Потенціал і ефективність освітньо-інформаційної політики

У національному масштабі має бути створена модель освіти, зорієнтована на постійне розширення можливостей саморозвитку особистості, свідоме і компетентне обрання нею життєвого шляху. Та освіта, яка стає нормою для XXI століття, повинна забезпечити формування в молоді цілісної картини світу, здатності до адекватної орієнтації в різних життєвих ситуаціях, у тому числі в ситуації невизначеності.

Нагальним завданням стає переорієнтація на прикладні сфери без втрати фундаментальності освіти, знаходження тут розумних пропорцій. Країни, які перебувають на стадії трансформації, мають оптимізувати інвестиції в розвиток людського капіталу, здійснити перехід від системи підготовки фахівців, орієнтованої на накопичення знань, до системи, яка має гарантувати їх успішне застосування.

Світ сприймає освіту як процес, який триває все життя. Це зумовлює потребу в прискореному розвитку національних програм перепідготовки та підвищення кваліфікації. Інтереси самої держави потребують якнайшвидшої адаптації до інформаційної та комп'ютерної революції, диверсифікації ринків праці.

Найуважнішого ставлення потребує активізація співробітництва України з іншими державами в процесі глобалізації освіти. Органи управління освітою повинні стимулювати обмін студентами, вести пошук можливостей стажування майбутніх фахівців у провідних університетах зарубіжних країн з метою прилучення їх до найперспективніших напрямів науки і техніки.

Не менш важливе завдання - забезпечення умов успішного використання набутих ним знань в інтересах нашого суспільства, адаптації отриманої кваліфікації до умов України. Ця діяльність має шанси на успіх лише за умови здійснення в атмосфері єдиного європейського та світового освітнього простору міждержавної координації навчальних курсів і програм, рівнів освіти, правової легітимізації та уніфікації.

Щоб зрозуміти, наскільки складною проблемою в сучасних умовах є формування за допомогою освітньо-інформаційної політики єдиного освітнього простору, варто звернути увагу на два міркування, важливість і влучність яких стають з кожним роком дедалі очевиднішими.

Перше з них належить відомому соціологу Маргарет Мід, яка на підставі багаторічного вивчення способу життя різних суспільств дійшла висновку, що "соціальна структура суспільства і те, як структуровано процес освіти - як знання передаються від матері доньці, від батька синові, від брата матері синові сестри, від шамана до новонаверненого, від прославлених спеціалістів до початківців - значно більшою мірою, ніж власне зміст знань, що передаються, визначає і те, яким чином люди вчаться думати, і те, яким чином сприймаються та використовуються результати освіти, загальна сума окремих елементів навичок і знань..." [141].

Під іншим кутом зору цю проблему дослідив у своїх працях логік і соціальний філософ Грегорі Бейтсон, який створив теорію ступеневого навчання. Головний смисл її полягає в тому, що вирішальна роль у процесі навчання та викладання відводиться не змісту освіти, а соціальному середовищу та способам, за допомогою яких здійснюється процес навчання.

Ключовим є розуміння того, що навчання першого ступеня ("протонавчання") може бути спроектоване й заплановане, його результати піддаються відстеженню та фіксації.

Навчання другого ступеня ("вторинне навчання") є процесом утаємниченим, який навряд чи усвідомлюється, рідко відстежується його учасниками і майже не пов'язаний з проблематикою протонавчання. Однак саме в цьому процесі, який залишається поза свідомим контролем організаторів освіти, ті, хто навчається, набувають навичок, значно більш важливих для свого майбутнього життя, ніж ретельно відібрані елементи знання, що вкладаються у свідомо сконструйовані навчальні програми. Понад те, Г.Бейтсон дійшов висновку, що вторинне навчання є вкрай необхідним доповненням будь-якого "протонавчання".

Значно пізніше ці ідеї були збагачені концепцією навчання третього ступеня ("третинного навчання"), в процесі якого набуваються навички швидкого позбавлення усталених звичок і запобігання звиканню, вміння перетворювати окремі елементи досвіду на нові зразки. Сучасна світова ситуація робить навчання третього ступеня вищою адаптивною цінністю, центральною ланкою підготовки до життя та перепідготовки в процесі життя.

Освітню політику можуть проводити всі суб'єкти політики (держава, союзи держав, політичні партії, нації, класи, народні рухи та ін.). Проте велике значення має той факт що при демократичному політичному режимі головним суб'єктом реалізації мети освітньої політики є держава, оскільки вона в своїй діяльності інтегрує і акумулює інтереси всіх соціальних сил суспільства.

Мета освітньої політики формулюється освітньо-політичним керівництвом країни і відображає життєво важливі інтереси нації та держави як інституту влади.

Важливо відзначити, що освітня політика витікає із загальної політики, відповідає їй за характером, але зумовлена сферою реалізації. Вона постійно ускладнюється, вимагаючи значних матеріальних, духовних і людських сил, інтеграції різних сфер життєдіяльності суспільства [див.: 172, с.48]. В сучасних демократичних державах головним завданням освітньої політики є забезпечення національних інтересів специфічними освітніми засобами. Для позначення цього процесу в науковій літературі вживається поняття “освітнє забезпечення національних інтересів” [див.: 32].

Ускладнення змісту освіти веде до появи самостійних компонентів освітньої політики. Тому в українській науковій літературі досліджуються різні аспекти освітньої політики як самостійні її галузі, пов'язані єдиною метою політики держави в освітній сфері - освітньо-економічна політика, освітньо-соціальна політика, освітньо-технічна політика, освітньо-фінансова політика, освітньо-демографічна політика та ін. [див.: 32].

Безумовно, названі види політики відображають не тільки багатогранну діяльність держави у сфері освітньої культури, а й специфічну її спрямованість, яка виражає тенденцію до перманентного вдосконалення системи освіти в умовах переходу до інформаційної стадії розвитку суспільства. З посиленням ролі інформації, інформаційних технологій в різних сферах життя суспільства, і зокрема освітньої, сучасні держави формують і реалізують відповідну їх освітнім завданням інформаційну політику.

Типологізація освітньої політики в соціально-філософському, політологічному вимірі передбачає врахування характеру соціальної, політичної системи, політичного режиму, домінуючих у тому чи тому соціумі способів і шляхів рекрутування влади, правлячої еліти, прийняття та виконання політичних рішень, домінуючої політичної культури тощо. Історичний досвід переконливо доводить, що демократичний чи авторитарний (тоталітарний) типи суспільно-політичного устрою породжують і відповідний тип освіти, освітньої політики.

Тип освітньої системи, освітньої політики, що існує на пострадянському просторі, в тому числі і в Україні, суспільствознавці намагаються визначити, як “перехідний” від, як пише П.Радо, “командної” до “орієнтованої на попит” [245, с.24] системи освіти та освітньої політики. Угорський вчений наводить типові характерні ознаки зазначених систем.

Зрозуміло, що в “чистому”, так би мовити, вигляді системи із зазначеними ознаками навряд чи можуть існувати в реальності. Це ідеальні моделі, з якими порівнюється реальна практика освітньої політики в пострадянських суспільствах. Але слід зазначити, що в процесі аналізу відповідних трансформацій суспільствознавцям не вдалося, з одного боку, уникнути певної ідеалізації “орієнтованої на потреби” системи освіти з усіма наслідками, що виникають у зв'язку із цим (зокрема ігнорування культурного контексту), з іншого - надмірного наголосу на “унікальності”, “неповторності” місцевих умов, у яких сформувалася попередня система освіти.

Система державного регулювання освітньої діяльності охоплює не тільки заходи (механізми) регулювання конкретних процесів, а й інструменти, тобто засоби регулювання, що використовуються окремими напрямами (складниками) освітньої політики [див.: 9].

Вся система регулювання спрямовується на реалізацію функцій життєдіяльності суспільства, які держава бере на себе. Тому система державного регулювання освітньої діяльності повинна будуватися за ієрархічним принципом, коли спочатку встановлюються функції системи, далі визначаються напрями проведення інформаційної політики, спрямовані на реалізацію цих функцій, потім здійснюється підбір інструментів втілення в життя цієї політики та розробляються заходи регулювання конкретних процесів.

Освітня політика в Україні поки-що зведена до спроб утримати контроль держави за процесами в галузі. Держава завжди підтримувала і систему освіти і педагогів. Але значним є вплив професійних спілок і корпорацій. Списи сьогодні ламаються в дискусіях про форму власності навчальних закладів, дипломи державного зразка і розподіл мізерного бюджету [див.: 39].

Глобальні зміни в суспільстві передбачають їхнє здійснення в три етапи: а) усвідомлення доконечності змін і визначення напряму трансформацій; б) усвідомлення відповідальності та підготовка тих, хто ці зміни здійснюватиме; в) поступова трансформація суспільства тими, хто вже сам готовий стати членом нового суспільства і консолідує довкола себе інших.

В Україні поки-що відсутній суспільний консенсус щодо моделі майбутнього. Головна суперечність лежить у площині протиставлення уявлень про те, чим є українська державність - відродженням стародавньої держави, її звільненням від чужоземного гноблення, чи створення нової молодої держави XXI століття на основі історичної спадщини різних культур, світового досвіду і власних програм розвитку.

Надання переваги першій орієнтації неминуче передбачає повагу до традицій, умовою збереження яких є певна закритість суспільства від сторонніх впливів і стримане ставлення до змін. Такої моделі впродовж тисячоліть дотримувалися Китай і Японія, хоча й вони були вимушені змінити її, влившись у світову спільноту та намагаючись посісти в ній провідні позиції. Ряд ісламських держав намагаються силою втримати непорушність традиції, нав'язуючи її та закриваючи межі свого світу. Безумовно, традиція величезна цінність і може стати, як показав досвід сучасної Японії, резервом прискореного розвитку, проте як інструмент, багатство, а не мета [див.: 153, с.94-107].

Ідея відкритого суспільства, про яке вже йшлося в другому розділі, пов'язується з уявленнями, що йдуть на зміну ідеї громадянського суспільства буржуазних демократій і відповідають історичній ситуації становлення нового світового порядку. Іншими словами, або приймається стратегія природної побудови традиційної європейської держави шляхом поступового багатовікового культивування всіх її традиційних інститутів, або перевага надається реалізації ідеального ладу революційним шляхом, або ж обирається стратегія поетапного становлення та вдосконалення за допомогою трансформації освіти інституцій відкритого суспільства.

Побудова нової, на перших етапах неминуче призначеної для небагатьох і експериментальної за орієнтацією, сфери освіти, є доконечним і, ймовірно, найскладнішим і найвідповідальнішим етапом перебудови суспільства. У світовій практиці, як це закріплено в міжнародних документах, частково підписаних нашою державою, питання про множинність форм підготовки і навчання розв'язується на локальному рівні та забезпечується принципом академічних свобод і повною автономією вищих навчальних закладів. Але наша держава не може зважитися на цей крок.

Очевидно, в цьому є свій резон, оскільки наші навчальні заклади не підготовлені до самоврядування, стратегічного планування та маркетингу своїх послуг. А без цього можлива лише дискредитація принципу свободи.

Однак якщо не робити цілеспрямованих кроків у цьому напрямі, то цих свобод ніколи й не буде. Справа не самих свободах, а в неминучій деградації всієї системи освіти без актуалізації того потенціалу оновлення, що ці свободи забезпечує. Завдання полягає в тому, щоб усі інтереси були представлені й розглянуті при підготовці стратегій і окремих політичних рішень, щоб у процесах реалізації освітніх програм і проектів були реалістично й результативно враховані ресурси різних дійових осіб.

Чи можна цього досягти, якщо всю підготовку рішень, ресурси і відповідальність зосередити в одному місці, в державній системі управління? Чи, навпаки, доречніше створювати механізм публічного обговорення розподілу завдань і відповідальності між різними учасниками освітнього процесу? Сьогодні в світі немає розвинутих у сфері освіти країн, у яких би використовувався перший варіант, оскільки, незважаючи на все ще потужний політичний вплив на освіту, жодна держава вже не має фінансових і управлінських важелів ефективного та результативного забезпечення всього комплексу передумов її гарантованого прогресивного розвитку.

Якщо прийняти перший варіант, то неминуче будуть урізані чи редуковані завдання й інтереси освіти до того набору, який відповідає можливостям і інтересам державного апарату. Ухвалення ж другого варіанту пов'язане з цілим рядом труднощів - відсутністю традиції публічності, управлінських кадрів з відповідними вміннями, настановою на те, що освіта - окрема галузь, опікувана державою і керована фахівцями.

В сучасних демократіях суспільний діалог довкола процесу ухвалення політичних рішень веде до неможливості ігнорувати інтереси різних соціальних груп. Ця технологія на Заході має назву «публічної політики». Основними її рисами є розгляд альтернатив, публічні обговорення на всіх етапах підготовки того чи того важливого рішення.

Процедури, які забезпечують успішну реалізацію такої політики, є послідовністю продуманих дій: а) добір значущих інтересів і залучення їх представників у процес підготовки й обговорення пропозицій; б) підготовка пропозицій для обговорення з аналізом мети, проблем, альтернатив, ресурсів та інших умов реалізації пропозиції; в) послідовне обговорення різних аспектів пропозиції; г) ухвалення рішення й проекту його реалізації; д) моніторинг і оцінка наслідків ухвалення рішення.

Побудова й запуск механізму освітньої політики не означають упровадження тотальної системи дозволів і контролю. Це лише створення загального екрану, на якому експонуються різні дії учасників освітнього процесу і відбувається комунікація з приводу можливих змін.

Актуальними для нашої освіти є державність, а також доступність і фундаментальність освіти. Це ті засади, на яких традиційно будувалась і розвивалась українська система освіти.

Державність освіти покликана забезпечити країну потрібними в кількісному та якісному плані висококваліфікованими фахівцями. Підготовка кадрів є водночас і гарантією нашої національної безпеки. Незалежна, економічно розвинена країна повинна мати самодостатній кадровий потенціал.

Доступність освіти є фундаментальною моральною нормою нашої освіти. Вся історія її розвитку - це історія боротьби за рівний доступ і рівні можливості отримання громадянами країни освіти незалежно від соціального становища та походження. Проте сьогодні ми змушені констатувати негативні соціальні наслідки значного поширення платної освіти, включаючи зростаючу нерівність доступу до неї, появу широкого прошарку громадян, які неспроможні за власний кошт і в повному обсязі фінансувати освіту. Вища школа сьогодні непрямо репродукує соціальну структуру, що зменшує в 1,5 рази шанси незаможних верств населення на соціальний успіх і збільшує в 2,5 рази шанси середньо й високозабезпечених верств населення [див.: 147, с.99].

Фундаментальність освіти значною мірою визначається синтезом її з новітніми досягненнями наукового знання, розумінням того факту, що всі ми живемо за законами природи і суспільства, які ніхто не може ігнорувати. Еталонною (якісною) освітою може бути тільки фундаментальна освіта, головна мета якої - поширення наукового знання як невід'ємного складника світової культури.

Доступність і фундаментальність як ознаки новітньої системи освіти опинилися сьогодні під загрозою внаслідок зростаючого дефіциту бюджетних асигнувань і відсутність широкого залучення альтернативних джерел фінансування, що має далекосяжні негативні наслідки. Оцінюючи матеріальну базу сучасної української освіти у зв'язку з очікуваннями щодо її якості, можна констатувати очевидне недофінансування цієї сфери. Але не можна недооцінювати і такий негативний чинник, як інертність освітянської спільноти, її “традиційність” (у дюркгеймівському розумінні цього поняття), консервативність, яку, на думку професора М.Покровського, можна подолати за допомогою так званої динамічної ініціативності [див.: 155, с.50].

До того ж ми маємо проблему забезпечення якості освіти у зв'язку з падінням престижу викладацької праці й відтоком найбільш енергійних, кваліфікованих викладачів, а також відсутністю достатнього притоку обдарованої молоді у наукове середовище ВНЗ.

Все це свідчить про недооцінку владою ролі освіти, нерозуміння її зростаючого значення, що провокує, поряд з іншими чинниками об'єктивного та суб'єктивного характеру, незацікавленість у належному розвитку освіти [див.: 10, с.29].

Свій вплив на освітні процеси основні політичні сили намагаються здійснити через існуючи політичні та неполітичні інститути. У пострадянських суспільствах, у тому числі й в Україні, основним актором у сфері освітньої політики залишається держава. Відповідно державний сектор освіти є домінуючим.

Зміст, мета і напрями державної освітньої політики детально будуть проаналізовані в наступному підрозділі. Зараз же важливо підкреслити, що на пострадянському просторі освіти домінуючим став однофакторний підхід. Інституції громадянського суспільства поки-що не набули статусу впливових акторів у сфері освітньої політики.

Значний вплив на українську освітню політику здійснює приватний сектор навчання. Його становлення від самого початку мало стихійний характер, будучи проявом необхідності задовольнити потреби у нових спеціальностях, нових освітніх послугах, які виникли на початку 90-х років і які не могли задовольнити державні освітні установи. Усі перші недержавні ВНЗ були зареєстровані як приватні підприємства з обмеженою відповідальністю. Разом із тим вони дуже швидко продемонстрували свою життєздатність. “Однією з суттєвих переваг вищих закладів освіти недержавної форми власності, - зазначає В.Журавський, - є оперативне впровадження гнучких педагогічних технологій” [66].

Безумовно, несприйняття з боку державної бюрократії переваг приватної освіти існує ще й нині. Та не можна не помітити існування спільних проблем, які заважають гармонійно розвиватись усій системі освіти. Від тієї ж надмірної бюрократизації, відсутності послідовності в освітній політиці, корумпованості держапарату, низької управлінської та виконавчої культури потерпають усі, незалежно від форми освіти. Зокрема, не втрачає своєї актуальності засторога Дж.Стігліца про небезпеку корумпованості в приватному її секторі. З іншого боку, надмірна централізація, бюрократизація в одному секторі обертається безладом, ігноруванням інтересів суспільства в іншій сфері освіти.

Подолати існуючі негативні тенденції можна лише за умови об'єднання зусиль усіх учасників освітньої політики в Україні - і держави як головного актора цієї політики, і Асоціації та Конфедерації приватних навчальних закладів, і інших політичних акторів, які акумулюють і відображають різноманітні суспільні інтереси в освітній сфері. Тому цілковито виправданим є висновок І.Тимошенка, який вважає, що “треба створювати в Україні єдину освітню систему, яка орієнтується на світові стандарти в навчанні і складається як із державних, так і приватних навчальних закладів. У жодній країні світу приватні ВНЗ не відокремлюються від єдиної державної системи освіти” [200].

Це завдання стає дедалі більш актуальним, оскільки сфера української освітньої політики (попри всі існуючі внутрішні проблеми) стає відкритою для зовнішніх впливів, які сприяють інтенсивнішій інтеграції у світовий освітянський простір, у світову освітню політику. Актори, які діють у сфері національної освітньої політики, інтереси яких би політичних і соціальних сил вони не захищали, вже не можуть не рахуватися з дією чинників глобалізації, що визначають її нові напрями.

По-перше, переглядається головна мета в напрямі переходу від виховання громадянина певної країни до формування громадянина світу, людини відповідальної, чия освіченість і мораль сягають рівня складності тих завдань, які їй доведеться розв'язувати.

По-друге, нова реальність у сфері глобальної та національної безпеки вже встигла повністю змінити пріоритети і співвідношення у вивченні й викладанні різних предметів у школах і ВНЗ. Спостерігається перехід лідерства до груп наук “людського” напряму (біологія, медицина, екологія та ін.).

По-третє, глобальним стає не лише процес зростання тривалості освіти, а й поступова та невблаганна трансформація методів передачі знань, морального й естетичного виховання. Зростає роль “неформальної” частини світової освіти, зокрема засобів масової інформації [див.: 109, с.7-8].

Глобалізаційні процеси, які відбуваються в світі, свідчать, що освітня політика в суспільстві не є вже винятково результатом діяльності держави. До цього процесу активно залучаються міжнародні неурядові установи (фонди, благодійницькі структури тощо), міжнародні недержавні структури (Світовий банк, Міжнародний валютний фонд і т.ін).

Не секрет, що саме ці структури є ареною ідеологічної та політичної боротьби різних сил за вплив на формування освітньої політики в різних регіонах світу. Існує реальна загроза для національних урядів втратити контроль над освітніми процесами. Відомий італійський вчений Е.Гелпі писав, що для “країн найбільш периферійних” культурна, фінансова залежність може обернутись втратою можливості “визначення власної політики в галузі середньої та вищої освіти” [39, с.145].

Якщо під цим кутом зору поглянути на стан української освітньої політики, то ми побачимо її залежність від таких історично зумовлених тимчасових чинників, як: а) обмежені ресурси, їх переважно нераціональне використання, хронічний дефіцит бюджетного фінансування; б) відсутність пріоритетного статусу освіти в суспільстві, неспроможність здійснювати вирішальний вплив на її розвиток; г) повне домінування одного політичного актора - держави, низький рівень активності інших учасників української освітньої політики; д) існування “тіньового” сектора в оплаті за навчання, оплаті праці викладачів у приватних навчальних закладах, хабарництво, неформальні політичні мережі, недостатня прозорість освітньої політики; е) низький рівень адаптованості, чутливості до змін у світовій освітній політиці, перебування на її периферії та низька конкурентоспроможність.

Можливість удосконалення освітньої політики базується на широкому її розумінні як діяльності людей з приводу влади і владних стосунків. Ми цілком поділяємо досить обґрунтовану думку, що “політика притаманна всім формам людської діяльності. Вона стосується напрямів суспільного життя, де проявляється активність складників стосовно цілого та свобода вибору” [19, с.82]. Відповідно, політика (policy) - “це те, що організації роблять”, це “план дій, який визначає що й для чого робити”. Різноманітні політики (policies) розглядаються, як такі, що “продукуються інституціями і особами” [246, с.29].

Такими інституціями, як ми вже зазначали, є передусім держава, громадянське суспільство (його складники), неурядові організації, дослідницькі центри тощо. У кожного з них є своє, притаманне лише їм бачення освітянських проблем. У цьому контексті “освітня політика - це політика, що стосується цілей освітньої системи та дій, що мають бути здійснені з метою їх досягнення” [246, с.29].

М.Джонс під освітньою політикою розуміє феномен, який складається з таких елементів: “а) визначення цілей і намірів; б) прийняття рішень щодо програми дій і пов'язаного з цим передбачення видатків; в) упровадження програми в життя; г) аналіз ефектів впровадженої в життя програми” [236, с.26].

Слід зауважити, що в українському суспільствознавстві зазначений підхід до інтерпретації політики почав набувати визнання лиш останнім часом, у міру подолання домінуючих колись однобічно інтерпретованих марксистських уявлень про політику як виключно сферу владних відносин. Ця особливість не залишилася поза увагою зарубіжних дослідників. П.Радо в зв'язку із цим доходить цікавого висновку. “У більшості мов, які використовуються в регіоні, - пише дослідник, - немає спеціального терміну, адекватного поняттю “policy”. Це є переконливим свідченням відсутності розуміння різниці між діями, які мають своєю метою “захоплення влади (або вплив на неї), та діями, які мають своєю метою зміну в поведінці (чи вплив на неї) індивідуумів або інститутів” [245, с.35].

Відповідно, в контексті аналізу політики загалом, її функцій, мети освітня політика розглядається “як управлінський стратегічний інструмент, який належить до класу гуманітарних технологій” [173, с.5]. Оволодіти ним може будь-який учасник освітньої політики залежно, безумовно, від наявних можливостей та умов. Найбільшим ресурсом у пострадянських суспільствах, у тому числі й в Україні, володіє держава. Саме вона, в особі своїх виконавчих органів є тут замовником, а виконавцями постають аналітичні центри (українські та іноземні), окремі вчені чи групи дослідників тощо.

В Україні сьогодні відбувається активний процес створення відсутньої ланки у процесі вироблення освітньої політики - а саме її аналізу. Спільно з міжнародними експертами члени робочих груп визначили шість пріоритетних для української освіти проблем (теми аналітичних досліджень), які збігаються з окремими розділами проекту Національної Доктрини розвитку освіти: 1) рівний доступ до якісної освіти; 2) управління освітою; 3) фінансування освіти; 4) система моніторингу та оцінки якості світи; 5) вища освіта; 6) система підготовки вчителів і педагогічні інновації, що потребують детальних досліджень.

Аналіз освітньої політики має важливе значення для вивчення реальної ситуації в освіті, формування Національної Доктрини розвитку освіти як рамкового документа освітньої політики Уряду. На наступному етапі проекту передбачається виробити альтернативні варіанти політики, обрати й обґрунтувати найкращі з них і впроваджувати в життя.

Серед різних аспектів освітньої політики в останні роки дедалі більшої значущості набуває її інформаційний складник. Цей новий аспект усебічної діяльності держави зумовлює доконечність наукового обґрунтовування варіантів розв'язання цілого комплексу суперечливих завдань успішного функціювання суспільства. Загальновідомо, що кожен вид політики реалізується у відповідній сфері, наприклад, економічна політика об'єктом свого застосування має економічну сферу, соціальна - соціальну, освітня політика - відповідно освітню сферу і т.д. Логічно стверджувати, що освітньо-інформаційна політика реалізується в освітньо-інформаційній сфері.

Словосполучення “освітньо-інформаційна політика” підказує, що її суть і смисл повинні бути генетично пов'язаними з освітньою та інформаційною політикою. Тому логічно з'ясувати і порівняти зміст понять “інформаційна політика” і “освітня політика”.

Особливе значення для розуміння суті освітньо-інформаційної політики має поняття “інформаційна політика”. Слід зазначити, що воно ще не має однозначного тлумачення, не ввійшло в енциклопедичні словники, що свідчить про недостатній стан його наукової розробленості.

До інформаційної політики як наукової категорії вчені звернулися недавно - лише на початку 90-х рр. Це сталося під впливом двох основних чинників. По-перше, становлення та зміцнення демократії вимагає реалізації свободи слова і прав громадян на вільний пошук інформації. По-друге, стрімкий розвиток інформаційної сфери не тільки обіцяє блага для людей, а й приховує небезпеку для них, що й зажадало вироблення певних правових механізмів, надання цьому розвитку цілеспрямованого, суспільно керованого характеру.

В існуючих визначеннях інформаційної політики зазначені чинники не завжди беруться до уваги. Так, В.Ф.Халіпов під інформаційною політикою розуміє “систему заходів, спрямовану на розвиток принципів перетворення зберігання, передачі та використання всіх видів інформації, ефективне розв'язання проблем, створення та впровадження засобів комп'ютерної та інформаційної техніки, засобів зв'язку і технічних носіїв запису, а також компетентного використання інформаційних систем в управлінській діяльності” [222, с.318]. Таке трактування (до речі, обмежене тільки рамками управлінської діяльності) вельми приблизно відображає суть інформаційної політики.

Якщо врахувати що інформатизація - це глобальний процес виробництва та повсюдного використання інформації як суспільного ресурсу, що базується на масовому впровадженні новітніх методів і засобів збору, обробки передачі та зберігання інформації та зумовлює глибокі зміни прогресивного характеру соціально-економічних, політичних і соціокультурних структур у суспільстві, істотно впливає на рівень і якість життя населення, то стає очевидним, що наведене визначення значною мірою характеризує політику держави саме в інформаційній сфері. Разом з тим не можна не помітити, що процеси, про які йдеться у визначенні, відображають лише частину інформаційної політики, її технічну сторону, точніше, “технологічну грань”.

Більш розгорнуте визначення поняття “інформаційна політика” дає Б.Коваленко. “Інформаційну політику, - пише він, - можна представити як складову частину загальної політики держави, партій, інших інститутів громадянського суспільства спрямовану на створення сприятливих умов для здійснення інформатизації всіх сфер суспільного життя, на забезпечення інформаційної безпеки держави, суспільства й особистості, контролю за ефективним використанням національних інформаційних ресурсів, а також на формування цивілізованого інформаційного ринку та правове регулювання інформаційних стосунків у суспільстві й державі” [96, с.17]. Зазначимо, що таке визначення більшою мірою відображає функціональне призначення інформаційної політики, а не її суть.

Тісно пов'язуючи інформаційну політику з економікою, А.Петров і В.Бєлов добачають у ній механізм розв'язання економічних проблем. Вони дають таке її визначення: “Державна інформаційна політика є формою діяльності держави, пов'язаною зі сферою цілевизначення розвитку та використання державних інформаційних ресурсів, з державною економічною доктриною“ [18, с.236-244]. Поза сумнівом, що інформаційна економіка є перспективною, що вона утверджується як найважливіший механізм задоволення економічних потреб людей, але зводити інформаційну політику лише до її економічного виміру було б неправильно. Хоч автори мають рацію в тому, що інформаційна політика в інформаційній економіці відіграє надзвичайно важливу роль, оскільки центральною категорією інформаційної політики є інформація (оперування інформацією), що пронизує всі сфери життєдіяльності людей.

У змістовному плані інформаційна політика повинна включати певну множину компонентів, які можна об'єднати в дві найважливіші підсистеми: а) підсистему державної інформаційної політики; б) підсистему інформаційної політики інститутів суспільства. В такому випадку інформаційну політику визначають як “особливий вид державно-суспільної діяльності, головною метою якої є забезпечення функціювання цілісної, керованої системи на користь доведення роз'яснення значної, за своєю різноманітністю, сукупності повідомлень” [102]. Очевидно, кожен автор вкладає в поняття інформаційної політики своє розуміння, виходячи з пріоритетності розв'язання тих або тих завдань.

Важливу роль в осмисленні інформаційної політики зіграла Концепція державної інформаційної політики. Тут вона визначається як сукупність цілей, що відображають національні інтереси в інформаційній сфері, стратегічних напрямів їхнього досягнення (завдань) і систему заходів їхньої реалізації [див.: 102].

Наведені визначення не суперечать одне одному, будучи швидше різними варіантами вираження єдиної сутності інформаційної політики. Разом з тим вони показують широту предметного поля цієї політики і тим самим підкреслюють складність в охопленні смислу цього поняття.

Що ж до інформаційно-освітньої політики в Україні, то важливо мати на увазі, що українське інформаційне законодавство перебуває на початковій стадії формування, тому в центрі уваги державної влади, політичних об'єднань і наукового співтовариства має бути розробка концептуальних основ інформаційної політики і формування інформаційно-освітнього законодавства України з урахуванням особливостей сучасного етапу розвитку державності.

В Україні здійснюються глибокі соціально-економічні та політичні перетворення з метою переходу до правової демократичної держави, що не можна досягти без одночасної якісної зміни інформаційного середовища, переходу до інформаційного відкритого суспільства та інформаційної прозорої державної влади. Без цього неможливим є також і кардинальне реформування конституційних, політичних і соціально-економічних основ української державності.

Засобами інформаційного суспільства більш ефективно можна розв'язувати соціальні, національні та релігійні конфлікти, які породжують реальні загрози територіальній цілісності країни. Тісна взаємодія влади і суспільства на основі взаєморозуміння, взаємоповаги та ділового партнерства забезпечується перш за все на ґрунті постійної інформаційної взаємодії між владою і суспільством у відкритому інформаційному просторі, без якого неможливе формування демократичного суспільства. Без ефективної освітньо-інформаційної політики неможливо уявити успішне розв'язання цілої низки складних проблем державотворення.

Нові соціально-економічні умови, які формуються в процесі реформ, у свою чергу вимагають удосконалення системи методів, форм і технології державного управління, що ґрунтується на принципах інформаційного суспільства майбутнього.

Концепція державної освітньо-інформаційної політики України має бути документально оформленою у вигляді нормативного правового акту. При цьому вона не повинна стати “мертвою буквою закону”, мати змогу постійно розвиватися, відображаючи в міру розвитку українського суспільства і держави необхідну зміну пріоритетної мети і завдань освітньо-інформаційної політики.

Довгостроковою стратегічною метою державної освітньо-інформаційної політики України має стати формування відкритого інформаційного суспільства на основі розвитку єдиного інформаційного простору, що повинно забезпечити інтеграцію системи освіти у світовий освітньо-інформаційний простір з урахуванням глобальних інтеграційних тенденцій і національних особливостей, позаяк основні зміни у сфері освіти зводяться до “прагнення трансформувати цю систему, адаптувати її до потреб суверенної держави й інтегрувати в міжнародне освітнє середовище” [115, с.231].

Досягнення вказаної мети в процесі докорінного реформування основ української державності в інформаційній сфері набувають особливого значення: а) створення інформаційних умов для інтенсивного формування освітнього суспільства; б) забезпечення інформаційного середовища для постійної взаємодії між державною владою і суспільством; в) створення правових, економічних, організаційних умов для об'єднання державних і недержавних інформаційних ресурсів, інформаційно-комунікаційних мереж і систем у єдину загальнодержавну інформаційно-комунікаційну інфраструктуру; г) визначення правил і умов функціювання національного ринку інформаційної продукції та послуг у нових економічних умовах, які сприяють інтенсивному та рівномірному його розвитку, а також інтеграції у світовий освітньо-інформаційний ринок.

Інформаційне законодавство, що включає нормативні правові акти, забезпечує правове регулювання в інформаційній сфері. Правові норми в інших нормативних правових актах є додатковими інструментами реалізації державної освітньо-інформаційної політики.

Отже, всебічний аналіз наукового підґрунтя освітньо-інформаційної політики дає підстави для таких висновків:

1. Освітня політика визначається передусім як поле взаємовідношення різних соціальних груп, колективів, індивідів з приводу використання владних інституцій задля реалізації своїх інтересів і потреб в одній із найважливіших сфер суспільного буття - освіті.

2. Одним із важливих аспектів освітньо-інформаційної політики є розробка нормативно-правової бази інформаційного законодавства, що визначає його характер і структуру, розробку й ухвалення спеціальних законодавчих актів і окремих правових норм, які регулюють весь комплекс інформаційних стосунків.

3. Стратегічною метою державної освітньо-інформаційної політики є формування відкритого інформаційного суспільства на основі розвитку єдиного інформаційного простору держави та його інтеграція у світовий освітньо-інформаційний простір з урахуванням національних особливостей та інтересів України.

3.2 Досвід і проблеми освітньо-інформаційної політики європейських країн

На межі тисячоліть стало очевидним, що перехід до інформаційного суспільства - це найбільш раціональний шлях підвищення якості життя людей. Розвинуті країни світу демонструють послідовне та стійке просування до інформаційного суспільства шляхом інформатизації всіх сфер і напрямів життєдіяльності з метою створення найкращих умов для всебічної актуалізації людського потенціалу сучасної цивілізації.

В Україні протягом останнього десятиріччя робляться спроби здійснити освітню реформу. Проте в офіційних документах, наприклад у “Законі про освіту”, в усіх його розділах (система освіти, учасники навчально-виховного процесу, фінансово-господарська діяльність, матеріально-технічна база навчальних закладів, міжнародне співробітництво, міжнародні договори, відповідальність за порушення законодавства про освіту тощо), в “Законі про вищу освіту”, що містить розділи про структуру вищої освіти, документи про вищу освіту, стандарти вищої освіти, управління у галузі вищої освіти, вищі навчальні заклади, управління вищим навчальним закладом, організацію навчально-виховного процесу, учасників навчально-виховного процесу, підготовку наукових і науково-педагогічних працівників, науково і науково-технічну діяльність у вищих навчальних закладах, фінансово-економічні стосунки у системі вищої освіти, міжнародне співробітництво, відповідальність за порушення законодавства про вищу освіту і т.д., не міститься настанов, які б стосувалися впровадження та розвитку інформаційного складника освіти в державі [див.: 71; 72].

Це зайвий раз нагадує, що в Україні вкрай необхідна науково вивірена політика, в завдання якої входять не тільки вдосконалення системи освіти і освітянської діяльності, а й розв'язання освітньо-політичних проблем інформаційними способами і методами. Успішне створення й нарощування освітньо-інформаційного потенціалу, освітньо-інформаційних ресурсів, здатних забезпечувати освітню діяльність, можливе шляхом вироблення та реалізації науково обґрунтованої освітньо-інформаційної політики держави.

Як уже було сказано, у визначенні поняття “освітньо-інформаційна політика” повинні знайти відображення сутнісні риси загальної, освітньої та інформаційної політики. Ця вихідна методологічна теза вимагає встановити не тільки основні риси політики загалом, інформаційної та освітньої політики зокрема, а й особливості освітньо-інформаційній політики.

Оскільки йдеться про освітню та інформаційну політику, то варто зупинитися на найважливіших твердженнях, які характеризують їх як відносно самостійні сфери. По-перше, інформаційна сфера набула свого важливого значення лише в останні десятиріччя, ставши інструментом активного впливу на політику, економіку, соціальне, духовне життя людей, заявивши тим самим про себе як про самостійну сферу життя суспільства.

Понад те, в орбіту свого впливу вона включила й освітню сферу. Застосування нових інформаційних технологій в освіті формує освітньо-інформаційну сферу, як окрему компоненту життєдіяльності людей. З'являються освітньо-інформаційні потреби, інтереси окремих людей, соціальних груп, держав, а разом з ними і суперечності, що вимагають розв'язання. Тому цілковито справедливим є твердження, що “суспільний прогрес і розвиток кожної людини супроводжуються і навіть визначаються розвитком інформаційної сфери” [див.: 80].

В освітній сфері зазвичай виокремлюють ряд підсистем - інституційну (що включає такий інститут, як освітня організація держави); нормативно-ціннісну (законодавча база, традиції, звичаї); комунікативну (відносини, дії і т.д.); освітньо-соціальну (працівники освіти і персонал, який її обслуговує та ін.); функціональну (виконання певних функцій освітньої системи).

Специфіка освітньої сфери полягає в тому, що вона конституюється як результат свідомої діяльності людей, соціальних груп, класів, націй, партій, держав, які прагнуть оволодіти об'єктивними процесами і за допомогою освіти активно впливати на них. Квінтесенцією освітньої сфери постає освіта в будь-якому її прояві як суспільне явище. Освітня сфера перебуває в тісних взаємозв'язках з іншими сферами життя суспільства; політичною, економічною, соціальною, духовною.

Ці зв'язки різноманітні, та найбільш значущими є причиново-наслідкові, генетичні, субординаційні (освітня політика, освітня доктрина, освітня організація, освітньо-політичне керівництво та інші категорії зі своїм конкретним змістом), які окреслюють межі освітньої сфери суспільства.

Сфера (грецьк. spharia - куля) - 1) сфера дії, межі поширення чого-небудь; 2) суспільне оточення, середовище, обстановка [див.: 30, с.1456]. Інше фундаментальне джерело дає таке тлумачення цього поняття: 1) фізична чи духовна сфера життя; галузь, напрям (сфера мислення, відчуттів, інтересів, виробництва, обслуговування, послуг); 2) суспільне оточення, середовище, обстановка; 3) коло поєднаних спорідненістю соціального становища чи занять осіб [див.: 31, с.1294].

У філософських підручниках частіше за все під сферами життя суспільства розуміють відносно самостійні, якісно визначені суспільні утворення. І хоча філософські підручники не дають відповіді на питання про суть категорії сфери, багато авторів сміливо застосовують цей термін.

У результаті взаємодії інформаційної та освітньої сфер утворюється відносно самостійна освітньо-інформаційна сфера. В ній акумулюються та інтегруються специфічні освітньо-інформаційні інтереси, відносини, суперечності, знання, ресурси, взаємодії різних соціальних і політичних сил, а також виробництво інформації освітнього характеру та засобів її виробництва. В сучасному суспільному житті починає міцно утверджуватись освітньо-інформаційна сфера як відособлена частина життєдіяльності соціальних сил, які намагаються за допомогою освітньо-інформаційних засобів активно впливати на науково-технічний і соціокультурний поступ.

Оскільки освітньо-інформаційна сфера є результатом взаємодії освітньої та інформаційної політики, то освітньо-інформаційна політика є похідною від них. Але освітньо-інформаційна політика - це не просто застосування інформаційної та освітньої політики, а швидше їх похідна [див.: 68; 175; 33]. Крім того, освітньо-інформаційна політика, як правило, відповідає освітній політиці за метою, але водночас базується на принципах освітньої політики.

Тож освітньо-інформаційна політика має свою специфіку. Вона не повністю відображає характер інформаційної політики. Громадяни демократичної держави мають конституційне право знати як функціонує освіта [див.: 103, с.22]. Відносна самостійність освітньо-інформаційної політики детермінована специфікою освітньої сфери, яка може чинити сильний вплив на інші сфери життя суспільства. Будучи похідною від освітньої та інформаційної сфери, освітньо-інформаційна політика сама детермінує їх характер, у такий спосіб здійснюючи на них зворотний вплив.

Проте в умовах розширення й утвердження демократії як позитивного політичного режиму до застосування освітньої політики висуваються нові вимоги: 1) освітня політика не повинна супроводжуватися негативними наслідками; 2) має бути стабільною; 3) досягнення освітньо-політичної мети повинно бути ефективним. Виконання цих вимог сприятиме освітній модернізації, переходу до нових форм і змісту, заснованих на широкому використанні інформації, інформаційних технологій. Можна стверджувати, що інформаційна насиченість освітньої сфери стає об'єктивною закономірністю сучасного етапу розвитку людства.

Освітньо-інформаційними можливостями держави зумовлюється характер освітньої політики і водночас інформаційний потенціал суспільства і держави, який актуалізується через інформаційну політику. Освітньо-інформаційна політика має свої характерні риси, які формуються залежно від загальної політики держави.

Виявляючи науковий статус категорії “освітньо-інформаційна політика”, можна послідовно застосовувати принцип сходження від абстрактного до конкретного, а також логічні правила ділення понять, що дозволяє прослідкувати весь ланцюжок руху від загального (політики) до окремого (державна політика) й особливого (інформаційна, освітня політика), завершуючи одиничним (освітньо-інформаційна політика).

Всебічний аналіз інформаційної політики в її різноманітних аспектах дозволяє дійти таких висновків:

1. Предметом інформаційної політики є дії суб'єктів інформаційних відносин у процесі їх цілеспрямованої діяльності в різних сферах (політика, управління, виробництво, гуманітарне споживання та ін.).

2. Функціональне поле інформаційної політики держави - сфера інформаційних відносин, яка зумовлена інтересами певних соціальних груп, спільнот, їх інститутів і організацій.

3. Зміст інформаційної політики держави становить і діяльність її органів, пов'язана з певними майновими, морально-етичними, правовими, виробничими відносинами громадян, співтовариств або юридичних осіб з приводу інформації.

4. Особливістю державної інформаційної політики є те, що її об'єкт, предмет і функціональне поле достатньо обширні, не мають чітко окреслених меж. Вони охоплюють усі сфери життєдіяльності держави. Через це можна констатувати, що державна інформаційна політика - це сфера діяльності всіх органів і структур держави у всіх сферах суспільного життя.

Оскільки інформаційна політика реалізується в усіх сферах суспільства, в тому числі й освітній, то крім загальних, вона має й окремі настанови, які випливають з особливостей цих сфер. Зокрема, інформаційна політика держави в освітній сфері має свою специфіку, зумовлену специфічністю самої сфери її застосування. Іншими словами, інформаційну політику держави в освітній сфері суспільства цілком можна розглядати як освітньо-інформаційну політику держави. Оскільки предмет освітньо-інформаційної політики - це інформація в будь-якому варіанті, що стосується освітньої сфери, вона постає частиною інформаційної політики і водночас є відносно самостійним її видом.

З огляду на сказане, важливо спочатку з'ясувати суть освітньо-інформаційної політики як частини загальної політики держави.

В останнє десятиріччя чітко проявилася тенденція до зміни форм і засобів освітньо-інформаційної діяльності. Наприклад, освітня технологія найближчого майбутнього - системи Інтернет, які створені на основі інтеграції сучасних і перспективних засобів управління освітою. Освіта стає “надтехнологічною”. Вона має новітні інформаційні технології як ключ до оволодіння всією рештою технологій світу, що стрімко розвивається.

Можна говорити про освітньо-інформаційну політику в широкому і вузькому розумінні. В першому випадку освітньо-інформаційна політика - це тривалість освітньо-інформаційних відносин між різними соціальними та інституційними групами всередині держави і на міжнародному рівні. В сучасних розвинутих суспільствах її здійснюють держави та інститути. З цього погляду освітньо-інформаційна політика є результатом їх спільної діяльності в освітньо-інформаційній сфері. Та враховуючи те, що право застосування освітнього процесу належить державі, освітньо-інформаційна політика повинна розглядатись як специфічна її діяльність, покликана реалізувати не тільки державні (національні), а й суспільні інтереси специфічними освітньо-інформаційними засобами. Тож у вузькому розумінні освітня-інформаційна політика - це діяльність держави з формування системи інформації та сприятливих умов ефективного розвитку освіти.

Головним пріоритетом сучасної освітньо-інформаційної політики держави є розробка науково обґрунтованої концепції такої політики і з'ясування передумов її ефективності в умовах становлення інформаційного суспільства.

Досвід навчального процесу свідчить, що його ефективність значно посилюється в результаті широкого використання сучасних інформаційних технологій і відповідних інформаційних ресурсів. Освіта стала зумовлюватися не тільки соціально-економічними, морально-політичними та іншими традиційними чинниками, а й інформаційними. Освітньо-інформаційний складник уже став невід'ємним атрибутом освітнього процесу розвинутих країн.

Для більш повного з'ясування суті освітньо-інформаційної політики необхідно розкрити її структуру, що дозволить глибше зрозуміти її сутнісні характеристики, особливості, тенденції розвитку, а також основи формування та реалізації.

Дослідження структури освітньо-інформаційної політики є доцільним з погляду інституційного підходу. Під інститутами розуміються два класи політичних і соціальних явищ: 1) політичні установи з організованою структурою, централізованим управлінням, виконавським апаратом: 2) форми і сутності політичних функцій, типів управління, а також відносин, норм і зразків, які визначають стійкі форми політичної поведінки та дії. Саме тому інституційний підхід дозволяє аналізувати практично всю структуру освітньо-інформаційної політики.

Оскільки в структурі політики прийнято виділяти політичні ідеї, мету, інтереси, відносини, діяльність, інститути, суб'єкти і норми [див.: 156, с.63], то ці елементи повинні знаходити своє віддзеркалення в її різних видах.

У визначенні структурних елементів освітньо-інформаційної політики можна застосовувати метод аналогій. Слід виходити з того, що освітня-інформаційна політика - це частина загальної політики держави. Отже, можна вважати що в ній відображається характер і спрямованість загальної політики, її внутрішня структура містить у собі елементи структури загальної політики.

Варто відзначити, що можливе виділення структурних елементів у змістовному та функціональному аспекті освітньо-інформаційної політики. У змістовному аспекті структура освітньо-інформаційної політики в найзагальнішому вигляді може включати: освітньо-інформаційні ідеї та погляди; освітньо-інформаційні відносини; освітньо-інформаційну діяльність; освітньо-інформаційні інститути.