Формування політичної конкуренції еліт в сучасній Україні

Варто підкреслити, що на відміну від країн усталеної демократії, у нових демократичних країнах (у т.ч. і в Україні), значну роль у ході парламентських виборів відіграють додаткові чинники (крім електоральних) впливу на результати виборів, зокрема, такі, як можливість використання адміністративного ресурсу, прямого та прихованого підкупу виборців, фальсифікації на виборах, характер партійного фінансування, підконтрольні ЗМІ тощо. Всі ці фактори можуть значно впливати як на результати виборів, так і на характер міжпартійної конкуренції. На практиці, як свідчить вітчизняний досвід, законодавство про вибори, яке власне є результатом політичних компромісів, часто існує відособлено від реального виборчого процесу, створюючи хіба що видимість його законності [169, с. 263].

Міркуючи з цього приводу, Ю. Шведа відзначає, що українські політичні реалії засвідчують, що формування вищих органів влади через політичні вибори може відбуватися не на основі діючих у державі законів, а на основі політичних домовленостей між основними політичними гравцями. Так було в 1994 р., коли в результаті політичної кризи відбулися позачергові парламентські та президентські вибори, а також у 2007 р. І хоча в політичній практиці такий спосіб розв'язання суспільної напруги вважається загалом демократичним (на відміну звичайно від узурпації влади чи переворотів), однак очевидно, що надмірне захоплення ним нівелює демократичний характер цієї процедури, а відтак і легітимність обраної в такий спосіб влади. Якщо формування влади відбувається поза межами діючих у державі правових норм, то це створює небезпечну тенденцію до трактування норм права з позицій політичної доцільності, що є поширеною практикою більшовизму, а аж ніяк не демократії [258].

У цілому на сьогодні український парламент оновлював свій склад шість разів: вибори до Верховної Ради України відбувалися у 1994, 1998, 2002, 2006, 2007 та 2012 роках. При цьому, як уже зазначалося вище, кожного разу використовувалося змінене виборче законодавство та чотири рази змінювалась виборча модель.

Перші вибори у незалежній Україні відбулись у 1994 році за мажоритарною системою абсолютної більшості. Даний процес регламентувався Законом «Про вибори народних депутатів України» від 18 листопада 1993 pоку. Прийняттю закону з вибором саме такої виборчої системи сприяла низка чинників: радянська електоральна традиція; відсутність впливових партій, яким би була вигідна система пропорційного представництва; зацікавленість найбільш впливових партій та системи виконавчої влади у використанні мажоритарної системи.

У той же час юристи відмічають у даному законодавчому акті певні недоліки як процедурного, так і функціонального характеру. Так, до першого типу можна віднести: неефективність процедури вотування, що визначається як негативне голосування; недосконалий порядок утворення виборчих комісій; наявність ліміту явки виборців; політичні партії не були суб'єктами виборчого процесу, що, у свою чергу, гальмувало розвиток партійної системи; відсутність чіткої регламентації агітаційного процесу. Щодо недоліків функціонального характеру, то вони наступні: конституційний склад Верховної Ради так і не був обраний; дана система показала себе в Україні неекономічною, оскільки потрібно було проводити цілий ряд довиборів; у громадян унаслідок циклу перевиборів виникла апатія до політичного процесу в суспільстві, тому через неявку виборців у багатьох округах народні депутати взагалі не були обрані; дана виборча система не сприяла структуруванню парламенту, що не дозволило йому ефективно працювати. Партійний склад парламенту виявився досить строкатим при наявності великої кількості безпартійних кандидатів.

Але не зважаючи на певні недоліки у законодавчому забезпеченні, ми можемо визначити вибори 1994 р. найбільш вільними та демократичними за всю історію української незалежності. Цьому сприяли об'єктивні умови, за яких відбувалися вибори. По-перше, це низькі фінансові затрати кандидатів на проведення виборчої кампанії. По-друге, зрозумілий і навіть дещо спрощений вибір електорату, коли кандидати в народні депутати представляли ліві, центристські та праві партії або ж були позапартійними. По-третє, на хід виборчого процесу ще не мали значного впливу адмінресурс і політтехнологи. По-четверте, представники промислово-фінансових структур не брали активної участі у виборах, оскільки займалися перерозподілом ринку на сфери впливу.

Парламентські вибори 1998 року в Україні проводились згідно з новим Законом «Про вибори народних депутатів України» від 1997 р. по змішаній виборчій системі. 225 депутатів обирали в 225 одномандатних округах за однотуровою системою відносної більшості та 225 - за виборчими списками політичних партій (блоків партій). Таким чином, у кожного виборця було по два голоси (по одному в одномандатному та багатомандатному загальнодержавному виборчих округах). Значним плюсом даного закону стало те, що зберіглося право висування кандидатів у депутати громадянам України, які мають право голосу. Це право реалізувалося ними як шляхом самовисування, так і через політичні партії, виборчі блоки партій, а також збори громадян і трудові колективи.

Даний закон сприяв підвищенню рівня політичної конкуренції у зв'язку із тим, що політичні партії стали одним із суб'єктів виборчого процесу. Політичні партії отримали не тільки пріоритетне право висувати кандидатів у депутати, але й гарантоване представництво у виборчих комісіях, що сприяло підвищенню відкритості виборчого процесу та запобігало виникненню конфліктних ситуацій.

Тим не менш фахівці визначили певні проблеми у законодавчому забезпеченні виборів 1998 року:

· посилилось партійно-політичне структурування суспільства та парламенту, але політико-партійне структурування електорату виявилось тільки при голосуванні за пропорційною системою, тоді як у багатомандатних виборчих округах перемогли позапартійні, що не дозволило повністю структурувати парламент та зробити цю структуру стійкою;

· пропорційність представництва інтересів дещо посилилась тільки щодо обраних за партійними списками депутатів (та й то третина виборців, що голосували за дрібні партії через наявність 4 % бар'єру, виявилась не представленою в парламенті, а подані голоси «відійшли» на користь партій, яким вони могли зовсім не симпатизувати) [257, с. 114].

До виборів у 1998 р. було допущено тридцять партій і передвиборчих блоків, які зібрали для реєстрації необхідну кількість підписів (200 тис.) на свою користь. До найбільш відомих належали: Народний Рух України, Народно-демократична партія, блок «Національний фронт» (КУН, УРП і УКРП), СДПУ(о), КПУ, блок СПУ і СелПУ, «Громада», Партія «Реформи і порядок», Аграрна партія, Партія зелених. Проте найбільш гостра політична конкуренція розгорнулася між лівими, очоленими КПУ, та правими, які найпотужніше представлені РУХом. До речі, РУХ з метою зниження шансів лівих на політичну перемогу, виступав за об'єднання правоцентристських сил. Однак останні з багатьох причин (найчастіше через амбітність лідерів) відмовилися від передвиборної коаліції. В результаті багато партій і блоків не подолали чоторьохвідсотковий бар'єр та не мали представництва в парламенті. Дані вибори відрізнялися від двох попередніх тим, що велику роль почав відігравати тіньовий капітал і гостре політичне протистояння за місце у законодавчих органах представників регіональних, загальноукраїнських та міжнародних кланів.

За пропорційною системою до Верховної Ради пройшли: КПУ (24,65 % поданих голосів), РУХ (9,4 %), блок СПУ і СелПУ (8,55 %), Партія зелених (5,43 %), НДП (5,01 %), «Громада» (4,67 %), ПСПУ (4,04 %), СДПУ(о) (4,01 %). Близько порогової позначки були Партія «Реформи і порядок» (3,13 %), Аграрна партія (3,67 %), блок «Трудова Україна» (3,4 %). За результатами виборів висуванців від політичних партій у мажоритарних округах кількість мандатів розподілилась наступним чином: Партія регіонального відродження України здобула 28 мандатів, Аграрна партія України - 20 мандатів, Народно-демократична партія - 16 мандатів, Партія «Реформи і порядок» - 11 мандатів, СДПУ (о) - 8 мандатів [156].

Аналізуючи парламентські вибори 1998 р., Б. Козак відзначає, що загальний рівень «партизації» парламенту зріс завдяки виборам половини депутатів за партійними списками, а партійність у мажоритарних округах зовсім не сприяла перемозі. З цього приводу ним були виокремлені такі проблеми:

· фінансово-промислові та адміністративні еліти ще не були зацікавлені в розбудові сильних політичних партій для перемоги на виборах;

· незважаючи на високий виборчий бар'єр, змішана система сприяла появі сотень карликових протопартій та формуванню мультипартійності [85, с. 106-107].

Проте саме в цей період змінюється характер політичної конкуренції: вона точиться не між окремими кандидатами у депутати, як це відбувається за умов використання мажоритарної системи, а між політичними партіями та їхніми блоками, що є можливим тільки в рамках пропорційного представництва. Таким чином, можна зробити висновок, що під час електоральної боротьби 1998 року закладаються підвалини політичної конкуренції в Україні. Ці процеси знаходять подальший розвиток у 2000 році, який доктор політичних наук М. Розумний визначає роком появи реальної політичної конкуренції, що мала на меті недопущення монополізації влади однією групою над усіма сферами державного управління [203, с. 9].

У цей період готується Закон України «Про політичні партії в Україні», який було прийнято 5 квітня 2001 р., та нова редакція виборчого законодавства. Закон, присвячений політичним партіям, сприяв подальшій демократизації політичної системи України, створював правові рамки функціонування політичних партій і мав на меті формування сильної багатопартійної системи. Але, не зважаючи на те, що Венеціанська комісія Ради Європи «Демократія через право» дала позитивну оцінку Закону України «Про політичні партії в Україні», він не містить норм, які б регламентували порядок протікання міжпартійної конкуренції, що гальмує налагодження політичної комунікації та системи міжпартійних відносин, що у свою чергу впливає на якісне формування партійної системи України.

Необхідно зауважити, що цим законом було запроваджено електоральну функцію партій, яку український політолог А. Білоус, визначає основною функцією партії. Він стверджує, що законним шляхом приходу до влади є перемога на виборах, тому й ідеологія, й програма, й організаційна структура, й лідери партії в практичному сенсі слугують, насамперед, здійсненню цієї мети [16, с. 26]. Таким чином, прийняття даного закону мало сприяти формуванню сильних і відповідальних політичних партій, налаштованих на політичне представництво певних соціальних груп.

Наступні парламентські вибори відбулись у 2002 році у відповідності до Закону «Про вибори народних депутатів України» від 31.10.2001 р. Основним здобутком нової редакції закону стала ретельна регламентація технічних процедур виборчої кампанії. Така його специфіка зумовлена відсутністю правових традицій та політичної відповідальності у провідних акторів політичного процесу. На нашу думку, негативним моментом стало положення про те, що права висувати кандидатів у депутати позбулися трудові колективи та збори громадян, що значно знизило прозорість формування виборчих списків. Право висування кандидатів у депутати належало громадянам України, які досягли 18 років і мали право голосу, а реалізували вони це право через партії (блоки) або шляхом самовисування.

За результатами виборів до Верховної Ради у 2002 році потрапили наступні політичні партії (блоки): Блок В. Ющенка «Наша Україна» (23,57 % голосів виборців), КПУ (19,98 %), Блок «За єдину Україну!» (11,7 %), БЮТ (7,26 %), СПУ (6,87 %), СДПУ (о) (6,27 %) [156].

Даний виборчий процес характеризувався підвищенням рівня політичної конкуренції, використанням партіями політичних ідеологій як технологій залучення електорату, зростанням досвіду проведення передвиборчих кампаній в Україні, залучення іноземних політичних технологів (переважно російських) зумовили різке зростання у 2002 р. ролі політичних технологій за рахунок зменшення ваги інших, більш звичних чинників, зокрема традиційних технологій індустріального суспільства. На нашу думку, на низьку якість політичної конкуренції у цей період вплинули наступні чинники: правовий нігілізм, спричинений незнанням закону та відсутність належного реагування з боку владних органів; нездатність більшості політичних партій, які стали повноправними суб'єктами виборчого процесу, реалізувати окреслені законом функції (насамперед, участь у формуванні виборчих комісій, наявність спостерігачів тощо).

Характеризуючи виборчу кампанію 2002 року та її вплив на формування партійної системи, доктор політичних наук А. Пахарєв виділяє низку негативних чинників, що вплинули на перебіг політичної конкуренції:

· застосування брудних пропагандистських методів, що здебільшого полягають у збиранні та оприлюдненні компромату;

· опора на сумнівні виборчі технології під витонченою назвою «піар»;

· запекла ідеологічна боротьба не стільки проти політичних супротивників, скільки проти близьких за програмами суперників тощо [161, с. 4-5].

Таким чином, можна виявити наступні тенденції у розвитку політичної конкуренції у цей електоральний цикл: у зв'язку з різким збільшенням кількості політичних партій у цей період підвищується і рівень конкуренції між ними; більшість політичних партій формує власні місцеві осередки, завдяки чому констатуємо формування конкурентного середовища на регіональному рівні; основна лінія конкурентної взаємодії проходить за поділом партій на «президентські» та «антипрезидентські»; тенденцією також є те, що більшість політичних партій були не здатні конкурувати самостійно, в результаті чого відмічаємо блоковий характер протікання політичної конкуренції.

Специфікою реалізації української політичної конкуренції є вплив на даний процес адміністративного ресурсу. Політолог В. Мокан визначає адмінресурс як один із методів впливу на електорат, що здатний підвищити отриманий на виборах результат; як різновид виборчих технологій, що включає в себе широкий набір легальних, напівлегальних і відверто незаконних методів, які використовуються на всіх стадіях виборчої кампанії [135]. Зазначимо, що повне невикористання адмінресурсу у сучасних електоральних процесах неможливо, проте політологи відзначають тенденцію до поступового зниження його використання. Втім перші українські вибори характеризувалися значним використанням цього ресурсу влади.

Парламентські вибори 2006 року відбулись згідно зі змінами у законодавстві за пропорційною виборчою моделлю, що застосовувалася в єдиному багатомандатному окрузі. Громадяни України реалізовували своє активне виборче право шляхом голосування за списки кандидатів від політичних партій (блоків партій). Провідним актором політичного процесу стають політичні партії чи їхні блоки. Відповідно політична конкуренція змінює свій характер у бік міжпартійної.

До одного із найбільших недоліків даної виборчої системи фахівці відносять жорсткі загальнонаціональні списки кандидатів, що значним чином деперсоніфікує виборчий процес, а на перший план висуває проблеми, пов'язані із формуванням цих списків та дотриманням норм внутрішньопартійної демократії. Як варіант вирішення даної проблеми політологами та юристами пропонується, наприклад, застосування пропорційної системи регіональних партійних списків (так званий роз'єднаний електорат) або такого варіанту пропорційної системи, коли виборець окрім партії може голосувати і за конкретних кандидатів у партійних списках (метод голосування з преференціями).

Також не вщухали суперечки щодо обмежувального бар'єру, який встановлюється з метою забезпечення консолідації політичних сил та недопущення подрібнення народного представництва. Українським законодавством було запроваджено 3 % бар'єр, який у рівній мірі стосувався політичних партій та їхніх блоків. При цьому політологи, спираючись на європейську практику (Німеччина - 5 %, Угорщина - 4 %, Іспанія, Україна - 3 %), наголошують на доцільності збільшення виборчого бар'єру до 4-5 %. При цьому доцільним вважається його диференціація для політичних партій та блоків, як приміром у Польщі (для партій - 5 %, для блоків - 7 %).

Фахівці Українського незалежного центру політичних досліджень уважали основними недоліками діючої виборчої системи наступні:

· недостатнє інформаційне забезпечення виборчого процесу;

· звуження бази для висунення кандидатів у депутати, відсутність механізмів забезпечення пасивного виборчого права та зокрема прав жінок і меншин мати доступ до політичного управління;

· домінування партій лідерського типу у виборчому процесі, деперсоніфікація вибору.

А до провідних наслідків застосування даної виборчої моделі відносили:

· комунікаційна «прірва» між владою та суспільством, незадовільний рівень політичного дискурсу, зведення його в площину медіа-спектаклю;

· консервація політичних еліт і формування специфічного інтересу політичного класу, який полягає у збереженні панування і доступі до розподілу ресурсів та усуненні від управління більшості громадян;

· послаблення діяльності парламентських структур у царині законодавчого забезпечення стратегічних цілей суспільного розвитку. Політизація діяльності парламентських структур [92, с. 5].

У результаті виборів депутатські мандати у Верховній Раді розподіляли три політичні партії та два блоки партій. Більшість голосів виборців отримала Партія регіонів - 32,14 %, друге місце посів Блок Юлії Тимошенко - 22,29 %, третє - Блок «НАША УКРАЇНА» з 13,95 % голосів виборців. Також до ВРУ пройшли СПУ (5,96 %) та КПУ (3,66 %) [156].

Експерти Національного інституту стратегічних досліджень, аналізуючи перебіг та результати даної виборчої кампанії, відзначають наступне:

1. Це були перші вибори в Україні, засновані на вільній конкуренції політичних сил, практично не обмеженій монополізмом владної корпорації. В умовах відсутності централізованого адміністративного тиску, політичні сили, що змагалися за місця в парламенті, самостійно визначали свою програмну, іміджеву, технологічну специфіку, практично безперешкодно формували власний кадровий, концептуальний, фінансовий і медійний ресурси.

2. Це були перші вибори, проведені за пропорційним виборчим законодавством. Ця обставина спонукала і суб'єктів виборчого процесу, і виборців, і групи впливу робити свій вибір і приймати необхідні рішення (зокрема, щодо формування виборчого списку, ідеологій, тактики і стратегії виборчої боротьби), засновуючись переважно на брендових і корпоративних технологіях.

3. Вагомим фактором кампанії-2006 був ідеологічний вакуум, що утворився внаслідок перманентної кризи суспільних очікувань 1990-х - початку 2000-х рр. Результатом стало переважання негативних мотивацій (голосування проти домінування ворожого політичного угруповання), що зробило ключовим елементом виборчої кампанії протиставлення символів, цінностей, ідентичностей та сприяло загостренню виборчої боротьби.

4. Вибори відбувалися під впливом конфлікту всередині вітчизняної політичної еліти, що досягнув свого апогею впродовж кризового періоду 2004 - початку 2005 рр., перейшов у фазу кооперації протилежних угруповань, їхньої часткової передислокації і поступового «стирання» лінії фронтального протистояння. Така дифузія політичних суб'єктів, що нерідко сприймалася мобілізованим електоратом як «зрада ідеалів», була цілком закономірною в контексті виборчої прагматики, яка передбачає найбільш жорстку конкуренцію всередині електоральних ніш [152].

У цей же час у зв'язку з реформуванням форми правління та переходом України до парламентсько-президентської республіки відбувається посилення ролі парламенту в політичній системі, що висуває нові вимоги до механізмів політичної відповідальності, якості політичної конкуренції та підвищення рівня політичної культури учасників політичного процесу загалом. Парламентська модель передбачає вищу міру конкуренції політичних сил, але, разом із тим, і зростання ризиків нестабільності, що супроводжують діяльність органів влади, сформованих на коаліційній основі. Компенсувати такі ризики в європейській традиції парламентаризму покликана відповідна політична культура, що включає норми відповідальної і принципової поведінки усіх політичних сил, представлених у парламенті - як у більшості, так і в опозиції. В Україні рівень політичної культури як населення, так і суб'єктів політичного процесу наднизький, тому політична конкуренція загострюється та набуває деструктивного характеру.

У підсумку дане загострення політичних відносин перейшло у стан політичної кризи, що спричинило проведення позачергових парламентських виборів 30 вересня 2007 р. До парламенту пройшли п'ять політичних сил: Партія регіонів, що отримала 34,37 % голосів виборців, БЮТ з 30,71 %, Блок «НАША УКРАЇНА - НАРОДНА САМООБОРОНА» зібрав 14,15 %, КПУ - 5,36 % та «Блок Литвина» з 3,96 % голосів виборців. Упритул до тривідсоткового бар'єру наблизилась СПУ, здобувши 2,86 % голосів [156]. Отже, порівняно з виборами 2006 р. підсилив свої позиції БЮТ, «Блок Литвина» та КПУ. Подібні з результатами попередніх виборів відсотки на позачергових виборах отримали Партія регіонів та трансформований Блок «НАША УКРАЇНА».

Погоджуючись із відомими українськими політологами (Ю. Шведою, М. Розумним), відзначимо, що зовнішнім приводом для проголошення президентом про проведення позачергових виборів 2007 р. в Україні стала політична корупція в парламенті, однак реальною причиною були наполегливі й небезуспішні спроби збільшення повноважень парламентсько-урядової більшості й суттєве скорочення повноважень президента. Консолідоване голосування фракцій партії «Батьківщина» та парламентської більшості (ПР, СПУ та КПУ) за Закон про Кабінет Міністрів України дало можливість відхилити всі зауваження президента й подолати вето, накладене на нього. Можливість такого об'єднання, яке формувало конституційну більшість (більше 300 голосів), очевидно й стало останнім аргументом для президента й підштовхнуло його до прийняття рішення про проведення позачергових виборів парламенту.

Специфічною рисою політичної конкуренції у цей період є її кризовий характер, використання окремими політичними силами регіональних, культурних і світоглядних відмінностей з метою політичного тиску, що призвело до руйнування системи владних балансів і противаг.

У цілому у Верховній Раді України за результатами виборів 2007 р. суттєвих змін не відбулось. Найбільш міцні позиції мала Партія регіонів, посилив свої позиції порівняно з виборами 2006 р. БЮТ, значно зменшила кількість депутатських мандатів НСНУ, на зміну СПУ, очолювану О. Морозом, прийшов Блок В. Литвина. При цьому НСНУ виявилася найбільш неконкурентним гравцем, не дивлячись на спроби поліпшити свої представництво у парламенті завдяки новим обличчям у складі, використанню адмінресурсу, а також агітацією з боку президента країни В. Ющенка. Фактично можна стверджувати, що результат блоку є певним рейтингом самого президента, що яскраво продемонстрували президентські вибори 2010 р., коли діючий президент навіть не потрапив до другого туру.

Отже, позачергові вибори 2007 р. дали можливість здійснити певне перегрупування політичних сил, змінити тактику політичної конкуренції, посилити слабкі сторони, уважно вивчити опонентів та підготуватися до проведення президентських виборів 2010 р.

На нашу думку, можна констатувати, що в Україні закріпилася демократична практика вільної конкуренції політичних сил, що передбачає ненасильницьку зміну влади в результаті народного волевиявлення. Перехід до пропорційної виборчої системи не супроводжувався, на жаль, суттєвим підвищенням відповідальності політичних суб'єктів і готовністю виборців робити свідомий вибір на підставі партійних програм і довіри до партійних кадрів, представлених у виборчих списках. У більшості випадків ішлося про вимушене слідування правовій процедурі, з якої вилучався реальний політичний зміст.

Таким чином, можна зробити висновок, що, не зважаючи на постійні зміни українського законодавства, існує безліч проблем у електоральні системі, які потребують негайного вирішення. Американський політолог Г. Маєр, аналізуючи взаємодію виборчого права і політики, відзначає, що «виборче право, як порядок, що визначає конкурентні умови завоювання, утримання й втрати політичної влади, що втілюється у виборчому законодавстві, неминуче припускає фактичне домінування потужних політичних сил. Однак законодавець бачить цю проблему й намагається закріплювати умови справедливої боротьби. Чи зможе взяти гору право в змаганні з політикою, це залежить від рівня розвитку правової культури суспільства. Значною мірою це визначає й ступінь незалежності й верховенства конституційного суду, який покликаний бути гарантом чесних виборів» [121, c. 22]. Тому на порядку денному постає питання щодо виправлення недоліків у виборчому законодавстві, підвищення рівня правової культури українського суспільства, а також максимально знизити вплив на судову владу з боку політичної кон'юнктури та конкуренції.

Останні на сьогодні парламентські вибори відбулися 28 жовтня 2012 р. на основі Закону України «Про вибори народних депутатів України» від 17.11.2011 р. Закон повернув змішану виборчу систему на кшталт системи виборів 1998 та 2002 рр., коли 225 народних депутатів обираються за пропорційною системою у загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати, а 225 депутатів - за мажоритарною системою в одномандатних виборчих округах.

Серед особливостей та інновацій, які було запроваджені даним актом, необхідно виділити наступні:

· було збільшено прохідний відсоток, якій мають подолати партії, щоб отримати депутатські мандати, до 5 %. Аргументація на рахунок такого збільшення була такою: даний бар'єр дозволить «відсіяти» невпливові політичні партії, сприятиме структурації парламенту, а також даний відсоток є загальноприйнятим у європейському праві;

· закон забороняє участь у виборах блокам політичних партій. На думку експертів Центру Разумкова, дана норма була спрямована на усунення від участі у виборах блоку опозиційних партій, а також блоків, які вже були відомі виборцям за попередніми виборами БЮТ, БЛ тощо. При цьому експерти констатують, що в європейській практиці навіть за умови обмеження участі блоків у виборах, не існує повної їх заборони [160, с. 22]. Наявність даної норми призвела до об?єднання опозиційних сил та участі їх у виборах єдиним списком від ВО «Батьківщина». До подібних дій вдавалися також Партія регіонів та «Сильна Україна», коли напередодні виборів членів «Сильної України» закликали увійти до лав Партії регіонів, а саму партію було ліквідовано шляхом саморозпуску;

· у законі відсутній ефективний механізм підвищення прозорості фінансування виборчого процесу. Зокрема, експерти Венеціанської комісії зауважують, що у законі про вибори доцільно «надавати до і після виборів повну інформацію про джерела фінансування кампанії та суми фінансових внесків, а також про статті і суми видатків в рамках кампанії», здійснювати «незалежний моніторинг фінансування політичних партій та виборчих кампаній» та встановити «ефективні пропорціональні та стримуючі санкції за порушення положень щодо фінансування виборчих кампаній» [61]. Подібних норм закон не містить, таким чином, проблема фінансування політичних партій залишається невирішеною та гострою, сприяє використанню неправових форм політичної конкуренції;

· законом передбачено відсутність пункту «Проти всіх» у виборчому бюлетені. На думку політолога В. Фесенка, скасування цієї графи може призвести до того, що частина виборців просто не прийде на вибори і буде низькою явка виборців, з іншого боку, частина людей, які мають протестні настрої, може спрямуватися на підтримку найбільш радикальних політичних сил - наприклад, на Заході - ВО «Свободи», на Сході можуть підтримати якісь ліворадикальні чи популістські політичні проекти [65]. Дані соціологічних опитувань підтверджують цю думку. Так, за вимірами соціологічної компанії Research & Branding Group на питання: «Якби у виборчих бюлетенях був пункт «проти всіх», то чи скористалися б ви ним 28 жовтня 2012 року під час голосування за партійними списками?», 17 % респондентів відповіли: «У цілому, так». Водночас, 76 % опитаних обрали відповідь «В цілому, ні», а 7 % було важко відповісти [211].

Також відзначимо, що за даними ЦВК понад 1 млн. виборців зіпсували виборчі бюлетені, що склало приблизно 3,5 % від загальної кількості тих, хто прийшли на вибори [156]. При цьому необхідно відмітити, що громадяни дописували в бюлетенях пункт «Проти всіх», а також пропонували альтернативних кандидатів.

За результатами парламентських виборів 2012 р. до Верховної Ради України по загальнодержавному багатомандатному виборчому округу пройшли представники Партії регіонів (30 %), ВО «Батьківщина» (25,54 %), Політичної партії «УДАР Віталія Кличка» (13,96 %), КПУ (13,18 %), ВО «Свобода» (10,44 %). Відповідно результатів голосування в межах одномандатних виборчих округів 113 депутатських мандатів отримали представники Партії регіонів, 39 - ВО «Батьківщина», 12 - ВО «Свобода», 6 - Політичної партії «УДАР Віталія Кличка», 3 - політичної партії Єдиний центр, 2 - Народної партії, по одному представнику від партій «Союз» та Радикальної Партії Олега Ляшка, 43 депутати пройшли як самовисуванці [156]. Дана статистика переконливо доводить, що такий прийом виборчої інженерії, як зміна виборчої системи країни напередодні виборів, був стовідсотково вигідний представникам Партії регіонів, які здобули кількісну перевагу в парламенті завдяки депутатам, що отримали свої мандати у одномандатних виборчих округах.

У цілому, застосування змішаної виборчої системи мало як позитивні, так і негативні наслідки. Так, до позитивних можна віднести підвищення значимості окремого народного депутата та вищий ступінь незалежності депутатів-мажоритарників; до негативних - зростання політичної корупції, використання тіньового фінансування виборчої кампанії та нелегітимних технологій у процесі політичної конкуренції, значні проблеми при створенні парламентської більшості та голосуванні у Верховній Раді України.

Аналіз еволюції форм конкуренції в рамках виборчого процесу дозволяє нам зробити висновок, що за двадцять два роки розбудови української політичної системи на рівні еліти відбуваються важливі процеси корпоративізації, ієрархізації, а також остаточного вироблення неформальних правил співжиття і конкурентної боротьби за владу.

Також відзначимо, що в Україні конкурентна взаємодія еліт відбувається за двома моделями: горизонтальною та вертикальною. У вертикальній моделі Президент виступає актором-гегемоном, який контролює стратегічні позиції політичного життя, встановлює власні правила гри, і, таким чином, впливає на перебіг політичної конкуренції. Функціонування політичних партій у цій моделі відбувається під контролем Президента, який також регулює процес оновлення еліти. Горизонтальна модель передбачає підвищення ролі політичних еліт, появу елементів поліархії, зниження центрального впливу на перебіг політичного процесу, політичної конкуренції, зокрема. Таким чином, в Україні відбувається зміна зазначених моделей: горизонтальна за часів президентства Л. Кравчука змінилася вертикальною під час перебування на даній посаді Л. Кучми. Після обрання В. Ющенка знову домінують елементи горизонтальної моделі, у якості провідних політичних акторів виступають політичні партії. Після перемоги на президентських виборах 2010 року В. Януковича відбувається реконструкція вертикальної моделі, коли президент є домінуючим актором, а політична конкуренція набуває контрольованого характеру.

2.2 Опозиційна діяльність як форма конкурентної взаємодії еліт

Сучасні політологи, спираючись на досвід функціонування політичних систем розвиненої демократії, стверджують, що публічність та конкурентність політичної сфери виступає провідним чинником формування ефективної політики. При цьому відзначимо, що провідними механізмами реалізації політичної конкуренції виступають вибори, функціонування політичних партій та опозиційна діяльність. Остання, у свою чергу, забезпечує альтернативність у прийнятті політичних рішень і шляхах розвитку держави, а також демократичний поступ політичної системи. Таким чином, політична опозиція виступає суттєвою складовою демократії й у сукупності із вільними ЗМІ є індикаторами демократичності політичного режиму.

Ґрунтовне дослідження даного політичного інституту проводив у своїй роботі «Політичні опозиції у західних демократіях» сучасний американський політолог Р. Даль. Зокрема, ним було сформульовано критерії, що забезпечують демократичний характер політичних систем, відповідно створюють умови існування політичної опозиції:

· свобода думки та висловлювань, у тому числі можливість доведення опозиційних міркувань меншості до відома інших громадян і керівних інститутів держави;

· можливість брати участь у політичному житті;

· у випадку політичного конфлікту - контроль більшості громадян, виборців і обраних посадових осіб над рішеннями уряду;

· раціональність у політичному обговоренні й ухваленні рішень, розуміння громадянами та лідерами держави висунутих цілей і відповідних засобів їхнього досягнення;

· згода під час прийняття політичних рішень про необхідність мінімізації кількості та рівня обурення і примусу стосовно переможеної меншості та максимізація кількості громадян, які вважають, що прийняті рішення відповідають їхнім цілям;

· мирний спосіб розв'язання конфліктів і зменшення політичного насильства;

· вирішення термінових питань політики, коли уряд звертає увагу на будь-яке питання, розцінене значною кількістю громадян або лідерів як термінове, важливе, і приймає рішення, що задовольняють найбільшу кількість громадян;

· широка довіра і лояльність до Конституції та демократичних процедур у державі [282, с. 112-118].

Також Р. Даль розробив власну типологію політичної опозиції, використавши у якості критерію мету її створення. Політолог виокремлює структурну опозицію, що прагне змінити або запобігти змінам у головних сферах функціонування держави: політичний курс уряду, тип політичної системи, тип політичного режиму, соціально-економічна структура; та неструктурну, яка прагне здійснити лише деякі зміни або, навпаки, запобігти їм у політичному курсі країни чи складі уряду. Ця опозиція може підтримувати конструктивні відносини з владними структурами, залишаючись лояльною до існуючого політичного режиму, типу політичної системи, обраного політичного курсу та соціально-економічної структури держави.

У наступних своїх розвідках, зокрема, в роботі «Поліархія. Участь та опозиція» Р. Даль аналізує особливий тип політичного режиму - «поліархію», основною рисою якого є поєднання двох характеристик: високої терпимості до опозиції, тобто до тих, хто протидіє діям уряду, та широких можливостей участі у впливі на поведінку уряду та навіть у зміщенні мирним шляхом офіційних осіб держави.

Дж. Сарторі у роботі «Партії та партійні системи» вирізняє два типи опозиції: відповідальну та безвідповідальну. Перша характеризується тим, що її представники ведуть свою діяльність, дотримуючись певних «правил гри», взаємодіють з представниками владних кіл, виходячи з ідеї тимчасовості свого перебування як при владі, так і в опозиції, і перебуваючи в останній, готуються до завоювання влади інституційними засобами. Тому, критикуючи дії влади, така опозиція не виступає проти засад самої політичної системи. У свою чергу, безвідповідальна опозиція в прагненні змінити уряд використовує всі засоби без правових, а часом і без моральних обмежень. На жаль, в Україні дії опозиції дозволяють класифікувати її саме як безвідповідальну.

Інший політолог Х. Лінц взяв за критерій виділення типів опозиції рівень їхньої терпимості. Відповідно він виокремлював три типи:

· лояльну опозицію, в якій основна частина опозиційних партій і рухів у межах політичної системи є терпимими щодо дій уряду;

· напівлояльну опозицію, коли представники опозиційних сил виступають проти радикальних реформ у суспільстві;

· нелояльну опозицію, до якої належать партії, рухи чи організації, які чітко заперечують існуючу політичну систему [279].

До речі, визначаючи умови консолідації демократії, Х. Лінц разом із А. Степаном наголошують на обов'язковості наявності опозиції до діючої у державі влади [279, с. 11].

Окрім питань визначення ролі, статусу, типів політичної опозиції науковці приділяють увагу також методам опозиційних дій. Так, теоретик ненасильницького супротиву Дж. Шарп виділяє 198 методів ненасильницької політичної боротьби, що застосовується опозицією в різних ситуаціях. Серед зазначених автором засобів зустрічаємо: політичне втручання (громадянська непокора «нейтральним законам», робота без співробітництва, подвійний суверенітет та створення паралельного уряду), соціальне втручання (створення альтернативних соціальних структур та систем комунікацій), політичний траур, офіційні заяви тощо [256].

Сучасні дослідники зазвичай поділяють опозицію на парламентську та позапарламентську. Перша складається у межах парламенту з депутатів тих партійних фракцій, які не ввійшли до проурядової більшості. Вона передбачає альтернативну до виконавчої влади і парламентської більшості позицію і ґрунтує свої дії не лише на фракції, а на активності розгалуженої мережі регіональних та місцевих партійних організацій і партійних представництв в органах місцевого самоврядування. Позапарламентська опозиція представлена політичними силами, які не мають власних представників у парламенті і тому свою критичну настанову щодо уряду реалізують передусім через ЗМІ та різноманітні публічні акції. Цим займаються, звісно, і репрезентанти парламентської опозиції, але у стабільній суспільно-політичній ситуації їхньою головною ареною опанування урядові залишаються парламент і представницькі органи влади, і тільки у разі суспільної кризи - вулиця [51].

Російський дослідник Ю. Нісневич, аналізуючи роль опозиції у процесі протікання політичної конкуренції, відзначає, що остання об'єктивно повинна мати місце в діяльності законодавчої влади, і один із засадничих принципів роботи парламенту полягає саме в конкурентно-дискусійному обговоренні законів та інших актів, що приймаються парламентом. У ході такого обговорення, а також шляхом внесення альтернативних проектів законів опозиційна парламентська меншість покликана виявляти і виносити на публічне обговорення недоліки і наслідки дії законів, пропонованих правлячою парламентською більшістю і сформованим ним урядом, а також президентом при президентській і змішаній формі правління. Відповідальна парламентська більшість має бути зацікавлена в опозиційній критиці проектів законів для того, щоб вже на стадії розгляду в парламенті були виявлені і усунені їх можливі недоліки.

Також політолог наголошує, що у діяльності парламенту з урахуванням його контрольної функції парламентська опозиція виконує найважливішу роль «політичного санітара», який на основі політичної конкуренції забезпечує публічність і контроль діяльності парламенту в цілому, правлячої парламентської більшості і сформованого ним уряду, а також інших гілок і органів державної влади [146].

Таким чином, сильна політична опозиція не може обмежуватися критикою влади, вона діє конструктивно і відповідально, пропонує альтернативні шляхи рішення найгостріших проблем, які дадуть найкращий результат. Наприклад, опозиція не просто говорить, що впроваджувана бюджетна політика неефективна, а розробляє і пропонує суспільству альтернативний бюджет. І, нарешті, сильна опозиція повинна мати ясне розуміння того, в якому напрямку повинна розвиватися країна, до яких цілей прагнути. Сильна опозиція має змусити владу бути ефективною або змінити її та на справі доводити людям правильність своїх програмних установок.

Щодо України, то фахівці стверджують, що становлення та діяльність політичної опозиції в постсоціалістичній Україні розвивалися специфічно, інколи невідповідно до законів її прояву в західних демократіях. До парламентських виборів 2002 року оформленої опозиції в Україні не було, адже вибори до Верховної Ради України, що проводилися за змішаною пропорційно-мажоритарною системою, не давали змоги структурувати фракції парламенту за чіткими ідеологічними чи партійними критеріями. Фактично опозиційна діяльність зводилася до абсолютного неприйняття політики «злочинної влади». В ролі постійних опонентів виступали ліві (Комуністична та Соціалістична партії України) або праві (РУХ, ХДП, УРП, «Собор» та ін.). У парламенті виникали ситуативні опозиційні групи щодо конкретних рішень, спрямованих на створення переваг тим чи іншим бізнесовим групам [68, с. 237].

При цьому історія опозиційної діяльності в Україні має давні корені. Навіть за часів князівської держави існувала централізована опозиція. Прояви опозиційної діяльності знаходимо за часів Запорізької Січі. На початку ХХ ст. опозиційні сили діяли під час функціонування Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, на початковому етапі існування влади Рад. Звісно, що під час розквіту тоталітарної держави Радянського Союзу навіть за натяк на опозиційність людину жорстко карали. Проте приблизно з другої половини 80-х років ХХ ст. у СРСР посилюються опозиційні настрої, спричинені Чорнобильською катастрофою, антиалкогольною кампанією та горбачовською «перебудовою». Опозиційні політичні сили розпочали свою діяльність у всіх союзних республіках, не виключенням була і Україна. Враховуючи відсутність відповідного законодавства, головними опозиціонерами були громадські організації, які згодом оформили статус політичної партії. Так, опозиційні політики гуртувались навколо Народного руху за перебудову, що пропагував ідеї державного суверенітету. Вперше парламентська опозиція сформувалась після виборів до Верховної Ради України у 1990 р. Тоді саме Рух, створивши парламентську опозицію - Народну Раду, виступав головною опозиційною силою до КПРС.

Наступні парламентські вибори 1994 року, що проводились з використанням мажоритарної системи, також не сприяли інституціоналізації опозиції. Погоджуючись з експертами, зауважимо, що до 2000 р. опозиційність в Україні мала ситуативний та залежний від індивідуальної волі політиків характер. «Касетний скандал», громадянська акція «Україна без Кучми» та політична криза протягом 2000-2001 рр. ознаменували якісно новий етап розвитку української опозиційності, для якого були характерні, з одного боку, безкомпромісність, відкритість та відносна організованість, а з іншого - підтримка з боку населення. Так, дані соціологічного опитування Центру Разумкова, що було проведене у травні 2002 р., свідчать, що понад 55,4 % опитаних повністю або частково погоджуються з твердженням про необхідність існування опозиції для нормального політичного розвитку України, а частково або повністю не погодилися з цим твердженням лише 16,6 % респондентів [153].

Серед основних причин, що не сприяли консолідації опозиційних сил у цей час, можна виділити наступні: наявність трьох опозиційних центрів, репрезентованих СПУ під керівництвом О. Мороза, «Батьківщиною» -Ю. Тимошенко та Всеукраїнським громадським комітетом опору «За правду!»; відсутність конструктивної програми опозиційних дій та розвитку країни загалом, а всі опозиційні гасла будувались на радикальній критиці влади; відсутність систематичної роботи з електоратом в регіонах; відсутність харизматичного лідера, який би міг на той час об'єднати опозиційні сили.

Загалом, на думку І. Жданова, за часів президентства Л. Кучми специфіка функціонування опозиції була зумовлена наявною політичною ситуацією та балансом сил у ній. По-перше, основним об'єктом, на який опозиціонери спрямовували свою критику, був Глава держави та його політичний курс. Оскільки обсяг конституційних повноважень Президента на той час давав можливість контролювати практично всю вертикаль виконавчої влади, а законодавче закріплення статусу парламентської більшості було відсутнє, всі важелі визначення політики держави знаходилися в руках Л. Кучми. По-друге, всі спроби організованої опозиційної діяльності були об'єднанням «проти», а питанням розроблення компромісної програми подальшого розвитку держави приділялося другорядне значення. Таким чином, опозиційність передбачала: а) чітко артикульоване, публічно висловлене критичне ставлення до політики Президента; б) неучасть у здійсненні цієї політики через відсутність представників партій або блоків партій у складі Адміністрації Президента України, Кабінеті Міністрів України та інших центральних органах виконавчої влади [63, с. 46].

За результатами перших виборів, що відбулися вперше за змішаною пропорційно-мажоритарною системою, у Верховній Раді України сформувались системна та позасистемні опозиції. Якщо перша намагалася модернізувати систему політичних та економічних відносин, що склалися в країні, то інша наполягала на докорінній зміні політичного устрою взагалі.

Системна опозиція була представлена декількома напрямками: правоцентристським, який, у свою чергу, поділявся на поміркований, що був представлений Блоком В. Ющенка «Наша Україна» та мав 111 місць у парламенті, та радикальний, репрезентований Блоком Ю. Тимошенко, що отримав 23 депутатські мандати; та лівоцентристським у складі Соціалістичної партії України під керівництвом О. Мороза. Дана політична сила мала у парламенті 21 депутатський мандат. При цьому дані політичні сили мали суттєві переваги на той час: їх очолювали харизматичні лідери, вони мали власні програми стабілізації соціально-економічної ситуації в країні, а також, про що свідчать результати виборчих перегонів, значну електоральну підтримку. Проте, не зважаючи не це, означені політичні сили мали слабку переговорну здатність та різний ступінь радикалізму, перш за все, по відношенню до діючого Президента Л. Кучми.

Позасистемна опозиція була представлена Комуністичною партією України на чолі з П. Симоненком. 63 місця у парламенті дозволили б даній силі шляхом об'єднання, наприклад із «Нашою Україною» створити потужну парламентську опозицію, що мала б значні важелі впливу на прийняття політичних рішень. Але нездатність політичних лідерів домовлятися, йти на компроміс не дозволила представникам КПУ обійняти важливі державні посади.

Підсумовуючи результати цих виборів, необхідно відзначити, що в цілому вони були дуже успішними для опозиційних політичних сил. Так, у сукупності «Наша Україна» та БЮТ мали у парламенті 57,74 % місць, проте дії провладних партій та блоків («За єдину Україну!» та СДПУ (о)) із залучення депутатів-мажоритарщиків, а також відсутність єдності у опозиціонерів завадили вищезазначеним партіям сформувати парламентську більшість. Позитивним здобутком у цей період можна вважати підписання депутатами з КПУ, СПУ, БЮТ Меморандуму фракції «Наша Україна» з приводу необхідності політичного реформування та переходу до парламентської системи правління. Дану подію можна кваліфікувати як перший крок на шляху до інституціоналізації парламентської опозиції в країні.

Дії опозиціонерів напередодні та під час президентської кампанії 2004 р. сприяли перемозі В. Ющенка, який разом із Ю. Тимошенко очолював опозиційний табір. Українська дослідниця В. Сичова вважає, що дії опозиції також сприяли зміні політично-управлінської еліти на центральному (Уряд, Прем'єр-міністр Ю. Тимошенко) та регіональному (керівництво державних адміністрацій) рівнях. Уперше в Україні склалася ситуація диспаритету - знаходження на центральному та регіональному рівнях влади представників конкуруючих партій: нова опозиція в парламенті (СДПУ(о), Партія регіонів та КПУ) на регіональному та місцевому рівнях у більшості регіонів репрезентувала владу [213].

Наступні вибори до Верховної Ради проводились уперше з використанням пропорційної системи та в умовах вступу в дію змін до Конституції України з 1 січня 2006 р., коли форма правління змінилася з президентсько-парламентської республіки на парламентсько-президентську. Дані умови сприяли консолідації опозиційних партій, залученню опозиції до прийняття найважливіших політичних рішень. У Верховній Раді України V скликання сформувалася парламентська більшість («антикризова» коаліція) переважно із тих політичних сил, що знаходилися нещодавно в опозиції до уряду та Президента України - найбільшої фракції «Регіони України» та фракцій СПУ й КПУ. Лідер коаліції В. Янукович став Прем'єр-міністром. В опозиції опинилися фракції БЮТ (вересень 2006 р.) та «Наша Україна» (жовтень 2006 р.).

У результаті загострення відносин по лінії президент-уряд-парламент, що виникло головним чином унаслідок неналежного унормування розподілу владних повноважень, Президент В. Ющенко оголосив про розпуск парламенту та проведення позачергових парламентських виборів. Дане президентське рішення було зумовлене, у тому числі, і зростанням політичного впливу парламентської опозиції. Відповідно результатів виборів, значного переформатування парламенту не відбулось - лише на зміну СПУ прийшов Блок Литвина. Тим не менш, у ВРУ VI скликання владу отримала політико-управлінська контреліта: опозиціонери Верховної Ради України 2006 р. - БЮТ та НУ-НС сформували парламентську більшість і прем'єрське крісло зайняла Ю. Тимошенко. Цього разу Партія регіонів представила опозицію. При цьому окрім уже традиційної парламентської більшості та опозиції у парламенті 2007 р. з'явилась неопозиційна парламентська меншість у складі депутатів Блоку Литвина та Комуністичної партії України. Саме від її прихильності залежала доля певних політичних рішень.

На відміну від парламенту попереднього скликання, політична опозиція отримала більше можливостей щодо контролю за діями влади, увійшовши до керівництва п'ятьох парламентських комітетів, яким належить дана функція. Так, представники опозиції стали головами комітетів свободи слова та інформації та регламенту, депутатської етики та забезпечення діяльності Верховної Ради України. Комітети з питань бюджету та прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин очолили представники парламентської меншості. З опозиційних депутатів було обрано першого заступника комітету з питань бюджету; голову одного з підкомітетів комітету з правової політики та секретарів комітетів з питань бюджету та свободи слова та інформації [88].

Необхідно відзначити, що не зважаючи на зростання негативного ставлення населення до політичної сфери в цілому, соціологічні дослідження, проведені у 2007 р., свідчать, що рівень усвідомлення необхідності функціонування опозиції у державі зростає. Так, у 2007 р. у рамках річної програми «Ментальні основи вибору» Інститутом Горшеніна було проведено соціологічне опитування. На запитання експертів Інституту, чи потрібна Україні опозиція, дві третини респондентів відповіли ствердно. Перш за все, на користь наявності опозиції висловилися мешканці Харківської області - 81,7 % позитивних відповідей; Галичини - 74,3 %, Поділля - 80 %, Київщини - 69,3 %, жителі Буковини і Закарпаття - 65 %. За даними соціологічного дослідження, суперечливими є оцінки жителів центральних областей України (Кіровоград, Полтава, Черкаси), Криму, Волині, Північного Сходу (Сумська, Чернігівська області) - позитивну відповідь у цих регіонах дали від 45 % до 50 % респондентів. Менш зацікавлені в існуванні опозиції жителі Донбасу, ототожнюючи, очевидно, саме поняття опозиції з конкретною політичною силою [199].