Потенціал і ефективність освітньо-інформаційної політики

Справді, в комунікаційних і інформаційних технологіях закладена унікальна можливість визначати сприйняття подій людиною та формувати її смаки, пристрасті, світогляд, поведінку. Інакше кажучи, йдеться про маніпуляцію свідомістю, моделювання та управління аксіологічним полем на локальному та глобальному рівнях. В історії людства не було подібних засобів масової дії. Механізовані технології комунікації вступають у конфлікт зі зростаючою потребою в локальній автономії та культурній ідентичності, пов'язаній з поняттям традиції як продуктом безперервної інтерпретації. Формування потреб людини - складний і тривалий процес, зумовлений вихованням, природним і соціальним середовищем, інформацією, яку одержує людина з дня її народження.

Теорія інформації у свою чергу покликана враховувати смисловий і естетичний зміст інформації, її аксіологічний потенціал. Загальнолюдські цінності добра, свободи, рівності, справедливості можуть розглядатись як продукти або результати світоглядної специфікації змістовного багатства людської природи.

Природа людини як сукупність її базових потреб дає нам і справді універсальний інструмент для вимірювання особистого та суспільного життя людей. Разом із тим проблема визначення пріоритетності тих або тих потреб залишається найважливішою проблемою соціально-політичного характеру. Жодна держава, жодна політична партія не може в своїй практичній політиці закривати очі на конфлікти, які пов'язані не тільки з певними варіантами використання ресурсів, а й вибором певних варіантів розвитку самої культури.

Всі ці попередні міркування викликані тим, що нам дуже важливо обґрунтувати доконечність застосування філософського та загальнокультурного підходу до новітніх процесів комунікації. Чим як не прагненням осягнути “нове” можна пояснити саму комунікацію (у філософському, а не суто технічному, вузькопрагматичному значенні). Як пише Ю.Габермас, у повсякденній комунікативній практиці когнітивні тлумачення, моральні очікування, вирази й оцінки пронизують одне одного. Тому здійснюваним у життєвому світі процесам спілкування та взаєморозуміння потрібна культурна традиція у всій її широті, а не тільки благословенні плоди науки і техніки. “Філософія могла б актуалізувати своє ставлення до тотальності, взявши на себе роль інтерпретатора, зверненого до життєвого світу. Вона могла б щонайменше сприяти відновленню гри взаємодії когнітивних інструментальних моментів з морально-практичними і естетично-виразними” [220, с.31-32].

Ще одним різновидом прагматичних теорій інформації є поведінкова модель комунікації - біхевіористська модель Акоффа-Майлса, спрямована на розв'язання конкретної проблеми.

Американський логік Д.Харрах побудував логіко-прагматичну модель комунікації, що враховує суспільний характер людської комунікації. Це означає, що повідомлення повинні бути спочатку піддані обробці, після чого вони “придатні до вживання”.

На думку М.Вебера, представити комунікацію можна як обмін соціальними діями [див.: 112]. Це може бути і їх взаємозбагачення, що веде до більш високого матеріального й духовного розвитку, а може бути і об'єднання на ґрунті антигуманної мети і цінностей або прихованих за гаслами популістських прийомів.

Найбільш послідовно розвинув і поглибив концепти М.Вебера сучасний німецький філософ і соціолог Ю.Габермас [див.: 221]. Істинна, “невідчужена” соціальність, вважає він, це комунікація, що забезпечує людям можливість абсолютно вільного й абсолютно неупередженого обговорення вищих цінностей. Вони можуть змінюватися в ході історичного розвитку, а тому вимагають постійної суперечки. Ю.Габермас розуміє теорію пізнання не як метатеорію, а як комунікативний процес. Відповідно комунікація розглядається ним як процес пізнання. Ця парадигма дії, зорієнтована на взаєморозуміння, була названа Ю.Габермасом комунікативною дією.

У прикладних моделях комунікації, тобто моделях, які в середині XX століття були покликані пояснити процеси в розвинутих технічних системах, відстежуються складники комунікативного ланцюга з метою прогнозування нових ефективних комунікативних дій (термін Ю.Габермаса). Основними прикладними моделями комунікації була модель Клода Шеннона (математична) та Норберта Вінера (кібернетична).

К.Шеннон виділяв три рівні комунікації: технічну, семантичну, а також рівень ефективності. Технічні проблеми комунікації пов'язувалися ним з точністю передачі інформації до одержувача, семантичні - з інтерпретацією повідомлення одержувачем у зіставленні з початковим значенням. Проблема ефективності говорить про результати зміни поведінки у зв'язку з переданим повідомленням.

У моделі М.Вінера найважливішим її компонентом є твердження про зворотний зв'язок. “Інформація, що поступає назад у центр управління, прагне протидіяти відхиленню керованої величини від управляючої” [34, с.160; 139, с.13].

Всі сфери життєдіяльності індивіда - робота, дозвілля, приватне життя і т.ін. - формують інформаційно-комунікативний континуум, з якого суб'єкт взаємодії не в змозі довільно вибрати те чи те, але змушений або брати участь у всій сукупності комунікацій, або взагалі відмовитися від участі в них, вийшовши із соціального простору.

Також слід зазначити, що комунікація є доконечним елементом демократичного інформаційного суспільства завдяки можливості побудови взаємного зв'язку між народом і владою. Інформаційна демократія передбачає вільний обмін інформацією, що є основою широкого залучення громадськості до політичних процесів [див.: 57, с.150-163].

Наприкінці ХХ століття в механізмі соціальної комунікації виникли нові складності, пов'язані з тим, що суспільство і держава зазнали значних змін, які загрожують суспільству кризовими процесами і вимагають перегляду старих і розвитку нових нормативних структур [див.: 69, с.1].

Перегляд нормативних структур зумовлений не тільки досягненнями, а й втратами у суспільному розвитку. Особливо різко це виражається в правовому, моральному та політичному стані суспільства [див.: 185, с.118].

На тлі більш стрімкого розвитку інформаційно-комунікаційних технологій у світі стає очевидним, що процеси відставання України у сфері інформаційно-телекомунікаційних технологій поглиблюються і саме освіта потребує нагального розв'язання цієї проблеми [див.: 55, 139].

В сучасному світі відбувається становлення глобального коммунікаційного простору, який істотно впливає на всі сторони життя суспільства, окремої людини. Людина може отримати практично будь-яку інформацію про події, що відбуваються в світі через глобальні мережі Інтернету. Понад те, ця інформація - можливо вперше в історії людства - непідвладна будь-якій цензурі. Оскільки кількість людей, об'єднуваних мережею, велика і безперервно збільшується, то обробка такого масиву інформації дозволяє отримати справді об'єктивну картину, незалежну від пристрастей конкретного учасника процесу, й практично миттєво довести її до інших людей.

Правда, така свобода й об'єктивність інформації водночас може виявитися уявною, оскільки її обсяг такий великий, що сприйняти її без спеціальної фільтрації неможливо.

Для низки країн, в яких тривалий час якість інформації визначалась ідеологічними пристрастями, така ситуація стала революцією у сфері спілкування, що впливає на решту компонентів соціальної системи, та й для найбільш розвинутих у цьому відношенні країн, наприклад таких, як США чи Японія, так само характерна істотна зміна системи комунікації, що дозволяє говорити про новий спосіб життя. Комп'ютер, який утілив у собі всю систему новітніх комунікаційних технологій, вже став не просто технічним засобом, а своєрідним продовженням самої людини, доповнюючи її можливості й допомагаючи їй вирішувати найрізноманітніші завдання, від суто побутових до творчих у сфері науки, мистецтва і техніки.

Вплив комп'ютеризації на наше життя став таким великим, що примушує пристосовуватися до неї всю соціальну систему. Прикладом може бути перенесення мови спілкування людини з комп'ютером на спілкування між людьми. Річ у тім, що доконечною передумовою спілкування людини з комп'ютером є певна алгоритмізація мови, спрощення природної мови за рахунок мінімізації змісту понять, які використовуються і повинні бути зрозумілими для всіх учасників комунікації через комп'ютер. Йдеться не просто про зміну слів, а про зміну самого стилю мислення.

Процес спілкування з комп'ютером передбачає велику кількість алгоритмізованих понять, за допомогою яких відбувається смислове впорядкування світу. “Ця його впорядковуюча здатність домагається впливу на реальність у цілому... на універсальність. І комп'ютери як оптимальний засіб упорядковування є відмінною підтримкою для цих перетворень” [223, с.29].

Зрештою, це може вплинути і на характер особистісного спілкування, ставлення до реальних людей. Вже сьогодні простір інтернет-спілкування примушує і в реальному житті говорити спрощеною мовою, від чого залишається один крок до спрощених, а отже, й менш продуманих дій.

Ми занурюємося в простір світової інфосфери, який, як дотепно зазначив Дуглас Рашкофф, виявився живим і дедалі більше втягує нас у себе, замінюючи всі інші види спілкування. Граючи в комп'ютерні ігри, дитина, стаючи дорослою, переносить закони цих ігор на реальне життя, віртуалізуючи його [див.: 180, с.36-40].

Комп'ютер, будучи універсальним засобом обробки текстів і справді реальним помічником, неминуче сприяє універсалізації мовних засобів. Це може призвести до неконтрольованого процесу комп'ютерної раціоналізації людського мислення, біологічно засновано на гармонійному розділенні лівопівкульних і правопівкульних функцій мозку, що є основою цілісного (раціонального та емоційного) сприйняття світу. “Певною мірою характер праці в умовах масової комп'ютеризації сприяє посиленню раціоналізму, виникає його нова форма - комп'ютерний раціоналізм” [189, с.75].

Проявом цього типу раціоналізму може стати втрата людиною здатності діалектично сприймати світ і зниження інтуїтивних можливостей. Справді, навіть у науковій творчості людина не завжди йде шляхом аналізу всіх варіантів розв'язання тієї чи тієї задачі. На допомогу їй приходить інтуїція, заснована на практичному й теоретичному досвіді вченого, яка дозволяє зрозуміти суть осмислюваного явища в умовах емпіричної неповноти.

Звичайно, дотримуючись оптимістичного погляду, можна сказати, що комп'ютер настільки прискорює “перебирання варіантів”, що вченому потрібно зробити лиш остаточний вибір. Машина бере на себе найрутиннішу частину роботи дослідника. “Якби Птолемей, Коперник і Кеплер мали б у своєму распоряженні сучасну ЕОМ... перехід від птолемеївської геоцентричної моделі... до кеплерівської геліоцентричної системи... відбувся б набагато швидше” [211, с.42].

Правда, у цій ситуації може виникнути інша проблема. Кількість пропонованих рішень може бути такою великою, що сам вибір з гіпотетично правильних виявиться випадковим. Хто знає, можливо геліоцентрична система ніколи б не була розроблена за допомогою комп'ютера, бо перебирання “правильних фактів” могло затулити здогад (немає достатнього фактичного підтвердження) про те, що Земля обертається довкола Сонця по еліпсу. Дуже багато було б зафіксовано побічних наслідків впливу інших планет. “Адже орбіту Марса визначає не тільки Сонце, а й решта планет. Машина видасть якусь замкнуту криву. Але зовсім не факт, що нашому сучаснику вдалося б з першого погляду розпізнати в ній “зіпсований” еліпс” [164, с.37].

Тому небезпека втрати здатності людини до інтуїції, що дозволяє перевершувати перебирання найоб'ємніших масивів інформації існує, і вона зовсім не “безпечна”. Це вже має місце, коли мова заходить про розв'язання технічних і прикладних проблем. За словами Я.Пархомовського, “ЕОМ принесли з собою втрату того, що завжди називалось інженерною інтуіцією” [164, с.39].

Отже, різко розширюючи можливості спілкування, найновіші засоби комунікації водночас породжують цілий спектр комунікативно-психологичних проблем і перш за все проблему адаптації до них людини. Змінюється якість інформації, яка передається вже не тільки на рівні понять, що вимагає її внутрішньої смислової обробки, а й на рівні образів. Інформація стає зовні більш доступною, вона легко сприймається. Це різко збільшує швидкість її обробки і накопичення. Проте водночас це приводить і до невидимих раніше можливостей трансформації її змісту, аж до повного викривленні при збереженні видимості об'єктивності.

Ця обставина пов'язана з тим, що візуально-образна інформація сприймається суб'єктом як більш об'єктивна, ніж та, що передається традиційними методами - через газети або книги. На рівні буденної свідомості не завжди вдається усвідомити той факт, що інформаційні фрагменти, які ми своїми очима бачимо на телевізійному екрані і які вже через це (адже ми не читаємо текст, який завжди сприймається як написаний кимось) виглядають як єдино об'єктивні, насправді є такими ж скомпонованими, як і газетні статті.

Крім того, більш могутня дія візуальних образів пов'язана з будовою людського мислення. “З погляду діяльності мозку, газетна інформація в першу чергу звернена до лівої півкулі, що відповідає за його теоретичну, аналітичну раціональну діяльність, тоді як засоби інформації більшою мірою апелюють до правої півкулі, яка пов'язана з емоційним, плотським і художнім сприйняттям... два засоби комунікації по-різному стимулюють соціальну поведінку людини” [62, с.20]. В результаті, якщо текст як якась система зафіксованих понять надає людині можливість аналітичної роботи над ним, то аудіовізуальні засоби можуть ніби нав'язувати індивіду конкретне, образне сприйняття інформації, яке раціонально контролюється меншою мірою, що створює невидимі можливості для маніпулювання свідомістю як окремої людини, так і суспільства в цілому.

В окремих випадках така дія може набувати гіпнотичного характеру і бути повністю непідконтрольною людині, впливаючи на “нижчі рівні” людської психіки, ніби повертаючи людину в первісний стан, коли на першому плані стояло мовне спілкування між людьми.

Водночас процес комп'ютеризації суспільства несе в собі величезний гуманістичний потенціал. Саме процес глобальної комп'ютеризації та перетворення всього людства в єдину інформаційну систему може стати істотним чинником розкриття творчих потенцій особистості, звільнивши людину, яка працює у природничонауковій або гуманітарній сфері, у сфері мистецтва, у повсякденному житті, від рутинної праці, на яку витрачається більше часу, ніж безпосередньо на процес творчості. Навіть передача тільки цих операцій комп'ютеру, що становить насправді нікчемну частину його можливостей, створює передумови для істинно творчої праці, змінюючи характер самої творчості.

Це можна віднести і до освіти. Освіта з цього погляду постає історичним процесом, який триває в часі та наповнює людське життя смислом і змістом. Формування та об'єктивування цих значень здійснюється за допомогою різних інформаційних засобів (наприклад, від наскального малюнка до зображення на екрані комп'ютера) [див.: 229].

Освіта і виховання як форми соціальної діяльності індивідів з розширення їхніх знань, кваліфікацій, осягнення вищих досягнень соціуму в галузі науки, культури, мистецтва - невід'ємна частина суспільного розвитку. Принципова соціальна значущість освіти пов'язана з тим, що її принципи лежать в основі кваліфікації, компетентності та соціального визнання. Без освіти і виховання важко собі уявити розкриття сутнісних сил людини, адже освіта за самою своєю суттю означає “освічувати самого себе” [120, с.43].

У доповіді “Теоретико-методологічні засади реформування вищої освіти в Україні” на загальних зборах АПН України В.Андрущенко наголосив: “Пріоритетами освіти є не знання самі по собі й навіть не ”потреби народного господарства”, а розвиток особистості й формування громадянина, здатного самостійно і вільно мислити й діяти” [6, с.2].

Для аналізу розвитку суспільства в історичному аспекті необхідно прослідкувати, як змінювався зміст інформації та її носії в міру розгортання людської історії. В структурній антропології Е.Сепіра і К.Леві-Стросса предметом аналізу була сукупність негенетичної інформації, що передавалася засобами знакових систем, а мова трактувалась як визначальна основа культури. Але мова - не єдиний носій інформації.

Які б не були межі зростання телекомунікацій і електронної технології, вони поки що далеко за горизонтом. Немає меж у споживанні інформації, зростанні культури і розвитку людського розуму [див.: 137, с.372-373].

Справді, одним зі видів віртуальної реальності є телевіртуальна, сформована за допомогою електронних засобів. Вона не ізоморфна стосовно “емпіричної реальності”, бо є інтерпретацією процесів, які відбуваються в реальному світі. Але сама ця інтерпретація стає частиною світу: телеекран, увійшовши до нашого життя, починає активно впливати на неї.

Цей вплив не завжди позитивний. Стандартизація мислення, поширення катастрофічно руйнівної інформації, що дезорганізує суспільство, низькопробність розважальних програм - усе це ллється сьогодні з екранів телевізорів. Р.Шредер, аналізуючи соціальні наслідки трансформації інформаційних технологій, дійшов висновку, що комп'ютерні освітні та розважальні програми недостатньою мірою зорієнтовані на творення користувачами власних віртуальних світів. Вважаючи, що віртуальним технологіям не підходить статус “рятівників культури”, він співвідносить віртуальну реальність з академічним постмодернізмом, який, “прагнучи заплямувати і природу, і культуру”, характеризує світ як нереальне “дивне місце” [241, с.1795-1796].

Інтеграційний потенціал комп'ютеризації (всього науково-технічного прогресу) може бути поєднаний з широким соціокультурним і філософським підходом до дійсності. Вже зараз починається справжнє виявлення ролі “позалогічних компонентів у природничонауковій і математичній творчості... одночасно зі “зворотним процесом” математизації в гуманітарній сфері... Це зближення методів, які використовуються в обох сферах духовної діяльності, веде до зростання взаєморозуміння “двох культур”, але не порушує їх специфіки, відмінності в об'єктах і меті, творчо розвивається в кожній з них”.

Усі згадані вище процеси, пов'язані зі становленням глобального комунікаційного простору, настільки сильно впливають на всю систему життя людини, що знову змушують задуматися над перспективами її розвитку. Проблема аналізу стану освіти, співвідношення її структурних елементів, виділення її провідних компонентів набуває особливого значення в ситуації, коли під впливом науково-технічного поступу відбуваються істотні зміни в системі комунікації не тільки між окремими людьми, а й в освіті в цілому.

Це заставляє ряд дослідників осмислювати науку і створену з її допомогою систему комунікації, в яку виявилися втягнутими елементи освіти, як домінуючий чинник сучасної цивілізації. Знову поширюються антисцієнтистські настрої, і, як крайність, виникають міркування про занепад освіти і перехід людської цивілізації до позаосвітньої стадії розвитку.

Складається ситуація, коли швидкий прогрес у сфері інформатизації поглиблює інформаційну нерівність, і в цьому полягає одна з серйозних труднощів, оскільки проблема інформаційної нерівності (в контексті інформатизації суспільства) в сучасній українській літературі поки не дістала належного віддзеркалення, хоча й обговорюється широким колом фахівців.

Термін “інформаційна нерівність” з'явився в нашому науковому лексиконі порівняно недавно, проте довкола його змісту вже розвернулися дискусії. Це жваве обговорення явно вказує на всю складність і багатозначність проблеми. Поняття «інформаційна нерівність» може бути поінтерпретоване в широкому і вузькому значенні. В широкому значенні слова воно позначає відмінність (нерівність) у доступі до інформації, до накопиченим в суспільстві знань. Ця різниця в доступі до знань бере початок ще в далекому минулому, з появи перших форм писемності (піктографічний, ідеографічний лист), коли люди стали поступово відчужувати свої знання, переносити їх на матеріальні носії. Саме тоді виникла реальна основа для зберігання та накопичення інформації [див.: 149, с.7-8]. З того часу доступ до накопичених і збережених у письмових документах знань могла дістати будь-яка грамотна людина.

Інформатизація українського суспільства протікає сьогодні в умовах широкого спектру соціальних змін, які мають істотний вплив на характер і зміст цього процесу. Поступово створюються політичні, правові соціально-економічні передумови подальшої інформатизації країни. Проте відсутність ефективної інформаційної політики держави, слабка правова, законодавча забезпеченість цього процесу, економічна криза, нерівномірність економічного розвитку регіонів, соціальна поляризація населення і т.д. роблять проблему інформаційної нерівності в Україні особливо гострою.

Для ефективної боротьби з інформаційною нерівністю необхідна активна позиція держави. Якщо держава не почне захищати ті верстви населення, що залишаються “за бортом” інформатизації, суспільство стане розділеним на вузький прошарок інформаційної еліти і “аутсайдерів”, що в майбутньому, поза сумнівом, може призвести до зростання соціальної напруженості.

Важливим моментом удосконалення сфери нових інформаційних технологій, телекомунікаційних систем, комп'ютерної обробки даних є культивування релевантної інформації, тобто такої, що необхідна для розв'язання конкретного завдання в конкретному місці і в конкретний час. Невчасне отримання релевантної інформації чи її викривлення помітно знижує ефективність освітнього процесу.

Ступінь інформованості має вирішальне значення в навчально-виховному процесі. Для забезпечення високого рівня розвитку освітянського процесу вимагається мати інформаційну перевагу, тобто одержувати правильні й точні дані, що дозволяють виробляти випереджаючі рішення. Іншими словами, інформаційна перевага передбачає забезпеченість освіти якомога більш повною, точною, достовірною та своєчасною інформацією, що дає переваги у конкурентній боротьбі.

Говорячи про використання інформаційних комунікаційних теорій в освіті, варто зупинитися на проблемах, які пов'язані з ефективністю, вартістю та доступністю.

Ефективність навчання за допомогою інформаційних комунікаційних теорій залежить від того, як і з якою метою вони використовуються. Подібно до інших інструментів навчання, інформаційно-комунікаційні технології не можна використовувати як універсальну відмичку де завгодно, хоча вони значно розширили доступ до базової освіти. Підвищення якості навчання через вплив освітніх радіо- та телепередач залишається ще не дослідженим, але воно, безперечно, заповнює відповідну нішу, будучи тут ефективним. Набагато більш ефективним є дистанційне навчання, що використовує сучасні електронні засоби.

Досить проблемним питанням є вартість інформаційних комунікаційних засобів, які використовуються в процесі навчання. Існує твердження, що навчальні телепередачі дешевші, ніж комп'ютерне чи оn-Ііnе-навчання [див.: 80]. Проте категоричні оцінки в даному випадку досить сумнівні через недостатню кількість даних, але саме життя показує, що майбутнє дистанційної освіти - за комп'ютерними формами комунікації.

Досить вагомим проблемним питанням є наявність доступу до інформаційних комунікаційних засобів освіти. Враховуючи значні відмінності в доступі до інформаційних комунікаційних технологій між країнами та між різними групами всередині країн, існує серйозне побоювання, що через освіту вони будуть розширювати й поглиблювати існуючі розбіжності за економічними, соціальними, культурними, географічними критеріями. В ідеалі стрімкий розвиток інформаційних комунікаційних засобів повинен би забезпечити рівні можливості в освіті, та не можна не враховувати впливу багатьох додаткових чинників і того, що реальний доступ різних категорій осіб як користувачів або виробників опосередковується їхніми ресурсами. Звідси випливає, що початкові відмінності часто репродукуються та поглиблюються [див.: 81].

Інфраструктура освітніх технологій країни значною мірою залежить від інфраструктури національних телекомунікацій і засобів масової інформації. Життєздатність інформаційних комунікаційних технологій, зорієнтованих на розширення можливостей сучасної системи освіти, має чотири компоненти: соціальну, політичну, технологічну та економічну.

Спроби покращити та модернізувати освіту через інформаційні комунікаційні засоби вимагають чіткого визначення її перспектив, а також потенційних можливостей самих цих засобів, які постійно вдосконалюються. З огляду на це, планування розвитку інформаційно-комунікаційного забезпечення системи освіти передбачає: а) виважений аналіз поточного стану справ у системі освіти; б) специфікацію цілей освіти на різних рівнях навчання; в) моделювання процесів використання інформаційних комунікаційних систем; г) апробація моделей в різних можливих ситуаціях і контекстах; д) специфікація існуючих джерел фінансування та розвиток стратегій використання виробничих фінансових ресурсів для підтримки інформаційних комунікаційних інновацій.

Враховуючи те, що багато новаторських інформаційних комунікаційних теорій-проектів, які зорієнтовані на покращення стану справ у системі сучасної освіти, для своєї реалізації вимагають підтримки держави, назріла потреба розробити відповідні нормативно-правові акти, які законодавчо забезпечили б удосконалення процесу впровадження новітніх інформаційних комунікаційних технологій у практику, ставши реальним поштовхом до прискореного розвитку електронної освіти та нових інформаційних засобів навчання. Новітні педагогічні досягнення знайдуть свого «споживача» не тільки завдяки підвищенню рівня інформатизації в країні, а й за допомогою вдосконалення відповідної нормативно-правової бази.

Нові інформаційні засоби є більш ефективними в отриманні та сприйнятті нового знання, зручнішими у користуванні, простішими у спілкуванні, тому зрозуміло, що їхня роль усе більше і більше зростатиме.

В системі показників розвитку інформаційного суспільства велике значення має розвиток інформаційно-комунікаційних засобів у галузі освіти. Кількість показників, які визначають рівень досягнень у цій галузі, достатньо велика і включає: забезпеченість освіти і науки технічними засобами (наприклад, кількість комп'ютерів на одного учня, відсоток навчальних закладів і бібліотек, які мають доступ до мережі Інтернет і т.ін); використання інформаційних технологій (відсоток учнів і відвідувачів бібліотек, які використовують Інтернет у процесі навчання тощо); інтенсивність цього використання (середня кількість годин, які проводить учень за комп'ютером у мережі Інтернет на тиждень або в місяць); якість ліній доступу, а також можливості доступу до спеціалізованих освітніх мереж.

Особливістю цієї системи показників є зосередження уваги на можливості та якості доступу до освітніх мереж. Але не менш важливим показником є швидкість надання послуг. Індикатором поширення інформаційно-комунікаційних інновацій в освіті є зростання частки викладачів, які використовують інформаційні технології (особливо Інтернет) для навчання дисциплінам, які не пов'язані з інформатикою, намагаються повною мірою використовувати інформаційно-комунікаційні технології в системі відкритої та дистанційної освіти.

Відкрите і дистанційне навчання можна визначити як один із способів актуалізації освітнього потенціалу, що характеризується віддаленістю викладача й учня в часі та просторі. Тобто це навчання, що здійснюється через навчальний заклад за допомогою використання різноманітних медіа-засобів, комунікацій, які дозволяють учням і кураторам взаємодіяти, незважаючи на відстань, спілкуватися тет-а-тет, перебуваючи при цьому в системі спеціалізованого управління навчально-виховним процесом [див.: 239]. Змішане навчання також є різновидом навчання, що поєднують традиційну шкільну практику з аспектами електронного навчання.

Засоби інформаційно-комунікаційних технологій забезпечують учням доступ до принципово нових джерел інформації, підвищують ефективність навчання та самостійної роботи, дають унікальні можливості для спілкування й творчості, вдосконалення професійних навичок. Засоби інформаційно-комунікаційних технологій надають викладачам, які працюють у системі відкритої освіти, набагато ширші, ніж раніше можливості оперативно оновлювати зміст навчання і проектувати повчальне середовище відповідно до появи нових знань і технологій. Інформаційні технології звільняють викладача від неминучих у традиційному навчанні рутинних видів діяльності.

Інформаційні комунікаційні теорій значно полегшують процес оволодіння новітніми знаннями, і це надає країнам, які розвиваються, гарні можливості для вдосконалення освітніх програм, розширення діапазону можливостей для громадян найбідніших країн світу, що лише долучаються до сучасних технологій. Нові комунікаційні технології - це найпростіша, найдоступніша можливість отримати доступ до знань, що тривалий час було практично неможливим.

Актуалізація освітнього потенціалу інформаційно-комунікаційних технологій неможлива без відповідної підготовки вчителя, викладача. Вона передбачає теоретичну підготовку та практичне оволодіння засобами інформаційно-комунікаційних технологій, що значно розширюють можливості самовдосконалення в процесі педагогічної діяльності. При цьому не варто забувати, що ці засоби є лиш інструментом розв'язання проблем, їх використання не повинно перетворюватися на самоціль.

Вимоги до педагога, який використовує засоби інформаційно-комунікаційних технологій в освітній діяльності, поєднують у собі традиційні настанови і специфічні критерії, за якими оцінюється його здатність успішно використовувати інформаційні технології в своїй освітній діяльності. Це передусім такі традиційні вимоги, як: організаторські (що включають і здатність до самоорганізації);дидактичні (конкретні педагогічні вміння та навички, доступний, ясний, виразний, переконливий і послідовний виклад навчального матеріалу; стимулювання розвитку пізнавальних інтересів і духовних потреб учнів); перцептивні (вміння проникати в духовний світ учнів, об'єктивно оцінювати їх емоційний стан, виявити особливості психіки); комунікативні (налагодження педагогічно коректних стосунків з дітьми та їхніми батьками, колегами, керівниками освітньої установи); сугестивні (здатність емоційно-вольового впливу); дослідницькі (вміння пізнавати і об'єктивно оцінювати педагогічні ситуації); науково-пізнавальні (постійне оновлення наукових знань у своїй галузі).

Використання сучасних засобів інформатизації, тим більше реалізації відкритого віртуального навчального процесу, що повністю ґрунтується на використанні засобів інформаційно-комунікаційних технологій без очного контакту педагога з учнем, значно трансформує подібні вимоги. Так, наприклад, важко уявити собі, як у процесі комп'ютеризованого віртуального семінару чи консультації, що здійснюється через електронну пошту, можна проявити сугестивні чи перцептивні здібності. Педагогу стає не потрібною також і традиційна педагогічна техніка, особливо невербальні засоби спілкування (експресивно-виразні рухи - поза, жест, міміка, рукостискання, дотик, дистанція, інтонація, гучність, тембр, пауза, сміх і т.д.), хоча сучасні технології готові надати й такі можливості.

На підставі вищесказаного можна вести мову про статус проекту Стратегії як конструктивного, консолідуючого документу, в якому визначити шлях України до інформаційного суспільства. “Національна стратегія розвитку інформаційного суспільства в Україні” - це документ, який повинен стати концептуальною основою для розробки відповідного “Плану дій” зі статусом державної програми, що забезпечуватиме його практичну реалізацію.

У міжнародному контексті ефективна імплементація Стратегії покликана забезпечити виконання Цілей Розвитку Тисячоліття ООН (1990-2015 рр.) та прийнятих на першому етапі Всесвітнього саміту з питань Інформаційного Суспільства документів - “Декларації принципів” та “Плану Дій”.

Характеристики стану й динаміки розвитку інформаційно-комунікаційних технологій постають сьогодні в якості центральних індикаторів конкурентоспроможності та розвитку країни. Понад те, аналіз наукової літератури останнього двадцятиріччя переконливо показує, що тільки фактор ідентифікаційно-технологічних змін забезпечує сталий розвиток країни [див.: 187, с.124].

Питома вага впровадження та використання інформаційно-комунікаційних технологій в усіх сферах нашого суспільства (з урахуванням світових тенденцій) є недостатньою для того, щоб Україна посіла гідне місце в світі, адекватне її потенціалу та можливостям. Окремі фахівці констатують, що “сьогодні виконання національної програми інформатизації втратило інтелектуальну складову і звелося переважно до впровадження систем зв'язку і автоматизації деяких адміністративних органів” [74, с.29-32], інші вказують на необхідність подолання стихійного розвитку інформаційних процесів [див.: 60, с.29] і важливість інтеграції України до Європейського Союзу, а також питання утворення свого електронного простору [див.: 74, с.133].

Міжнародна практика розвитку інформаційного суспільства свідчить про те, що такий процес може розвиватися лише за твердої політичної волі на найвищих щаблях державної влади.

Однією з основних перешкод на шляху побудови інформаційного суспільства в Україні є неузгодженість норм національного законодавства, а також численні розбіжності з нормами міжнародного права. Тому вдосконалення нормативно-правової бази існування інформаційного суспільства в Україні вкрай необхідне. Воно дозволить урегулювати нормативні аспекти впровадження та використання інформаційних комунікаційних теорій, продукування та поширення електронної інформації, створення та використання національних інформаційних ресурсів, розвитку телекомунікацій, створення системи стандартизації у сфері інформаційних комунікаційних теорій, забезпечення інформаційної безпеки тощо.

Розвиток інформаційно-комунікаційних технологій є одним із найважливіших чинників економічного зростання. Звичайно, його не можна вважати єдиним, але характеристики стану й динаміки саме цієї сфери постають сьогодні в якості центральних індикаторів конкурентоспроможності та розвиненості країни. Відтак, для того, щоб побачити шлях розвитку й кінцеву мету Стратегії, дуже важливо оперувати реальними даними електронної готовності України. Ще важливішим, як показав процес розробки Стратегії, виявилося визначення позицій України в глобальному контексті розвитку інформаційного суспільства.

Отже, потужним імперативом розвитку сучасного суспільства стали інформаційно-комунікаційні технології. За умов належного використання, вони стають потужним засобом економічного розвитку та демократизації суспільних процесів. Разом із тим, інформаційно-комунікаційні технології сприяють новим поділам між країнами та окремими регіонами за економічними і технологічними ознаками.

2.3 Інформатизація та технологізація освіти як елемент її гуманітаризації

Потреби інформаційного суспільства детермінують істотні структурні зміни і переоцінку пріоритетів [див.: 53, с.25]. Стрімкий розвиток інформаційних процесів, який породив комп'ютерну революцію, створив об'єктивну основу для посилення технократичних ілюзій і нових міфів.

Однак абсолютизація будь-якої технічної новини не сприяє синтезу техніки і культури. Людський розум унікальний і жодні спроби створити сумірний йому штучний інтелект поки що не дали обнадійливого результату. Людина - не машина, а її мозок - не комп'ютер. Проте невгамовне захоплення черговою технічною новинкою викликає до життя концепції, що принижують цінність Розуму і приписують інформаційній техніці невластиві їй функції та можливості.

Формальна логіка, почавши з узагальнення повсякденної практики людського мислення, розвинулася в теоретичну науку абстрактного характеру, а потім дала істотний практичний вихід у різних сферах, і перш за все в обчислювальній техніці. Практика створення штучних систем, які дублюють людину, привела до пошуків можливості моделювання людського мислення. Це неминуче породило, спочатку на теоретичному рівні, спроби створення інтелектуальних систем, які здатних не тільки обробляти, а й продукувати інформацію. Виникла техніка інформаційних процесів, а з нею і проблема “штучного інтелекту”, що функціонує вже не на механічній, а на кібернетичній основі.

Фактично сьогодні можна виділити особливий клас кібернетичних систем - так звані, інтелектуальні системи. Їх основна відмінність від традиційних кібернетичних систем у тому, що сучасні комп'ютери, оснащені найскладнішими програмами, є не стільки машинами, які замінюють людину, хоча для певних видів діяльності рутинного характеру це справедливо, скільки історично зумовленими новими формами опосередковування розумової праці людини.

Поняття “розум”, “інтелект” настільки широковживані, що вони самі стали об'єктами дослідження. Природно, що при цьому відбулась і певна трансформація змісту цих понять, у результаті чого поняття “інтелект” і “розум” використовуються часто як еквівалентні.

Інтелект - пізнання, розуміння, розсудлива здібність до абстрактно-аналітичного розчленовування (Р.Гегель), здатність до утворення понять (Кант) - таке філософське трактування цього поняття.

У психології інтелект - синонім здатності мислення, характеристика розумового розвитку людини, тобто сукупна чи глобальна здатність індивідуума діяти цілеспрямовано, раціонально мислити і ефективно взаємодіяти з навколишнім світом. У свою чергу, біологія трактує це поняття як здатність живої системи ухвалювати рішення в складній ситуації при економній затраті ресурсів.

У більш загальному випадку під інтелектом розуміють здатність успішно реагувати на нову ситуацію за допомогою належного корегування поведінки, розуміння взаємозв'язку між фактами дійсності для вироблення дій, що ведуть до досягнення поставленої мети. Отже, інтелект - це перш за все здатність, атрибутивна властивість суб'єкта, наявність якої може бути емпірично встановлена.

Розум - філософська категорія, що позначає творчу, пізнавальну діяльність людини, спрямовану на розкриття сутності буття за допомогою ідей, котрі виходять за надто вузькі рамки усталених понять.

Ясно, що в основу розуміння природи, сутності, призначення гуманітарної освіти, її відмінності від освіти природничо-наукової треба покласти елементарне розрізнення між інтелектом і розумом. Інтелектуальна потенція мислення, - вважає М.Марчук, - лиш один із вимірів людського розуму в його широкому, ціннісному значенні, що включає також морально-етичні, художньо-естетичні та сакрально-містичні виміри [див.: 135, с.92].

Таке розуміння структури внутрішнього світу людини і сумірної з ним аксіосфери культури не може не позначитись і на трансформації методологічних підходів, які дедалі більше стають людиномірними. «Те, що філософсько-методологічні концепції знання змінюються, - пише згаданий автор, - не є недоліком, але при цьому головним залишається питання про вектор їх еволюції. Він усе більше, на нашу думку, під впливом силового поля (потенціалу) загальнолюдських цінностей - відхиляється від інтелектуальної координати в бік універсальної потенції людського мислення. Ціннісно нейтральна методологія стає ціннісно зумовленою» [там само, с.37].

Справді, сьогодні загальна тенденція змін у змісті освіти пов'язана в основному з переходом від орієнтації на підготовку професіонала (мета навчання) до формування всебічно та гармонійно розвинутої особистості (мета освіти). «Це явище інколи називають гуманізацією чи гуманітаризацією науки, інколи - відмовою від примітивного сцієнтизму і тісно пов'язаного з ним технократизму, від обмеженого позитивістського способу мислення тощо. При цьому справедливо зазначається, що самі методологи природничонаукового пізнання визнають закономірність такої ціннісної переорієнтації, шукають способів позбутися догматичних уявлень про ціннісну нейтральність науки» [там само].

Та все ж таки внутрішня логіка саморуху суб'єкта освітнього процесу ґрунтується на уявленні про компетентність особи. Модель компетенції як мети освітньої системи передбачає: а) соціальну компетентність, яка полягає в освоєнні правил і норм базових соціальних практик; б) усвідомлення власної соціальної та культурної ідентичності в історико-культурному горизонті; в) інтелектуальну та комунікативну компетентність, яка пов'язана зі здатністю рефлектувати власне розуміння, критично його перевіряти, змінювати, співвідносити з іншими поглядами, використовуючи при цьому сучасні способи, форми і технології комунікації; г) світоглядну компетентність, яка ґрунтується на толерантності до цінностей і норм інших культур, цінностей соціальної та культурної ініціативи, етичних регулятивів, які лежать в основі відповідального вчинку; д) професійну компетентність.

Ця модель ґрунтується на уявленні про гуманітарний вимір інформаційного суспільства та на пріоритетності сучасної гуманітарної освіти. В індустріальному суспільстві перевага надавалася прагматичній, технократичній освіті. В сучасній ситуації становлення інформаційного суспільства головний акцент переноситься на гуманітарний вимір освіти.

На відміну від технократичних уявлень, гуманітарна парадигма освіти добачає в людській особистості не засіб удосконалення суспільного життя, а самоціль і найвищу цінність. Освічена людина не тільки швидко й ефективно розв'язує завдання, що визначають рівень її компетентності, вона діяльно проявляє себе й у сфері соціальної та культурної творчості. Тому освіта має бути спрямованою не тільки на освоєння знань, а й формування цінностей. Понад те, рівень удосконалення людини залежить у першу чергу від того, наскільки успішно в процесі освіти поєднуються функціональні знання і гуманітарна підготовка.

Традиційне уявлення про гуманітарну освіту полягає в тому, що вона має навчати формам і способам соціальної взаємодії, що ґрунтується на гуманістичних ідеалах, нормам і цінностях, створювати передумови для розуміння людиною свого місця в соціумі та світі. Вона покликана формувати основи світогляду, що дозволяють успішно розв'язувати найскладніші життєві проблеми, здійснювати правильний етичний, правовий, ідеологічний вибір, орієнтуватися в сучасній соціокультурній ситуації.

Різні аспекти гуманізації та гуманітаризації освіти були предметом аналізу засновників і класиків педагогічної науки (А.Дістервег, Д.Дьюї, Я.Коменський, А.Маслоу, М.Монтень, І.Песталоцці, К.Роджерс, Ж.-Ж.Руссо, В.Сухомлинський); філософів, культурологів, учених-натуралістів (А.Айнштайн, М.Бердяєв, Н.Бор, В.Вернадський, В.Казначеєв, М.Моісеєв, П.Тейяр-де-Шарден, А.Чижевський); психологів і педагогів (Г.Акопов, Г.Александров, Ш.Амонашвілі, Б.Ананьєв, В.Андреєв, В.Афанасьєв, В.Зінченко, Н.Карлов, Н.Ковальова, І.Котова, А.Непомнящий, А.Половінкін, Е.Шиянов); дидактів і методистів (Н.Алексєєв, Л.Бурлаков, В.Данільчук, С.Тихомирова) та багатьох інших.

Аналіз наукової, філософської, методичної, психолого-педагогічної літератури дозволяє дійти висновку, що гуманітаризація - це одна з основних тенденцій розвитку сучасної освіти, будучи складником як інформатизації, так і технологізації освіти. Процеси інформатизації сучасної освіти не повинні розумітися виключно як формування технічних засобів, що підвищують зовнішню ефективність освітнього процесу, вони репрезентують ті соціокультурні процеси, які змінюють мету, завдання та зміст гуманітарної освіти в сучасному світі [див.: 80].

Становлення інформаційного суспільства тісно пов'язане зі змінами завдань гуманітарної підготовки. Однак є небезпека неадекватного розуміння цих завдань. Спотворений образ гуманітарної освіти і його реалізація в інформаційному суспільстві зумовлені двома крайнощами.

По-перше, гуманітарна освіта розуміється як спосіб конструювання людського буття, як універсальний засіб розв'язання ідеологічних завдань або як форма маніпулювання людською свідомістю. В умовах інформаційного суспільства цей шлях небезпечний тим, що нівелює свободу особистості.

По-друге, суть гуманітарної освіти добачається в її зовнішньому характері, вторинності щодо професійної підготовки. Цей підхід базується на уявленні про природу технократичного суспільства, в якому гуманітарна освіта не визначає рівня та якості розвитку технологій, а тому не впливає на організацію та якість життя, не формує головний ресурс еволюції суспільства. Наслідки такого підходу очевидні - саме він є визначальною причиною глобальної кризи, в яку потрапило цивілізоване людство наприкінці ХХ - початку ХХІ ст.

Зміна орієнтирів гуманітарної освіти пов'язана з тим, що вона має стати фундаментальною підготовкою. В умовах становлення інформаційного суспільства теоретичне фундаментальне мислення, засноване на взірцях науки, є недостатнім, обмеженим, оскільки втрачається єдиний універсальний культурний горизонт. Отже, ґрунтовність сучасної гуманітарної освіти визначається не стільки трансляцією фундаментального знання як умови його подальшого розвитку, скільки збереженням і відтворенням універсального контексту пізнання, що забезпечує формування творчої здатності людини як фундаментальної структури буття. Створення моделей побудови соціального майбутнього в умовах ціннісно-смислової варіативності спирається на розуміння гуманітарності як нової якості фундаментальності науки і освіти.

Динамічний розвиток суспільства, відкритість і невизначеність його майбутнього створюють умови для розгортання інноваційних процесів, розвитку культури, зорієнтованої на цілеспрямовану зміну соціальних практик. Концепція проектної культури починає виконувати функцію формування нового типу практики, вона спрямована не тільки на розширення теоретичного горизонту, а й на вибудовування нового типу практики.

Така модель ґрунтується на уявленні про гуманітарний вимір інформаційного суспільства і пріоритети сучасної гуманітарної освіти. Становлення інформаційного суспільства супроводжується змінами завдань гуманітарної підготовки. Особливістю сучасної ситуації становлення інформаційного суспільства є те, що гуманітарний вимір освіти набуває пріоритетного ціннісного значення.

Зміст гуманітарної освіти задається двома векторами. Один із них - це традиція, що передається від покоління до покоління. Другий вектор орієнтований на сучасність і на передбачуване, прогнозоване майбутнє, тобто він більшою мірою пов'язаний не з власне гуманітарною, а з соціальною компонентою змісту освіти.

Гуманітарна освіта формує здатність концептуалізації як фундаменту сучасних соціальних практик за допомогою освоєння ціннісно-смислових орієнтирів діяльності, способів її рефлексії та формування й освоєння системи комунікації агентів соціальних і культурних практик через формування здатності проектної конкретизації теоретичних основ і розгортання концептуальних ідей.

Спрямованістю на проблематизацію підходів, теорій і форм діяльності з метою підвищення їх ефективності в умовах гуманітаризації освіти в інформаційному суспільстві відрізняється розуміння ролі та значення гуманітарної освіти в інформаційному суспільстві від традиційних уявлень про неї. Мова йде про єдність людської особистості в її різноманітних проявах - комунікації, розумінні, уявленні, самотворенні та світоосвоєнні, параметри і форми яких здаються сучасною гуманітарною освітою. Здійснення цього завдання зачіпає структуру, форму, зміст і методику гуманітарної освіти. Крім того, таке розуміння пов'язане з постнекласичним образом науки.

Слід зазначити, що для реалізації гуманітарного підходу до освіти в нинішній освітній ситуації склалися сприятливі умови. В сучасному динамічному суспільстві доконечною є ціннісно-смислова варіативність і вплив випереджаючого розвитку освіти на формування соціальних інновацій.

Динамічно мінливе концептуальне поле сучасних освітніх практик, а також реальні спроби гуманізації та гуманітаризації освіти з урахуванням реалій інформаційного суспільства, є сприятливими чинниками створення та реалізації науково обґрунтованої концепції розвитку гуманітарної освіти, що допускає різні шляхи реалізації.

Зміна орієнтирів дослідження, відхід від позиції нейтрального спостерігача і універсального теоретичного горизонту гуманітарного дослідження призводять до зміни його характеру. Поліпарадигмальність гуманітарного знання визначає його плюралістичний, відкритий характер.

Гуманітарне пізнання набуває міждисциплінарного характеру. Принцип додатковості визначає спосіб взаємодії різних дисциплін, а його комплексний характер гарантує його ефективність і теоретичну продуктивність. Гуманітарна наука розвивається в тому числі й через виникнення спеціалізацій, появу суміжних галузей дослідження.

Інформаційні процеси і структури, що їх забезпечують, змінюють не тільки технічну, інструментальну сторону дослідження, форми і способи роботи з гуманітарним матеріалом, а й самі стають істотним і доконечним предметом аналізу в якості чинника, що визначає специфіку гуманітарного дослідження. Вони формують сучасну орієнтацію гуманітарного пізнання на соціокультурний контекст, який визначає його прагматичний і проективний характер.

Усі попередні зміни і сучасний рівень гуманітарних досліджень визначають вектор утвердження гуманітарної освіти в умовах становлення інформаційного суспільства. Сучасний розвиток гуманітарної освіти є відображенням означених раніше тенденцій розвитку, коригуючи їх за допомогою принципу відкритості гуманітарної освіти соціальним практикам сучасності. Мова йде, зокрема, про те, що гуманітарна освіта в інформаційному суспільстві повинна бути безперервною та зумовленою здатністю до самоосвіти. Особлива роль у розв'язанні цього завдання належить дистанційній освіті.

Розвиток гуманітарної освіти в інформаційному суспільстві націлений на реалізацію міждисциплінарного підходу, тобто передбачає багаторівневу та всебічну аналітику гуманітарного феномена, його комплексне дослідження з погляду альтернативних інтерпретативних стратегій, що репрезентують різні культурні позиції. Такий підхід повинен забезпечити ефективність освоєння та застосування гуманітарних знань і формування свідомого відповідального вибору в умовах різноманіття культурних значень і культурного самовизначення.

Розвиток гуманітарної освіти в умовах інформаційного суспільства чітко зорієнтований не на розрив, а на дедалі тіснішу його інтеграцію з освітою природничо-науковою. Про це свідчить усезростаюча жорсткість і точність методичної, технічної сторони гуманітарної освіти, яка багато в чому визначає його об'єктивність і результативність. Вона здійснюється на основі синтезу теоретичної та практичної діяльності, в результаті чого гуманітарне знання набуває прагматичного характеру. Формою такого синтезу в галузі гуманітарної освіти можна вважати її проектний різновид, оскільки саме метод проектів дозволяє розкрити практично зорієнтований характер гуманітарної освіти, виявляючи при цьому достовірність її прагматичного критерію.