Формування політичної конкуренції еліт в сучасній Україні

Але, на нашу думку, є доцільним створення умов для розвитку механізмів політико-правового регулювання політичної конкуренції, що означає запровадження жорсткої та відкритої для соціального контролю заборони на участь у політичній боротьбі органів влади будь-яких рівнів і усіх гілок, подальше зміцнення реальної багатопартійності із забезпеченням повноцінної та рівної участі партій у політичному житті, відновлення можливостей участі незалежних ЗМІ у виборчих кампаніях.

Детальний аналіз законопроектів, що були присвячені даній проблематиці, дозволяє зробити певні висновки. Так, законопроект «Про парламентську опозицію» № 5101 від 16.02.2000 р., внесений народним депутатом В. Філенком, став першим структурним документом, який містив положення про визначення опозиції, її статусу, прав та можливостей, підстави для припинення діяльності, визначав органи опозиції. У даному проекті опозицією визначаються народні депутати України, які входять до складу опозиційних формувань і кількість яких складає менше половини від конституційного складу Верховної Ради України.

Також у документі було закріплено права опозиціонерів: право на поширення й отримання офіційної інформації, на безкоштовну публікацію один раз на тиждень в друкованих засобах масової інформації, засновником або співзасновником яких є Верховна Рада України, політичних заяв, звернень і пропозицій опозиції, право отримувати добровільні пожертвування з боку громадян України та юридичних осіб (крім підприємств державної власності), права на представництво у складі комітетів відповідно до принципу пропорційного представництва та заміщення посад у керівництві Верховної Ради України, посад голів комітетів з питань бюджету, свободи слова та ЗМІ, нагляду за правоохоронною діяльністю, прав людини і національних меншин, Регламенту та депутатської етики - за умови, коли до складу суб'єкта опозиційної діяльності входить не менше 150 народних депутатів, право на політичну заяву в парламенті та півгодинну доповідь один раз протягом сесії про власне ставлення до політичного курсу Кабінету Міністрів України тощо.

Цікавою пропозицією виступають підстави припинення опозиційної діяльності: у разі задоволення Кабінетом Міністрів України більшої половини положень Програми діяльності опозиції, розпуску опозиційної фракції, обіймання посади членом опозиційної партії в органі виконавчої влади [188].

Дещо вдосконалити даний законопроект запропонували народні депутати В. Коваль, О. Карпов та В. Медведчук. У власній версії даного закону вони позбавили опозицію права на додаткове фінансування своєї діяльності й додали можливість здійснити заклик до опору, що можна розцінювати як деструктивний елемент у роботі парламенту і діяльності опозиції [189].

Унормувати діяльність політичної опозиції намагався і Л. Кучма під час перебування на посаді Президента України. У його законопроекті «Про парламентську більшість і парламентську опозицію» № 6329 від 10.01.2001 р. особлива уваги зверталася на кількісні показники опозиції. Так, однією з основних умов інституціоналізації опозиції у цьому документі визначалося укладання Угоди про парламентську опозицію, яку мають підписати не менше, ніж дві третини депутатів, які не увійшли до більшості. А єдиною причиною припинення діяльності опозиції є зменшення кількісного складу опозиції (тобто менше двох третин від кількості депутатів, що не належать до парламентської більшості) [187].

Необхідно звернути увагу на те, що дані законопроекти не дають визначення політичні опозиції та не визначають правил політичної конкуренції. Вперше дане поняття було виписане у проекті «Про політичну опозицію» № 7469 від 06.07.2001 р., автором якого були В. Понеділко, С. Гуренко, В. Сіренко, Г. Крючков. Вони визначають, що політичною опозицією є політичні партії, їхні коаліції (блоки), громадські організації та їхні об'єднання, групи громадян і окремі громадяни, об'єднані на тотожних і близьких між собою платформах, депутатські фракції, групи та їх союзи у Верховній Раді України, Верховній Раді Автономної Республіки Крим, місцевих Радах та засоби масової інформації, які не підтримують політичного курсу Президента України, виконавчої влади і пропонують суспільству альтернативну програму (концепцію) розвитку та ведуть легальну діяльність, спрямовану на зміну офіційного курсу, перехід до альтернативної концепції розвитку [190]. Інновацією даного проекту стало ще і визначення суб'єктом права на опозиційну діяльність опозиційний Кабінет Міністрів України, очолюваний Головою координаційної ради парламентської опозиції. В цілому ж права опозиції даним документом помітно розширюються і збільшуються, натомість до причин припинення діяльності додається офіційна заборона партії, яка сформувала парламентську опозицію.

Наступні проекти Законів «Про парламентську більшість та парламентську опозицію» (№ 8240 від 08.11.2001 р.), «Про політичну опозицію» (№ 2007 від 16.07.2002 р.), «Про парламентську більшість та парламентську опозицію» (№ 2214, від 01.09.2001 р.), що вносилися на розгляд до Верховної Ради у основних положення дублюють попередній законопроект № 7469. Специфікою проекту № 2007-1 «Про опозиційну політичну діяльність» (автори М. Комар і Т. Чорновіл) є надання у якості пріоритету опозиційної діяльності позапарламентській опозиції, яку формують політичні партії, їхні коаліції (блоки), програмні цілі та завдання яких не узгоджуються з офіційним курсом чинної державної влади, натомість, парламентською опозицією виступають депутатські фракції (або їхні об'єднання), які реалізують політику своїх партій у Верховній Раді України [186].

Також необхідно відзначити, що у більшості зі згаданих законопроектів передбачалися спеціальні розділи про функції та діяльність опозиційного Кабінету Міністрів, який визначається як постійно діючий консультативно-допоміжний орган політичної опозиції, кількісний та персональний склад якого визначається учасниками парламентської опозиції відповідно порядку організації діяльності опозиції або шляхом голосування більшості учасників опозиції за відповідні кандидатури. Зокрема, існування цієї інституції було прописано у проекті Закону України «Про політичну опозицію у Верховній Раді України» (№ 5101-1 від 28.02.2000 р., поданий В. Ковалем, О. Карповим та В. Медведчуком). Дещо розширені положення про діяльність опозиційного уряду викладені в законопроекті «Про парламентську опозицію» № 1011-1 від 04.09.2006 р., внесеному до Верховної Ради України М. Томенком, О. Турчиновим, Ю. Тимошенко та іншими.

Таким чином, українська юридична практика мала значну кількість проектів законів, що мали завершити правову інституціоналізацію політичної опозиції в Україні, що сприяло б формуванню транспарентної політичної конкуренції. Проте, на жаль, жоден із законопроектів не було прийнято і до сьогодні цей тип політичної діяльності не має юридичної регламентації, що знижує якість політичної конкуренції та не сприяє розвитку демократичної політичної системи.

Російський політтехнолог М. Пранова наголошує, що реальна, невиправна політична конкуренція в демократичному суспільстві виникає між виборами і полягає в конкурентній організації всього суспільного життя [183]. Тому, перш за все, справжня політична конкуренція - це конкуренція влади та суспільства. На жаль, у міжелекторальний період населення нашої країни взагалі ніяк не може вплинути на політичний процес, що призводить до суспільної апатії. Громадяни не беруть участі у вирішенні щоденних завдань, що стоять перед суспільством. Цю тезу підтверджують дані соціологічного опитування, проведеного Центром Разумкова: 72,4 % громадян уважають, що вони зовсім не впливають на центральну владу і лише 0,3 % відзначають, що вони сильно на неї впливають, а 62,8 % громадян не впливають на рішення місцевої влади проти 4,1 % тих, хто на ці рішення впливає. Хоча при цьому 72,8 % опитаних уважають, що вони мають право реально впливати на прийняття державних рішень. Однак лише 10,4 % громадян готові особисто взяти участь у санкціонованих акціях протесту для захисту своїх прав та інтересів [219]. Таким чином, необхідна широка суспільна дискусія, яка сприятиме як громадянській активності, так і стимулюватиме еліти до широкої публічної громадської діяльності. Отже, процеси політичної конкуренції та громадянської активності нерозривно пов'язані. Коли люди вірять у зміну і в зміни після цієї зміни, вони починають активно брати участь і у виборчому процесі.

Що стосується українського законодавства, яке регулює електоральний процес, то відзначимо, що жоден із Законів у цій сфері («Про вибори Президента України», «Про вибори народних депутатів України», «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів») безпосередньо не оперує поняттям «політична конкуренція». Тим не менш, якщо ми визначаємо вибори як одну із форм прояву політичної конкуренції, то необхідно зазначити, що виборчий процес, а отже і конкуренція, здійснюється на засадах: законності та заборони незаконного втручання будь-кого у цей процес; політичного плюралізму та багатопартійності; публічності та відкритості виборчого процесу; рівності всіх кандидатів; рівності прав партій (блоків) - суб'єктів виборчого процесу; свободи передвиборної агітації, рівних можливостей доступу кандидатів до засобів масової інформації; неупередженості органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, закладів, установ і організацій, їх керівників, інших посадових і службових осіб до кандидатів, партій (блоків).

Однак дані Закони містять і певні недоліки, що знижують якість політичної конкуренції в Україні. Наприклад, серед найголовніших загроз, які виникли із прийняттям змін до виборчого законодавства Комітет виборців України називав: обмеження виборчих прав громадян, створення механізмів фальсифікацій через можливість включати виборців у списки в день голосування, обмеження контролю за виборчим процесом з боку громадськості, фактичне унеможливлення оскарження правопорушень та результатів виборів [Цит. за: 181, с. 215]. Наприклад, у Законі «Про вибори Президента України», на думку М. Ставнійчук, при значному збільшенні кількості статей з обмеженнями й заборонами, в чинному Законі «відсутній механізм відповідальності за їх скоєння. Тільки у відношенні однієї третини з передбачених Законом обмежень і прямих заборон передбачена юридична відповідальність» [217, с. 89]. Таким чином, Закон дає підстави для використання певних маніпулятивних технологій, «чорного» PR, що призводить до нетранспарентної політичної взаємодії учасників виборчих перегонів.

Незважаючи на всі зусилля громадськості та міжнародного експертного середовища, українські законодавці не скасували найбільш суперечливі норми. Більш того, народні депутати продовжили змінювати виборче законодавство й у період між двома турами голосування, скасувавши вимоги щодо кворуму виборчих комісій для прийняття обов'язкових до виконання рішень та надавши повноваження місцевим радам замінювати членів виборчих комісій, які не з'явилися у день голосування.

На думку незалежних громадських спостерігачів, подібні зміни до Закону про вибори Президента України, які набули чинності 5 лютого 2010 р., не сприяли підвищенню демократичності та якості організації повторного голосування, тому що приймалися за кілька днів до голосування та порушували принцип колегіальності у виборчих комісіях і надавали місцевій владі додаткові важелі впливу на рішення виборчих комісій [76].

Таким чином, відсутність сталого виборчого законодавства, політична доцільність та невиконання рекомендацій міжнародних організацій призвели до того, що національне виборче законодавство перетворилося на джерело проблем та порушень виборчих прав громадян, стало однією з головних загроз вільним та демократичним виборам у країні та спровокувало чисельні порушення принципів загального та рівного виборчого права. На думку експертів правозахисних організації, масових фальсифікацій, які були потенційно закладені у прогалини виборчого законодавства, вдалося уникнути завдяки наявності політичної конкуренції, відсутності монополії однієї сили на владу та значної уваги громадськості й світової спільноти до виборів Президента України [181, с. 218].

Недоліком виборчої системи для проведення місцевих виборів експерти визначають її змішаний характер. Так, змішана система частково успадковує відомий недолік системи закритих списків - партії отримають змогу включати «потрібних» людей, нерідко чужих для цієї територіальної громади, до партійного списку без можливості виборців вплинути на порядок розміщення кандидатів у ньому, що не сприяє реалізації принципів політичної конкуренції. На думку Д. Ковриженка, виборча система до органів місцевого самоврядування має бути, перш за все, персоніфікованою, і найкраще такої мети здатна досягти саме мажоритарна система в багатомандатних округах [Цит. за: 134].

Суттєвою проблемою в Україні є та обставина, що виборче законодавство зачасту змінюється напередодні виборів. Міжнародні експерти у галузі виборчого права неодноразово звертали увагу на необхідність забезпечення стабільності виборчого законодавства. Зокрема, у Кодексі належної практики у виборчих справах, Інтерпретативній Декларації про стабільність виборчого законодавства наголошується, що основні елементи виборчого закону, зокрема виборчу систему, склад виборчих комісій і визначення меж округів не можна переглядати менше як за рік до проведення виборів. При цьому будь-яка реформа виборчого законодавства, яке має застосовуватись на виборах, повинна бути проведена достатньо завчасно, щоб бути дійсно застосованою на виборах [61, с. 56-57, с. 82].

Така негативна практика призводить до дезорганізації виборчого процесу, неможливості суб'єктів виборчого процесу заздалегідь ознайомитись з положеннями виборчого закону і відповідно в повній мірі скористатись наданими їм правами, що в цілому не сприяє прозорій політичній конкуренції та чесним результатам виборів.

Як уже згадувалося вище, принципи конкуренції в українському законодавстві закріплені лише у економічній галузі. Вважаємо за доцільне проаналізувати процедуру регулювання даного процесу та екстраполювати економічний досвід на політичних теренах. Так, Антимонопольний комітет України (АМКУ), створений у 1993 р. для забезпечення виконання конкурентного законодавства, наразі відповідає за виконання двох законів, які стали результатом розвитку початкового конкурентного законодавства. Закон України «Про захист економічної конкуренції» 2001 р. є основним механізмом застосування конкурентного законодавства в Україні, тоді як Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції» 1996 р. стосується дій окремих суб'єктів господарювання, спрямованих на експлуатацію або завдання шкоди конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання.

Також ст. 42 Конституції України гарантує «право на підприємницьку діяльність», забезпечує «захист конкуренції у підприємницькій діяльності» та забороняє «зловживання монопольним положенням на ринку, незаконне обмеження конкуренції та нечесну конкуренцію». Окреме положення в тій самій статті проголошує, що «держава захищає права споживачів» [94]. У преамбулі Закону України «Про захист економічної конкуренції» визначаються правові засади підтримки та захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму і таким чином забезпечується ефективне функціонування економіки України на основі розвитку конкурентних відносин. У статті 1 Закону «економічна конкуренція» визначається як «змагання між суб'єктами господарювання» з метою, щоб жодна компанія не могла диктувати ринкові умови, а споживачі і суб'єкти господарювання мали можливість вибирати між продавцями та покупцями.

Суттєві заборони у Законі України «Про захист економічної конкуренції» об'єднані у п'ять категорій: узгоджені дії, монопольне (домінуюче) становище, концентрація суб'єктів господарювання, деякі види діяльності з «обмеження та дискримінації» суб'єктів господарювання та об'єднань та антиконкурентні дії державних органів.

Аналогічно пропонуємо увести норми, що регламентуватимуть процес політичної конкуренції у якості змін до відповідних законів або шляхом прийняття окремого законодавчого акту. Так, стосовно «узгоджених дій» можна визначити їх як угоди та іншу погоджену конкуренту діяльність суб'єктів політичного процесу, а також законом заборонити дії, які можуть спричинити недопущення чи обмеження конкуренції. Якщо б дана норма була запроваджена, то не виникло би ситуації з обмеженням щодо можливості участі в місцевих виборах організацій політичних партій, які було утворено пізніше, ніж за 365 днів до дня виборів, яку закріплював Закон України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 10.07.2010 р. І лише гостра негативна реакція з боку опозиційних політичних сил, широких кіл громадськості та незалежних ЗМІ спричинила вплив на внесення змін до нового Закону від 30.08.2010 р., якими було знято дане обмеження.

Запровадження регулювання монопольного становища суб'єктів політичного процесу допоможе звести до мінімуму використання адмінресурсу, а також сприятиме розбудові демократичної партійної системи. Адже монопольне становище визначається, коли у політичного суб'єкта немає конкурентів, або на його становище не впливають дії конкурентів унаслідок використання ним певних пільг. Дана норма особливо б сприяла ефективному використанню засобів масової інформації, особливо під час проведення виборчих кампаній. Так, кількісний та якісний моніторинг загальнонаціональних випусків новин у прайм-тайм з 4 грудня 2009 р. до 15 січня 2010 р. та з 26 січня до 5 лютого 2010 р., який провели представники Місії ОБСЄ\БДІПЛ продемонстрував, що більшість телекомпаній загальнонаціонального мовлення у своїх новинах надавали перевагу Ю. Тимошенко та В. Януковичу. Як зауважили міжнародні монітори, - це було помітно як з точки зору кількості ефірного часу, присвяченого висвітленню їхньої кампанії, так і з точки зору тональності висвітлення. Наприклад, державна телекомпанія УТ-1 не забезпечила збалансованого та неупередженого висвітлення, як передбачено законом. У другому турі УТ-1 виділила 65 % часу, відведеного на висвітлення кампанії у новинах, Ю. Тимошенко, а В. Янукович отримав 35 % часу [181, с. 218].

Регулювання концентрації суб'єктів політичного процесу може передбачати підвищення виборчого бар'єру для блоків політичних партій в залежності від кількості партій-учасниць у блоці. Це дозволить урівняти шанси політичних партій на представництво у Верховній Раді України та сприятиме обмеженню процесу блокування провладних партій і підвищенню інтенсивності політичної конкуренції. Зараз дана норма неактуальна, у зв?язку з обмеженням права участі у виборах виборчих блоків, проте тенденція до постійної зміни виборчого законодавства доводить, що у подальшому її запровадження цілком можливе.

Також доцільно було б заборонити суб'єктам політичного процесу схиляти інших суб'єктів до вчинення порушень законодавства про захист політичної конкуренції чи сприяти вчиненню таких порушень, а також заборонити примушувати інших суб'єктів політики до антиконкурентних узгоджених дій чи участі у концентраціях політичних суб'єктів проти їх волі. Вважаємо за доцільне законодавче закріплення покарання за здійснення антиконкурентних дії органами державної влади та місцевого самоврядування. Це дозволить значним чином обмежити використання адміністративного ресурсу та сприятиме зниженню рівня корупції.

До речі, проблема корупції досить гостро постає в українській політичний практиці. Російський учений, доктор політичних наук Ю. Нісневич у своїх дослідженнях розглядає тісний взаємозв'язок корупції і політичної конкуренції та визначає останню як використання особою, що обіймає державну посаду, довірених йому державно-владних повноважень і прав, службового стану і статусу в системі державної влади, статусу органу державної влади, який він представляє, в цілях протиправного отримання особистої та/або групової політичної вигоди (політичного збагачення).

Дослідник зауважує, що мета політичної корупції в контексті приведеного визначення полягає, в першу чергу, в пригніченні політичної конкуренції та подальшої монополізації політичної і державної влади, що призводить до формування політичного режиму авторитарного типу. При цьому можливе збереження імітаційного муляжу політичної конкуренції і опозиції, правлячого режиму, що виставляється на вітрину в якості його демократичної декорації для демонстрації, передусім, світовій спільноті [146, с. 14].

Про актуальність та необхідність вирішення проблем корупції, що поширена в системі державного управління в Україні, свідчать дані різноманітних правозахисних організацій. Так, за проведеним аналізом міжнародної антикорупційної мережі Transparency International у 2012 р., корупція залишається дуже серйозною проблемою для України. Україна посіла 144 місце у списку 176 країн за рівнем корупції і, таким чином, опинилась серед найбільш корумпованих держав світу. Згідно з даними, розміщеними на сайті цієї організації, Україна в поточному році набрала 26 балів із 100 можливих, при цьому що чим нижчий бал, то більш корумпована країна.

В організації уточнюють, що в попередньому році показник України становив 27 балів (2,3 бала за старою методологією), що свідчить про впевнений рух країни у зворотному напрямку, опинившись між Конго і Папуа Новою Гвінеєю. У прес-релізі організації наголошується, що будь-який результат менше 30 балів є «ганьбою для нації».

Основними причинами, за якими рівень корупції в Україні зростає, на думку Transparency International, є бездіяльність Національного антикорупційного комітету при Президентові України, нефінансування державної антикорупційної програми, зміни у законодавстві про держзакупівлі, які вивели у тінь десятки мільярдів гривень державних коштів [230].

У свою чергу, аналізуючи проблему співвідношення корупції та політичної конкуренції, необхідно відзначити, що особливої гостроти вона набуває у процесі виборів. Це пов?язано з використанням адміністративного ресурсу, а також із процедурою формування виборчих списків політичних партій.

Український дослідник В. Кулеба констатує, що останнім часом корупція розповсюдилася не тільки на державний апарат, але й на систему політичних партій. Він наголошує, що в нашій країні фактично найкорумпованішими стали партії, які відіграють все більшу роль у державі, зокрема, парламентські. Вони корумповані як на рівні вищого керівництва, так і на рівні середньої ланки. Це виявляється у продажу місць у виборчому списку, посад у державних структурах. Найнебезпечнішим та найдорожчим у політичному сенсі стала купівля - продаж результатів парламентських виборів, адже у великій політиці кожен куплений голос виборця на п'ять років деформує та фальсифікує конфігурацію влади, а кожен куплений політик - дезорієнтує загальний курс держави. І хоча більшість політиків усвідомлюють, що подібна система прискорює процес самознищення і економіки, і політики, і державного управління, проте не може стримати свій корупційний апетит, та й імунітету, до наслідків якого українське суспільство досі не набуло. На жаль, з тим рівнем політичної еліти, яка є зараз, побороти корупцію неможливо, оскільки партії і окремі політики відрізняються лише гаслами, а не своєю суттю [110].

Фахівці Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України, аналізуючи проблеми розбудови політичних партій в України, у якості одного з основних інституційних їхніх недоліків визначають недостатній розвиток партійної демократії, у тому числі непрозорість внутрішньопартійного життя та недемократичний характер внутрішньопартійних процесів. Статутні документи та політична практика свідчить, що первинні осередки лише розглядають та оцінюють запропоновані керівництвом партійні документи та стратегії; делегують своїх представників на загальнопартійні з'їзди; вносять пропозиції щодо кандидатів у народні депутати України, але списки кандидатів «пакетно» затверджуються з'їздами партій. При цьому процедура формування списків кандидатів у депутати чітко не прописана ані у статутних документах політичних партій, ані на законодавчому рівні, що сприяє поширенню корупції на цьому рівні [235, с. 37].

Аналіз, проведений експертами Фундації «Відкрите суспільство», доводить, що кулуарний характер формування партійних списків та неможливість суспільства вплинути на вибір не лише партії, але й порядку розміщення її кандидатів призвів до того, що головним критерієм потрапляння у список стали не політичні чи фахові здібності кандидата, а фінансовий внесок. Адже партія - надзвичайно витратний бізнес-проект, а в умовах відсутності обмежень виборчих фондів політичні гонитви за голосами стали надзвичайно затратними рекламними кампаніями. Відтак у Раді з'явився ще один ценз - майновий. За даними експертів у 1998 році місце у списку коштувало приблизно 500 тис. у.о., у 2006 р. - вже понад 3 млн., а у 2007 р. - ціна питання доходила до 7 мільйонів. У 2012 р., на думку керівника Комітету виборців України О. Черненка, вартість місця в прохідному списку може коливатися приблизно від 3 до 10 мільйонів доларів. Він зазначає, що у Партії регіонів вартість місця в списку може доходити навіть до 10 млн. доларів. Якщо ж говорити про опозиційні списки, то там в середньому можна говорити про суму в 5 мільйонів доларів [254]. Партійці твердять, що навіть за депутатів, які не мали потрібного фінансування, вносилась плата певними спонсорами. Таким чином, парламент перетворився на клуб багатіїв.

Лише за даними Координаційного комітету при Президентові України з боротьби з організованою злочинністю та корупцією у парламенті 4-го скликання 364 народні депутати мали доходи від комерційних структур і лише 86 депутатів були непричетними до підприємницької діяльності. Усього у сфері прямого чи непрямого депутатського впливу тоді налічувалось 3100 підприємств. У парламентах V та VI скликання кількість депутатів не від бізнесу скоротилася ще більш, їх практично немає поза презентаційними десятками. Звичайно, рецептом могли би стати відкриті виборчі списки та жорстке законодавче обмеження виборчих фондів [206].

Визначаючи основні мотиви, що спонукають інвестувати в отримання депутатського мандату, народний депутат України ІІІ скликання Сергій Москвін наводить наступний перелік:

· отримання прибутку від впливу на ухвалення рішень (володіючи важелями влади можна збільшити свої прибутки в 10-15 разів);

· зниження витрат за рахунок економії на посередництві (для політичних інвесторів парламент - це щось на зразок біржі, де депутатське місце перетворюється на місце брокера), парламент відкриває двері в інші владні кабінети, «це дозволяє заощадити 20-40 % витрат на здійснення інвестицій»;

· зменшення ризиків за рахунок недоторканності («як засіб особистого захисту і спосіб отримання певної охоронної грамоти для свого бізнесу»; за рахунок цього зменшується ризик втрати капіталу, але в той же час виникає ризик потрапити під значний тиск, здійснивши необережні політичні кроки) - цим зараз обґрунтована логіка діяти «чужими руками» та захищати свої інтереси у міжнародних судах;

· зменшення ризиків за рахунок отримання інсайдерської інформації (зменшення ризиків втрати капіталу);

· престижність приєднання до еліти [138].

Отже, в усіх дослідженнях проблеми корупції відзначається тісне поєднання політичної діяльності з корупцією у формі незаконного фінансування виборчих і інших політичних кампаній партій і окремих політиків, а також підкупу політиків і виборців. Законодавство у цій галузі обов'язково повинно враховувати даний аспект. У Законі України «Про заходи запобігання і протидії корупції» від 07.04.2011 р. дані положення чітко не виписані, що негативно впливало на перебіг та якість політичної конкуренції вже на парламентських виборах 2012 р. Дане питання потребує якнайшвидшого вирішення в умовах загострення конкурентної боротьби та високої ваги корупції у політичних процесах.

Таким чином, функціонування демократичної політичної системи передбачає наявність структурованої політичної конкуренції. Для неї, у свою чергу, необхідна діяльність громадянського суспільства, яке сприяє структурації суспільних інтересів, та за допомогою політичних партій їх реалізації. Саме тому метою держави є створення умов для якісної конкурентної взаємодії, яка реалізується через вільні вибори. Перш за все, дана мета реалізується шляхом політико-правового унормування. Тому вважаємо за доцільне запровадження на законодавчому рівні норм, що регламентують даний процес, можливо шляхом унесення змін до діючого законодавства, або шляхом створення окремого акту із запозиченням досвіду регулювання економічної конкуренції.

3.2 Політичне лідерство як чинник формування політичної конкуренції

Термін «лідер» у перекладі з англійської означає «головний», «керівник», «ведучий». У свою чергу, політичне лідерство виступає одним із найважливіших видів соціального лідерства і пов'язане із управлінням державними і суспільними процесами. Прихильники застосування маркетингового підходу до аналізу політичних явищ визначають політичне лідерство як особливий вид підприємництва, яке здійснюється на політичному ринку, де діють свої правила і принцип жорсткої конкурентної політичної боротьби. Таким чином, у результаті реалізації конкурентних принципів взаємодії політики «обмінюють» свої політичні програми, у яких закладено шляхи розвитку суспільства на владні посади задля їхньої реалізації.

Феномен політичного лідерства у світовій політичній думці аналізується із стародавніх часів. Поширеною є думка, що історію творять саме непересічні особистості. Дана наукова проблема всебічно вивчається Г. Алмондом, Ж. Блонделем, М. Вебером, Є. Вятром, С. Ліпсетом, Г. Лебоном, Р. Такером, Г. Тардом, М. Херманн, Р.-Ж. Шварценбергом та ін. На пострадянському просторі механізм політичного лідерства, специфіку його формування та реалізації досліджують Г. Авцинова, Г. Ашин, В. Васильєв, Г. Голосов, Г. Ділігенський, Ю. Коргунюк, Ю. Нісневіч, Г. Почепцов, Г. Пушкарьова, О. Соловйов. Серед українських дослідників даної проблеми можна виділити В. Бебика, В. Бортнікова, О. Кіндратець, Б. Кухту, Л. Мандзій, О. Новакову, А. Пахарєва, О. Траверсе, Л. Тупчієнко, Ф. Рудича та ін.

Серед ранніх досліджень даного явища, можна навести концепцію Н. Макіавеллі, який визначав сутність політичного лідера як володара, що використовує різні засоби для наведення порядку й збереження свого панування. В рамках волюнтаристських теорій лідерства Т. Карлейль висловив думку, що суспільство не може існувати нормально без постійної спрямовуючої дії лідера, а за твердженням Р. Емерсона, усі глибокі звершення - це талант видатних індивідів. Соціопсихологічні концепції обґрунтування політичного лідерства представлені видатними соціальними філософами Ф. Ніцше, який стверджував, що лідер - це надлюдина, найдосконаліший її екземпляр, всі лідери є геніальними людьми; та Г. Тардом, який наголошує, що єдиним джерелом прогресу суспільства є відкриття, зроблені неординарними особистостями. Специфікою ж даних досліджень другої половини ХХ ст. є застосування маркетингового підходу, коли згідно з концепцією французького соціолога П. Бурдьє політика починає розглядатися у якості ринку певного типу, а політичні лідери з'являються на ньому внаслідок жорсткої конкурентної боротьби.

Розробляючи власну типологію політичного лідерства, М. Вебер звертає увагу на конкурентний характер раціонально-легального типу. Так, традиційне лідерство ґрунтується на вірі як правлячих, так і підлеглих у те, що влада є законною, оскільки спирається на авторитет освячених і непорушних традицій та звичаїв наслідування її. Цей тип лідерства становить основу існування монархічної влади. Харизматичне лідерство засновується на ірраціональній вірі громадян у надзвичайні, надприродні, недоступні для інших, богоявлені якості правителя, які надають йому можливість і неформальне право підкоряти собі маси. Харизматичне лідерство характеризується режимом необмеженої влади лідера, яка ґрунтується на ідеї служіння мас інтересам суспільства і держави, уособлених персоною лідера; повними особистими відданістю й довірою, зумовленими наявністю у лідера уявних якостей пророка, месії, вождя; некритичним ставленням мас як до лідера, так і до його політики.

Натомість раціонально-легальне, або бюрократичне лідерство ґрунтується на вірі в законність раціонально встановлених правил і процедур обрання лідера і в його ділову компетентність. Його характерними ознаками є наявність легальних процедур обрання, відповідність особистості претендента бажаному наборові необхідних професійних якостей, конкурентність і періодичність змін лідера [27, с. 308].

У своїй роботі «Вертикальна демократія» Дж. Сарторі наводить думки політологів, що підтверджують тезу про важливість політичного лідерства у розбудові демократичного політичного режиму. Так, Дж. Брайс, робить висновок, що «напевне, жодна форма врядування не потребує так видатних лідерів, як демократія». А через п'ятдесят років, 1937 року, після падіння демократії в Італії, Іспанії та Німеччині, С. де Мадаріаґа писав: «Попри зовнішнє враження, ліберальні демократії залежать від лідерства, можливо, навіть більшою мірою, ніж інші, авторитарніші форми врядування; бо ... їхню природну тенденцію ослаблювати джерела політичної влади слід урівноважити вищим рівнем ... авторитету з боку їхніх лідерів». У ті самі роки К. Мангейм дійшов того самого висновку: «Брак лідерства в пізньоліберальному масовому суспільстві можна ... визначити як результат змін на гірше в доборі еліти... Саме цей загальний брак проводу створює сприятливі нагоди для груп із диктаторськими амбіціями». Наприкінці Другої світової війни Е. Ліндсей у класичній праці 1940-х років виклав такі міркування: «Якщо демократія має вижити, їй треба застосувати й використати кожну найменшу часточку вміння, знання і лідерства, яку вона може здобути. Цим складним, взаємозалежним світом, у якому ми живемо, не можна керувати без знань і вміння, прозірливості й лідерства. Будь-який культ некомпетентності може призвести тільки до лиха». А Д. Белл сказав так: «Будь-яка оцінка спроможності суспільства задовольняти свої проблеми залежить ... від якості лідерства й характеру народу» [Цит. за: 209, с. 523-524].

Детально досліджував політичне лідерство як чинник формування політичної конкуренції Й. Шумпетер. Він розглядав поведінку політиків як аналогічну конкурентній боротьбі підприємців. У владі перебувають ті, хто контролює політичний ринок. Виборці не визначають центральні політичні проблеми, а їхній вибір кандидатів різко обмежений. Кого вони обирають залежить від правил висування, ініціативи самих кандидатів і тих сил, які за ними стоять. Політичні партії накладають додаткові обмеження на можливості вибору. Політолог відзначає, що будь-яка форма демократії містить ризик адміністративної неефективності. Проте проблеми можуть бути зведені до мінімуму, якщо усвідомлюються умови, необхідні для задовільного функціонування демократії. На думку Й. Шумпетера, це наступні умови:

1. Рівень політичних діячів повинен бути достатньо високим.

2. Конкуренція між лідерами та партіями повинна відбуватися у обмеженому колі проблем, характеризуючись консенсусом щодо загального напрямку державної політики.

3. Повинна існувати добре підготовлена бюрократія, яка надає допомогу політичним діячам у всіх аспектах формулювання політики та управління.

4. Повинен існувати «демократичний самоконтроль», тобто загальна згода щодо небажаності, наприклад, змішування ролей виборців та політиків, надмірної критики уряду, а також непередбачуваних і насильницьких дій.

5. Повинна виявлятися терпимість до плюралізму думок [263, с. 269].

Таким чином, дані умови функціонування демократії поєднують у собі механізми політичної конкуренції та роблять акцент на якості політичної еліти та лідерів.

Польський політолог Є. Вятр, пропонуючи власну типологію політичних лідерів, у якості одного із критерів висуває налаштованість на інтенсивність політичної конкуренції. Отже, по відношенню до ідеології він виділяє тип лідера-ідеолога та лідера-прагматика. Перший вірний ідеології свого руху навіть при загрозі втрати влади і впливу, другий здатний відмовитися від ідеологічних принципів в ім'я збереження влади. Залежно від ставлення до прихильників лідер-харизматик формує волю інших, лідер-представник виражає волю тих, хто за ним стоїть. По відношенню до опонентів та характеру політичної конкуренції Є. Вятр виділяє тип лідера-угодовця, який, наскільки це можливо, прагне до пом'якшення конфлікту, знаходженню компромісу, і лідера-фанатика, який прагне до максимального загострення конфлікту, знищення противника будь-яку ціну. Залежно від ступеня, в якому політик здатний переглядати раніше сформульовані судження, враховувати чужі думки, сприймати критику на свою адресу, політолог виділяє тип відкритого лідера і лідера-догматика [35].

Український політолог О. Траверсе стверджує, що боротьба за владу і прихід того чи іншого політичного руху або партії до влади, участь в управлінні країною за демократичних умов пов'язані з регулярними виборчими циклами та делегуванням політичних лідерів на керівні державні посади. Отже, політичне лідерство стає однією з форм влади за умов, коли лідери набувають суспільного визнання, а рухи або партії, їх лідери отримують право на владу. Національний лідер залишається у межах демократичного процесу тільки тоді, коли перебуває в умовах конкуренції і здатності інших осіб скоригувати його діяльність і/або змінити лідера на керівній посаді згідно з чинними правовими нормами [229].

Першочергової ваги проблема політичного лідерства набуває під час демократичного транзиту. Транзитологи стверджують, що у процесі інституціоналізації демократії - другої фази демократичного транзиту - через запровадження повноцінних виборів, політичної відповідальності урядів перед народними обранцями, надання прав на формування коаліцій та партійної конкуренції роль політичних лідерів дещо нівелюється, а основна функція змінюється. Однак оскільки «оксамитові революції» у країнах Центральної та Східної Європи були антиавторитарними за своїм спрямуванням, то й очолили їх «лідери-інтелігенти» - вихідці із середовища, яке найбільш категорично ставилося до існуючого режиму. Обрання президентами Угорщини, Чехословаччини, Болгарії, Польщі колишніх дисидентів засвідчує відповідний суспільний попит - попит на «моральних лідерів». Звісно, реалізація такої політики була б неможлива без сприяння політичних еліт. Однак основним джерелом формування нової політичної еліти стала «революційна вулиця» - робітники, службовці, представники творчої інтелігенції, яких об'єднувало заперечення попереднього режиму. Брак у них досвіду політичної та державної діяльності в тих умовах сприймався радше як плюс, а не мінус. Вони стали моральними лідерами, сполучною ланкою між державою і суспільством, що, звісно, полегшило процес повернення до загальнолюдських гуманістичних цінностей та ідеалів громадянськості.

Наголосимо, що для становлення демократії необхідно поєднання внутрішньоелітної чи міжелітної конкуренції, конкурентних виборів, завдяки яким відбувається зміна влади та триває процес конкуренції між політичними елітами і лідерами. Яскравими прикладами даного процесу можуть слугувати різного роду революції, що відбулись протягом останніх років на пострадянському просторі: «революція троянд» 2003 р. в Грузії, «помаранчева революція» 2004 р. в Україні, «революція тюльпанів» 2005 р. у Киргизії. Необхідно відзначити, що у всіх цих процесах непересічну роль відігравали саме політичні лідери.

Так, події в Грузії розпочалися зі звинувачень влади опозицією у фальсифікації парламентських виборів, у результаті чого президент країни Е. Шеварнадзе склав свої повноваження, і країну очолив М. Саакашвілі. Приводом для української «революції» також стали президентські вибори, в результаті яких відбулась певна зміна у лідерському складі країни: президента Л. Кучму змінив один із лідерів опозиції В. Ющенко. Подібний сценарій відбувся в Киргизькій республіці - парламентські вибори 2005 р. були визнані сфальсифікованими, президент А. Акаєв не зміг протистояти опозиціонерам і подав у відставку. Країну очолив один із лідерів опозиції К. Бакієв. Таким чином, у даних країнах у результаті задіяних механізмів політичної конкуренції відбулась зміна політичних лідерів, які претендували також на зміни у політичних режимах цих держав. Однак події 2010 р. у Киргизії та 2011 р. у Грузії довели, що, не дивлячись на певне оновлення політико-владних еліт, якісних змін у цих країнах не відбулось.

В Україні ситуація розвивалася дещо інакше. Історичний етап і конкретні обставини, за яких стали можливими суспільно-політичні перетворення в Україні, зумовлюють значну специфіку цього процесу, суттєве відхилення його від класичного варіанта саморозвитку. Специфіка ця пов'язана, передовсім, з двома групами чинників. До першої належать наслідки штучного стримування і глибокого спотворення розвитку суспільства за радянських часів. Унезалежнення не супроводжувалося виразним розривом з цим періодом, якісним стрибком до нового суспільно-політичного стану. Більше того, на рівні еліти мала місце спадковість, перенесення суттєвих старих ознак і норм у політичну культуру і політичну практику самостійної держави. Закономірно, що протягом перших років незалежності чинився суперечливий, переважно деструктивний вплив влади на перебіг суспільно-політичних процесів. Набули розвитку і певної усталеності сурогатні форми суспільної організації, тіньові політичні механізми. Саме ці обставини унеможливили реальне зближення з Європою і утримували країну у стані невизначеності щодо геополітичної ролі та зовнішньополітичних пріоритетів.

Друга група чинників - це наслідки відставання національних суспільних процесів порівняно з інтернаціональними, незавершеності національної самоідентифікації, суспільно-політичної консолідації, формування сучасної конкурентоспроможної і патріотичної політичної еліти. Це особливо рельєфно виявляється на європейському фоні, де процеси інтернаціоналізації значно посилюються інтеграційними чинниками, які безпосередньо впливають на національні моделі розвитку.

Першим національним лідером у незалежній Україні став Леонід Кравчук. Фахівці Інституту національних і етнополітичних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України у колективній монографії «Політика в особах» зазначають, що першим президентом і у внутрішній, і у зовнішній політиці був обраний шлях найменшого спротиву, почала виконуватися програма мінімум. Реально це була поведінка звикання еліти до нових обставин і поступового освоєння нею нових можливостей. При цьому стабілізація, контрольованість ситуації набули пріоритетності перед реформуванням. Це стало головною причиною консервування перехідного стану суспільних відносин, відносин власності, принципів формування влади [168, с. 168].

Необхідно відзначити, що постать Л. Кравчука була певним компромісом для країни, яка щойно отримала незалежність. З одного боку, даний політичний лідер вирізнявся від класичних представників з «комуністичним» типом управління. З іншого боку, свою посаду Л. Кравчук отримав у конкурентній боротьбі з В. Чорноволом, якого більшість населення сприймала як надто радикального політичного діяча. В принципі на даному історичному етапі реальну конкуренцію вищезазначеним політикам міг скласти ще П. Симоненко, проте його ідентифікація у якості лідера Комуністичної партії значно знижувала шанси на всеукраїнське представництво.

У 1994 році в результаті президентських виборів перемогу одержав Л. Кучма. Фактично громадяни відчули певне незадоволення першими роками незалежності, тому обираючи лідера, намагалися мінімізувати ризики майбутніх політико-економічних перетворень. Хоча експерти стверджують, що в умовах, коли країна потребувала реалізації моделі «навздогінної» модернізації, результат зазначених виборів був кроком назад. Аналізуючи «епоху» Президента Л. Кучми, яка отримала назву «кучмізм», необхідно відмітити, що політична та економічна сфери розвивалися у тому напрямку, якого потребувала політична еліта. Реформи мали недемократичний, несистемний характер, а їхнім єдиним плюсом була певна стабілізація, нехай навіть і негативного забарвлення. У цей період відбулись значні зміни у розвитку економічної системи на користь правлячої верхівки. Будована ринкова економіка розвивалася швидше нормативно-правової бази, яка мала регламентувати цей розвиток, у результаті чого Україна зайняла міцні передові позиції у рейтингу найбільш корумпованих країн світу.

Таким чином, реформування економічної системи відбувалося найповільніше серед країн колишнього СРСР. Економічна криза була подолана тільки у 1999 р., набагато пізніше, ніж в Росії та, особливо, в Білорусії. У фінішному для президента Л. Кучми 2004 р. за реальним розміром валового національного продукту відносно докризового 1989 р. Україна мала показник 57 % проти 82 % в Росії, яка більш послідовно впроваджувала ринкові реформи, та 111 % у Білорусії, яка не квапилася руйнувати старі механізми господарювання. Ще більше Україна програла за цей час у порівнянні з країнами Балтії та Центрально-Східної Європи [57].

Під час правління Л. Кучми президентські вибори носили фактично неконкурентний характер, бо реальних претендентів на перемогу, окрім вже згадуваного вище очільника Компартії України П. Симоненка, не було. Більше того, політичних клас, інтереси якого представляв та захищав Л. Кучма, навряд би підтримав іншого кандидата. Остання обставина спотворила умови політичної конкуренції і негативно позначилася на формуванні правлячої еліти; вона стала основною причиною труднощів у забезпеченні спадковості режиму, коли стала необхідною зміна лідера.

Ситуація загострилася у 2004 р. під час чергових президентських виборів. Політичні сили, які об'єдналися в два табори і змагалися за право керувати країною, мали спільне походження і відрізнялися результатами внутрішньої еволюції, яка, до того ж, переважно пов'язана зі способом ведення конкурентної боротьби. Це цілком позначилося під час парламентських виборів 2006 року і формування урядової коаліції.

Альтернативи подальшого національного розвитку, які визначилися під час президентських виборів 2004 року, стали причиною мобілізації громадських і політичних сил, які керувалися різними суспільними цінностями. Характер протистояння породжував ризики поглиблення внутрішніх суперечностей у регіональному та ідеологічному форматі. Два основні табори - помаранчевий і біло-синій - сформувалися переважно за соціокультурними чинниками. Жоден із них не представляв країну в цілому, мав ознаки усталеної регіональності. Президент В. Ющенко стикається з надзвичайно складною проблемою консолідації. Він не повною мірою задовольнив очікування однієї частини суспільства, передовсім - власних виборців, фактично відстав від них у питаннях демонтажу колишнього режиму і модернізації країни. Водночас він випереджав іншу велику частину українських громадян, не готових сприйняти його модель нової країни і, таким чином, його самого.

«Помаранчева» революція визначається дослідниками як унікальний випадок національної консолідації на пострадянському просторі. Процес розбудови демократичного політичного режиму характеризується політичною нестабільністю, загостренням політичної конкуренції, що є наслідком динамічної функціональної взаємодії політичних акторів з відповідними ресурсами, стратегіями і видами капіталу у межах певного набору формальних і неформальних правил.

Основним здобутком лідерства Президента України Віктора Ющенка стало руйнування політичної монополії та завершення періоду панування старої моделі влади: «сильний президент - політичний патрон» та «бізнесова олігархія - політичні клієнти». Саме за часів його президентства можна спостерігати наявність та динамічне функціонування відкритого політичного ринку, зорієнтованого на прозору політичну конкуренцію та змагальність за основні політичні ресурси з мінімальною присутністю клієнтарно-патронажних відносин та правил неконкурентної гри, певним чином упроваджуваних політичними акторами в систему державного управління, що є одним із базових чинників демократичної розбудови держави у сучасному світі.

Експерти НІСД стверджують, що за президентської каденції В. Ющенка розпочалося формування принципово нової моделі української політичної системи, яка ґрунтується на відкритому політичному ринку. Останні роки новітньої історії наочно продемонстрували, що Україна зробила крок до розбудови відкритого політичного ринку як політичної реальності, в якій усі агенти та учасники є захищеними правилами чесної й відкритої конкуренції та мають можливість отримати певні «політичні компенсації» у разі політичного програшу. Загалом у демократичному світі відкрита політична конкуренція існує як певний інституціональний механізм контролю над діями уряду і захисту прав та інтересів політичної меншості [235, с. 10].

Після останніх президентських виборів, що відбулися взимку 2010 р., країну очолив В. Янукович, здобувши 48,95 % голосів виборців. Ю. Тимошенко програла з мінімальним відривом, отримавши 45,47 % голосів [200]. Зауважимо, що В. Янукович на початку свого президентства мав великий рівень народної підтримки. Так, за даними Центра Разумкова, у квітні 2010 р. його діяльність повністю підтримували 42,3 % населення України, тоді як у березні 2013 р. кількість прихильників скоротилась у чотири рази і становила 14 % [219].

Окрім політичного лідерства загальнонаціонального масштабу значний вплив на розвиток суспільства взагалі, та політичної системи зокрема здійснюють лідери опозиційних сил, очільники провідних політичних партій та їхніх фракцій у Верховній Раді України, керівники певних установ у системі державного управління тощо. Одним із найбільш яскравих та суперечливих лідерів в історії незалежної України є Ю. Тимошенко. Її політична кар'єра розпочалась у 1998 році, коли її було обрано народним депутатом від політичної партії «Громада». У парламенті вона очолила Комітет із питань бюджету. Але скандал навкруги даної політичної сили, керівником якої був П. Лазаренко, сприяв створенню Ю. Тимошенко власної політичної партії «Батьківщина» у 1999 р. За часів президентства Л. Кучми Ю. Тимошенко проводила активну опозиційну діяльність - вона ініціювала протестні акції «Україна без Кучми» та «Повстань, Україно!». При цьому новостворений Блок Юлії Тимошенко пройшов до ВРУ у 2002 р., здобувши 7,26 % голосів виборців [200].