Формування політичної конкуренції еліт в сучасній Україні

Отже, постає питання: чому при загальному підвищенні рівня абсентеїзму в суспільстві, зацікавлені у існуванні опозиції переконлива більшість громадян? Очевидно це відбувається тому, що традиційно опозиційні заклики, гасла, месседжі є більш зрозумілими для пересічного громадянина, адже їх об'єднує негативне ставлення до офіційної влади. Публічність опозиції створює враження відкритості дій і прозорості намірів. Громадськість не лякає відсутність конкретного плану щодо подолання тих чи інших кризових явищ. У цьому криється головний ризик - побудова стратегії, що позбавлена дії, тобто повне відчуження гасел від реальної діяльності. Яскравим прикладом можуть слугувати популярні в українському парламенті методи «повітряних кульок» та методи «активної бездіяльності». Поряд із блокуванням роботи Верховної Ради України та демонстративними закликами не було висунуто альтернативної програми або ж аргументації протесту [71, с. 30].

Також слід відзначити, що часто опозиціонерів сприймають як певного роду маргіналів. Звісно, що в організації такого типу електорат запам'ятовує не партійну програму, а гучну назву, харизматичного лідера з яскравими ораторськими даними, при цьому дуже мало акцентується уваги на самому тексті промови.

Аналіз процесу становлення парламентської опозиції в Україні дозволяє зробити висновок, що часто відбувається зміна ролей між владою та опозицією. При цьому, коли вчорашня правляча сила набуває опозиційного статусу, то вона дозволяє собі відкриту демонстрацію ворожості, агресивності, категоричності в оцінках своїх опонентів, використовуючи різноманітні політичні акції протесту, часто масового характеру. Наприклад, у 2009 р. В. Ющенко назвав тодішнього прем'єр-міністра Ю. Тимошенко, яка виступала його «правою рукою» під час Помаранчевої революції, бомжем: «Ми говоримо про відкрите суспільство і чесну владу ... Де беруться сотні мільйонів гривень на цю рекламу у прем'єра, у якого немає ні квартири, ні шматочка землі, ні машини? Бомж!». Дана оцінка була озвучена Президентом під час «гарячої лінії», що проводила «Комсомольська правда в Україні». Далі В. Ющенко продовжив думку: «Як можна в 50 років бути бомжем у країні? Це все питання чеснот, і не сприймайте це як напад на Юлію Володимирівну. Але якщо в 50 років у прем'єра немає ні кола, ні двора, то яку він хоче дати відповідь нації, як влаштувати майбутнє». Тому він порадив Тимошенко «спочатку влаштувати своє майбутнє» [271].

Також українські опозиціонери у своїй діяльності не нехтують і такими засобами, як: систематичний наклеп на політиків, що представляють партії системної орієнтації, підтримку пропозицій, сформульованих спеціально в цілях погіршення кризи, дії, спрямовані на втрату урядом і парламентом авторитету, висунення завідомо неприпустимих вимог для переговорів з діючою владою. Як правило, подібні дії призводять до ідейно-політичної поляризації та фрагментації суспільства.

Натомість традиції опозиційної діяльності в країнах сталої демократії мають давню історію та більш цивілізований арсенал вираження власної позиції. Будь-який політик там ототожнюється з державним службовцем. Тобто безвідносно до власної політичної орієнтації він займає певну державну посаду і виступає у ролі найманого суспільством працівника. Саме тому опозиціонер має право не погоджуватися з політичним курсом, але пропонувати свої альтернативні шляхи розв'язання тих чи інших проблем, які обов'язково будуть репрезентовані на політичному та соціальному рівнях. При цьому актуальні завдання соціально-політичного розвитку, що потребують нагального вирішення, спонукають опозиціонерів ігнорувати свою особисту неприхильність. Наприклад, з метою пришвидшити подолання глибокої економічної кризи в державі іспанські політичні опоненти - прем'єр-міністр Хосе Луїс Родрігес Сапатеро та Лідер опозиційної Народної партії Маріано Рахой - відмовилися від ідеологічної сутички на засіданні Генеральних кортесів у лютому 2010 року і намагалися спільно внести якомога більше пропозицій щодо виведення країни із кризи. Слід зазначити, що на таку поведінку політичних противників мали вплив і зовнішні фактори, як наприклад, можливі санкції проти Мадриду з боку Європейського Союзу у випадку, якщо уряд не почне впроваджувати антикризових заходів.

В Україні в подібній ситуації опозиційний політик залишає за собою право бути відчуженим від державної служби і цим правом активно користується, що в цілому знижує рівень політичної відповідальності та дає можливість посилатися на перепони, які створює державний апарат. Так, кожен із тіньових урядів, що діяли в нашій країні, пропонували власні антикризові програми для влади з метою пом'якшення економічної кризи. І жодного разу опозиційна альтернатива не знайшла свого реального втілення.

Вищеописані дії українських опозиціонерів сприяють зниженню їхнього авторитету в очах українців. Після останніх президентських виборів 2010 р. та обрання главою держави В. Януковича, а також у результаті визнання Конституційним Судом України неконституційними зміни Основного Закону у 2004 р., відбулось чергове переформатування парламенту. БЮТ та НУ-НС представляли опозиційні сили. Рейтинги очільників відповідних політичних сил значно знизились. Так, за даними соціологічного дослідження, проведеного у квітні 2010 р. агенцією Ratinggroup діяльність Ю. Тимошенко позитивно оцінили 18 % опитаних, негативно - 54 %. Діяльністю іншого опозиціонера А. Яценюка були задоволені 19 % респондентів, незадоволені - 40 %. Нарешті, діяльність Президента України В. Ющенка в опозиції позитивно оцінювали лише 3 % громадян, незадоволені нею - 66 %. Разом із тим, 11 % опитаних уважали, що діяльності Ю. Тимошенко в опозиції взагалі не видно. Таких оцінок щодо А. Яценюка було - 16 %, а щодо В. Ющенка - 19 %.

При цьому першочерговими завданнями для опозиції більшість опитаних визначає забезпечення контролю виконання владою обіцянок (46 %), недопущення погіршення рівня добробуту громадян (43 %), забезпечення контролю використання владою бюджетних коштів (40 %) та викриття фактів корупції у новій владі (38 %). Також близько чверті опитаних серед пріоритетних завдань опозиції бачать недопущення розколу країни, майже кожен п'ятий - відстоювання свободи слова, майже кожен десятий - захист бізнесу від тиску влади, захист української мови як єдиної державної та протидію узурпації влади. До 10 % опитаних серед таких завдань виділили об'єднання опозиції для ефективнішої протидії владі, збереження власних політичних команд та забезпечення ширших прав для опозиції [33].

Соціологічне дослідження, проведене Центром Разумкова протягом березня-квітня 2013 р., доводить, що збільшується частка електорату, яка готова голосувати за опозиційні політичні сили. Так, у разі проведення виборів до Верховної Ради України найближчим часом, за Партію регіонів готові проголосувати 22,1 % усіх опитаних, за ВО «Батьківщина» - 18,4 %, за Політичну партію «УДАР» Віталія Кличка» - 15,5 %, за Всеукраїнське об'єднання «Свобода» - 9,3 %, за Комуністичну партію України - 6,9 %. При цьому, у Західному регіоні три опозиційні партії - ВО «Батьківщина», ВО «Свобода», ПП «УДАР» Віталія Кличка» - очолюють електоральний рейтинг, маючи приблизно однакову підтримку (від 22 до 27 %). У Центральному регіоні найбільшу електоральну підтримку має ВО «Батьківщина» (29 %), а на Півдні та Сході країни - Партія регіонів (35 та 30 % відповідно).

Відносна більшість громадян (37,4 %) з більшою симпатією ставляться до політичних партій, опозиційних до влади, а 14,6 % - взагалі не підтримують жодну політичну силу. Симпатії до опозиційних партій висловлює більшість населення Західного і Центрального регіонів, до провладних партій - відносна більшість населення Південного і Східного регіонів. При цьому на Півдні та Сході вищою порівняно із Заходом та Центром країни є частка тих, хто не підтримує жодної політичної сили.

Неоднозначно громадяни оцінюють ефективність діяльності опозиції - 36,3 % опитаних уважають, що у новому скликанні Верховної Ради України, порівняно з попереднім, ефективність діяльності опозиції не змінилася. 31,4 % респондентів дотримуються думки, що ефективність опозиції зросла, а 16,6 % - що, навпаки, вона знизилася. Зростання ефективності діяльності опозиції відзначає відносна більшість жителів Західного регіону. Відносна ж більшість жителів Півдня і Сходу вказують, що ефективність її діяльності не змінилася, а в Центральному регіоні частки тих, хто вважає, що ефективність зросла, і тих, хто вважає, що вона не змінилася,є рівними.

Також немає єдності серед респондентів щодо лідера опозиції. Не зважаючи на ув'язнення Ю. Тимошенко, саме вона сьогодні залишається «головним опозиційним обличчям» - 31,6 % респондентів вважають її лідером української опозиції; 22,9 % - віддають перевагу А. Яценюку, 8,9 % - В. Кличку, 7,7 % - О. Тягнибоку [219].

Отже, громадяни констатують важливість існування інституту опозиції в країні, чітко окреслюють її провідні завдання, але падіння рейтингів політиків може свідчити про необхідність удосконалення методів її діяльності. Зокрема, для формування в країні дієвої, конструктивної опозиції системного характеру доцільно використовувати технології політичного логроллінгу (ведення торгу з конкурентами, досягнення угод тощо), часткового блокування та створення коаліцій з представниками опозиції. Також широкого розповсюдження мають отримати механізми погодження інтересів, створення погоджувальних комітетів, арбітражних комісій парламенту, проведення «круглих столів». При використанні даних технологій опозиція перетвориться на дієвий інститут політичної системи, що разом із владою сприятиме модернізації країни.

На сучасному етапі розвитку інституту опозиції в України після парламентських виборів 2012 р. відбуваються певні зміни. Повернення до змішаної системи голосування знизило ефект партійної структурації ВРУ від попереднього застосування пропорційної виборчої моделі. В результаті виборів 2012 р. у парламент пройшли представники Партії регіонів, ВО «Батьківщина», Політичної партії «УДАР Віталія Кличка», КПУ, ВО «Свобода». Таким чином, партійна система зробила певний «відкат» з поміркованого плюралізму до поляризованого. Про це свідчить наявність крайньо правих та лівих партій у парламенті, неспроможність політичних сил домовитися, що призводить до політичної кризи.

Так, зі 100 днів функціонування новообраної Верховної Ради України лише вісім днів депутати активно приймали закони, інший час діяльність парламенту було заблоковано представниками опозиції. В результаті такої роботи прийнято лише дев?ять законів. Зауважимо, що за цей час на діяльність ВРУ було витрачено 230 мільйонів гривень. Тобто виходить, що один закон обійшовся українським платникам податків у 7,6 мільйона гривень (!) [221].

Найбільш гучною акцією опозиціонерів у 2013 році стала акція «Вставай, Україно!», що розпочалася 14 березня, проти режиму Президента України Віктора Януковича, організована опозиційними партіями ВО «Свобода» та ВО «Батьківщина». 15 березня до акції долучилися опозиційна партія «УДАР Віталія Кличка». Протести в рамках акції «Вставай, Україно!» відбулися у 17 обласних центрах країни.

Рішучі дії позапарламентського характеру розпочалися 14 березня 2013 року маршем у Вінниці, в якому за різними оцінками взяли участь від 2 до 10 тисяч осіб. Завершитись акція мала 18 травня 2013 року, на День Європи, у Києві масштабним маршем, проте її завершення було перенесено на 24 серпня, День Незалежності України.

Опозиціонери стверджували, що дана акція є боротьбою за політичні та економічні права, демонстрацією прагнення країни до змін. Серед основних вимог опозиції були наступні: відставка Президента України Віктора Януковича і дострокові президентські вибори, призначення виборів київського міського голови і Київради; конкретні дії в напрямку європейської інтеграції; припинення політичних репресій, звільнення екс-прем'єра Юлії Тимошенко та інших політичних в'язнів, скасування пенсійної, освітньої та медичної реформ; дотримання принципів демократії, прав і свобод осіб.

Проте політологи констатують, що значного ефекту дана акція не мала. Так, на думку голови правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента» В. Фесенка, протестна акція «Вставай, Україно!» не виправдає сподівань опозиції та стане очевидним, що опозиція поки не готова для прямого штурму влади. На думку політолога, опозиція розуміє, що зараз рівень протестних настроїв в Україні не такий, щоб організувати нову революцію чи повстання. Тому, зараз для опозиціонерів головне - «зберегти обличчя», змінити тактику - вийти на вулиці для того, щоб продемонструвати виборцям, що вони борються.

Також В. Фесенко відзначає, що дана акція не спрямована на кардинальну зміну політичного процесу. Ефект акції буде залежати від того, на скільки буде боєздатна опозиція, і чи зможе зібрати вона декілька десятків тисяч людей у Києві [244].

Також критично оцінює дії опозиції директор Інституту глобальних стратегій В. Карасьов. Він наголошує, що влада показала здатність активно протистояти акціям опозиції. Тим самим вона продемонструвала суспільству, що вулиці, майдани опозиції не віддасть, що «вуличну» політику вона теж може контролювати і не збирається допустити переваги опонентів у цьому компоненті української політики. Влада продемонструвала, що також може використовувати позапарламентські методи політичної боротьби і в такий спосіб стримувати опозицію.

Опозиція ж, на думку експерта, домоглася масовості. Але чи завоювала вона розуміння у своїх виборців - питання. З уст деяких її промовців звучала войовнича, надто емоційна риторика, яка може злякати українських громадян. Деякі уривки цих виступів із задоволенням згодом прокрутять провладні канали - щоб їхній виборець, який голосує за «стабільність, поміркованість, прагматизм», жахнувся. У політиці не треба говорити таких речей, що начебто війна формує націю. Сьогодні націю формують толерантність, консолідованість, позитивний, проєвропейський сенс. А виглядало так, що деякі спікери опозиції несли антиєвропейський дух. А в цей час спікери провладного мітингу (часто фальшиво) говорили про європейський напрям України, необхідність сконцентрувати проєвропейські сили [243].

Отже, на думку І. Зарицької, з огляду на специфіку партійної системи, класифікацію парламентської опозиції в Україні можна розподілити на системну-позасистемну та радикальну-помірковану. Системна опозиція все ще перебуває на складному етапі становлення, блокування (пошуку союзників), визначення стратегії й тактики політичної боротьби. Вона має кількох лідерів і більшу громадську підтримку, ніж позасистемна опозиція. Однак відсутність єдності в її рядах і нескоординованість зусиль зменшують її ефективність.

Системна опозиція в Україні виступає за активізацію реформ у сфері економіки та державного управління, забезпечення соціальної захищеності населення, боротьби з корупцією, тіньовою економікою, обмеження владних повноважень Президента, забезпечення реальної незалежності ЗМІ. Позасистемна опозиція має сталий, але обмежений електорат, і не впливає на органи виконавчої влади, а отже - її діяльність не створює загрози для державного устрою в Україні.

Перебіг політичних процесів засвідчує, що протягом останніх років відносини влади та опозиції в Україні перебувають на стадії становлення та будуються переважно за неконструктивними схемами, що не відповідає моделям розвинутих демократичних країн. Влада все ще розглядає опозицію не як політичного опонента, а як політичного ворога, для боротьби з яким використовуються практично всі можливі засоби.

Тому головним завданням парламентської опозиції є її інституціоналізація та кваліфікована робота із застосуванням усіх доступних інструментів, метою якої є розробка альтернативних підходів до політики уряду, моніторинг і контроль за діяльністю влади та ретельна підготовка до майбутніх виборів. За таких умов парламентська опозиція в Україні не лише має шанс стати владою, але й сприятиме стабілізації політичної системи, становленню демократії [69, с. 551].

Також відзначимо, що дії української опозиції та її взаємовідносини з владою знаходяться під пильною увагою зарубіжних засобів масової інформації. Більше того, оцінка функціонування даного інституту, опозиційні акції, постійна боротьба - все це формує певний імідж України на завонішньополітичній арені. Фахівці Інституту світової політики проаналізували заголовки статей закордонних мас-медіа, які висвітлювали події в Україні, від 25 лютого 2010 року до 1 вересня 2012 року за допомогою програми Wordle та дійшли таких висновків [237].

Рис. 2.1. Аналіз заголовків американської преси:

The New York Times, The Wall Street Journal, Foreign Policy, Foreign Affairs

Як видно на рисунку, американська преса передовсім висвітлювала події, пов'язані з ув'язненим екс-прем'єром України Юлією Тимошенко. Другий рік президентства Віктора Януковича був позначений шквалом критичних статей. Разом із «Тимошенко» найчастіше вживались слова «суд», «демократія», «ув'язнення», «арешт», «справа», «тюрма». На другому місці за частотою згадувань - слово «Янукович». Із інших політиків згадується лише колишній Президент Леонід Кучма, поява якого в заголовках видань пов'язана зі слуханнями у суді справи Гонгадзе. Серед інших слів - «опозиція» (в тому числі у контексті «переслідування опозиції»), «парламент» (та пов'язані з ним «коаліція», «бійки», «влада»). Досить часто згадується «мова» у плані схвалення «мовного закону» (з яким пов'язана також поява слова «протест»).

Рис. 2.2. Аналіз заголовків британської преси:

Financial Times, The Guardian, The Economist

Британська преса основну частину своїх публікацій, які стосувалися України, присвятила проблемі політичних переслідувань, згортанню демократії. Із «Тимошенко» були пов'язані такі слова як «суд», «тюрма», «ув'язнення». На відміну від американської преси, британська менше зосереджувала увагу на досягненнях Віктора Януковича, хоча на початку президентства теж уважала його «прагматичним керівником» і писала про інавгурацію «демократично обраного Президента». Після судових справ проти опозиційних лідерів частішають статті критичного спрямування.

Незважаючи на те, що «Євро-2012» - друге за частотою згадувань слово, це навряд чи можна вважати обнадійливим сигналом. Британці вживали його або в сполученні зі словом «бойкот», або «расизм», або «корупція», а коли врешті-решт почалися ігри чемпіонату, журналісти писали або коментарі з приводу гри їхньої збірної, або про «чудеса Шевченка».

Проте у британських публікаціях з'являлися статті і позитивного змісту, де Україна описувалася як країна з цікавими місцями, які варто відвідати. Навіть попри масовану інформаційну атаку на державу з приводу нібито расистських настроїв серед українських фанів, з'являлися матеріали, в яких підкреслювалося, що Україна всупереч політичній нестабільності та внутрішнім проблемам змогла провести Євро-2012. Головним позитивом від футбольного чемпіонату стала, однак, не сама гра української збірної, а відкриття «нової країни з гостинними та добрими людьми».

Рис. 2.3. Аналіз заголовків польської преси: Rzeczpospolita, Gazeta Wyborcza, Politika, WPROST

Отже, першість серед заголовків польської преси тримають події, пов'язні з Ю. Тимошенко. Це одне із найбільш уживаних слів у польських ЗМІ. Судовий процес над колишньою прем'єркою подається як негативний тренд внутрішньополітичного розвитку України, що позначається на зусиллях Польщі просувати євроінтеграційний інтерес сусідньої країни.

Частота і контекст вживання слова «Росія» свідчить про неабияке занепокоєння з боку поляків двома ключовими питаннями, які превалювали у різний період часу: у 2010-2011 роках - це газове питання. У 2012 році найпопулярнішими заголовками польських ЗМІ стали теми, пов'язані про розворот України «на Схід», про «російську експансію на Україну», про що, на думку польських журналістів, свідчить продовження дислокації російського флоту у Севастополі та прийняття скандального закону, що надає привілейованого статусу російській мові.

Прізвище чинного Президента України «Янукович» найбільш часто використовувалося у наступних контекстах: діалог із Росією, політична ізоляція та обмеження свободи слова в Україні. Польські журналісти схильні до однозначного ставлення до Віктора Януковича як до «проросійського політика».

Проведення спільного чемпіонату «Євро-2012» також знайшло відображення на шпальтах польських газет. Особливістю є те, що попри фокус на важливості цієї події, польські мас-медіа частіше висловлювали перестороги щодо «провалу», «затримки у часі», «незмоги провести на належному рівні» зі сторони України. Цікавим є те, що польські журналісти ставили питання у своїх статтях про «консолідуючий» ефект футболу для України, його спроможність поєднати її Схід і Захід.

Рис. 2.4. Аналіз заголовків французької преси:

Le Monde, Figaro

У матеріалах французької преси, присвячених Україні, домінував негативний тон. Справа Юлії Тимошенко - головна тема, якій приділяли увагу французькі журналісти. Із одного боку, оглядачі вказують на потенціал України бути партнером для Європейського Союзу і на стратегічне розташування країни; але, з іншого, звертають увагу на такі аспекти як корупція, відсутність верховенства права, згортання демократичних процесів, вплив олігархічних структур на політику, які змушують критично оцінювати дії представників української влади.

Двоякої тональності набули статті, присвячені Євро-2012. Адже спортивна подія проходила під час так званого бойкоту (це слово посідає восьме місце у рейтингу згадувань), висловленому європейськими лідерами. Більше того, французькі медіа час від часу публікували матеріали на теми корупційних схем, які були пов'язані з підготовкою Євро-2012. Утім, сама подія висвітлювалася досить позитивно.

Однією з тем, яка стурбувала французький медійний простір, стало підписання договору про пролонгування угоди з Росією щодо базування Чорноморського флоту РФ на території України. Ця подія отримала підвищену увагу від французьких журналістів, які згадували про скандальні моменти під час ратифікації договору. Французькими журналістами ця подія висвітлювалася в контексті поширення впливу Москви на сусідні держави і неспроможності Києва вести самостійну політику в регіоні.

Зважаючи на світову увагу до проблем атомної енергетики, ядерного озброєння, а також резонансу, спричиненого вибухом на атомній електростанції Фукусіма, не дивно, що Чорнобиль також досить часто з'являється на шпальтах французьких газет.

Рис. 2.5. Аналіз заголовків німецької преси: Frankfurter Allgemeine Zeitung, Die Welt, Der Spiegel

У німецькій пресі домінував негативний тон та публікації про відновлення «атмосфери страху» після приходу до влади Віктора Януковича та Партії регіонів. Вже у жовтні 2010 р., газета Die Welt резюмувала, що Україна стала на шлях повернення до авторитаризму, з'являються публікації на теми корупції, непотизму і нехтування принципами верховенства права. Німецькі медіа також звертають увагу на девіантні прояви української політичної культури, зокрема, бійки в парламенті. Такі публікації безпосередньо вказують на ті проблеми, які формують негативний образ України на світовій арені та нівелюють аспекти «м'якої сили» держави. Справа Юлії Тимошенко домінувала у німецькому медійному дискурсі: з цим пов'язані публікації щодо деталей судового процесу над лідером опозиції, реакції світових лідерів, умов її перебування за ґратами, а також лікування екс-прем?єра лікарями німецької клініки Charitй.

Позитивний образ України формується завдяки яскравим особистостям та їхнім діям на внутрішній та зовнішній політичній арені. Здебільшого це статті про спорт, насамперед бокс і перемоги братів Кличків, а також матеріали, що розповідають у позитивному тоні про політичну кар'єру Віталія Кличка, який у рейтингу частоти згадувань посідає п'яте місце. Елементом «м'якої сили» України можна вважати історії й приклади українців, які досягли успіху за кордоном, здобули міжнародну славу й при цьому прагнуть допомогти власній країні, пропагують ідею змін в Україні.

Слово «протест» охоплює відразу декілька тематик в німецькій пресі, де журналісти згадують Україну. Держава фігурує в контексті революційних подій на Близькому Сході, опозиційних маршів у Росії.

Серед позитивних моментів - статті про туристичну привабливість регіону. Так, німецькі медіа згадують популярні туристичні місця в Україні - історичний центр Львова, Софію Київську, Києво-Печерську Лавру тощо.

Рис. 2.6. Аналіз заголовків преси Європейського Союзу:

EUObserver, European Voice

ЗМІ Європейського Союзу також коментували політичні події, що відбувалися в Україні. Як і в інших досліджуваних країнах, однією із основних тем залишається процес над Ю. Тимошенко. Позиція ЄС з цього питання виглядала як «засуджує», «не схвалює», «стурбований». Проте першість по уживаності серед заголовків публікацій тримає слово «ЄС», що цілком логічно, зважаючи на те, що аналізовані медіа висвітлювали події в Україні крізь призму інтересів та заяв офіційного Брюсселя.

Переговорний процес із приводу співробітництва України та ЄС дав такі слова як «угода» та «асоціація». Тональність таких публікацій неоднозначна: з одного боку, викликає схвальні відгуки той факт, що було завершено процес переговорів та парафовано текст угоди; але з іншого боку, йшлося про невиправдані очікування, пов'язані з підписанням угоди та про те, що європейці чітко розуміли, що парафування є просто технічним процесом. Заголовки зі словом «саміт» також досить часто зустрічались, але і тут немає рівної тональності: спершу воно вживається в плані очікувань про підписання угоди, а потім у контексті бойкоту.

Висновки експертів корелюються з подібним дослідженням, проведеним К. Ірхою. Вона, спираючись на аналіз газет «Foreign affairs», «The New York Times», «The Wall Street Journal», «Le Monde», «Le Figaro», «Berliner Zeitung», «Bild», «The Guardian», «Gazeta Wyborcza» «Rzeczpospolita», «Коммерсантъ», «Ведомости», «РБК daily», «Газета», підсумовує, що інформаційні приводи, які надала Україна світовим ЗМІ зводяться до дещо негативних характеристик нашої держави. Серед провідних ознак демократичного врядування піддаються критиці свобода слова, рівність політичних можливостей, чесність та прозорість виборів та дієздатність політичної опозиції.

На сучасному етапі увага світових медіа-ресурсів прикута до судового процесу та вироку Ю. Тимошенко, які зазначають, що на сьогодні українська опозиція залишилася «без обличчя». Через це вона діє невпевнено і нестабільно. Натомість ускладнений процес урегулювання діяльності опозиції породив ряд інших значущих проблем, таких як криза дипломатії, легітимність влади, політична конкуренція тощо.

Кризовий стан розвитку більшості країн світу призвів до певного егоїзму у висвітленні проблем, пов'язаних з Україною. Проведене дослідження демонструє, що зазначені країни аналізують події в Україні крізь призму власних політичних інтересів і потреб. Важливим виявився також геополітичний фактор та історична ретроспектива відносин між державами [72, с. 204].

Отже, можна зробити висновок, що конкурентна взаємодія опозиційної та правлячої еліт значним чином впливає на зовнішньополітичний імідж України. Виходячи із проаналізованих заголовків та матеріалів, на даний час імідж формується негативний. Основний негатив пов'язаний із подіями навколо колишнього прем'єр-міністра України Ю. Тимошенко. Також публікації констатують наявні тенденції до зміни гібридного режиму на авторитарний, а у якості основних ознак цього процесу називають утиски опозиції. Тобто абсолютно очевидно, що проблема підвищення ефективності діяльності політичної опозиції в Україні, налагодження конструктивного діалогу її з владою сприятиме не лише оптимізації політичної системи та демократизації політичного режиму, але й формуванню позитивного іміджу України на геополітичній арені.

Підсумовуючи відзначимо, що дії сучасних опозиційних політичних партій не мають високої ефективності. Вони використовують парламентські та позапарламентські засоби боротьби, у тому числі і недемократичні. Але сама наявність інституту опозиції в державі є свідченням демократичного політичного процесу. При цьому наголосимо, що опозиція повинна використовувати демократичні методи політичної боротьби та здійснення політичної влади у разі її отримання. Як демонструє історія розвитку української політичної системи, політична конкуренція у вигляді опозиційної діяльності набуває особливого загострення напередодні парламентських або президентських виборів. Опозиційний політик, не маючи правової регламентації своєї діяльності, часто використовує нелегітимні методи боротьби. Використовуючи опозиційний статус, політики різко збільшують рівень свободи і незалежності у висловленні своїх позицій і поглядів. Саме тому існує сенс на законодавчому рівні закріпити права та обов'язки опозиції, головним чином з метою підвищення політичної відповідальності провідних акторів політичного процесу. Також не слід забувати, що саме якість опозиційної діяльності слугує індикатором якості політичної конкуренції та відповідно демократичності політичного режиму.

2.3 Вплив політико-культурних чинників на розвиток політичної конкуренції еліт

Розвиток професійної та якісної політичної конкуренції можливий лише за умови достатнього рівня політичної культури суспільства, відповідного розуміння громадянами ролі політики як певного регулятора соціальних відносин. Схильність одних суспільств до ідей демократії та несприйнятливість до них інших, особливо до принципів толерантності, політичної конкуренції та плюралізму, пояснюється пануючими в суспільствах ідеалами, установками, переконаннями, що вказують населенню орієнтацію на визначені зразки політичної поведінки. Таким чином, існує безпосередній зв'язок між характером політичної конкуренції та типом політичної культури, сформованої у суспільстві.

Найбільш ґрунтовні дослідження феномену політичної культури були здійснені американськими політологами Г. Алмондом, Дж. Пауеллом та С. Вербою. Так, у статті «Порівняльний аналіз політичних систем» Габріель Алмонд відзначає, що «кожна політична система вкорінена в особливу систему цінностей відносно до політичної дій. Я знайшов корисним віднести це явище до політичної культури, яка пов'язана, але не ідентична, загальній культурі». Політолог дає наступне визначення політичної культури: «Термін «політична культура» передбачає специфічні політичні установки по відношенню до політичної системи та її різних частин і установки по відношенню до власної ролі в системі» [Цит. за: 224, с. 351].

Разом із Дж. Пауеллом та С. Вербою, Г. Алмонд визначає три «чисті» типи політичної культури: патріархальну, підданську та активістську. Перший тип притаманний нерозвиненій культурі, що існує в суспільстві, в якому йде процес становлення політичної системи. У людей-носіїв цього культурного типу відсутня політична активність і розбірливість, поширена політична наївність. Політичні погляди людей «розчинені» у релігійних і соціальних стереотипах і традиціях. Звичайно, що політична діяльність носить неконкурентний характер, бо індивіди не виконують жодних політичних ролей.

Громадяни-носії підданського типу віддають перевагу підкоренню владі. Вони не намагаються впливати на владу політичними методами, що є в їхньому розпорядженні, а у політичних уподобаннях орієнтуються на традиції. Політична конкуренція слабко представлена, носить «декоративний» характер, імітуючи демократичні виборчі процедури.

Відмінною рисою активістського типу політичної культури є виразна орієнтація громадянина на діючу особисту роль у політичному житті суспільства, на знаходження достатнього особистого статусу в політичній системі. Громадяни прагнуть активно впливати на політику, спрямовують свою діяльність за допомогою законних засобів впливу (вибори, демонстрації), їхні дії носять суто раціональний характер. За умов домінування даного типу політична конкуренція набуває якісного, транспарентного, професійного характеру. Всі демократичні процедури засновані саме на конкурентній основі.

Якщо Г. Алмонд, Дж. Пауелл та С. Верба в якості критеріїв виділення типів політичної культури використовували базові цінності, на які орієнтується певна спільнота у політичній діяльності або в політичному процесі, зразках поведінки, способах організації влади, то американський політолог В. Розенбаум розробив типологію політичної культури, спираючись на ступінь узгодженості у взаємодії політичних субкультур у тій чи іншій країні. На цій підставі він виділив два типи політичної культури: інтегровану (однорідну) і фрагментарну (різнорідну).

Інтегрована політична культура характеризується наступними ознаками: тенденцією до єдності в уявленнях громадян щодо функціонування і можливостей політичної системи країни; низьким рівнем конфліктності та політичного насильства, переважанням цивілізованих процедур у вирішенні конфліктів; лояльністю по відношенню до існуючого політичного режиму. Тут особливо позначається вплив економічних факторів. Політична стабільність підтримується високим рівнем матеріального добробуту, розвиненою системою соціального захисту населення, численним середнім класом, який виступає соціальною основою політичної стабільності.

Прикладом такого типу політичної культури може служити Великобританія. Основними цінностями громадян цієї країни є: визнання, що дії уряду спрямовані на досягнення суспільного добробуту; стабільність; широка участь громадян у політичному процесі; представницький характер органів влади; традиції. Велике значення для громадян Великобританії мають уявлення про свою країну як про імперію, світову державу, соціальну державу. Англійці пишаються тим, що їхня країна має високий ступінь економічного розвитку, високий дохід на душу населення, практично повну грамотність. Далеко не останню роль у досягненні такого рівня розвитку суспільства зіграла національна політична культура. Цей приклад чітко показує характер взаємовпливу економічних і політико-культурних чинників.

Фрагментарна політична культура характеризується відсутністю згоди громадян щодо політичного устрою суспільства, розбіжностями в питаннях розуміння влади, соціальної роз'єднаністю, відсутністю довіри між окремими групами, лояльності до державних структур. Цьому типу політичної культури властиві такі риси, як висока ступінь конфліктності, застосування насильства, відсутність загальновизнаних ефективних процедур залагодження конфліктів, нестабільність урядів. Як приклад такого типу політичної культури можна привести політичну культуру Італії. На її фрагментарність вплинули два основних фактори: сепаратизм католицької церкви в довоєнний і післявоєнний час, разюча відмінність регіональних політичних субкультур північних і південних областей [178, с. 259].

Спираючись на дані типології, С. Сорока характеризує політичну культуру населення України як підданську з ознаками демократії, авторитаризму і фрагментарності. На його думку, рисами такої культури є відсутність консенсусу щодо базових цінностей, ідеалів і цілей суспільного розвитку; соціальна пасивність, амбівалентність політичної свідомості, відчуження широких мас населення від політики, високий ступінь недовіри населення до державних інститутів, відсутність консенсусу між різноманітними соціальними силами, їхня конфліктність [215, с. 46]. При цьому провідною причиною повільного впровадження демократичної політичної культури в Україні є небажання і неспроможність політичної еліти діяти, ґрунтуючись на демократичних політичних цінностях, а саме налаштуватися на неконфліктні форми взаємодії між політичними суб'єктами, досягнення компромісу із спірних питань.

У свою чергу, розглядаючи історичні процеси, які стимулювали чи спиняли розвиток української політичної культури, Б. Цимбалістий відзначає наступні:

1. Багатовікова бездержавність, тобто відсутність нагоди здобувати досвід влади, бути нарівні у стосунках з іншими народами й почуватися вільним господарем на своїй землі.

2. Розділення української території та включення її частин до різних держав із різними культурами, політичними системами, що призвело до психологічного, побутового й політичного відчуження між різними частинами українського народу.

3. Багаторазова денаціоналізація провідної верстви України, у XVI-XVII ст. боярська і шляхетська верстви спольщилися. У XVIII-XIX ст. нащадки козацьких старшин зросійщилися. У XX ст. пролетарська провідна верства була знищена або здебільшого пішла на службу інтересів радянської імперії [250, с. 78].

Таким чином, фактично на момент отримання незалежності Україна, на думку Д. Видріна та Д. Табачника, була державою без політичної еліти. Владний конгломерат із колишніх партійних функціонерів і колишніх політичних дисидентів науковці визначають перед елітою, адже їхній рівень політичної кваліфікації, загальної і правової культури, характер професійного й життєвого досвіду тощо не дозволяють віднести ранній український істеблішмент до класу повноцінної еліти [29, с. 24].

Необхідно відзначити, що основними шляхами формування політичної культури виступають: цілеспрямована діяльність держави в освітньо-просвітительському та духовно-ідеологічному напрямку, діяльність політичних партій, громадських організацій і рухів, церкви, засобів масової інформації, вплив бізнесу, науки, освітніх установ, сім'ї, трудового колективу, клубів і організацій по інтересах.

Аналізуючи формування політичної культури українців з моменту здобуття незалежності, О. Рудакевич та М. Гутор стверджують, що основними чинниками, які сприяють її формуванню є:

· лібералізація і демократизація суспільних відносин, унаслідок чого створюються умови для політичної творчості еліти та широких верств населення;

· пропаганда знань про історичний досвід українського та інших народів і про сучасні досягнення світового співтовариства;

· підтримка різноманітних ініціатив, новацій, експериментів, вивчення і поширення вітчизняного політичного досвіду;

· залучення науковців до розробки політичних технологій і програм;

· поширення джерельної бази формування новітньої політичної культури і створення умов для прояву позитивних тенденцій у політичному житті;

· законодавче закріплення продуктивних політичних ідей, норм, інституцій та розробка системи заходів їхнього повсюдного використання [205, с. 29].

Характерною особливістю формування української політичної культури є наявність регіональних відмінностей. Так, Р. Мартинюк, уважає, що за системою цінностей, зокрема цінностей політичних, правобережна Україна тяжіє до західноєвропейської цивілізації з акцентом на інститути приватної власності, прав особистості, індивідуалізм. Система цінностей лівобережної України демонструє східні колективістські начала й не виявляє високої зацікавленості до інтеграції у загальноєвропейське соціокультурне середовище. Західна Україна, насамперед Галичина, слугує прикладом готовності поступитися власною самостійністю задля збереження української національної держави. Водночас Схід і Південь виявляють регіоналізм самодостатності. На відміну від Донбасу, в АР Крим існує не стільки економічна самодостатність, скільки соціокультурна й ідеологічна відокремленість [128].

Подібні думки висловлює і доктор політичних наук Л. Нагорна. Аналізуючи регіональну ідентичність українського народу, політолог відзначає наявність поділу України на три частини - приблизно так, як вона поділилася за результатами парламентських виборів 2006 р. При цьому у кожної з трьох регіональних спільнот виявиться власний історичний досвід. Тривале існування розчленованої України на межі трьох цивілізацій - західноєвропейської, східнохристиянської й мусульманської - зумовило своєрідний ефект «притягання й відторгнення» щодо інакшості. З одного боку, спостерігалися тенденції наслідування більш успішних спільнот (із відповідними комплексами меншовартості), а з іншого - виявлялися ознаки нездатності або небажання зрозуміти іншу систему світосприймання. Таким чином, при бажанні створити на такій основі систему символів, ритуалів, міфів, здатних бути не просто каталізатором протестної активності, але й підживлювати ксенофобію й расистські прояви [141, с. 141].

Відзначимо, що провідними чинниками регіональних поділів виступають зовнішньополітичні та мовно-культурні орієнтації громадян. Так, у західних областях України переважно українською мовою спілкується на 81,5-85 % населення більше, ніж у Донбасі, а в Донбасі російською - на 75 % більше, ніж на заході України. Різниця у ставленні громадян цих регіонів до статусу російської мови як другої державної становить близько 70 %. Значною мірою (близько 60 %) відрізняється і ставлення мешканців різних регіонів до приєднання України до союзу Росії та Білорусі, останніми роками посилилася міжрегіональна диференціація у ставленні до вступу України в НАТО [31, с. 334].

Особливості електоральних переваг використовують провідні політичні сили у своїх передвиборчих програмах, при цьому їхнє використання має почасти некоректний характер. Деякі теми настільки були розрекламовані політтехнологами, що партіям навіть було складно позбутися використання подібної риторики на наступних виборах. Так, наприклад, сталося з Партією регіонів, провідною темою якої було надання російській мові статусу другої державної. Спроби відмовитися від застосування даного гасла спричинило певне зниження рейтингу партії серед електорату східних областей, тому партія була змушена повернутися до передвиборних обіцянок подібного спрямування.

Дані соціологічних досліджень свідчать, що протягом останніх років в українському суспільстві спостерігалася тенденція до зменшення частки громадян, які відчувають суб'єктивну причетність до суспільно-політичного життя. З грудня 2004 р. по листопад 2009 р. показник суб'єктивного відчуття громадсько-політичного залучення, що є важливою психологічною характеристикою політичної участі, знизився вдвічі (з 22 % у грудні 2004 р. до 11,5 % у листопаді 2009 р.) і практично наблизився до рівня, що фіксувався до Помаранчевої революції (8,5 %). А кількість респондентів, які не відчувають свого впливу на суспільно-політичні процеси, навіть перевищила «дореволюційний» показник (74,8 % і 67,6 % відповідно) [238].

Більшість українців також переконана, що жодним чином не впливає на дії влади: 72,4 % опитаних уважають, що зовсім не мають впливу на центральну і 62,8 % - на місцеву владу. При цьому протягом 2006-2008 рр. кількість громадян, упевнених у своїй неспроможності контролювати владу, зросла більш ніж удвічі (з 27,6 % у 2006 р. до 69,4 % у 2009 р.) [219].

Таким чином, можна зробити висновок про відсутність консенсусної політичної культури на рівні країни. При цьому політиками активно використовуються дані регіональні особливості, що часто призводить до підвищення конфліктності у суспільстві та робить політичну конкуренцію загостреною.

Специфічною рисою політичної культури української еліти, що безпосередньо впливає на якість політичної конкуренції, є активне використання учасниками конкурентної боротьби у своїй діяльності обіцянки реалізації довгострокових проектів. Але, коли кінцева мета - досягнення влади - реалізована, політичні сили виконують лише проміжні цілі в конкурентній боротьбі. Таким чином, методи досягнення результатів залишаються вкрай непрозорими, а у передвиборчій боротьбі активно застосовуються популістські технології.

Так, у програмі Партії регіонів, зокрема у пункті п'ятому, зазначається, що освіта і наука є не тільки традиційними сферами виховання людини і турботи про суспільство, але й сферою формування людського капіталу, який відіграє стратегічну роль у конкурентоспроможності економіки України. Партія регіонів - це та політична сила, яка готова взяти на себе відповідальність за створення у країні гнучкої, спрямованої на потреби людини, суспільства і економіки, відкритої для інновацій науково-освітньої системи.

Закон, згідно з яким передбачено виділення не менше 10 % державного бюджету на освіту, як не працював, так і не працює. У 2009 році на всю освітню діяльність було виділено 6 % ВВП (13 млрд. грн.), чого не може вистачити на всю галузь. Через це більшість учителів опинилися у надзвичайно скрутному становищі. У бюджеті на 2011 рік закріплене зменшення фінансування освіти й науки на 1,5 млрд. гривень, хоча 2011 рік офіційно оголошений роком «освіти й інформаційного суспільства». При цьому, виходячи із закону, найбільше в абсолютних цифрах має виграти МВС - його видатки заплановано збільшити на 1,7 млрд. гривень, а в пропорціях до минулого року - прокуратура: з 1,2 до 2,2 мільярдів гривень. У підсумку видатки на потреби освіти сплановано на рівні 6 % ВВП - проти відповідних 12 % у ФРН та 15 % у США.

Згідно зі статтею 57 Закону України «Про освіту» розмір середньої заробітної плати працівників освіти повинен бути не нижчим, ніж середня зарплата в галузі промисловості. Проте закон теж не працює. А про те, що зарплата педагогів університетів повинна бути хоча б удвічі більша, ніж у і тій же галузі промисловості, взагалі мова не йдеться [80].

Істотною ознакою політичної культури владної еліти є значне знецінення моральних якостей, брак відповідальності перед громадянами. У той час у сучасних умовах політичної конкуренції зростає насамперед попит на високі професійні, інтелектуальні й моральні якості політичної еліти.

Наприклад, Законом України «Про статус народного депутата» зазначається, що: «У своїй діяльності народний депутат повинен дотримуватися загальновизнаних норм моралі; завжди зберігати власну гідність, поважати честь і гідність інших народних депутатів, службових та посадових осіб і громадян; утримуватись від дій, заяв та вчинків, що компрометують його самого, виборців, Верховну Раду України, державу». Йому вторує Закон «Про статус депутатів місцевих рад», згідно з яким депутат місцевої ради повинен дотримуватися низки правил депутатської етики: «...1) керуватися загальнодержавними інтересами та інтересами територіальної громади чи виборців свого виборчого округу, від яких його обрано; 2) не використовувати депутатський мандат в особистих інтересах чи в корисливих цілях; 3) керуватися у своїй діяльності та поведінці загальновизнаними принципами порядності, честі і гідності ...» [182].

При цьому події в українському парламенті яскраво демонструють нехтування депутатами норм політичної етики та моралі. Так, наприклад, 16 грудня 2010 р. у Верховній Раді України відбулась бійка між депутатами фракції Партії регіонів та фракції «БЮТ-Батьківщина». Останні заблокували трибуну парламенту з вимогою припинити політичні переслідування їхнього лідера Юлії Тимошенко. Не менш трагічні події відбулись у парламенті у процесі ратифікації закону «Про ратифікацію Угоди між Україною та Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України» 27 квітня 2010 р. Верховна Рада зразка 2013 р. також не відрізняється толерантністю та наявністю консенсусу. Протягом ста перших днів функціонування нового парламенту відбулися три бійки і вісімнадцять днів блокування трибуни. Навіть у міжнародному Інтернет-проекті Вільна енциклопедія Wikipedia з?явилася сторінка під назвою «Бійки у Верховній Раді України». На жаль, подібні прояви некоректної політичної поведінки є непоодинокими і мають системний характер.

Фахівці стверджують, що важливим компонентом політичної культури еліти виступає рівень її політичної компетенції, що, у свою чергу, передбачає не тільки зміну ролі і змісту діяльності органів державної влади, а й модернізацію всієї системи професійної освіти, а також підвищення активності самої еліти в розширенні своїх знань, розвитку ініціативності та відповідальності.

Стосовно системи освіти еліти, відзначимо, що у XVIII ст. позначилися три основні системи вищої освіти: німецька, британська і французька. У XIX і XX ст. вони зазнавали різних змін, але всі вони відбувалися у визначеній загальною системою парадигмі.

Основою німецької системи вищої освіти став університет. Визначальні риси університету: превалювання загальнонаукової освіти над приватним знанням і поєднання викладацької та наукової функцій (система кафедр робила університети не тільки освітніми, а й науковими центрами). Ще однією важливою, а можливо, і визначальною рисою університету була його відокремленість від держави. Університет представляв собою вільну установу, що існувала на принципах самоврядування і самоорганізації без затверджених державою програм та штатних розписів. Таким чином, університет готував наукову еліту, але не стільки фахівців в окремих галузях (ключовим у німецькому університеті був факультет філософії), скільки широко освічену еліту з науковим світоглядом. Це багато в чому визначило німецьке наукове лідерство в XIX і першій половині XX ст. Також університетська система формування еліт показала себе досить успішною на теренах державної та військової діяльності в період становлення єдиної німецької держави. Однак домінуючого впливу на чиновництво і представників системи державного управління випускники університетів у результаті не чинили. Виходили дві елітні парадигми: університетська і власне чиновницька.

В основі британської (зараз, враховуючи значущість освітньої системи США, побудованої на тих же підставах, коректно називати її англосаксонською) системи вищої освіти лежить коледж. Коледж орієнтований, у першу чергу, на підготовку політичної еліти. Звідси і його основні риси: закритість, аристократичність (згодом - елітарність) і орієнтація на гуманітарну освіту. Причому це місце, де не тільки отримують освіту, а й будують зв'язки, які можуть знадобиться у подальшій кар'єрі, набувають навички лідерства, переконання, переймаються корпоративним духом. В умовах демократії ця пов'язаність еліт загальною освітою, спогадами юності і спільними цінностями, вихованими в коледжі, дозволяє опозиційним політичним групам зберігати єдність і працювати над загальними інтересами нації.

У Франції Вища школа формувалася як державна установа, орієнтована на виробництво державних чиновників (функціонально-корисних державі службовців). Тут переважала спеціально-наукова, технічна, практична освіта.

Система освіти в Україні, що знаходилася у складі Російської імперії, підпорядковувалася відповідно російській системі. Росія вже у XVIII столітті скопіювала німецьку систему університетів. Але зі значною відмінністю - заклади освіти мали набагато меншу самостійність. Проте у загальному контексті російських реалій університети залишалися одними з найбільш вільних державних установ. Система була багато в чому ефективна, але вже в XIX ст. виявився очевидний розкол між елітою, що формувалася університетською системою, і керуючою номенклатурою. Державна система управління виявилася відірваною від державної еліти.