Потенціал і ефективність освітньо-інформаційної політики

У цьому плані варто звернути увагу на принцип адекватності. Він означає відповідність цілей, завдань освітньо-інформаційної політики інформаційним можливостям країни і пріоритетам загальної та освітньої політики держави. Цілком очевидно, що з принципу адекватності випливають два інші принципи освітньо-інформаційної політики - науковість і єдність теорії та практики.

Принцип науковості означає широке використання досягнень теорії інформації, теоретичних тверджень, висновків і рекомендацій природничих, соціогуманітарних і технічних наук у процесі формування та реалізації освітньо-інформаційної політики. Цей принцип зумовлює застосування новітніх розробок у сфері інформаційних технологій і науково-технічного поступу.

Принцип єдності теорії і практики пов'язаний з вимогою відповідності. Це означає, що освітньо-інформаційна політика повинна відповідати характеру і змісту завдань, покладених на освітню систему держави. Цей принцип припускає не тільки розвиток теоретичних основ освітньо-інформаційної політики, а й широке вивчення, узагальнення та поширення позитивного досвіду освітньо-інформаційної діяльності. Він вимагає пошуку оптимального співвідношення двох процесів пізнання: від абстрактного до конкретного і від накопиченого практичного досвіду до осмислення загальних закономірностей становлення та розвитку освітньо-інформаційної політики.

Особливістю освітньо-інформаційної політики є її тісна взаємодія з науковою, технічною, інформаційною, освітньою, економічною, соціальною, демографічною та іншими видами політики. Вона не тільки перебуває в тісній залежності від можливостей економіки у сфері виробництва інформаційних засобів, а й у свою чергу висуває вимоги до рівня досконалості цих засобів.

Важливим є також питання про взаємозв'язок освітньо-інформаційної політики з іншими видами політики освітнього характеру. Труднощі фінансового, виробничого, політичного плану призводять до того, що для розв'язання освітньо-інформаційних проблем доводиться використовувати волю влади. Тут освітньо-інформаційна політика постає частиною соціальної, суспільної системи. Тому формування та реалізацію цієї політики потрібно здійснювати у взаємозв'язку з подіями і чинниками, причинами і наслідками, змістом і формою, тобто комплексно, системно.

Крім основних існує ціла низка інших принципів освітньо-інформаційної політики. Аналіз принципів освітньо-інформаційної політики свідчить про їх важливе практичне значення. Їм належить регулятивна роль в осмисленні, формуванні та реалізації освітньо-інформаційної політики. Разом з тим принципи залежно від практичних потреб можуть змінюватися, доповнюватися. Зі зміною освітньо-інформаційної практики з'являтимуться нові принципи, трансформуватимуться чи зникатимуть старі, але їхнє значення завжди буде важливим, оскільки вони задають основні параметри освітньо-інформаційної політики.

Суспільний поступ і вектор його розвитку на початку XXI століття свідчить про те, що людство рухається в напрямі інформаційної цивілізації. Багато країн, ідучи в авангарді цього процесу, здійснюють еволюційні перетворення на базі стрімких змін, які відбуваються в їх інформаційних сферах. В основі цих змін - результати науково-технічної та інформаційної революції.

Підготовка до трансформації освіти практично в усіх розвинутих державах здійснювалася з урахуванням стрімкого розвитку інформаційної сфери та використання результатів інформаційної революції кінця XX століття в освітньо-політичній сфері.

Інформаційний розвиток сучасних суспільств викликав до життя такий вид політичної діяльності, як регулювання стосунків з приводу інформації, її використання, виробництва, зберігання та передачі. Поле освітньо-інформаційної політики окреслюється в сучасних умовах уявленням про неї як про діяльність, яка спрямована на забезпечення трансформації освітньої сфери суспільства, щоб пристосувати її до умов інформаційної цивілізації. В основі такої трансформації лежить формування освітньо-інформаційного ресурсу та його використання в процесі переходу до інформаційного суспільства.

Отже, роль освітньо-інформаційної політики в суспільному процесі визначається передусім її функціями. Як показав аналіз, освітньо-інформаційна політика має обширне поле застосування. Вона реалізує мету загальної політики держави й, отже, виконує частину її функцій. Інформаційний розвиток суспільства - прерогатива інформаційної політики, а інформаційний розвиток освітньої сфери є важливим завданням освітньо-інформаційної політики.

3.3 Потенціал освітньо-інформаційної політики української держави

Державно-політичні та соціально-економічні перетворення в Україні кінця ХХ століття мали істотний вплив на освіту. За короткий строк відбулась її адаптація до принципово нових умов політичного життя, до вільного розвитку демократичного суспільства. Вдалося започаткувати академічну автономію вищих навчальних закладів, забезпечити різноманіття освітніх установ і варіативність освітніх програм, розвиток багатонаціональної української школи і недержавного сектора освіти.

Ці процеси дістали віддзеркалення й закріплення в Законі “Про освіту”. Проте комплексного оновлення системи освіти не сталось, у зв'язку з чим нинішній стан освіти - його зміст і структура, його матеріальна база, організаційно-економічні та управлінські механізми, статус педагогічного працівника не відповідають сучасним потребам розвитку країни, запитам особи, суспільства і держави.

Держава багато в чому відвернулася від освіти, поставивши її в умови самовиживання. Це викликало серйозні розриви в системі “держава - освіта - суспільство”. В сучасних умовах, коли держава і суспільство почали достатньо виразно заявляти свої пріоритети, стало очевидним, що освіта більше не може залишатися в стані внутрішньої замкнутості й самодостатності.

Діюча система освіти істотно відстає від процесів, які відбуваються в суспільстві. Застарілий і переобтяжений зміст сьогоднішньої освіти, його відірваність від реальних потреб особистості дисонують із реальними можливостями, які відкриває перед освітою інформаційне суспільство. Школа все ще неспроможна реалізувати потенціал трьох найважливіших складників стандарту знання початку третього тисячоліття: інформатики, володіння іноземними мовами і базовими соціально-гуманітарними дисциплінами. Професійна освіта, у свою чергу, ще не здатна належною мірою розв'язати проблему “кадрового голоду”, зумовленого новими вимогами до рівня кваліфікації працівників. Відсутність в Україні окремого центрального органу державної виконавської влади, відповідальної за розв'язанням цих проблем, також негативно відображається на формуванні сучасного ринкового виробничого персоналу та його професійного розвитку [див.: 242].

На жаль, за ринкових умов освітні установи забезпечені бюджетним фінансуванням значно менше від розрахункової нормативної потреби. У професійній освіті (особливо у вищій) цей дефіцит частково доповнюється позабюджетними надходженнями від платних послуг. Загальноосвітні ж заклади практично не мають можливості залучати додаткові засоби. Реальне недофінансування освітніх установ становить 50-60%. Тому комплексна й глибока модернізація системи освіти - це імператив освітньої політики України, її головний стратегічний напрям [див.: 242].

Зміна ставлення держави і суспільства до освіти повинна виразитись у конкретних кроках: у збільшенні обсягів його фінансової підтримки, в особливій турботі про працівників освіти, у створенні умов для використання інтелектуального потенціалу освічених людей і формуванні громадської думки про цінність освіти.

Сьогодні розвиток українського суспільства відбувається значною мірою під впливом ідей і цінностей, які диктуються ринковою економікою, зростаючою конкуренцією тощо. Дедалі відчутніший акцент робиться на комерційних цінностях і досягненні успіху. Спостерігається зростання індивідуалізму й егоцентризму, що лише підсилюється впровадженням інформаційних технологій. Глобалізація як породження лібералізму стала каталізатором процесу загальної комерціалізації та впровадження логіки конкурентної боротьби і ринку в такі сфери, як культура, освіта, охорона здоров'я, соціальні послуги, тобто в ті сфери, які ще донедавна розглядались як «суспільне благо».

Багато дослідників убачають у цих процесах загрозу якщо не основам, то демократичним цінностям, які поширені в європейських країнах. У контексті вказаних змін останнім часом активно обговорюються проблеми розвитку системи освіти в новому глобалізованому світі. Важливість проблеми виводить її за межі професійних дискусій. В обговореннях беруть активну участь і формулюють свої рекомендації не тільки фахівці у сфері освіти, управлінці та батьки, а й політики, представники ділових кіл, міжнародні організації, починаючи від ЮНЕСКО і ОЕСР і закінчуючи Всесвітнім банком, МВФ і СОТ.

Така пильна увага до освіти з боку ділових кіл, політиків і міжнародних організацій пояснюється тим, що освіта сьогодні - це стратегічний ресурс, який забезпечує досягнення успіху не тільки окремим індивідам, виробникам, а й цілим країнам. Держава ж повинна виступати гарантом і захисником суб'єктів освітнього процесу. Заходи соціальної підтримки освіти повинні поєднуватися з посиленням ролі держави в забезпеченні відповідності освітньої діяльності запитам особистості й суспільства.

Говорячи про пріоритети освітньої політики української держави, зупинимося на тих її аспектах, які детермінують рівень і напрями її розвитку. Йдеться про її мету, характер, зміст у контексті здійснення освітньо-інформаційної політики, покликаної наблизити нашу систему освіти до світової.

Судячи з особливостей розвитку освіти в останні 20 років, її головну мету можна звести до того, щоб а) дати можливість тим, хто навчається, вдосконалювати і поповнювати свої знання в різних сферах у рамках діючих освітніх програм; б) забезпечити отримання кваліфікаційного ступеня на основі результатів відповідних іспитів; в) гарантувати якісну освіту з різних напрямів підготовки фахівців. Підвищення якості освіти сьогодні дедалі більшою мірою залежить від рівня впровадження інформаційно-комунікаційних технологій і формування інформаційної культури.

Становлення і розвиток освіти в Україні відбувається в постійно змінюваних умовах і нерівномірно. Десь вступили на шлях глибоких перетворень, орієнтованих на сучасні вимоги, десь лише злегка модернізували стару систему. Зрозуміло, все це залежить від конкретних соціально-політичних умов, а головне, від глибини і послідовності демократичних перетворень і ринкових реформ. Головною причиною розмежування є відсутність інфраструктури, здатної забезпечити функціювання єдиного (спільного) освітнього простору і недоліки правової бази. Законодавчі акти в галузі освіти не відображають сучасних вимог до неї.

Європейський Союз відкриває нові, набагато ширші можливості демократичного розвитку своїх країн, у тому числі й у сфері освіти. Болонська система реформування освіти стала однією зі складників євроінтеграції. Враховуючи єдність кордонів України з Євросоюзом, історичну, культурно-цивілізаційну, територіальну ідентифікацію України, а також входження в єдиний європейський загальноосвітній простір і стратегічний курс держави на євроінтеграцію, постає потреба вивчення освітньо-інформаційної політики розвинутих європейських країн і запозичення передового досвіду в нашій країні.

Україна приєдналася до Болонського процесу на саміті міністерств в м. Бергені (Норвегія) 19-20 травня 2005 року, хоча, зауважимо, наукові та освітні контакти українців з європейськими вищими навчальними закладами мають давню традицію, що сягає середніх віків.

Розбудова європейського освітньо-наукового простору - це міжурядова ініціатива, започаткована 1998 року в Сорбонні, продовжена 1999 року в Болоньї, 2003 року в Берліні, 2005 року в Бергені. Нині ця система об'єднує 45 країн "Великої Європи". Ця політика має дві основні мети: 1) перетворити європейський континент на спільний освітній простір, у якому студенти, викладачі, дослідники могли б вільно комунікувати; 2) зробити цей простір прозорим і привабливим для всього світу [див.: 186, с.126].

Які перспективи відкриває Болонський процес для України? Передусім це нові можливості, пов'язані з входженням у загальноєвропейський освітній простір, а саме: а) визнання українських дипломів на міжнародному рівні; б) більша мобільність у європросторі для студентів і викладачів; в) спільні освітні та пошукові проекти з європейськими університетами; г) конкурентоспроможність на європейському і світовому ринку праці [див.: 199, с.5].

Інтеграційні процеси пов'язані з важливими концептуальними змінами, які стосуються змісту і форм навчання. У цій галузі перед українськими освітянами теж відкриваються нові та цікаві перспективи.

Перш за все треба зауважити, що інтеграційні процеси, як це неодноразово підкреслюється в установчих документах Болонського процесу, поєднано зі збереженням і розвитком неповторного національного досвіду, культурної спадщини кожної країни. Отже, "євростандарт" в освіті в жодному разі не означає уніфікації, нівелювання специфіки освітніх систем європейських країн, а спрямований на їх взаємне узгодження та гармонізацію з потребами сучасного світу.

Не випадково саме "гармонізація" постає одним із ключових понять багатьох документів. Його смислове навантаження є надзвичайно ємним, адже головною метою виховання та освіти є навчити молоду людину жити в гармонії з навколишнім світом і самою собою шляхом пізнання цього світу, визначення свого місця в ньому, освоєння певного роду діяльності. В сучасних умовах уміння адаптуватися до швидких змін у всіх сферах людської життєдіяльності, готовність відповідати на виклики сьогодення стає нагальною потребою і доконечністю.

Загальновизнаним фактом є те, що наша система освіти завжди вирізнялася фундаментальною глибиною знань, які вона надавала учнівській та студентській молоді, на відміну від більш вузькоспеціалізованого профілювання освіти на Заході. Ці традиції нашої освіти багато в чому відповідають новій для європейських університетів тенденції до полідисциплінарного навчання, визначеній у рамках Болонського процесу. Водночас запропоновані цією реформою нові напрями освітньої діяльності представляють для української освіти значний інтерес.

По-перше, це нові принципи органічного поєднання навчання і науково-дослідної роботи в університетських закладах. Очікуване посилення пошукової, творчої діяльності викладачів і студентів сприятиме постійному оновленню освіти, яка адаптуватиметься до останніх досягнень науки, а також активному включенню студентів до самостійної професійно зорієнтованої діяльності в рамках розробки індивідуального проекту під керівництвом викладача-дослідника. Запроваджену реформою систему навчальних кредитів також пристосовано до постійного оновлення змістового наповнення форм навчання. Крім того, європейською реформою передбачено встановлення більш тісної взаємодії між навчальним закладом і роботодавцем на різних етапах підготовки майбутнього фахівця.

По-друге, необхідність більш гнучкої освітньої системи, яка б могла, з одного боку, швидко реагувати на нові потреби суспільства, а з іншого - надавати людині не лише потрібні в сучасному світі знання і навички, необхідні для успішної професійної діяльності, а й навчити її швидко адаптуватися до нових умов у майбутньому.

Активізація такого навчання сприяла б розвитку вміння застосовувати загальні знання до конкретної життєвої ситуації, встановлюючи для цього необхідні міждисциплінарні зв'язки. Так у майбутнього фахівця формується відповідальність за навколишнє середовище, культурну спадщину, активна життєва позиція.

Оскільки освіта дедалі більше набуває інформаційного характеру, то цілком логічним є формування такої доктрини і політики, які відображали б найістотніші моменти підготовки до неї країни, громадян, освітніх установ держави.

Визначення пріоритетів освітньо-інформаційної політики конкретної держави вимагає врахування цілого комплексу питань, які пов'язані з уявленнями про освіту, її можливості та перспективи подальшого розвитку. Проте існують такі пріоритети, які є спільними для всіх держав. Їх дослідження становить важливу частину наукового осмислення основ освітньо-інформаційної політики. Інформаційний складник освітньої діяльності нині домінує в таких країнах, як США, ФРН, Великобританія, Франція, Китай та ін.

У добу становлення інформаційної цивілізації багато традиційних інститутів і цінностей трансформуються. Під впливом нових умов змінюються цілі, зміст і засоби освіти. Але малоймовірно, що зміниться її сутність. Швидше вона набуде нових рис, матиме свої особливості.

Іншою тенденцією в системі відношення “освіта - інформація - людина” стає посилення прив'язки комунікативної дії до конкретного одержувача інформації. В сучасних умовах інформаційна дія розраховується на певну категорію людей. Наприклад, “дія у випадку PR (public relations) спрямована на певні сегменти аудиторії, і в майбутньому нас чекає колосальна індивідуалізація такої комунікації, коли кожен одержуватиме особисте послання, складене з урахуванням його інтересів”.

Ще однією тенденцією нового інформаційного впливу вважається зміна спрямованості інформаційних потоків у системі “лідер - маси”. Специфіка нової пропаганди, на думку А.Едельштейна, не в гомогенності аудиторії, що пасивно сприймає нав'язувану їй інформацію, а в її різноманітності [див.: 238].

Оскільки інформацію, що викликає соціальний резонанс, до громадськості доводять головним чином електронні ЗМІ, то їхня діяльність створює образ певної реальності. Засобами управління ЗМІ можна формувати образ належної (ціннісно зумовленої) реальності. Таку реальність можна не тільки сконструювати, а й зробити фіктивною. При цьому вона сприйматиметься як об'єктивно існуюча. Така залежність дає можливість ефективно оперувати фіктивною реальністю в освітній меті. В цьому контексті можна вивести закономірність: “те, що потрапило в інформаційне поле і стало об'єктом уваги, стає більш реальним, ніж те, що не потрапило” [175, с.534]. Тож у змістовному аспекті освіта дедалі більшою мірою стає залежною від інформаційного складника в безпосередньому й опосередкованому її використанні.

Є й інша сторона питання. Вона полягає в самому інформаційному забезпеченні, засобах інформаційних технологій, їх структурі та розміщенні. Ми стаємо свідками того, що освіта, освітянська діяльність почали змінювати свої форми. Здійснюється часткова модернізація засобів освіти способів і методів освітянської діяльності для досягнення політичної мети. Причому головним завданням цієї модернізації є інформаційне насичення навчально-виховного процесу, систем освітнього управління та свідомості самих освітян. При цьому позитивним пріоритетом освітньо-інформаційної політики стає забезпечення трансформації освітньої сфери суспільства та освітньої справи відповідно до умов інформаційної цивілізації. Реалізація цього стратегічного пріоритету вимагає створення відповідних програм. Існують і інші пріоритети. Для різних держав вони різні, проте в загальному контексті і в умовах переходу до інформаційної цивілізації вони зберігають свою актуальність.

Цілком очевидно, що становлення інформаційного суспільства неможливе без здійснення інформатизації всіх сфер людської діяльності. Як відзначають українські вчені, глибинна суть інформатизації суспільства полягає в інтелектуально-гуманістичній трансформації всієї життєдіяльності людини і суспільства на основі дедалі більш повної генерації та використання інформації як головного ресурсу розвитку [див.: 207].

Слід зазначити, що з початком формування сучасної української державності робилися спроби формулювання основних ідей державної політики в галузі інформатизації. Підкреслювалася доконечність застосування нових інформаційних технологій у різних сферах суспільного життя, в тому числі й в освіті, але ясних програм концепцій і настанов так і не було сформульовано. Очевидно, невдачі зумовлені тим, що така політика була відокремлена від політики, що проводиться державою щодо масової інформації, зв'язку і телекомунікацій.

На основі сказаного можна визначити пріоритетні напрями освітньо-інформаційної політики, якими можуть бути: а) забезпечення єдності процесів управління освітою за допомогою автоматизованих засобів управління і пов'язаних з ними комплексів із використанням технічних і програмних засобів нових поколінь; б) створення інформаційних систем Міністерства освіти і науки України на користь забезпечення процесів (у тому числі й інтелектуальних) освітньої діяльності; в) використання сучасних інформаційних технологій для досліджень і запровадження в життя якісно нових засобів інформаційних технологій і форм їх застосування та ін.

У той час, як українські вчені, фахівці доводять необхідність здійснення широкомасштабної інформатизації засобів освітнього процесу, освітньо-політичне керівництво західних держав повним ходом використовує інформаційні засоби і системи, нові можливості модерних освітніх технологій. Прискорення темпів інформатизації в умовах зменшення витрат на освіту може посприяти розвитку нових високоефективних технічних засобів і технологій.

Найважливішим об'єктом інформатизації освіти є сфера управління. Для практичного розв'язання завдань державного управління доконечним є виконання ряду умов.

По-перше, в системі органів державної влади повинна бути сформована єдина структура, функцією якої є здійснення державної інформаційної політики. Ця структура повинна охоплювати всі гілки і рівні державної влади і включати як спеціалізовані органи, які забезпечують регулювання інформаційної сфери, так і підрозділи в інших органах влади, відповідальні за інформаційні аспекти діяльності у межах їхньої компетенції.

По-друге, державне управління інформаційною сферою має бути планомірно забезпечене фінансовими і матеріальними ресурсами за рахунок бюджетного фінансування виходячи з реальних можливостей держави.

По-третє, проведення державної інформаційної політики повинно координуватися з єдиного центру на рівні вищого керівництва країни при персональній відповідальності одного з вищих посадовців держави за розв'язання цієї проблеми.

При цьому слід враховувати прямий зв'язок регулювання інформаційної сфери з комплексною проблемою реформування системи державного управління. Потреба в реформуванні державного управління України визначається тим, що існуюча система нездатна жорстко контролювати виконання законодавчих і нормативних актів, що приймаються найвищими органами державної влади, а також ефективно здійснювати оперативне управління тими сферами соціально-економічного життя суспільства, які частково чи повністю перебувають у сфері державного регулювання. Впадає у вічі невідповідність методів і технологій державного управління новим політичним і соціально-економічним умовам, які випереджають зміни в системі державного управління процес реформ.

Отже, важливим є завдання формування структури органів державної влади, відповідальної за проведення державної інформаційної політики, і запровадження сучасних інформаційно-комунікаційних технологій у всі сфери державного управління (інформатизації державного управління). Ці заходи хоч і є організаційно-технологічними, повинні розв'язуватись як першочергові завдання державної інформаційної політики і реформи системи державного управління. В сучасних умовах організаційно-технологічне забезпечення не тільки визначає ефективність розв'язання будь-якого завдання державного управління, а й у цілому принципову можливість її розв'язання, особливо в інформаційній сфері.

Оскільки в даний час саме державна влада є найбільш забезпеченим матеріальними та організаційними ресурсами споживачем і джерелом інформації, то організаційно-технологічне вдосконалення інформаційного забезпечення діяльності системи органів державної влади є передумовою і першим важливим кроком у напрямі формування загальнодержавної інформаційно-комунікаційної інфраструктури в єдиній системі національних інформаційних ресурсів на основі сучасних інформаційно-комунікаційних технологій і технічних засобів, а також ефективним стимулом до прискорення розвитку ринку інформаційної продукції та послуг. При цьому треба враховувати той факт, що в міру лібералізації політичних, економічних і соціальних умов життєдіяльності суспільства і держави інформаційне забезпечення системи органів державної влади повинно ускладнюватись, а не спрощуватись.

Особливе значення в процесі інформатизації державного управління має регіональний аспект цього завдання. В процесі формування в Україні відносин на нових демократичних принципах жодна соціально-економічна чи політична проблема, жодне завдання державного управління не може бути успішно розв'язане без стійкої інформаційної взаємодії між центром і регіонами.

Інформаційна політика у сфері інформатизації державного управління в першу чергу повинна забезпечити створення ефективної системи узгодження інтересів і дій в інформаційній сфері, формування системи нормативного правового забезпечення процесів інформатизації з урахуванням регіональної специфіки, оптимізацію розв'язання державних завдань, включаючи мінімізацію витрат і постійний моніторинг розвитку регіональних складників національної інформаційно-комунікаційної інфраструктури і ринку інформаційної продукції та послуг.

Відповідно до головної мети державної інформаційної політики щодо інформаційних ресурсів України обов'язком держави є створення системи організаційного забезпечення функціювання вдосконалення державного управління цією системою [див.: 191].

Організаційною основою системи управління інформаційними ресурсами доцільно вважати організовану сукупність центральних державних органів, органів регіонального та місцевого самоврядування, їхніх спеціальних підрозділів і служб, а також посадових осіб, юридичних осіб (підприємств і установ, інших господарюючих суб'єктів), громадських організацій та громадян, об'єднаних цілями та завданнями щодо формування, зберігання, поширення та використання інформаційних ресурсів для задоволення інформаційних потреб особистості, суспільства і держави в межах чинного законодавства України.

Сьогодні можна вести мову лише про логічність побудови і можливість удосконалення організаційної системи управління та захисту інформаційних ресурсів, що містять державну таємницю. Спеціальним актом законодавства визначені повноваження державних органів, починаючи від формування державної політики у цій сфері, компетенція посадових осіб і спеціальних підрозділів, діяльність яких пов'язана з державною таємницею. На рівні закону визначена компетенція уряду щодо встановлення єдиних вимог до виготовлення, врахування, користування, зберігання, охорони, передавання і транспортування матеріальних носіїв секретної інформації.

Низкою нормативних документів, затверджених Президентом України, Кабінетом Міністрів України визначена компетенція ієрархічної структури суб'єктів щодо охорони державної таємниці на таких важливих напрямах діяльності, як міжнародне співробітництво та обробка секретної інформації в автоматизованих системах.

Водночас аналіз організаційної структури управління інформаційною сферою, в тому числі інформаційними ресурсами України, функцій, які виконують державні органи та інші суб'єкти інформаційної діяльності щодо формування, поширення, використання та захисту інформаційних ресурсів, є підставою для таких висновків.

1. В Україні створено певну структуру державних органів для впровадження державної інформаційної політики управління інформаційними ресурсами та забезпечення інформаційної безпеки у цій сфері, тобто безпеки як інформаційних ресурсів, так і сфери їх обігу. Водночас у державі залишається несформованою загальнодержавна система управління і захисту інформаційних ресурсів, не об'єднані спільною метою та завданнями інформаційної політики державні органи, що входять до цієї структури - Державний комітет телебачення і радіомовлення України, Державний комітет зв'язку та інформатизації України, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, Міністерство освіти і науки України, Міністерство культури і мистецтв України, Служба безпеки України, а також міністерства і відомства, що здійснюють міжгалузеве та відомче управління певними видами інформаційних ресурсів - Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України, Міністерство юстиції України, Державний комітет статистики України, Міністерство промислової політики України, Міністерство аграрної політики України та ін.

2. У нашій країні склалася хибна практика формування організаційної структури державних органів, які здійснюсь управління конкретними напрямами інформаційної діяльності - сферою найбільш чутливою та вразливою як для негативних внутрішніх, так і зовнішніх впливів. Спочатку формується організаційна структура органів державної виконавчої влади, а потім робиться спроба раціонально розподілити функції між ними. Фактично ігнорується дія об'єктивної закономірності, відповідно до якої стабільна організація управління системою та окремими напрямами її діяльності може бути досягнута тільки в тому разі, якщо організаційна структура формується, виходячи з функцій державного управління, а не навпаки. Так, Положення про Державний комітет зв'язку та інформатизації України було затверджене через півроку (3 червня 2000 року) після рішень про черговий етап адміністративної реформи, а про Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України - ще пізніше (25 липня 2000 року). Організаційні та правові заходи, які вживаються державними органами для вдосконалення системи управління і захисту інформаційних ресурсів, дають змогу лише «косметично» підправити деякі фрагменти цієї системи.

3. Підходи, на основі яких формується організаційна структура державних органів і визначаються їхні функції, були притаманні державній інформаційній політиці колишнього СРСР, основу якої становили агітація і пропаганда, діяльність засобів масової інформації. Інформаційні ресурси щодо результатів наукових досліджень і розробок, матеріального виробництва, а також інших сфер використовувалися лише в агітаційно-пропагандистських цілях для обґрунтування переваг соціалізму, викривання недоліків і критики капіталізму. Інформаційні ресурси деяких напрямів досліджень засекречувалися до 95% від їх загального обсягу, поширення та використання цих ресурсів регламентувалося закритими підзаконними нормативними актами. Ця сфера була закрита не тільки для широкого загального доступу. Був обмежений обмін інформаційними ресурсами між міністерствами і відомствами.

Ринкові перетворення та комерціалізація інформаційної сфери торкнулися передусім засобів масової інформації та їх рекламної діяльності. Інформаційні ресурси, які визначають прогресивний соціально-економічний розвиток суспільства і держави, підтримання на необхідному рівні національної безпеки, до сфери ринкових перетворень не включалися. Лише 1997 року нормативними документами, затвердженими указами Президента країни у травні того ж року, встановлено порядок передавання іншій державі інформації, що становить державну таємницю, і носіїв такої інформації. У листопаді регламентовано порядок і правила підготовки міжнародних договорів України про взаємну охорону державних таємниць. Указом Президента України «Про заходи щодо охорони інтелектуальної власності в Україні» від 27 квітня 2001 року передбачено розробку та впровадження комплексу організаційних і правових заходів з метою забезпечення прав громадян на захист інтелектуальної власності, сприятливих умов для створення об'єктів інтелектуальної власності, розвитку українського ринку цих об'єктів відповідно до загальновизнаних світових стандартів. Та незважаючи на вжиті заходи, здійснення міжнародних інформаційних обмінів потребує суттєвого організаційного та правового вдосконалення.

Розглянемо чинники організаційного плану, що негативно впливають на діяльність органів державної влади у сфері управління інформаційними ресурсами України.

На рівні виконавчої влади в Україні відсутній орган, який виконував би функції розробки стратегії та планування заходів, формування та забезпечення функціювання загальнодержавної системи управління інформаційними ресурсами, безпосереднього організаційного та методичного керівництва міжгалузевими і галузевими структурними елементами цієї системи, розробки та впровадження заходів, спрямованих на комплексне кадрове, фінансове, матеріально-технічне, інформаційне та інші види забезпечення сталого функціонування й подальшого вдосконалення системи державного управління інформаційними ресурсами, оцінки результативності дій, витрат бюджетних коштів на забезпечення реалізації державної інформаційної політики, акумуляції досвіду та узагальнення пропозицій міжгалузевих і галузевих елементів системи управління інформаційними ресурсами і підготовки пропозицій для прийняття відповідних політичних і політико-правових рішень на вищому рівні державної влади.

У системі центральних органів виконавчої влади свого часу був створений Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення (нині - Державний комітет телебачення і радіомовлення) і було б логічним віднести згадані функції до компетенції цього державного органу. Однак ознайомлення з затвердженими функціями комітету і змістом його роботи дає підстави для висновку про те, що він здійснює заходи щодо реалізації державної інформаційної політики лише у сфері діяльності засобів масової інформації (преси), телебачення і радіомовлення та у видавничій сфері. Повноваження щодо проведення аналізу й прогнозування тенденцій розвитку інформаційного простору України та здійснення заходів щодо його захисту також не виходять за межі діяльності засобів масової інформації і видавничої справи.

Відповідно до Указу Президента України «Про Міністерство освіти і науки України» від 7 червня 2000 року цей орган у системі центральних органів виконавчої влади забезпечує реалізацію державної політики у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності, маючи у своєму складі організаційні структури, які здійснюють реєстрацію та оформлення інформаційних ресурсів науково-технічної інформації (УкрІНТЕІ), здійснюють реєстрацію авторського права, видають охоронні документи на об'єкти інтелектуальної власності та координують діяльність щодо прав на об'єкти інтелектуальної власності, створені повністю або частково за рахунок коштів державного бюджету.

До компетенції Міністерства освіти і науки віднесено важливу частину діяльності щодо забезпечення реалізації державної інформаційної політики, пов'язаної з державним управлінням інформаційними ресурсами (відкрита наукова, науково-технічна інформація, об'єкти інтелектуальної власності). Проте повноваження й цього Міністерства не поширюються за визначені межі його дії.

Державний комітет зв'язку та інформатизації України відповідно до положення про цей комітет, затвердженого Указом Президента України від 3 червня 2000 року, забезпечує проведення державної політики в галузі зв'язку, розподілу та використання радіочастотного ресурсу та у сфері інформатизації, формує Національну програму інформатизації та забезпечує її виконання.

У майбутньому від розвитку галузі зв'язку і телекомунікацій значною мірою залежатиме досягнення головної мети державної інформаційної політики щодо національних інформаційних ресурсів, пов'язаної зі створенням необхідних умов і механізмів формування, розвитку, поширення й ефективного використання інформаційних ресурсів у всіх галузях діяльності, задоволення зростаючих інформаційних потреб особи, суспільства і держави.

Створення системи Державної реєстрації національних інформаційних ресурсів, як це запропоновано в проекті Закону України «Про національні інформаційні ресурси», який погоджувався із зацікавленими державними органами, є проблематичним. Особливого розгляду потребують проблеми державної реєстрації та формування баз і банків даних інформаційних ресурсів, які містять державну таємницю та іншу інформацію з обмеженим доступом як на державному, так і на регіональному та місцевому рівнях. Обіг таких інформаційних ресурсів, їх поширення та використання мають здійснюватись у рамках відповідних режимних заходів, тобто в умовах забезпечення режиму секретності та конфіденційності. В Україні поки-що неможливе формування Державного реєстру інформаційних ресурсів, які містять державну таємницю та іншу інформацію з обмеженим доступом в електронному вигляді, без збитків для суспільства і держави.

Іншим важливим аспектом державної інформаційної політики щодо управління й захисту інформаційних ресурсів є недосконалість структури державних органів, які забезпечують інформаційну безпеку, зокрема, у сфері виготовлення й обігу інформаційних ресурсів. Нині на рівні виконавчої влади створено державні органи, які виконують лише частину функцій щодо забезпечення інформаційної безпеки і безпеки у сфері виготовлення й обігу інформаційних ресурсів.

Актуальною проблемою, яка має важливе загальнодержавне значення, є необхідність підвищення інформаційно-правової культури суспільства (правосвідомості), спрямованої на усвідомлення та розуміння кожним громадянином своїх прав на інформацію та свободу інформаційної діяльності, своїх обов'язків щодо інформаційної безпеки та захисту інформації, певних обмежень прав на поширення інформації, що встановлює держава в інтересах національної безпеки, іншої суспільної необхідності, захисту життя, здоров'я та гідності людини.

Основою діяльності всіх політичних, суспільних, професійних, корпоративних та інших структур суспільства є інформація. Тому подібні структури потенційно створюють безліч незалежних джерел інформації і депозитаріїв недержавних інформаційних ресурсів. Наявність множини структурованих і впорядкованих незалежних джерел інформації розширює для масового користувача можливості отримання достовірної інформації в зручній для нього формі створює умови для підвищення оперативності та достовірності інформаційного забезпечення ухвалення управлінських рішень в органах влади, ефективності інформаційної підтримки публічної політичної та суспільної діяльності а також формування і дії громадської думки як істинної “четвертої влади” в демократичному суспільстві.

Суспільно-політична структуризація суспільства - одне з першочергових завдань усіх гілок влади, суть якої полягає у створінні відповідної правової бази та забезпеченні на її основі сприятливих умов, у тому числі й можливої державної підтримки діяльності різних політичних, суспільних, професійних і корпоративних структур, а також контролю за суворим дотриманням цими організаціями Конституції і чинного законодавства.

На жаль, у політичній ситуації, що склалася в Україні, законодавство у сфері суспільно-політичної структуризації суспільства є зоною активного зіткнення протилежних політичних інтересів, що відчутно гальмує процес формування демократично-правового суспільства. Проте рано чи пізно ця проблема повинна бути розв'язана, повинна бути забезпечена чітка правова регламентація діяльності суспільно-політичних структур суспільства.

У межах такої регламентації державна інформаційна політика в перехідний період повинна бути спрямована на створення рівних для всіх правових і економічних умов, які сприяють інтенсивній інформатизації діяльності суспільно-політичних структур, включаючи впровадження новітніх інформаційно-комунікаційних технологій, і оптимального (з погляду доступності, оперативності й зручності користування) включення суспільно-політичних структур та їх інформаційних ресурсів в єдину загальнодержавну інформаційно-комунікаційну інфраструктуру і систему національних інформаційних ресурсів.

Одна з базових основ відкритого суспільства - практична реалізація свободи інформації. Сучасні інформаційно-комунікаційні технології, засоби і системи обчислювальної техніки і зв'язку, наприклад, технології Інтернету, і перспективи їх розвитку не тільки відкривають принципово нові, широкі можливості для вільного масового поширення інформації, масового інформаційного обміну та масових комунікацій, а й дозволяють говорити про інформаційну революцію, що відбувається наприкінці ХХ століття, результатом якої стане новий тип демократичного суспільства - інформаційне суспільство.

Роль і вплив традиційних засобів масової комунікації на всі процеси життєдіяльності суспільства і держави, особливо в період глибоких політичних і соціально-економічних перетворень, важко переоцінити. Державна інформаційна політика, що адекватно й динамічно відображає весь комплекс інтересів і пріоритетів суспільства в інформаційній сфері - один із основних складників управління сучасною державою. Він багато в чому визначає темпи і рівень його розвитку, а також право посісти достойне місце у світовому співтоваристві.

Отже, незважаючи на здійснювані Міністерством освіти і науки України комплексну автоматизацію управління та комп'ютеризацію, рівень інформаційного забезпечення розв'язання завдань у різних сферах освіти залишається поки-що недостатнім. Очевидно, причина криється в тому, що здійснюється автоматизація (упровадження автоматизованих систем управління), а не інформатизація. Хоча автоматизація й підвищила стійкість і оперативність управління, проте не до необхідного рівня, через те, що вона, з одного боку, не розв'язує проблем забезпечення інформацією в необхідних обсягах, а з іншого - слабо автоматизовані низові ланки управління, відірвані від джерел інформації через слабу автоматизацію процесів, пов'язаних з інтелектуальною діяльністю - оцінкою, плануванням і ухваленням рішень у реальному масштабі часу.

В сучасній освіті, коли стрімко змінюється обстановка, для раціонального управління потрібне постійне отримання інформації. В освіті розвинутих країн широко використовуються можливості сучасної телекомунікації. Упровадження телекомунікаційних систем у тактичній ланці управління може виявитися найефективнішим засобом інформаційного забезпечення, оскільки дозволить швидко здійснювати інформаційні обміни як по вертикалі, так і по горизонталі.

В освіті України також існують проекти створення таких інформаційних систем, а деякі їх елементи знаходять практичне втілення, наприклад, “телекомунікаційна система Міністерства освіти будується з урахуванням структури управління освітою і відповідно до цього допускає розвиток широкомасштабної топології на всій території України із забезпеченням обміну даними в територіальних системах зв'язку при поетапному розвитку інформаційних систем у регіонах” [249].

Процес інформатизації в освіті - це створення та впровадження в освітню сферу інформаційного ресурсу з використанням сучасних комп'ютерних технологій і комунікацій. Під інформаційним ресурсом у даному випадку розуміється сам результат об'єктивного цілеспрямованого відображення та актуалізації в комп'ютерній пам'яті закономірностей і чинників реалізації процесів, що відбуваються в суспільстві й оточуючому середовищі [див.:116, с.53]. Тому інформатизація в освіті України неможлива в повному масштабі без інформатизації в суспільстві, оскільки вона має інтеграційний характер, в основі якого лежить універсальність центрального поняття - “інформація”.

Найважливішим результатом інформатизації є створення інформаційної інфраструктури і формування освітньо-інформаційного простору, що забезпечують ефективне використання освітньо-інформаційних ресурсів і освітньої сили. Інформатизація освітньої сфери дозволить освітній системі держави адекватно реагувати на світові освітні виклики і, найголовніше, мати ефективні інструменти адекватної відповіді на них.

Винесення проблем інформатизації освітньої сфери суспільства на рівень освітньо-інформаційної політики держави надає процесам інформатизації політичного статусу. Це дозволяє демократизувати освітню політику шляхом доведення до громадськості мети, завдань і способів її здійснення, активно залучати суспільні ресурси для розв'язання проблем інформатизації.

В освіті процес інформатизації здійснюватися за такими напрямами: а) інформатизація соціально-психологічної сфери освіти; б) інформатизація засобів освітньої діяльності; в) інформатизація управління. При цьому інформатизація постає не метою, а засобом створення необхідних інформаційних умов, які підвищують ефективність використання самої освітньої діяльності та забезпечення розвитку освітньо-інформаційними способами.

Результатом інформатизації має стати істотне зростання інформаційних ресурсів у структурі необхідних елементів життєдіяльності людини, соціальної групи, держави. Інформація в своїй основі несе як позитивний, так і негативний потенціал. Збільшення обсягів інформації вимагає регулювання найрізноманітніших процесів, пов'язаних з її споживанням і використанням. В умовах відкритого суспільства заборонні заходи практично неприйнятні, тут потрібні такі механізми, які включали б комплекс організаційних, правових, економічних, технічних та інших заходів зниження чи усунення негативного інформаційної дії. Очевидно, що в арсенал освітньо-інформаційної політики, як і політики загалом, повинні входити такі механізми. В ході інформаційної революції механізми, які перешкоджають негативним інформаційним діям, удосконалюватимуться.

«Ера інформації» триває хоч і не довго, проте постійно і дуже швидко змінюється. Управлінські інформаційні системи вже встигли застаріти і під інформаційними технологіями і системами часто маються на увазі технології знань. Ця термінологічна невідповідність не тільки відображає якісне просування вперед, а й негативно позначається на характері постановки проблем, формулюванні концепцій і визначенні меж понять. Усі ми одержуємо великі обсяги широкодоступної інформації і нас турбує інформаційна перенасиченість, так само як і непотрібна і марна інформація. Разом з тим ми дедалі більше усвідомлюємо недостатність знань. Отже, очевидно, настає ера знань - індустрії знань, працівників зі знаннями, знань як капіталу, систем підтримки знань, управління знаннями, виробництва знань, організаційного навчання, гіперзнань і т.д. Компанії вкладають засоби в знання, держави будують інфраструктуру знань, економіки швидко розвиваються на основі розумової праці. Робота стає «розумнішою», а не лише фізично легшою.

Отже, важливим пріоритетом освітньо-інформаційної політики є створення сприятливих умов для ефективного інформаційного забезпечення в освітній сфері. Реалізація цього пріоритету може досягатися шляхом моніторингу інформаційних потреб споживачів інформації в освітній сфері, створення, вдосконалення та модернізації інфраструктури інформаційного забезпечення, організації діяльності ЗМІ, інформування громадян і формування громадської думки, підготовки фахівців і формування інформаційної культури освітніх кадрів. Результатом названих видів діяльності має стати забезпечення максимального задоволення інформаційних запитів споживачів інформації (об'єктів інформаційного забезпечення) у сфері безпеки країни.

Найважливішим напрямом освітньо-інформаційної політики, пов'язаним з інформаційним забезпеченням, є регулювання діяльності ЗМІ в освітній сфері. Побудова демократичної, правової, соціальної держави зумовлює зростання суспільної потреби в інформації в усіх сферах життя суспільства. Задоволення цієї потреби прийнято здійснювати за допомогою ЗМІ через те, що вони володіють такими властивостями, як масовість, тиражування, періодичність, оперативність. Центральним питанням освітньо-інформаційної політики України відносно ЗМІ є створення таких умов, які забезпечували б, з одного боку, суспільні потреби в достовірній об'єктивній і своєчасній інформації про освітні проблеми, а з іншого - дотримання режиму захисту інформації. В рамках освітньо-інформаційної політики потрібні такі правові, організаційні, технологічні та інші регулятори, які допоможуть ЗМІ надавати об'єктивну, достовірну, ціннісно вивірену інформацію.

Зовнішній аспект освітньо-інформаційної політики повинен бути спрямований на пошук правових механізмів організації та управління інформаційними потоками, пов'язаними з освітньою справою. Цей пріоритет може реалізовуватися через систему міжнародного договірного права. Міжнародно-правовий напрям освітньо-інформаційної політики націлено на об'єднання зусиль різних держав і світової спільноти в цілому для оптимальної організації відносин між країнами, націями і народами в нових інформаційних умовах. Водночас це шлях освітньо-інформаційної консолідації інформаційної цивілізації.

В сучасному світі обмін інформацією не знає політичних меж. Проте свобода поширення інформації все ж обмежена, що не всіма розуміється однаково. Володіння інформацією несе величезні переваги і вигоди політичного економічного, соціального та іншого плану. Прагнення до інформації, до контролю її джерел - природне бажання всіх, оскільки інформація - це влада, можливість і здатність використовувати всі механізми для реалізації своєї мети та інтересів. Але рівний доступ до інформації та її джерел ускладнений, тому в системі інформаційних відносин існують, об'єктивні підстави для боротьби за першочергове отримання та використання інформації.

Досягнення сприятливих умов для входження освіти в єдиний інформаційний простір вимагає розв'язання в рамках освітньої політики завдань двоякого роду. З одного боку - підготовка країни, освітньої організації держави до освітньої діяльності а з іншого - пошук варіантів освітньо-політичної співпраці, партнерства. Оскільки в таких відносинах істотну роль відіграє інформація, то освітньо-інформаційна політика держави постає важливим механізмом розв'язання освітньо-політичних проблем на ранніх етапах загострення суперечностей.

Згадані пріоритети освітньо-інформаційної політики держави актуальні для будь-якої країни. Реалізація цих пріоритетів необхідна, якщо держава береться за побудову інформаційного суспільства. Вступ до інформаційної цивілізації неможливо здійснити без цілеспрямованої діяльності з формування освітньої сфери суспільства такого рівня і змісту, які забезпечували б ефективне її функціювання в цих нових умовах.

Отже, підсумовуючи вищевикладене, ми доходимо висновку, що результатом співпраці науковців і педагогічних працівників, співробітників міністерства та підрозділів державної влади має стати наповнення освітньо-інформаційної політики новим педагогічним і соціальним змістом, який включає: а) теоретико-методологічний, б) законодавчо-правовий, в) морально-етично, г) організаційно-управлінський компоненти.