Потенціал і ефективність освітньо-інформаційної політики

До того ж, останнім часом виявлено кризові явища в розвитку синергетичної парадигми [див.: 133]. Ми зосередимо увагу лише на перспективі становлення нової духовності та ролі в цьому процесі так званої синергетики освіти.

Мова йде не тільки про передачу синергетичних знань, про розвиток синергетичного бачення світу, а передусім про становлення освіти на базі синергетики і синергетичних, нелінійних методів.

Синергетичний спосіб мислення набуває дедалі більшого поширення в шкільній і університетській освіті, причому не лише як навчальний предмет, а й метод навчання. Сьогодні існує явний попит на синергетику з боку вчителів шкіл, університетських викладачів і методистів, особливо в галузі біологічного знання, тому що вони в останні десять років явно недооцінювали результати інтенсивного розвитку синергетики [див.: 94].

Ми вже згадували про те, що сучасна природничо-наукова освіта гуманітаризується, а гуманітарне знання неможливе без нових природничо-наукових, нелінійних, математичних методів дослідження. Розробка навчальних комп'ютерних програм з основ теорії самоорганізації відкриває широкі можливості для масового вивчення синергетики, розвитку синергетичного світобачення. Відносно прості математичні моделі, візуалізовані на екрані комп'ютера засобами графіки несуть у собі глибоко змістовні ідеї. Користувачам програм надається можливість ніби ввійти в парадоксальний світ еволюціонуючих структур-процесів. Перевага комп'ютерного навчання полягає також і в тому, що надається можливість творчо оперувати готовими результатами синергетичних досліджень, використовувати синергетику як позитивну евристику в інших сферах пізнання [див.: 93, с.151].

Гуманітарні науки опинилися в ситуації пошуку загальнонаукових основ, фундаменту, який дозволив би здійснювати міждисциплінарні дослідження. Дедалі більш важливого значення набуває не стільки використання методів інших наук, скільки пошук універсальних загальнонаукових основ. Такою загальнонауковою методологією може бути теорія інформації. Будучи збагаченою досягненнями семіотики, вона здатна стати загальнонауковою методологією.

На роль основи сучасної парадигми освіти претендують принципи методології нелінійного синтезу, які можуть бути модифіковані в принципи інтегративної освіти. Ними є:

1) принцип поліцентричної інтеграції, що передбачає наявність різних, але не яких завгодно, способів об'єднання структур в одну складну структуру, важливе значення правильної топології, “конфігурації” об'єднання простого в складне;

2) принцип голограми - об'єднання структур як різних темпосвітів (тобто структур як цілісних утворень, які розвиваються в різному темпі, мають різну швидкість розвитку);

3) принцип інтегративної освіти, тобто можливість - за правильної топології об'єднання - значної економії матеріальних і духовних витрат і прискорення еволюції цілого [див.: 93, с.151].

Вихідною точкою в процесах інтеграції змісту освіти мають стати сучасні уявлення про хаос, окреслені нами вище. Одним із завдань цієї роботи є спроба філософсько-освітньої проекції теорії самоорганізації на педагогічну проблематику, яка дасть орієнтири для розв'язання її суперечностей.

Становлення і розвиток сучасної моделі освіти неможливе без діалогу, скоординованого творчого пошуку фахівців у різних галузях людського знання [див.: 168]. Лише спільними зусиллями може бути створена так звана «відкрита модель» освіти, яка передбачає відкритість освіти майбутньому, інтеграцію всіх способів освоєння людиною світу; розвиток і включення в систему освіти синергетичних уявлень про можливість її самоорганізації; звернення до перспективних світоглядних і смислових моделей; вільне користування різними інформаційними системами, які сьогодні відграють не меншу роль в освіті, ніж безпосередній навчальний процес; особистісну спрямованість процесу навчання; розвиток культури комунікації; психологічну настанову на надзавдання, що спонукає учнів до постійного пошуку нових орієнтирів діяльності; зміну ролі викладача, готового до конструктивної взаємодії в нових, незвичних ситуаціях у відкритому для творчості світі.

Кризу освіти, яку ми спостерігаємо в сучасному освітньому просторі, можна порівняти (використовуючи синергетичну термінологію) з черговою вузловою точкою біфуркації, відправним пунктом для розвитку нового стилю і духу освіти - того, якого вимагає сучасне суспільство.

Освіта в Україні починаючи з дев'яностих років XX ст., коли розпочалися глибокі соціальні зміни, перебуває на стадії перманентної модернізації. Це зумовлено, зокрема, тим, що у цій сфері проявився вельми значний розрив між глобальними потребами суспільства і результативністю наявної системи освіти, між об'єктивними вимогами часу і загальним недостатнім рівнем її розвитку, між сучасним рівнем розвитку наук і архаїчним стилем їх викладання. Цей розрив, окрім причин, які зумовили перехід людства до інформаційного суспільства, був породжений і особливими, національно-специфічними чинниками, серед яких варто виділити такі:

-відсутність національної державності в умовах тоталітарного режиму;

-ігнорування національних особливостей, тривала ізольованість від світового досвіду і передової наукової думки;

-одержавлення всіх ланок системи освіти, бюрократизація освітніх структур, відсутність свободи вибору в навчанні;

-відсутність відповідної законодавчої бази, яка б забезпечувала і захищала права громадян на освіту, а також правових гарантій вільного функціювання й розвитку всіх освітніх установ;

-залишковий принцип фінансування систем освіти, вкрай незадовільний стан її матеріально-технічної бази;

-девальвація престижу професій, пов'язаних з освітою;

-відсутність науково обґрунтованої моделі освіти, теоретичних основ її перспективного розвитку [див.: 216].

Концепція модернізації, зініційована урядом, визначає два основні напрями подальшого розвитку української освіти: а) модернізація освіти з урахуванням світового досвіду; б) відродження української культури і цінностей національної освіти. Нині в Україні освіта включена в число національних пріоритетів, що передбачає прискорені темпи її розвитку, нове ставлення суспільства до освіти, інтелекту і знань, кардинальні позитивні зміни інвестиційної політики в освітній сфері [див.: 70, с.6].

Завдання модернізації освіти в Україні тісно пов'язані з розвитком самого суспільства. Кризова економічна ситуація, політична і соціальна нестабільність інколи зумовлюють формальне ставлення до визнання пріоритетності освіти, і як наслідок - до розбалансованості функцій суспільних і державних структур у цій сфері. Неоднорідність сучасної школи, поява інноваційних, експериментальних, профільних шкіл, ліцеїв і гімназій, недержавних навчальних закладів є, з одного боку, наслідком і важливою передумовою модернізації. З іншого ж боку, на тлі соціально-економічного розшарування, це створює безліч проблем етичного, психологічного, правового характеру. Ці проблеми, як правило не розв'язуються винятково педагогічними засобами. Радикальна соціокультурна трансформація призвела до різкого розмивання основ самоідентифікації багатьох соціальних груп, а це у свою чергу породжує соціальну анемію - втрату ідеалів і життєвих орієнтирів.

Свідченням особливої соціальної значущості освіти є те, що на Заході з року в рік збільшуються державні витрати на неї, інтенсифікується процес модернізації інфраструктури освітньої системи, широко розробляються національні стратегії розвитку освіти. В США, наприклад, витрати на освіту зросли з 4% у 1950-х рр. до 12% у 1980-х рр. Нині США щорічно витрачають на освіту 350 млрд. дол., що значно більше, ніж на оборону. Останнім часом витрати на освіту зросли в Англії - в 3,5 рази, у Німеччині та Японії - в 4 рази, у Франції - в 5.5 разів [див.: 150, с.382].

Зростання витрат на освіту в розвинутих країнах не є випадковим. Воно цілком закономірне й продиктоване глибоким усвідомленням залежності між рівнем матеріального забезпечення освітніх закладів і якістю їхньої діяльності. Оцінка знань учнів у західних державах свідчить, що показники успішності, вищі за середні, забезпечуються тільки в тих навчальних закладах, матеріальне забезпечення яких далеко перевищує середній рівень.

В Україні статус освіти все ще залишається невисоким. Наші минулі успіхи багато в чому пояснюються тим, що раніше асигнування на неї були незрівнянно більшими, аніж в інших країнах. Частка національного доходу, що відводилася на освіту в СРСР у 1958 році становила 10%, в США - 4%. Але в 1988 р. все змінилося: в СРСР - 7%, в США - 12%. У даний час Фінляндія витрачає на освіту 3,5%, Швеція - 3,8%, Німеччина - 2,6%, Японія - 3%. Якщо говорити про Україну, то ст. 61 Закону «Про освіту» передбачає витрачати не менше 10% валового продукту, але насправді освіта фінансується удвічі менше [див.: 71, с.3].

На Заході праця педагога добре оплачується. В Україні ж низька заробітна платня педагогів негативно позначається на кадровому потенціалі навчальних закладів. Якщо найближчим часом ситуація не зміниться, то Україна втратить усі шанси вийти на той рівень освіти, якого досягли передові країни світу, тому що є тільки один вихід із ситуації, що склалася - підвищення професіоналізму фахівців до рівня, що вимагається переходом людства до інформаційного суспільства.

Отже, проаналізувавши основні тенденції трансформації форм і змісту освіти в інформаційному суспільстві, характер і причини кризового стану глобальної системи освіти, а також окремі методологічні засади модернізації теорії та практики сучасної освіти, ми змушені констатувати надзвичайну актуальність освітніх викликів інформаційного суспільства, перед лицем яких традиційні системи освіти стали виявляти свою невідповідність реаліям ХХ - початку ХХІ століть і, як наслідок, опинились у ситуації глибокої кризи, що має глобальний характер і вимагає для свого розв'язання скоординованих зусиль учених і політиків, які за допомогою новітньої методології покликані дати і теоретичну, й практичну відповідь на зазначені виклики сучасності.

РОЗДІЛ 2. ІНФОРМАЦІЙНІ ДЕТЕРМІНАНТ РОЗВИТКУ ОСВІТИ

2.1 Становлення інформаційного простору освіти в Україні та світі

В сучасних умовах різко зростають важливість і суспільна значущість інформації, посилюється її вплив на всі сторони суспільного життя. В різних сферах діяльності суспільства відбувається широкомасштабне впровадження нових інформаційних технологій, методів і засобів збору, накопичення, обробки, зберігання, поширення, передачі інформації, надання різноманітних інформаційних послуг.

Виникнення світового інформаційного простору не тільки переводить людину на якісно новий рівень життя, а й ставить перед нею серйозні проблеми. Вони полягають у тому, що людина повинна компетентно, зі знанням справи підходити до розв'язання життєвих проблем, а головною проблемою суспільства, що входить в інформаційний простір, є збереження внутрішньої свободи людини.

На свободу прийняття рішень людини завжди впливає безліч чинників, особливо в умовах інформаційного суспільства. Сьогодні ці впливи набувають масового характеру. Тож існує велика небезпека перетворення інформаційно насиченого суспільства на велике єдине співтовариство безрозсудних людей з атрофованою волею до свободи, що загрожує руйнуванням людської цивілізації.

Ці небезпеки чи не найбільшою мірою стосуються системи освіти. Єдиний освітянський інформаційний простір є складником єдиного інформаційного простору країни. Його головне призначення полягає в забезпеченні інформаційного взаємозв'язку та взаємодії між усіма учасниками освітянського процесу, вільного доступу до інформаційних потоків, які використовуються для розв'язання всіх освітніх завдань, ефективного управління освітою, обслуговування освітянської діяльності на всіх рівнях.

Основним компонентом єдиного освітнього інформаційного простору, як і будь-якого інформаційного простору, повинна, на наш погляд, бути інформаційна інфраструктура, яка визначає його розміри і форму, забезпечує створення та вільну циркуляцію інформаційних потоків а також успішне функціювання і розвиток єдиного освітнього інформаційного простору. Згадана інформаційна інфраструктура складається з низки взаємодіючих між собою різних мереж зв'язку і комп'ютерних мереж, баз або банків даних і знань, локальних мереж, прикладних програм, які забезпечують обробку та передачу інформації користувачам.

Абсолютно зрозуміло, що користувач повинен мати гарантований доступ до потрібних йому інформаційних ресурсів, а для цього він має вміти ними користуватися. Доступ до освітньої інформаційної інфраструктури регламентований і забезпечується на пунктах управління в Міністерстві освіти, вищих навчальних закладах, школах, інших освітніх установках. Але використання освітньої інформаційної інфраструктури повинно мати “прозорий” характер, оптимально забезпечуючи ефективне функціювання інформаційного середовища, доступного людині з будь-якого місця в єдиному освітньому інформаційному просторі. Важливим завданням при створенні освітньої інформаційної інфраструктури є диференціація відкритих і закритих інформаційних мереж і визначення правових умов і правил доступу до останніх.

Основою освітньої інформаційної інфраструктури повинна бути інфраструктура зв'язку, організована через об'єднання множини вже розгорнутих мереж. Взаємодія всіх мереж, які входять в об'єднану мережу, маючи свої власні системи моніторингу і управління, здатна зіграти важливу роль у забезпеченні зростаючих інформаційних потреб учасників освітнього процесу. Крім управління мережами зв'язку має здійснюватись ефективне управління розподілом інформації.

Великомасштабна інтеграція мереж та інформаційних ресурсів може призвести до підвищення програмно-інформаційної вразливості та незахищеності освітньої інформаційної інфраструктури. Тому при входженні освітньої інформаційної компоненти в єдиний інформаційний простір необхідно забезпечити глибокий багаторівневий захист інформації, який дозволить значно зменшити ризики, стримати і подолати різні спроби проникнення шкідливої інформації в мережу.

Створення єдиного інформаційного простору освіти України слугуватиме підвищенню ефективності управління освітою за рахунок вдосконалення інформаційної підтримки процесів управління. Це забезпечуватиме більш повне задоволення в реальному масштабі часу інформаційних потреб учасників освітнього управління.

Розробка теоретичних основ єдиного інформаційного простору освіти України передбачає формулювання мети, завдань і принципів його створення та подальшого функціювання. Мета є визначальним чинником при формулюванні принципів організації єдиного інформаційного простору, вимог, ресурсних обмежень і т.ін.

При створенні єдиного інформаційного простору освіти повинні бути враховані принципи системності, етапності, уніфікації, спадкоємності, відкритості, повноти, цілісності, доступності та ін. Наприклад, принцип спадкоємності передбачає раціональне використання існуючих технічних та інформаційних ресурсів, засобів автоматизації і телекомунікації, наукового і методичного забезпечення. Застосування цього принципу дозволить зменшити матеріальні витрати, скоротити терміни введення в експлуатацію тощо. Принцип відкритості передбачає забезпечення можливості включення нових інформаційних рішень в єдиний інформаційний простір освіти і т.д.

До інформаційних ресурсів освіти відносяться різні документи освітнього управління (накази, розпорядження, зведення), нормативні документи (штати, норми), довідкова інформація (класифікатори, словники), науково-технічна інформація, інформація, що циркулює в автоматизованих системах освітнього призначення, та інші масиви інформації (карти, схеми, плакати, фундації, картотеки та ін.). Інформаційні рішення освіти мають великі обсяги, вони розрізняються за типами, формами структурами і т.д. Особливу увагу слід приділити аналізу та систематизації інформаційних рішень освіти, включаючи розробку нових підходів і методів упорядкування та інтеграції цих ресурсів.

При створенні єдиного інформаційного простору освіти України необхідно здійснити об'єктивну оцінку стану інформаційних ресурсів освіти в цілому, проаналізувати рівень їх відповідності реальним інформаційним потребам органів освітнього управління в кожній сфері діяльності освіти. Це дозволить визначити можливість їхнього включення в єдиний інформаційний простір.

Однією з проблем єдиного інформаційного простору освіти України є забезпечення раціонального поєднання централізованого і децентралізованого збереження інформації. Мова йде про забезпечення оперативності пошуку й отримання інформації, доступності, зручності в користуванні єдиним інформаційним освітнім простором України.

Дослідження з питань інтеграції інформаційних ресурсів освіти підтверджують актуальність розробки єдиних підходів до зберігання інформації в єдиному інформаційному просторі освіти, визначення правил надання інформації, методів опису інформаційних ресурсів, встановлення їх уніфікованої структури та ін. В перспективі це дозволить перейти до застосування уніфікованих засобів зберігання й обробки інформації.

Управління системою освіти є головним споживачем інформації єдиного інформаційного простору освіти України, тому при його створенні в першу чергу повинні враховуватись інформаційні потреби освітнього управління, а також вимоги зручності доступу й захищеності інформації, що міститься в інформаційному просторі.

В рамках організаційного напряму роботи зі створення єдиного інформаційного простору освіти важливими є: створення інформаційної служби освіти України; розробка управлінських і нормативно-методичних документів; ініціювання наукових досліджень і технологічних розробок; організація підготовки фахівців у цій галузі та ін.

Одним із ключових питань є створення інформаційної служби освіти України, яка має здійснювати функції загальної координації та інформаційної підтримки процесів управління. Важливо також створити єдину систему класифікації та кодування інформації, а також уніфіковану систему документації, впорядкувати термінологію, що використовується в галузі освітнього управління. Це забезпечить одноманітне сприйняття інформаційних ресурсів усіма реципієнтами і створить інформаційний базис єдиного інформаційного простору освіти України.

Такими, на нашу думку, є теоретико-методологічні засади створення єдиного інформаційного простору освіти України, покликані забезпечити оптимальні умови його функціювання та подальшого розвитку.

Одним із головних напрямів підвищення ефективності сучасних автоматизованих систем організаційно-інформаційного типу є їх інтелектуалізація. Це означає, що разом із традиційними функціями накопичення, зберігання, обробки і передачі даних у систему виникають усе нові можливості, пов'язані з автоматизацією таких “семантичних задач”, як машинний переклад, смисловий пошук, обробка текстових повідомлень (для їх реферування, анотування, класифікації), виокремлення фактографічних даних з тексту документа і т.ін.

Мова йде про автоматизацію процесів зіставлення змісту текстових повідомлень, що становить основу інтелектуальних інформаційних систем і вимагає відповідного методичного апарату формалізації та розпізнавання текстових повідомлень, які формулюються природною мовою, а також побудови відповідних інструментальних засобів смислової обробки таких повідомлень.

Аналізу цих проблем присвячена велика кількість наукових монографій, навчальних і науково-популярних видань, які побачили світ в останні 15-20 років. Серед них особливий інтерес викликають праці, присвячені питанням інтелектуалізації процесу “спілкування” користувача з конкретною інформаційною системою. Саме від успішності розв'язання цієї проблеми значною мірою залежить виконання практично всієї решти завдань.

Дослідження в галузі смислового (семантичного) розпізнавання природно-мовної інформації здійснюються в двох основних напрямах: а) розробка теоретико-множинних і ймовірносно-статистичних методів і моделей аналізу текстів; б) розробка формально-логічних і логико-лінгвістичних методів, заснованих на глибокому та всебічному граматичному й стилістичному аналізі документів.

В основу першого напряму покладено закономірності, характерні для елементів розмовної мови і неформалізованої інформації, придатні для їхнього подальшого математичного аналізу. Типовим прикладом такої інформаційної системи стала пошукова система SMART, яка спочатку була створена з навчально-демонстраційною метою американським ученим Г.Селтоном ще на початку 70-х років минулого століття.

Другий напрям досліджень у сфері смислового розпізнавання природно-мовної інформації пов'язаний із комп'ютерною лінгвістикою. Він передбачає розробку методів, алгоритмів, лінгвістичних процедур розпізнавання смислової тотожності структурних одиниць тексту і побудови бази граматичних правил для обробки природної мови а також системи термінологічних словників і смислових зв'язків у контексті так званої лінгвістичної бази знань.

Принцип інтелектуальності означає, що інформаційна система повинна забезпечувати пошук як за бібліографічним описом документів (профілем), так і за контекстом документів і ступенем їхньої приналежності до наочних рубрик (смисловий пошук). Окрім того, цей принцип припускає можливість формування та накопичення різних знань, а також виконання проблемно-орієнтованого, уточнюючого пошуку і т.д.

Використання інформаційних технологій навчання у вищій школі сьогодні має бути зорієнтоване на досягнення стратегічної мети - підготовки у ВНЗ не стільки фахівця-виконавця, скільки творчо мислячої, раціонально діючої особистості, здатної до постійного самовдосконалення. Для цього й використовується в навчальному процесі ВНЗ новий вид його забезпечення - інформаційно-технологічний. Методологічним інструментом його здійснення постає відома в педагогіці вимога дидактичної єдності змістовної та процесуальної сторін навчання, яка може гарантувати, з одного боку, неможливість редукції змісту навчальної дисципліни до дидактичного процесу, а з іншого - здійснення самого процесу безвідносно до конкретного змісту.

Аналізуючи інформаційні технології навчання в якості засобів подолання кризових явищ в освітній сфері, ми повинні зафіксувати предметну сферу нашого дослідження, що позначається загальним поняттям “нові інформаційні технології”. Ряд термінів, які використовуються в цій роботі, необхідно визначити хоча б у першому наближенні. “Інформатизація - це побудова інформаційного суспільства, посилення ролі достовірного, вичерпного і випереджаючого знання в усіх сферах людської діяльності”. Комп'ютеризація - лиш одна з головних частин широкого процесу інформатизації суспільства, що відіграє роль його технічної основи.

Під інформаційною технологією розуміється сукупність методів і технічних засобів збору, зберігання, обробки, передачі і репрезентації інформації, що розширює знання людей і розвиває їхні можливості з управління технічними і соціальними процесами. Нові інформаційні технології в освіті - технології навчання, виховання, наукових досліджень і управління, засновані на застосуванні цієї техніки і спеціального програмного, інформаційного та методичного забезпечення.

Інфорорматизація освіти - процес підготовки громадян до життя в умовах сучасного інформатизованого світового співтовариства, підвищення якості загальноосвітньої та професійної підготовки фахівців на основі широкого використання обчислювальної інформаційної техніки. Інформатизація освіти є складником і доконечною умовою інформатизації українського суспільства.

Комп'ютеризація процесу навчання - це широке і постійне застосування комп'ютерів і методів інформатики у процесі навчання [див.: 224, с.12-13].

Звичайно, людський чинник є надзвичайно важливим елементом процесів інформатизації освіти, позитивно впливаючи на його ефективність, оскільки фахівці, які працюють з комп'ютерними системами навчання, інформаційними базами даних і т.д., як правило, з великим ентузіазмом ставляться до своєї роботи. Але не менш важливо мати досконалі концептуальні розробки, які дозволяли б оптимізувати ці процеси і передбачати довготривалі наслідки їхнього розгортання.

На думку В.Болотова, сьогодні немає точних даних про те, які структури мислення змінюються чи утворюються в ході навчання з використанням комп'ютерів, сучасних інтерактивних засобів. Чи не постане в результаті замість “людини розумної” “людина комп'ютерна”, чи не виникне розрив між поколіннями, в результаті якого ми, дорослі, станемо чужими у світі дітей?

Це проблеми філософсько-культурологічного плану, без розв'язання яких неможливо будувати сучасну парадигму оcвітнього процесу. Ми повинні з розумінням суті справи докладати свої зусилля до формування нової парадигми освіти, що відповідає реаліям інформаційного суспільства. З нашого погляду, найперспективнішим напрямом є використання системи дистанційного навчання, від спочатку зорієнтоване на вільне, достатньою мірою самостійне і відповідне проективно-гнучке навчання.

Та все ж головним у формуванні й ефективному функціюванні інформаційного простору освіти є активне включення учнів у навчальний процес. Ініціатива і внутрішня початкова потреба в оволодінні знаннями в цьому випадку цілком на стороні самого користувача, тоді як безпосередні впливи вчителя повинні виконувати підпорядковану головній меті роль. Учитель і учень стають двома рівноцінними полюсами навчального процесу, де наставник лише сприяє культурному та професійному зростанню підопічного.

Неприпустима й інша крайність, яку часто репрезентує страшний образ комп'ютерних шкіл, де відсутня особистість учителя, а в навчальному процесі домінує технік-програміст, оскільки виникає хибне уявлення про початкову ворожість інформаційних технологій освітньому процесу.

Інформаційно-технологічне забезпечення навчального процесу треба вибудовувати як систему, що по суті своїй становить єдність функціонально й структурно пов'язаних між собою інформаційних і технологічних елементів, уміле використання яких у педагогічній практиці дозволяє викладачу в умовах інформатизації навчання розв'язувати дидактичні завдання на технологічній основі, тобто з гарантованою якістю.

Інформаційний складник освіти, який забезпечує змістовну підготовку фахівця у ВНЗ, слід аналізувати в контексті розв'язання завдання максимально можливого надання всім учасникам освітнього процесу навчальної та іншого роду інформації, що сприяє гарантованому досягненню поставленої дидактичної мети. Нею може, на нашу думку, бути і дидактичний комплекс інформаційного забезпечення навчальної дисципліни, який по суті, будучи дидактичною системою, спрямовується на забезпечення активної інформаційної взаємодії між педагогом і учнем, які спільно намагаються використовувати придатні педагогічні програмні продукти, бази даних, а також сукупність інших дидактичних засобів і методичних матеріалів, які забезпечують і підтримують навчальний процес.

Для процесу використання дидактичних комплексів у вищій школі характерним є те, що вони, по-перше, проектуються і створюються як цілісні системи педагогічних програмних засобів інформаційного забезпечення педагогічного процесу; по-друге, всі компоненти комплексів взаємозв'язані між собою, маючи єдину інформаційну основу та програмно-апаратне середовище; по-третє, їхнє проектування передбачає можливість використання комплексів як у локальних і розподілених комп'ютерних мережах ВНЗ, так і в процесі дистанційного навчання.

Технологічний складник, який забезпечує процесуальну сторону підготовки фахівця у ВНЗ - це технологічне забезпечення, що реалізується на основі застосування в навчальному процесі сучасної інформаційної технології навчання.

Змістовний аналіз визначень, які найчастіше зустрічаються сьогодні в педагогічній літературі, дозволив виокремити два чітко виражені підходи: 1) інформаційна технологія навчання трактується як дидактичний процес, організований із застосуванням сукупності впроваджуваних у педагогічну систему принципово нових засобів і методів обробки навчальної інформації; 2) інформаційна технологія навчання зводиться до створення технічного середовища, в якому ключове місце займають інформаційні технології. Тобто ми бачимо, що в першому випадку йдеться про сам процес навчання, а в другому - про застосування в цьому процесі специфічних програмно-технічних засобів.

У процесі реалізації технологічного складника інформаційно-технологічного забезпечення навчального процесу у ВНЗ доцільно дотримуватися першого із зазначених підходів. Не заперечуючи право на існування другого, вважаємо, що розгляд інформаційних технологій навчання тільки з погляду впровадження інформаційних засобів у навчальний процес значно звужує рамки розуміння самої суті інформатизації освіти [див також: 35].

Справді, вести мову про інформаційну технологію навчання можна тільки в тому випадку, якщо вона відповідає основним вимогам технологічного підходу, розв'язує завдання, які раніше в навчальному процесі не були теоретично чи практично розв'язані.

Засобом обробки, зберігання, трансляції навчальної інформації постає цілісний комплекс сучасних педагогічних програмних продуктів, вибір або розробка яких зумовлені дидактичною метою і завданнями, які стоять перед освітою. Тобто під інформаційною технологією навчання слід розуміти дидактичний процес із використанням цілісного комплексу сучасних педагогічних програмних продуктів, який дозволяє на системній основі організувати оптимальну інформаційну взаємодію між викладачем і учнем з метою гарантованого досягнення прогнозованого результату.

Серед особливостей проектування й розробки інформаційних технологій навчання в рамках інформаційно-технологічного забезпечення навчального процесу найбільш істотними, на нашу думку, є такі. По-перше, технологія навчання виконує об'єднуючу функцію, будучи немовби стрижнем, довкола якого формується необхідне інформаційне середовище. По-друге, при проектуванні конкретних інформаційних технологій навчання педагогом спочатку відповідно до мети і змісту, завдань і методів навчання визначаються структура і зміст дидактичного комплексу, що є ключовим елементом інформаційної технології навчання.

Результатом проектування педагогом інформаційної технології навчання вважається технологічна карта, що є своєрідним паспортом проекту майбутнього навчального процесу, в якому цілісно і ємко представлені головні його параметри, які забезпечують успіх: діагностичне цілевизначення; логічна структура; дозування матеріалу і контрольних завдань; опис дидактичного процесу у вигляді конкретної послідовності дій педагога; система контролю, оцінки і корекції тощо. Тому інформаційну технологію навчання в рамках інформаційно-технологічного забезпечення доцільно розглядати не тільки як процес або результат його проектування (опис, модель), але і як специфічний засіб, своєрідний “інструмент” у руках педагога, що дозволяє йому організувати навчальний процес на технологічному рівні.

Результати експериментального навчання свідчать, що використання в навчальному процесі ВНЗ інформаційно-технологічного забезпечення дозволяє:

-інтенсифікувати та індивідуалізувати навчальний процес;

-значно активізувати пізнавальну діяльність студентів, підвищити роль її стимулюючого складника;

-реалізувати в процесі самостійної роботи користувачів з елементами дидактичного комплексу результативну комунікацію та індивідуальний темп засвоєння навчального матеріалу, забезпечуючи при цьому високу мотивацію в отриманні знань, навичок і практичних умінь;

-здійснювати контроль за ходом засвоєння знань, успішністю формування навичок і вмінь;

-вести статистику успішності та діагностувати рівень підготовки учнів, а також групи в цілому, що забезпечує достатню поінформованість і можливість об'єктивної оцінки.

Досягти кардинального поліпшення організації навчально-виховного процесу у ВНЗ, підвищення його якості можна, лише забезпечивши повний і оперативний доступ до світових інформаційних ресурсів, який сприятиме входженню інформаційної компоненти освіти України у світовий освітньо-інформаційний простір. Розв'язання цього завдання можливе на шляху створення та впровадження автоматизованої інформаційної системи, побудованої на сучасних інформаційних технологіях. Основними її функціями є пошук необхідних інформаційних ресурсів і їх використання в навчальному процесі; інформаційна взаємодія з іншими навчальними закладами; забезпечення безпеки інформації. При цьому інформаційна система ВНЗ повинна бути відкритою для інших користувачів, надаючи інформацію про хід навчально-виховного процесу, наукові дослідження, кадрову роботу і матеріально-технічне забезпечення тощо.

Створення і розвиток інформаційної системи ВНЗ вимагає значних матеріальних ресурсів. Між витратами на придбання й створення, з одного боку, апаратного та загальносистемного програмного забезпечення, а з іншого - спеціального математичного програмного забезпечення є певні пропорції, дотримання яких гарантує досягнення поставленої мети. Причому перевага має бути надана спеціальному математичному і програмному забезпеченню, тому що, по-перше, воно вимагає активізації всього наукового потенціалу ВНЗ, а по-друге, визначає подальший розвиток інформаційної системи в цілому, а також її підсистем.

Інформаційна система ВНЗ складається з чотирьох (як мінімум) реалізованих на єдиній локальній обчислювальній мережі основних підсистем, які розрізняються як за своїм функціональним призначенням, так і за видом інформаційного ресурсу і прийомами роботи з ним. Це забезпечує розумний баланс між перевагами, умовами мережної роботи, і додатковими труднощами, які виникають у користувачів через необхідність безпеки і конфіденційності інформації в умовах застосування локальних і глобальних мереж.

Перша підсистема - “Управління” - призначена для інформаційної підтримки процесів управління повсякденною діяльністю ВНЗ. У неї входять автоматизовані робочі місця керівників структурних підрозділів, а також сервери баз даних, які забезпечують інформацією всіх зацікавлених користувачів.

Друга підсистема - “Навчання” - здійснює підтримку підготовки і проведення заходів освітнього процесу ВНЗ і кафедр у рамках навчальних програм факультетів. У складі цієї підсистемі можуть функціонувати підключені до локальної обчислювальної системи сервери баз даних на кафедрах, виділені для викладацького складу й учасників відповідних навчальних заходів, а крім того спеціально створені відповідно до навчальної програми автоматизовані навчальні курси.

Третя підсистема - “Дослідження” - підтримує заходи дослідницького характеру відповідно до планів наукової роботи ВНЗ, кафедр, інших підрозділів, зберігання звітів про дослідження і т.ін. У рамках цієї підсистеми можуть функціонувати й інші підсистеми, які створюються на час проведення тих або тих досліджень.

Четверта підсистема - “Підрозділи” - призначена для підтримки заходів навчально-виховного процесу згідно з навчальними програмами факультетів, у тому числі розробки підручників, навчальних посібників, робочих програм і наукових досліджень. У рамках цієї підсистеми можуть функціонувати інформаційні блоки, зорієнтовані на викладачів.

Ефективна робота всіх автоматизованих інформаційних систем і підсистем у складі інформаційної системи ВНЗ передбачає захист інформації від несанкціонованого умисного чи ненавмисного втручання. Звідси випливає необхідність безперервного в реальному масштабі часу керування конфігурацією локальної обчислювальної системи, каналами доступу до ресурсів автоматизованих інформаційних систем і т.ін. Вже на етапі створення автоматизованої інформаційної системи на перший план виходить адміністративне регулювання системи з боку фахівців, обізнаних з особливостями навчального процесу у ВНЗ, специфікою науково-дослідницької роботи, підготовкою науково-педагогічних кадрів, професійною підготовкою студентів, а також управлінням його повсякденною діяльністю.

Крім уже традиційних для вищих навчальних закладів навчальних дисциплін, які пов'язані з освітнім і державним управлінням, особливої значущості набуває спеціальна інформаційна підготовка студентів, яка має стати одним із невідкладних завдань ВНЗ, оскільки сьогодні набуває важливого значення відповідність інформаційної підготовки посадовців обсягу та змісту виконуваної ними роботи.

У структурі інформаційної підготовки доцільно передбачити різні рівні, що визначаються обсягом підготовки, кількістю навчального часу чи вимогами до кваліфікаційної характеристики претендента на заміщення відповідної посади. Може виявитися, що фахівець, який володіє певним обсягом інформаційної підготовки, використовує свої знання лише частково, чи, навпаки, їх недостатньо для прийняття кваліфікованих якісних рішень. Щоб усунути цю суперечність, інформаційна підготовка студентів повинна бути максимально всебічною, зорієнтованою на засвоєння додаткових обсягів інформації.

Загальна структура інформаційної підготовки, реалізована на конкретній методичній (теоретичній) і практичній (технічній) основі, передбачає відповідну їй технологію, здатну забезпечити освоєння методів і навичок отримання й обробки інформації, необхідної для розв'язання конкретних завдань.

Основным елементом інформаційної підготовки студента є освоєння способів отримання інформації, що включає теоретичну частину (розгляд архітектури джерел інформації і сучасних інформаційних технологій) і вироблення практичних навичок (освоєння засобів ЕВТ і сучасних програмних продуктів). Особливої уваги заслуговує вивчення та застосування геоінформаційних технологій, які реалізуються в рамках геоінформаційних систем.

Щодо України, то на нашу думку, роботу зі створення єдиного інформаційного простору освіти треба починати з наукового обґрунтовування його суті та можливої національної специфіки. Річ у тім, що вузькотехнологічне розуміння феномену “єдиний інформаційний простір” у практичній площині означатиме таке ж вузькотехнологічне його функціювання. Тому важливо зрозуміти його смисложиттєві, світоглядно-ціннісні виміри, які повинні гарантувати гуманістичне спрямування всіх наших ініціатив зі створення та вдосконалення так важливого для подальшого цивілізаційного розвитку держави «єдиного інформаційного простору».

Такий підхід у сучасній спеціальній літературі майже не представлений. Натомість освітньо-інформаційний простір осмислюється переважно з об'єктивістських позицій за допомогою структурно-функціонального аналізу. Так, у широкому значенні поняття «інформаційний простір» визначається передусім як спеціально впорядкована сукупність усієї інформації, тоді як у вузькому - сукупність взаємозв'язаних інформаційних ресурсів освіти із загальними правилами їхнього формування, уніфікації, зберігання, поширення та використання.

Основним призначенням єдиного інформаційного простору освіти України є якнайповніше задоволення інформаційних потреб, у тому числі й у сфері освітнього управління задля підвищення оперативності, обґрунтованості та якості рішень в різних сегментах освітньої діяльності. Цього можна досягти шляхом концентрації актуальної, достовірної, своєчасної, всебічної інформації, необхідної для розв'язання найбільш актуальних завдань у цій сфері.

Труднощі, пов'язані зі створенням і впорядкуванням єдиного інформаційного простору України, зумовлені наявністю надмірно великої кількості джерел інформації, не завжди надійних і достовірних. Через надмірну складність єдиного освітнього простору його необхідно досліджувати всебічно, вивчати під різними кутами зору.

Принципово важливою методологічною настановою є дослідження проблематики, пов'язаної зі створенням єдиного інформаційного простору, в нерозривному зв'язку з процесами управління. Перехід до нового рівня інформаційної підтримки процесів управління освіти, заснованої на використанні єдиного інформаційного простору, повинен базуватися на результатах системного аналізу та пропозиціях, які стосуються реорганізації цих процесів. І тому роботу зі створення єдиного інформаційного простору освіти України доцільно починати з комплексного дослідження системи управління нею. Такий аналіз існуючої системи управління має важливе значення, тому що його результати слугуватимуть основою для розробки класифікаційної схеми процесів управління і визначення тематичних сфер єдиного інформаційного простору.

Особливої уваги заслуговують оцінки інформаційних потреб органів освітнього управління. Аналіз інформації має на меті визначення її якісного та кількісного складу, важливості, терміновості, способів зберігання та ін. Треба враховувати загальну схему структурної організації системи управління освітою, напрями інформаційних потоків, їх склад, інтенсивність, сумарні обсяги інформації та ін.

Незважаючи на складність і трудомісткість перелічених завдань, їхнє виконання сприятиме не тільки впорядкуванню сукупності інформаційних об'єктів, які становлять єдиний інформаційний простір, а й удосконаленню інформаційної підтримки процесів управління, що мінімізує кількість помилок. Окрім того, це може забезпечити скорочення витрат на використання та вдосконалення єдиного інформаційного простору.

З метою отримання якісних і кількісних характеристик єдиного інформаційного простору при його моделюванні доцільно виокремити три взаємопов'язані компоненти:

-структурний, що відображає відповідність тематичних сфер єдиного інформаційного простору структурі системи управління освітою;

-функціональний, що характеризує процеси управління та інформаційні потоки в освіті крізь призму закономірностей розвитку єдиного інформаційного простору;

-інформаційний, що виявляє взаємозв'язки об'єктів єдиного інформаційного простору з урахуванням інформаційних потреб освітнього управління.

Модель у цілому повинна бути достатньо чутливою до змін окремих параметрів і показувати вплив на зазначені компоненти структурних, функціональних та інформаційних характеристик системи управління освітою. Ця модель ефективна в отриманні якісних і кількісних оцінок перспектив розвитку єдиного інформаційного простору. Вона буде корисною для розробки пропозицій щодо вдосконалення інформаційних процесів у системі управління освітою.

Згадані концептуальні підходи охоплюють далеко не всю проблематику становлення єдиного освітнього простору освіти України. Не менш важливими методологічними і технологічними питаннями є розробка нових методів і засобів оперування інформацією, вдосконалення телекомунікаційної системи з акцентом на електронному документообігу, пошуки засобів інформаційної безпеки в умовах великомасштабної інтеграції інформаційних ресурсів і багато інших. Використання запропонованого комплексного підходу дозволить уже на початкових стадіях створення єдиного інформаційного простору підготувати базис для вдосконалення інформаційної підтримки і підвищення якості управління освітою.

Підводячи підсумок, варто підкреслити, що побудова єдиного освітнього інформаційного простору - процес не тільки вельми складний, а й тривалий, що вимагає серйозного теоретичного й економічного обґрунтовування.

Формування в Україні єдиного інформаційного простору освіти не тільки обіцяє нам якісно новий рівень життя, а й ставить перед людиною та суспільством серйозні проблеми. Вони полягають у доконечності свідомого впливу на ситуацію з усіма випливаючими звідси наслідками. Звідси актуальність осмислення закономірностей становлення єдиного інформаційного простору освіти в нерозривному взаємозв'язку з управлінням освітою. Та все ж таки основною проблемою інформаційного суспільства, що входить у єдиний освітньо-інформаційний простір, є питання про внутрішню свободу людини і пов'язану з нею моральною відповідальністю.

2.2 Інформаційно-комунікаційні можливості сучасної системи освіти

Однією з особливостей соціумів перехідного типу, в тому числі й українського, вважається значний комунікативний потенціал, актуалізація якого може посприяти успішному розв'язанню багатьох проблем, які накопичувалися в умовах тоталітаризму десятиліттями. Про це багато вже сказано і написано. Так, на думку відомих дослідників транзитивних соціумів Ю.Габермаса, М.Лумана і їхніх послідовників, основою соціальної структури посттоталітаризму, є безпосередня комунікація суб'єктів, що й відрізняє перехідні системи (суспільства постмодерну) від традиційних, структурованих соціумів (суспільства модерну), де така комунікація опосередковується інституційно і структурно [див.: 20, с.62-67; 27, с.83-112; 28, с.34-48].

Комунікація - дуже складне, багатогранне явище, що має універсальний характер, оскільки впливає на сферу виробничої діяльності, стереотипи мислення, соціальну поведінку тощо. Наше суспільство протягом багатьох років мало характер принципово антикомунікаційний. Воно будувалося згідно з принципами раціонально діючої машини, де кожному призначалася роль гвинтика, замінити який на інший було зовсім не важко, головне, щоб працювала машина в цілому. Навпаки, в суспільстві, побудованому на принципах комунікації, людина є головною фігурою у продукуванні та використанні інформації. Таке суспільство є не механічною, а гнучкою системою різноманітних і багатомірних комунікативних структур. Очевидно, що цінність людської особистості в цьому суспільстві значно виростає і тим вона вища, чим людина багатша духовно й інтелектуально.

Теорія комунікації формувалась історично, на ґрунті різних світоглядних уявлень і наукових підходів, особистих уподобань багатьох представників як суспільних, так і природничих і технічних галузей знання. Вона визрівала в руслі філософії (Арістотель, Т.Гоббс, Дж.Локк та ін.), соціології та психології (Т.Адорно, Л.Виготський, Ю.Габермас, М.Горкгаймер, П.Лазарсфельд, Р.Лассауелл, Г.Лебон, Р.Маркузе, Р.Мертон, А.Менегетті, С.Московичі, Р.Тард та ін.), досліджень у сфері теорії інформації та нової науки - кібернетики (С.Бір, М.Вінер, К.Шеннон, та ін.), культурології та естетики сприйняття (М.Бахтін, Ю.Лотман, А.Міль).

У науковій літературі, як українській, так і зарубіжній, дається велика кількість визначень поняття “комунікація”, що позначає феномен, який перебуває у фокусі вивчення процесів як у сфері фундаментальних, так і соціальних наук [див.: 139, с.358]. Причини інтегративної природи теорії спілкування в Міжнародній енциклопедії комунікації пояснюються тим фактом, що коріння ряду головних проблем сучасної комунікаційної революції сягає глибини століть. І справді, системно-інформаційні зв'язки становлять основу соціальності людства, забезпечуючи створення, збереження та історичну трансляцію для майбутніх поколінь соціокультурних цінностей і традицій.

Американський соціолог Чарльз Кулі під комунікацією розумів механізм, за допомогою якого здійснюються та розвиваються всі людські взаємостосунки, символи, а також засоби для передачі їх у просторі та збереження в часі. Як бачимо, від розуміння комунікації в широкому значенні спілкування як такого, західні автори часто переходять до визначень, які засновані на технічних можливостях цього спілкування.

Російські філософи середини XIX - початку XX ст. розвинули й збагатили поняття «комунікації», поставивши в один ряд з ним такі поняття, як “соборність” і “нове”, що мають свої витоки в “старозавітній літературі” [11, с.28; 2, с.504-505].

Однією з найбільш поширених є семіотична модель комунікації Ю.Лотмана, в якій він акцентує увагу на породженні нового (нового повідомлення), виходячи з того, що утворення нових повідомлень разом зі зберіганням і передачею інформації та діяльністю з правильного перетворення цих повідомлень, становить суть визначення мислячого об'єкта [див.: 131, с.568-569].

Для нас це важливо тому, що категорія “нове” невіддільна від явища і поняття “iнформацiя”, базового в теорії комунікації. Комунікація - це соціальна реалізація інформації, а нове, нові повідомлення, нові знання, що постали в результаті цих повідомлень, - це те, без чого інформація не була б інформацією.

Шукаючи найзручніших раціональних засобів і форм інформаційного обміну, людина частіше за все стикається з проблемою компактної та однозначної репрезентації знання. Йдеться про процес, кінцева мета якого - помістити певний обсяг знань у своєрідну “упаковку”, в якій це знання може почати рух каналами інформаційного обміну, дійти до споживача чи затриматись у пунктах зберігання знань.

Нове здійснюється в просторі й часі, але родова ознака нового - це час його здійснення. Нове в процесі перебігу часу, або його сплесків і вибухів - це те, що настає за часом пізніше, ніж якесь нинішнє явище чи стан. Через певний час те, що було новим, старіє, стаючи пам'яттю людини. Воно змінюється більш новими явищами, процесами, станами. Отже, нове - це зв'язок із самим фактом існування об'єкта, наявність його якісної неповторної визначеності, його унікальності.

Крім того, нове - це якісні відмінності пов'язаних в часі явищ. У цьому значенні нове належить або теперішньому часу, або минулому, якщо воно безперервно витікає з традиційного чи може належати майбутньому. Останнє передує можливості виникнення в майбутньому якісно інших, ніж вони були в минулому, явищ.

Все сказане допомагає прояснити, по-перше, як нове виникає в соціальній системі, якими модифікаціями воно може тут володіти, а по-друге, як відображається це в інформаційному часі, покликаному давати орієнтири новому й просувати його за умови глибокого гуманістичного, історико-прогресивного наповнення.

Творча активізація масового макросередовища, яке делегує своїх творчих суб'єктів науково-технічної, культурної, політичної, художньої комунікації на створення нових проектів, винаходів, відкриттів, політичних рішень і т.д., приводить до негентропії інформації. Це поняття означає, як писав П.Флоренський, сутнісне зростання інформації [див.: 217, с.39]. Цей процес може впливати і на явища такої основоположної моделі часу, як соціальна, на соціальний час. Але такий позитивний вплив може відбуватися лише за наявності новітнього ядра інформації, справді здатного дати численні пучки, проміння й відростки етично зарядженої інформаційної енергії. Якщо відбуватиметься топтання на місці, то від негентропії ми знову повернемося до ентропії інформації.

Парадокс соціальної комунікації проявляється і в умовах інформаційної кризи, що являє собою явище інформаційного “тромбозу”, тобто інформаційного “вибуху” (лавиноподібного зростання обсягів соціоінформації), що супроводжується інформаційним “голодом” (фізіологічними обмеженнями людини в сприйнятті та переробці інформації, труднощами у виокремленні потрібної інформації із загального потоку).