Потенціал і ефективність освітньо-інформаційної політики

Освіта в країні така, якою їй дозволяє бути економіка, - вважають окремі науковці. Можна погодитися з цією думкою, проте в схему такої залежності не вкладається світова криза в освіті, яка, навпаки, зумовлена суспільним розвитком, зокрема, - в інформаційній сфері. Схема “економіка - освіта” справді “працює” в нашій країні, як і на всьому пострадянському просторі, та й то лише тому, що до розпаду СРСР у нас був у цілому набагато кращий стан освіти, ніж сьогодні, що він відповідав основному завданню соціалізації індивіда в радянській системі та підтриманню становища країни на міжнародній арені, хоча звинувачення в тоталітарності стосуються й системи освіти, що функціонувала в Радянському Союзі [див.: 142, с.95]. М.Кольчугіна в цьому зв'язку справедливо зазначає, що незважаючи на негативні тенденції, “радянська система освіти, як колись, залишається однією з найбільш ефективних” [101, с.75-84].

Звичайно, система освіти змінюється відповідно до внутрішньої логіки свого розвитку, але зміни ці незрівнянні за темпами, масштабами, формами і значущістю з інноваціями, які привносяться суспільством ззовні. Інакше кажучи, “соціальна гіподинамія” системи освіти зазнає дедалі більшого перетворюючого впливу суспільних структур.

Ці зовнішні впливи активізують у цілому неповоротку систему освіти, роблячи її більш рухомою, проте притаманний їй динамічний консерватизм одночасно посилює її здатність чинити опір інноваціям. Суть цього явища полягає в тому, що в результаті зовнішньої дії система освіти, безумовно, перебудовується, змінюючи свої форми, але суть її часто залишається незмінною. Інкорпоруються ті нововведення, що не суперечать існуючій парадигмі.

Сила зовнішнього впливу на систему освіти сьогодні помітно зростає. Не завжди, звичайно, таке втручання виправдане, тому що за певних обставин система освіти може втратити внутрішньо притаманний їй потенціал саморозвитку, що є вагомим доказом міри відповідальності суспільства за будь-які політичні й управлінські рішення щодо розвитку освіти. Про це пише директор Міжнародного інституту планування освіти Ж.Аллах: “Кожне рішення, що стосується освіти, - відповідальний політичний крок, який спрямований на зняття напруженості між інтересами і метою, що необхідно для визначення загальної політики і розв'язання суперечності між конфліктуючими сторонами. На політичному рівні ці суперечності існують у всіх країнах. Рідко хто сумнівається, що компроміси і розв'язання суперечностей - частина діяльності уряду. Але, якщо йдеться про освіту, то суперечності, закладені в політичних рішеннях, не визнаються. Офіційні заяви з освітньої політики рідко торкаються конфліктів щодо мети освіти. При переході від того, що зазвичай вважається політикою до більш вузької сфери освіти значення слів майстерно змінюються й окремі суперечності затушовуються, щоб випливти в іншому вигляді. Може здатися, що в більшості країн існує домовленість: конфлікти і жорстокі реалії світу політиками повинні бути відфільтровані, перш ніж вони досягнуть освіти. Оскільки проблеми освіти зачіпають все суспільство, суперечності “йдуть під воду” стають такими, які важко виявляються і важко розв'язуються” [243].

Отже, сьогодні для вдосконалення системи освіти важливо розуміти можливості впливу соціально-економічної політики держави на трансформацію системи освіти в цілому, як і на інформаційно-освітню політику зокрема.

З іншого боку, освіта повинна бути готовою дати адекватну відповідь на серйозні виклики, які постали перед нею в нинішніх умовах переходу людства до інформаційного суспільства. Все це спонукає до пошуку найбільш оптимальних шляхів і методологічного забезпечення модернізації теорії та практики освіти на початку ХХІ століття.

1.2 Трансформація форм і змісту освіти в інформаційному суспільстві

Сьогодні перед людством як ніколи гостро постала проблема вибору оптимальних шляхів подальшого розвитку, що передбачає перетворення різних сфер соціального життя. Для нього характерний і пошук нових систем освіти, більш демократичних, диверсифікованих, результативних, які враховують інтереси суспільства, долають професійну замкнутість і культурну обмеженість, орієнтуються на високоосвічену, всебічно розвинуту, гармонійну особистість. Нові вимоги до рівня освіти в цілому диктуються сьогодні в основному переходом до інформаційного суспільства.

Розвиток сучасної цивілізації характеризується різким зростанням обсягів інформації, знань, а також ролі інформаційних технологій в житті суспільства. Це показник переходу людства до інформаційної доби. Одним із критеріїв такої трансформації може слугувати відсоток населення, зайнятого у сфері інформаційних послуг, оскільки, на думку вчених, якщо в суспільстві понад 50% населення працює у сфері послуг - настала постіндустріальна фаза його розвитку, якщо ж понад 50% населення займається сферою інформаційних послуг, таке суспільство стало інформаційним [див.: 1].

Нині світ якщо й не усвідомлюється, то, принаймні, “відчувається” як якийсь заплутаний лабіринт, у якому без об'єктивної, перевіреної досвідом інформації безглуздо навіть намагатися відшукати дороговказну нитку. При цьому поняття “постіндустріальне суспільство”, “інформаційне суспільство” та “суспільство, що ґрунтується на знаннях”, як правило, використовуються як синонімічні, хоча фіксують різні межі історичного процесу [див.: 208].

Поняття “інформаційне суспільство” з'явилося в другій половині 1960-х років. Винахід самого терміну “інформаційне суспільство” приписується професору Токійського технологічного інституту Ю.Хаяши. Вперше основні характеристики суспільства знання були визначені в звітах, представлених японському уряду рядом організацій - Агентством економічного планування, Інститутом розробки використання комп'ютерів, Радою із структури промисловості. Показовими є самі назви документів: “Японське інформаційне суспільство: теми і підходи” (1969 р.), “Контури політики сприяння інформатизації японського суспільства” (1969 р.), “План інформаційного суспільства” (1971 р.) [див.: 3, с.30-35].

У згаданих звітах високоіндустріальне суспільство визначалось як таке, де розвиток комп'ютеризації надає людям доступ до надійних джерел інформації і позбавляє їх від рутинної роботи, забезпечуючи високий рівень автоматизації виробництва. При цьому найбільш істотні зміни відбуваються безпосередньо в самому виробництві, продукт якого стає більш «інформаційно містким», що веде до значного збільшення частки інновацій, дизайну та маркетингу, і в першу чергу - його вартості. Виробництво інформаційного продукту, а не продукту матеріального, на думку авторів, буде рушійною силою освіти і подальшого розвитку суспільства.

Новій інформаційній ері розвитку людства повинна відповідати нова філософія освіти, нові освітні системи, нова модель навчання. Сьогодні цілком ясно, що в умовах інформаційного суспільства, в процесі переходу від "споживацької" до нової, гуманістичної концепції людини, головним в освіті XXI століття має бути рух до людини, до її духовності, розвиток її творчих здібностей, боротьба з технократичним снобізмом. Ця центральна настанова з удосконалення освіти закладена в цілому ряді національних і міжнародних проектів: "Освіта для двотисячного року" (Німеччина), "Освіта для американців XXI століття (США), "Освіта майбутнього" (Франція), "Модель освіти для XXI століття" (Японія) та ін.

У США метою освіти проголошено розвиток особистості, розуміння підлітком себе, своїх можливостей, упевненості в собі, вміння легко адаптуватися до змін у житті; озброєння базовими знаннями, мовними та математичними навичками; розвиток цікавості до безперервної освіти і вміння набувати знання самостійно; екологічна освіта і виховання; розвиток мислення і здатності приймати самостійні рішення; підготовка до майбутньої професійної діяльності, кар'єра і сімейне життя; естетичне й етичне виховання, розвиток уміння розумно використовувати вільний час; розвиток громадянської відповідальності, шанобливе ставлення до закону і влади, розуміння соціально-економічної та політичної системи держави; оволодіння комунікативними навичками, розвиток духу співдружності та кооперації тощо [див.: 169, с.183-184].

Водночас загальний перебіг модернізації значною мірою визначається тими, хто її здійснює. У підготовці генерації високоморальних, інтелектуально розвинених, естетично обдарованих і творчо налаштованих професіоналів полягає найважливіша місія освіти.

Дуже швидко ця проблематика стає однією з провідних у західній соціології та політології. Основний акцент у дослідженнях цього часу ставиться в основному на доконечності вдосконалення засобів отримання, обробки та поширення інформації, на результатах їхнього використання в економічній сфері. Зумовлено це бурхливим розвитком і конвергенцією інформаційно-телекомунікаційних технологій, що сприяли революційним змінам на світовому ринку.

Гуманітарні аспекти формування нового суспільства, зокрема, соціальні проблеми, стали активно вивчатися лише в результаті усвідомлення того, що спостережуваний якісний стрибок у розвитку інформаційних технологій породив нову глобальну соціальну революцію, що за силою свого перетворюючого впливу на суспільство нітрохи не поступається революціям минулого.

Величезна наукова спадщина розкриває проблеми та перспективи розвитку інформаційного суспільства як суспільства нового типу (А.Артамонов, М.Бангеманн, Д.Белл, П.Дракер, С.Дятлов, М.Кастельс, Р.Катц, О.Кедровський, І.Курносов, Д.Лайона, М.Маклюен, Дж.Мартін, І.Масуд, Ю.Нестеров, Е.Орлов, А.Петров, М.Постер, А.Ракітов, Д.Рісман, Г.Смолян, Т.Стоун'єр, Е.Тоффлер, О.Фінько, Д.Черешкін, Х.Шрадер та ін.).

Головною метою інформаційного суспільства є забезпечення правових і соціальних гарантій того, що кожен громадянин, який перебуває в будь-якому місці та в будь-який час, зможе отримати всю необхідну для розв'язання своїх проблем інформацію. При цьому важливими показниками розвитку інформаційного суспільства стають кількість і якість інформації, ефективна передача та використання. Додатковим критерієм є доступність інформації для кожної людини, яка досягається зниженням її вартості в результаті розвитку та своєчасного впровадження нових телекомунікаційних технологій. При цьому інформаційне суспільство повинно поліпшувати життя людей, створювати умови для їх максимальної самореалізації.

Можна виділити загальні ознаки інформаційного суспільства, що знайшли своє відображення в існуючих концепціях його розвитку, поєднуючи в собі як філософські, так і прикладні аспекти:

-інформаційне суспільство розуміється як суспільство нового типу, що формується в результаті нової соціальної революції, вибухового розвитку та конвергенції інформаційних і комунікаційних технологій;

-це суспільство, в якому головною умовою благополуччя кожної людини і кожної держави стає знання, отримане завдяки безперешкодному доступу до інформації та вмінню нею користуватися;

-таке суспільство, з одного боку, сприяє взаємопроникненню культур, а з іншого - відкриває кожному співтовариству і кожній людині нові можливості для самоідентифікації [56].

У концепціях переходу до інформаційного суспільства, як правило, використовується комплексний підхід, заснований на підтримці балансу інтересів держави, суспільства, підприємницьких структур і особи.

Оскільки формування інформаційного суспільства відбувається в умовах стрімкого поступу нових інформаційних і телекомунікаційних технологій на тлі глобалізації ринків, то для гармонійного входження в нього й дотримання необхідного балансу потрібні координуючі зусилля з боку держави як органу, здатного найбільш повноцінно виразити і забезпечити інтереси всього суспільства. Цього можна досягнути лише за дотримання ключового принципу: будь-який розвиток спирається не стільки на можливості об'єктів, скільки на людський потенціал, що доводить визначальну роль освіти як умови його виявлення та реалізації. Йдеться передусім про інтелектуалізацію, пов'язану з глибинним перетворенням людського потенціалу, що також відбувається через освіту [див.: 124, с.389].

Отже, майбутнє стає залежним від ставлення суспільства до освіти, від того, як трактується не тільки статус освіти, а й сам її зміст і функції. Починає усвідомлюватися та обставина, що майбутнє суспільства залежить не тільки від здатності сучасної людини прийняти нову систему координат, а й від того, чи здатна вона стати іншою за своїми інтересами, потребами, ціннісними настановами.

Шлях становлення інформаційного суспільства, який ознаменувався перетворенням суспільних відносин через кардинальні зміни у сфері обробки інформації дістав назву інформаційних революцій.

Перша революція пов'язана з винаходом писемності, що привело до гігантського якісного й кількісного стрибка. З'явилася можливість передачі знань від покоління до покоління. Друга (середина XVI ст.) викликана винаходом книгодрукування, що радикально змінило суспільство, культуру, способи діяльності. Третя революція (кінець XIX ст.) зумовлена винаходом електрики, завдяки якій з'явилися телеграф, телефон, радіо, здатні оперативно передавати інформацію в будь-якому обсязі. Четверта зі згаданих революцій (70-і рр. XX ст.) пов'язана з винаходом мікропроцесорної технології та появою персонального комп'ютера. На мікропроцесорах і інтегральних схемах створюються комп'ютери, комп'ютерні мережі, системи передачі даних (інформаційні комунікації).

Все це призвело до виникнення нової - інформаційної індустрії, пов'язаної з удосконаленням технічних засобів і технологій виробництва нових знань, які, на думку Ж.-Ф.Ліотара, відіграватимуть основну роль у світовому суперництві за владу [див.: 128, с.20].

Аналізуючи доінформаційне суспільство, зазначимо, що в ньому знання мало характер штучності, персоніфікованості та було об'єктом більш-менш поглиблених рефлексій членів цього суспільства. У нинішньому же світі безперервність інновацій приводить до перманентного зсуву та змішування вельми різних духовних, у тому числі й гносеологічних пластів. Ця ситуація зробила сучасну людину байдужою стосовно нового знання. Сьогодні важко уявити щось, що вийшло б зі сфери науки, здатним справді вразити уяву як професіонала-вченого, так і “людину з вулиці”, стати предметом зосереджених роздумів і серйозних суспільних обговорень. Раніше (скажімо, сто років тому) світ уявлявся цілком раціональним і таким, що вкладається в якусь загальну схему.

Починаючи з 60-х-70-х років, учені почали надавати серйозного значення концепції інформаційного суспільства, чи суспільства, що ґрунтується на знаннях, а разом з ним і взаємопов'язаним поняттям “інформація” та “знання”. При цьому підкреслювалося, що далеко не будь-яка інформація постає у вигляді знання. Річ у тім, що раніше ці поняття ототожнювалися, стверджувалося, що знання, по суті, це і є інформація про навколишній світ і саму людину, якийсь інформаційний результат пізнавального процесу, що з різним ступенем достовірності відображає в свідомості людини об'єктивні властивості та закономірності предметів і явищ навколишнього світу.

Незважаючи на те, що й нині однозначного розв'язання проблеми співвідношення знання та інформації немає, ми можемо стверджувати, що між поняттями “інформація” та “знання” існує глибокий діалектичний взаємозв'язок, такий глибокий, що деколи ці поняття в нашій повсякденній практиці ототожнюються, особливо коли йдеться про те стрімке зростання людського знання, що відбувається в наш час і, за словами Д.Робертсона, “веде до цивілізації нового рівня, глибшої та значнішої від усіх попередніх” [182].

Світова наукова думка, намагаючись осмислити цей “новий рівень”, використовує поняття “суспільство знань”. Суть його полягає в тому, що отримання знань і їх застосування в житті є надзвичайно важливим. Знання перетворюється на особливий товар, який не залежить від будь-якого виробництва чи сфери послуг. Майбутнє за тими суспільствами, які спроможні будуть забезпечити такий стан речей, коли знання стане “загальним благом” [202, с.19].

В еру постіндустріального суспільства з його можливостями у сфері інформаційних технологій, важливо розуміти відмінності між інформацією і знанням, інформацією і відомостями (даними) та, можливо, між знанням і мудрістю. Проте сьогодні ми змушені констатувати, що поняття “інформація” настільки ж невизначене, як і поняття “знання”. Навіть в енциклопедичних виданнях і словниках інколи можна прочитати таке: “інформація, відомості, повідомлення - чіткого визначення терміну немає” [4, с.325]. Багато модних напрямів науки і практики обходяться без серйозних визначень своїх фундаментальних термінів і понять, оперуючи поширеними й звичними виразами, що увійшли у вжиток сотні років тому.

Знання часто трактується як форма відображення тієї чи тієї сторони об'єктивної дійсності. На думку В.Кушерця, знання - це і є “кінцеве відображення тієї чи іншої сторони об'єктивної дійсності в голові людини, виражене у вигляді ідей (понять, уявлень про якийсь предмет чи явище)” [123, с.44]. Воно містить у собі як об'єктивний зміст, так і суб'єктивну значущість. Але не всі знання і не за будь-яких умов стають інформацією. Нею можуть стати лише ті знання, яким притаманний елемент новизни, евристичності, корисності. Тому сучасна людина повинна не тільки володіти якимсь певним обсягом знань, а й уміти вчитися - шукати і знаходити інформацію, потрібну для розв'язання тих або тих проблем, використовувати її достовірні джерела, постійно розширювати і вдосконалювати свій інтелектуальний потенціал.

Звідси випливає, що зміст поняття інформації можна визначити як знання, відомості про навколишнє середовище (об'єкти, явища, події, процеси), які зменшують наявний ступінь невизначеності, неповноту знання. Вони повинні бути відокремлені від їх творців і перетворені на повідомлення, виражені певною мовою у вигляді знаків, записані на матеріальному носії та відтворювані усно, письмово чи в інший спосіб [див.: 124, с.73]. Усе це важливо для використання знання як стратегічного ресурсу трансформації соціуму, що проявляється у вигляді інформаційного потенціалу культури.

У свою чергу, дедалі більше занепокоєння викликає фактична неможливість збереження традиційного порядку доступу до знань, якій порушується процесами, пов'язаними з періодичним оновленням і поширенням загальної інформації засобами масової інформації, а також продовженням освіти тощо.

Тож із переходом людства до інформаційної доби відбуваються радикальні зміни в усіх сферах життя, в тому числі й у змісті, формах і можливостях освіти, що зумовлює переосмислення теорій, концепцій, завдань навчального процесу з орієнтацією на нові соціокультурні та ціннісні пріоритети.

З трьох форм так званої “духовної предметності” - знань, цінностей і проекту - освіта зорієнтована в основному лише на знання, хоча повинна відображати всі вказані форми у нерозривній єдності, сумірній внутрішньому світові людини. Тобто освіта повинна давати не лише знання, а й розуміння їхньої цінності та шляхів їх ефективного застосування, формуючи особистостей інтернального, а не екстернального типу [див.: 115, с.38-43].

У цьому контексті важливим є ще один аспект удосконалення системи освіти засобами освітньо-інформаційної політики, який варто враховувати в процесі модернізації - це у диференціація функцій півкуль головного мозку та можливості гармонійного співвідношення між ними. Не виключено, що левова частка проблем сучасної освіти полягає в домінуючому розвитку аналітично-дискурсивного лівопівкульного раціонального мислення, хоча, зрозуміло, це лиш один із типів осмислення буття людиною. Є ще чуттєвий (правопівкульний) і медитативний (функціональний синтез, узгоджена психофізична гармонія півкуль) [див.: 205, с.92-95]. І тому нова парадигма освіти повинна забезпечити структурну та процесуальну єдність чуттєво-емпіричної та абстрактно-теоретичної сфер особистостісного розвитку людини. При цьому слід особливу увагу приділяти саме актуалізації правопівкульного потенціалу пізнавально-творчої діяльності людини.

Основні вимоги формування змісту освіти сформульовані в головних нормативних документах і наголошують переважно на знаннях, уміннях і навичках, які мають бути результатом успішного навчання. Такий підхід до основних засад змісту освіти, безумовно, є традиційним, але недостатнім у сучасних умовах, оскільки метою навчання нині вважається виховання бажання та вміння вчитися. Тому комплекс знань, умінь і навичок є підґрунтям для набуття необхідних життєвих компетентностей.

У цілому ж аналіз нормативних документів, які з'явилися в роки незалежності України в галузі освітнього законодавства показав, що було прийнято низку законів і урядових постанов, які стали підставою для розробки та впровадження сучасного змісту освіти, серед яких - Державна національна програма “Освіта (Україна XXI століття)” “Національна доктрина розвитку освіти у ХХІ ст.”, Закон “Про освіту”, закони України “Про загальну середню освіту”, “Про позашкільну освіту”, “Про професійно-технічну освіту”, постанови Кабінету Міністрів України тощо. В законі “Про загальну середню освіту” було передбачено розробку стандартів початкової, базової та повної середньої освіти та ін. [73, с.103-126].

Але незважаючи на наявність усіх цих важливих документів, освіта на державному рівні так і не стала по-справжньому пріоритетною. Всі зусилля суспільства, громадськості, спрямовані на те, щоб змінити становище, поки що залишаються безрезультатними. “Це одне із завдань, яке маємо реалізувати як у суспільстві, так і державі. Воно не на місяць і навіть не на рік. Але ми постійно повинні працювати над зростанням цієї тенденції” [113].

Зміст освіти в незалежній Україні повинен базуватися на державній ідеології, основу якої становить державна національна ідея. [92]. Тому стрижнем національної освіти визнається українознавство, культура народу. Кожен навчальний предмет повинен відображати відповідні грані історії та життя України як космогеосоціокультурного феномена [див.: 171, с.8-13; 214, с.15-17; 138, с.14-15; 123, с.154-160]. При цьому, в першу чергу, потрібно говорити про вселюдські цінності, тим паче, що вони перебувають у нерозривній єдності з національними, доповнюючи і збагачуючи одні одних.

Національні цінності освіти, як і загальнолюдські - не статичні, а історичні, тобто перебувають у постійному розвитку під впливом змін у житті країни загалом. Одним із вирішальних чинників удосконалення національних цінностей освіти є їхня чітка гуманістична спрямованість і демократична суть, а також зв'язок із народними витоками.

Специфічною властивістю національних освітніх цінностей є те, що в кращих своїх зразках вони є вселюдськими цінностями освіти. Основні національні цінності української освіти включають цінності народної культури, традиції народу, що історично склались у сфері навчання та виховання дітей і юнацтва, класичну спадщину видатних педагогів і т ін.

Національна спрямованість є однією з головних характеристик змісту освіти в Україні, що полягає в "невіддільності освіти від національного ґрунту, в її органічному поєднанні з національною історією і народними традиціями, збереженні й збагаченні культури українського народу, визнанні освіти важливим інструментом національного розвитку та гармонізації національних відносин" [58, с.9].

Потрібна напружена цілеспрямована робота з національного виховання, головною метою якої, як підкреслюється в державній програмі "Освіта", є набуття молодим поколінням соціального досвіду, спадковість духовного надбання українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних відносин, формування у молоді незалежно від національної приналежності особливих рис громадян української держави, розвинутої духовності, фізичної досконалості, моральної художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури [див.: 58, с.9; 198, с.5; 197, с.87-91]. Все це передбачає відповідну зміну підходів до організації навчання на основі реалізації принципу системності освіти.

Системність - універсальна якісна характеристика освіти, що знаходить своє відображення в таких поняттях, як “загальносвітова система освіти”, “регіональна”, “державна” тощо. Поділ освітніх систем, як правило, здійснюється за територіальними, національно-етнічними ознаками, характером (системи дошкільної, середньої, вищої освіти, професійно-технічної) і т.ін. Системних якостей освіті надає наявність інваріантних якостей, що характеризують як систему в цілому, так і окремі компоненти, що її формують, незалежно від їх рівня та профілю. Це передусім гнучкість, динамічність, варіативність, адаптивність, стабільність, прогностичність, наступність, цілісність [45, с.48].

Отже, модернізація освіти вимагає якісно нової системи, а це у свою чергу спонукає до аналізу всіх елементів досліджуваної системи, їх внутрішніх і зовнішніх зв'язків, якості та рівня виконання системою головної корисної функції, виявлення внутрішніх і зовнішніх суперечностей, прихованих резервів і меж розвитку як окремих елементів і зв'язків, так і системи в цілому. Система освіти є соціальною системою, основне призначення якої полягає у виконанні корисних освітніх функцій і задоволенні освітніх потреб суспільства.

Виходячи з цього зміст освіти інформаційного суспільства (суспільства, що ґрунтується на знаннях) не повинен замикатись у своїх національних межах, бути відмежованим від зарубіжного досвіду, а повинен базуватися на засадах відкритості, інтеграції до світових освітніх структур, поглиблення співпраці з міжнародними, регіональними й національними освітніми фундаціями з метою творчого запозичення кращого зарубіжного досвіду, зближення рівнів освітньої підготовки в різних країнах і регіонах, швидкого освоєння новітніх технологій навчання, залучення зарубіжних інвесторів тощо.

Відкритість освітнього простору слугуватиме розширенню можливостей особи для отримання освіти, підвищуватиме доступність освіти для широких верств населення, включаючи україномовне населення країн ближнього і дальнього зарубіжжя. Для порівняння можна звернути увагу на те, що частка США серед світового контингенту студентів-іноземців становить 32%, Великобританії, Швеції - 16%, Австрії - 11,8%, Німеччини - 8,1%, Франції - 7,7%, Данії - 6%, Ірландії - 4,9% [107, с.66].

В рамках програми Європейського Союзу ТЕМПУС реалізовано 126 проектів, у яких бере участь і Україна із загальним бюджетом близько 27 млн. євро [163, с.8]. Практично всі навчальні заклади України, починаючи від дошкільних установ і закінчуючи вищими навчальними закладами, здійснюють міжнародну співпрацю із зарубіжними партнерами. Йде широкий обмін учнями, студентами, які вивчають іноземні мови, беруть участь у міжнародних олімпіадах, фестивалях, спортивних змаганнях.

Міжнародні контакти в галузі освіти постійно розширюються. Співпраця здійснюється з багатьма державними і недержавними організаціями, закладами, програмами і фундаціями, яких налічується близько 30. Серед них, такі престижні, як Рада Європи, ЮНЕСКО, фундації Сороса, Фулбрайта, Ендрю, Форда та багатьох інших. На основі угод пряму співпрацю здійснюють понад 80 ВНЗ України з 620 зарубіжними вищими навчальними закладами [див.: 163, с.8-11].

Зрозуміло, що для посилення процесів інтеграції освіти важливо мати єдиний підхід, який забезпечуватиме рівні можливості для всіх громадян, держави яких беруть на себе зобов'язання входження в єдиний освітній простір. Це передбачає здійснення відповідної освітньої політики, спрямованої на взаємне узгодження змісту планів і програм навчання, визначення статусу професорсько-викладацького складу, координацію досліджень і розробку нових технологій в освіті, надання права вільного пересування учням і викладачам. Реалізації такої політики покликані сприяти створені при Міністерстві освіти і науки України з метою вдосконалення та координації управління міжнародними зв'язками Координаційна Рада і ряд комісій з основних напрямів міжнародної співпраці, а також Український міжнародний центр "Освіта" [див.: 249].

“Освіта належить до таких інституцій, - підкреслюють Л.Губерський, В.Андрущенко, М.Михальченко, - від якості й рівня розвитку яких безпосередньо залежить прогрес суспільства загалом і людської особистості зокрема” [52, с.500]. Та головним усе ж таки в усіх модифікаціях суспільства, пов'язаних із входженням України в єдиний інформаційний простір, повинна залишатись орієнтація на людину, головні людські чесноти - справедливість, совість, етична чистота, прагнення творити добро.

Кожна людина унікальна, тому система освіти має бути особистісно зорієнтованою, задовольняти не тільки суспільні, а й індивідуальні потреби в освітніх послугах, усебічно розвивати неповторні творчі здібності. Потенціал освіти в інформаційному суспільстві формується та реалізується не тільки державою, а й кожною конкретною людиною, від якої залежить ефективність інформації, доступної для всіх у вигляді відкритої можливості. Спосіб актуалізації можливостей визначається передусім особистістю, що постає не тільки об'єктом, а й активним суб'єктом інноваційної освітньої діяльності.

Задовольнити потреби таких особистостей в освітніх послугах за умови збереження жорсткої, малорухливої структури навчальних планів і програм, консервативно-репродуктивної системи передачі та сприйняття інформації, неуважного ставлення до зростаючих освітніх потреб індивіда, ігнорування питань, які пов'язані з подальшою професійною долею людини, практично неможливо.

Головним завданням освіти є вироблення в учнів відповідних компетентностей, оскільки саме компетентності, на думку багатьох зарубіжних експертів, є тими індикаторами, які дозволяють визначити готовність того, хто навчається, до життя, його спроможність до подальшого розвитку й активної участі в житті суспільства. Компетентності ґрунтуються на здатності сприймати виклики часу й адекватно на них відповідати, що надає діяльності людини соціокультурної значущості.

На думку сучасних педагогів, саме набуття життєво важливих компетентностей відкриває перед людиною широкі можливості орієнтуватись у сучасному суспільстві, інформаційному просторі, швидкоплинній трансформації ринку праці тощо. Компетентнісний підхід у розумінні змісту освіти став новим концептуальним орієнтиром, який породжує безліч дискусій і спонукає до пошуків шляхів актуалізації закладеного в ньому методологічного потенціалу.

Науковці вважають, що набуття молоддю знань, умінь і навичок спрямоване на вдосконалення їхньої компетентності, сприяє інтелектуальному та культурному розвиткові особистості, формуванню в неї здатності швидко реагувати на запити часу. Саме тому важливим є усвідомлення самого поняття компетентності, його змісту, структури, сфери застосування, теоретичних і практичних можливостей і т.ін.

У багатьох європейських країнах сьогодні переглядаються та вносяться зміни до навчальних програм, і робиться це з однією метою - створення надійного підґрунтя для формування в процесі навчання необхідних компетентностей. На теоретичному рівні докладається чимало зусиль, аби визначити, ідентифікувати, відібрати і класифікувати обмежений набір компетентностей, які є найважливішими, інтегрованими, ключовими. Такий підхід дав підстави зарубіжним науковцям дійти висновку про те, що ключові (найвагоміші та найбільш інтегровані) компетентності покликані сприяти досягненню успіхів у житті, підвищенню якості суспільних інститутів. Вони за самою своєю природою повинні відповідати різноманітним сферам життя.

На думку експертів, створення умов для набуття необхідних компетентностей упродовж усього життя сприятиме зростанню продуктивності праці та конкурентоспроможності людини на ринку праці, скороченню безробіття завдяки розвиткові гнучкої (адаптивної) та кваліфікованої робочої сили, розвиткові середовища для інноваційних перетворень в умовах глобальної конкуренції.

Впровадження ключових компетентностей у зміст освіти відбувається поступово, супроводжується широким обговоренням і ґрунтовним науково-дидактичним інструментарієм. Оскільки поняття ключових компетентностей досить багатогранне, його визначення й трактування постійно є предметом дискусій [див.: 102, с.7-8].

Важливим завданням у цьому зв'язку повинна стати зміна принципів, які лежать в основі екстенсивного, репродуктивного навчання, на принципи організації процесу навчання й освіти, які здатні забезпечити його інтенсивний, творчий характер.

З огляду на те, що система освіти, як і будь-яка інша, розвивається за певними, об'єктивними законами, їх можна виявляти і використовувати для свідомого та цілеспрямованого її вдосконалення. Це дозволить також осмислювати приховані можливості розвитку і вдосконалення освіти як системи в цілому, реалізуючи їх за допомогою освітньо-інформаційної політики.

Система освіти повинна стати мультифункціональною, добре керованою, що передбачає певну міру свободи для тих, хто навчається, та враховує їх індивідуальність і неповторність. Освіта як система характеризується також взаємозв'язком її рівнів, якісною і кількісною специфікою своїх підсистем [див.: 8, с.117].

Сучасна філософія освіти широко використовує системний підхід, який дозволяє виявляти всі елементи досліджуваної системи, їхні внутрішні та зовнішні зв'язки, якість і рівень виконання системою головної корисної функції, внутрішні та зовнішні суперечності, приховані резерви і межі розвитку як окремих елементів і зв'язків, так і системи в цілому.

Система освіти є соціальною системою, головне призначення якої - виконання корисних освітніх функцій і задоволення освітніх потреб. Однак ефективність існуючої сьогодні системи освіти надзвичайно низька, тому що головна освітня функція виконується незадовільно.

Ніхто не стане заперечувати, що потрібна якісно нова система освіти. Але вона поки-що не створена. Система освіти, що склалася, з усе більш тривалим навчанням і відривом від життя в середніх і вищих навчальних закладах (училищах, технікумах, інститутах, університетах, аспірантурі) призводить до того, що потім на виробництві чи установі людина змушена знову набувати нових знань і особливо практичних навичок, не використовуючи і поступово забуваючи велику частину отриманих за час навчання знань. Така система навчання не відповідає новим умовам і поступово відходить у минуле. На зміну їй приходить система безперервної освіти, що охоплює собою всі стадії життя людини, забезпечує розвиток інтелектуальних, фізичних, духовних здібностей особи, характеризується різноманітністю змісту, форм і методів навчання в рамках загальної та професійної освіти, створює умови для швидкого освоєння науково-технічних досягнень [див.: 232].

Зрозуміло, що система освіти не може забезпечити людину всіма потрібними їй знаннями, оскільки в нашу добу їх приріст відбувається такими прискореними темпами, які перевершують здатність людини їх освоїти. Разом із тим система освіти в Україні та інших країнах відкрита і володіє рядом особливостей, що дозволяють успішно розв'язувати згадану та інші проблеми. Вона може називатися сучасною лише за тієї умови, якщо:

1) відповідає часу й ґрунтується на стратегії розвитку суспільства і людини в ньому;

2) зорієнтована на майбутнє (недарма в Японії популярним є вислів «освіта - сторічна рослина»);

3) постійно оновляється за метою, змістом, освітніми технологіями, організаційними формами, механізмами управління тощо.

При цьому треба мати на увазі й протилежну тенденцію - зростання суперечності між новими підходами і консервативністю старих уявлень, які раніше мали статус нормативних. За такої ситуації ускладнюються зміни в навчальному процесі. На всьому пострадянському просторі в останнє десятиріччя не відбулось істотних якісних зрушень у змісті освіти через ідеологічний хаос і невизначеність у сфері ціннісних орієнтацій, послаблення контролю з боку держави і громадськості, відсутність стимулів до змін у навчальному процесі тощо.

Приниження в минулому статусу освіти призвело до деформації загальнокультурної підготовки учнів і нівелювання творчих аспектів навчання, до його спрямованості в основному на репродуктивність. У суспільстві просто не було потреби в усебічно освічених і культурних людях, оскільки людина вважалась інструментом виконання вищої («всенародної») волі. З'являючись у суспільстві всупереч системі освіти, вони неминуче вступали в конфлікт з офіційно декларованими цінностями, ідеологією, державними установами і суспільними структурами, які підтримували існуючу систему освіти. Ставлення до людини, оцінка її праці не залежали від рівня освіченості. В суспільстві фактично був відсутній попит на якісну освіту і високий рівень культури, що спотворювало весь навчальний процес.

Оскільки людину неможливо навчити чому-небудь, якщо вона сама цього не забажає, то вдавалися до штучного стимулювання, методів дисциплінарного виховання, примусового відвідування і т.д. Безумовно, що знання, здобуті в такій атмосфері неминуче ставали нестійкими і швидко забувалися. Тому ми можемо впевнено стверджувати, що тільки тоді, коли в суспільстві буде відновлено високий статус людини освіченої, культурної, інтелігентної, можна очікувати омріяного відродження національної культури і тісно пов'язаної з нею системи освіти, яка сприятиме загальноцивілізаційному розвитку України.

Таке серйозне соціальне завдання неможливо розв'язати ні за допомогою добрих намірів очільників держави, ні вольовими зусиллями талановитих педагогів, а лише комплексними заходами з модернізації системи освіти в цілому, нерозривно пов'язаної з культурно-цивілізаційними перетвореннями в суспільстві. Модернізація сфери освіти в Україні має наблизити її до загальносвітових стандартів, зробити її адекватною потребам інформаційного суспільства. Забезпечення такого розвитку освіти має стати національним пріоритетом і програмою діяльності всіх причетних до його реалізації осіб.

І все ж таки поступово змінюється основна освітня мета, в якій на перший план виходить не стільки накопичення знань, ерудиція, скільки забезпечення умов для самовизначення та самореалізації особи. Це твердження базується на зміні ставлення до людини, яка повинна не тільки оволодіти певним обсягом знань, а й уміти вчитись, оперувати не тільки отриманими знаннями, а й оперативно користуватися джерелами нової інформації, щоб успішно розв'язати актуальні проблеми.

Нова мета і завдання освіти істотно змінюють і роль учителя: головною функцією педагога стає забезпечення умов для творення особистості через актуалізацію нею ціннісного потенціалу взаємодії з іншими людьми, культурою, світом у цілому. “З огляду на ціннісну структуру внутрішнього світу людини, - пише М.Марчук, - основні координати якої ми визначили як епістемну, етичну та естетичну потенції, а також відповідну структуру ментального середовища, в якому ці потенції проявляються, можна дійти висновку, що головною метою виховання має бути координація спонтанного в своїй основі, зумовленого самою природою творчості, процесу актуалізації духовного (когнітивного, морального, чуттєвого) потенціалу взаємодії зі світом. Ідея гармонійного, всебічного, повноцінного розвитку особистості втілюється, таким чином, у буквально зримий образ, що дозволяє моделювати різноманітні варіанти виховної стратегії і тактики, залежно від стану внутрішніх і зовнішніх потенцій тієї чи тієї конкретної виховної ситуації. До того ж ця теоретична схема допомагає звести до єдиної основи, узагальнити й систематизувати, охопити єдиним поглядом різноманітний, суперечливий теоретичний і практичний досвід класичної та новітньої педагогіки, а також ефективно використовувати ціннісні потенції наукового та позанаукового знання в удосконаленні культури виховання” [див.: 135, с.258].

В нашій педагогічній практиці часто порушується зв'язок між освітою і наукою, про що свідчить невідповідність освітнього процесу новітній картині світу. Можливості використання розмаїтості набутого знання не завжди усвідомлюються. За умов же швидкого зростання інформації такі знання перетворюються на баласт і швидко забуваються. Саме тому в процесі навчання слід акцентувати увагу на освоєнні найістотніших, фундаментальних знань, які лежать в основі сучасного світогляду. Фундаменталізація освіти дає людині не вузькоспеціальні, а широкі, світоглядно повноцінні та методологічно важливі знання, що ґрунтуються на розумінні. Вона сприяє розвитку та зміцненню національної спрямованості освіти і водночас її інтеграції до світових освітніх структур.

Фундаментальна освіта повинна забезпечувати оптимальні умови для формування гнучкого й багатогранного наукового мислення, що відповідає внутрішній потребі в саморозвитку та самоосвіті впродовж усього життя, відкриває доступ до ґрунтовного, світоглядно значущого знання, зорієнтованого не прагматичні, вузькоспеціалізовані цілі, а такі, що формують цілісне сприйняття світу, сприяють інтелектуальному розвитку особи, її успішній адаптації до соціально-економічних і технологічних змін.

Особливу роль у цьому відіграє такий чинник, як цілісність фундаментальної освіти [див.: 37, с.22-23; 118, с.1073-1074]. А це значною мірою зумовлюється такими знаннями, які дають можливість формувати широкий, енциклопедичний погляд на сучасний світ і місце в ньому людини, долати роз'єднаність, ізольованість, яка в минулому, в період становлення наук як таких була нормою, та сьогодні, в умовах інтенсивних інтеграційних процесів усе більшою мірою стає перешкодою на шляху формування цілісного наукового світогляду, що лежить в основі єдиної людської культури в її природничонауковій та гуманітарній іпостасях [див.: 76, с.39; 110, с.65].

Саме модернізація, на нашу думку, може змінити існуючий стан справ, якщо здійснюватиметься з урахуванням явних і неявних переваг нової наукової парадигми. І саме цим у першу чергу характеризується феномен і потенціал освітньо-інформаційної політики сучасності.

Нова освітня парадигма повинна забезпечити рух від репродуктивно-інформаційних і предметно-диференційованих до інтегрованих знань, які саме й покликані забезпечити переорієнтацію інформаційно-освітньої політики з культивування пасивного споглядання на культуротворчу діяльність, її рішучий перехід від емпіричного до концептуального, від тематичного до проблемного, від гносеологічного до культурно-особистісного розуміння завдань освіти [див.: 65, с.4].

Модернізація освіти в школі не може зводитися до косметичних заходів, оскільки вона пов'язана з кардинальним розширенням самого змісту поняття фундаментальності освіти. Саме така освіта дає цілісне бачення природи, людини і суспільства в контексті міждисциплінарного діалогу, в якому однією з найбільших проблем є проблема пошуку взаєморозуміння між представниками природничо-наукового та гуманітарного знання («двох культур», за Чарльзом Сноу).

На думку відомого прихильника застосування синергетичної методології в освіті В.Буданова, модернізація освіти повинна спиратися на ідеї цілісності та фундаметальності, але не в дусі традиційного дисциплінарного розуміння фундаментальних наук, яке заклало освітню парадигму ще з часів першої фази наукової революції, а з урахуванням парадигмальних змін у науці на межі ХХ-XXI століть, а саме її переходу на міждисциплінарну стадію постнекласичної науки.

Важливим напрямом реформування освіти в Україні є оновлення її змісту. В цьому відношенні найбільш перспективною тенденцією постає гуманізація, що означає, по-перше, подолання головного недоліку старої школи - знеособлення, зневажливе ставлення до суб'єктів навчального процесу, по-друге, принципову зміну змісту освіти, відмову від технократизму, визнання пріоритету гуманітарної культури в широкому розумінні цього слова. Пауло Фрейре не випадково вважав, що “єдиною ідеологією, яка повинна бути в державі, є ідеологія гуманізму, що лягає в основу навчання та виховання” [див.: 218, с.8]. Гуманізація та гуманітаризація освіти дозволяє подолати її знеособлення, забезпечити пріоритетний розвиток гуманітарної культури в її широкому розумінні.

Інтеграція як принцип модернізації змісту освіти ґрунтується на забезпечення “цілісності сприйняття дійсності” за допомогою впровадження новітніх, інтегрованих курсів, які об'єднують різноманітні знання довкола певного поняття чи теми. Принцип диференційованого підходу до визначення змісту освіти полягає в забезпеченні різних шляхів осягнення змісту предметів і різних способів оперування ним у діяльності.

В інформаційному суспільстві спостерігається процес поступової зміни системних властивостей освіти, підвищення її сприйнятливості до інновацій в науково-технологічній сфері. Цей процес пов'язаний з інформатизацією освіти як її сутнісною рисою. Знімаються просторово-часові бар'єри й обмеження, що перешкоджали формуванню “відкритого” освітнього простору, матеріальних, соціальних і психологічних умов становлення освіти “відкритого” типу. Досвід багатьох країн, які досягли значних успіхів у сучасному світі, переконливо доводить, що тільки випереджаючий розвиток освіти може забезпечити технологічний прорив і створити сприятливі передумови для формування інвестиційно привабливого іміджу країни.

Найпоширенішим у сучасній системі освіти стає комбінований підхід, який намагається поєднати традиційні методи навчання та сучасні мережні інформаційні технології, завдяки яким уможливлюється дистанційний процес навчання, що припускає обмін інформацією між викладачем і тим, хто навчається (чи групою), за допомогою відповідних комунікативних засобів. Зазвичай така технологія передбачає оцінку рівня засвоєння матеріалу за кінцевими результатами, а не самим процесом навчання. Знанням у цьому випадку вважається статична інформація, тоді як активний процес їх отримання залишається недоступним для викладача. Проте могутній інформаційно-технологічний інструмент, який доступний усім сторонам відкритого освітнього процесу, дозволяє створювати інтерактивне віртуальне освітнє середовище, що спонукає тих, хто навчається, до використання нових можливостей спілкування за допомогою комп'ютерних інформаційних телекомунікаційних технологій, завдяки яким усі суб'єкти освіти, незважаючи на віддаленість, беруть участь в навчальному процесі.

Безумовно, віртуальний освітній процес принципово відрізняється від традиційного перш за все тим, що він актуалізується тільки під час самої комунікативної взаємодії. Тому він унікальний для кожної взаємодії, не будучи заздалегідь визначеним для суб'єктів. У зв'язку з цим традиційні педагогічні, психологічні та методичні технології управління навчальним процесом уже не застосовуються. Зважаючи на те, що в кожному конкретному освітньому акті віртуальне середовище неповторне й залежить від безлічі різноманітних причин (ситуацій), найбільш актуальним є ситуативний характер управління. Така модель дозволяє зберегти у навчальному процесі всі принципи, декларовані дистанційним навчанням, особливо найважливіший з них - принцип індивідуальної освітньої траєкторії суб'єкта навчання у відкритому освітньому просторі.

Сучасні інформаційні технології відкривають нові можливості в організації процесу навчання. Це стосується також можливостей найповнішого використання в процесі навчання і традиційних підходів, і нових інформаційних і комунікаційних технологій, здатних забезпечити найширший і найпростіший доступ до освіти кожного, хто має в ній потребу.

Модернізація освіти передбачає радикальну трансформацію методів навчання. Традиційні методи були зорієнтовані на механічне запам'ятовування, засвоєння та репродукцію значного обсягу загальноосвітніх і професійних знань. Але в процесі кумуляції готового знання реципієнт мимоволі засвоював і нетворчий характер мислення, для якого звично повторювати чужі думки і поклонятися «загальноприйнятому». Проте в перехідний до інформаційного суспільства період усталені канони рушаться. Виникають нетрадиційні завдання, що вимагають творчого підходу. За таких умов особливо необхідна переорієнтація на гуманістичну креативну педагогіку, зорієнтовану на всебічну реалізацію творчих здібностей учнів.

У перехідний період змінюються не тільки методи освіти, а й парадигма наукового мислення. Лінійне бачення суспільного розвитку дедалі більше перетворюється на нелінійне з характерним для нього визнанням багатоваріантності (плюралістичності) мислення аж до діаметрально протилежної спрямованості [див.: 93, с.34]. Цей процес стає таким же невідворотним, як і перехід від суспільства з вибором «або-або» до суспільства з широким діапазоном вибору. Множинність варіантів означеного створює передумови для формування в учнів розвинутих навичок самостійного творчого мислення. При цьому йдеться не про формально-логічні правила мислення, не про введення в програму навчальних закладів ще однієї теоретичної дисципліни, а про докорінну перебудову викладання всіх предметів у такий спосіб, щоб учень був не об'єктом, який сприймає готове знання, а дослідником, який самостійно ставить питання і розв'язує їх.

Нелінійність мислення зумовлює пошук нових форм міжособистісної комунікації в процесі освіти, задає нову модель навчання, в основі якої лежить розвиваюча діяльна спрямованість освіти, що передбачає відмову від механічного засвоєння навчального матеріалу, від традиційного інформаційно-пояснювального підходу, зорієнтованого на передачу та сприйняття готових знань, до інтенсивних технологій навчання, націлених на розвиток самостійного мислення людини.

Ще однією характерною рисою модернізації постає "людиноцентричність" інформаційного суспільства як нового типу соціального розвитку, як стратегічно важливого вибору бажаного просування до антропогенної цивілізації, коли вперше в своїй історії людина справді стає самоціллю соціального поступу.

У новій парадигмі освіти особливого значення набуває проблема гуманізації та гуманітаризації, розв'язання якої може посприяти успішному подоланню ще вельми поширеного технократичного та вузькопрагматичного спрямування навчального процесу через розширення вивчення предметів гуманітарного циклу на всіх основних етапах його розгортання.

У результаті гуманізації та гуманітаризації освіти здійснюватиметься не вузькоспеціальна підготовка кадрів, а формування всебічно розвинутих особистостей зі значним духовним (інтелектуальним, етичним, естетичним і т.ін.) потенціалом, а також умінням ефективно діяти в сучасному динамічному, швидкоплинному, інформаційно насиченому світі.

Справді, без істотних змін у структурі ціннісного світу людини, без удосконалення духовності самі лише технічні знання неспроможні розв'язувати дедалі загострювані глобальні проблеми сучасності. Матеріальна ціннісно-мотиваційна парадигма діяльності, призвівши до кризи цивілізації, рано чи пізно має поступитися місцем гуманістично й духовно повноцінною парадигмою.