Потенціал і ефективність освітньо-інформаційної політики

Освітньо-інформаційні ідеї і погляди є сукупністю офіційно прийнятих настанов, які стосуються використання інформаційних можливостей держави для досягнення освітньо-політичної мети. Іншими словами, освітньо-інформаційні ідеї і погляди визначають мету і завдання освітньо-інформаційної політики, принципи її формування, основи використання освітньо-інформаційного потенціалу всередині держави і на міжнародній арені. Вихідні освітньо-інформаційні ідеї та погляди знаходять своє віддзеркалення в офіційних документах - конституції, освітній доктрині, концепціях інформаційної, зовнішньої та освітньої політики та інших законодавчих актах. Освітньо-інформаційні ідеї та погляди сформульовані передусім у Конституції України (загальні права громадян на вільний пошук інформації, їх право на інформацію, свободу віросповідання та ін.) [див.: 103, с.22].

Інформаційний потенціал суспільства - це сукупні можливості країни щодо забезпечення особи, суспільства і держави необхідним рівнем володіння та оперування інформацією і знаннями з метою найбільш повного задоволення потреб соціального, економічного, політичного і культурного характеру. Під освітньо-інформаційним потенціалом, як правило, розуміють частину інформаційного потенціалу суспільства, що використовується в освітній сфері.

Освітньо-інформаційні стосунки мають внутрішню й зовнішню сторони. Вплив цих сторін на освітньо-інформаційну політику неоднозначний: якщо внутрішні освітньо-інформаційні відносини визначають соціально-політичну суть освітньо-інформаційної політики, то зовнішні (міжнародні) - конкретні межі для реалізації тих або тих методів і форм досягнення освітньо-інформаційної мети. При цьому характер освітньо-політичних відносин визначає характер освітньо-інформаційних стосунків. Але внутрішня і зовнішня сторони освітньо-інформаційних відносин не існують незалежно одна від одної. Вони тісно взаємозв'язані, взаємозалежні та перебувають у діалектичній єдності.

Внутрішня сторона пов'язана з освітньою сферою суспільства і має на меті формування таких внутрішніх умов використання інформації, за яких можна найбільш ефективно реалізувати можливості освітньо-політичного управління системою освіти з боку держави.

Зовнішня сторона пов'язана з міжнародними взаєминами і має на меті формування сприятливих інформаційних умов для досягнення освітньо-політичної мети освітньо-інформаційними способами, методами або для ефективного і раціонального застосування освітньої діяльності. У будь-якому випадку зовнішня сторона охоплює коло проблем, безпосередньо пов'язаних із формуванням інформаційних умов, які забезпечують ефективне досягнення освітньо-політичної мети.

Оскільки освітньо-інформаційні стосунки характеризуються певною невизначеністю результатів, то вельми важливу роль в освітньо-інформаційній політиці відіграє освітньо-інформаційна діяльність, яку можна визначити як сукупність (система) заходів і дій відповідних суб'єктів, які прямо й безпосередньо пов'язані з підготовкою та використанням освітньо-інформаційних засобів для досягнення освітньо-політичної мети. Інформаційний аспект освітньо-політичної діяльності характеризує рівень розвитку сучасних інформаційних засобів в освітній справі, тоді як освітній - можливості використання цих засобів для досягнення освітньо-політичної мети. Як і будь-яка інша, освітньо-інформаційна діяльність припускає наявність певних структур, спеціально створених або таких, що виконують дії опосередковано. Освітньо-інформаційні інститути - спеціально створені організації, покликані здійснювати розробку та реалізацію освітньо-інформаційної політики держави.

Найважливішою особливістю інститутів освітньо-інформаційної політики є те, що вони втілюють в собі матеріально-інформаційну силу суспільства в цілому. Інший функціональний зріз освітньо-інформаційної політики може бути представлений такими елементами, як суб'єкти освітньо-інформаційної політики; мета освітньо-інформаційної політики; об'єкти освітньо-інформаційної політики; засоби освітньо-інформаційної політики.

Суб'єктами освітньо-інформаційної політики можуть бути соціальні групи і створювані ними політичні інститути, нації, класи, держави та їх коаліції. Так, політична партія в тоталітарній державі, маючи в своєму розпорядженні державний апарат, виробляє і проводить освітньо-інформаційну політику, відповідну ідеологічним настановам партії.

В сучасних демократіях будь-який прошарок суспільства може мати свої особливі погляди на проблему досягнення політичної мети освітньо-інформаційними засобами. Проте формувати і реалізовувати освітньо-інформаційну політику повинна лише держава, контрольована суспільством. Така політика відповідатиме вимогам нації, законам та інтересам країни.

Сучасна українська історія дає переконливий доказ того, що освітньо-інформаційна політика повинна бути державною. Звідси випливають два висновки щодо демократичного політичного режиму. По-перше, реалізація освітньо-інформаційної політики повинна бути виключно справою держави. По-друге, участь суспільства повинна обмежуватися парламентськими дебатами з тих або тих проблем освітньо-інформаційної політики, виробленням злагоджених позицій щодо її реалізації.

Оскільки суб'єктом освітньо-інформаційної політики є держава, то вона й повинна формулювати освітньо-інформаційну мету. Ця мета повинна відповідати національним інтересам країни, щонайменше в освітянській сфері, а також освітньо-інформаційним можливостям її реалізації.

Засобами досягнення освітньо-інформаційної мети є інформаційні ресурси освітніх організацій держави і ресурси суспільства, що використовуються в освітній сфері. Тому освітня організація держави є предметом пильної уваги освітньо-інформаційної політики.

Крім того, інформаційні можливості освітньої організації держави визначають міру та межі використання освітньої діяльності для досягнення освітньо-політичної мети на міжнародній арені. Не випадково в розвинутих країнах світу значна увага приділяється можливостям використання нових інформаційних технологій в освітній сфері.

Отже, ми бачимо, що розкриття структури освітньо-інформаційної політики дозволяє вивчити її внутрішню будову, внутрішні зв'язки і залежності, що відкриває можливість глибше проникнути в її сутність. Але розкриття змісту освітньо-інформаційної політики можливе шляхом визначення основних напрямів діяльності, в яких вона відіграє істотну роль.

Одним із таких важливих напрямів освітньо-інформаційної політики є гуманізація освітньо-інформаційного напряму, що відповідає сучасним гуманістичним поглядам і охоплює широкий спектр освітньої діяльності людей. Гуманізація вимагає від сучасної освіти особливо серйозних реформаційних кроків убік оновлення змісту освіти і застосування нових педагогічних підходів до навчання, впровадження інформаційних і комунікаційних технологій, які модернізують процеси розвитку суспільства. Ці реформи не відбуватимуться легко; вони потребуватимуть значних зусиль, багато часу для адаптації та впровадження змін.

В останні десятиріччя освіта стала набувати нового характеру. В громадській думці знаходить схвалення така діяльність, яка створює умови для розв'язання кризовихявищ і проблем освіти в основному політико-правовими методами. У цьому контексті освітньо-інформаційна політика може трактуватись як ефективний засіб досягнення освітньо-політичних цілей. При цьому вона здатна відповідати сучасним ідеям гуманізму.

Не менш важливим є переконання в тому, що освітньо-інформаційна політика неминуче повинна базуватися на гуманістичних настановах. У реальній практиці досягти такого ідеального стану вельми важко, тому критерієм тут може бути принцип достатності, який визначає політичну доцільність насильства в демократичній державі, коаліції таких держав, світовій спільноті в рамках ООН. Оскільки ідеї гуманізму можна реалізувати найбільшою мірою в умовах істинної демократії, то найважливішим напрямом освітньо-інформаційної політики є забезпечення демократизації освітньої сфери. Цей напрям базується на відносинах між державою і суспільством, владою і громадською думкою як усередині країни, так і зовні. Тут великого значення набуває формування та врахування громадської думки. Вона зумовлена характером сучасної освітньо-політичної діяльності, а також її актуалізацією, пов'язаною з новим змістом освітньо-політичних відносин і освітньої справи в цілому.

Тож освітньо-інформаційна політика об'єднує в систему такі її складники, як політика у сфері масової інформації в освітній сфері; політика у сфері інформаційного забезпечення функціювання освітньої сфери; політика інформатизації в державі та освітній сфері.

При переході від індустріального до інформаційного етапу розвитку суспільства такі країни, як Япония, США, Франция, ФРГ та інші здійснюють інформатизацію основних сфер життєдіяльності суспільства, започатковану ще на початку 80-х років ХХ століття [див.: 170, с.24]. Так, у 1981 р. Японія прийняла програму створення комп'ютерної техніки п'ятого покоління; в 1984 р. США приступили до виконання “Стратегічної комп'ютерної ініціативи”; в 1983 г. у Франції почали роботу з національної інформаційної програми “La Filler Electronique” (“Електронне наповнення”); в 1989 р. у Великобританії прийнята програма “Національна ініціатива у сфері інформаційних технологій”; у 1984 р. в країнах Західної Європи почалася реалізація програми ЕСПРІ в рамках узгодженої загальної політики в гвлузі інформатизації.

Поява і масове впровадження комп'ютерної техніки, інформаційно-телекомунікаційних систем, інформаційних технологій і на їх основі формування віртуального простору (кіберпростір) економіки, сфери послуг стали змістом інформатизації. Цей період пройшли всі інформаційно розвинуті країни, і стало зрозуміло, що інформатизація - життєво необхідне явище, ключ до нових рубежів суспільного розвитку. Тут не можна не погодитися з А.Пироговим, який стверджує, що “інформатизація - об'єктивна закономірність всесвітньо-історичного процесу, що означає вихід людства на якісно нові рубежі розвитку продуктивних сил, що є одним із найважливіших критеріїв суспільного прогресу” [170, с.24].

Інше надзвичайно важливе значення інформатизації полягає в тому, що цей процес безперервний. Початкова його стадія сприяла структуризації інформації. Спочатку комп'ютери були створені для обробки структурованої інформації в базах даних. При цьому для них не було потрібне усвідомлення і розуміння значення тієї інформації, над якою вони виконують дії [див.: 63, с.82].

Нині ситуація істотно змінилась. Обсяги інформації настільки швидко зростають (у великих корпораціях неструктурована інформація подвоюється кожні два місяці), що велика її частина не встигає структуруватися. Вихід з цієї ситуації фахівці бачать в автоматизованому аналізі, обробці та організації інформації. Якщо на початковому етапі інформатизації переважала технічна сторона (створення мереж і систем), то в подальшому починає домінувати програмна сторона та формування нових інформаційних структур. Можна вважати, що вже сьогодні відбувається інтелектуалізація інформаційних структур, тобто оновлюється зміст інформатизації. Слід зазначити, що на цьому процес інформатизації не завершиться, бо нові можливості створять нові проблеми, які зажадають нових рішень, у тому числі техніко-технологічних, програмних та ін. [див.: 63, с.83].

Інформаційні потреби залежні від предмету свого задоволення - тієї ж інформації. Нова інформація породжує потребу в ще більш новій інформації. Тому разом із традиційними чинниками, які зумовлюють інформаційні потреби, слід виокремити нові, зокрема інформаційні, чинники освітньо-інформаційної політики.

Найперше варто звернути увагу на зміну типу комунікацій. Вважається, що існуюча раніше комунікація мала раціональний характер. Вона базувалася на невеликому обсязі інформації, яку людина могла обробити і раціонально використати. Зі зростанням обсягів інформації вона не встигає її обробляти, що веде до неможливості її раціонального використання. До того ж під виглядом раціональних аргументів подається емоційна інформація, наприклад, поширення таких атрибутів успіху, як розкішний автомобіль, шикарна квартира, меблі та ін. діє на людину емоційно. Раціонально такі аргументи не витримують критики, але на рівні відчуттів вони дають свої результати [див.: 175]. Все це веде до формування нового пласта інформаційних потреб - утилітарного. Ці потреби в добу інформації стають домінуючими не тільки в житті людей, а й діяльності держав.

Явним є також зростання обсягів “чужої інформації”. Раніше, коли зовнішня інформація не мала особливої значущості в житті людей, коли країни споживаючи в основному вироблену в них самих інформацію, вона вважалася достатньою і не мала руйнівного характеру. Розвиток інформаційних технологій створює таку ситуацію з потоками інформації, що масова свідомість перестає з нею справлятися. “Інформаційні донори” визначають характер і зміст інформаційних потоків. При цьому спостерігаються непередбачувані результати такої дії. Якщо внутрішні перешкоди реформам непереборні, то реакцією на нову інформацію може бути з одного боку, масова міграція в багаті регіони світу, а з іншого - відхід у фундаменталізм і заперечення західних цінностей.

Очевидною стає також потреба в прискоренні процесів обробки інформації. Оскільки збільшується обсяг інформації, то від швидкості її обробки залежить правильність і своєчасність ухвалення рішень. За сучасних конкурентних умов така потреба має важливе значення, оскільки вона здійснює визначальний вплив на характер і ефективність діяльності.

Не можна не помічати й розширення кількості джерел інформації. Для споживача інформації важливою є не тільки сама інформація, а й джерело, з якого вона отримана. Тобто довіра чи недовіра до цього джерела є одним із видів задоволення інформаційних потреб. Тому додатково до потреби в інформації про які-небудь факти виникає потреба в інформації про саме джерело інформації.

Неможливо не рахуватись і з таким чинником, як зростаюча невизначеність у ситуаціях ухвалення рішень. В умовах зростання обсягу інформації та неможливості її своєчасної повної обробки виникає ситуація, при якій рішення ухвалюється на основі неповного чи неоднозначного знання. При цьому найважливішим є визначення міри цієї невизначеності, оскільки від цього залежить вірогідність правильного рішення. Такі ситуації найбільш часто зустрічаються в умовах освітньої діяльності, оскільки ритм сучасного буття не дає часу на тривалі роздуми і збирання вичерпних даних.

Дає про себе знати і такий чинник, як прагнення діяти в режимі реального часу. Усі володіють однією і тією ж інформацією, тому в освітньо-інформаційній політиці необхідна синхронізація прийняття відповідних рішень, оскільки асинхронізація деструктивна, породжуючи додаткові потреби в інформації.

Неоднозначним чинником, який повинна враховувати освітньо-інформаційна політика, є зростання ролі громадської думки в процесі ухвалення рішень. Розширення гласності змінює “правила гри” як для освітян, так і для політиків. Як відзначають дослідники, сьогодні громадська думка стала одним з істотних чинників впливу на процеси ухвалення рішень [див.: 175, с.58]. Але цей факт не завжди проявляється. Найяскравішим прикладом є маніпулювання громадською думкою [див.: 175, с.52].

Насамкінець варто звернути увагу на нові можливості формування інформаційних інтересів. Нові інформаційні технології створюють умови для формування чітких інтересів, у тому числі інформаційних. Як підкреслює А.Едельстейн, настала ера нової пропаганди, яка відрізняється від старої низкою ознак: а) нова пропаганда стосується кожного, “стара аудиторія” була істотно обмеженою; б) для нової пропаганди характерна складність повідомлень, на відміну від простоти старої; в) вона різноманітна, на противагу гомогенності старої та ін.

В даний час означилася стійка тенденція в становленні інформаційного співтовариства. Очевидно, без розвитку сфери інформації подальший поступ у всіх сферах життя неможливий. Водночас формування інформаційного суспільства неможливе без широкомасштабного впровадження та використання нових інформаційних технологій.

Інформаційний характер сучасного світу висуває на важливі позиції ті чи ті варіанти використання інформації. Сила держави настільки зумовлюється її інформаційними можливостями, що, володіючи необхідними ресурсами, вона може диктувати свої умови більш могутнім (у традиційному значенні) країнам. При цьому інформаційні способи і засоби досягнення політичної, в тому числі й освітньо-політичної мети виявляються більш вагомими, оскільки вони є гуманнішими, мобільними у просторі й часі, мають практично необмежену кратність використання. Розв'язання сучасних освітньо-інформаційних проблем настійно вимагає від держави ефективної та цілеспрямованої діяльності.

Важливим напрямом освітньо-інформаційної політики є і вдосконалення її правових, законодавчих основ. Становлення та розвиток демократії як найпоширенішої форми політичного режиму характеризується рядом вимог, серед яких найважливішими є: верховенство права й закону; пріоритет прав і свобод громадян над інтересами держави; рівність усіх перед законом і судом; дотримання демократичних процедур вироблення та ухвалення законів.

В умовах демократії функціювання політики, й зокрема освітньо-інформаційної політики, припускає існування її законодавчих основ, які становлять її правове поле. Іншими словами, формування законів, які визначають межі функціювання освітньо-інформаційної політики, є життєво важливим. Тут доречно виділити два аспекти.

Перший характеризує правосвідомість суб'єктів освітньо-інформаційної політики, стан і розвиток її законодавчої бази. Незважаючи на те, що інформаційна політика базується в першу чергу на принципі відкритості, освітньо-інформаційна політика має свою специфіку. Перш за все, це диктується сферою застосування освітньо-інформаційної політики в освітній сфері. Другий аспект є відображенням найзагальніших норм освітньо-інформаційної діяльності держав, їх коаліцій на міжнародній арені.

Прийнято вважати, що нормою є ті угоди, договори й інші правові акти міжнародного права, які на перше місце ставлять права людини і громадянина. Саме формування міжнародного, глобального правового простору освітньо-інформаційної політики постає істотним її напрямом.

Безумовно, це не означає, що сторони, які діють у міжнародному освітньо-інформаційному просторі, будуть обов'язково дотримуватися цих норм. Проте, враховуючи можливість використання сучасних інформаційних засобів, встановлюються міжнародні правила, які виводять у цивілізоване русло реалізацію державою освітньо-інформаційних інтересів.

Отже, по-перше, в умовах стрімкого інформаційного розвитку суспільства посилюється роль інформаційного складника політичної організації держави та освітньої справи в цілому. Інформатизація освітньої сфери суспільства виводить на якісно новий рівень освітню наукову теорію і практику використання освітнього потенціалу для досягнення політичної мети.

Нові інформаційні можливості зумовлюють зміну підходів у сфері освітнього будівництва. Досвід освітньої діяльності, накопичений упродовж останнього десятиріччя, показує, що сьогодні є, щонайменше, дві визначальні тенденції: а) освіта стає безпрецедентно інформаційно насиченою; б) підготовка та успішний розвиток сучасної освіти вимагають ефективного освітньо-інформаційного забезпечення з боку держави. Тому розвинуті держави світу відповідально розробляють і здійснюють освітньо-інформаційну політику.

Крім того, результати дослідження дозволяють трактувати освітньо-інформаційну політику як частину загальної політики держави. Слід зазначити, що освітньо-інформаційна політика базується на принципах інформаційної політики, вона користується її інструментарієм. Оскільки наочне поле освітньо-інформаційної політики лежить у освітній сфері, то вона функціонально пов'язана з освітньою політикою держави і постає одним із її складників. З утвердженням інформаційної політики наочне поле освітньо-інформаційної політики буде розширятися, включаючи неосвітянські сфери життєдіяльності (наприклад, політику, економіку тощо). Політика показує, що цей феномен треба осмислювати не тільки з погляду практичної реалізації, а й з позиції методологічного обґрунтовування.

Структура освітньо-інформаційної політики включає такі елементи, як освітньо-інформаційні ідеї та погляди. Рефлексія освітньо-інформаційного суспільного життя стає проблемною теоретико-інформаційних відносин, освітньо-інформаційної діяльності та освітньо-інформаційних інститутів.

Функціональний аспект освітньо-інформаційної політики відображає її динаміку, процесуальний характер, пов'язаний, наприклад, з питаннями: Хто і як формує та реалізує її настанови? Якими способами і методами досягається її мета? Яка ефективність освітньо-інформаційної діяльності держави? Іншими словами, функціональний вираз освітньо-інформаційної політики дає уявлення про її роль у системі освітньо-політичних відносин конкретної держави. Її визначення через категорію “діяльність” припускає звернення до дії, руху. Функція може розглядатись як здатність окремих елементів системи робити внесок у функціювання цілісного об'єкта, в результаті дії множини таких “внесків” об'єкт функціонує як певна цілісна множина.

Абстрагуючись від політики, яка розглядається на рівні теорії і практики, стає зрозуміло, що у функціональному плані можливим є виділення теоретичного та практичного рівнів освітньо-інформаційної політики. Теорія припускає конституювання наукового знання, його інституціоналізацію. Це закінчена, цілісна система знання про загальні закони і закономірності, принципи, методи і функції освітньо-інформаційної політики як галузі наукового знання.

Проте слід враховувати, що в даний час теорія освітньо-інформаційної політики не має закінченого характеру. Напевне, вона й не може бути представлена як закінчена теорія, проте це обов'язково цілісна система знання. Суспільство, розвиваючись, вносить нові й нові детермінанти в теорію освітньо-інформаційної політики, що й робить її такою мінливою.

Разом з тим, як теорія, освітньо-інформаційна політика включає: а) фундаментальні дослідження, що припускають пошук відповідей на загальні питання про її суть і закони, принципи і причини; б) порівняльні дослідження, покликані з'ясувати способи функціювання існуючих конкретних систем освітньо-інформаційної політики, їхні загальні риси і специфіку; в) прикладні дослідження, що передбачають розробку способів найдоцільнішого використання освітньо-інформаційних можливостей для досягнення політичної мети.

Говорячи про освітньо-інформаційну політику як теорію, можна виділити три головні її цілі. Перша - розробка сукупності теоретичних принципів і практичних заходів освітньо-інформаційної загальної політики. Друга - забезпечення органічної інтеграції освітньо-інформаційної політики в систему політичних, економічних та інших суспільних інститутів. Це до певної міри є формою здійснення державної влади стосовно виробництва інформації. Третя - управління соціальними процесами з метою зміни їх тенденцій в оптимальному напрямі забезпечення освітньої безпеки.

Практичний рівень означає використання форм і методів, способів і інструментів організаційно-управлінської, нормативно-правової та іншої діяльності держави, пов'язаної із забезпеченням освітньої діяльності освітньо-інформаційними засобами. Цей рівень припускає добір найдоцільніших і раціональних освітньо-інформаційних можливостей для досягнення політичної мети в поточних умовах.

Виходячи з функцій політики (агрегації та артикуляції інтересів, забезпечення інноваційного соціального розвитку, інтеграції, управління та керівництва, соціалізації) та враховуючи функціональну роль інформаційної та освітньої політики в суспільстві, слід вважати, що функції освітньо-інформаційної політики достатньо різноманітні. Вони відображають функції загальної освітньої та інформаційної політики. Крім того, функції освітньо-інформаційної політики залежать від рівня розвитку освітньо-інформаційної сфери.

Можна вважати, що освітньо-інформаційна політика має загальні, особливі та специфічні функції. До загальних можна віднести ті, що забезпечують реалізацію настанов загальної політики, до особливих - ті, що відображають сутність освітньої та інформаційної політики, а до специфічних - ті, що властиві освітньо-інформаційній політиці.

Тож освітньо-інформаційна політика виконує основні традиційні функції, притаманні політиці взагалі (світоглядну, нормативно-регулюючу, виховну, прогностичну), а також власні - практико-прикладні (соціалізації, раціоналізації, ціннісної орієнтації, забезпечення взаємодії) та управлінські (директивну, консультативну, прогностичну, контрольну).

Всі вони несуть таке ж смислове навантаження, як і теорія політики чи теорія освітньої політики. Проте змістовне навантаження функцій освітньо-інформаційної політики детерміноване освітньо-інформаційною сферою. Тому змістовний аспект цих функцій має свої особливості. Так, світоглядна функція покликана забезпечити правильне визначення переваг інформації, освітньо-інформаційних технологій у сфері оборони та освітньої безпеки, вибір відповідних моделей діяльності. Нормативно-регулююча функція впорядковує стосунки з приводу інформації в освітній сфері, а також формулює певні правила освітньо-інформаційної діяльності. Виховна функція дозволяє формувати систему переконань з приводу інформації та її впливу на хід і результат сучасної освіти. Прогностична функція забезпечує загальне (стратегічне) передбачення освітньо-інформаційних процесів і варіантів довгострокової стратегії і тактики освітньо-інформаційного розвитку країни [див.: 160, с.87]. До основних функцій інформаційної політики відносять інформування, регулювання, інформаційний захист і т.ін. [див.: 105]. Головними функціями освітньої політики називають науково-прогностичну та організаційно-практичну.

Функціями освітньо-інформаційної політики у практичному плані постають ті значущі ролі, які вона виконує в конкретних освітньо-інформаційних умовах, оскільки вона завжди реалізується в конкретних історичних умовах і з конкретного приводу. Позаяк абстрактної освітньо-інформаційної політики не існує, то не може бути й абстрактною її роль. Зрозуміти цю роль можна тільки стосовно певної сфери соціального життя, на яку спрямована освітньо-інформаційна політика.

Важливою специфічною сферою, в якій освітньо-інформаційна політика проявляє себе як активний чинник, є освітньо-політична сфера. У зв'язку з цим виникає питання про її роль, призначення, тобто про функції в цій конкретній сфері. Слід підкреслити, що функціональний аналіз як елемент системного аналізу знайшов широке застосування в дослідженнях соціально-політичних явищ і процесів. Не розглядаючи суть і зміст цього методу через його багатоаспектність, є потреба в тому, щоб окреслити рамки наукового пошуку певними орієнтирами.

По-перше, варто звернути увагу на функції освітньо-інформаційної політики, які вона виконує стосовно освітньої сфери в найширшому її розумінні. При цьому важливо відзначити, що функції властиві як системі освітньо-інформаційної політики, так і окремим її компонентам.

По-друге, функція розглядається як форма, спосіб прояву активності системи та її компонентів. Тут мається на увазі, що освітньо-інформаційна політика, об'єктом якої постає освітньо-інформаційна сфера, є своєрідним віддзеркаленням практики освітнього будівництва й освітньої діяльності.

По-третє, оцінюючи призначення, практичну значущість освітньо-інформаційної політики, важливо усвідомлювати пізнавальну проблему: освітньо-інформаційна політика - явище динамічне, хоча наукове дослідження її функціональної ролі здійснюється в статичному її стані. Доводиться тимчасово абстрагуватися від динаміки і змін освітньо-інформаційної сфери.

По-четверте, далеко не однаково проявляються функції освітньо-інформаційної політики в державах з різними політичними режимами. У державах з демократичними режимами є необхідні умови для якнайповнішої реалізації функцій освітньо-інформаційної політики в усіх сферах життя суспільства. Цілком інша справа - освітньо-інформаційна політика в умовах повного чи часткового табу державних органів на вільну циркуляцію інформації.

Зупинимося на загальних моментах, не вдаючись у детальний аналіз реалізації освітньо-інформаційної політики при різних політичних режимах. Щодо функцій освітньо-інформаційної політики слід підкреслити той факт, що в українській науковій літературі вони виявилися практично не дослідженими. Застосовуючи метод аналогій, перш за все виділимо функції з урахуванням особливостей загальної, освітньої та інформаційної політики.

Треба відзначити, що формування інформаційних інтересів у цій сфері, їх осмислення та реалізація - це складний і комплексний процес, який здійснюється в правовій державі на демократичній основі. В нього залучені практично всі інститути і органи, які становлять політичну організацію суспільства: інститути держави (органи виконавчої, законодавчої та судової гілок влади); недержавні інститути (політичні партії і рухи, суспільні об'єднання та організації); засоби масової інформації, які представляють інтереси найрізноманітніших верств населення, соціальних груп, державних і суспільних структур. Ці інтереси включають життєво важливі потреби окремих громадян і їх об'єднань, суспільства і держави в забезпеченні освітньої безпеки, а також в інформації.

Динаміка інформаційних інтересів на національному рівні пов'язана з рухом інформації від особистості до соціальної групи і суспільства, держави, в результаті чого зі всієї сукупності цієї інформації постають інтегральні життєво важливі інформаційні інтереси нації. У зв'язку з цим можна говорити про таку функцію освітньо-інформаційної політики, як соціалізація, тобто включення людей, їх соціальних та інституційних об'єднань у процес формування та реалізації інформаційних інтересів у сфері освіти. Цей процес здійснюється шляхом агрегації та артикуляції. Перше передбачає постійне надання інформації про інтереси об'єктів освітньо-інформаційної політики особам, які ухвалюють рішення у освітньо-інформаційній сфері, друге - перетворення самих інтересів у національні інформаційні інтереси в освітній сфері. Справді, агрегація та артикуляція життєво важливих інтересів і пріоритетів у освітньо-політичній сфері передбачають визначення самих цих інтересів, а також добору з можливих альтернатив найприйнятнішої моделі освітньо-інформаційної діяльності.

При цьому слід підкреслити, що інформаційні інтереси в освітній сфері є величиною постійною тільки в певний період часу. Вони змінюються й, отже, потрібна наявність інформації про динаміку цих інтересів, яка відстежується шляхом інформаційної агрегації та артикуляції освітньо-політичних інтересів різних соціальних прошарків, груп, суспільства в цілому і держави.

Освітньо-інформаційна діяльність припускає створення таких умов, які забезпечують вибір оптимального шляху досягнення освітньо-політичної мети. У раціональному досягненні освітньо-політичної мети істотну роль відіграє освітньо-інформаційна політика. Саме вона спрямована на вибір оптимального розв'язання завдань освітньої діяльності на основі інформації про стан, структуру й динаміку освітнього процесу, ставлення народу до здійснюваної урядом політики у сфері освітньої діяльності, про реалізацію життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави в освітній сфері, про станом безпеки, соціальні оцінки і прогнози тощо. Роль освітньо-інформаційної політики унікальна, бо вона пов'язана з мудрістю й досвідом народу, містить багату гамму думок щодо проблем освіти, а головне, дає можливість обирати найоптимальніші шляхи і способи розв'язання цих проблем.

Важливою функцією освітньо-інформаційної політики є раціоналізація. Вона включає всі види планування, прогнозування діяльності освітньо-інформаційних систем, їх координацію, встановлення прямих і зворотних зв'язків, а також організацію інформації в аксіологічному, семантичному, семіотичному та інших аспектах.

При формуванні оптимальних інформаційних умов освітньо-політичне керівництво країни виробляє найраціональнішу стратегію і тактику освітньо-інформаційної діяльності, використовуючи для цього наявні засоби. Крім того, освітньо-інформаційна політика відіграє важливу роль у забезпеченні владних структур достовірною, своєчасною і цінною інформацією. Цінність же її нерідко визначається ефективністю діяльності самих освітньо-інформаційних структур. Раціоналізація забезпечує доступність джерел інформації, відкритість її для споживачів, створює умови для інформаційної безпеки і взаємного контролю, перешкоджає насадженню партійних (корпоративних) інтересів, які можуть бути представлені як національні. Реалізація цієї функції - важливий елемент демократичних механізмів взаємодії держави і суспільства та необхідна умова дотримання демократичних принципів.

Слід також підкреслити, що формулювання освітньо-політичної мети, розробка та реалізація концептуальних і доктринальних основ діяльності держави у цій сфері - це складний і комплексний процес, який здійснюється в правовій державі на демократичній основі. В нього залучені практично всі елементи, складники політичної організації суспільства: державні інститути (президент і органи виконавської влади, законодавчі органи, зовнішньополітичні та інші відомства); недержавні організації (політичні партії і суспільні організації та інші структури); нарешті, засоби масової інформації та комунікації.

Дієвість ціннісної функції освітньо-інформаційної політики залежить від характеру та світоглядних орієнтацій освітньо-інформаційної діяльності. У тому випадку, коли інформація відображає нагальні потреби освіти, вона є важливою силою тиску на органи державної влади. І навпаки, коли оцінні судження містять елементи суперечності, невизначеності, то інформація такого роду сприяє безконтрольності дій органів державної влади.

У сучасному світі неабиякої значущості набуває діяльність зі встановлення та постійної підтримки освітньої комунікації, що передбачає реалізацію заходів щодо забезпечення інформаційних обмінів між різними освітньо-політичними суб'єктами. Оскільки забезпечення освітньої діяльності є керованим процесом, то для здійснення управлінських дій необхідна наявність відповідної інформації. І в цьому значенні освітньо-інформаційна політика покликана формувати сприятливі умови для забезпечення інформацією всіх стадій управлінського циклу - вироблення й ухвалення рішення; контролю за його виконанням; організації регулювання. Інформація того чи того змісту здатна впливати на органи державної влади й управління, спонукаючи їх готувати й ухвалювати ефективні рішення з освітньо-політичних проблем, коректувати чи відміняти ухвалене рішення. Коли результатом функціювання освітньо-інформаційної політики постають рішення, що стосуються різних аспектів освітньої безпеки і мають жорстко заданий характер, то можна говорити про директивну (приписуючу) функцію освітньо-інформаційної політики. Це означає, що сама ця політика може диктувати, наказувати суб'єктам як необхідно діяти у типових освітніх ситуаціях.

У тому випадку, коли створюються умови для надання додаткової інформації особам, які ухвалюють рішення, можна говорити, про консультативну функцію освітньо-інформаційної політики. Споживачам інформації надається право добору необхідної для них інформації. Крім оцінки й аналізу освітньо-політичної ситуації як результату освітньо-політичних стосунків особливе значення має створення необхідних інформаційних умов для її прогнозування. Здійснюючи різного роду моделювання ситуацій в освітній сфері, створюється інформація про можливі варіанти розвитку конкретних освітньо-політичних стосунків, загрози та можливості їх усунення. У зв'язку з цим правомірно говорити про функцію прогнозування освітньо-інформаційної політики, пов'язану зі створенням твердої наукової основи для проведення найефективнішої політики країни.

При здійсненні освітньо-політичних прогнозів особливо важливим є інформаційне забезпечення. Воно найбільш значуще при прогнозуванні динаміки зміни освітніх загроз, адже прогностична інформація дає можливість створити імовірнісну картину освітньо-політичних стосунків у майбутньому, допомагає органам державної влади й управління виробляти мету та реалістичні орієнтири діяльності, визначати найоптимальніші варіанти функціювання освітньої сфери. Саме завдяки цьому освітньо-інформаційна політика забезпечує ефективність інформаційної сфери освітньо-політичної діяльності.

Визнання значущості освітньо-інформаційної політики в прогнозуванні освітньо-політичних стосунків не означає перебільшення її прогностичної ролі, хоча найпростіші прогностичні моделі, що містяться в освітньо-інформаційній політиці дають певний ефект при розробці політики в тому випадку, якщо вони будуються на основі наукового підходу. Реалізація прогностичної функції забезпечує передбачення тенденцій розвитку освітньо-інформаційних процесів і вироблення науково обґрунтованої освітньо-інформаційної політики.

Нарешті, вельми результативною за своїми наслідками є інформація про виконання ухваленого рішення. По суті справи йдеться про забезпечення умов для ефективного контролю за інформацією в освітянській сфері. Це означає, що освітньо-інформаційній політиці властива контрольна функція. Надійний і добре відлагоджений демократичний механізм представлення інформації про виконання ухвалених рішень з освітньо-політичних проблем забезпечує ефективне функціювання освітньої організації держави.

Отже, розглянуті функції освітньо-інформаційної політики дають уявлення про складну та важливу її роль у сучасному суспільстві. Їх розмежування здійснюється виключно в пізнавальних цілях, тому що насправді вони тісно переплетені, взаємозв'язані, можуть перекриватися, накладатися, частково доповнювати і заміщати одна одну. Прояв і реалізація цих функцій багато в чому визначаються ступенем розвитку інформаційного суспільства.

Формування та реалізація освітньо-інформаційної політики, її раціональне функціювання й ефективне використання здійснюються при дотриманні ряду принципів, які багато в чому зумовлюють її зміст, спрямованість і характер. Оскільки в основі будь-якої політичної діяльності лежать певні принципи, то вони відіграють велику роль у науковому осмисленні освітньо-інформаційної політики держави. Характер і зміст принципів освітньо-інформаційної політики, у свою чергу, залежить від типу освітньої політики. Іншими словами, для визначення принципів освітньо-інформаційної політики істотне значення мають вихідні твердження, що створюють її архітектуру, межі формування та функціювання.

У цьому контексті доречно закцентувати увагу на вихідних засадах освітньо-інформаційної політики. Найперше варто відзначити, що держава повинна здійснювати централізовану координацію діяльності в освітньо-інформаційній сфері. Роль держави в суспільстві може бути різною. В одних випадках вона регламентує та контролює життя суспільства практично в повному обсязі, здійснюючи тотальний контроль, в інших - навпаки, вона виконує в основному роль координатора, не втручаючись у приватне життя людей.

Залежно від політичного режиму керівна роль держави здійснюється по-різному. При тоталітарному режимі держава неподільно володарює в освітній сфері, керівництво країни монопольно формулює освітньо-політичну мету, а її реалізація базується на принципах існуючої ідеології. Оскільки при тоталітаризмі практично не існує громадянського суспільства, а держава, як правило, встановлює цензуру, то освітньо-інформаційна сфера максимальною мірою закрита для суспільства, а роль держави максимальна у формуванні та здійсненні освітньо-інформаційної політики.

Інша роль держави при демократичному режимі. Через розвиток громадянського суспільства, надання переваги національним інтересам перед партійними, корпоративними, роль держави полягає в утвердженні законодавчих основ освітньо-інформаційної практики. При цьому вироблення правових норм забезпечується демократичними процедурами, а державі належить важлива роль у реалізації настанов освітньо-інформаційної політики. Особливість полягає в тому, що держава формує та реалізує її, виходячи з інтересів нації, а не партії чи пануючої авторитарної еліти.

Це досягається шляхом представницької демократії, громадянського контролю над освітньою сферою та іншими демократичними механізмами. Проте врахування освітніх аспектів інформаційної політики під силу тільки державі, оскільки вона здатна й зобов'язана забезпечувати освітню діяльність, містить освітню організацію та визначає її розвиток. Підкреслимо, що в освітньо-інформаційній сфері при будь-якому політичному режимі головну роль відіграє держава.

Не менш важливою вихідною настановою освітньо-інформаційної політики держави є те, що вона повинна відповідати інтересам нації, забезпечувати їх реалізацію та захист. Ідеться про використання освітнього потенціалу. Сучасні демократично розвинуті суспільства, як показав досвід останнього десятиріччя, допускають застосування освітнього потенціалу для досягнення політичної мети. Разом з тим висувається категорична вимога, згідно з якою застосування освітнього потенціалу повинно бути ефективним, короткочасним, з малими матеріальними витратами і не приносити потрясінь суспільству. Реалізувати цю вимогу можна шляхом розвитку інформаційного складника освітньої діяльності, що, у свою чергу, вимагає адекватної освітньо-інформаційної політики.

Ще однією вихідною настановою є економічне обґрунтування освітньо-інформаційної політики. Освітня діяльність, освітня реформа та освітня модернізація спрямовуються на формування такої освітньої організації, яка б не була обтяжливою для суспільства, відзначаючись ефективністю та відповідаючи сучасним освітньо-стратегічним інтересам, прогнозованим соціально-економічним і освітньо-інформаційним умовам. Це означає, що витрати на освітньо-інформаційну політику повинні відповідати економічним можливостям країни, бути посильними, об'єктивними і сумісними з поставленою метою.

Нарешті, освітньо-інформаційна політика повинна бути безпечною, будуватися та здійснюватися так, щоб забезпечувався захист освітньо-інформаційних ресурсів, освітньо-інформаційної інфраструктури.

Крім охарактеризованих вихідних настанов освітньо-інформаційної політики надзвичайно важливим елементом її здійснення є методологічні принципи. У спеціальній літературі ці принципи трактуються зазвичай як певні правила практично-політичної діяльності в освітньо-інформаційній сфері, дотримання яких приводить до позитивних результатів, а нехтування ними спричиняється до небажаних наслідків.

Формування та здійснення науково обґрунтованої освітньо-інформаційної політики є складним соціокультурним процесом, який тісно пов'язаний з масштабними явищами і процесами в усіх сферах суспільного життя. При цьому слід виокремити два найважливіші моменти.

По-перше, з огляду на те, що багато країн світу зазнають труднощів у реформуванні своїх освітніх систем, то за допомогою продуманої та ефективної освітньо-інформаційної політики вони можуть створити відносно сприятливі умови для подолання цих труднощів і входження у світовий освітньо-інформаційний простір.

По-друге, позаяк освітньо-інформаційна політика позначається практично на всіх аспектах життєдіяльності суспільства, то вона повинна враховувати всю розмаїтість інтересів і потреб, які лежать в основі соціокультурного розвитку тієї чи тієї країни.

Зміст і характер освітньо-інформаційної політики в сучасній Україні визначається потребою подолати відставання від освітньо-цивілізаційного процесу, що передбачає модернізацію всіх сторін її освітньої сфери. Сутністю освітньо-інформаційної політики в цьому контексті є досягнення конкретних результатів, які наближали б Україну до цивілізованого світу. Очевидно, що ця політика може бути органічною та сучасною, якщо відповідає потребам освітньо-політичної практики, виражає сподівання широких верств населення країни, враховує темпи і ритми розвитку інформаційного суспільства, нові смисли освітньо-інформаційних, технологічних, економічних, політичних і соціальних процесів, які відбуваються в сучасному світі.

Незважаючи на те, що освітньо-інформаційні процеси протікають об'єктивно, в освітньо-інформаційній політиці важливу роль відіграє суб'єктивний чинник. Діалектика взаємодії об'єктивного і суб'єктивного в освітньо-інформаційній політиці зумовлена специфікою її функціювання в життєдіяльності суспільства.

З одного боку, зміст освітньо-інформаційної політики об'єктивний, зумовлений рівнем розвитку культури, а з іншого - він є результатом активної творчої діяльності різних соціальних сил і суб'єктів. Тому вивчення, формування та реалізація освітньо-інформаційної політики передбачають врахування, по-перше, цих об'єктивних чинників освітньо-інформаційних процесів, по-друге, суб'єктивно значущих уявлень і ціннісних настанов осіб, які цю політику розробляють і практично здійснюють.

Об'єктивний аспект освітньо-інформаційної політики проявляється в загальнозначущій освітній традиції, в її моральних, правових засадах, менталітеті тощо. Саме вони визначають об'єктивний потенціал, який може бути актуалізований засобами освітньо-інформаційної політики.

Неважко помітити, що в сучасному українському суспільстві можливості для реалізації об'єктивного змісту освітньо-інформаційної політики вельми незначні. Це пояснюється тим, що становлення освітньо-інформаційної сфери суспільства лише розпочалося. До того ж політична, економічна й інтелектуальна еліта поки-що не змогла виробити чітких і зрозумілих усім орієнтирів або шляхів, якими треба рухатися.

Процес вироблення освітньо-інформаційної політики складний і різноплановий. У ньому найбільш важливим є визначення головного вектора з урахуванням як об'єктивної тенденції розвитку, так і ціннісних аспектів. Аксіологічну компоненту освітньо-інформаційної політики репрезентує “ідеальна модель”, яка поєднує в собі сутнє і належне. При цьому варто зазначити, що уявлення про належне не можуть бути штучно сконструйованими або довільними, вони задані в кінцевому підсумку цілком об'єктивними умовами конкретних етапів розвитку суспільства. Тому важливо розуміти діалектику взаємозв'язку сутнісного та належного в освітньо-інформаційній політиці.

Варто також більш детально зупинитися на проблемі самоорганізації освітньо-інформаційної політики з погляду “відкритої” методології. Така методологія задається відповідною філософією. “Методологія це скоріше філософія - загальний, принципово незавершений підхід, ідея оцінки фактів, метатеорія, що дозволяє підбирати та добудовувати конкретні теорії з тим, щоб говорити, про змістовні моделі, математичний апарат, раціональні критерії, способи верифікації даних кібернетики і синергетики. Наприклад, у кібернетиці самоорганізація - це окремий випадок організації. Вона є механізмом самоконтролю та самоврядування складних систем зі зворотним зв'язком, який забезпечує рівновагу цих систем, їхню стійкість” [13, с.103].

Якщо кібернетика пов'язує явище самоорганізації зі стійкістю різного роду систем, то в цьому значенні синергетика - протилежність кібернетиці. Для неї неврівноваженість - основа для становлення впорядкованості. Такі уявлення про самоорганізацію вельми поширені. Наприклад, В.Аршинов і Н.Козаков пишуть, що, характеризуючи походження та гносеологічний статус кібернетики і синергетики, можна образно сказати, що ми маємо справу з концептуальною пропорцією такого роду: кібернетика - лінійна рівноважна динаміка; синергетика - нелінійна, нерівноважна динаміка.

В сучасній науці переважає широке трактування синергетики і процесів самоорганізації. Синергетика - це наука (точніше кажучи, рух в науці), про буття, що вивчає саме становлення його механізму й уявлення про них. Автор цього визначення пропонує розглядати синергетику як “технологію універсалій, що реалізується в практичній діяльності. Відповідно до цього виділяються вимоги (механізми), які забезпечують саморух і самовпорядкування інформаційних феноменів і процесів” [228, с.7].

Стосовно освітньо-інформаційної політики такими вимогами є: синтетичний, скоординований стиль мислення суб'єктів; їх готовність до конструктивного діалогу; вміння стати на бік опонента і захистити свою теоретичну позицію; компетентне використання зростаючих інформаційних потоків на користь обґрунтування життєво важливих потреб, інтересів і цінностей населення країни (або іншої спільноти людей) [14, с.55].

Для теоретичного осмислення й обґрунтовування, освітньо-інформаційної політики є певні передумови, в руслі яких можуть бути реалізовані методологічні принципи. Важливо враховувати різноаспектність освітньо-інформаційної політики, процесів її обґрунтовування та реалізації [див.:14, с.199]. Такий підхід дозволяє врахувати новітні підходи в методології науки, сприяючи комплексному застосуванню різних дослідницьких ідей щодо сутності та змісту сучасної освітньо-інформаційної політики.

Оскільки освітньо-інформаційна політика покликана сприяти реалізації національних інтересів у сфері освіти інформаційними засобами, способами і методами, то вона повинна базуватися на принципах інформаційної політики держави. Такими є відкритість, рівність інтересів, системність, соціальна орієнтація, державна підтримка та ін.

Завоюванням демократії є можливість реалізації прав людини і громадянина, в тому числі права на інформацію. Здійснення освітньої стратегії (політики), в тому числі й освітньо-інформаційної політики, вимагає врахування інтересів різних верств населення, функціювання демократичних інститутів контролю над освітньою діяльністю в межах, які задаються правовою системою. Тому невід'ємним атрибутом освітньо-інформаційної політики має бути пріоритет права і закону над інтересами окремих груп населення або державного апарату.

Право і закон тут є головними, визначаючими чинниками вироблення та реалізації мети освітньо-інформаційної політики. Вони формують її межі та можливості. Освітньо-інформаційна політика України повинна базуватися на тих нормативних актах, які визначають права людини і громадянина, забезпечують їх реалізацію в освітній сфері. Правові засади освітньо-інформаційної політики створюють Конституція України і закони про освіту.

Реалізація освітньо-інформаційної політики здійснюється відповідно до певної мети. При цьому особливо важливим є правильний вибір, який зумовлюється не інформаційними можливостями загалом або ж орієнтований на розвинуті в інформаційному плані держави, а заснований на оцінці потенціалу країни, її ресурсів. Тому постановка реальної мети має принципове значення для ефективності освітньо-інформаційної політики.