Формування політичної конкуренції еліт в сучасній Україні

Таким чином, політолог наголошує на провідній ролі еліти у розбудові держави і однією з причин поразки національної революції визначає саме слабкість та нечисленність української еліти - аристократії, яка ще до того ж спиралася на традиції чужої державності та політичних культур. Тому вирішальною передумовою нового відродження української держави, вважав він, повинно стати формування української національної аристократії. На подібних позиціях стояли й інші українські політичні теоретики (С. Томашівський, В. Кучабський).

Другий напрям української елітології, перш за все, був репрезентований Дмитром Донцовим. У своїй праці «Націоналізм» та численних статтях він, спираючись на думки Ф. Ніцше, Ж. Сореля, В. Парето, Г. Зіммеля, сформулював основні положення нового українського націоналізму. Важливе місце в цій теорії займав постулат про утворення національної еліти - «вибраної ініціативної меншості». Д. Донцов писав з цього приводу, що не народні маси творять історію, а відважна, спрагнена влади ініціативна меншість, яка є підставою «всякого майже суспільного процесу. Така меншість, - продовжував він, - ... це група, яка формує неясну для «неусвідомленої маси ідею, робить її приступною цій масі і, нарешті, мобілізує «народ» для боротьби за цю ідею». Тому, твердив він, «ніколи пасивна юрба, лише активна меншість є суспільнотворчою силою...». Основними завданнями цієї еліти є внесення у свідомість українства національної ідеї, націоналістичної ідеології та формування нової психології. «Мусимо, - писав Д. Донцов, - набрати віри у велику місію своєї ідеї і агресивно ту віру ширити. Нація, яка хоче панувати, повинна мати й панську психіку народу-володаря». Відповідно концепції Д. Донцова, в основі націоналістичної ідеології повинні бути «органічність і віра в культурі, власновладність у державі, провідництво, ієрархія у громаді» [59, c. 287, 312, 339].

Ідеї елітарності Д. Донцов розвинув і в численних статтях, у яких, зокрема, зазначав, що при формуванні національної еліти треба «віднайти в собі із тьми минулого старі інстинкти, які прищепили колись нашій солодкій полудневій вдачі північні вікінги» [58, с. 254]. Отже, на відміну від раціоналістичного підходу В. Липинського, Д. Донцов спирався насамперед на ірраціональні, навіть містичні чинники у справі формування української еліти. Визначальним чинником у нього виступала воля до панування, до боротьби, утвердження сильного характеру, віри в себе, і навіть крові певного, вищого ґатунку.

Д. Донцов писав, що кожна нація, яка бажає сформувати власну еліту, повинна виховати її на «революції характеру» наступного покоління, «який зробить з наших ідей аксіоми, з переконань - догму віри, щоб сиділи вони не в книжках і програмах, а в крові» [59, с. 123]. Певною кульмінацією еволюції поглядів Д. Донцова з цього питання стала стаття «Партія чи Орден?», в якій зроблений аналіз тогочасних європейських політичних партій, зокрема фашистських та більшовицької. На його думку, такого типу політичні партії перетворилися у своєрідні політичні ордени на кшталт середньовічних чернечих орденів не лише тому, що спираються на сувору дисципліну, порядок, а й тому, що будуються на засадах ірраціональної віри в ідеологічні догми, а також на провідну ідею усіх орденів - на ідею «активної меншості, яка провадить більшість» [59, c. 223]. Саме ця елітарність, антидемократичний характер такого типу партій, на його думку, був потрібний для партії українського націоналізму, перед якою стояли завдання твердої, жорстокої боротьби за владу з силами переважаючих противників.

Варто додати, що під час Другої світової війни Д. Донцов написав ще одну працю «Дух нашої давнини» (1943 р.), в якій сформулював «ідею ієрархізованої суспільності», базою творення її мав бути поділ на касти, основою ж панівної касти мали стати «не містичний «демос», не маса (демократія), ані та чи інша кляса («клясократія»).., лише каста «луччих людей». Поставивши так питання, Д. Донцов, по суті, зробив наступний крок у теорії елітаризму, оскільки звузив рамки поняття «еліта» до поняття «касти». За змістом, за своїми якостями це поняття особливе, бо, як писав автор, «... каста правителів... повинна бути окремою громадою, зліпленою, по-перше, з іншої глини, викута з іншого металу, ніж інертна, байдужа, хитлива маса; по-друге, - мусить займати окреме становище, власне творити з себе окрему касту... по-третє, - мусить ця каста виказувати зовсім окремі прикмети духа й душі, інші ідеї мусять горіти в її головах, аніж це в обмеженої, нездібної... народної маси» [58, c. 131].

Тези Д. Донцова про ініціативну меншість у певному сенсі розвинув і інший західноукраїнський мислитель М. Шлемкевич. У праці «Провід і представництво» він зазначав, що успіх української національної революції залежатиме від того, чи вдасться сформувати національну провідну верству, яка б очолила й здійснила революцію. Цей провід (ініціативна меншість) водночас повинен був чітко сформувати національні ідеали, нову національну ідею, виступити як організуючий чинник народних мас. Тому в опрацюванні насамперед національної ідеології, політичної доктрини полягало головне покликання і призначення української еліти. Вона, вважав М. Шлемкевич, повинна була творчо підійти до власної історичної національної спадщини, не заперечувати і не відкидати її загалом, а взяти в неї кращі ідеї, думки й сформулювати єдину ідеологічну систему, яка б обґрунтувала національну революцію та наступне політичне життя «на основі спільних утверджень» [Цит. за: 112].

Отже, теорія еліт В. Липинського спиралася на загальноприйняті закони суспільного розвитку, а постулати Д. Донцова більше схожі на політичну утопію чи суто публіцистичні роздуми. Користуючись термінологією В. Липинського, оптимальний, на його думку, класократичний (органічний) метод організації суспільства - це правління лицарської або військової верстви, яка заробляє на життя матеріальним виробництвом і є прикладом для еліт інших соціальних груп, кожна з яких інтегрована в корпоративний монархічний державний порядок.

Д. Донцов натомість обстоював охлократичну систему побудови суспільства. Згідно з цим «механічним» методом, влада належить не натовпу, а невеликій структурі - партії орденського типу, що стоїть над юрбою. Охлократична еліта з її обмеженим інтересом до матеріального виробництва та нездатністю підтримувати економічну і культурну творчість (творчу діяльність) - це ні до чого не прив'язані кочові соціальні верстви.

Стосовно досліджень проблем формування та форм взаємодії політичної еліти в сучасному українському суспільстві та інших аспектів процесу політичної елітаризації в Україні, то можливість їхнього проведення з'явилась на початку 90-х років ХХ ст. За два останні десятиріччя зроблено спробу докорінного переосмислення проблем політичної елітаризації суспільства, визначення їхньої сутності та управлінських функцій еліт. Серед вітчизняних дослідників, які працюють у цьому напрямі, можна виділити О. Балацьку [10, 11], Б. Кухту [112], Л. Кочубей [98-101], Л. Мандзій [125], М. Михальченка [131, 132], О. Новакову [147-151], О. Радченка [195], Ф. Рудича [206, 207], О. Траверсе [227-229], О. Чемшита [251-253]. Важливі дослідження проблеми теорії та методології політичної діяльності, місця і ролі політичних еліт та еліт в перехідних суспільствах порушуються в працях російських науковців, а саме Г. Ашина [8], Ю. Бегунова [13], О. Гаман-Голутвіної [36], О. Крюкова [108], О. Криштановської [107], О. Соловйова [192].

Багато наукових праць як російських, так і вітчизняних учених присвячено проблемам формування регіональної еліти як складової правлячого класу. Це праці О. Кривицької [106], Л. Нагорної [141], В. Пащенка [162], О. Токовенка [226], Л. Харченко [246] та інших. Значна увага приділяється і психологічним обґрунтуванням трансформації еліти. До такого напряму можна віднести дослідження В. Бебика [12], І. Бекешкіної [14], С. Конончук [92, 93], В. Корнієнка [96], В. Степаненка [220] й інших.

Таким чином, поняття «політична еліта» є важливою і вкрай необхідною складовою вітчизняної політичної науки. Обґрунтуванню ролі цього феномена в житті суспільства присвятили свої праці сучасні українські вчені. Глибиною проникнення в проблему відрізняються дослідження Б. Кухти. Учений надає можливість усім, хто цікавиться теорією політичної науки, історією ідей та концепцій еліт, ознайомитися з еволюцією цього знання, дізнатися про можливі шляхи формування національної політичної еліти. На нашу думку, його праці заохочують молодих дослідників до аналізу політичних еліт на більш високому рівні узагальнення - інституціональному, що майже не практикується у вітчизняній політичній науці.

Постійне підвищення рівня якості суспільства, його організації вимагає не просто активної влади, а й професійного управління, сучасного політичного менеджменту. «Вивчення даних проблем, - зазначає Б. Кухта, - полягає насамперед у дослідженні розмаїтості ієрархії підпорядкування, що становить внутрішню суть керівних процесів. Це означає, що всі вони є політичними, тобто пов'язані найтісніше з владою в суспільстві» [112, c. 75].

У цілому аналіз сучасних українських досліджень дозволяє зробити висновок про наявність двох підходів у визначенні політичної еліти: функціонального (коли увага акцентується на суспільних функціях управління) та ціннісного (коли на перший план виносяться якісні характеристики правлячої меншості).

Поєднання обох підходів демонструють у своїх наукових розвідках дослідники Центру Разумкова Ю. Якименко та І. Жданов. Вони стверджують, що «політична еліта за формальною ознакою - це ті, хто править; за ціннісною - ті, хто гідні правити» [64].

Процес становлення сучасної політичної еліти в Україні проходить і складно, і болісно. Відомий учений, доктор політичних наук М. Головатий справедливо називає проблему «найгострішою» [44, с. 70], а доктор політичних наук О. Новакова вважає, що «політичні еліти Україні перебувають у стані «вічного конфлікту», який переривався лише завдяки консолідації під домінуючим авторитарним примусом» [151, с. 77].

Окремим напрямом політологічних досліджень є аналіз взаємодії політичної еліти з інститутами громадянського суспільства. Даній проблематиці присвячені роботи В. Пащенка [162], О. Чемшита [251-253], Г. Щедрової [268-269].

Узагальнюючи наукові дослідження феномену політичної еліти, можна зробити висновок, що фахівців з суспільствознавства здавна цікавлять питання соціальної структурації - яким чином відбувається поділ суспільства на керуючих та керованих, які якості визначають приналежність до елітарного прошарку, які основні функції на нього покладено. Проте цілісна концепція політологічного дослідження політичної еліти сформувалася наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. і пов'язана з італійською науковою школою в особі В. Парето, Г. Моски, Р. Міхельса. У ХХ-ХХІ ст. виникає безліч теорій еліт, формується елітистська концепція демократії, автори якої (Й. Шумпетер, Л. Зіглер, Т. Дай) поділяють суспільство на правлячу меншість - еліту та неволодарюючу більшість - масу. Маса не цікавиться політикою, не володіє необхідними знаннями і повною інформацією, не вміє ухвалювати правильні рішення, тому вона добровільно передає еліті право керувати політичним процесом. Проте народ має можливість прийняти або не прийняти тих людей, які повинні ним управляти. Таким чином, у ХХ ст. дослідження еліт набуває системного характеру, науковці вказують на провідну роль у розбудові політичної системи саме політичної еліти.

На думку багатьох вітчизняних учених, сучасна українська еліта є малодослідженим, складним і суперечливим суспільним феноменом. Вона відіграла певну позитивну роль на початку становлення нових політичних інститутів, привнесла знання і досвід трансформацій у політичні процеси. Але так само, зокрема, політична еліта виявилася безвідповідальною за кризовий стан держави, політичної системи загалом та нігілізм як заперечення загальновизнаних суспільних норм і цінностей. Тому існує потреба у глибокому політологічному аналізі політичної еліти з метою вироблення рекомендації щодо покращення її функціонування.

1.2 Конкурентна сутність політичної взаємодії еліт у демократичному суспільстві

Підвищення адаптованості політичної системи до нових соціальних вимог на основі раціоналізації її організації передбачає наростаючу диференціацію структур і функцій органів управління. Щоб мати можливість урахувати інтереси соціальних груп, політична система повинна формувати відповідні канали для артикулювання та агрегування цих потреб (зокрема, розширюючи можливості дії груп інтересів, політичних партій, інститутів прямої демократії тощо). Важливою умовою для здійснення цих змін є формування та вдосконалення нормативної бази, здатної забезпечити рівність політичної участі традиційних і нових соціальних груп, а також посилити вплив цінностей, що передбачають інтеграцію соціуму та ідентифікацію громадян.

Із цього безпосередньо випливає вимога до зростання компетентності політичних - як правлячих, так і опозиційних - еліт. По суті, саме від їхньої здатності використовувати консенсусні, правові технології владарювання залежить можливість уникнути насильства при проведенні реформ, виключити можливість політичного радикалізму. Зрозуміло, що така вимога передбачає створення умов для вільної конкуренції еліт у боротьбі за підтримку населення. У свою чергу, і пересічні громадяни повинні мати можливість контролювати своїх обранців, відслідковувати, чи відповідають їхні професійні та особисті якості займаному громадському статусу. Селекція компетентних еліт важлива і для формування раціональної управлінської бюрократії, відповідальної перед правлячими елітами і населенням, що виконує свої обов'язки на основі чинного законодавства та професійної етики.

Таким чином, характер і динаміка модернізації залежить від відкритої конкуренції вільних еліт і ступеня політичної залученості рядових громадян. Від співвідношення цих форм, які повинні обов'язково бути присутнім у політичній грі, і залежать варіанти розвитку суспільства та системи влади в перехідний період.

Російський політолог О. Соловйов виділяє чотири основні варіанти розвитку подій:

· при пріоритеті конкуренції еліт над участю рядових громадян складаються найбільш оптимальні передумови для послідовної демократизації суспільства та здійснення реформ;

· в умовах піднесення ролі конкуренції еліт, але при низькій (і негативній) активності основної частини населення складаються передумови встановлення авторитарних режимів правління і відбувається гальмування демократичних перетворень;

· домінування політичної участі населення над змаганням вільних еліт (коли активність керованих випереджає професійну активність керуючих) сприяє наростанню охлократичних тенденцій, що може провокувати застосування більш жорстких форм управління та уповільнення перетворень;

· одночасна мінімізація змагальності еліт і політичної участі мас веде до хаосу, дезінтеграції соціуму і політичної системи, що також може провокувати прихід третьої сили та встановлення диктатури [192, с. 263].

Отже, проблеми політичної конкуренції еліт набувають особливої актуальності в умовах протікання процесу модернізації політичної системи України.

Важливість дослідження процесу конкурентної взаємодії політичних еліт зумовила низку теоретичних розвідок у даному напрямку. Так, серед західних політологів проблеми становлення політичної еліти та системи взаємовідносин між елітарними угрупованнями досліджували П. Бурдьє, Р. Даль, Г. Моска, Р. Міхельс, В. Парето, Дж. Сарторі, Й. Шумпетер та ін. Російські елітологи також приділяють увагу формам взаємодії еліт та політичних лідерів: Г. Ашин, О. Гаман-Голутвіна, Г. Голосов, Ю. Нісневич, О. Понедєлков, О. Соловйов, О. Старостін та ін. У вітчизняній політології аналізують вплив політичних еліт на процеси формування української політичної системи В. Бортніков, Г. Зеленько, Н. Кононенко, О. Крюков, Л. Мандзій, М. Михальченко, С. Наумкіна, О. Новакова, А. Пахарєв, О. Токовенко, Л. Тупчієнко, Ф. Рудич, С. Чемекова та ін.

Представники сучасної західної політології наголошують на необхідності впровадження конкурентних механізмів у політиці, більше того, пов'язують їхнє функціонування з рівнем зрілості інститутів демократії в країні.

Так, політична конкуренція відтворює те, що французький політолог П. Бурдьє називає головним конфліктом, в якому представникам матеріально забезпечених панівних класів протистоять претенденти, які мають переважно культурний капітал. У всіх плюралістичних демократіях спостерігається формування єдиного політичного поля діяльності, що охоплює виборців, політичні партії, групи інтересу, інтегрує їх за певними правилами і логікою [Цит. за: 48, с. 17].

Американський політолог та економіст Е. Даунс акцентував увагу на раціональному характері участі/неучасті виборців у виборах та егоїстичної мотивації політиків, які прагнуть лише отримати й утримати владу [275]. Англійський політолог, економіст Д. Ремер у своїй монографії «Політична конкуренція: теорія та застосування» вжив методи та підходи нової політекономії до політичної конкуренції. На його думку, демократія - це конкуренція між партіями, які представляють конкуруючі за політичний курс групи інтересів [284].

Американський політолог Р. Даль у межах теорії поліархії відзначає, що слаборозвиненим країнам поліархія забезпечує відкрите політичне суперництво лідерів та еліт, високу політичну активність населення, що і створює політичні передумови для здійснення реформ. При цьому даний тип політичної системи не завжди є легкодосяжним для країн, які прямують від «закритої гегемонії» до системи, яка виключає свавілля еліти, які б давали можливість громадянам контролювати діяльність можновладців.

Р. Даль виділяє сім умов, що впливають на просування країн до поліархії: послідовність у здійсненні політичних реформ, установлення сильної виконавчої влади для соціально-економічних перетворень у суспільстві; досягнення певного рівня соціально-економічного розвитку, що дозволяє впроваджувати структурні перетворення в державі; встановлення певних відносин рівності-нерівності; субкультурна різноманітність; наявність інтенсивної іноземної допомоги (міжнародного контролю); демократичні переконання політичних активістів і лідерів.

На думку американського вченого, перехід до поліархії повинен бути поступовим, еволюційним, що передбачає послідовне оволодіння правлячими елітами консенсусної технології владарювання. Авторитаризм, що розуміється ним як неминуче встановлення гегемонії лише однієї з сил, що беруть участь у політичному діалозі, може не тільки мати негативні наслідки, але і негативно позначитися на досягненні цілей модернізації. Тому ефективність поліархічного режиму влади, наростання його політичної результативності залежать від забезпечення взаємної безпеки конкуруючих еліт, установлення сильної виконавчої влади та розвитку центрів самоврядування на місцях [56].

Відомий німецький політолог та економіст Л. фон Мізес уважав, що політична й економічна конкуренція є складовими частинами більш глобального феномену - соціальної конкуренції, яку він визначав як «прагнення індивидів зайняти найбільш сприятливе становище в системі суспільної співпраці, яка присутня в будь-якому способі громадської організації» [129, с. 259].

Явище конкуренції також розглядає у своїй концепції демократичного елітизму австро-американський політолог та економіст Й. Шумпетер. Він узагалі розуміє демократію як конкуренцію між потенційними керівниками за довіру виборців. Отже, конкуренція еліт, яка відображає економічну і соціальну конкуренцію в сучасному суспільстві, запобігає створенню єдиної пануючої керівної групи й робить можливою підзвітність еліт масам. Політолог відзначає, що теорія політичної конкуренції переконливо тлумачить факти демократичного процесу. Й. Шумпетер наголошує, що між змаганням за владу та економічною конкуренцією багато спільного. Економічне життя ніколи повністю не обходиться без конкуренції, у політичному житті теж завжди існує певна конкуренція (хоча, мабуть, лише потенційна) за прихильність народу.

Він виділяє чотири умови, за яких можливе успішне функціонування демократичної форми правління:

· по-перше, людський матеріал для політики (працівники партійного апарату, парламентарі, члени кабінету міністрів) має бути доволі високої якості. Це означає більше, ніж наявність достатньої кількості людей з відповідними здібностями та моральними якостями. Як уже вказувалося раніше, демократичний метод передбачає не просто відбір серед населення, а лише серед тієї його частини, яка придатна для політичної діяльності чи, точніше, яка висуває свої кандидатури для виборів. При цьому наголошується на конкурентних умовах відбору даного матеріалу;

· по-друге, сфера ефективної дії політичного рішення не повинна бути надто широка;

· по-третє, для досягнення всіх державних цілей (багато їх чи мало) демократичний уряд у сучасному індустріальному суспільстві повинен мати можливість користуватися послугами добре вишколеної бюрократії з репутацією, традиціями, сильним почуттям обов'язку;

· по-четверте, останньою умовою є демократичний самоконтроль. І електорат, і політики повинні мати терпіння при реалізації політичних рішень. Народ має чекати, коли рішення принесе позитивний результат. У свою чергу, парламент має йти на зустріч уряду при просуванні найважливіших рішень. Тобто система взаємних поступок з часом приведе до найліпшого результату [262].

Професор політології Принстонського університету Е. Гутман, критикуючи шумпетерівську теорію, пише, що притаманне Й. Шумпетеру розуміння демократії як «такої інституційної системи для прийняття політичних рішень, у якій окремі громадяни здобувають право вирішувати, змагаючись за голоси виборців» є найменш повним і привабливим. Політолог відзначає, що хоча така інтерпретація визнає центральне становище політичної конкуренції в умовах демократії, вона водночас заперечує, що демократичний процес конкуренції за голоси народу має якусь істотну вагу. Тож не дивно, що, на думку Й. Шумпетера, Південна Африка 1993 року (коли виборцями були тільки білі) була демократичною, а сталіністська Росія була б демократичною, якби голосувати мали право тільки члени Комуністичної партії [53].

Взагалі сучасним західним науковим розвідкам притаманне поєднання проблем розбудови демократії з якістю політичної конкуренції еліт, яка проявляється, перш за все, у виборчому процесі та опозиційній діяльності. Таким чином, провідні науковці аналізують процес протікання політичної конкуренції у ході становлення демократичного політичного режиму.

Так, англійський політолог, класик лібералізму Е. Арбластер уважає, що сутність демократії - це процес вибору між елітами, які конкурують за змогу врядувати. Тому за таких умов непересічної ваги набуває свобода: партії та еліти повинні мати змогу публікувати свої програми й формулювати свої конкурентні претензії на владу; виборець повинен мати змогу звертатись до них і висловлювати свої сумніви чи підтримку. Більше того, якщо дозволити публічні дискусії під час виборчої кампанії, їх буде важко заборонити в інші періоди. Таким чином, політична конкуренція сприяє розвитку свободи особистості взагалі [4, с. 89].

Сучасний американський політолог, професор Стенфордського університету Ф. Шміттер у роботі «Неокорпоративізм і консолідація неодемократії» високо оцінює роль політичної конкуренції у процесі розбудови демократичного політичного режиму. Зокрема, досліджуючи сучасні демократичні «переходи», він відзначає, що після закінчення періоду, який характеризується істотною невизначеністю і невідомою тривалістю, в ході якого попередній авторитарний режим трансформується в іншу форму політичного домінування, настає новий етап, коли виникає необхідність перевести політичні імпровізації перехідного періоду в стабільні форми правління і політичні альянси, в умовах яких конкуренція та співробітництво між різними політичними суб'єктами носитиме більш передбачуваний характер.

Дослідник зазначає, що демократична конкуренція повинна відбуватися в рамках установлених «правил гри», а її метою має стати досягнення певних переваг. Виходячи з цього, консолідація демократії може бути визначена як процес трансформації випадкових домовленостей, продиктованих розсудливістю норм і викликаних збігом обставин рішень, прийнятих у процесі переходу, у відносини співпраці і конкуренції, які носять регулярний характер, ведуться по достовірно відомими правилами і добровільно приймаються різними організаціями й індивідами (тобто політиками і простими громадянами), які беруть участь у демократичному управлінні [260].

Таким чином, у короткостроковій перспективі консолідація демократії залежить від здатності всіх політичних сил і громадян країни дозволити іманентний конфлікт з приводу «правил гри»; в довгостроковій же - залежить від того впливу, який матиме «гра» по цим «правилами» на становище різних соціальних шарів і груп. Ураховуючи, що до того моменту, коли нові умови співпраці і нові правила конкуренції принесуть видимі результати, має пройти досить багато часу, можна припустити: для більшості неодемократій процес консолідації триватиме набагато довше процесу переходу від авторитарного правління. Отже, відповідно концепції Ф. Шміттера, конкуренція, що проходить згідно зі встановленими правилами, відіграє значну роль у розбудові демократичного режиму.

Американський політолог Д. Гелд, спираючись на погляди М. Вебера та Й. Шумпетера, в рамках власної типології демократичних політичних режимів виокремлює модель конкурентної елітарної демократії, яка містить наступні ключові риси:

· парламентське урядування з сильною виконавчою гілкою влади;

· конкуренція між суперницькими політичними елітами та партіями;

· домінування партійної політики у парламенті;

· центральне місце політичного лідерства;

· бюрократія як незалежна й добре навчена адміністрація;

· конституційні та практичні обмеження на «робочий діапазон політичного рішення».

Дана модель, відзначає автор, реалізується за умови виконання наступних вимог: сформоване індустріальне суспільство; фрагментарний характер соціального і політичного конфлікту; погано поінформований та(або) емоційний електорат; політична культура, яка терпимо ставиться до розбіжностей у поглядах; поява кваліфікованої страти технічно підготовлених експертів і менеджерів; конкуренція між державами за владу й переваги у міжнародній системі [40, с. 196].

Провідний науковий співробітник Гуверівського інституту Л. Даймонд, аналізуючи парадокси демократії, також акцентує свою увагу на поєднанні у сучасних демократичних країнах конкурентних механізмів з конфліктами. Особливу роль процес протікання політичної конкуренції набуває у країнах, де демократичні цінності ще тільки формуються. Досліджуючи розвиток демократичних процесів у країнах Східної Європи та «третього світу», Л. Даймонд наголошує на провідній ролі консенсусу для творення стабільного демократичного режиму.

Він пише: «Як мінімум конкурентні партійні еліти повинні задавати тон, надаючи політичному життю примирливого і ввічливого характеру. А передусім повинні засвідчувати віру в демократичний процес і дотримуватися його правил, що прийшли на зміну гонитві за владою та іншими принадними цілями» [55, с. 104]. Побудова серед політичних конкурентів такої системи «взаємної безпеки», як назвав її Роберт Даль, - системи найвищої поваги до правил гри, - може вимагати від політичних лідерів не просто віри, а справжнього стрибка віри. Вони повинні вірити, що хоч якими будуть результати демократичного процесу, він у далекій перспективі служитиме їхнім інтересам краще, ніж непримиренність, яка загрожує зруйнувати демократію. Серед розмаїтої невизначеності, що затуманює заснування всіх нових режимів, для демократії, мабуть, найбільше значення має наявність партійних лідерів, які мають досить сміливості й широти бачення, щоб, здійснюючи цей стрибок, поєднати руки [Цит. за: 55, с. 104]. Таким чином, дане дослідження є особливо цінним для України, яка стала на шлях демократичних перетворень, а українська еліта гостро потребує консолідації.

Далі у своїх міркуваннях, використовуючи дані досліджень Г. Алмонда, С. Верби, Р. Даля та Д. Растоу, Л. Даймонд пов'язує характер політичної конкуренції з рівнем політичної культури. Так, спираючись на історичний досвід Великобританії та Швеції, вищезазначені науковці простежили, як поступово формується демократична культура в результаті корисливих, доцільних стратегічних виборів.

Така поступова еволюція була успішною, бо «правила, практика і культура політичної конкуренції формувалися спершу серед нечисленної еліти», яку об'єднували дружні, родинні і класові зв'язки, що пом'якшували суворість конфлікту. Г. Алмонд і С. Верба називають такий стан «громадянською культурою», що поєднує традиції і сучасність, консенсус і розмаїття, дозволяючи зміни, але пом'якшуючи їх. Тільки-но ця культура утверджувалась, допуск нижчих соціальних верств до політичного життя ставав не таким загрозливим, бо «їх можна було набагато легше привчити до норм і практик політичної конкуренції, вже сформованих серед еліт» [Цит. за: 55, с. 105]. Надто на думку Д. Растоу, вибір демократії, який здійснюють еліти, що конкурують між собою, є випадковим і продиктованим доцільністю, а не нормативним, проте подальше закорінення демократії у якійсь «фазі призвичаєння до неї» - це великою мірою процес культурної освіти, коли і еліти, і маси стають прихильні до норм і цінностей демократії завдяки її успішній реалізації [55, с. 104].

Провідний політолог сучасності Дж. Сарторі, спираючись на концепцію Й. Шумпетера, пропонує власну теорію демократії в рамках реалізації політичної конкуренції. Демократія, визначає автор, - це побічний продукт конкурентного методу відбору лідерів. І це тому, що повноваження обирати завдяки зворотному зв'язку спонукають обраних звертати увагу на повноваження своїх виборців. Одне слово, конкурентні вибори відтворюють демократію. Таким чином, широкомасштабна демократія - це процедура та/або механізм, що: а) породжує відкриту поліархію, б) чия конкуренція на виборчому ринку призначає владу народові і, в) зокрема, посилює чуйність лідерів до потреб виборців.

Звідси випливає, що єдиний для суверенного народу спосіб зберегти той рівень влади, якого він потребує і який сам може здійснювати, полягає в тому, щоб не давати своїм правителям необмежену владу. Це означає, що демократичний характер режиму може зберегтися, якщо принцип «вся влада народу» поступово зміниться так, щоб перетворитися на гасло «вся влада нікому». Демократія може бути життєздатна лише у тому випадку, якщо суворо дотримуватися принципу контролю над владою. Якщо ж чітко дотримуватимуться гасла «вся влада народу», то, на думку Дж. Сарторі, це рано чи пізно закінчиться підривом конституційних гарантій та механізму представницького правління. Влада повинна бути обмежена принципом «контроль над владою». Тому заради збереження демократії необхідно замінити принцип «всю повноту влади - нам!» принципом «ніхто не повинен володіти всією повнотою влади!». У політиці, як і в ринковій економіці, неприпустима монополія в будь-якій формі [209].

На думку Дж. Сарторі, демократія має горизонтальний і вертикальний виміри. У горизонтальному вимірі вона ґрунтується на принципі рівності і означає правління народу. У вертикальному вимірі демократія визнає рівність як рівність можливостей, ґрунтується на принципі свободи й означає владу множинних конкуруючих меншин, або поліархію. Особа не тому опиняється нагорі, що наділена владою, а навпаки: вона наділена владою й перебуває нагорі тому, що заслуговує на це. Критерій заслуги створює ціннісну опору для представницької демократії.

Дж. Сарторі підкреслює: коли ми говоримо про меншість, то це в теорії демократії означає політичну групу, яка контролює владу. Ця група чисельністю менша половини того соціуму, щодо якого влада здійснюється. Поняття «контролююча група» розширює зміст принципу більшості, з'ясовує діалектику його демократичної реалізації. Разом із тим, ідея «вертикальної демократії» прямо пов'язана з концепцією елітарної демократії і поглиблює останню. У вищому ступені важлива думка Дж. Сарторі, яка полягає у тому, що демократію не можна описувати тільки як систему контролюючих груп, що конкурують між собою на виборах. Вона має вертикальний вимір, який включає ціннісний аспект. Демократія повинна являти собою селективну (засновану на вибірковості) систему конкуруючих виборчих меншин. Демократія, уточнює автор, повинна являти собою селективну поліархію і поліархію по підставі гідності. Інакше кажучи, демократія передбачає відбір груп (еліт), найбільше здатних керувати суспільством і найбільше гідних.

У роботі «Переглядаючи теорію демократії» політолог писав, що сьогодні демократії повинні побоюватися не аристократії, як це було раніше, а «посередностей», які можуть знищити своїх лідерів і замінити їх недемократичною контрелітою. Тому головна проблема для демократії - збереження вертикальної структури управління і лідерства.

Серед чисельних критеріїв для виокремлення контролюючих меншин у системі вертикальної демократії Дж. Сарторі виділив два першорядних: 1) альтиметричний - контролююча група є такою тому, що за вертикальним розрізом будови суспільств розташовується «нагорі»; 2) мерітократичний - критерій заслуги.

Відповідно першого критерію владарює той, хто перебуває нагорі незалежно від того, завдяки чому він там опинився. Згідно з другим, особа наділена владою і перебуває нагорі тому, що заслуговує на це. Таким чином, еліта є однією з інстанцій влади не в силу того, що вона знаходиться на верхівці суспільства, а тому, що люди, які входять до еліти, володіють певними якостями, які забезпечують владу. Звідси виникає процес сполучення еліти і влади. Еліта залишається при владі, поки сполучені заслуги і влада, але як тільки вони перестають один одному відповідати, виникає нерівновага, і еліти альтиметричні витісняються елітами «за здібностями», тобто справжніми елітами.

Подібне тлумачення демократії надає у своїй роботі «Переходи до демократії: спроба створення динамічної моделі» Д. Растоу. Демократія, відзначає політолог, за самим своїм визначенням - конкурентний процес, і ця конкуренція дає перевагу тим, хто може раціонально пояснити свою відданість демократії, а ще більшу перевагу тим, хто щиро вірить у неї.

На думку автора, саме еволюція шведської Консервативної партії від 1918 до 1936 року яскраво ілюструє це твердження. За два десятиріччя ті лідери, які були змушені невдоволено змиритися з демократією або прагматично визнати її, пішли у відставку чи померли, їх заступили інші, які щиро вірили в демократію. Так само і в Туреччині відбулася значна зміна з часів лідерства Ісмета Іненю, що сприяв демократії із почуття обов'язку, й Аднана Мендереса, що вбачав у демократії безпрецедентний інструмент свого честолюбства: молоді лідери, утвердившись у партії кожного з обох згаданих політичних діячів, розуміли демократію набагато повніше. Тобто сам процес демократії запроваджує подвійний процес Дарвінівського відбору на користь переконаних демократів: один процес відбору серед партій на загальних виборах, а інший - серед політиків, що конкурують за лідерство в межах тих партій.

Але політика полягає не тільки в конкуренції за посаду. Передусім це процес розв'язання конфліктів у межах людських груп - байдуже, чи ті конфлікти постають на основі зіткнення інтересів чи непевності в майбутньому. Основна практика демократії - багатосторонні дискусії, і тому демократія пов'язана, зокрема, з процесом перевірок, здобуття спільного досвіду навчання. Перший великий компроміс, що запроваджує демократію, - якщо цей компроміс узагалі виявляється життєздатним, - сам по собі є доказом ефективності принципу примирення. Отже, перший успіх може заохотити конкурентні політичні сили та їхніх лідерів розв'язувати й решту важливих питань із допомогою демократичних процедур [196].

Розглядає політичну конкуренцію як умову формування демократичного режиму американський політолог А. Пшеворський. У роботі «Переходи до демократії: лібералізація і демократизація» він зазначає, що проблема, яка сама постає в центрі політичного порядку денного, коли зазнає краху диктатура, полягає в тому, чи головні політичні сили визнають певні інституції, які дозволять вільну, навіть якщо і обмежену, конкуренцію. А коли ті інституції вже сформувалися, постає питання, чи забезпечать вони спонтанну згоду, тобто чи залучать як учасників наявні політичні сили, прагнучи підпорядкувати їхні інтереси невизначеності конкуренції і спонукати їх до згоди з її результатами.

Для організації цього аналізу зазначимо, що конфлікти, притаманні переходам до демократії, часто трапляються на двох фронтах: між опонентами і оборонцями авторитарного режиму з приводу демократії і між самими протодемократичними гравцями за кращі шанси за умов демократії. Картина боротьби за демократію як боротьби суспільства проти держави - це корисна фікція під час першого періоду переходу до демократії, бо вона править за об'єднавче гасло для сил, що борються з нинішнім авторитарним режимом. Проте суспільствам властиві різні поділи, та й сама сутність демократії - конкуренція різних політичних сил, що мають суперечливі інтереси. Ця ситуація породжує дилему: щоб створити демократію, антиавторитарні сили повинні об'єднатися проти авторитаризму, але, щоб бути переможцями за демократії, вони повинні конкурувати між собою. Тому боротьба за демократію завжди відбувається на двох фронтах: проти авторитарного режиму за демократію і проти своїх союзників за краще місце за демократії [193].

Сучасний австрійський політолог А. Шедлер, досліджуючи процеси консолідації демократії, значну увагу зосереджує на використанні насильства, і робить висновок, що політична конкуренція в межах ліберально-демократичної структури зумовлює безперечну відмову від насильства. Гравці, що утверджують свої політичні цілі силою, порушують одну з найфундаментальніших норм демократичної теорії і практики. Вони грають в «іншу гру», ніж їхні колеги-демократи, гру, яка небезпечно підточує універсальну слушність демократичних правил. «Убивство» політичних конкурентів, зазіхання на свободу, фізичне здоров'я й майно політичних суперників, залякування виборців і кандидатів, спроби силою змінити обраних урядовців, етнічні та соціальні чистки, бунти й зумисне нищення державної власності - всі ці приклади політично мотивованого насильства свідчать, що демократична заборона сили ще далеко не «зміцнена» серед політичних гравців.

Далі політолог звертає увагу на те, що в представницькій демократії «дотримання писаних (і неписаних) правил гри» найбільшою мірою зумовлює визнання головного інституту демократичного режиму: вільних і чесних конкурентних виборів. Якщо політичні партії: а) відмовляються брати участь у демократичних виборах; б) активно заперечують право інших брати участь у виборах; в) шахрайством і залякуванням намагаються вплинути на результати виборів; г) не визнають результатів демократичних виборів, а вдаються до позаінституціональних протестів, здійснюють бойкот обраних асамблей або піднімають зброю, щоб подолати обрану владу силою, - тоді демократія вочевидь не «стала єдиною грою, коли ніхто не може уявити дій за межами демократичних інституцій».

У багатьох країнах, які здійснюють перехід до демократії, ключ до «інституціоналізації конкурентних виборів» лежить у сфері керування виборами. Якщо демократам щастить вивести центральний виборчий орган за межі авторитарних маніпуляцій, вони досягають значного прогресу на шляху інституціоналізації демократичних виборів. Звичайно, уряди з авторитарними схильностями однаково можуть намагатися підточити й контролювати виборчий процес за допомогою інших засобів, як-от обмеження громадянсько-політичних свобод. Та якщо органи, які відповідають за проведення виборів, діють як ефективні «органи стримування», антидемократичним гравцям принаймні «бракує спроможності відкласти або сфальсифікувати вибори, навіть якщо вони справді прагнуть підточити виборчий процес» [259].

У 1967 р. Д. Нейбауер, використовуючи дві змінні - електоральну рівність та електоральну конкуренцію, запропонував власний індекс демократії. На думку автора, найбільш значущими індикаторами при побудові індексу демократичної дії є:

1. Відсоток дорослого населення, яке має право голосу. Держави займають високі позиції по даній шкалі, якщо в них забезпечується максимальна участь дорослого населення в електоральних процедурах.

2. Рівність представництва. Мається на увазі дотримання одного з принципів демократії «одна людина - один голос», відповідно якого голоси виборців повинні мати рівнозначну вагу при виборі кандидатів. Фактично мова йде про «надпредставлені» або «недостатньо представлені» партії в законодавчому органі.

3. Інформаційна рівність. При цьому відзначається, що повинен існувати плюралізм ЗМІ (в основному газет), який забезпечується не тільки наявністю певної сукупності ЗМІ, але і різною власністю на них.

4. Конкуренція. На думку Д. Нейбауера, конкуренція існує в тих країнах, які забезпечують реальну можливість заняття опозицією урядових постів. Для вимірювання конкуренції вчений запропонував два критерії: відсоток часу правління домінуючої партії в заданий період часу і середній відсоток голосів, отриманих партією-переможцем [Цит за: 123, с. 136].

Таким чином, сучасні західні політологи приділяють свою увагу проблемам протікання процесу політичної конкуренції, особливо в умовах переходу до демократичного режиму, наголошують на необхідності запровадження вільних, конкурентних виборів у межах правового поля, акцентують на проблемах консолідації політичної еліти та необхідності формування громадянської політичної культури.

Ґрунтовними дослідженнями процесу політичної конкуренції вирізняється сучасна російська політична наука. Так, доктор політичних наук Ю. Нісневич наголошує, що якісна, транспарентна та професійна конкуренція виступає основою функціонування та динамічної стабілізації політичної системи. Розширення економічної, політичної та інформаційної свободи і конкуренції є необхідною умовою для зниження рівня корупції та забезпечення ефективності застосування спеціальних правових та адміністративних заходів для її придушення. Дослідник відзначає, що кінцева мета конкуренції у сфері політики полягає в завоюванні, включаючи утримання, та використанні державної влади як вищої форми політичної влади. Державна влада необхідна акторам політичної конкуренції для надання за допомогою владно-примусових повноважень держави статусу загальнодержавних тим ідеалам та інтересам, які вони висловлюють, і для їхньої практичної реалізації через законодавство та виконавчі механізми державної влади. При цьому роль безпосередніх акторів політичної конкуренції виконують політичні партії - об'єднання громадян, які мають представляти собою автономні структури громадянського суспільства [146, с. 7].

Доктор юридичних наук Е. Скакунов, аналізуючи перебіг політичної конкуренції в Росії, відзначає, що вона (конкуренція) є індикатором можливостей політичних груп, а також є впливовим фактором модернізації політичної системи [214, с. 12]. Подібну позицію висловлює і віце-президент центру політичних досліджень Б. Вишневський, наголошуючи, що політична конкуренція, отримання від народу права на управління державою в результаті відкритих, рівних і чесних змагальних процедур, можливість громадян змінити владу, результати діяльності якої їх не влаштовують, - ключова особливість демократичної політичної системи [30].

Російський політичний технолог М. Пранова робить висновок, що саме політична конкуренція забезпечує легітимність результатів виборів, і, таким чином, легітимність влади. Так, постійна зміна правил їхнього проведення, по-перше, не сприяє встановленню стійких традицій виборчого процесу, а, по-друге, не додає популярності виборам у очах громадян країни. Прийняття законів без урахування громадської думки також формує стійке негативне сприйняття політики взагалі та інституту виборів зокрема [183].

Д. Кошель у своєму дослідженні політико-правових механізмів регулювання політичної конкуренції відзначає, що політична конкуренція являє собою процес складної взаємодії як системних політичних інститутів суспільства, так і сформованих формальних і неформальних інституцій, є продуктом установленого соціального порядку, відображає етносоціальні стереотипи політичного мислення і традиційний тип політичної культури [102].

А група російських політологів у складі А. Мельвіля, М. Ільїна, О. Мєлєшкіної навіть сформулювала індекс інституційних основ демократії, що дозволяє фіксувати ступінь розвиненості умов для такої участі. Індекс включає в себе такі змінні, як характер електоральної конкуренції, характер парламентської конкуренції, конкуренції при формуванні виконавчої гілки влади, включеність громадян у виборчий процес, урахування права меншості при формуванні владних органів [167].

Політолог В. Колесніков визначає характер політичної конкуренції провідним фактором формування парламентської культури. Також він зазначає, що у російських реаліях адміністративний початок у державній політиці з початку 2000-х років утілився в концепції вертикалізації влади, реалізація якої супроводжується суттєвою деформацією простору парламентських відносин. До числа цих деформацій науковець відносить мінімізацію політичної конкуренції, перетворення інституту виборів фактично на інструмент адміністративної влади, звуження можливостей реалізації громадянами пасивного виборчого права, маргіналізацію політичної опозиції, переважна присутність державно-адміністративних структур у сфері політичних комунікацій тощо [86].

У вітчизняній науці доктор історичних наук С. Гелей визначає політичну конкуренцію як таку форму політичної взаємодії, в якій суб'єкти політики в рамках правових (або неправових) правил змагаються за перевагу у розподілі влади, матеріальних ресурсів і престижу. Дослідник зазначає, що політична конкуренція в рамках цивілізованих правил є однією із рушійних сил суспільного прогресу, оскільки сприяє виробленню механізмів взаємного політичного контролю одних політичних сил над іншими, забезпечує розширення сфери громадського контролю над політичною владою, а також стимулює конкуренцію в інших сферах суспільного життя [41].

Директор Інституту економічного прогнозування НАН України В. Геєць стверджує, що конкуренція в політиці є набором механізмів, що забезпечує дію основних форм народовладдя: прямої, представницької та консультативної демократії. Політична конкуренція, відзначає науковець, безумовно, стосується функціонування, перш за все, представницьких органів, де робота над проектами нормативних правових актів повинна проходити в умовах зіставлення різних думок, що виступає гарантією якості законів. Коли проект безальтернативний, то знижується ступінь його підтримки населенням, яким засвідчується суспільна результативність конкуренції. Парламент в умовах безальтернативності втрачає свій основний сенсовий зміст - він перестає бути дзеркалом суспільства і не здатен відображати увесь спектр сподівань виборців [39].

Доктор політичних наук О. Новакова, аналізуючи процес становлення політичного класу в Україні, стверджує, що етап «вічного конфлікту» між елітарними угрупованнями має бути змінений конвергенцію політичних сил, що ґрунтується на конкуренції за загальновизнаними, узгодженими правилами. Головною метою такої консолідації є встановлення ефективного балансу різних інтересів і закріплення його в інституціональних правилах гри. Головний зміст нової моделі консолідації політичного класу України повинен полягати в недопущенні монопольного захоплення влади будь-яким політичним актором [150].

Доктор політичних наук Л. Кочубей, досліджуючи якість політичної еліти в Україні, робить висновок, що в країні відбувається розмивання як поняття, так і складу нової української еліти, яка нині конкурує переважно за матеріальні та політичні ресурси, не виконує своїх суспільних обов'язків позбавляє Україну майбутнього. Науковець наголошує, що поява власне української національної еліти буде залежати від формування демократичних інститутів громадянського суспільства. Має бути відкритість еліти для найбільш талановитих представників всіх соціальних верств та постійний зворотній вплив мас на еліту. Для цього необхідне виховання еліти, гласність, відсутність монополії будь-якої соціальної групи на ЗМІ, політичний плюралізм, вільна конкуренція потенційної еліти, наявна опозиція [100, с. 17].

Окремим напрямком досліджень у рамках вивчення політичної конкуренції еліт є аналіз міжпартійної конкуренції. Міжпартійна конкуренція розглядається як на парламентському рівні, так і на електоральному - у виборчий і міжвиборчий період, розробляються різні моделі міжпартійної конкуренції, основи і принципи партійних передвиборних технологій, стратегій суперництва, співробітництва тощо. Теоретичний аналіз конкурентної боротьби груп і протопартій в політичній сфері починається з XVI ст. і представлений у роботах Н. Макіавеллі, Ф. Бекона, Т. Гоббса, Е. Берка, Д. Юма, Дж. Медісона, Т. Джефферсона, А. Токвіля. Перші наукові підходи до дослідження міжпартійної конкуренції представлені в роботах Дж. Брайса, М. Острогорського, Р. Міхельса, Й. Шумпетера. Ними проаналізовано історичні передумови формування та розвитку міжпартійної конкуренції, її структура, основні методи конкурентних практик політичних партій, їхній організаційний устрій, роль партійних фінансів, порушені питання використання маніпулятивних технологій.

У рамках інституційного підходу М. Дюверже досліджував фактори, що впливають на формат міжпартійної конкуренції, розглядав коаліційну, опозиційну діяльність, заклав методологічні основи вивчення міжпартійної конкуренції в різних партійних системах. Взаємовплив виборчої та партійної систем, вплив законодавства на функціонування міжпартійної конкуренції розглядається також у роботах Дж. Сарторі, Р. Мозера, Дж. Лаполамбари, М. Вейнера, А. Лейпхарта, Р. Таагепери, М. Лааксо. Вплив соціальних конфліктів на структуру міжпартійної конкуренції розглядають С. Ліпсет і С. Роккан.

Значні теоретичні напрацювання в даній галузі містить російська школа політичної науки. Протягом останніх років було захищено декілька дисертаційних робіт, присвячених міжпартійній політичній конкуренції. Зокрема, це роботи Л. Гончарова, О. Куценка, Г. Полуніної, О. Соловйова, Н. Яргомської тощо. Так, Л. Гончаров відзначає, що міжпартійна конкуренція в Росії ще не сформована і внаслідок специфіки політичного режиму та відсутності історичної традиції носить другорядний характер [46]. О. Куценко наголошує на тому, що є прямий зв'язок між характером міжпартійної політичної конкуренції та політичною культурою того чи іншого суспільства (в тому числі, характером комуністичного режиму, що передував початку демократичного транзиту) в посткомуністичних суспільствах, так само як і характером виборчого законодавства (мажоритарної або пропорційної системами) [113].