Формування політичної конкуренції еліт в сучасній Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля

Монографія

Формування політичної конкуренції еліт в сучасній Україні

Г. П. Щедрова

С. В. Щедров

Луганськ 2013

УДК 323.29

ББК 74.6+74.660.1

Х 22

Рецензенти: Наумкіна С. М. - доктор політичних наук, професор, завідувач кафедри політичних наук Державного вищого навчального закладу «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського»

Чемшит О. О. - доктор політичних наук, професор, завідувач кафедри філософських та соціальних наук Севастопольського національного технічного університету

Х 22Щедрова Г. П.

Формування політичної конкуренції еліт в сучасній Україні : [Монографія] / Галина Петрівна Щедрова, Сергій Володимирович Щедров. Ї Луганськ : Вид-во «Елтон-2», 2013. Ї 303 с.

ISBN 978-966-617-311-2

У монографії здійснено комплексний аналіз процесу політичної конкуренції еліт. Автори докладно висвітлюють демократичні механізми регулювання політичної конкуренції еліт, а саме: правове унормування, тип політичного лідерства та діяльність політичних партій. У роботі обґрунтовано необхідність упровадження конкурентних механізмів взаємодії еліт, що сприятиме демократизації української політичної системи. Видання розраховане на політологів, політичних технологів, політичних лідерів, викладачів і студентів вищих навчальних закладів освіти.

УДК 323.29 ББК 74.6+74.660.1

Рекомендовано до друку Вченою радою

Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля (протокол № 10 від 26 червня 2013 року)

ISBN 978-966-617-311-2© Щедрова Г. П., Щедров С. В., 2013

© СНУ ім. В. Даля, 2013

Зміст

Вступ

1. Теоретичні засади дослідження політичної конкуренції еліт

1.1 Характеристика наукових досліджень політичних еліт та форм їх взаємодії

1.2 Конкурентна сутність політичної взаємодії еліт у демократичному суспільстві

1.3 Концепція, категорії та методи дослідження

2. Специфіка формування політичної конкуренції еліт в українському суспільстві

2.1 Розвиток форм політичної конкуренції еліт у контексті виборчого процесу

2.2 Опозиційна діяльність як форма конкурентної взаємодії еліт

2.3 Вплив політико-культурних чинників на розвиток політичної конкуренції еліт

3. Демократичні механізми регулювання політичної конкуренції еліт

3.1 Політико-правове регулювання політичної конкуренції

3.2 Політичне лідерство як чинник формування політичної конкуренції

3.3 Партійні механізми регулювання політичної конкуренції еліт

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Провідними цінностями сучасного цивілізованого суспільства, в якому людина стверджується як особистість, є конкурентність і толерантність. У свою чергу, політична конкуренція виступає найважливішою складовою демократії, а створення передумов для її розвитку є пріоритетною умовою функціонування політичної системи сучасного українського суспільства. Деформації політичної конкуренції еліт, домінуючі в даний час, завдають серйозної шкоди демократичним процесам, розвитку багатопартійності, сприяють процвітанню корупції. Дефіцит публічності політичної конкуренції сприяє її виродженню в конкуренцію кланово-бюрократичного характеру, забезпечує в широких масштабах імітаційне функціонування демократичних політичних інститутів, що приховує зростання авторитарних тенденцій.

Саме тому політична конкуренція повинна носити характер професійної конкуренції еліт, що можливо тільки за умов досягнення певного рівня політичної культури суспільства, адекватного розуміння громадянами ролі політики як регулятора соціальних відносин і значення політичної конкуренції в життєдіяльності суспільства і держави. Ключовим механізмом політичної конкуренції виступає виборчий механізм, заснований на загальному рівному і прямому виборчому праві при таємному голосуванні. Періодична виборність і потенційна змінюваність вищих посадових осіб держави за результатами політичної конкуренції на вільних і чесних виборах, публічна та вільна діяльність політичної опозиції забезпечують дієвий контроль діяльності державної влади і обмежують можливості різних зловживань владою. Таким чином, саме політична конкуренція еліт та її постійна динаміка забезпечують соціально-політичну стабільність і довготривалу стійкість демократичної політичної системи, наділяють її здатністю до саморегулювання і самовдосконалення.

Порядок протікання політичних процесів і процедур в Україні характеризується певними політико-культурними особливостями, що відрізняють увесь пострадянський простір. Зокрема, це стосується специфіки реалізації в українському суспільстві політичної конкуренції та проблем, що виникають у цій сфері, насамперед проблеми маніпулювання громадською думкою і політичною волею населення, зловживання політичними технологіями тощо. Політичний вимір пострадянських реформ, перш за все, виявився в переході до багатопартійної системи та вільної конкуренції між партіями, що вимагає високого рівня політичної та правової культури як безпосередніх учасників цього процесу, так і масового електорату. Однак на практиці виборці й самі політичні діячі часто не володіють такою культурою. Успадкована з радянського минулого політична індиферентність і пасивність значної частини населення виступає живильним середовищем для розвитку різноманітних порушень у ході конкурентних процесів.

У той же час недостатня дієвість механізмів правового регулювання політичної конкуренції сприяє практичній безкарності зловживань у цій сфері. Звідси випливає необхідність наукового дослідження проблем і тенденцій політичної конкуренції та політичного вибору українського електорату. Актуальність цього дослідження також зумовлена негативним станом конкурентної спроможності політичної еліти та відсутністю теоретичних концепцій підвищення рівня політичного консенсусу еліт.

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є визначення еволюції та специфіки реалізації політичної конкуренції еліт у сучасній Україні. Досягнення поставленої мети зумовило необхідність розв'язання наступних завдань:

· дослідити еволюцію наукових уявлень про роль політичної еліти у розвитку політичної системи;

· визначити сутність конкурентної взаємодії політичної еліти в демократичному суспільстві;

· проаналізувати еволюцію форм політичної конкуренції еліт у рамках реалізації виборчого процесу в Україні;

· дослідити специфіку здійснення опозиційної діяльності як форми прояву політичної конкуренції еліт;

· здійснити політологічний аналіз політико-культурних чинників, які впливають на характер політичної конкуренції;

· визначити особливості вітчизняних механізмів політико-правового регулювання політичної конкуренції;

· проаналізувати тенденції розвитку політичного лідерства як чинника формування політичної конкуренції;

· розкрити партійні механізми регулювання політичної конкуренції еліт.

Об'єктом дослідження виступають процеси формування та розвитку політичної еліти.

Предметом дослідження є еволюція політичної конкуренції еліт у сучасній Україні.

Методи дослідження. Відповідно до вимог сучасної науки, було послідовно застосовано ряд методів для дослідження процесу формування політичної конкуренції еліт та його впливу на розвиток політичної системи України. У поєднанні використовувалися загально-філософські методи дослідження, зокрема системний підхід, що дав можливість розглянути політичну еліту як складовий елемент політичної системи, діяльність якого впливає на функціонування всієї системи. В рамках системного підходу також використовувався синергетичний метод, за допомогою якого було визначено, що в процесі розвитку динамічної саморегульованої системи, який передбачає зміну стабільних станів системи короткими хаотичними періодами (точки біфуркації), провідну роль відіграє політична еліта, від дій якої залежить демократизація політичної системи. Відповідно в такі періоди може інтенсифікуватися процес протікання політичної конкуренції елітарних прошарків, що впливатиме на динаміку розвитку політичної системи.

За допомогою гносеологічного підходу проведено аналіз сутності конкурентної взаємодії еліт у рамках розбудови демократичної політичної системи. Визначено основні концептуальні засади, що становлять теоретичну основу сучасних уявлень про даний процес.

Використання теорії раціонального вибору та неоінституціонального аналізу дозволило розглядати інституціональні рамки політичної конкуренції як певне обмеження, в межах якого протікає активна взаємодія політичних суб'єктів. Таким чином, було визначено взаємозв'язок між інституціональним дизайном, політичною практикою й історико-політичними традиціями, і доведено, що на характер протікання політичної конкуренції еліт прямо впливають тип політичного режиму, політико-культурні чинники, традиції багатопартійності та опозиційної діяльності, нормативно-правова база тощо.

За допомогою історичного підходу вдалося розглянути об'єкт дослідження в його розвитку, в контексті тієї конкретної історичної обстановки, в якій він знаходився на різних етапах свого становлення і функціонування, запропонувати еволюцію форм політичної конкуренції в процесі реалізації виборчого процесу в Україні.

Застосування компаративного аналізу дозволило з'ясувати та відстежити зміни, що відбулися у становищі української політичної еліти після виборів до Верховної Ради України 1994, 1998, 2002, 2006, 2007 та 2012 років.

Використання контент-аналізу дозволило проаналізувати нормативно-правову базу, яка регламентує процес перебігу політичної конкуренції, та виявити прогалини українського законодавства у цій галузі. Вивчено програмні та статутні документи українських політичних партій та промови політичних лідерів, що дозволило визначити зміст та характер їх діяльності, який впливає на якість політичної конкуренції.

За допомогою методу вторинного соціологічного аналізу автори проаналізували результати соціологічних досліджень провідних наукових колективів України, які вивчають хід і результати виборчого процесу, рівень підтримки населенням окремих політиків та їхніх дій, діяльність опозиції тощо.

Монографію написано на широкій джерельній базі. Вивчення класичних робіт Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш. Монтеск'є, Б. Спінози, І. Канта, Г. Гегеля та ін. створило ґрунт для аналізу ролі елітарних прошарків у розбудові ліберальної держави. Таким чином, формуванню сучасної елітології, яка остаточно виокремилась як галузь політичної науки на межі ХІХ-ХХ ст. завдяки роботам Г. Моски, В. Парето та Р. Міхельса, передував значний досвід аналізу процесів ієрархізації суспільства.

У процесі написання монографії автори спиралися на роботи Т. Дая, А. Етціоні, К. Мангейма, Ч. Міллза, Х. Ортеги-і-Гассета, Дж. Хіглі, Й. Шумпетера. Ними проаналізовані історичні передумови формування і розвитку елітної конкуренції, її структура, основні методи конкурентних практик політичної еліти, методи діяльності опозиційних елітних угруповань, порушені питання використання маніпулятивних технологій.

Стосовно досліджень проблем формування та форм взаємодії політичної еліти в сучасному українському суспільстві та інших аспектів процесу політичної елітаризації в Україні, то можливість їхнього проведення з'явилась на початку 90-х років ХХ ст. За два останні десятиріччя зроблено спробу докорінного переосмислення проблеми політичної елітаризації суспільства, визначення сутності та управлінських функцій еліт. Серед вітчизняних дослідників, які працюють у цьому напрямі, можна виділити Б. Кухту, В. Корнієнка, В. Литвина, Н. Кононенко, Л. Мандзій, М. Михальченка, С. Наумкіну, О. Новакову, В. Полохала, Ф. Рудича, О. Траверсе, В. Фесенка. Важливі дослідження проблеми теорії та методології політичної діяльності, місця і ролі політичних еліт та еліт у перехідних суспільствах порушуються в працях російських науковців, а саме М. Афанасьєва, Г. Ашина, Л. Васильєвої, О. Гаман-Голутвіної, О. Криштановської, О. Соловйова.

Багато наукових праць як російських, так і вітчизняних учених присвячено проблемам формування регіональної еліти як складової правлячого класу. Це праці В. Гельмана, Г. Голосова, В. Пащенка, О. Токовенка, Л. Харченко та інших. Значна увага приділяється і психологічним обґрунтуванням трансформації еліти. До такого напряму можна віднести дослідження В. Бебика, І. Бекешкіної, С. Конончук, Г. Почепцова, В. Степаненка.

Таким чином, використання сучасної методології політичного дослідження та значної кількості першоджерел, аналітичних матеріалів, вторинної соціологічної інформації сприяло відтворенню процесу політичної конкуренції еліт в сучасній Україні.

1. Теоретичні засади дослідження політичної конкуренції еліт

1.1 Характеристика наукових досліджень політичних еліт та форм їх взаємодії

Історія людства свідчить про те, що на всіх етапах його існування у суспільстві реалізується модель відносин за схемою «керування - підкорення». Таким чином, у межах будь-якої організації завжди виокремлюється група людей, яка здійснює загальне управління. Тож одним із об'єктів дослідження політичною наукою стає саме дана група осіб, що здійснює постійний цілеспрямований вплив на прийняття та реалізацію політичних рішень, а також бере участь у розподілі та використанні владних ресурсів. Як правило, в політичній науці така група отримує назву «політична еліта». Більше того, наприкінці ХІХ ст. сформувалася окрема галузь - елітологія, що досліджує механізми формування, функціонування, ротацію та типологію політичних еліт. Не зважаючи на те, що ґрунтовні дослідження еліт на мають глибокого коріння, сучасні науковці вивчають даний суспільний феномен, починаючи зі стародавніх часів.

Термін «еліта» походить від латинського eligere і французького elite - кращий, добірний, обраний. Це слово використовували в генетиці та насінництві для позначення кращих сортів рослинництва. Починаючи з ХVІІ ст., дану категорію застосовували для позначення товарів найвищої якості, а потім і щодо «обраних людей», насамперед - вищої знаті. У Великобританії, як свідчить Оксфордський словник 1823 р. видання, поняттям еліта визначались вищі соціальні групи суспільної ієрархії [176]. Наукова концепція теорії еліти сформувалася в другій половині ХІХ ст., коли у зв'язку з особливостями розвитку політичного життя настав період критичної переоцінки форм правління. Тим не менш, концепції еліт та погляди, які стосуються цього поняття, сягають початків суспільно-політичного мислення. політичний еліта демократичний

В історії політичної думки традиційно поширені тези щодо панування вибраних меншостей. Стародавні філософи намагалися сформулювати необхідний перелік якостей, притаманний справжньому правителю. Так, Конфуцій поділяв суспільство на «шляхетних мужів» (правлячу еліту) і «низьких людей» за їхнім ставленням до заповідей моралі. Перші дотримуються обов'язку і закону, решта - налаштована на власний добробут й особисту вигоду. Він вказував простим людям шлях до верхніх суспільних щаблів - для цього необхідно сумлінно вчитися, вдосконалюватися, проявляти свої чесноти [95, с. 659]. Мислитель наголошував, що ідеальний правитель повинен бути доброчесним. Його високі моральні якості дають йому право панувати над народом. Йому треба слідувати п'ятьом «прекрасним якостям»: «шляхетний чоловік в доброті не марнотратний; примушуючи до праці, не викликає гніву; в бажанні - не жадібний; у величі - не гордий; викликаючи повагу, не жорстокий», і викорінювати «чотири огидні риси»: «Якщо народ не повчати, а вбивати, це називається жорстокістю. Якщо народ не попередити, а потім висловити невдоволення, побачивши результати роботи, це називається грубістю. Якщо наполягати на швидкому закінченні роботи, спочатку давши вказівку не поспішати, це називається розбоєм; якщо обіцяти нагороду, але поскупитися її видати, це називається жадібністю». Концепція Конфуція носила цілком елітарний характер, оскільки мислитель застерігав, що народ не можна лишати без морального впливу правителя.

У античних авторів соціальним еталоном виступали особистості, наділені високими моральними якостями. Геракліт уважав, що влада повинна належати меншості, кращим. Такий нерівномірний розподіл суспільства і є основним законом суспільного устрою, твердив він. Цей факт Геракліт пояснював тим, що «один вартий багатьох, якщо він найкращий» [6, с. 24]. Демокріт розрізняє і протиставляє етичні норми більшості і цінності небагатьох мудреців - еліти, стверджує примат цінностей духовних перед матеріальними, часом первинними задоволеннями мас. Приймаючи ідею Протагора про те, що людина - міра всіх речей, він додає, що це стосується не кожної людини, а лише мудрої. Сократ, займаючись суспільними проблемами, дійшов висновку про переважання інтелекту в особистому і суспільному житті. Він теж не був великим прихильником рівності людей, над усе ставив аристократію духу і мудрості, атому; зокрема, заперечував основний принцип демократії при прийнятті рішень - принцип більшості. Проблеми загальнополітичного блага, їхнього вирішення Сократ убачав в умілому правлінні, ставлячи його у пряму залежність від освіти, мудрості, правдивості і чесності. Тому він був проти народного правління, оскільки, на його думку, прийняття політичних рішень здійснювали люди, які «ніколи не міркували про справи державні» [112, с. 98].

Найбільш яскраво ідеї елітизму проявилися у філософській концепції Платона. Філософ виступав категорично проти участі простого люду (демосу) в управлінні державними справами. Державні функції, згідно з його теорією, можуть успішно виконувати лише аристократи, які отримали спеціальне виховання, а ремісники і селяни повинні бути усунені від управління суспільством. Аристократизм Платона носив переважно інтелектуальний і моральний характер. Aristos (латинський еквівалент еліти) - це кращі люди, які досягли досконалості, що опанували істинне знання. Підстави для влади еліти - не інтереси якоїсь однієї соціальної групи, а інтереси всіх громадян. Перш за все, він дбав про формування культурної еліти. Кращою формою правління філософ уважав верховенство мудрих і доброчесних людей, тобто справжньою еліти. Таким чином, основою політичної системи у Платона виступає саме ієрархізація суспільства.

Модель ефективного державного устрою Платон формулює наступним чином: «Немає надії позбутися державних негараздів, окрім як за допомогою особистого союзу між політичною владою і філософією ... Або філософи повинні стати царями наших держав, або люди, яких сьогодні називають царями, повинні щиро і серйозно зайнятися філософією» [Цит. за: 7, с. 129]. Таким чином, ідеальна держава у вченні Платона поєднує суворий поділ на класи; абсолютну перевагу панівного класу, для чого він володіє монополією на освіту та іншими привілеями, нарешті, ототожнення долі держави з долею правлячого класу. Класи, а краще сказати, касти, відокремлені один від одного жорсткими соціальними перегородками, правителі не змішуються з керованими, навіть живуть відособлено.

Аристотель уважав, що люди від природи поділяються на вільних і рабів, «одні повинні правити, а інші їм підкорюватися» [5, 1254, а20]. Визнаючи кращим видом державного устрою правління аристократії, він уважав, що в практичному плані краще враховувати думку більшості, бо якщо їх відлучити від влади, вони стають ворожими державі. Аристотель зазначає, що «тільки ті державні устрої, які мають на меті загальну користь, є, згідно з суворою справедливістю, правильними; а ті, що спрямовані на досягнення блага правителів є помилковими і неправильними, бо засновані на засадах панування, а держава є спілкуванням вільних людей» [Цит. за: 7, с. 135].

Найбільш систематизовано елітарні ідеї Середньовіччя відображені у роботі Фоми Аквінського «Про правління владик». Філософ наполягає на суворій ієрархії, коли кожен член суспільства чітко виконує власну роль. При цьому більшість людей повинна була займатися фізичною працею, а меншість - розумовою та управлінням тією більшістю. Досліджуючи форми правління, Ф. Аквінський відзначає, що саме монархічний устрій є найбільш досконалим. Монарше управління слугує певним гарантом порядку і єдності держави. Демократичний устрій є найбільш нестабільним, схильним до переростання в тиранію, тому філософ жорстко критикував владу більшості [198, с. 146].

У епоху Відродження ідеї елітизму розвивав італійський політичний мислитель Н. Макіавеллі, який у роботі «Державець» виступив з концепцією політичної влади сильної ініціативної меншості. Філософом була висунута теза про те, що правитель повинен мати непересічні якості, щоб ефективно реалізовувати політичну владу: «…тим, хто стає володарем милістю долі, а не завдяки доблесті, легко отримати владу, проте важко втримати» [122, с. 318]. Н. Макіавеллі дійшов висновку, що меншість керує більшістю, використовуючи при цьому два різних засоби - хитрість та силу. Наприкінці ХІХ ст. його ідею у своїй концепції еліт використав В. Парето, виокремивши два типи еліт - «левів» та «лисів».

У Новий час обґрунтовували необхідність існування правлячого прошарку у суспільстві Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, Б. Спіноза та ін. Так, Дж. Локк писав про те, що держава повинна функціонувати згідно з рішеннями, прийнятими парламентською більшістю. Ш. Монтеск'є у праці «Про дух законів» зазначав, що принципом аристократії є доброчесність у поєднанні з поміркованістю. В ідеалі дворянство є необхідним для монархії, бо в «монархії, де немає дворянства, монарх стає деспотом» [Цит. за: 112]. Представники німецької класичної філософії І. Кант, Г. Гегель, Й. Фіхте також наголошували на провідній ролі еліт в історії людства. Так, Г. Гегель писав, що будь-хто може приймати участь у політичному управлінні, проте для цього необхідно мати досвід і моральну волю. Цими якостями більшою мірою володіє дворянство, найменшою - міщанство та інші верстви. Загалом світову історію Г. Гегель уважав діяльністю світового духу, а представників еліти - носіями волі цього духу (причому представники еліти не усвідомлюють, що вони є зброєю в руках надсвітової сили).

Перші сучасні класичні концепції еліт з'явились на межі ХІХ-ХХ ст. Вони пов'язані з іменами Г. Моски, В. Парето та Р. Міхельса.

Згідно з концепцією італійського соціолога та політолога Вільфредо Парето, індивіди нерівні між собою у фізичному, інтелектуальному, етичному плані. Тому і соціальна нерівність представляється йому абсолютно природним, очевидним і реальним фактом. У кожній сфері діяльності існує своя еліта. У «Трактаті із загальної соціології» він писав: «Подобається це деяким теоретикам чи ні, але людське суспільство неоднорідне й індивіди різні фізично, морально й інтелектуально» [159, c. 59]. Сукупність індивідів, чия діяльність у тій чи іншій сфері відрізняється ефективністю, високими результатами, і становить еліту. Вона поділяється на правлячу, що прямо чи опосередковано (але ефективно) бере участь в управлінні, і неправлячу - контреліту - людей, що володіють характерними для еліти якостями, але не мають доступу до керівництва через свій соціальний статус і різного роду бар'єри, що існують у суспільстві для нижчих прошарків.

Правляча еліта внутрішньо згуртована і бореться за збереження свого панування. Розвиток суспільства відбувається за допомогою періодичної зміни, циркуляції двох головних типів еліт - «лисів» (гнучких керівників, які використовують «м'які» методи керівництва: переговори, поступки, лестощі, переконання тощо) і «левів» (жорстких і рішучих правителів, що спираються переважно на силу).

Головними стимулами діяльності і рушійними силами історії політолог уважав психологічні стимули, які назвав «залишками». Це нелогічні, ірраціональні спонукальні мотиви: «інстинкт товариськості» (для політика потреба у визнанні з боку керованих ним організацій); «інстинкт комбінацій» (яскраво виражений у видатних політичних діячів, є їх головною професійною якістю); «потреба в демонстрації власних почуттів» (ритуали і культи, віра у вождя тощо); прагнення до «постійності агрегатів» (цим обумовлена тривалість співіснування політичних інститутів, поглядів, традицій, стереотипів, що склалися); «інстинкт цілісності індивідуума» (прагнення забезпечити безпеку особистості та недоторканість власності); «інстинкт сексуальності» (найбільш глибокий і сталий з усіх «залишків», хоча його намагаються обмежити різними заборонами). «Залишки» не усвідомлюються людьми і приховуються за допомогою «похідних». Це випадково чи свідомо обрані форми пояснення нелогічної поведінки - доктринальні і теоретичні твердження в політичному, соціальному чи релігійному контексті.

Використовуючи психологічний підхід в аналізі суспільства і політики, В. Парето визначав еліту відповідно її вроджених психологічних властивостей. Головна ідея в терміні «еліта» за його трактуванням - це перевага розуму, характеру, спритності тощо. «Залишки» і «похідні» групуються таким чином, що в політичному процесі виділяються два типи еліт: еліта «левів» та еліта «лисиць». Розвиток суспільства відбувається через періодичну зміну еліт [159].

Зміни, що відбуваються в суспільстві, поступово підривають панування одного з типів еліти. Так, володарювання «лисів», ефективне у відносно спокійні періоди історії, стає непридатним у ситуаціях, що вимагають рішучих дій і застосування насильства. Це призводить до зростання незадоволення в суспільстві і посилення контреліти («левів»), яка за допомогою мобілізації мас змінює правлячу еліту і встановлює своє панування.

Як правило, між елітою і рештою маси населення постійно відбувається обмін: частина еліти переміщується в нижчий суспільний прошарок, а найбільш обдарована частина останнього поповнює склад еліти. Процес оновлення вищого прошарку В. Парето називає циркуляцією еліт. Завдяки циркуляції еліта знаходиться в стані поступової і безперервної трансформації. «Циркуляція еліт» здійснюється шляхом насильства, переворотів і революцій, які, на його погляд, є корисними для суспільства.

Необхідність зміни еліт обумовлена тим, що попередні еліти втрачають свою енергію і відбувається зменшення пропорцій «залишків», які давали їм можливість завойовувати і утримувати владу. Тому всі соціальні перетворення визначаються «циркуляцією еліт», тобто системою «обміну» людьми між двома групами - елітою та її потенційною зміною (контрелітою). Безперервна зміна еліт сприяє рівновазі соціальної системи і тим самим забезпечує надходження «кращих».

Циркуляція еліт функціонально необхідна для підтримки соціальної рівноваги. Вона забезпечує правлячу еліту необхідними для управління якостями. Але якщо еліта виявляється закритою, тобто циркуляція не відбувається або відбувається дуже повільно, це призводить до деградації еліти та її занепаду. В той же час в нижчому прошарку зростає число індивідів, що володіють необхідними для управління рисами і здатні застосувати насильство для захоплення влади. Але і ця нова еліта втрачає здатність до управління, якщо вона не оновлюється за рахунок представників нижчого шару.

Відповідно теорії В. Парето, політичні революції відбуваються внаслідок того, що або через уповільнення циркуляції еліти, або з іншої причини елементи низької якості накопичуються у вищих прошарках. Революція виступає як свого роду альтернатива, компенсація і доповнення циркуляції еліт. Тобто сутність революції і полягає в різкій і насильницькій зміні складу правлячої еліти. При цьому, як правило, в ході революції індивіди з нижчих груп управляються індивідами з вищих, оскільки останні володіють необхідними для битви інтелектуальними якостями і позбавлені тих якостей, якими володіють якраз індивіди з нижчих прошарків [159]. Отже, в історичному розвитку постійно спостерігаються цикли підйому і занепаду еліт. Їхнє чергування, зміна - закон існування людського суспільства. Але змінюються не просто склади еліт, їхній контингент - змінюють одна одну, чергуються самі типи еліт.

Таким чином, акцент на індивідуальних якостях осіб, що володіють інтелектуальними, етичними або будь-якими іншими перевагами над іншими і що на цій підставі належать до елітарних груп, дозволяє вважати В. Парето засновником так званого аристократичного напряму в елітології.

Якісно інший підхід запропонував ще один італійський політолог Гаетано Моска, якого вважають засновником функціонального підходу, що розглядає еліту як групу керівників, які виконують певні соціальні обов'язки.

В «Основах політичної науки» та «Історії політичних доктрин» він зазначав, що в усіх суспільствах існує два класи осіб: клас керуючих і клас керованих. Між ними здійснюється своєрідний розподіл праці: нечисленний клас керуючих реалізує всі політичні функції, монополізує владу; численний клас керованих постачає керуючим матеріальні засоби підтримки, необхідні для життєдіяльності політичного організму. Італійський учений проаналізував проблему формування (рекрутування) політичної еліти й її специфічних якостей. Він уважав, що найважливішим критерієм формування політичного класу є здатність до управління іншими людьми, тобто організаторські здібності, а також матеріальні, моральні та інтелектуальні переваги. Хоча в цілому цей клас найбільш здатний до управління, проте не всім його представникам властиві передові, вищі по відношенню до решти населення якості [137].

Г. Моска одним із перших відзначив, що меншість керує більшістю внаслідок своєї організованості і наявності особливих якостей. З урахуванням згуртованості групи керуючих та її панівного положення в суспільстві, Г. Моска називає її політичним класом, який зазнає поступових змін. Він виділяє дві тенденції в його розвитку: аристократичну та демократичну. Перша виявляється в прагненні політичного класу стати спадкоємним (зробити свої привілеї та функції спадковими). Це призводить до «закриття» класу, до його виродження та соціального застою, активізації боротьби нових соціальних сил за панівні позиції в суспільстві. При домінуванні другої тенденції відбувається швидке оновлення правлячого класу, оскільки доступ до нього не ускладнений. Оновлення запобігає дегенерації еліти, примушує її бути здатною до ефективного керівництва. І все ж учений віддавав перевагу рівновазі між обома тенденціями, оскільки лише вона забезпечує як наступність і стабільність у керівництві, так і його якісне оновлення.

Доступ у політичний клас передбачає наявність в індивідів особливих якостей і здібностей. Але ці якості змінюються в процесі еволюції суспільства. У міру розвитку цивілізації переважаючою якістю стає володіння багатством. Відповідно концепції Г. Моски, три якості відкривають шлях до політичного класу: військова доблесть, багатство і священство; з ними пов'язані три форми аристократії - військова, фінансова і церковна [137].

Г. Моска, натхненний роботами Н. Макіавеллі, вважав генеральною лінією розвитку суспільства боротьбу двох тенденцій: прагнення пануючого класу утримати і передати спадково владу, і прагнення нового класу змінити співвідношення сил. Чергування в суспільстві тенденцій до стабілізації і оновлення створює ритмічне розгортання історичного процесу. Переривання «замкнутості» соціальної системи внаслідок контактів з іншими народами, воєн, нових релігійних та ідейних рухів або інших причин призводить до того, що «найбільш активні, спритні і сміливі» вихідці з низів починають пробиватися на верхні ступені соціальних сходів. «Молекулярне оновлення політичного класу» зберігається до тих пір, поки не наступить новий «період соціальної стабільності» [137].

Слабким місцем у теорії Г. Моски є абсолютизація політичного чинника і недооцінка ролі економіки. Його теорія знайшла підтвердження в тоталітарних державах, в яких політика зайняла домінуюче положення над економікою, а в особі номенклатурної бюрократії втілився змальований Г. Москою прообраз «політичного класу».

Паралельно з Г. Москою та В. Парето, власну елітистську концепцію розвивав і німецький учений Роберт Міхельс, який стверджував, що залучення мас до влади веде демократію до загибелі, а безпосереднє панування мас є технічно неможливим.

У своїй головній праці «Соціологія політичної партії в умовах демократії» Р. Міхельс приходить до висновку, що олігархія - неминуча форма життя крупних соціальних структур. Таким чином, у суспільстві діє «залізний закон олігархічних тенденцій». Його сутність полягає в тому, що невіддільний від суспільного прогресу розвиток великих організацій обов?язково призводить до олігархізації управління суспільством і формування еліти, оскільки керівництво такими об'єднаннями не може здійснюватися усіма їхніми членами. Ефективність їхньої діяльності вимагає функціональної спеціалізації і раціональності, виділення керівного ядра й апарату, які поступово, але неминуче виходять із-під контролю рядових членів, відриваються від них і підпорядковують політику власним інтересам, піклуються про збереження свого привілейованого становища. Рядові ж члени організацій недостатньо компетентні, пасивні і проявляють байдужість до повсякденної політичної діяльності. В результаті будь-якою, навіть демократичною організацією завжди фактично править олігархічна елітарна група. Такі найбільш впливові групи, зацікавлені в збереженні свого привілейованого становища, встановлюють між собою різного роду контакти, гуртуються, забуваючи про інтереси мас [133].

З дії «закону олігархічних тенденцій» Р. Міхельс робив песимістичні висновки щодо можливостей демократії взагалі, і демократизму соціал-демократичних партій зокрема. Демократію ж він фактично ототожнював з особистою участю мас в управлінні.

Усі зазначені вище концепції, що визначаються сучасною політичною наукою як макіавеллістські, стверджують, що управління не може здійснюватися всім суспільством, а потребує кваліфікованої еліти. Слабким же місцем макіавеллістських концепцій еліт є абсолютизація політичного чинника і недооцінка ролі економіки, здібностей та активності народних мас, перебільшення значення психологічних факторів та стимулів, недостатнє врахування еволюції суспільства, сучасних реалій держави.

У західній політології разом із макіавеллівською школою існують ціннісні теорії еліт, теорії демократичного елітизму, концепції плюралізму еліт, ліволіберальні концепції тощо [175, с. 263].

Ціннісні теорії еліт (Х. Ортега-і-Гассет, М. Бердяєв, В. Ропке та ін.) визначають еліту як ініціативну частину населення, наділену високими якісними здібностями, найбільш підготовленими інтелектуально для управлінської діяльності, в якій постійно має потребу сучасне суспільство. Х. Ортега-і-Гассет уважав еліту головною конструктивною силою суспільства та наголошував, що формування еліт відбувається внаслідок природного відбору найбільш цінних представників суспільства, а не у результаті боротьби за владу. М. Бердяєв відзначав співвідношення високоінтелектуальної частини населення до загальної кількості підготовлених кваліфікованих індивідів. «Коефіцієнт еліти» вище 5 % і є відзнакою того, що в суспільстві є високий потенціал розвитку.

У теоріях демократичного елітизму (Й. Шумпетер, Р. Даль, С. Ліпсет, Л. Зіглер, К. Мангейм, Т. Дай) еліта розглядається як група, яка не тільки виконує управлінські функції, але й є гарантом високої якості керівників, захисником демократичних цінностей. Представники даного напряму досліджень відзначають, що влада будується за принципом поліархії, тому існує багато владних центрів, і відповідно політичних еліт. Т. Дай та Л. Зіглер стверджують, що «влада в Америці організаційно зосереджена в основних соціальних інститутах - корпораціях, урядових закладах, системі освіти, воєнних колах, профспілковій та релігійній сферах. Джерело влади - висока посада в цих основних суспільних інститутах» [54, с. 92].

В основі плюралістичної концепції еліт (О. Штаммер, Д. Рісмен, С. Келлер) є плюралізм еліт, визначений суспільним поділом праці, обмеженим впливом, специфічною для неї галуззю діяльності. Громадяни мають можливість вільної реалізації права входження до складу еліти; між елітою і масами складаються відносини представництва. Деякі прибічники плюралістичного елітизму все ж таки виокремлюють найбільш впливові, «стратегічні» еліти, рішення яких мають визначальне значення для всього суспільства.

Представники ліволіберальних концепцій еліти (Ч. Райт, Ч. Міллз, Р. Міллібанд) виступають опонентами плюралістичного елітизму, хоча деякі положення вони запозичили у макіавеллістській школі. Головний елітоутворюючий чинник, на їхню думку, - це важливі командні позиції, керівні посади, які займають представники еліти. І це не тільки політичні діячі, а також і керівники, посадові особи різних корпорацій, військові, інтелектуальні діячі, службовці з високим суспільним статусом, у яких головна мета - це забезпечення власного панування. Наприклад, Ч. Міллз уважав, що «владна еліта в США об'єднує людей з трьох сфер - політичної, економічної та воєнної. У тридцятих роках ХХ ст. провідна роль в державному житті належала політикам, а вже через два десятиріччя - воєнним і представникам корпорацій» [130, с. 380-381].

Існує безліч інших інтерпретацій категорії «еліта»:

· люди, які мають інтелектуальні або моральні переваги перед масою, з найвищим почуттям відповідальності безвідносно до свого статусу (Х. Ортега-і-Гассет);

· творча меншість, що протистоїть нетворчій більшості (А. Тойнбі);

· особи, що управляють найважливішими ієрархічними інститутами та організаціями сучасного суспільства. Вони займають у соціальній системі стратегічні команді пункти, у яких зосереджені засоби, що забезпечують владу, багатство, популярність, якими вони користуються (Ч. Міллз);

· особи, які володіють позиціями влади (А. Етціоні);

· особи, які володіють формальною владою в організаціях та інститутах, що визначають суспільне життя (Т. Дай);

· особи, які мають змогу завдяки стратегічним позиціям у владних інституціях, які вони займають, регулярно здійснювати вирішальний вплив на національну політику. Ті, хто приймає принципові рішення у найбільших та найпотужніших політичних, урядових, економічних, військових, професійних і культурних організаціях та рухах у суспільстві (Дж. Хіглі) [212].

Також окремої уваги потребує проблема шляхів формування та рекрутування політичної еліти. Під рекрутуванням у політології розуміється процес відбору і просування людей в активне політичне життя. Формування еліти в кожній конкретній країні, на кожному конкретному етапі її розвитку відрізняється значною своєрідністю. Проте існують загальні закономірності процесу входження людей до правлячої групи. У свою чергу, ротацію еліти доктор політичних наук М. Головатий визначає як поступову зміну, переміщення осіб у складі виборного органу, що використовується з метою вдосконалення кадрової роботи, підвищення ефективності, поліпшення результатів праці [174, с. 644-645]. Таким чином, визначаємо, що ротація еліти - це заміна і заповнення еліти в результаті рекрутування нових людських ресурсів.

Універсальними для всіх країн є канали рекрутування еліти - ті соціальні інститути, включеність до яких дає людям можливість досягти влади. До таких відносять:

· політичні партії. Особливо велика їхня роль у західноєвропейських державах, де претендент на входження до еліти повинен пройти всі ступені партійної ієрархії. Так робили свою кар'єру М. Тетчер, Ф. Міттеран, Г. Коль, Н. Саркозі;

· бюрократичний апарат. Значна частка чиновників прослідковується в еліті всіх країн, що розвиваються, а також таких високо розвинутих країн, як Японія та Швеція;

· церква та церковні релігійні організації. Цей канал рекрутування більш характерний для іспаномовних країн і країн з сильним впливом католицизму;

· профспілки. Профспілкові лідери відіграють помітну роль у політичних елітах багатьох країн. Колишній президент США Р. Рейган і колишній президент Польщі Л. Валенса стали очільниками держави саме як лідери профспілкових рухів;

· економічні інститути, сфера бізнесу;

· армія. Вплив цього фактора особливо великий у країнах Латинської Америки, Африки й Азії. Три останніх прем'єр-міністри Ізраїлю - бойові генерали;

· система освіти відіграє суттєву роль у всіх країнах. За відгуками британських політологів, цією країною керують виключно люди, які закінчили Оксфорд або Кембридж і мають одну або дві вищі освіти, частіше юридичну і економічну. Американський істеблішмент, як правило, складається з випускників університетів, що належать до так званої «Ліги плющів», серед яких Гарвардський, Колумбійський і Принстонський.

Багато дослідників відзначають пряму залежність характеру каналів рекрутування політичної еліти від типу політичної системи і політичного режиму. Зокрема, Р. Патнам у своїй роботі «Порівняльне дослідження політичних еліт» для кожного сучасного політичного режиму виділяє пріоритетні канали поповнення та оновлення еліти. Згідно з висновками його дослідження, у парламентських режимах більшості західноєвропейських країн основним каналом елітотворення є політичні партії; в країнах, що розвиваються, а також у Німеччині, Японії, Швеції - бюрократичний апарат. У ряді країн Латинської Америки, а також в Ізраїлі велику роль відіграє армія, а у Великобританії та Франції - система освіти. В якості каналів рекрутування еліти можна назвати також церковні та навколоцерковні організації, профспілки, економічні інститути та інші. Підхід Р. Патнама виправданий рядом факторів, найважливішими з яких є унікальність історичного і політичного розвитку держав. У кожній країні складаються свої специфічні канали рекрутування еліти, розвиток яких обумовлено історичним розвитком, географічними особливостями та іншими факторами [283].

Також Р. Патнам поділяє соціум на шість страт у відповідності з критерієм володіння владою (що розуміється як вплив на прийняття рішень, який обумовлює результати державної політики):

1. Особи, що безпосередньо приймають рішення.

2. Особи, що впливають на рішення.

3. Активісти.

4. Зацікавлені особи.

5. Особи, що приймають участь у політиці тільки через голосування.

6. Особи, що не беруть участь у політиці.

На вершині суспільної піраміди знаходяться індивіди, прямо залучені у здійснення національної політики, безпосередні учасники. Нижче розташована група тих, для кого приймають рішення, звертаються за порадою, чиї інтереси і думки приймаються у розрахунок, або чиїх санкцій побоюються. Ця страта може включати чиновників високого рівня, великих промисловців, фінансистів, великих військових чинів, лідерів масових громадських об'єднань тощо. Третій прошарок, набагато більший за чисельністю, об'єднує громадян, які беруть певну участь у реалізації влади - члени партій, бюрократи середньої ланки, керівники місцевих ЗМІ та ін. Наступна група об'єднує людей, для яких політика і влада - щось на кшталт спортивних видовищ. Ці люди знають багатьох провідних політичних гравців, можуть обговорювати політичні ролі та стратегії, але практично не виходять на поле політичної активності. Далі в системі Р. Патнама слідують маси звичайних громадян, єдиним видом впливу яких на національну політику є волевиявлення в кабінах для голосування. І, нарешті, на нижній позиції знаходяться індивіди, які іноді за власним вибором, а іноді в результаті державної політики є об'єктами, а не діючими фігурами.

З наведеної вище структури стратифікації соціуму можна побачити, що до еліти відносяться дві верхніх страти, - саме вони представляють собою згуртовану групу людей, які вирішують всі найважливіші справи держави і суспільства [283].

Окрім основних каналів наповнення політичної еліти науковці виділяють дві основні системи її рекрутування - антрепренерську систему (відкриту) та систему гільдій (закриту). У реальній дійсності вони в тій чи іншій формі поєднуються, і недоліки однієї компенсуються перевагами іншої.

Антрепренерську систему відрізняють:

· відкритість, широкі можливості для представників будь-яких суспільних груп претендувати на здобуття керівних позицій;

· незначне число інституційних фільтрів, тобто формальних вимог для заняття посад;

· широке коло осіб, що беруть участь у відборі, до якого можуть увійти всі виборці країни;

· висока конкурентність відбору, гострота суперництва при здобутті керівних позицій;

· першорядна значимість особистих якостей, індивідуальної активності, вміння знайти підтримку виборців.

Ця система демократична й найбільш прийнятна для людей динамічних, освічених, здатних до інновацій.

Її недоліками є часта зміна курсу у зв'язку із змінами у правлячій еліті, слабка передбачуваність політичних рішень, конфлікти всередині еліти, значна ймовірність висунення людей непрофесійних, схильних до популізму і зовнішньому ефекту.

У цілому ж, як показує практика, антрепренерська система найбільш відповідає сучасним реаліям.

Для несформованого постіндустріального суспільства основним критерієм рекрутування еліти є здібності, але зберігають своє значення і фактори походження, володіння власністю.

Для системи гільдій характерні:

· закритість, відбір претендентів на високі посади головним чином з нижчих верств самої еліти, їх повільне поступове просування щаблями службової ієрархії;

· високий ступінь інституціоналізації процесу відбору, наявність численних фільтрів - формальних вимог для заняття посади: партійність, вік, стаж роботи, освіта, рівень займаної раніше посади, позитивна характеристика, національність тощо;

· вузьке, закрите коло селекторату, до якого, як правило, входять лише члени вищого керівного органу чи навіть один перший керівник - голова уряду чи фірми, перший секретар райкому партії і т. п.;

· тенденція до відтворення існуючого типу еліти, яка випливає з вищевикладених характеристик.

Система гільдій переважала в країнах тоталітарних. Її елементи наявні у Великобританії, Японії, Німеччині та інших країнах.

Кожен із названих способів рекрутування лідерів і еліт має свої переваги і недоліки. Навіть бюрократизм і закритість системи гільдій мають ряд переваг за рахунок своєї легальності, прогнозованості та формалізації.

Поряд із цими методами відбору в кожній країні можуть складатися і особливі, національні механізми висунення та заміни людей в структурі влади. Наприклад, наприкінці 80-х - початку 90-х рр. ХХ ст. у пострадянських країнах діяв цілий ряд таких механізмів, одні з яких забезпечували так звану «зміну хвиль» партійно-господарської номенклатури у важелів влади; інші характеризували процес «конвертації» численними носіями партійно-комсомольських статусів у володіння власністю, таким чином вони ставали провідними фігурами в правлячому класі; треті розкривали особливості дій регіональних еліт, які делегували на федеральний рівень своїх представників тощо.

Натомість у демократичних державах принципи і методи рекрутування еліт повинні намагатися враховувати як ділові якості людей, їхню пристосованість до виконання складних суспільних функцій, так і їхні моральні якості, що перешкоджають відриву цілей їхньої професійної діяльності від інтересів рядових громадян.

Таким чином, зарубіжна політична наука накопичила значний теоретичний матеріал для дослідження феномену політичної еліти. Розкрито провідні підходи до визначення поняття, основні типологічні характеристики, критерії віднесення до елітарного прошарку, шляхи формування політичної еліти тощо.

Що стосується українських досліджень даної проблематики, то провідний український елітолог Б. Кухта у своїй роботі «Політичні еліти і лідери» відзначає, що у вітчизняній елітології початку ХХ ст. можна виділити два напрями теоретичних пошуків [112]. Перший представляли державники-монархісти, серед яких провідним дослідником виступав В'ячеслав Липинський. Другий напрям мав радикальний націоналістичний характер і був репрезентований насамперед Дмитром Донцовим.

В. Липинський сформулював оригінальну концепцію українського монархізму, що ґрунтувалася на ідеї аристократизму та класократії, бо без «національної аристократії - без сильних і авторитетних провідників та організаторів нації в її тяжкій боротьбі за існування - немає і не може бути нації» [116, c. 329]. Подібно до італійських теоретиків, В. Липинський уважав, що до аристократії повинні входити найкращі мужі нації, без огляду на їхнє походження та матеріальне становище, зокрема селянство, шляхта, робітництво, інтелігенція. Організаційно найбільш придатним методом державного будівництва монархії мав бути спосіб класократії. Його сутність полягала в тому, що активна меншість (аристократія) брала участь у законодавчій, виконавчій і судовій владі через обрання її з усіх класів та станів українського суспільства - хліборобів, промисловий, фінансовий, купецький, комунікаційний, інтелігенції тощо. Всі вони поділялися на дві групи: організаторів та організованих.

Перший із них становив аристократію, другий - пасивну більшість. Слово «аристократія» вживається у В. Липинського за Аристотелем, як визначення групи найкращих серед нації людей у певний історичний момент. Найкращих тому, що власне вони є організаторами, правителями i керманичами нації.

Саме національна аристократія забезпечує розв'язання протиріччя між індивідуальними, егоїстичними інтересами i спільними для всієї нації інтересами на користь останніх. Тобто вона - носій консолідуючого принципу. Без двох основних ознак, зазначав В. Липинський, - матеріальної сили та морального авторитету - немає i не може бути національної аристократії. А без національної аристократії, без сильних i авторитетних провідників по організації в тяжкій боротьбі за незалежність не може бути нації.

Також ученим була обґрунтована необхідність постійного оновлення національної аристократії, оскільки в якісно організованому політичному устрої відбувається інтенсивний розвиток матеріального життя. А для модернізації потрiбнi нові полiтичнi організатори нації. Складовою цієї концепції був висновок про те, що чим більш розвинене i складніше матеріальне життя певної нації, тим важчі завдання національної аристократії, тим складнiшi проблеми громадянської органiзацiї мусить розв'язувати вона. Підставою об'єднання і служіння державі національної аристократії мав стати не національний чинник, а територіальний - «свідомість своєї території, любов до своєї землі» всіх її мешканців [116, с. 330].

Логічним завершенням учення В. Липинського про еліту стала ідея «надлюдини», людини - державного символа, який завершував би собою органічну ієрархію соціального світу і втілював у собі єдність нації і держави. Поза сумнівом, ідея гетьмана у В. Липинського є прямим втіленням його романтично-патріархальних переконань. Він уявляє державу як велике хліборобське господарство, так само, як господарство, держава мусить мати господаря. Розуміючи усі недоліки монархій, В. Липинський хотів бачити в Україні втілення ідеальної монархії - гетьманату.

...