Формування політичної конкуренції еліт в сучасній Україні

У радянський час університети втратили навіть відносну самостійність і, на довершення до всього, перестали бути ключовими науковими центрами - паралельно була відбудована система наукових інститутів. Під час існування СРСР зі значним фінансуванням науки і вищої освіти, з його ставкою на науково-технічну еліту, криза ця не відчувалася так гостро. Але варто було Радянському Союзу припинити своє існування, як система вищої освіти майже перестала фінансуватися. Тому питання реформування даної галузі сьогодні на порядку денному. Паралельно криза освіти позначається і на кризі еліт. Сучасна політична еліта не влаштовує ані суспільство, ані владу, що стає однією з головних перешкод для розвитку країни [Див.: 270].

У якості прикладу для відбудови ефективної системи освіти може виступати досвід Китайської народної республіки, яка за час економічних реформ, що почалися в 1978 році перетворилася з бідної та технологічно слаборозвинутої країни на другу (після США) економіку сучасного світу. Капіталовкладення цієї країни в науково-дослідницьку галузь постійно зростають, і за відсотком валового внутрішнього продукту, який інвестується в цю галузь, Китай випереджають лише США та Японія. Освітню політику КНР визначає так званий Проект 211, згідно з яким з 1700 вищих навчальних закладів країни 6 % було обрано в якості елітних з завданням формування стратегічних напрямків економічного та соціального розвитку. На сьогоднішній день в університетах-учасниках Проекту 211 навчається чотири п'ятих китайських докторантів, дві третини аспірантів, половина закордонних та третина китайських студентів. У той же час, ці університети мають 96 % дослідницьких лабораторій та акумулюють 70 % грантів на наукові дослідження. Про ефективність подібного підходу свідчить той факт, що протягом 1998-2008 року щорічна кількість наукових публікацій китайських вчених зросла з 20000 до 112000 робіт. Для порівняння, за цей же період кількість наукових публікацій в США зросла з 265000 до 340000 робіт. Зараз за цим показником Китай - друга країна в світі після США [111].

В Україні за оцінками Світового банку, індекс економіки знань, який розраховується з показників розвитку інноваційної системи, освіти, людських ресурсів, інформаційно-комунікаційних технологій, економічного режиму і державного управління, становив у 2009 р. 6,00, і наша країна займала за цим показником 51 місце в світі. В провідних країнах світу індекс перевищує 8,00. Так, лідер рейтингу - Данія - має індекс 9,52, Швеція - 9,51, а Фінляндія - 9,37. Українські університети практично не представлені у світових і європейських рейтингах. Кількість науково-технічних статей, надрукованих українськими вченими у провідних світових наукових журналах в 2006 році становила 4044. Частка України на світовому ринку наукомісткої продукції є меншою 0,1 %, питома вага обсягу виконаних науково-технічних робіт складає близько 1 % ВВП України. Як наслідок, за даними глобального індексу конкурентоспроможності, у 2009-2010 році Україна з індексом 3,95 посіла лише 82 місце серед 133 країн (для порівняння, на 81 місці знаходиться Гамбія, на 83 місці - Алжир). Слід, однак, зазначити, що за якістю освітньої системи Україна має значно кращі результати, і з індексом 3,9 посідає 49 місце (на 48 місці знаходиться Нігерія, на 50 місці - Філіппіни). Тож успішна інтеграція української освіти в глобальний освітній простір як пріоритетний напрямок державної політики отримує сильний аргумент на свою користь [111].

Таким чином, у країні має бути відновлено ефективну систему підготовки якісної, конкурентоспроможної, компетентної політичної еліти. У свою чергу, компетентність політико-адміністративної еліти виступає найважливішим критерієм її якісної характеристики і являє собою конкретну галузь застосування владних функцій і повноважень. У цілому ж логічно констатувати, що від рівня компетентності політико-адміністративної еліти залежить і розширення можливостей демократичного розв'язання проблем модернізації. Саме тому першорядної уваги вимагає вдосконалення інститутів і механізмів оптимізації освітньої політики, створення спеціальної системи професійної освіти з підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації політико-адміністративної еліти і державних службовців у цілому. При цьому ефективність прийнятих заходів залежить від низки політичних умов та факторів, серед яких: відкритість державних структур для соціальної мобільності управлінських кадрів, стимулювання активності в застосуванні нових знань; дотримання законності та демократичних процедур у реалізації державної кадрової політики, розвиток конкуренції у виробництві та наданні послуг населенню. Таким чином, виникає необхідність реалізації адміністративної реформи, запровадження дієвого громадського контролю за діяльністю вищих посадових осіб, розвитку державно-громадських форм управління.

Паралельно з процесом підвищення компетентності владної еліти має відбуватися процес зростання політичної компетентності громадян. Саме за таких умов політичний вибір буде робитися свідомо та обґрунтовано. На сьогодні соціологічні опитування фіксують низькі показники політичної участі громадян у політичних процесах в Україні. У порівнянні із країнами розвиненої демократії дані показники вдвічі нижчі. Так, із судженням «я розумію, що треба робити, аби мій голос був почутий, коли йдеться про важливі державні проблеми», що є загальновизнаним індикатором, за допомогою якого вимірюють рівень політичної компетентності громадян, в Україні погодилися 14,9 % респондентів, тоді як у країнах ЄС знають, що робити, аби їхній голос було почуто, 34 % опитаних [238].

У свою чергу, дані процеси призводять до зниження громадсько-політичної активності населення. Як правило, дана участь реалізується під час виборів, у міжелекторальні періоди громадяни поводять себе пасивно, таким чином, механізми самоорганізації залишаються майже не задіяними в українському суспільстві. Не зважаючи на значну кількість зареєстрованих політичних партій, лише 4,7 % громадян визнають себе членами партій. При цьому визнають себе активно залученими до громадської діяльності всього 10,9 % громадян на Заході країни, 9,5 % - у центральних областях, 19,7 % - на Півдні та 10,3 % - на Сході України [219].

Таким чином, на порядку денному постає питання соціальної відповідальності усіх суб'єктів політичного процесу, як політико-владної еліти, так і простих громадян. Відзначимо, що для розбудови демократичної політичної системи різні аспекти відповідальності як компоненту політичної культури є особливо важливими, тому що від відповідальної самоорганізації на всіх рівнях самих громадян, їхньої здатності до консенсусних рішень та узгоджених колективних дій щодо суспільного блага, від гармонізації інтересів різних суспільних груп залежить якнайшвидший перехід від патерналістської, авторитарної культури до активістської демократичної.

На жаль, дані моніторингового опитування 2009 р., проведені Інститутом соціології НАН України, свідчать, що при відповіді на питання «Чи несете Ви особисту відповідальність щодо стану справ у країні?» більшість респондентів (біля 60 %) не відчувають особистої відповідальності щодо стану справ в країні або навіть у своєму поселенні, а дещо більше 10 % опитаним важко визначитись із цим питанням. Утім, майже кожний четвертий респондент все ж відчувають повну або, принаймні, часткову відповідальність щодо стану справ в країні і дещо більше (майже третина) у своєму поселенні.

Фахівець Інституту соціології НАН України Степаненко В. П., аналізуючи дані цифри, відзначає, що проблема полягає у тому, що суспільство та його різні групи інтересів, які не є суб'єктами прийняття та контролю виконання своїх рішень, вряд чи можуть бути відповідальними, адже відповідальність за визначенням є атрибуцією лише правомочного, дієспроможного, вільного у своєму виборі суб'єкта. Тому дослідник пропонує наступні умови формування суспільної відповідальності громадян та влади: 1) реформування системи представництва суспільних інтересів; 2) розвиток таких соціальних інститутів прояву та реалізації суспільної відповідальності, як постійний (не лише під час виборів) вплив громадян на владу та їх контроль прийняття суспільно значимих рішень; 3) реальне утвердження (а не декларування) основ та практик місцевого самоврядування; 4) реалізація механізмів відповідальності у ствердженні в країні верховенства права [220].

Дані кроки сприятимуть підвищенню суспільної відповідальності, що, у свою чергу, призведе до формування громадянської політичної культури, в межах якої здійснюватиметься якісна політична конкуренція еліт.

Наступною тенденцією, що впливає на характер формування політичної конкуренціє є персоналізований характер політичного життя в країні. Як правило, голосуючи на виборах, більшість українців віддає перевагу не політичним платформам партій, а їхнім лідерам. За даними соціологічних опитувань, проведених Центром Разумкова, для 58,1 % респондентів під час голосування за політичну партію першочергове значення має особистість її лідера, для 17,8 % - особистість лідера має другорядне значення і лише для 14,3 % українців не має значення, хто саме очолює партію [219].

Так, на позачергових парламентських виборах 2007 р. для електоратів Блоку Юлії Тимошенко (БЮТ) та Блоку Литвина (БЛ) головну роль відігравали постаті їхніх лідерів - 47 % та 48 % відповідно [14]. При цьому 14 % прихильників БЮТ обґрунтували свій вибір тим, що «Юлія Тимошенко - гарна жінка» [70]. Напередодні виборів до ВРУ 2012 р. особа лідера партії була важлива у цілому для 41 % громадян (від 53 % на Заході до 26 % на Півдні).

Більше того, зростають надії громадян на діяльність окремих політиків, а не на певні політичні інституції: 10 % громадян у 2010 р., а 11 % - у 2012 р. покладали свої сподівання на певних політичних лідерів. Зауважимо, що найбільшою мірою покладаються на окремих політиків на Заході країни (20 %) [219].

Найбільш яскравими зовнішніми виявами політичної культури еліти, що впливають на сприйняття громадянами політичної сфери в цілому, а також здійснюють вплив на характер політичної конкуренції, виступають політична мова та політична поведінка. Саме мова накладає обмеження на використання тих або інших універсальних слоганів і реалізацію ідей, але разом із тим може давати додаткові можливості. В двомовних країнах, до яких відноситься Україна, політик, що прагне загальнонаціонального визнання, повинен вміти використовувати обидві мови. Наприклад, Леонід Кучма під час виборчої кампанії в регіонах Східної України говорив російською мовою, а на Заході країни - українською. Відповідно, і використання політичних технологій під час виборчих кампаній також повинно відбуватися з огляду на дану особливість. При цьому сьогодні найголовнішою проблемою вітчизняних можновладців залишається низький рівень володіння державною мовою. Чиновники всіх рівнів неправильно наголошують слова, використовують російські відповідники, терміни у невластивому їм значенні. Так «геноцид» стає «генофондом», «бюрократія» - «демократією», а «барометр» - «флюгером» тощо.

Стосовно політичної поведінки, то, як правило, вона активізується політичною елітою під час виборчих кампаній. При цьому у більшості випадків представники політичної та владної еліт неспроможні чітко і послідовно виписати свої позиції, методи, цілі, систему пріоритетів, немає жодного ідеологічного виступу партійного лідера, де б зазначалися стратегічні цілі щодо соціально-економічного і духовного розвитку регіону. Політичні діячі є відстороненими від громадськості, переважно всі рішення приймаються на елітарному рівні. Також характерною ознакою політичної поведінки еліти є нетерпимість щодо політичних опонентів, опозиційних сил, навіть якщо вони діють у межах закону, а мінливість політичних поглядів й ідеологічних партнерів зумовлюється комерційними інтересами. Загалом означені тенденції значно впливають на рівень конкурентоспроможності країни. Домінування протекціоністської ідеології над «здоровою» конкуренцією в економічній сфері зводять рівень політичної поведінки в русло лобізму, що негативно позначається на загальному розвиткові країни [246, с. 31].

Також, на нашу думку, впливовим чинником, що зумовлює характер політичної конкуренції еліт є її правова свідомість і правова культура. Остання визначається авторами монографії «Формування політичної культури сучасної владної еліти в Україні» В. Корнієнком та В. Добіжею як сукупність досягнень суспільства, його соціальних груп та громадян у галузі регулювання суспільних відносин, яке забезпечує верховенство права в суспільному житті, тобто панування у суспільному житті правових принципів справедливості і гуманізму, захисту прав і свобод людини, її честі і гідності, реальне забезпечення місця людини як вищої соціальної цінності. Вони ж наголошують, що правова культура владної еліти виконує ряд найважливіших соціально-управлінських функцій:

· пізнавально-творчу, яка реалізується шляхом участі представників еліти у формуванні та безпосередній реалізації принципів правової демократичної держави і громадянського суспільства, вона виражається в надбанні елітою певних юридичних знань у процесі освітньо-інтелектуальної, політичної і державно-управлінської діяльності;

· оціночну, яка реалізується на основі юридичних знань, що є у представників елітної верстви, їх уміння аналізувати і адекватно оцінювати кожну конкретну соціальну ситуацію з правових позицій;

· праворегулятивну, яка забезпечує стійке і ефективне функціонування еліти і державного апарату на основі чинного законодавства, затверджених програм, концепцій і доктрин. Результат цієї регуляції - правомірна або протиправна поведінка;

· правовиховну, яка реалізується шляхом особистої участі представників правлячої еліти в пропаганді правових знань, правовиховній роботі серед населення, наданні правової допомоги громадянам;

· комунікативну, що забезпечує грамотне в правовому відношенні і поважне в людському плані спілкування громадян, політиків і чиновників між собою;

· прогностичну, яка полягає в можливості передбачення і визначення наслідків прийняття тих або інших законів, підзаконних актів або окремих правових норм [96, с. 116].

Від себе додамо, що аналіз діяльності депутатів Верховної Ради України демонструє низький рівень правової культури, про що свідчить невиконання ними майже усіх вищеперерахованих функцій. Більше того, комунікативна функція зачасту переходить у тактильну площину, особливо, коли намагаються спілкуватися опозиційні політики. Наприклад, 16 грудня 2010 р. депутати фракції Партії регіонів увірвалися до президії ВРУ, де депутати від БЮТ зібралися залишитися ночувати після, того, як блокували Раду протягом усього дня. Вони почали кидати з президії стільці в депутатів від БЮТ, зав'язалася бійка. Бійка закінчилася травмами та госпіталізацією депутатів від БЮТ - М. Волинця, В. Бондаренка, В. Кравчука, Ю. Гнаткевича. Після цих подій депутат від БЮТ А. Шевченко відзначив, що «у Раді відбувся похорон демократії» [105]. 19 березня 2013 р. О. Єфремов жорстко розкритикував роботу опозиційних сил, назвав опозицію «Неофашистами». Після цього на трибуну вийшов О. Тягнибок, а депутати від Партії регіонів почали скандувати «фашист!». На захист О. Тягнибока прийшли депутати опозиційних сил, почалася бійка. На жаль, подібні бійки є непоодинокими, вочевидь саме таким чином, народні обранці демонструють свою нездатність прислуховуватися до політичних опонентів, конструктивно сприймати критику у свій бік та шукати консенсус.

Дана проблема може також розглядатися у площині відсутності толерантності. Провідний фахівець у галузі дослідження проблеми толерантності В. Ханстантинов відзначає, що для української держави як поліетнічної, багатоконфесійної, з усталеними культурно-цивілізаційними відмінностями оптимальним для забезпечення її загальнонаціональної консолідації був би принцип єдності через багатоманітність як фундамент утвердження толерантності. На нашу ж думку, провідна роль у розповсюдженні даного принципу належить політичному класу та еліті, проте одних намірів для реалізації толерантного ставлення до політичної дійсності замало.

В. Ханстантинов уважає, що для її утвердження необхідна низка примусових процедур стосовно співпраці в політико-державній діяльності, у проведенні попередніх громадських слухань, погоджувальних рад і комісій тощо. Необхідно належним чином урегулювати на законодавчому рівні місце і роль парламентської та позапарламентської опозиції, а також ухвалити Етичний кодекс депутата, блок етичних обов'язків при реєстрації політичної партії чи іншого публічно діючого об'єднання громадян. Доцільним також уважається введення тимчасового мораторію на публічні виступи тих діячів, у тому числі журналістів, які зазіхають на міжрелігійний, міжетнічний мир, схильні до екстремістських політичних заяв [245, с. 15].

На жаль, аналіз українського законодавства свідчить про недостатній рівень правової підтримки розвитку толерантності з боку держави. Всеукраїнська громадська некомерційна спілка організацій національних меншин України Конгрес національних громад у своїй щорічній доповіді «Ксенофобія в Україні» відзначає, що Україна має застарілі чинні закони про мови, про національні меншини, відсутні Концепція державної етнополітики, закони про реституцію націоналізованої власності національних спільностей, про національно-культурну автономію тощо [117].

Також справжньою проблемою залишається різниця між прийнятими законами та їхнім виконанням. Безліч порушень здійснюються самою політичною елітою, що, у свою чергу, слугує певним виправданням громадянам при недотриманні норм законів. Таким чином, недотримання принципу толерантності в політичній діяльності знижує якість політичної конкуренції та етичність політичної сфери загалом. З огляду на це, вважаємо за доцільне посилити в українському законодавстві правові норми, які б сприяли підвищенню відповідальності громадян, у тому числі і політичних діячів, і посилювали боротьбу з проявами дискримінації, ксенофобії, різного роду нетерпимості.

Важливим чинником, що впливає на формування політичної культури населення та політичної еліти, а також інструментарієм, за допомогою якого здійснюється політична конкуренція, виступають засоби масової інформації. А. Мучник відзначає, що для формування у громадян політичної та правової культури про політичні процеси необхідний постійний потік інформації про політичні події. Також він виокремлює ряд причин доступності інформації: по-перше, внутрішня конкуренція між засобами масової інформації, коли постійно кожен із них співпрацює з політичними структурами з метою одержання ексклюзивної інформації, породжує інформованість; по-друге, внутрішні розбіжності і напруженість в політичних структурах, нездатність регулюючих механізмів послабити їх перетворюють засоби масової інформації на альтернативні канали рішення внутрішньоструктурних конфліктів. Відомі випадки, коли внутрішньопартійні і навіть внутрішньоурядові розбіжності вирішуються завдяки впливу засобів масової інформації, оскільки учасники не можуть прийти до позитивного вирішення проблеми в рамках існуючих процедур; по-третє, розвиток нових технологій, насамперед у сфері теле- чи радіомовлення, дозволяє вести багато передач у прямому ефірі.

Таким чином, засоби масової інформації стають сценою, на якій розгортається політична дія - обговорюються кризи, ведуться переговори, відбуваються суспільні протести. Крім того, засоби масової інформації можуть навіть поглибити існуюче політичне суперництво, тому що в ході репортажу іноді перебільшується гострота конфлікту, підсилюється його драматизм задля того, щоб матеріал був більш цікавим для глядача чи слухача. Надлишок інформації, що отримується громадянами, ускладнює процес сприйняття реальних подій і може призвести до їх викривлення та несподіваних результатів. Наприклад, наслідком надлишкової уваги до конфліктів у політичних структурах може стати реакція у вигляді негативної оцінки демократії в цілому, що не виключає виникнення сумнівів у доцільності або висновку про доцільність заміни демократії іншою системою влади (не виключаючи тоталітарної), що гарантує стабільність і безконфліктний розвиток. Часто у свідомості політиків мас-медіа також можуть створити спотворену картину, особливо якщо в того або іншого політичного діяча немає додаткових джерел інформації: на телеекрані будь-який суспільний або політичний протест виглядає значно більш гострим, ніж є насправді [140, с. 200].

Сьогодні експерти правозахисної організації Freedom House говорять про значні обмеження свободи преси. У своєму звіті про стан демократії в Україні за 2010 р. вони стверджують, що більшість провідних ЗМІ України, особливо газети, але також цілий ряд національних телеканалів контролюються олігархами. Більшість українців отримує інформацію з телебачення, і домінування тут держави та лояльних до уряду олігархів дає глядачам спотворену картину. В принципі дана ситуаціє є типовою для більшості країн, проте у 2010 р. зв'язок між власністю на ЗМІ та політичною владою став ще ближчим, ніж раніше: найбільший український медіахолдінг, канал Інтер, належав голові СБУ; провідним державним телеканалом керував політичний союзник В. Януковича; численні регіональні ЗМІ контролюються групами, лояльними до правлячої Партії регіонів. У 2012 р. ситуація не змінилася, а навіть погіршилася.

Наразі готові матеріали не надсилають на телеканали, як це було за часів президентства Л. Кучми, позитивним моментом є також те, що існує можливість для донесення альтернативних, незалежних та опозиційних поглядів, включаючи ряд ток-шоу в прямому ефірі, у яких багато опозиційних політиків беруть участь та вільно висловлюють власні думки. Найбільш визначною подією стало прийняття закону «Про доступ до публічної інформації», який гарантує доступ до публічної інформації і таким чином підвищує прозорість діяльності інститутів влади.

Проте, не зважаючи на те, що ЗМІ, включаючи національні телеканали, які доносять альтернативні, критичні та незалежні погляди, продовжують існувати, доступ до такої інформації звузився. Медіа-спостерігачі відзначають, зокрема, що на початку цього року спостерігалося помітно менше появ опозиційних політиків на телебаченні. Також вони зауважують, що серйозні коментарі щодо поточних подій стають дедалі рідшими, особливо, якщо мова йде про представників з-поза урядових кіл [103, с. 16]. При цьому відзначені тенденції більш яскраво проявляються на рівні регіонів країни. Близькі зв'язки між медіа та політичною владою є очевидними, так само, як і випадки переслідування журналістів політичною владою та спеціальними службами. Деякі журналісти також зіткнулися з фізичними погрозами чи нападами. І ці випадки часто залишаються непомітними поза межами тих регіонів, де вони відбуваються. Негативним прикладом є Харків, де невдовзі після зміни міського голови наприкінці 2010 року, провідний опозиційний канал регіону втратив ліцензію. Деякі інші місцеві або регіональні мовники також були позбавлені ліцензій.

У міжнародній організації Transparency International також стурбовані станом преси в Україні. Так, регіональний директор організації Transparency International по Європі і Центральній Азії М. Маршалл в листі до віце-прем'єра з питань безпеки В. Сівковича виказав стурбованість подіями щодо надання частот на мовлення приватним телеканалам ТВі та «5 канал». М. Маршалл відзначає, що «вільні засоби масової інформації є однією з найважливіших основ демократії і належного управління, а також боротьби з корупцією... Не існує прозорості без вільних ЗМІ, і неможливо боротися з корупцією без прозорості. Незалежні і добре підготовлені сміливі журналісти є найкращими союзниками в притягненні всіх нас до відповідальності» [232].

Занепокоєння щодо стану свободи слова в Україні виказує у своєму листі до глави держави В. Януковича Національні спілка журналістів. Голова спілки І. Лубченко наводить одинадцять фактiв, якi, на думку НСЖУ, свiдчать про порушення у сферi свободи слова. Зокрема, припинення трансляцiї черкаського телеканалу «Антена-плюс» оператором «Воля»; звiльнення на вимогу голови Черкаської ОДА С. Тулуба гендиректора обласної ТРК М. Калiнiченка; звiльнення В. Глядаченка з посади директора Нiкопольського КП «Телерадiокомпанiя «Пiвденна зоря» [143].

Також фахівці Freedom House наголошують, що існує різкий дисбаланс у висвітленні політичних сил на телебаченні. У жовтні 2011 року в політичних повідомленнях переважали чинний Президент і його політична партія (69 %), а частка опозиції була значно меншою (24 %). Дисбаланс у висвітленні політичних подій був іще сильнішим при аналізі прямої мови (синхронів): 76 % прямої мови на телебаченні належало провладним політикам і лише 18 % - опозиційним. Упродовж 2012 р. частка проплачених новин, або «джинси», неухильно зростає, оскільки провладні політичні сили розпочали кампанію з дискредитації політичної опозиції. Цю тенденцію підтверджують результати моніторингу теленовин (його здійснює Телекритика) та ЗМІ (здійснює Інститут масової інформації) - незалежних медіа-моніторингових організацій. Мало того, моніторинг обох організацій показує збільшення кількості новин і матеріалів, у яких опозицію згадують у негативному контексті [104, с. 9].

Відзначаємо загальну тенденцію до зменшення кількості аналітичних матеріалів, погіршення якості новин, а телебачення перетворюється на портал для розваг. Це, у свою чергу, призводить до зниження поінформованості громадян про реальний стан справ у країні, що виступає однією із провідних ознак формування активістської політичної культури. Дані процеси сприяють залученню у політичній боротьбі «брудних» політичних технологій, а також призводять до розвитку непрозорої політичної конкуренції.

Таким чином, необхідно відмітити, що структурована політична конкуренція завжди відбувається в рамках строгих процедур та інститутів (партії, періодичні вибори, свобода слова, об'єктивний підрахунок голосів, інтеграція суспільних інтересів і конкуренція політичних сил), що зумовлюються рівнем політичної культури суспільства загалом, і політичної еліти зокрема. Адже, як стверджує Р. Даль, «консолідація демократії вимагає усталеної демократичної культури, що здатна допомогти країні здолати кризи, забезпечує адекватну емоційну і раціональну підтримку чіткому виконанню демократичних процедур. Якщо ж політичні інститути не спираються на демократичну політичну культуру, то кризова ситуація може спрямувати державу на шлях до авторитаризму» [274, с. 34].

Також необхідно констатувати, що лише при досягненні в суспільстві достатнього рівня політичної культури можна очікувати результативного розвитку політичної конкуренції. При цьому конкуренти є суперниками, а сама конкуренція виступає в ролі стихійного регулятора виборчого процесу. Періодична виборність і потенційна змінюваність вищих посадових осіб держави за результатами політичної конкуренції на вільних і чесних виборах, публічна та вільна діяльність політичної опозиції забезпечують дієвий контроль діяльності державної влади і обмежують можливості різних зловживань владою.

Висновки до другого розділу

Специфіка формування політичної конкуренції еліт в українському суспільстві визначається передусім перебігом виборчого процесу та реалізацією опозиційної діяльності. При цьому хід протікання даних процесів безпосередньо залежить від рівня політичної культури, що склався у суспільстві. Таким чином, політична конкуренція стає певним індикатором якості демократичності політичних процесів.

Проведене дослідження доводить, що виборчий механізм, у рамках якого реалізується політична конкуренція в Україні, має певні недоліки. Вітчизняною негативною тенденцією є часта зміна законодавчих норм, що регламентують перебіг виборчого процесу, а також зміна виборчої моделі: за роки незалежності вона змінювалась чотири рази, у тому числі і перед останніми на сьогодні парламентськими виборами 2012 р. Тим не менш, серед позитивних здобутків можна назвати закріплення в Україні демократичної практики вільної конкуренції політичних сил, що передбачає ненасильницьку зміну влади в результаті народного волевиявлення.

Кожен електоральний цикл визначав якість та характер політичної конкуренції та впливав на її інтенсивність. Так, перші вибори до Верховної Ради України у 1994 р. демонстрували незначний рівень політичної конкуренції, з огляду на відсутність традицій подібної діяльності та міцні позиції Комуністичної партії України як найбільш релевантного гравця політичного процесу. Під час передвиборчої кампанії 1998 р. на політичній арені зміцнюють свої позиції актори, що претендують на реальну опозицію комуністам, - РУХ, НДП, «Громада», ПЗУ. Завдяки запровадженню змішаної виборчої системи зростає рівень «партизації» парламенту і таким чином конкуренція відбувається вже не між окремими депутатами-мажоритарщиками, а серед більш значних політичних угруповань - фракцій політичних партій. Політологи стверджують, що реальна політична конкуренція з'являється в Україні напередодні виборів 2002 р., коли Компартія стрімко втрачає свою підтримку, а за результатами виборів перемогу здобув Блок В. Ющенка «Наша Україна». В цей час рівень політичної конкуренції загострюється, хоча її якість залишається низькою, що було спричинене правовим нігілізмом політичних суб'єктів, незнанням закону та відсутністю належного реагування з боку владних органів; нездатність більшості політичних партій, які стали повноправними суб'єктами виборчого процесу, реалізувати окреслені законом функції (насамперед, участь у формуванні виборчих комісій, наявність спостерігачів і т.д.); зниження ролі партійної ідеології та натомість залучення електорату за рахунок використання «брудних» політичних технологій.

Наступні вибори до ВРУ 2006 р. та позачергові вибори 2007 р. засвідчили інтенсифікацію конкурентної взаємодії між політичними партіями, блоками та окремими лідерами. На характер конкуренції вплинули події 2004 р., в результаті чого фахівці відзначають підвищення прозорості сфери публічної політики. Комуністична партія вже зі значними складнощами отримує мінімальний відсоток голосів виборців, що дозволяє їй потрапити до складу парламенту. Проте основними політичними конкурентами стають Партія регіонів та БЮТ при збереженні певних позицій за НУ-НС, Блоком Литвина, СПУ.

На сучасному етапі розвитку політичної конкуренції за результатами парламентських виборів 2012 р. відбуваються певні зміни. Повернення до змішаної системи голосування знизило ефект партійної структурації від попереднього застосування пропорційної виборчої моделі. Таким чином, партійна система зробила певний «відкат» з поміркованого плюралізму до поляризованого, про що свідчить наявність у парламенті крайньо лівих (КПУ) та крайньо правих (ВО «Свобода») політичних партій. Також різке протистояння зберігається по лінії «провладна більшість» (презентована Партією регіонів, до якої залучається КПУ) - «опозиційна меншість» (у складі ВО «Батьківщина», Політичної партії «УДАР Віталія Кличка», ВО «Свобода»). Відповідно відбувається і загострення політичної конкуренції.

Специфіка опозиційної діяльності як форми реалізації конкурентної боротьби в Україні характеризується тим, що відбувається поза межами правового поля. Відсутність традицій подібної форми політичної взаємодії, законодавчого закріплення даного процесу призводить до функціонування в країні невідповідальної, несистемної та неконструктивної опозиції, що негативно впливає на якість політичної конкуренції та розбудову демократії загалом. Не лише українською є ситуація, коли певні політичні опоненти змінюють один одного на владних позиціях. Проте вітчизняною особливістю виступає відсутність загальнонаціонального консенсусу та постійна зміна курсу розвитку країни політичною елітою. Коли політична сила наділяє себе опозиційним статусом, то відповідним чином змінюється її платформа політичної дії. На жаль, опозиціонери використовують систематичний наклеп на політиків, що представляють партії системної орієнтації, підтримку пропозицій, сформульованих спеціально в цілях погіршення кризи, дії, спрямовані на втрату урядом і парламентом авторитету, висунення завідомо неприпустимих вимог для переговорів з діючою владою. При цьому використання даних методів сприяє посиленню негативних суспільних процесів - ідейно-політичної поляризації та фрагментації суспільства.

Також необхідно відзначити, що характер політичної конкуренції та методи її здійснення визначаються типом політичної культури певного суспільства. До провідних політико-культурних чинників, які впливають на перебіг політичної конкуренції еліт відносимо: регіональні відмінності; низький рівень правової культури та свідомості; низький рівень політичної свідомості та залученості громадян до управління державними справами; недостатній професійний рівень політичної еліти, що характеризується у багатьох випадках некомпетентністю, недотриманням етичних норм; використання популістських технологій; відсутність толерантності, а також обмеження свободи засобів масової інформації.

3. Демократичні механізми регулювання політичної конкуренції еліт

3.1 Політико-правове регулювання політичної конкуренції

З метою створення умов для формування, функціонування та розвитку політичної конкуренції українська держава повинна створювати шляхи для її стимулювання, а також захищати громадянські, політичні, економічні та соціальні права власних громадян. Держава має визначати та регулювати нормативні правила для здійснення конкурентної взаємодії у кожній конкретній сфері, а також за допомогою владно-примусових повноважень забезпечувати виконання даних правил усіма суб'єктами конкурентного процесу. Звичайно, що владно-примусові повноваження держава здійснює і в інших сферах: національна оборона та безпека, охорона правопорядку, здійснення судових функцій тощо. При цьому використання професійної конкуренції у кадровому забезпеченні рішення подібних завдань сприяє підвищенню якості та ефективності рішень.

Провідний український дослідник процесу політичної конкуренції С. Гелей зазначає, що вона (конкуренція) реалізується у формі такої політичної взаємодії, в якій суб'єкти політики в рамках правових (або неправових) правил змагаються за перевагу у розподілі влади, матеріальних ресурсів і престижу [141]. Також вітчизняні науковці відзначають, що найяскравіше політична конкуренція еліт реалізується під час електорального процесу, у міжпартійній конкуренції, відносинах між владою та опозицією, а також стосується функціонування представницьких органів, де робота над проектами нормативних правових актів повинна проходити в умовах зіставлення різних думок, що виступає гарантією якості законів.

На нашу думку, саме громадянське суспільство виступає єдиним непереборним чинником політичної конкуренції, інститутом, який усвідомлює свої інтереси, вміє структуруватися згідно з цими інтересами у вигляді політичних партій, які ведуть боротьбу за владу. Імітація і, одночасно, дискредитація демократичних інститутів, інститутів громадянського суспільства є найважливішим фактором збереження авторитарної влади. Тільки за допомогою політичної освіти, формування політичної культури суспільства можна отримати механізм громадянського контролю влади.

Отже, в залежності від вищезазначених основних напрямів прояву політичної конкуренції, можна виділити наступні нормативно-правові акти, за допомогою яких здійснюється політико-правове регулювання політичної конкуренції еліт у сучасній Україні: Конституція України від 28.06.1996 р., Закони України «Про громадські об'єднання» від 22.03.2012 р., «Про інформацію» від 02.10.1992 р., «Про статус народного депутата України» від 07.11.1992 р., «Про комітети Верховної Ради України» від 04.04.1995 р., «Про звернення громадян» від 02.10.1996 р., «Про вибори Президента України» від 05.03.1999 р., «Про політичні партії в Україні» від 05.04.2001 р., «Про Регламент Верховної Ради України» від 10.02.2010 р., «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 10.07.2010 р., «Про доступ до публічної інформації» від 13.01.2011 р., «Про вибори народних депутатів України» від 17.11.2011 р. На жаль, у тексті української Конституції відсутнє законодавче забезпечення опозиційної діяльності в Україні, а також немає окремого закону, який би унормовував функціонування даного інституту.

Детальний аналіз даних законодавчих актів довів, що жоден із них не визначає політичну конкуренцію і прямо не регламентує цей політичний процес. Більше того, у цих документах навіть не міститься посилань на даний тип політичної взаємодії. Лише у Конституції України та Законі «Про звернення громадян» йдеться про захист конкуренції у економічній сфері [182]. Таким чином, мова має йти про вдосконалення національного законодавства у бік регламентації такого актуального суспільного процесу, як політична конкуренція.

Тим не менш, опосередковано конкурентна діяльність координується національним законодавством, тому існує сенс проаналізувати основні прогалини українського правового поля.

Так, відповідно Закону «Про політичні партії в Україні», політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах [67, с. 3]. Однак, головною вадою даного визначення є те, що в ньому не відображено основне завдання партії - участь у формуванні органів державної влади та місцевого самоврядування і вплив на їхню діяльність, а також не відбивається принцип чесної, відкритої, транспарентної політичної конкуренції. Важливою інновацією даного Закону стало закріплення права партій на опозиційну діяльність, включаючи можливість викладати публічно і обстоювати свою позицію з питань державного і суспільного життя, брати участь в обговоренні та оприлюднювати критичну оцінку дій та інших рішень органів влади, використовуючи для цього державні та недержавні засоби масової інформації в порядку, встановленому законом, вносити до органів державної влади України та органів місцевого самоврядування пропозиції, які обов'язкові для розгляду відповідними органами в установленому порядку. Тобто фактично серед основних прав політичних партій, через певне унормування опозиційної діяльності, закріплено можливість реалізації політичної конкуренції.

На жаль, у Законі не міститься визначення міжпартійної конкуренції та зовсім не регламентуються відносини між політичними партіями. При цьому міжпартійна конкуренція в демократичному суспільстві - обов?язкове явище. Але вона повинна проводитися цивілізованими, законодавчо закріпленими методами, на рівні пропагування власної ідеології, програмних цілей. Така конкуренція не порушує стабільності демократичного режиму, якщо ведеться на основі консенсусу щодо засадничих державних і суспільних цінностей. У сучасній Україні поки що такої загальної згоди немає. Деякі політичні організації ставлять під сумнів або державність України, або її демократичний чи національний характер. Політична єдність суспільства має досягатися в конкуренції з політичних та ідеологічних питань, не порушуючи засадничої згоди щодо вищих цінностей і цілей.

У цьому аспекті доцільним є використання німецького досвіду розбудови консолідованої партійної системи та цивілізованої політичної конкуренції. Так, у Німеччині була побудована партійно-політична конструкція цілком і повністю заснована на міжпартійній конкуренції. Політичний розвиток почався практично «з нуля» після повного знищення фашистського режиму та держави. Найважливішою обставиною є той факт, що він проходив при безпосередній участі країн-переможниць, які, конкуруючи з Радянським Союзом, прагнули створити в Центральній Європі зразок демократичного правління, максимально віддалений від фашизму і в особливій мірі - комунізму. Тому основною метою для відтворення нової держави стало ствердження кращих ліберальних традицій Німеччини, поєднання їх з передовим досвідом світової демократії, зразком яких були США, Великобританія, Франція.

У зв'язку з цим, політичним партіям надавали особливого значення як опорі нового демократичного режиму, для їхнього розвитку створювалися максимально сприятливі умови. Участь у міжпартійній конкуренції стала єдиним каналом рекрутування еліти, формування уряду і державного курсу. Цим закладалася основа для розвитку принципів демократичного плюралізму, реального народного представництва, відповідального уряду, що має широку підтримку серед населення. Істотним чинником становлення міжпартійної конкуренції стала посилена робота німецької правової та політологічної думки в напрямку функціонування інституту міжпартійної конкуренції. Результатом стали концепції «народної партії» та «партійної держави», їх осмислення і реалізація на практиці. У Німеччині переважаючою стала орієнтація на подальший розвиток міжпартійної конкуренції, надання їй нормативно-правової регламентації, перетворення практики партійної боротьби на виборчому рівні в інституціональний механізм формування влади і державної політики. У результаті конкуренції партій висування кандидатів на державні посади, прийняття управлінських рішень відбувається на альтернативній основі, набуває широкої суспільної дискусії та народної підтримки [46, с. 15].

Таким чином, в українській практиці було б доцільно запровадити політико-правове регулювання політичної взаємодії між політичними партіями, а особливо унормувати принципи міжпартійної конкуренції, адже сьогодні в Україні саме партії виступають релевантними гравцями політичного процесу, а рекрутування політичної еліти відбувається за їхньою допомогою.

Пов'язуючи розвиток міжпартійної конкуренції зі становленням консолідованої партійної системи загалом, професор Йєльського університету Н. Руссос уважає, що партійна система в «перехідних» демократіях знаходиться в постійному русі. Чим більше проходить виборчих циклів, тим більше проходить змін. Партійна конкуренція знижується у міру того, як партіям і виборцям стає доступним певний рівень інформації. Вибір громадян стає більш прагматичним, коли безнадійні партії втрачають стратегічну перспективу. Однак у цьому процесі існують значні варіації. Відповідаючи на питання, що робить партійну систему деяких країн здатною впоратися з початковими труднощами і робить її більш міцною і стабільною, необхідно назвати, перш за все, доступну інформацію та інституційне облаштування.

Політолог відзначає, що між політичними партіями знижується рівень конкуренції та відбувається консолідація партійної системи з кожними минулими виборами. Так, першочергово партії та виборці мають серйозні проблеми координації своїх дій, для вирішення яких їм потрібна надійна інформація про роботу системи та настрої сторін. Вони обробляють і засвоюють таку інформацію через механізм навчання, який сприяє прийняттю стратегічних рішень. Таким чином, консолідація партійної системи залежить від взаємодії на інформаційному рівні та інституційному [208].

Як уже відзначалося у другому розділі, однією із основних форм реалізації політичної конкуренції виступає опозиційна діяльність. На жаль, не дивлячись на понад 20 років існування незалежної української держави та функціонування безлічі опозиційних політичних партій та блоків, у державі відсутній закон, який би регламентував дану форму політичної конкуренції. При цьому немає також політичних та правових традицій функціонування даного політичного інституту, тому політичні сили трактують опозиційну діяльність надто широко, а їхня діяльність часто носить позасистемний характер, що може призвести до паралічу всієї системи державного управління.

Таким чином, проблема правової інституціоналізації політичної опозиції в Україні постає надто гостро. Незважаючи на те, що виключна більшість країн Європи не мають окремого закону, присвяченого унормуванню діяльності політичної опозиції, натомість вони мають сталі традиції політичної взаємодії.

Так, уперше термін «опозиція» юридично було закріплено у Великій Британії. У 1937 році Закон про Міністрів Корони встановив щорічну плату лідеру «офіційної опозиції Його Величності». Згідно з цим документом, лідером офіційної опозиції стає глава найбільшої за кількістю місць у Палаті громад опозиційної партії. Крім того, опозиційні партії створюють «тіньовий кабінет». Лідерам обох партій (правлячої та опозиційної) держава платить більше, ніж решті парламентаріїв. Прем'єр-міністрові - за керівництво політикою держави, а лідеру опозиції - за пошуки альтернативних шляхів цієї політики. Лідер опозиції номінально затверджується главою держави, тобто королем або королевою Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії [60].

У країнах сталої демократії опозиція є розвиненим і повноцінним політичним інститутом, для якого ідеологія опозиційності - процедурний і світоглядний принцип, що забезпечує альтернативний погляд на всі процеси і явища, які відбуваються в суспільстві, й дає можливість об'єктивніше оцінювати проблеми й перешкоди та виробляти реалістичну стратегію й тактику їх подолання. Це «здорова» конкуренція, що є одним із ключових принципів демократії, а її обмеження означає поворот на курс згортання демократизації суспільства й держави загалом [210, с. 27].

Тому існує сенс підготувати окремий закон про опозицію в Україні із урахуванням досвіду провідних країн світу з усталеними демократичними традиціями політичної конкуренції. Хоча неодноразово у парламенті реєструвалися проекти даного закону, жоден із них не було прийнято. Так, у 2000 р. було запропоновано два законопроекти, у 2001 р. - три, у 2002 р. - два, по два у 2003 р. та 2004 рр., один - у 2005 р., по три у 2006 та 2007 роках.

Першим законом, що певною мірою регламентував діяльність опозиції, став Закон України «Про об'єднання громадян» (1992 р.). У результаті його прийняття низка партій відкрито проголосили про опозиційний статус щодо діяльності Президента: Народний Рух України (березень 1992 р.), Комуністична партія України (червень 1993 р.); а Соціалістична партія України (грудень 1993 р.) заявила про антиурядову спрямованість своєї політичної діяльності.

Певним чином формулює основні напрями опозиційної діяльності Конституція України. Зокрема, це статті 15, 34, 36, 37, 39, у яких громадянам країни гарантується політична, економічна та ідеологічна багатоманітність; право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань; кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір; право вільно об'єднуватися у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод, задовольняти політичні, економічні, соціальні, культурні та інших інтереси, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей [94].

Також ст. 87 Конституції України надає опозиції можливість реалізації ряду ініціатив за умови їхньої підтримки третиною конституційного складу Верховної Ради України: розгляд питання про відповідальність Кабінету Міністрів України з наступним висловленням йому недовіри більшістю конституційного складу Верховної Ради України, а ст. 89 дозволяє створення тимчасових слідчих комісій Верховної Ради України [94]. Однак реалізація цих прав є проблематичною, якщо кількісний склад опозиції є меншим за 150 голосів. І взагалі поширене використання адміністративного ресурсу також не сприяє вільній опозиційній діяльності. Так, права опозиції часто порушуються під час проведення виборчих кампаній, особливо це стосується доступу до ЗМІ, та масових акцій протесту.

Окрім вищезгаданих законодавчих актів, діяльність опозиції певною мірою унормовують закони України «Про статус народного депутата України», «Про Регламент Верховної Ради України», «Про політичні партії в Україні». Останнім законом, зокрема, надається можливість:

1) висловлювати і публічно обстоювати свою позицію з питань державного і суспільного життя;

2) брати участь в обговоренні та оприлюднювати й обґрунтовувати критичну оцінку дій і рішень органів влади, використовуючи для цього державні і недержавні засоби масової інформації...;

3) вносити до органів влади України та органів місцевого самоврядування пропозиції, які обов'язкові для розгляду відповідними органами в установленому порядку [67].

Важливість регламентації діяльності опозиції в Україні обґрунтовується необхідністю підвищення її ефективності, надання конструктивного, системного характеру, вдосконалення її функціонування шляхом використання позитивного досвіду країн розвиненої демократії зі сталими політико-культурними традиціями. Про необхідність правової інституціоналізації діяльності української опозиції твердять і вітчизняні науковці. Так, експерт Лабораторії законодавчих ініціатив Д. Ковриженко вважає, що «Конституція України створила умови для існування опозиції як в парламенті, так і за його межами. Водночас, гарантій здійснення опозицією своїх функцій та повноважень забезпечено не було. Актуальними залишаються питання свободи слова, доступу громадян до інформації, відкритості влади, здатності опозиції (як і більшості) впливати на формування та діяльність уряду» [83]. Таким чином, стверджує політолог, урегулювання більшості з цих питань потребує внесення системних змін до законодавства.

Натомість І. Павленко робить наголос на діяльності парламентської опозиції. Вона вважає, що необхідність унормування діяльності парламентської опозиції в Україні викликана, перш за все, потребою в організації роботи Верховної Ради та зміні характеру відносин влади й опозиції, які внаслідок того, що в країні немає парламентських традицій, а також інших об'єктивних чинників, працюють не на державні інтереси, а перетворилися на дестабілізуючий фактор [157, с. 16]. Політолог стверджує, що функції, які покладаються на політичну опозицію в демократичному суспільстві через законодавчу неврегульованість стають не тільки неможливими для реалізації, але й джерелом постійних політичних криз; унормування має бути сприятливим для розбудови партійної системи в Україні.

Дещо іншу точку зору виказує кандидат політичних наук С. Бондар. Вона не вважає за потрібне створення окремого законодавчого акту, а пропонує усі напрями опозиційної діяльності закріпити у вже діючих законах. Так, Порядок утворення парламентської більшості та опозиції, права і гарантії їхньої діяльності, на її думку, слід урегульовувати Регламентом Верховної Ради України. Доступ опозиції до засобів масової інформації - законами про ЗМІ. Це має дати змогу врегулювати права не тільки парламентської опозиції, але й інституційно неоформленої також. Права ж і гарантії опозиції, яка існує поза межами парламенту, лежать у площині регулювання законодавства про місцеве самоврядування, про звернення громадян, про політичні партії, засоби масової інформації тощо. Порядок утворення більшості та опозиції, права і гарантії їхньої діяльності в місцевих радах слід урегульовувати місцевими регламентами, кожен із яких має враховувати специфіку регіону та систему владних відносин, що в його рамках уже склалися [18, с. 130].