Формування політичної конкуренції еліт в сучасній Україні

Напередодні президентських виборів 2004 р. Ю. Тимошенко зайняла найрадикальнішу опозиційну нишу та сприяла перемозі В. Ющенка, уряд, за часів президентства якого, вона очолювала. Цікавою особливістю є зростання рівня довіри населення до даного політичного лідера. Вітчизняні політологи визначають дану жінку єдиним харизматичним лідером на українських теренах. Дане твердження ілюструється наступними цифрами. На початку 2004 р. рівень довіри населення до Тимошенко складав приблизно 10 %, при цьому негативний рейтинг був у межах 50 %. А вже за півроку після перебування на посаді прем'єр-міністра, кредит довіри від населення складав 60 %. Після відставки з посади у 2005 р. Ю. Тимошенко зосередилась на передвиборчій боротьбі до Верховної Ради у 2006 р. У результаті БЮТ здобув 22,29 % голосів виборців, а на позачергових парламентських виборах 2007 р. дана політична сила єдина збільшила своє представництво у ВРУ на 8 %, отримавши 30,31 % народної підтримки [200]. Там Ю. Тимошенко та її політична сила очолили опозицію в країні та виступали найбільш впливовим політичними конкурентами для діючої влади.

17 червня 2011 р. кримінальну справу проти Ю. Тимошенко щодо газових контрактів, укладених з Росією в 2009 р., було передано до Печерського суду міста Києва. 5 серпня 2011 р. суд ухвалив рішення про взяття Ю. Тимошенко під варту, а 11 жовтня виніс обвинувальний вирок: «за перевищення службових повноважень під час підписання газових угод з Російською Федерацією у січні 2009 року». Екс-прем?єра засуджено до 7 років позбавлення волі із забороною обіймати протягом трьох років державні посади [155]. Не зважаючи на це, Ю. Тимошенко залишається головою політичної партії ВО «Батьківщина», а на останніх парламентських виборах дана партія отримала 95 депутатських мандатів, її фракцію очолив один із лідерів опозиції А. Яценюк.

Специфікою сучасного етапу розвитку української політичної системи є низький рівень участі у даних процесах жінок. Фактично, коли ми кажемо про жіноче лідерство в Україні, то це стосується лише Ю. Тимошенко.

У свою чергу, ступінь залученості жінок до участі у політичному процесі виступає одним із показників рівня демократичності країни. Результати виборів до Верховної Ради України демонструють низькі цифри присутності жінок у владі: у 1990 р. доля жінок-народних депутатів складала 3 % , після виборів 1994 р. - 5,7 %, 1998 р. - 8,1 %, 2002 р. - 5,1 %, 2006 р. - 8,5 %, 2007 р. - 7,5 %, 2012 р. - 9,5 % [154]. Таким чином, за часткою жінок у парламенті Україна посідає 115 місце у переліку 137 країн світу і має передостаннє місце за цим показником у країнах регіону ОБСЄ (відразу перед Грузією).

Жодна жінка не обіймає посади голови обласної ради, голови міської ради обласного центру, голови обласної державної адміністрації, на посаді голови та заступників Голови Верховної Ради України. В Кабінеті Міністрів України лише три жінки займають міністерські посади - Міністром охорони здоров'я України є Р. Богатирьова, Міністром соціальної політики України - Н. Королевська та Міністром Кабінету Міністрів України є О. Лукаш. Водночас, найбільше жінок представлено на найнижчих політичних управлінських ланках - у сільських радах жінки складають 51 %, у селищних радах - 46 %, серед депутатів міських рад - 28 % [242, с. 4-5]. Робота в таких умовах є найбільш складною, оскільки вимагає безпосереднього контакту з виборцями, вирішення конкретних життєвих проблем, зазвичай, з мінімальними наявними для цього ресурсами. І ця важка робота жодного разу не виступає для жінки соціальним ліфтом до вищих органів влади і доступу до прийняття рішень на державному рівні.

Інформаційний портал «Права людини в Україні» за підсумками 2012 року констатує наступне:

· виборчий процес 2012 р. довів тенденцію щодо традиційно низької присутності жінок на вищих державних посадах. Якщо в 2002 р. кількість кандидаток у депутати по мажоритарних округах була 456 і аж ніяк не відповідала європейським прагненням народу та деклараціям влади, то в 2012 р. - зареєстровано на 67 жінок менше, ніж десять років тому. Тобто 389 жінок на 2720 чоловіків. Частка жінок у партійних списках становить 19,14 %, тобто 533 жінки серед 2785 кандидатів за партійними списками;

· з вуст державних високопосадовців - Президента, прем'єр-міністра, міністрів - неодноразово лунали некоректні коментарі щодо ролі жіноцтва у суспільному житті. Наприклад, заява Президента України у Львові 27 травня 2010 р. про те, що «економіка - це така чутлива жінка, до якої не можна підходити просто так, без розуму». Прем'єр-міністр М. Азаров 19 березня 2010 р. висловився про те, що «реформи - не жіноча справа», обмежуючи тим самим жінкам участь в управлінні державними справами. У лютому 2012 р. А. Могильов, прем'єр-міністр АР Крим, під час засідання Верховної Ради Криму образив політика О. Кужель. «Я розумію, у вашому віці в жінок є певні проблеми з психоемоційним станом», - сказав він у відповідь на критичні зауваження Олександри Кужель перед голосуванням щодо призначення нового начальника кримінальної міліції. Міністр освіти і науки, молоді та спорту Д. Табачник 17 травня 2012 р. заявив, що в магістратурі та аспірантурі навчаються не дуже красиві дівчата [181, с. 456-457].

Також сучасної тенденцією політичного процесу в Україні є поступове наростання конкуренції між лідерами регіональних еліт напередодні парламентських виборів 2012 р. Це пожвавило конкуренцію на місцях і конфлікти у обласних радах та радах великих міст. Так, у Києві продовжено слідчі дії проти багатьох керівників з команди мера Л. Черновецького. Співголову фракції Л. Черновецького в Київраді Д. Комарницького випустили з СІЗО, однак слідство продовжено. За офіційними повідомленнями В. Пшонки, Генпрокуратура поки не може розібратися з роллю мера Києва Л. Черновецького у розкраданнях столичної власності, оскільки прямих доказів цього немає. Слідчі органи намагаються залучити до справи главу земельної комісії Київради О. Євлаха, який переховується в Німеччині; суд німецького міста Вайнштрассе вже ухвалив рішення про екстрадицію.

Ще однією проблемою, що знаходиться у площині політичної конкуренції, виступає корупція, мета якої полягає, в першу чергу, у придушенні політичної конкуренції і подальшої монополізації політичної та державної влади, що призводить до формування політичного режиму авторитарного типу. При цьому можливе збереження імітаційного муляжу політичної конкуренції та опозиції, що виставляється у вітрину правлячого режиму в якості його демократичної декорації для демонстрації, насамперед, світовому співтовариству. До речі, 44,1 % громадян країни, згідно з даними Центру Разумкова, вважають політичну сферу повністю корумпованою, 37,9 % - вважають, що корупція досить поширена в політичній сфері, і лише 1 % громадян уважає, що корупції в політичній сфері практично немає [219].

У звіті організації Freedom House щодо стану демократії та захисту прав людини в Україні за 2012 р. зазначено, влада домоглася певного прогресу у впровадженні закону про доступ до публічної інформації, прийняла нові законодавчі акти у сфері судової реформи і створила Національний антикорупційний комітет. Крім того, Верховна Рада ухвалила закон про державні закупівлі, а у квітні 2011 р. ухвалила закон про засади запобігання та протидії корупції. Однак, коли Верховна Рада ухвалювала ці нормативні акти, вона водночас скасувала пакет антикорупційних законів, затверджений 2009 р., а торік Кабінет Міністрів ліквідував посаду урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики. Але більш промовистий інший факт: щойно Віктор Янукович став Президентом, Україна впала з 134 на 152 місце в Індексі сприйняття корупції організації Transparency International [104].

Генеральний прокурор та інші підкреслюють, що наразі 350 чинних посадовців перебувають під слідством щодо звинувачень у корупції або зловживанні службовим становищем і 10 таких справ відкрито проти представників центральних урядових структур. На сьогодні, найвищий посадовець з уряду В. Януковича, чия діяльність зазнала ретельного розслідування - це колишній заступник міністра охорони навколишнього середовища. Уряд зауважує, що наразі відкрито більше ніж 3000 справ стосовно звинувачень у корупції, з яких 2000 були розпочаті в 2010 р. Крім того, відкрито 22 кримінальні справи проти 24 урядовців, хоча жодна з них не стосується найвищих ешелонів центральних урядових структур. Більше того, в той час, як проти посадовців середнього рівня та діячів опозиції ведеться розслідування відносно незначних звинувачень, зловживання, що мають масовий характер, розслідуються вкрай рідко [103].

Також важливою характеристикою якості політичного лідерства є рівень довіри до нього населення. Аналізуючи проблему рівня довіри у суспільстві, американський політолог Л. Даймонд стверджує, що може здатися, що довіра між людьми мало впливає на стабільність демократії. Є статистичні свідчення, що рівні довіри між людьми не спричиняють змін рівня демократії: низькі рівні довіри начебто не перешкоджають переходові до демократії й не підточують існування демократії, а високі рівні довіри не надто сприяють демократизації. Проте довіра між людьми заслуговує на пильну увагу науковців. Теоретично довіра править за основу співпраці. Якщо конкурентні політичні еліти не довіряють одна одній, не вірять, що кожна з них шануватиме домовленості, їм буде набагато важче інституціоналізувати договори, угоди, порозуміння та взаємні обмеження, що стабілізують політику і зміцнюють демократію на рівні еліт.

Політолог відзначає, що традиційно теорії раціонального вибору наполягають, що саме брак довіри вимагає координаційних механізмів конституції і правових інституцій задля стабільності демократії. Якщо дивитися з таких позицій, то довіра - скоріше результат, ніж передумова ефективних інституцій. Та якщо рівень довіри низький, а сподівання співгромадян здебільшого цинічні, інституції будуть простими формальностями, яким бракує згоди та ефективності, бо більшість людей виявлятимуть непокору, сподіваючись, що решта коритиметься [55, с. 956].

Ґрунтовні дослідження даної проблеми належать німецькому соціальному філософу, політологу, автору концепції «суспільства ризику» У. Беку, який у якості однієї із найважливіших проблем політичних систем модерну, визначає зростання недовіри до існуючих політичних інститутів та організацій. Недовіру періодично викликають в суспільстві пошуки точки опори - «твердої руки». Вчений уважає, що повернення до минулого, в тому числі авторитарного, не виключено, тому він наголошує на тому, що найважливішою складовою управління ризиками, що виникають у політичній системі, є культура довіри нового типу, адекватна сучасному суспільству. Відсутність довіри може призвести до кількісно-якісного збільшення політичних ризиків [14].

Дана проблема стосовно відносин довіри до інститутів влади в Україні постає з особливою гостротою. Так, дані соціологічних опитувань, що регулярно проводяться Центром Разумкова, демонструють таку негативну тенденцію: рівень довіри до діяльності Верховної Ради України знижується (з 16,3 % у березні 2010 р. до 5,3 % у березні 2013 р.), до діяльності Президента України катастрофічно знижується (з 37,8 % у березні 2010 р. до 14,6 % у березні 2013 р.), подібне падіння рівня довіри спостерігаємо і до Кабінету Міністрів України: знижується (з 25,3 % у березні 2010 р. до 8 % у березні 2013 р.) [219].

Також громадяни констатують, що Україні потрібні нові політичні лідери. Такої думки дотримуються 49,1 % опитаних Центром Разумкова. 37,1 % опитаних вважають, що цілком достатньо тих лідерів, які вже є. При цьому 13,8 % респондентів не змогли відповісти.

При цьому учасники опитування залежно від свого віку також по-різному ставляться до того, чи потрібні країні нові лідери. Так, найбільше на зміну політичних лідерів згодні молоді люди - від 18 до 29 років. Найменшу потребу у появі нових лідерів бачать представники похилого віку, 60 років і старші - 40,7 %. У регіональному плані найбільше нових лідерів потребують західні (57,3 %) і східні області країни - 51,7 % респондентів.

Відповідаючи на запитання, які якості повинні бути у нових лідерів, 50,1 % опитаних відзначили чесність. 47,8 % респондентів кажуть, що лідери повинні бути готові по-справжньому захищати інтереси людей, а 47,7 % опитаних хочуть бачити їх некорумпованими. Окрім того, 27,1 % вважають, що нові лідери повинні вийти з середовища політичних партій за умови, що вони там не були на перших ролях. 24,7% респондентів відповіли, що лідери мають з'явитися з нових політичних сил [219].

Отже, політична самоорганізація так чи інакше втілюється в результати прийнятих рішень, які ґрунтуються на довірі до соціально-політичної системи та її інститутів, у тому числі до політичного лідерства. В іншому випадку відсутність довіри руйнує основу для соціальної взаємодії, може призвести до деструктивних наслідків для політичної системи.

Також дослідники визначають перелік якостей, що необхідні людині, яка претендує на власне визнання у якості політичного лідера, а також на здобуття довіри громадян:

· відповідальність, яка виявляється, у першу чергу, в нестандартних ситуаціях, що потребують нетипових творчих рішень. Такі рішення, як правило, завжди ризиковані і вимагають певних жертв; важливо вміти відповідати за свої результати і прагнути бачити кращі результати у своєї команди;

· ставлення до громадськості та вміння вибудовувати ефективне діалогове спілкування з нею;

· динамізм - майстерності лідерства у довгостроковому варіанті можна досягти шляхом постійних інновацій, змін. Лідери - це категорія людей, що рухаються вперед швидше за інших. Найголовнішою ознакою, за якою можна виокремити політичного лідера із загалу, є його інноваційність, тобто здатність постійно продукувати нові ідеї (або їх комбінувати і вдосконалювати);

· особистісні якості: крім вроджених це - досвід, сміливість, впевненість в собі, уміння впливати на інших. У більшості випадків авторитет формується їх діями, здатністю робити кроки, які іншим не під силу;

· з точки зору історичного досвіду, нашій країні потрібен харизматичний лідер. Український менталітет такий, що ми шкодуємо за сильним лідером, здатним вивести країну з кризи;

· системність - наявність лідерських якостей, ідеології та команди [97, с. 186].

Отже, аналіз політичного лідерства в Україні довів, що, по-перше, політичні лідери дуже слабко, а інколи зовсім не виконують свої функціональні обов'язки з приводу вироблення стратегії розвитку, консолідації суспільства, налагодження взаємодії між владою та суспільством, ініціювання реформ та мобілізацію мас на їхнє здійснення. По-друге, нові умови діяльності змушують політичних лідерів посткомуністичного типу змінюватися і пристосовуватися до них. З точки зору технології прийняття політичних рішень лідери посткомуністичного типу є прихильниками номенклатурного політичного стилю, при якому рішення приймаються вузьким колом осіб, закрито. У цьому сенсі вони виступають як популістські лідери, які прагнуть висловити реальні потреби широких мас, активно втягуються в політику. Однак орієнтація на тимчасові інтереси натовпу не дозволяє популістським лідерам довго підтримувати свою легітимність. По-третє, політико-культурна орієнтація лідерів на владу як головну цінність характеризує їх як егоцентричних політиків. Вони орієнтують владу на себе, на задоволення переважно своїх особистих потреб. При відсутності власної соціальної бази метою з політичної діяльності стає зміцнення і збереження верховної влади, концентрація політичного панування.

Також, спираючись на типологію політичного лідерства Є. Вятра, яке відповідає певним моделям перебігу політичної конкуренції, пропонуємо поділяти українських політичних лідерів на дві основні типологічні групи. Лідери фанатичного типу (Ю. Тимошенко, О. Тягнибок, Ю. Луценко) у своїй діяльності спираються на методи жорсткої конкуренції, не прислухаються до політичних опонентів, не використовують у своїй діяльності технології та цінності толерантності, компромісу та консенсусу. Навпаки, лідери, які налаштовані на підписання угод зі своїми опонентами (Л. Кравчук, В. Ющенко, Л. Кучма, В. Янукович), демонструють раціональний підхід у ставленні до політичних конкурентів, певний рівень дипломатичності у політичній взаємодії, не відмовляються від пошуку компромісів та політичних домовленостей.

3.3 Партійні механізми регулювання політичної конкуренції еліт

Процеси формування, відтворення та ротації політичної еліти постають у якості гострої проблеми сучасного українського суспільства, що набуває особливої актуальності в періоди реформування системи управління і в кризових політичних і соціально-економічних ситуаціях. Роль, суспільні функції та міра відповідальності політичної еліти постійно знаходяться в полі зору науковців та громадських діячів, але набувають першочергової ваги у перехідні та кризові етапи розвитку суспільства.

Якщо розглянути канали, якими відбувається підйом еліти нагору у процесі політичної конкуренції, то для політичної еліти таку роль виконують відповідні політичні партії та вибори. Саме політичні партії в умовах демократії забезпечують ефективну політичну конкуренцію. Як відзначав американський політолог С. Елдерсвелд, партія являє собою «політичну систему в мініатюрі», яка має «особливі моделі розподілу влади», власну «систему представництва, електоральну систему і субпроцеси рекрутування лідерів, визначення цілей і вирішення внутрішніх системних конфліктів» [276, с. 59].

На думку української дослідниці М. Логунової, при аналізі політичних партій необхідно акцентувати увагу на характеристиках тих ролей, які політичні партії покликані виконувати в умовах ліберальної демократії:

· виявляти, обґрунтовувати та формулювати інтереси різних соціальних груп у вигляді політичних ідеологій, платформ, програм. Як правило, ці обґрунтування відбуваються в ідеологічній формі (декларація стратегічних цілей та шляхів їх реалізації) та через вплив на прийняття рішень в органах державної влади в інтересах певних соціальних груп;

· пошук способів мирного узгодження інтересів різних соціальних груп через досягнення компромісів, тим самим завоювання підтримки, не якоїсь однієї, а якомога більшого їх числа. Досягнення такого узгодження відбувається шляхом вироблення власної політичної й виборчої стратегії або через формування блоків і коаліцій з іншими партіями та громадсько-політичними організаціями;

· організація виборчих кампаній для своїх кандидатів з метою просунення їх у виборчі органи влади, надання їм необхідних для цього ресурсів (кошти, персонал, ідеологічна і пропагандистська підтримка);

· вплив на процес прийняття політичних рішень через своїх представників у законодавчій та виконавчій владі, тобто участь у виконанні управлінських функцій у державі. Це показник реалізації на практиці передвиборчих обіцянок та програмних завдань політичної партії;

· селекція політичних еліт і формування лідерів через висування кандидатів у законодавчі органи влади, претендентів на вищі державні посади. В політичних партіях майбутні політичні лідери проходять школу організаційної і політичної діяльності, випробовують свої вміння і здібності в сфері управлінських відносин;

· політична соціалізація і політична мобілізація громадян, формування у них навичок і вмінь політичної діяльності шляхом залучення їх до передвиборчої діяльності, свідомої участі у виборчому процесі тощо;

· формування громадської думки через організацію і проведення публічних політичних дискусій з важливих суспільних проблем, напрямів політики і шляхів її реалізації;

· забезпечення плюралістичного характеру політичного процесу через змагання різних політичних партій у процесі політичних виборів [118, с. 59].

В Україні політичні партії пройшли процес інституціоналізації та змогли реально виконувати свої функції лише в результаті набуття виборами конкурентного характеру. Сьогодні вже можна спостерігати наявність певних традицій щодо політичної структуризації суспільства, що свідчить про наявність реальної політичної конкуренції. Поступове оновлення та підвищення ролі політичних партій (особливо за часів парламентсько-президентської республіки 2005-2010 рр.) сприяє підвищенню якості політичної конкуренції та зумовлює потребу дослідження партійного будівництва.

У своїй роботі «Порівняльне дослідження політичних еліт» американський політолог Р. Патнам на підставі порівняння ефективності тих або інших каналів рекрутування еліт у різних країнах робить висновок, що роль політичних партій у формуванні вищих ешелонів влади є визначною саме в парламентських режимах більшості західних країн і в країнах третього світу [283]. Після конституційної реформи 2004 р., що запровадила парламентсько-президентську республіку в Україні, певним чином змінилося положення політичних партій. Їхня роль у суспільстві також збільшилася у зв'язку з переходом у той час до пропорційної виборчої системи.

Сучасна політична наука, досліджуючи еволюцію моделей політичної партії, відзначає зниження ідеологічного чинника та підвищення технологічної складової. Взагалі політичний процес у ХХІ ст. характеризується значною технологізацію та підвищенням ролі політичного лідерства. Аналогічні процеси відбуваються і в політичних партіях. Так, німецький політолог О. Кіркхаймер, аналізуючи процеси розвитку політичних партій у США та Європі, дійшов до висновку, що сучасні партії мають на меті здобути голоси якомога більшої кількості виборців, таким чином знищуючи групові ідентичності, щоб бути конкурентноздатними на політичному ринку. Даний тип партій він назвав «всеядними», виділивши їхні характерні риси: підвищення ролі лідерських груп, зниження індивідуального членства, посилення впливу груп інтересів на партійну політику та зниження ідеології як основи для об'єднання громадян у політичні партії [278, с. 291].

Наукові пошуки О. Кіркхаймера продовжили сучасні політологи Р. Катц та П. Меїр. У роботі «Моделі партійної організації та партійної демократії, що змінюються: виникнення картельних партій» партію, яка в значній мірі залежить від державних субвенцій, у визначенні розмірів якої вона і приймає участь, політологи назвали картельною. Модель картельної партії виникає через небажання партій виконувати свої представницькі функції і зосередження на виконанні урядових завдань. Професійні лідери приділяють більше уваги виробленню тактики боротьби в стінах парламенту, ніж інтерпретацією ідеології чи обговоренням партійної політики. Панування в парламенті дозволяє партіям в цей час відкрити нові джерела фінансування, які роблять їх відносно незалежними від членів партії. Таким чином, основними рисами картельних партій автори називають фінансування за рахунок державного бюджету, професіоналізація вищого керівництва, формальна демократизація внутрішньопартійного життя, широкий доступ до державних каналів комунікації [74, с. 37-39].

Вчені також вказують на існування в партіях режиму «стратархії», тобто фактично незалежного існування різних «верств» - центральної, регіональної та місцевої. Чітко розділяючи поняття веберівської концепції «професії та поклику», вони стверджують, що політика, таким чином, стає більш професійною, ніж за існуванням «всеядних» партій, а це призводить до втрати зв'язків з рядовим членами. Рядові члени мають більше прав, ніж у партіях «хапай усіх», але членство носить атомізований характер, тому вони не можуть виступати проти партійної еліти. Картелізація політичних партій, таким чином, полягає в тому, що провідні партії країни домовляються між собою про розподіл місць у парламенті, перешкоджаючи доступ до влади іншим політичним організаціям. Однак картельні партії, контролюючи міжпартійну конкуренцію всередині картелю, не здатні стримувати політичну опозицію. Враховуючи внутрішні протиріччя механізмів самозахисту картельних партій, можна стверджувати про умовність їх ролі в новій моделі демократії і розгляд картелізації як напряму розвитку всієї партійної системи, ніж кожної партії окремо.

Далі Р. Катц відзначає, що взагалі поняття демократії пов'язане з процесом, що гарантує появу людей, які здійснюють публічні функції завдяки перемозі певної політичної партії на загальних виборах. Можна уявити собі також і вибори непартійні, однак у сучасній практиці необхідною умовою появи демократичного правління є наявність конкурентної партійної системи. Таким чином, політолог стверджує, що партійне керівництво є синонімом представницької демократії. Загалом, принцип партійного керівництва - управління партійної еліти означає, що:

· у межах політичної системи існує конкурентна партійна система, яка є результатом існування свободи створення та діяльності політичних партій. Ця конкурентна модель системи пов'язана з цінностями ліберальної демократії або є механізмом, що її наповнює;

· конкурентна партійна система інституює свободу політичного вибору, що здійснюється в межах суспільства, та право опозиції пропонувати альтернативні рішення;

· результатом партійної конкуренції є те, що переможець повністю отримує контроль над процесом керівництва (часто необхідним є формування партійних коаліцій, хоча традиційний принцип партійного керівництва насамперед акцентує увагу на формуванні однопартійного керівництва);

· створена в такий спосіб влада має демократичну легітимність. Процес прийняття рішень контролюється політичною партією (чи партіями), яка спирається на волю масового суверена, висловлену у виборчій кампанії;

· державна влада відповідальна перед суспільством, бо виникла завдяки організованим у політичні партії суспільним групам, які пройшли свою апробацію через участь у загальних виборах;

· існує група політиків (представників загальнонаціональної політичної еліти), лояльних до партії і відповідальних перед електоратом, яка займає особливе місце у процесі суспільно-політичних переговорів та прийнятті рішень [281, с. 12].

Подібні тенденції простежуються і в розвитку українських політичних партій. Молода українська еліта, яка значною мірою могла би забезпечити соціальний і політичний консенсус, соціальну стабільність, лише формується. Це тривалий і складний процес, прискорити і підвищити ефективність якого можливо шляхом ротації політичної еліти за допомогою політичних партій.

Як уже визначалося у другому розділі, з демократизацією суспільних відносин в Україні все більшого впливу набуває процес політичних виборів. Вибори служать визнаним механізмом рекрутування лідерів та залучення громадян до здійснення влади. Вибори сприяють інституціоналізації громадської думки, яка, як свідчить практика, справляє серйозний вплив на політичні процеси. Визначено, що вибори унаочнюють механізм детермінації еліти, її принципи, забезпечують стабільність політичної системи. В Україні саме вибори слугують інструментом оновлення політичної еліти та політичних лідерів. Так, склад Верховної Ради другого скликання оновився на 85 %, третього порівняно з другим - на 66 %, четвертого порівняно з третім - на 54 %, п'ятого порівняно з четвертим скликанням - на 66 % [50, с. 82].

Сьомий склад ВРУ після виборів 2012 р. оновився порівняно з попереднім на 52 %. Відповідно до результатів парламентських виборів, число депутатів, які обрані вперше за пропорційною системою, сформувалося таким чином: Партія регіонів - 7 з 72 депутатів, рівень оновлення 10 %; ВО «Батьківщина» - 19 з 62 депутатів, рівень оновлення - 31 %, КПУ - 21 з 32 депутатів, рівень оновлення - 66 %; УДАР - 28 з 34 депутатів, рівень оновлення 82 %; та ВО «Свобода» 24 з 25 депутатів, рівень оновлення 96 %; всього - 99 з 225, рівень оновлення - 44 %.

Досить логічним є той факт, що найвищий рівень оновлення демонструють списки ВО «Свобода» та «УДАРу» - по 96 % та 82 % відповідно.

Що ж стосується депутатів, обраних на мажоритарних округах, то ситуація наступна: Партія регіонів - зі 113 депутатів 64 не були раніше депутатами, рівень оновлення - 57 %; ВО «Батьківщина» -з 39 депутатів - 27, рівень оновлення 69 %; ВО «Свобода» - всі 12 представників стали депутатами вперше, рівень оновлення - 100 %; УДАР - всі 6 представників стали депутатами вперше, рівень оновлення - 100 %; КПУ не має жодного депутата-мажоритарщика, категорія «інші самовисуванці» - з 43 депутатів - 23, рівень оновлення - 53 %; категорія «висуванці інших політичних партій» - з 7 депутатів - лише один, рівень оновлення - 14 %; разом з 220 депутатів - 133 не були депутатами ВРУ попереднього скликання. Таким чином, рівень оновлення депутатського корпусу обраного за даною виборчою системою, становить 60 %.

За даними цифрами можна побачити, що рівень оновлення складу парламенту за мажоритарною системою в усіх політичних сил вищий, ніж за партійними списками, що можна пояснити тим, що керівництво політичних партій намагалося висунути по виборчим округам місцевих авторитетних персон, які зазвичай не мали досвіду законотворчої діяльності [198].

Отже, демократичні вибори є одним із найважливіших механізмів контролю громадянського суспільства за політичною елітою. Структурування громадянського суспільства передбачає таку дію вітчизняних еліт, яка приверне на свій бік людей, що формують (за родом своїх занять і становищем у соціумі) суспільну думку. За умов плюралізму, конкуренції між різними політичними силами і може відбутися позитивний перелом нинішньої ситуації. Для цього необхідні демократичні процедури і влада народу у сенсі можливостей реального вибору своїх лідерів, які спроможні бути послідовними у відстоюванні тих позицій, завдяки яким вони виборювали довіру виборців.

Так, доктор філософських наук А. Колодій головною перешкодою на шляху становлення громадянського суспільства вважає «саме негромадянськість української еліти, що виявляється передусім у її нездатності ставити інтереси суспільства вище приватних інтересів та амбіцій» [87, с. 52]. Не маючи орієнтира у вигляді загальнонаціонального ідеалу, що формує масові цінності, важко ідентифікувати національні інтереси країни, «більшість вітчизняних еліт переконана в тому, що пріоритет прав і свобод людини у внутрішній політиці держави є економічно невигідним і політично деструктивним» [172, с. 161], що автоматично створює труднощі у визначенні внутрішньо- і зовнішньополітичних цілей і завдань з їхньої реалізації.

Справжня національна еліта та лідерство в сучасній Україні лише формуються, а поки що в органах управління державою, в обласних, районних, міських адміністраціях, радах, політичних партіях і об'єднаннях переважають люди середнього і старшого віку, а за професійною ознакою - економісти, юристи. Вкрай мало серед них педагогів, психологів, соціологів, а головне - професійних менеджерів-управлінців, молодих людей, спеціально підготовлених до управління. Через це надто слабкими є і самі апарати управління, адміністрації, які, до того ж, зі зміною керівника фактично міняються якщо не повністю, то наполовину. Управлінська еліта та її лідери, до того ж, мають обиратися громадянами, а не суцільно призначатися, бо лише тоді вони будуть підвладні, підзвітні народові, заради якого існують і працюють.

Отже, щоб сформувати сучасну політичну еліту, важливо побудувати механізм відбору, ротації та циркуляції еліти. Тобто потрібний постійний та невпинний процес еволюції політичної сфери в цілому, щоб не виникало ситуації консервації політичної діяльності. Ключова роль у цих процесах належить саме політичним партіям.

Перш за все, партія є механізмом постійного зв'язку влади і суспільства через свої первинні організації, які презентують проблеми регіонів і населення на вищому представницькому рівні, і в результаті громадського обговорення впливають на формування ідеології влади та державної політики в цілому. По-друге, в межах демократичної партійної системи формується конструктивна опозиція, яка має альтернативні шляхи розбудови держави та спроможна за необхідності оновити правлячу еліту. Наголос робимо саме на існуванні конструктивної, системної опозиції, яка не має на меті революційні шляхи розвитку, а володіє реальною можливістю висувати демократичним шляхом своїх лідерів на виборах в будь-які органи самоврядування. По-третє, з формуванням сталої системи політичних партій відпадає необхідність в тіньових структурах і формах керівництва країною, оскільки всі питання вирішуються за допомогою демократичного обговорення та прозорого механізму демократичних виборів.

Однією з головних проблем України є формування партійної еліти. Значний вплив на реалізацію функцій політичних партій на сьогоднішній день здійснює глибокий внутрішньоелітний конфлікт, структура та композиція протистояння основних елітних угрупувань. Так, політична еліта формується не за рахунок інтелектуальної еліти, а за рахунок осіб, які в силу різних обставин, таких як капітал, особисті зв'язки потрапляють до верхівки партій. Як свідчить досвід проведення минулих виборчих кампаній, добір керівництва - важливий чинник, який визначається коефіцієнтом ефективності партійної діяльності, пропорційної результативності рішень, що приймаються і на рівні партії, і на рівні держави. Ефективна кадрова політика в політичній партії створює умови для формування професійного політичного лідера. Він вміло може користуватися набором способів реалізації суперечностей, удосконалення і гармонізації суспільства. «Щоб досягти успіху на виборах і отримати доступ в парламент, - пише професор Ф. М. Рудич - партія має діяти якнайпрагматичніше» [207, с. 226]. Саме прагматичність партій призводить до розширення прагнень партійного керівництва взяти під свій контроль і обмежувати втручання рядових членів у внутрішню партійну політику.

Становлення сучасної партійної еліти України відбувається в умовах жорсткої політичної конкуренції. Політична конкуренція в рамках цивілізованих правил є однією із рушійних сил суспільного прогресу, оскільки сприяє виробленню механізмів взаємного політичного контролю одних політичних сил над іншими, забезпечує розширення сфери громадського контролю над політичною владою, а також стимулює конкуренцію в інших сферах суспільного життя [239, с. 4-5].

У сучасних умовах першочергової ваги набуває проблема партійного лідерства. «На рівні політичних партій лідерство, - вважає О. Траверсе, - існує як спосіб вираження інтересів. На відміну від вузькогрупових інтересів, на цьому рівні особистість лідера є вираженням певної соціально-політичної позиції значної частини населення» [228, с. 75]. У свою чергу, конкуренція між партійними лідерами тісно пов'язана з явищем партійного компромісу - формою відносин між політичними партіями, за якої розв'язання конфлікту і досягнення на цій основі угоди відбувається шляхом взаємних поступок сторін. Отже, конкуренція і компроміс між партіями взаємопов'язані узгодженням, з'ясуванням, утвердженням, близькістю політичних завдань і цілей. Цьому також підпорядкована така форма відносин між партійними силами, як партійна консолідація [158, с. 240].

Українські реалії доводять, що політичні партії зачасту використовують імідж політичного лідера задля підвищення власного рейтингу. Саме таким чином партія прагне скорегувати нефункціональність свого існування та сховати недоліки партійної програми. Більше того, популярність лідера, як правило, дорівнює популярності партії на виборах та забезпечує стабільність її існування. Але при цьому слід уникати надмірної персоніфікації партійної діяльності, адже завжди існує ризик перетворення партії на організацію закритого, авторитарного типу, коли ціла партія обслуговує інтереси лідера та правлячої верхівки. Проте соціологи та дані останніх виборчих кампаній констатують, що громадяни України демонструють схильність саме до подібних політичних сил.

Дану тезу також підтверджують приклади створення політичних партій та їхніх блоків «під лідерів». Так, 9 липня 1999 р. відбувся установчий з'їзд партії ВО «Батьківщина», яка складала основу Блоку Ю. Тимошенко. 9 січня 2002 р. партія «Реформи і Порядок», Народний Рух України, Український Народний Рух, Конгрес Українських націоналістів та ще шість політичних партій подібного спрямування підписали Угоду про створення виборчого блоку Віктора Ющенка «Наша Україна», який на парламентських виборах у березні 2002 р. посів перше місце, отримавши 23,57 % голосів виборців та створив найбільшу фракцію у Верховній Раді ІV скликання. У серпні 2007 р. було створено Блок Литвина, який за результатами виборів 2007 р. отримав 3,86 % голосів виборців, здобувши так званий «золотий мандат» [156]. Виходячи із отриманих результатів виборів, можна зробити висновок, що прихильність електорату залежить, перш за все, від рейтингу особи та вчинків партійного очільника.

При цьому нехтування ідеологічними засадами у своїй діяльності дає можливість партійним лідерам займати досить вільно ту чи іншу позицію, укладати угоди з іншими політичними партіями, вступати з ними в коаліції. Яскравим прикладом слугують дії О. Мороза під час його головування в парламенті 2006 року. На жаль, лідер партії так і не зміг довести рядовим членам та електорату доцільність участі соціалістів у «антикризовій» парламентській коаліції. Результатом подібних дій лідера стала втрата частини електорату, членів партії та її програш на позачергових парламентських виборах 2007 року. О. Мороз та вище партійне керівництво намагалися врятувати ситуацію шляхом коментарів у пресі актуальних проблем українського політичного життя, проведення мітингів активістами, випуску газети «Товариш». Але в даному випадку особиста невдача лідера трансформувалася в особисту невдачу партії. Українською специфікою є також той факт, що партійні лідери часто сприймають парламентські вибори як своєрідну репетицію виборів президентських та за їхньою допомогою намагаються виправити недоліки у передвиборчій стратегії.

Український дослідник проблем партійного лідерства М. Морарь відзначає, що особливо активізувався процес приходу партійних лідерів у владу після конституційної реформи 2004 р. Парламентсько-президентська форма правління зумовила високу залежність партійного складу уряду України від результатів політичних партій, які були здобуті на парламентських виборах. Зокрема, тривалий період прем'єрства Ю. Тимошенко (2007-2010 рр.) став можливим завдяки високому результату БЮТ на парламентських виборах 2007 р. Водночас ці ж вибори визначили і високий рейтинг Партії регіонів, що стало однією з передумов повернення цієї політсили у виконавчу владу. Цей процес завершився призначенням партійних лідерів «регіоналів» на провідні посади в державі (перша половина 2010 р.) [136, с. 165].

Що стосується шляхів добору партійного керівництва, то аналіз статутів провідних політичних партій доводить наступне. У статутах формально фіксується добір керівництва партійним з'їздом, але реально В. Януковича було обрано головою ПР восени 2004 р. одразу після затвердження Верховною Радою України програми діяльності його уряду. ВО «Батьківщина» сформувалось із лав «Всеукраїнського громадського об'єднання «Союз миролюбних сил «Батьківщина»» у 1997 р. шляхом виокремлення ініціативної групи на чолі з Ю. Тимошенко. У травні 2009 р. губернатор Київської області В. Ульянченко, кандидатуру якої висунув В. Ющенко - тодішній президент України, була обрана головою ради Народного союзу «Наша Україна». При цьому дане рішення ухвалили на політраді партії одноголосно. Таким чином, фактично лідерське місце в політичній партії здобувається або шляхом створення власної політичної партії, або добір до керівного апарату відбувається на партійному з'їзді за визначеним сценарієм.

Контроль партійної еліти над процесом добору партійного керівництва зберігається, незалежно від формальних заходів, спрямованих на розширення учасників добору. Кадрові зміни гальмуються і тим, що парламентський статус політичних партій відкриває для них доступ до ресурсів, але з тим призводить до політичного конформізму і повної залежності від держави.

Нерівність компетенції керівного партійного апарату і рядових членів пояснюється необхідністю розподілу функціональних обов'язків. Політична партія не може обійтись без такого механізму. З одного боку, цьому сприяє сама пасивність та безініціативність рядових членів, яких можна активізувати тільки за допомогою керівника. З іншого, широка участь членів у кадровій політиці партії обмежує свободу партійного керівництва, зменшує гнучкість та ефективність організації щодо проблем, які потребують негайного вирішення. Як правило, оперативність здійснення внутрішньої політики в партіях зростає напередодні початку виборчого процесу в країні. Але підготовка до виборів стримує процес кадрової ротації в партії і гальмується амбіціями лідерів, їх небажанням розширювати коло «зацікавлених» осіб.

Таким чином, одним із першочергових завдань сучасних українських партій є підвищення рівня внутрішньопартійної демократії, сутність якої полягає у забезпеченні влади партійних мас та її здійсненні на принципах колективності, критики, підкорення меншості більшості, підзвітності, виборності, змінності керівництва. Як відзначає доктор політичних наук О. Новакова, внутрішньопартійна демократія полягає в побудові відносин у новостворюваних партіях на відкритому формуванні політичного курсу та його широкому обговоренні за участі широкого загалу громадян [148, с. 127].

Основними її принципами є виборність керівних органів; періодична звітність керівництва перед рядовими членами партії; колегіальність у роботі керівних органів; персональна відповідальність кожного члена партії за виконання обов'язків та доручень; верховенство з'їзду партії як вираження волі всієї партії; демократичність на етапі обговорення і дисциплінованість у виконанні рішень після його прийняття; критика знизу догори; гласність і публічний характер дій. Ці принципи внутрішньопартійної демократії регулюють внутрішнє партійне життя та діяльність партії, визначають права та обов'язки партійних організацій та членів партії, забезпечують існування партії як організованого цілісного політичного механізму.

Про недемократичні тенденції в лавах українських партій свідчать виключення із їхніх рядів провідних політиків у разі відхилення від партійного курсу. Наприклад, після призначення Р. Богатирьової Головою РНБО України 1 вересня 2008 р. політрада партії виключила її із лав партії. Також політрада Партії регіонів прийняла рішення про виключення із партії О. Кужель після її призначення у січні 2009 р. головою Державного комітету з питань регуляторної політики і підприємництва. Це відбулось, не дивлячись на те, що сама О. Кужель заявила, що не збирається залишати лави Партії регіонів, оскільки вважає, що її нова посада неполітична. Тим часом політрада Партії регіонів заявила про намір дати оцінку заявам члена своєї політичної сили, спрямованих на підтримку чинного уряду. Але у червні 2009 р. політрада партії виключила О. Кужель із лав ПР [109]. При цьому політики стверджують, що вони не були попереджені заздалегідь про свої виключення, не були запрошені на засідання політради, не виступали публічно перед партійцями. Про виключення із партії їм повідомили наступного дня.

Подібні тенденції можна простежити і на прикладі БЮТ. Так, у жовтні 2009 р. із фракції було виключено депутата Г. Задирка за те, що він разом із регіоналами голосував за підвищення соціальних стандартів. При цьому сам Г. Задирко наголошує, що дане підвищення було одним із пунктів передвиборної програми БЮТ «Український прорив» [66].

Саме тому українські партії, статус яких якісно змінюється, повинні дедалі частіше замислюватись над відсутністю менеджерського принципу внутрішньопартійного правління, кадрового оновлення, залучення молоді до процесу управління, яке може відбуватися при умові запропонування переконуючих концепцій, розширення спільної участі у прийнятті рішень.

Ситуація ускладнюється і тим, що при незрілому громадянському суспільстві в Україні політичні партії вимушені брати на себе його завдання. Політична партія, щоб вижити, повинна бути мобільною, своєчасно реагувати на виклики суспільного розвитку. А для цього їй треба залучати професіоналів на постійній основі до роботи в регіональних організаціях. Це повинні бути люди, здатні розуміти завдання центру і ретранслювати їх до електорату. Місцеві партійні організації повинні складатися з невеликої кількості професіоналів і активу, функції якого полягають, з одного боку, в поясненні питань ідеології партії та її позиції, з іншого, у вирішенні конкретних питань господарчого характеру, юридичної допомоги. Сьогодні тільки така схема оперативного реагування здатна збільшити авторитет партії та кількість голосів на виборах.

На думку М. Мораря, з огляду на світові демократичні виборчі традиції перспективним для формування партійних лідерів у середовищі політичних партій нашої країни могла б стати технологія «праймеріз». Вона передбачає активізацію механізму внутрішньопартійної конкуренції, за якого члени партії визначають, хто з їхнього числа найбільш гідний репрезентувати політичну силу на виборах.

У серпні 2010 року про початок «праймеріз» уперше в політичній історії оголосила вже розпущена партія «Сильна Україна», очолювана віце-прем'єром Сергієм Тігіпком. Попередні внутрішньопартійні вибори були оголошені лідером партії, який заявив, що в рамках «праймеріз» напередодні місцевих виборів 31 жовтня 2010 року відбудуться два голосування. Одне - в Інтернеті, де голосуватимуть члени партії. Друге буде «народним». Відбір кандидатів проводитиметься по 40 списках, у кожному із яких буде представлено приблизно 10 членів партії. Із кожного списку для участі в місцевих виборах буде обрано трьох найбільш рейтингових кандидатів. Як заявив С. Тігіпко, участь у попередніх внутрішньопартійних виборах братимуть 1496 членів «Сильної України», у тому числі й він сам [136, с. 167]. Погоджуючись із дослідником, зауважимо, що подібна процедура може сприяти підвищенню рівня внутрішньопартійної демократії та загальній прозорості партії як політичного інституту.

Однією із найважливіших складових політичної конкуренції виступає міжпартійна конкуренція, яка є дуже значущим індикатором, що відбиває міру демократичності політичного процесу і міжпартійних стосунків. Вона повинна проявлятися не стільки у формі зіткнень і суперництва, скільки шляхом порівняння і зіставлення партійних програм, цілей, стилю і методів партійної діяльності, які порівнюються, усвідомлюються і оцінюються громадянами для визначення своєї політичної позиції у вирішенні провідних суспільних проблем.

В Україні, на жаль, міжпартійна конкуренція має гострий, непримиренний характер. Дії провідних політичних сил, які змінюють одна одну на верхівці влади, у період свого відсторонення від державного управління носять позасистемний характер, характеризуються акціями протесту, маніпулюванням політичною свідомістю громадян. Натомість влада відповідає судовими позовами проти минулих можновладців. Дана ситуація спостерігалась і у 2005 р., коли певні політичні діячі, що знаходились у опозицій до президента В. Ющенка, зазнали переслідувань, і у 2010 р., коли ситуація повторилась при новообраному президентові В. Януковичі.

При цьому в теорії політичної науки при дослідженні міжпартійної конкуренції відзначається, що вона у своїй основі припускає інституціоналізацію постійної (чи періодичної) зміни влади і постійної легальної боротьби за владу, виборність державної політики, альтернативність політичного курсу, його пряму залежність від результатів голосування [154]. Саме цей вид політичних стосунків, ключовими учасниками якого є політичні партії, є однією з центральних і визначальних характеристик демократичного політичного процесу.

У першому підрозділі третього розділу ми наголошували, що жоден законодавчий акт, у тому числі і Закон «Про політичні партії в Україні», не унормовує процес міжпартійної конкуренції. Це сприяє використанню «брудних» політичних технологій, зниженню якості конкуренції, її загостренню, що може викликати політичні кризи. Натомість розвинені країни накопичили певний досвід у регламентації даного процесу. Нині склалися міжнародні стандарти міжпартійної конкуренції, прийняті світовою спільнотою і закріплені у ряді документів, зокрема, у ряді пунктів Документу Копенгагенської наради Конференції з людського виміру ОБСЄ, прийнятому 29 червня 1990 р. 35 державами-учасниками Наради з безпеки і співпраці в Європі [Цит. за: 47, с. 173].

Істотним показником інституціоналізації міжпартійної конкуренції в політичній системі суспільства є державне фінансування партій з урахуванням їхньої електоральної діяльності. В Україні дане питання залишається досить проблемним. У 2003 р. було законодавчо закріплено державну підтримку статутної діяльності партій та відшкодування витрат на здійснення передвиборчої агітації, що стосувалося парламентських партій. Проте у Законі «Про Державний бюджет України на 2007 рік» дане відшкодування було припинено, а Законом «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» таке фінансування було загалом скасоване. Відшкодування витрат партіям у виборчій кампанії на здійснення передвиборчої агітації та встановлення їх порядку передбачалося статтею 17-4 Закону «Про політичні партії в Україні» (скасованою згодом), відтвореною у нормі статті 98 Закону «Про вибори народних депутатів України» від 25 березня 2004 р. (так само скасованої).

Обсяг відшкодування партіям і блокам, що пройшли в парламент, має становити обсяг фактично здійснених витрат, але не більше 100 000 розмірів мінімальної зарплати для кожного самостійного суб'єкта виборів - партії чи блоку. Фактично партії отримали відшкодування цього типу - 126 млн. 853 тис. 243 грн. (близько $25 млн.) лише один раз - за результатами виборів 2006 р. Вдруге, за результатами позачергових парламентських виборів 2007 р., було нараховано 185 млн. 984 тис. 255 грн. (або $ 37 млн. 196 тис. 851), але до партій ці кошти не потрапили як не передбачені бюджетом 2008 р. [180]. Подальша «світова фінансова криза» поставила норми законодавства волею парламенту поза законом.

При цьому, незважаючи на подібне ставлення держави, самі партії витрачають кошти як у виборчих кампаніях, так і у ході реалізації статутної діяльності. Так, за даними ЦВК, у 2006 р. партії, що подолали виборчий бар'єр, відповідно до їхніх звітів витратили 244 млн. 5 тис. 949 грн., або $48 млн. 801 тис., а загалом 45 виборчих суб'єктів витратили на агітацію 552 млн. 43 тис. 787 грн., або порядка $110 млн. 409 тис. У 2007 р. партії подавали до ЦВК звіти лише на той обсяг витрат, що підлягали відшкодуванню, але немає підстав припускати, що обсяги зменшилися.