Формування політичної конкуренції еліт в сучасній Україні

Російські політологи В. Гельман, Г. Голосов та О. Мєлєшкіна виділяють такі типи конкуренції як демократичний, сталий і недемократичний, де міжпартійна конкуренція є декоративною конструкцією для надання режиму видимості демократичності та відкритості. Відповідно, можна відмітити перехідні типи, існуючі в транзитивних суспільствах, специфічні типи, залежні від характеру партійної системи, виборчої системи і політичного режиму. Так, у парламентських системах, де партія, що перемогла, або коаліція формують уряд, рівень змагальності і відповідальність сторін будуть вищими, ніж у системах президентського і особливо суперпрезидентського типу, де може проявлятися залежність законодавчої влади від виконавчої. При такій системі партії не в змозі самостійно визначати порядок денний і грати значну роль у системі стримувань і противаг, утілювати на практиці свої програмні установки. Відповідно слабшають стимули партій, що йдуть до парламенту, знижується дія санкцій, що заохочують і карають партії за ефективну або негативну роботу, залишається нерозвиненою система зв'язків з виборцями, падає рівень змагальності і сама конкуренція втрачає своє інституціональне значення, переростає в популістські і демагогічні заяви і дії [163].

Досліджують специфіку міжпартійної конкуренції в межах власної політичної системи і молдавські дослідники - О. Процик, І. Букатару, А. Волентир. У колективній монографії «Партійна конкуренція в Молдові» автори систематично проаналізували деякі основні аспекти функціонування партійної системи в Молдові. Особливістю дослідження було те, що політологи дослідили, якою мірою програмна конкуренція є основою взаємозв'язку, що формується між партіями і громадянами. Також у даній роботі були розглянуті питання про характер і важливість програмних розбіжностей між партіями, і про партійні стратегії організаційного будівництва та розвитку. В результаті було зроблено висновок, що характер політичних інститутів, вибір яких здійснювався на початковому етапі посткомуністичного транзиту, сприяв досягненню значних успіхів у розвитку практики програмної конкуренції. Ці політичні інститути - пропорційна виборча система, низький рівень конституційних повноважень президента, високий рівень парламентського контролю над виконавчою владою - створили певну систему стимулів та імперативів для суб'єктів політичного процесу. Така система заохочує і змушує політиків витрачати час і ресурси на розробку програмних положень, на досягнення внутрішньопартійного згоди з характером цих положень та їх пріоритетності, і на цілеспрямовану і систематичну популяризацію партійних програм серед виборців [191].

У вітчизняній політологічній думці розробкою дослідження процесу міжпартійної конкуренції та проблемами функціонування політичних партій в Україні займаються Е. Афонін, В. Базів, А. Білоус, В. Бичек, С. Здіорук, В. Литвин, Л. Нагорна, О. Новакова, А. Пахарєв, М. Примуш, О. Радченко, Ф. Рудич, Є. Телуха та ін.

Так, наприклад Є. Телуха стверджує, що на відміну від країн усталеної демократії, у нових демократичних країнах (у т.ч. й в Україні), значний вплив на результати виборів і на характер міжпартійної конкуренції мають, окрім електорального, додаткові чинники впливу на результати виборів, зокрема, такі: можливість використання адміністративного ресурсу, прямого та прихованого підкупу виборців, фальсифікації на виборах, характер партійного фінансування, підконтрольні ЗМІ тощо [223, с. 117].

Таким чином, саме політична конкуренція еліт та її постійна динаміка забезпечують соціально-політичну стабільність і довготривалу стійкість демократичної політичної системи, наділяють її здатністю до саморегулювання і самовдосконалення. Характер і динаміка політичної конкуренції безпосередньо пов'язані і визначаються тим, як дотримуються і захищаються політичні права і свободи громадян, їхні права у взаєминах з державою на формування органів державної та місцевої влади, на контроль і участь в діяльності цих органів, в управлінні справами держави. При цьому дослідження доводять, що структурована політична конкуренція завжди відбувається в рамках суворих процедур та інститутів (партії, періодичні вибори, свобода слова, об'єктивний підрахунок голосів, інтеграція суспільних інтересів і конкуренція політичних сил).

1.3 Концепція, категорії та методи дослідження

Виходячи із об'єкта та предмета дослідження, його методологія повинна базуватися на сукупності методів, за допомогою яких традиційно вивчаються такі феномени, як політична еліта, політична та міжпартійна конкуренції.

Проведений у першому підрозділі аналіз еволюції поняття політичної еліти доводить першочергову роль цієї соціальної групи у розвитку будь-якої країни. Філософи та політологи, починаючи зі стародавніх часів аж до сучасних елітологів, наголошують на необхідності існування політичної еліти, наділяючи її такими рисами: шляхетністю, мужністю, справедливістю, компетентністю. Але необхідно відзначити, що у спеціальній науковій літературі поряд із поняттям «політична еліта» також активно використовується поняття «політичний клас». Одним із перших увів даний термін Г. Моска, визначивши його як сукупність владних структур та інститутів держави, а також суспільно-політичні рухи і партії, які програмно й ідеологічно формують владу.

Англійський соціолог Т. Боттмор доводить, що «політичний клас» убирає в себе й утворює всі ті групи, які здійснюють політичну владу або мають вплив і безпосередньо втягнені у боротьбу за політичне лідерство.

Російські дослідники В. Амєлін та К. Пінчук виділяють два провідних підходи у дослідженні політичного класу. Перший підхід - субстанціональний, який представлений у творах класиків марксизму-ленінізму. Ґрунтуючись на марксистській теорії, політичний клас можна визначити як спільноту людей, що реально існує. Особливістю цього підходу є те, що кожен із членів класу є його представником і несе в собі його істотні риси, цінності, мораль, спосіб життя і, таким чином, відповідальність.

Відповідно функціональному підходу, належність до політичного класу визначається не лише натуральним існуванням класу, а й виконуваними функціями в політичній системі, його місцем і політичною позицією в ній. До цих функцій належать прийняття стратегічних рішень, розподіл суспільних ресурсів, представництво соціальних інтересів, підтримка громадського порядку, забезпечення стабільності розвитку суспільства.

Також дані дослідники виділяють інтегрований і дезінтегрований політичні класи. Перший тип формує загальнонаціональну систему політичних цінностей, правила гри й систему суспільних пріоритетів. У цих рамках уможливлюється дотримання вимог політичної раціональності, оскільки домінує модель кооперації різних верств політичного класу. Підтримка політичної стабільності сприяє економічному зростанню, вигоди від якого розподіляються більш-менш справедливо між різними верствами громадян.

У дезінтегрованому політичному класі панує конкуренція, жорстка боротьба за розподіл дефіцитних матеріальних благ. У суспільстві посилюється нестабільність, економічний розвиток гальмується, прибутки падають, відбувається постійний перерозподіл власності, що зрештою призводить до розпаду політичного класу [2].

Американський соціолог Дж. Мейзел у своїй книзі «Міф правлячого класу» пише, що належність до еліти більше схожа на членство в ексклюзивному клубі. Він визначав статус еліти законом «трьох С»:

· Consciousness - свідомість;

· Cohesion - згуртованість;

· Conspiracy - змова, маючи на увазі загальну волю до дії.

Дослідник писав, якщо еліта роз'їдається взаємною недовірою і підозрілістю, внутрішніми розбіжностями і зарозумілістю, інтригами і політичним протиборством, то вона гине, рано чи пізно покидає арену суспільного життя [280]. Коментуючи дану концепцію, російська дослідниця О. Криштановська відзначила, що для Дж. Мейзела еліта - це внутрішньо гомогенна, згуртована група, що володіє самосвідомістю, яка зовсім не є об'єднанням ізольованих індивідів. Належність до еліти більше схожа на членство в ексклюзивному клубі, ніж на формальну ідентифікацію себе з абстрактним класом.

Далі вона відзначає, що «політична еліта» є верхівкою «правлячого класу», його своєрідною інтелектуальною й професійно-компетентною аристократією. У своїй роботі «Анатомія російської еліти» вона наступним чином визначає політичну еліту та розкриває її зв'язок з політичним класом: «Еліта - це правляча група суспільства, яка є верхньою стратою політичного класу. Еліта знаходиться на вершині державної піраміди, контролюючи основні, стратегічні ресурси влади, приймаючи рішення загальнодержавного рівня. Еліта не тільки править суспільством, але керує політичним класом, а також створює такі форми організації держави, при яких її позиції є ексклюзивними. Політичний клас формує еліту й у той же час є джерелом її поповнення» [107, с. 73].

Політичний клас, або політична громада, на думку українських політологів О. Бабкіної, В. Горбатенка, Ф. Рудича та ін., це професійно залучені (ангажовані) в політичну діяльність верстви, що утворюють основну частину політично активних громадян.

Під політичним класом професор О. Новакова розуміє спільність представників інтересів соціальних груп, які професійно займаються політикою, та виділяє наступні його риси:

· наявність певного соціального капіталу у вигляді представництва реальних інтересів громадян;

· професійна політична діяльність;

· вплив на формування та розподіл ресурсів і повноважень політичної влади [150].

Таким чином, невірно ототожнювати поняття «політична еліта» та «політичний клас». Поняття «політична еліта» потребує якісної оцінки та суспільного визнання. Зразки поведінки політичної еліти повинні бути не просто визнані соціальними спільностями, але й слугувати їм зразком та взірцем у складних ситуаціях. Отже, еліта - це не тільки функціональне утворення, вона містить у собі значну морально-етичну складову. В перехідному суспільстві, яким є і Україна, майже відсутні реальні підстави для виокремлення політичної еліти, яка ототожнюється з невмінням адекватно осмислювати та використовувати уроки новітнього політичного розвитку, підпорядковувати приватні та корпоративні інтереси громадянським, досягати консолідації та стабільності суспільства.

Отже, «політичний клас» є найширшим визначення всіх учасників політичного процесу в суспільстві незалежно від владного статусу й керівних повноважень, від ступеня впливовості і важелів управління, від ідеологічних та духовних особливостей, від кількісного та якісного складу тощо. Політичний клас - це правляча і політична еліта, політичні лідери, верхівка політичних партій і рухів, адміністративно-управлінські структури загально-державного й регіонального рівня, еліта інших прошарків населення, яка більш-менш активно діє в політичних процесах суспільства.

Цікаву концепцію політичної еліти пропонує російський політолог М. Афанасьєв, який пов'язує її існування із характером політичної конкуренції і визначає параметри функціонування влади: 1) нестановий характер правлячого класу, вільне рекрутування - право на кар'єру; 2) «вертикальна» конкуренція: легальність опозиції (контреліти), можливість зміни уряду; 3) «горизонтальна» конкуренція: боротьба за вплив між різними групами (суб'єктами), що складають правлячий прошарок; 4) суспільне визнання «правильності» домінування тих чи інших груп, засноване на дотриманні ними законів і встановлених процедур [7, с. 128].

Українська дослідниця Л. Мандзій, на основі співставлення понять «політична еліта» та «політичний клас», робить висновок, що політична еліта як частина політичного класу володіє низкою особливих рис, які вирізняють її з-поміж інших елементів політичного класу та суспільства в цілому: 1) престиж соціального статусу політичної еліти; 2) можливість реального впливу на прийняття політичних рішень; 3) діяльність представників політичної еліти спрямована на досягнення влади, участь у політиці є самореалізацією осіб; 4) відносна інтеграція еліти, спільні політичні інтереси, спрямовані на здобуття влади; 5) можливість інституційного та правового впливу на інститути політичної системи; 6) визначення ціннісних рамок політичного дискурсу в суспільстві: поняття та символи, які використовує політична еліта, стають поняттями й символами в процесі комунікації між індивідами та суспільними рисами [125, с. 64].

Розглядаючи міжелітну взаємодію та її вплив на формування політичного режиму, американські політологи М. Бартон та Дж. Хіглі виділяють три ідеальні типи еліт та відповідно три ідеальні типи політичних режимів:

1. Роз'єднана еліта вирізняється мінімальним рівнем ціннісного консенсусу і взаємодії між фракціями еліти стосовно існуючих політичних інститутів та необмеженою політичною боротьбою за принципом «гри з нульовою сумою». Цьому типу відповідають нестабільні політичні режими, як демократичні, так і авторитарні.

2. Консесуально об'єднана еліта характеризується ціннісним консенсусом та взаємодією між фракціями еліти стосовно існуючих політичних інститутів, де конфлікти розв'язуються за принципом «гри з позитивною сумою». Цьому типу еліт відповідають стабільні політичні режими, щонайменше номінально демократичні.

3. Ідеологічно об'єднана еліта характеризується тим, що ціннісний консенсус та взаємодія між фракціями еліти стосовно існуючих політичних інститутів забезпечується існуванням домінуючої фракції, чия ідеологія визначає розвиток загального політичного курсу. Такому типу відповідають стабільні непредставницькі режими, де навіть за наявності демократичних інститутів відсутня політична конкуренція еліт.

Відповідно цієї концепції, основною тенденцією у розвитку політичних режимів та політичних еліт вважається трансформація від ідеологічно об'єднаного до консесуально об'єднаного через етап роз'єднаної еліти [277].

Така трансформація може відбуватися двома шляхами: а) довгострокова «конвергенція еліт»; б) короткострокове «об'єднання еліт» або «пакт». «Пактом» називають варіант переходу, коли еліти раптово та свідомо перебудовують свої відносини, домовляючись про компроміси стосовно найважливіших розбіжностей між ними. Причиною для утворення пакту є конфлікт фракцій еліти, що супроводжується важкими втратами з обох сторін. Коли втрати перевищують можливі виграші від співпраці, встановлюється «пакт» або «об'єднання еліт».

Особливість «пактового» переходу полягає в його короткостроковості: елітні угруповання або швидко знаходять вихід, або не знаходять його взагалі. Інша особливість такого переходу полягає в обмеженості кола учасників «пакту». Головну роль тут відіграє стара еліта, яка прагне не залучати широке коло мас до цього процесу.

«Конвергенція» - процес, що відбувається в умовах ще неконсолідованої, проте вже встановленої демократії, і пов'язаний з необхідністю мобілізації мас опозиційними фракціями еліти для перемоги в електоральному процесі та формуванні коаліційної політики. «Конвергенція» дозволяє старим гравцям, що діють на полі політичної гри, змінювати свої ролі та відкривати шляхи для введення нових гравців. Про завершення «конвергенції» найчіткіше свідчить перемога на виборах раніше дисидентської фракції. Як і «пакт», «конвергенція» веде до утворення консесуально об'єднаної еліти, її відмінність від «пактового» переходу полягає у залученні нових політичних акторів за рахунок активної участі мас. При цьому необхідно враховувати, що «конвергенція» може бути лише другим кроком демократизації після «пакту» і потребує тривалого часу.

У свою чергу, українська дослідниця І. Голіяд, наголошує, що головним недоліком цього підходу є оцінювання «пактів» як однозначного руху до демократії. Незрозумілим залишається, чому еліти прагнуть встановлення демократичних принципів у політиці, адже для збереження власного спокою, тобто для того, щоб утриматись при владі, їм вигідно розподілити сфери впливу в межах об'єднання еліт, не допускаючи туди політичних аутсайдерів (тих, хто не бере участі в пакті). Отже, «пакти» можуть передувати як установленню демократії, так і режиму «змагальницької олігархії» (як це сталось, наприклад, у Мексиці у 1920-х рр.) [43, с. 6-7].

Розробляючи власну типологію політичних еліт, американський політолог Р. Патнам у якості критеріїв визначає ступінь внутрішньої інтеграції, характер комунікації, спосіб прийняття рішень, стратегію розв'язання проблем, поведінку елітних груп та взаємну співпрацю. На базі даних критеріїв він виділяє три ідеальних типи політичної еліти: консенсусна, коаліційна та конкурентна [282].

Окрім поняття «політичної еліти», провідною категорією дослідження виступає «конкуренція». Необхідно відмітити, що дана категорія увійшла до політологічного обігу з економічної теорії, яка, у свою чергу, залучила її з біології. Біологи визначають конкуренцію як будь-які антагоністичні відносини, пов'язані з боротьбою за існування, за домінування, за їжу, простір та інші ресурси між організмами або видами, що потребують однакових ресурсів. Економісти трактують конкуренцію як економічний процес взаємодії і боротьби товаровиробників за найвигідніші умови виробництва і збуту товарів, за отримання найбільших прибутків; механізм стихійного регулювання виробництва в умовах вільних ринкових відносин [32].

У політекономічному контексті сучасності конкуренція - це регульована економічна форма суперництва і боротьби між суб'єктами різних типів і форм власності, форма взаємного зіштовхування інтересів усіх суб'єктів ринкового господарства. Тобто конкуренція виникає там, де немає узгодженості інтересів, більше того, існує конфлікт інтересів, і більшість сучасних економістів термін «конкуренція» трактують як суперництво чи боротьбу за досягнення чи отримання чогось [194, с. 15].

Що стосується поняття «політична конкуренція», то воно поєднує в собі безліч показників, які відбивають стан політичної системи суспільства: вона безпосередньо пов'язана з механізмами виборчого процесу, з формами політичної мобілізації, із способами соціального контролю над діями влади, з діяльністю політичної опозиції та політичних партій. Таким чином, характер політичної конкуренції виступає індикатором міри демократичності політичних процесів. Політична конкуренція проявляється у формі електорального суперництва, що включає розробку партійних програм, вибір політичних технологій з метою підвищення власного рейтингу в очах електорату; у формі опозиційної діяльності; в коаліційних стратегіях тощо.

Категорія «політична конкуренція» набуває розповсюдження у суспільствознавстві з маркетингового підходу до аналізу політичних явищ, де політика інтерпретується як специфічна форма підприємництва. Так, російський дослідник Д. Кошель уважає, що політична конкуренція може розглядатися як явище соціального ряду та визначатися в контексті соціології П. Бурдьє як боротьба за основний капітал держави. Тобто, враховуючи той факт, що дослідження політичної конкуренції знаходиться на перетині політології, соціології, економіки тощо, то головною методологічної основою її дослідження виступають теорія раціонального вибору, «теорія ігор» та неоінституціоналізм [102].

З точки зору представників юриспруденції політична конкуренція - це не стільки конституційна цінність або принцип, скільки технологічний інститут, який представляє собою конкретні правила поведінки суб'єктів.

Політична конкуренція означає суперництво політичних партій та інших політичних громадських об'єднань з метою отримання голосів виборців, посад і владних ресурсів. У той же час цей стан суспільно-політичної системи, в умовах якої кожен уповноважений суб'єкт має шанси прийти до влади. При цьому конкуренція буде доброчесною тільки тоді, коли самостійними діями кожного з конкурентів виключається або обмежується можливість в односторонньому порядку впливати на стан суспільства [26, с. 23-24].

Отже, сучасна наука накопичила значний обсяг знань для аналізу процесу політичної конкуренції, який, у свою чергу, пов'язаний із дослідженням політичної еліти, виборчого процесу, політичних партій та лідерства, діяльності опозиції тощо. В наукових роботах розкриваються окремі аспекти електоральної боротьби, коаліційні стратегії, питання організаційного будівництва партій, програмний розвиток, фінансування, вплив політико-культурних чинників, становлення законодавчої бази тощо. Проте, проблемне поле вивчення далеко не вичерпане, а завершеної теорії з даного предмету дослідження ще не склалося. Існують різні підходи до аналізу конкурентної практики політичних еліт. Політична конкуренція розглядається як на парламентському рівні, так і на електоральному - у виборний і міжвиборний період, розробляються різні моделі міжпартійної конкуренції, основи і принципи партійних передвиборних технологій, стратегій суперництва, співпраці тощо.

Теоретичний аналіз конкурентної боротьби елітних груп і так званих протопартій у політичній сфері починається з XVI ст. і представлений у роботах Н. Макіавеллі, Ф. Бекона, Т. Гоббса, Е. Берка, Дж. Боллінгброка, Д. Юма, Дж. Медісона, Т. Джефферсона, А. Токвиля. Перші наукові підходи до дослідження міжелітної конкуренції представлені в роботах В. Парето, Г. Моски, М. Острогорського, Р. Михельса, Дж. Брайса, Й. Шумпетера. Ними проаналізовані історичні передумови формування і розвитку елітної конкуренції, її структура, основні методи конкурентних практик політичних партій, їхній організаційний устрій, методи діяльності опозиційних елітних угруповань, порушені питання використання маніпулятивних технологій.

Окремим напрямком досліджень, що склався в рамках теорії політичної конкуренції, є вивчення відносин конкурентного характеру між політичними партіями. Зокрема, це наукові розробки М. Дюверже, Дж. Сарторі, С. Волінеца, О. Кіркхаймера, Й. Тезінга, Ж. Блонделя тощо. Значний внесок у розробку політичної конкуренції зробила школа раціонального вибору, репрезентована роботами Е. Даунса, Д. Уітмена, Дж. Ремера, У. Райкера та неоінституціоналізм, у рамках якого працюють Г. Китчельт, А. Панеб'янко, Р. Гантер, Дж. Монтеро.

Окрім різноманітних підходів щодо визначення сутності політичної конкуренції еліт, її співвідношення з політичним класом, функцій, взаємозв'язку з типом політичного режиму, важливим напрямом наукових досліджень є пошук найоптимальніших методів щодо її аналізу. Таким чином, теоретико-методологічну базу дослідження складає сукупність наукових принципів, прийомів і методів, що дозволяють найточніше і повно розкрити заявлену тему. При даному аналізі вбачається доцільним використовувати не одну концептуальну схему, а дотримуватися принципів методологічного плюралізму.

За допомогою системного методу, що передбачає аналіз політики як складно організованого, саморегульованого механізму, політичну еліту було визначено як один із елементів політичної системи, яка виконує власні специфічні функції. Використовуючи системний метод, можна виявляти імпульси політичної системи та реакцію на них, взаємообмін інформацією між суспільством та політичною елітою, ефективність якого впливає на діяльність політичної еліти.

Важливим напрямком розвитку методології сучасної науки, що сформувалась у рамках системного підходу у другій половині ХХ ст., є синергетика - наука про універсальні закономірності розвитку складних динамічних саморегульованих систем. Синергетичний метод дозволяє стверджувати, що розвиток системи - це зміна стабільних станів системи короткими хаотичними періодами - точками біфуркації, що зумовлюють подальший стабільний стан. Саме в ці періоди різко підвищується роль політичної еліти: від її подальших дій залежить подальший рух усієї системи; можливою є зміна політичних еліт, а також характер протікання політичної конкуренції може набувати особливого загострення, що впливатиме на динаміку розвитку політичної системи.

Прихильники застосування структурно-функціонального методу представляють суспільство як систему, що включає в себе стійкі елементи, а також засоби зв'язку між ними, що і утворює структуру системи. Кожен елемент виконує певну функцію, яка є важливою для підтримки цілісності системи. Відповідно структурно-функціонального підходу суспільство можна представити як сукупність елементів, а також як сукупність окремих позицій, що займають індивіди, та ролей, які відповідають цим позиціям. Головним завданням дослідника тут виступає з'ясування елементів системи, їхніх функцій та зв'язків. Саме завдяки цьому методу визначаємо структуру політичної еліти, шляхи її формування, аналізуємо функції еліти як елемента політичної системи. Також у рамках дослідження політичної конкуренції даний метод використовується для виявлення ролі, значення та характеру протікання в якості провідного процесу демократичної політичної системи.

В рамках використання культурологічного підходу було виявлено залежність процесу формування політичної конкуренції еліт від рівня розвитку політичної культури суспільства. Нормативно-ціннісний підхід дав змогу визначити вплив характеру та інтенсивності політичної конкуренції еліт на стабілізацію/дестабілізацію політичної системи, надати оцінку цієї діяльності з точки зору загального блага, справедливості, свободи й інших цінностей.

Історичний метод полягає у хронологічній фіксації політичних подій і фактів, їх дослідження в тимчасовому розвитку, виявлення зв'язку сьогодення, минулого і майбутнього. Його використання дозволяє виявити витоки формування і розвитку політичної конкуренції в процесі модернізації політичної системи України, визначити чинники, що вплинули на специфіку її сучасного функціонування, узагальнити історичний досвід.

Інституціональний підхід був зорієнтований на дослідження інститутів, через які політична еліта здійснює свою діяльність. Теорія раціонального вибору і неоінституціональний аналіз дозволяють розглядати інституціональні рамки політичної конкуренції як певне обмеження, в межах якого протікає активна взаємодія політичних суб'єктів. Це дозволяє вибудовувати взаємозалежність між інституціональним дизайном, політичною практикою й історико-політичними традиціями. Відповідно цього підходу, на політичну конкуренцію значну дію чинить специфіка інституціонального дизайну і політичного режиму, нормативно-правова регламентація тощо. Інституціональна стабільність робить можливим складний обмін політичною діяльністю та її результатами. Але сама по собі стабільність ще не означає, що інститути функціонують ефективно. Стабільність не тотожна ефективності. Останню, відповідно до неоінституціонального підходу, забезпечують такі фактори, як конкуренція, децентралізація прийняття рішень, правила та норми, що відповідають інтересам і тих, хто виграє, і тих, хто програє у певний момент організації. Безумовно, ефективними є правила, що блокують невдалі дії та підтримують вдалі. Саме вони ініціюють зростання економічного та суспільного капіталу.

Особливістю застосування біхевіористського підходу є аналіз поведінки індивідів у політичних ситуаціях, вивчення політичних відносин між людьми, а не інститутами: між громадянами, адміністраторами, законодавцями. Тому дослідження політичного лідерства як чинника формування конкуренції проводився саме за його допомогою.

Дослідження опозиційної діяльності як форми конкурентної взаємодії еліт стало можливим завдяки використанню інституціонального, системного, структурно-функціонального, біхевіористського методів. Зокрема, було визначено, що політична опозиція представляє політичний інститут, що спирається на певні норми, цінності та традиції. При цьому українською специфікою виступає відсутність правового забезпечення її діяльності, що спричиняє деформації у виконанні опозицією власних функцій.

Також у науковому пошуку активно використовувався метод компаративного аналізу, за допомогою якого проаналізовано електоральні цикли, законодавчу базу тощо. Для проведення порівняльного аналізу нами були вибрані такі чинники, що впливають на формат політичної конкуренції, як особливості політичного режиму, характер партійної і виборчої систем, нормативно-правове регулювання політичної конкуренції, основні елементи електоральної боротьби. У зв'язку з тим, що категорія «політична конкуренція» не отримала чіткого і однозначного визначення в політичній науці, в роботі послідовно розглядаються питання теорії і практики політичної конкуренції на різних історичних етапах.

Л. Мандзій у своєму дисертаційному дослідженні стверджує, що при аналізі політичної еліти найчастіше застосовують три основні методи: позиційного аналізу; репутаційний, аналізу прийняття стратегічних рішень, або концептуальний [125]. Позиційний аналіз (альтиметричний критерій) полягає у виділенні й вивченні представників еліти на основі визначення формальної позиції в інститутах влади. До еліти зараховують осіб, які займають вищі посади в інститутах влади, яких вивчають, наприклад, члени парламенту, уряду, інші високопосадові особи. За цим методом американський дослідник Т. Дай зараховує до еліти осіб, які займають вищі посади в інститутах влади і визначальним чином впливають на політичні події. Відомий сучасний політолог Дж. Сарторі визначає, що за альтиметричним критерієм контролююча група є такою тому, що за вертикальним розрізом будови суспільств розташовується «нагорі», і, таким чином, владарює той, хто перебуває нагорі незалежно від того, завдяки чому він там опинився.

Другий підхід має назву репутаційного методу й полягає у визначенні еліти за допомогою опитувань так званих «кваліфікованих суддів», якими можуть бути обрані видатні державні чи партійні діячі, підприємці. Цей метод може бути використаний і на державному рівні, особливо при аналізі відносин між регіональними й загальнодержавними елітами. Членів регіональних еліт опитують про те, кого вони вважають впливовим і панівним у рамках держави. Зрозуміло, що негативною стороною репутаційного методу можна вважати завищений суб'єктивний фактор (суб'єктивні орієнтації «колегії суддів», політична орієнтація яких здатна значною мірою спотворювати об'єктивну інформацію).

Третій метод визначається, зазвичай, як метод вивчення випадків, коли на основі аналізу прийняття різних рішень під час суспільно-політичного життя «вимірюється» політичний вплив різних особистостей і груп. Усередині даного методу відсутні чіткі критерії визначення міри важливості аналізованого рішення [42, с. 62-63].

Також у роботі було використано сукупність емпіричних дослідницьких методів, які ілюструють характер протікання політичної конкуренції. Це використання статистики, насамперед, електоральної, аналіз документів: нормативно-правових актів, статутів та програм політичних партій тощо. У монографії застосовуються такі традиційні загальнонаукові методи та методи емпіричного дослідження, як абстрагування, аналіз і синтез, індукція і дедукція, порівняння. За допомогою методу вторинного соціологічного аналізу авторами проаналізовано та узагальнено результати соціологічних досліджень провідних наукових колективів України, які вивчають хід і результати виборчого процесу, рівень підтримки населенням окремих політиків та їхніх дій, діяльність опозиції тощо. У монографії використовуються результати досліджень, проведених Фондом «Демократичні ініціативи», Київським інститутом проблем управління імені Горшеніна, фірмою Rattinggroup, Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД), Українським Центром економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова, а також використовувалися дані Центральної Виборчої комісії України та правозахисної організації Freedom House. Тим самим, на основі емпіричних даних, а саме статистики, даних соціологічних опитувань, нормативно-правової бази ми проаналізували реальний стан досліджуваних процесів.

Отже, проблема політичної конкуренції еліт є принципово важливою для розбудови демократичної держави в умовах політичної модернізації. За допомогою комплексу методів забезпечено визначення й обґрунтування специфіки реалізації та демократичних механізмів реалізації політичної конкуренції еліт у сучасній Україні.

Висновки до першого розділу

Процес елітаризації суспільства виступає об'єктом наукового дослідження фактично від моменту виникнення соціальних наук. Ще представники Стародавнього світу - Конфуцій, Геракліт, Сократ, Платон, Аристотель -висловлювали ідеї політичного елітизму. Протягом розвитку людства та відповідно у процесі накопичення знань про закони його функціонування Н. Макіавеллі, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, І. Кант, Г. Гегель та ін. досліджували причини виникнення елітарного прошарку у суспільстві, шляхи отримання та реалізації політичної влади, розробляли перелік якостей та ресурсів, які забезпечували перебування на лідерських суспільних позиціях. У першій третині ХХ сторіччя розрізнені ідеї елітарності систематизували й узагальнили Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс. Ці дослідники зробили еліту предметом свого дослідження, дали їй визначення, розкрили структуру, закони її функціонування, визначили роль еліти в соціальній та політичній системі, вказали на закономірності зміни еліт. Політична наука ХХ-ХХІ ст. характеризується формуванням різнопланових теорій еліт, які дозволяють всебічно проаналізувати даний феномен. Ґрунтовні напрацювання в даній галузі знаходимо у роботах Р. Даля, Й. Шумпетера, Ч. Міллза, Х. Ортеги-і-Гассета, Д. Рісмена, О. Штаммера, Т. Дая, Л. Зіглера, С. Келлера тощо.

Виникнення і глибоке обґрунтування елітарних теорій в Україні пов'язане, перш за все, з іменами В. Липинського та Д. Донцова. Не зважаючи на різноплановість підходів до наукового дослідження (перший - представник монархічного напрямку, другий - радикально націоналістичного), їх об'єднує теза щодо необхідності утвердження в українській державі власної свідомої політичної еліти, консолідованої навкруги національної ідеї. Сучасні українські вчені - В. Бортніков, В. Бурдяк, Л. Мандзій, С. Наумкіна, О. Новакова, В. Пащенко, О. Токовенко, О. Чемшит - вивчають джерела поповнення еліти, способи її формування, взаємодію «старої» й «нової», політичної та економічної еліти, її згуртованість, вплив еліти на трансформацію суспільства тощо.

Якщо політична еліта виступає об'єктом політологічного аналізу протягом тривалого часу, то процеси політичної конкуренції, що виникають між елітарними групами вивчається політологами, починаючи з другої половини ХІХ ст. Одним із перших дослідників даної проблематики був Й. Шумпетер, який у рамках власної теорії демократичного елітизму визначає демократію як конкуренцію між потенційними керівниками за довіру виборців і наголошує, що конкуренція еліт, яка відображає економічну і соціальну конкуренцію в сучасному суспільстві, запобігає створенню єдиної пануючої керівної групи й робить можливою підзвітність еліт масам. На подібних позиціях ґрунтувалися дослідження Е. Арбластера, Р. Даля, Дж. Сарторі тощо.

У наукових розвідках другої половини ХХ - початку ХХІ ст. процеси конкурентної взаємодії визначаються провідними для розвитку демократичного політичного режиму та набувають першочергової ваги при дослідженні країн, чиї політичні системи трансформуються з тоталітарних, авторитарних у демократичні. Саме тому дослідження у цьому напрямку знаходимо в роботах західних транзитологів - Л. Даймонда, Д. Растоу, А. Пшеворського, А. Шедлера, Ф. Шміттера.

Значний унесок у розробку категорії «політична конкуренція» зробила російська школа політичної науки. В рамках дослідження електоральних циклів процеси політичної конкуренції вивчають В. Гельман, Г. Голосов, Б. Вишневський, О. Мєлєшкіна, О. Соловйов, Е. Скакунов тощо. Пов'язує розбудову демократичної політичної системи з процесами виникнення та розвитку якісної, транспарентної, професійної конкуренції Ю. Нісневич, який також відзначає, що саме вона (вільна конкуренція) сприятиме викоріненню корупції на усіх рівнях системи державного управління. На непересічну роль міжпартійної конкуренції як специфічного прояву політичної конкуренції еліт в умовах піднесення ролі політичних партій указують такі дослідники, як Л. Гончаров, Д. Кошель, О. Куценко, Я. Ашихміна та ін.

У вітчизняній політичній науці окремі дослідження у цьому напрямку містяться у роботах С. Гелея, В. Геєця, Ф. Кирилюка, Л. Нагорної, О. Новакової, А. Пахарєва, М. Розумного, Ф. Рудича. Спираючись на ці розробки, у межах даного наукового дослідження політична конкуренція визначається як специфічна форма політичної взаємодії суб'єктів політичного процесу з приводу участі за отримання та реалізацію влади, що регулюється певними нормами правової регламентації та політичної культури, та виступає індикатором демократичності політичного режиму.

2. Специфіка формування політичної конкуренції еліт в українському суспільстві

2.1 Розвиток форм політичної конкуренції еліт у контексті виборчого процесу

На думку сучасних дослідників, ключовим механізмом політичної конкуренції виступає виборчий процес, заснований на загальному, рівному і прямому виборчому праві при таємному голосуванні; вільні і чесні вибори представників громадян у виборні органи державної та місцевої влади. Саме періодична виборність і потенційна змінюваність вищих посадовців держави за результатами політичної конкуренції на виборах, публічна і вільна діяльність політичної опозиції забезпечують дієвий контроль діяльності державної влади і обмежують можливості різних зловживань владою [146].

У свою чергу, особливого значення для сучасної України набуває проблема політичної стабільності. Взагалі більшість учених пов'язують стійкість функціонування політичної системи з мірою інституціоналізації різних елементів політичної системи. Найважливішою функцією будь-якого політичного інституту є забезпечення політичної стабільності. Стосовно інституту виборів подібна функція набуває особливого значення. По-перше, інститут виборів, що функціонує в даному суспільстві в певних історичних умовах, є механізмом формування більшості інших політичних інститутів; по-друге, саме через вибори здійснюється регулювання діяльності основних політичних інститутів, вибори є засобом легітимації владних інститутів, що є вирішальним чинником політичної стабільності. Ясно, що стійкість самого інституту виборів прямо і безпосередньо впливає на політичну стабільність. Часто змінюваний порядок проведення виборчих процедур знижує легітимність самих виборів, що є передумовою політичної нестабільності.

Отже, політична конкуренція й її постійна динаміка забезпечують соціально-політичну стабільність і довготривалу стійкість демократичної політичної системи, наділяють її здатністю до саморегулювання і самовдосконалення. Характер і динаміка політичної конкуренції безпосередньо пов'язані і визначаються тим, як дотримуються і захищаються політичні права і свободи громадян, їхні права у взаєминах із державою на формування органів державної та місцевої влади, на контроль і участь у діяльності цих органів, в управлінні справами держави [146].

Таким чином, вибори відіграють непересічну роль у розбудові демократичного політичного режиму. Ще Й. Шумпетер, розробляючи власну теорію елітарної демократії, розглядав вибори, насамперед, як процес відбору політичних еліт. Він писав, що вибори - це «такий інституційний устрій для прийняття політичних рішень, в якому індивіди отримують владу приймати рішення шляхом конкурентної боротьби за голоси виборців» і «є вільними змаганнями між можливими лідерами за голоси електорату» [263, с. 284].

Подібні думки виказує і американський політолог Д. Кирпатрік. Він відзначає, що «демократичні вибори носять не просто символічний характер… Це конкурентні, періодичні, представницькі й остаточні вибори, у процесі яких громадяни, які мають велику свободу критикувати уряд, друкувати свою критику і пропонувати альтернативи, обирають осіб, що приймають основні рішення в уряді» [255, с. 16]. Сучасний французький політолог Ф. Лово також відводить вирішальну роль у становленні демократичного політичного режиму інституту виборів: «Демократія - це такий інституційний устрій, за якого призначення керівників здійснюється на обмежений термін мирним засобом у результаті виборів, що регулярно проводяться на конкурентній підставі» [Цит. за: 13, с. 11].

Російські дослідники Ф. Алєскеров та Ф. Ордешук узагалі ставлять знак рівняння між категоріями «демократія» та «вибори»: «Вибори - це сутність демократії, оскільки вони забезпечують контроль держави та управління нею з боку громадян... Вільні вибори, проведені на альтернативних засадах (тобто з кількома кандидатами), означають власне демократію» [1, с. 17].

Фахівці Українського незалежного центру політичних досліджень на чолі зі С. Конончук зазначають, що вибори є засадничим інститутом демократичних режимів. Через механізм виборів рекрутується політична еліта та легітимізується влада. Для того, щоб реально виконувати ці функції, вибори не повинні мати символічного характеру, а мусять забезпечувати легітимність виборчого процесу. Власне, й політичні системи можна класифікувати на підставі того, як у них проводяться вибори [92, с. 5].

Український політолог В. Лісничий пов'язує вибори, перш за все, з процесом рекрутування політичних еліт. У навчальному посібнику «Сучасний виборчий PR» дослідник відзначає, що вибори - «це особливий демократичний спосіб селекціонування нових політичних лідерів та нових привабливих ідей, це природній відбір переваг у політичній сфері, який водночас формує політичну ж відповідальність як тих, хто пропонує політичні ідеї, так і тих, хто за них голосує» [222, с. 7].

Група російських дослідників - Ю. Бєгунов, А. Лукашев, А. Понідєлко - в рамках дослідження теорій демократії вирізняють ідентитарні та конкурентні моделі демократії. Так, устрої античних часів та Київської Русі вони визначають як ідентитарні, або всезагальні (колективістські). Такий устрій характеризується визначенням народу як єдиного цілого, наявності у народу (нації) єдиної волі щодо її публічного висловлення громадянами. Людина в такій демократії є елементом єдиного державного організму й тому вона вимушена виконувати «загальну волю». Така демократія передбачає пріоритет загальнодержавних інтересів над природними правами людини, заперечення плюралізму та опозиції, єдине трактування свободи як активної участі в політичному житті, в суспільних та державних справах [13, с. 25, 52].

У свою чергу, в конкурентних демократіях влада в державі отримується виключно в ході конкурентної політичної боротьби між різними групами населення за чіткими законодавчими процедурами [13, с. 53]. При цьому автори відзначають, що подальші етапи розвитку інституту народовладдя пов'язані саме з конкурентними теоріями демократії.

Провідний вітчизняний політолог, фахівець у галузі політичних партій Ю. Шведа наголошує, що демократичні вибори - це конкуренція політичних сил. Вибори є демократичними тією мірою, якою її учасники мають рівні можливості на перемогу [258]. А український фахівець у галузі державного управління О. Радченко у своїй монографії «Влада і вибори: інституційна взаємодія в демократичному суспільстві», посилаючись на напрацювання Й. Шумпетера, пропонує розглядати елітарну модель демократії, яка передбачає здійснення наступних організаційно-правових заходів у державному управлінні:

· вибори розглядаються як інститут відбору політичної еліти, а народовладдя виконує виключно технічну функцію як механізм, за допомогою якого представники еліти «отримують владу приймати рішення шляхом конкурентної боротьби за голоси виборців» [263];

· партійно-політичне структурування суспільства відбувається навколо певної кількості політичних лідерів;

· найвищі посади в державі завойовують персоналії, а не політичні партії чи блоки, уряд формується не на коаліційній основі, а підбирається прем'єр-міністром;

· виконавча вертикаль (разом із регіональними її керівниками) формується «під лідера» за принципами централізації та концентрації влади і в разі зміни президента (прем'єр-міністра) уряд та регіональні керівники органів виконавчої влади у своїй більшості змінюються;

· вибори проводяться за мажоритарною або рідше - змішаною системою;

· головним спрямуванням передвиборчої агітації є обговорення особистісних якостей лідерів, а не їхніх політичних програм;

· держава не сприяє політичній активності населення, оскільки виборці мають поважати розподіл праці між елітою та суспільством і розуміти, що до наступних виборів їм не слід займатися політикою [195, с. 80].

Таким чином, першочергова важливість виборів у розбудові демократії доведена провідними політологами всього світу. Особливої ваги розвиток інституту політичних виборів набуває під час трансформаційних процесів у державі. При цьому необхідно враховувати, що певні сполучення форм правління і виборчого принципу можуть привести як до стабільної, так і до нестабільної демократії. Американський політолог М. Уоллерстайн відзначає, що чотири комбінації вищевказаних принципів дають такі сполучення:

1. Варіант, що забезпечує сильне представництво, - це парламентська форма правління з мажоритарною системою. Остання звичайно обмежує кількість партій, що змагаються, двома і надає більш сильній із них непропорційно (у порівнянні з кількістю поданих за неї голосів) велику кількість місць у законодавчому органі. В парламентських демократіях партія більшості контролює і виконавчу владу, і парламент. Найбільш яскравий приклад тут - Великобританія. Всі післявоєнні уряди в цій країні (за виключенням одного) спирались на однопартійну більшість у парламенті, хоча жодна з правлячих партій не отримувала абсолютної більшості голосів з 1931 року. Один із небажаних наслідків такого варіанту забезпечення сильного уряду полягає в тому, що найнезначніші політичні коливання можуть викликати значні зміни у складі парламенту і в політиці уряду. Цей недолік міг би вважатись прийнятним, якщо б розподіл голосів коливався навкруги 50 %-ї відмітки - трохи більше або трохи менше. Між тим верхня межа електоральних успіхів, враховуючи територіальне розміщення електорату трьох партій, не перевищує 40 %. Для такої ситуації характерна слабка послідовність у політичному житті держави при зміні кабінетів у випадку, якщо на найближчих виборах результати зміняться скільки-но істотним чином. Подібна невизначеність може дорого обійтись національній економіці.

2. Другий варіант - це президентська форма правління у сполученні з системою відносної більшості. Прикладом можуть слугувати Сполучені Штати Америки. При біпартизмі партії президента не обов'язково бути одночасно партією більшості в Конгресі. В США в останні десятиріччя демократи контролювали обидві палати конгресу, а республіканці - президентську посаду. Інший феномен, котрий іноді асоціюється з президентською формою правління, також можна спостерігати в післявоєнних США, - це слабкість політичних партій. Стандартним стало зауваження про те, що в американській політиці домінують окремі особистості.

3. Третій варіант існує в більшості країн Західної Європи, окрім Великобританії і Франції: парламентська модель із системою пропорційного представництва. Кількість партій в цих країнах різноманітна, іноді їх багато, але всюди при владі - коаліційні уряди. Єдине виключення створюють однопартійні кабінети меншості. Проте такі уряди цілком припустимі, оскільки вони фактично користуються підтримкою коаліції більшості, учасники якої надають перевагу не входити у верхній ешелон управління офіційно.

Всі ці три сполучення дієздатні в тому сенсі, що надовго забезпечують стабільність представницької демократії.

4. Четверта комбінація - президентська система з виборчим законом, що передбачає пропорційне представництво в парламенті, - найменш стійка. На жаль, саме цей тип правління був уведений в нових демократіях Східної Європи. При пропорційній виборчій системі багато партій отримують місця в парламенті. Однак оскільки не парламент обирає уряд, то партіям немає необхідності вести переговорний процес з метою формування правлячої коаліції. Уряд призначається президентом. При багатопартійності партія президента, вірогідніше за все, отримує порівняно невелику кількість депутатських мандатів. Президент не може керувати, не маючи підтримки парламенту, але останній не несе відповідальності за дії уряду і тому не зобов'язаний його підтримувати. В цьому і полягає причина постійного конфлікту між президентом і парламентом, що може привести керівництво країною у кризовий стан. Президенти, неспроможні домовлятися з парламентом, змушені вдаватись до інших політичних сил і дій, щоб керувати без парламенту. Але коли традиційні політичні інститути перестають діяти, вони опиняються в занепаді. Парламент втрачає свій авторитет, а демократичні інститути руйнуються.

Подібний сценарій не є невідворотним, однак у випадку, коли президентська форма правління сполучається із системою пропорційного представництва, небезпека паралічу демократичних інститутів досить висока [241, с. 161-162].

В Україні наразі використовується саме остання модель. Тому на порядку денному у країні постає питання якісної політичної конкуренції, що реалізується через виборчий механізм. Політологи наголошують, що якість виборів повинна бути високою і реалізовуватися на засадах свободи та справедливості. Так, датські політологи Й. Елкліт і П. Свенсcон, коли говорять про вільні вибори, то мають на увазі «протилежні тим, які відбуваються в умовах примусу. Свобода означає право і можливість обирати вподобану річ, а не іншу. Примус означає формальну чи реальну відсутність такого вибору: або всі альтернативи, крім однієї, заборонено, або певний вибір матиме негативні наслідки для безпеки, добробуту, соціального становища людини, котра його здійснила. Справедливість передбачає неупередженість. Протилежністю справедливості є нерівне ставлення до рівних, за якого деякі люди чи групи отримують завеликі переваги. Отже, справедливість передбачає регулярність застосування правил та їх раціональність, рівномірніший розподіл релевантних ресурсів серед сторін змагання. Дослідники доводять, що критеріям свободи та справедливості мають відповідати всі стадії виборчого процесу» [Цит. за: 92, c. 5].

Також виборчий процес, згідно з нормативними актами Ради Європи, повинен здійснюватися на основі загального, рівного, вільного, прямого виборчого права при таємному голосуванні. Усі принципи знайшли своє відображення у Основному Законі країни. У ст. 71 Конституції України зазначено: «Вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Виборцям гарантується вільне волевиявлення» [94].

Окрім Конституції виборчий процес в Україні регламентується низкою законів: Закони України «Про вибори Президента України» від 05.03.1999 р., «Про політичні партії в Україні» від 05.04.2001 р., «Про вибори народних депутатів України» від 17.11.2011 р., «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 10.07.2010 р. тощо. Українською специфікою є те, що виборче законодавство змінюється напередодні кожного електорального циклу. При цьому жоден із вищезгаданих законів не містить норм регламентації політичної конкуренції та правил міжпартійної конкуренції, в результаті чого розповсюдженим явищем в українській політиці є використання «брудних» політичних технологій та поширення політичної корупції.