гіппію, що я одержав користь від твоєї бесіди... Я дізнався, що означає прислів'я: «Прекрасне - складне». На відміну від своїх попередників, Сократ хоче зрозуміти світ у принципово іншому аспекті: потрібно рухатись не від подій до подій, а від подій до їх сенсу. Сократ говорить, що йому відомо багато прекрасних речей: меч, спис, дівчина, горщик, кобила. Проте кожна річ прекрасна по-своєму, тому не можна прекрасне пов'язати з кожною із речей, адже інша річ у такому випадку вже не була б прекрасною. Але всі прекрасні речі мають щось спільне -- прекрасне як таке; це їх загальна ідея, ейдос або смисл.

Загальне не може бути виявлене почуттями, а тільки розумом, тому Сократ відніс загальне до світу розуму і тим самим заклав основи ідеалізму в його суб'єктивному варіанті. Він упевнений, що загальне існує і при поясненні світу подій, тому світ окремого потрібно починати із загального. Сучасна освічена людина притримується саме таких поглядів, хоча в часи Сократа це було інновацією.

Для Сократа важливо не тільки констатувати значення ідей, - він прагне пізнати їх субординацію. Звідси переконання, що найголовніша ідея - це ідея блага, нею обумовлюється корисність усього іншого, в тому числі і справедливості.

Таким чином, Сократ -- не володар істини, не її жрець, він шукає правильний шлях до істинних тверджень і вважає своїм обов'язком виправляти пихаті помилки тих, хто претендує на абсолютну істину. Він виходить з настанови, що людина володіє повнотою знання і всебічне розуміння істини бере з глибини своєї свідомості; і лише звідти вона черпає це розуміння. Завдання філософа - допомогти людині народитися до нового життя, до придбання дійсних та істинних моральних норм. «Я поставив своєю життєвою метою надавати кожному в його індивідуальному духовному житті посильну допомогу, намагаючись накреслити шляхи, ступаючи по яких кожний з вас міг би стати кращим і розумнішим», -- говорив у «Апології» Сократ.

Іронія Сократа -- це форма, властива філософії в її суб'єктивному відношенні до буденної свідомості. Відомо, що Сократ був не дуже добрим сім'янином, в історію ввійшло ім'я його дружини - Ксантіппи. На втіху собі він говорив, що коли чоловікові випала погана жінка, це робить його філософом «Люди, - говорив Сократ, -- які бажають стати добрими вершниками, беруть собі коней гарячих, думаючи, що якщо приборкають таких, то легко упораються з усіма. От і я... взяв жінку собі в тому переконанні, що якщо витримуватиму її, то мені легко буде мати справу зі всіма людьми».

Основну частину сократівських роздумів присвячено проблемам моралі: що таке добро і зло, справедливість і несправедливість. Філософія, -вважає Сократ, -- є засобом пізнання добра і зла. Це пізнання Сократ здійснює за допомогою бесід, в яких виходить з фактів приватного життя, конкретних явищ навколишньої дійсності. Він порівнює окремі моральні . вчинки, виділяє в них спільні елементи, аналізує їх, щоб знайти попередньо суперечливі моменти, і, нарешті, зводить їх до вищої єдності на основі ви-" ділення певних суттєвих ознак Таким чином він досягає загального поняття про добро, зло, справедливість, красу тощо.

Сократ вчив, що філософія -- любов до мудрості, любов до знання -- може розглядатися як моральна діяльність у тому разі, якщо знання саме по собі є добро. І це рушійна пружина всієї його діяльності. Сократ вірив, що коли людина знає, що є добре, а що погане, то вона ніколи не вчинить зле. Моральне зло йде від незнання. Отже, знання - це джерело морального удосконалення. Тому істина і моральність -- тотожні поняття. Звідси твердження, що існує істинна моральність. Вона - знання того, що таке добре, а разом з тим що є корисне людині, допомагає її блаженству, життєвому щастю. Сократ виділяє такі основні моральні якості людини: міра (знання, які стримують пристрасті); хоробрість (знання, як перемагати небезпеку); справедливість (знання, як дотримуватися законів божественних і людських).

Виступивши з тезою: «Хто розумний, той добрий», Сократ намагався знайти у свідомості, мисленні людини таку міцну і тверду опору, на якій могли б триматись моральність, суспільне життя, держава. Але Сократа не зрозуміли і не прийняли його співгромадяни - занадто багатьом не до вподоби були його іронія і сарказм Його було звинувачено в розбещенні молоді та в неповазі до богів і священних звичаїв. Засуджений до страти, Сократ відмовляється від утечі, тому що вважає, що хоча суд і несправедливий, але слід підкоритися установленим законам В останній день свого життя, ведучи бесіду зі своїми учнями, говорив, що не боїться смерті, оскільки підготовлений до неї всією своєю філософією і способом життя. Крім того, саме філософствування є не що інше, як умирання для земного життя і підготовка до звільнення безсмертної душі від її тілесної оболонки.

За розповідями, Дельфійський оракул заявив, що немає нікого мудрішого, ніж Сократ. Бажаючи заперечити це твердження, Сократ почав спілкуватися з тими, кого вважав розумнішими за себе, але із здивуванням побачив, що мудрість цих людей показна. Але й тоді Сократ не запишався, а вирішив, що Аполлон через оракула хотів сказати, що він мудріший за інших не тому, що справді мудрий, а тому, що знає, що його мудрість нічого не варта перед мудрістю бога. Інші не мудрі, тому що думають, що вони щось знають. Звідси формула Сократа: «Я знаю, що я нічого не знаю» і переконаність, що його поставлено богами до афінського народу (як ґедзя до коня), щоб він не давав своїм співгромадянам впадати в духовний сон і сприяв моральному та інтелектуальному самовдосконаленню. Саме тому Сократ, впевнений у своїй правоті, доводить, що справжній філософ повинен і померти відповідно до свого вчення.

* Кініки. З ім'ям Сократа пов'язують так звані сократичні школи, засновані його учнями: Антісфеном, Арістіппом, Евклідом. Серед них найбільш відома школа кініків. Умовою досягнення вільного і щасливого життя кініки вважали обмеження потреб. Розуміння вчення і принципів школи J кініків дає багато для розуміння філософії.

Вважають, що сам термін «кінік» означає «собачий», а філософія кініків -- «собача філософія». Засновник цієї школи Антісфен (V ст. до н. е) був найближчим учнем Сократа і навіть свідком його смерті. Одна з головних позицій його вчення - існування лише окремого і відсутність загального ( «коня бачу, а конячності не бачу»). Йому належить також заслуга в розвитку етичного вчення, ідеєю якого є заклик до щасливого життя.

Найвище щастя для людини - «померти щасливою». Адже часто, здавалося б щасливе, життя має страшний кінець. Критерієм і прикладом щасливого життя є життя мудреця, а таким мудрецем може бути тільки кінік, вважають представники цієї школи.

Антісфен вважає, що держава ніколи не може бути носієм добра, якщо в ній простим актом голосування можна бездарних людей зробити полководцями. Таке голосування має не більшу силу, ніж рішення вважати ослів кіньми. Держави тому й гинуть, що не можуть відрізнити хороших людей від поганих. Не може бути джерелом моральних норм і громадська думка. Коли Антісфену сказали, що його багато хто хвалить, він стривожився: «Що ж я зробив поганого?» Щасливе життя -- тільки вільне. Для цього потрібно відмовитись від більшої частини своїх потреб, звести їх до наймізернішого рівня, в якому життя ставиться в один ряд з життям тварин.

* Утім, Антісфен був тільки теоретиком. На практиці намагався втілити в життя його вчення Діоген Синопський (бл. 404-323 pp. до н. е.), що стало приводом для багатьох легенд і анекдотів. Життя Діогена - приклад відповідності філософського способу мислення філософському способові життя.

Діоген максимально зменшив свої потреби, а також загартовував себе: влітку лягав на розпечений пісок, узимку обіймав замерзлі статуї. Жив у. великій круглій глиняній діжці, у таких греки зберігали зерно. Привчив себе не тільки до фізичних поневірянь, але й до моральних принижень. Він просив милосердя у статуї, щоб привчити себе до відмов. Адже люди подають милостиню калікам і жебракам і не подають філософам, тому що знають, що каліками і жебраками вони ще можуть стати, а мудрецями -- ніколи. Діоген знаходив насолоду в самому презирстві до насолоди.

У своїй зневазі Діоген доходив до безсоромності, відмовлявся від загальноприйнятих правил поведінки. На одному обіді йому, котрий називав себе собакою, кинули кості, на які він, підійшовши, помочився. Якщо йому потрібно було поспілкуватися - брав ліхтар і йшов удень по місту. Звідси прислів'я: вдень з вогнем шукати людину. Один багатий вельможа запросив його до себе на обід, щоб потішити гостей. Діоген довго ходив по палацу, роздивлявся мозаїки, статуї, а потім підійшов і плюнув господареві в обличчя, сказавши, що гіршого місця він тут не знайшов. Одного разу він почав кликати людей, а коли ті збіглись, накинувся на них з палицею, кажучи, що кликав людей, а не негідників. Іншого разу, послухавши прибічника Зенона, який доводив, що руху немає, він походив навкруги нього (рух існує), а потім сказав, що на вагомі докази потрібні не менш вагомі аргументи, і побив його палицею. Коли Олександр Македонський підійшов до нього і сказав: «Я - великий цар Олександр», Діоген відповів: «А я собака Діоген». Іншого разу Олександр Македонський підійшов до Діогена, який грівся на сонці, і запропонував йому виконати все, що той попросить, на що Діоген відповів: «Не затуляй мені сонця». Це настільки вразило Македонського, що він сказав: «Якби я не був Олександром, то хотів би бути Діогеном».

Діоген -- не просто нігіліст, «античний хіпі». Понад усіма формами культури значилась у нього філософія, в якій він, щоправда, визнавав лише морально-практичний бік Діоген цінував свій спосіб життя, вважаючи його найкращим тому, що він звільняв людину від усіх умовностей, прихильностей і зводив потреби до мінімуму. Чоловікові, який сказав, що йому немає діла до філософії, Діоген заперечив: «Навіщо ти живеш, якщо не турбуєшся, щоб жити добре?» Якщо Антісфену філософія давала «вміння вести бесіду з самим собою», то Діогену філософія дала «готовність до будь-якого повороту долі». Єдиною істинною державою він вважав весь світ і називав себе «громадянином світу».

Світоглядно-практична позиція Діогена відкривала погляд на інші сторони буття людини, збагачувала інтелектуальний рівень античного світу.

Переворот, який Сократ здійснив у філософії, полягав у тому, що думка стала сама по собі предметом. З нього починається усвідомлення, що істина не є сутністю сама по собі, а такою, як вона є у свідомості; істина є пізнана сутність.

* Платон. Афінський філософ (427-347 pp. до н. е.), походив з аристократичного роду. Справжнє ім'я - Арістокл; Платон -- прізвисько (від «платюс» -- «широкий», «широкоплечий»). Був всебічно освічений, його вчитель - Сократ. Довго мандрував (Греція, Єгипет, Фінікія, Персія, Вавилон). Повернувшись до Афін, відкрив свою школу - Академію (школа знаходилась у саду, посадженому на честь міфічного героя Академа). Слухачів школи називали академіками. Вона проіснувала 915 років (з 386 р. до н. є. до 529 р. н. е.).

Платон залишив багату теоретичну спадщину, що дає можливість глибоко усвідомити сутність його системи, яка справила колосальний вплив на подальший розвиток філософії. В ній уже можна чітко виділити всі чотири складові частини філософського знання: онтологію; космологію; гносеологію; етику.

* Онтологія. Буття - вічне, незмінне, завжди собі тотожне, неподільне, недоступне чуттєвому сприйняттю, його можна досягти тільки розумом Воно багатоманітне, і ця його багатоманітність називається ідеями (ейдос) або сутностями. Отже, буття у Платона -- це образ, ідея, сутність.

Одне з найважливіших положень платонівської онтології полягає в розподілі дійсності на два світи: світ ідей і світ чуттєвих речей. Первинним, «істинно існуючим», Платон називав світ вічних, незмінних, самостійно існуючих сутностей - ідей. Вторинним, похідним від них, він називав усю багатоманітність чуттєво сприйнятого світу. Окремі предмети створюються, знищуються і знову виникають тому, що в досяжному для сприйняття світі є причина, яка робить річ саме такою річчю. Наприклад, дерева існують тому, що є ідея дерева, стіл-тому, що існує ідея столу. Предмети мистецтва створюються тому, що є ідея прекрасного. Свої думки Платон ілюструє на прикладі алегорії «Печера».

Уявімо, що в печері сидять прикуті люди. Спалахи вогню освітлюють стіну, протилежну входу. Перед вогнем якісь істоти носять на довгих жердинах макети звірів, птахів, людей, предметів тощо. Люди не бачать цих істот, манекенів, оскільки не можуть повернути голови, перед їхніми очима - лише тіні, що народились у світлі вогню. Вони не знають іншого світу, крім світу тіней. Якщо комусь із цих людей пощастить звільнитися від ланцюгів і заглянути у світ дійсних явищ, він буде несказанно вражений його багатством і різноманітністю. І якщо надалі йому доведеться знову бути ув'язненим у цій печері, він житиме у мріях про реальний прекрасний світ. Отже, всі люди живуть у світі тіней, в нереальному світі, а є інший, істинний світ, і вони повинні прагнути побачити його очима розуму.

Ідеї -- це зразки, а інші речі відповідають їм і стають подібними до них. Ідеї можна розглядати і як мету речей. Кількість ідей велика, але не безмежна: їх стільки ж, скільки речей, явищ, процесів, станів, якостей, відношень та ін. Ідеї мають свою ієрархію, і найвищою серед них виступає ідея добра - джерело істини, гармонії, краси. Те, що в чуттєвому світі є Сонцем, в ідеальному - є ідеєю блага.

Для пояснення різноманітності чуттєвого світу Платон вводить поняття матерії. Вона, за Платоном, -- первинний матеріал, з якого з'являються всі чуттєво існуючі речі. Платон вважає, що матерія може набувати будь-якої форми, тому що вона зовсім безформна, невизначена, є можливістю, а не дійсністю.

Багатоманітність буття-ідей поставила перед Платоном завдання пояснити зв'язок між ними, з'ясувати єдність самого світу. Для вирішення цього питання Платон звертається до поняття Єдиного, яке саме по собі не є буттям, але є вищим за нього і становить умову можливості існування буття, тобто ідей. Поняття Єдиного є вищим поза всіляке існування і багатоманітність. Це єдине ототожнюється з вищим добром, до якого все прагне і завдяки якому все має своє буття. Найвище ж благо знаходиться по той бік усякого буття, воно є трансцендентним, отже, недоступним розумові Про нього нічого невідомо, крім заперечення, яке вказує тільки на те, чим воно не є.

* Космологія. З ученням про буття в системі Платона тісно пов'язується космологія. Він розвиває учення про створення божеством Космосу з первісного Хаосу. Творець світу -- божественний деміург, який був добрим і побажав влаштувати все так, щоб було добре. Заставши все в безладному русі, він з безладдя зробив порядок, вважаючи, що це в будь-якому разі краще. Потім вселив розум у душу Космосу, а душею облагородив тіло. Таким чином, Космос промислом божим одержав буття, наповнене душею і розумом Платон був переконаний, що небесні тіла - це видимі боги, які, як і люди, володіють тілом і душею.

* Теорія пізнання спирається на вчення Платона про душу. Людина як тілесна істота -- смертна, а душа - безсмертна. Після смерті вона звільняється від тілесного покриву, як від ув'язнення, починає вільно мандрувати в піднебесній сфері. Під час цієї мандрівки вона входить у світ ідей і споглядає їх. Тому процес пізнання полягає у пригадуванні душею тих ідей, які вона колись споглядала. Істинне знання дає тільки мислення (воно дає знання ідей). Чуттєве сприйняття породжує лише думки про речі. У зв'язку з цим процес пізнання Платон визначає як діалектику, тобто мистецтво вести розмову, мистецтво ставити запитання й відповідати на них, пробуджуючи спогади. На цьому принципі будувалась робота платонівської Академії. Теорія пригадування, дістала назву анамнезис. Вона пройнята інтелектуальним аристократизмом, оскільки піднятись над впливом чуттєвих речей, звільнити душу від тілесного гніту і досягти світу вічних ідей може тільки мудрець - філософ. Завдання філософії -- спрямувати духовну діяльність людини на абсолютні цінності, ідеальне буття, адже тільки завдяки філософії можна досягти найсуттєвішого в людському житті. Суть мудрості полягає в досягненні царства ідей, у розгляді всіх природних речей і людських справ саме з цих надчуттєвих позицій.

Досягнуте істинне знання є умовою моральних вчинків. Цим знанням володіє душа, яка складається з трьох частин: розумна; вольова; чуттєва. Розумна частина - основа мудрості; вольова - основа мужності; чуттєва - основа міри і добробуту. Гармонійне поєднання всіх трьох частин душі під керуванням розуму приводить до справедливості

* Етика. Орієнтована на самовдосконалення особистості, створення держави. Суспільне, державне начало є вищим за індивідуальне, особисте. Відповідно до трьох частин душі люди поділяються на три типи: філософи, які повинні очолювати державу, управляти нею; воїни, завдання яких - охороняти державу від зовнішніх і внутрішніх ворогів; ремісники, селяни, зобов'язані сумлінно виконувати свої виробничі функції. Ідеальна держава повинна бути покровителькою релігії, виховувати в громадян благочестя, боротися проти зневір'я, безбожності.

Зміцненню ідеальної держави слід підпорядкувати систему виховання й освіти. Кожному стану відповідатиме свій рівень освіти. Наприклад сукупність гімнастики, музики і математики - обов'язкове коло освіти для воїнів. Найбільш здібні можуть навчатися діалектики, але після оволодіння нею вони стають філософами-правителями. Освіта і виховання мають важливе значення для навчання доброчинності, яка є основою справедливості як найвищого блага. Несправедливість - зло, яке належить до таких типів державного устрою: тімократії (влади честолюбців); олігархії (влади багатих); тиранії (влади сваволі); демократії (влади анархії). Ідеальна держава повинна позбавити громадян несправедливості.

У вченні Платона вперше поставлено питання про відношення мислення і буття, матеріально-чуттєвого та ідеально-суттєвого світу. Вирішуючи це питання однозначно, Платон закладає основу ідеалістичного напряму в філософії, який знайшов своє продовження у Арістотеля і неоплатоніків і найяскравіше розробляється у середньовічній філософії.

3.1.6 Філософська система Арістотеля

* Найвидатнішим давньогрецьким філософом був Арістотель (384-322 pp. до н. е.). Його батьківщина - поліс Стагір, поряд з Македонією, від якої він залежав. Батько філософа Нікомах був придворним лікарем македонського царя Амінти II, а сам Арістотель - сучасник сина Амінти, майбутнього царя Філіпа II, батька Олександра Македонського, у якого Арістотель був учителем Філіп II благословляв долю, завдяки якій його син народився в епоху Арістотеля Сам же Олександр говорив: «Я поважаю Арістотеля нарівні зі своїм батьком: якщо батькові я зобов'язаний життям, то Арістотелю - всім, що робить його цінним».

Сімнадцятирічний Арістотель стає слухачем Академії Платона, де він пробув двадцять років Платон високо оцінив геніального юнака, як і Арістотель - Платона. Утім, він зміг побачити недосконалі сторони платонівського вчення, що в майбутньому дало йому змогу сказати: «Платон мені друг, але істина дорожча».

Після смерті Платона Арістотель довгий час мандрує і вже п'ятдесятирічним повертається до Афін, де відкриває свою філософську школу - Лікей (звідси -- ліцей), названу так тому, що знаходилась поряд з храмом Аполлона Лікейського. Вона називалась «перипатетичною» -- «прогулянковою», а учні - «перипатетиками», тобто ті, які прогулюються.

Арістотель - мислитель-енциклопедист залишив твори у всіх важливих галузях знання. Серед них природничо-наукові «Про фізику», «Про небо», «Про походження тварин», «Про душу»; логічні - «Органон» («Категорії», «Аналітика», «Топіка»); філософський твір «Метафізика»; з ораторського мистецтва - «Поетика», «Риторика».

Арістотелю належить заслуга першого розподілу наук, виділення для кожної з них спеціальних галузей досліджень, встановлення різниці між теоретичними, практичними і творчими науками. Отже, теоретичні: метафізика - вивчає першопричини всіх речей, всього суттєвого; фізика - вивчає стан тіл і визначення «матерії»; математика - вивчає абстрактні властивості реальних речей. Практичні: етика - наука про норми поведінки людей; економіка; політика. Творчі науки: поетика - теорія віршоскладання; риторика - теорія ораторського мистецтва і мистецтва ремесла.

Заслугою Арістотеля є і вчення про матерію. Пояснюючи чуттєвий світ, Арістотель висуває поняття матерії, яка для нього - первинний матеріал, потенція речей. Актуальний стан, що перетворює матерію з можливості на дійсність, - це форма. На відміну від Платона, Арістотель замінює поняття ідеї поняттям форми. Вона - активне начало, початок життя і діяльності Сутність - це одиничне, яке володіє самостійним буттям Форма дає відповідь на запитання «Що є річ?» і є субстанцією речі. Сутності поділяються на нижчі, які складаються з матерії (це всі предмети чуттєвого світу), і вищі, чисті форми. Найвища сутність -- це чиста форма, що існує без матерії, першодвигун, який служить джерелом усього космосу.

Важливе місце в розгляді цієї проблеми займають класифікація і аналіз причин. Арістотель виділяє чотири види причин:

- матеріальні -- ті, з яких складаються речі, її субстрат,

- формальні - ті, в яких форма проявляє себе, створюючи сутність, субстанцію буття. Кожна річ є те, що вона є;

- діючі (виробляючі) - ті, що розглядають джерело руху і перетворення можливості на дійсність, вони є енергетичною базою формування речей;