Формування політичної конкуренції еліт в сучасній Україні

На виборах до Верховної Ради України у 2012 р. за даними ЦВК на всю кампанію в багатомандатному окрузі витрачено більше 600 млн. грн. Третина цієї суми - 218 млн. грн. - припала на Партію регіонів. Друге місце за обсягом витрачених засоби зайняла ВО «Батьківщина», яка задекларувала в два рази менше - 107 млн. грн. Партія «УДАР Віталія Кличка», яка посіла третє місце за підсумками виборів, виявилася набагато економніше лідерів і вклалася в 33,7 млн. грн. КПУ витратила на вибори більше ніж 72 млн. грн. «Наша Україна», очолювана Віктором Ющенком, задекларувала витрачання більше 63 млн. грн. набагато вище за показник партії «Україна - Вперед!» Наталії Королевської, яку традиційно критикували за надмірно дорогу рекламну кампанію. «Україна - Вперед!» показала понад 60 млн. грн. [156].

Фахівці УНЦПД відзначають, що відсутність бюджетної підтримки діяльності партій у міжвиборчий період та високі фінансові вимоги до партій у виборчому процесі на фоні необхідності здійснення матеріального забезпечення діяльності як у міжвиборчий, так і виборчий періоди становлять слабке місце в практиці партій та провокують розвиток відносин політичної корупції. Безперечно, державне фінансування не є панацеєю від розмаїтих партійних негараздів. Можна сказати, що воно здатне породити якісь інші, на відміну від наявних. Та головне, що державне (публічне) фінансування партій здатне послугувати завданню створення основи як для прозорості руху коштів на користь політичних інтересів, так і підґрунтя для підзвітності партій, перетворивши їх з агентів приватних інтересів на агентів публічних інтересів. Без такого кроку годі покладатися на нормативні застороги [93, с. 9]

До речі, подібні цифри констатують той факт, що політична конкуренція - процес надвитратний, спрямований на встановлення політичної монополії. Так, лише офіційні витрати України на забезпечення виборів Президента України у 2010 р. зросли у 2,4 рази - до 1,1 млрд. грн., порівняно з витратами у 2004 р. Про це повідомляє прес-служба Рахункової палати України за результатами колегії відомства. Було зроблено висновок, що Центральна виборча комісія неналежним чином здійснює планування коштів державного бюджету, що виділяються на підготовку і проведення виборів, і контроль за правильним та цільовим їх використанням [197].

При цьому два найбільш вірогідні претенденти на перемогу у виборах В. Янукович та Ю. Тимошенко витратили приблизно по 300 млн. грн. Видання «Економічна правда», використовуючи дані звітів про надходження та використання коштів виборчих фондів кандидатів на пост Президента, опублікованих в «Урядовому кур'єрі» наводить наступні витрати. Так, Партія регіонів витратила на виборчу кампанію свого лідера Віктора Януковича 321 млн. 992 тис. 520 гривень. Всі кошти на проведення кампанії Януковича виділила Партія регіонів. Із них на використання засобів масової інформації витрачено 281 млн. 531 тис. 863 гривень. Також на виготовлення матеріалів передвиборної агітації витрачено 17 млн. 312 тис. 612 гривень.

Юлія Тимошенко для проведення своєї виборчої кампанії використала 289 млн. 929 тис. 508 гривень. Більша частина коштів надійшла від ВО «Батьківщина», яка висунула Ю. Тимошенко кандидатом на пост Президента України. Крім того, близько 18 млн. гривень склали добровільні внески фізичних осіб. Кандидат витратила 272 млн. 677 тис. 593 гривень на використання ЗМІ, на виготовлення агітматеріалів пішло 5 млн. 34 тис. 820 гривень [272].

Переважна більшість коштів була витрачена на створення іміджу для політичної партії та її лідера, а також на проведення іміджевих заходів. Узагалі сьогодні можна відмітити переважання технологічних аспектів (у тому числі й іміджевих) у створенні та подальшому функціонуванні політичної партії. Натомість менша увага приділяється програмно-ідеологічним засадам діяльності партії, а також її внутрішній структурі, яка часто залишається формальною і розробляється лише для створення необхідної документації у процесі реєстрації політичної партії.

Отже, сучасні політичні партії в Україні для перемоги на виборах активно займаються побудовою позитивного іміджу та розробкою ефективної політичної реклами. Дана тенденція певним чином притаманна і політичними партіям розвинених країн, які мають більш багатий досвід у організації та проведенні політичних заходів іміджевого характеру. Геній політичної реклами, один із провідних іміджологів сучасності Ж. Сегела сформулював основні правила, за допомогою яких можна виграти найскладнішу виборчу кампанію:

· голосують за людину, а не за партію;

· голосують за ідею, а не за ідеологію;

· голосують за майбутнє, а не за минуле;

· голосують за образ соціальний, а не політичний;

· голосують за людину-легенду, а не за людину-посередність;

· голосують за долю, а не за буденність;

· голосують за переможця, а не за невдаху;

· голосують за цінності справжні, а не уявні [222, с. 5].

Досліджуючи структуру іміджу політичних партій, необхідно акцентувати увагу на наступних характеристиках: імідж та харизматичність лідера партії; ідеологія партії; образ діяльності партії; імідж членів партії; політичні, адміністративні і фінансові ресурси партії; імідж електорату партії; історія партії; особливості партійного політичного РR та реклами; особливості партійної риторики (доступність для розуміння висунутих партією ідей, що володіють консолідуючими особливостями); символіка партії.

Водночас, не слід забувати, що імідж політичної партії повинен сприйматися цілісно, а тому організація спеціальних PR-подій потребує комплексного підходу. Відповідно, до основних форм спеціальних PR-подій, найбільш актуальних для політичної сфери діяльності, можна віднести наступні:

· брифінг - коротка, обмежена в часі, зустріч офіційних осіб державних, комерційних, суспільно-політичних організацій з представниками ЗМІ, на якій повідомляється новина, викладається позиція по визначеному питанню;

· прес-конференція - це зустріч представників ЗМІ з організаторами заходу (державні установи, суспільно-політичні організації, комерційні структури), мета якої - надати ЗМІ фактографічну, проблемну і пояснювальну інформацію про анонсовану подію, явище, проект;

· прес-тур - екскурсія, організована для ЗМІ з метою залучення уваги до регіону, реалізації конкретного проекту;

· презентація - офіційне представлення нових проектів, програм або створення організацій;

· виставка - інформування про досягнення та переваги в наданні конкретних послуг в різних сферах суспільно-політичного життя;

· організація «гарячої лінії» (hot lіne) та громадських приймалень - двосторонній зв'язок з громадськістю, що дозволяє надавати певну інформацію та здійснювати своєрідний моніторинг громадської думки з актуальних питань [249, с. 616-617].

Серед українських політичних партій якісні, ефективні, конструктивні PR-акції проводяться несистемно. Хоча, виходячи із їхньої специфіки, саме вони здатні підвищити демократичну конкурентну взаємодію політичних еліт. За допомогою організованих PR-акцій можна налагодити комунікацію між політичною партією та виборцем, проводити постійну роз'яснювальну роботу з приводу діяльності партії, відповідати на запити опонентів тощо. Серед названих варіантів проведення PR-акцій частіше за все український істеблішмент використовує варіант брифінгу, усі інші заходи - не надто задіяні. Натомість загрозливих масштабів (особливо у передвиборчій період) набуває використання політичної реклами, яка і підміняє справжній та ефективний PR.

Дослідник даної проблематики І. Шовкун відзначає, що метою політичної реклами є спонукання людей до участі у тих чи інших політичних процесах, включаючи делегування різних повноважень через вибори. Комунікативна сутність політичної реклами полягає в тому, що вона встановлює контакт між політиками і громадянами, здійснює спрямований адресний зв'язок між ними, використовуючи гранично доступну для сприйняття й адекватну йому знакову систему. Політична реклама є своєрідним провідником ідей, ретранслятором образів, символів, міфів. Вона виконує інформаційну функцію, знайомлячи аудиторію з партією, кандидатом, їхніми поглядами, акціями, пропозиціями і перевагами перед конкурентами. Політична реклама функціонує в умовах політичної конкуренції, вона виокремлює власний об'єкт з інших, тому можна говорити про її соціально-орієнтувальну та ідеологічну функції [261].

Інший політолог, К. Луценко, відмічає, що на даний час політична реклама в Україні вже стала одним з елементів демократичного процесу і при всіх її недоліках та критиці залишається важливим засобом політичної комунікації, особливо в передвиборчий період. Передвиборчі кампанії становлять класичний продаж політичного товару (ідеї, політика, партії). У цих умовах закономірно розвивається ринок консалтингових послуг, які вирішують проблеми встановлення комунікативних зв'язків між політиками і електоратом. Таким чином, політика має символічний, іміджевий вимір. Оскільки політик існує не тільки в рамках політичного поля, а й у рамках поля комунікативного, значну роль відіграє символічний світ, сформований масовими комунікаціями [120].

Окрім суспільного призначення політична реклама має значну відмінність - вона дуже дорога. Кожні наступні вибори експерти в Україні фіксують своєрідний рекорд з приводу засобів, витрачених політичними партіями на власне рекламування. При цьому відзначимо, що не завжди ці витрати є виправданими та приносять необхідний результат у якості голосів виборців. Також необхідно наголосити, що не завжди задекларовані витрати партій чи лідера є реальними, адже за підрахунками експертів політичні актори витрачають у сотні разів більше, ніж декларують у офіційних виборчих фондах.

Відповідно до виборчого законодавства, середньодобова ціна однієї секунди політичної реклами має відповідати середній комерційній ціні на каналі за три квартали переднього року. У квітні-травні 2013 року телеканали оприлюднили офіційні розцінки на політичну рекламу. Вони суттєво відрізняються залежно від часу показу ролика і його місця в рекламному блоці. Наприклад, секунда політичної реклами на телеканалі «Україна» у прайм-тайм (21:00-22:00 в робочі дні) коштувала 224 грн., якщо ролик показаний в кінці або початку рекламного блоку. А якщо в середині - 195 грн. Максимальна вартість реклами на «Першому національному» становила 311 грн., а лідером став ICTV - тут офіційні розцінки на політичну рекламу доходили до 744 грн. за секунду.

Представники телеканалів тему реальних розцінок на рекламу політичних партій і кандидатів не коментують. Але виконавчий директор Інституту масової інформації В. Сюмар стверджувала, що ціна одного показу «замовного» матеріалу під виглядом редакційного у випуску новин на загальнонаціональному каналі сягала близько $ 50 000 [34].

Даному прогнозу вторують і результати моніторингу політичної реклами у ЗМІ, що проводився комітетом «Рівність можливостей». Голова комітету О. Чекмишев писав, що гроші, витрачені на політичну рекламу 2012 року, мають шанси стати найбільшими в історії України. На сайті громадянської мережі «Опора» повідомлено, що протягом серпня-жовтня 2012 року загальна вартість реклами суб'єктів моніторингу в друкованих ЗМІ Донецька, Ужгорода та Києва сягнула 185 059,90 гривень. До цього слід також додати витрати на приховану рекламу, так звану «джинсу». Тому вартість реклами з урахуванням коефіцієнта «політичної джинси» (1,2) - 222 071,88 гривень. На телебаченні цифри ще більші, загальна вартість реклами за звітний період на ТБ Донецька, Ужгорода та Києва становить 5 008 290,60 гривень, а з урахуванням коефіцієнта «політичної джинси» (1,2) - 6 009 948,72 гривень.

Також експерти вказують на непрозорість походження виборчих фондів кандидатів: всі без винятку кандидати витратили в декілька разів більше коштів, ніж задекларували прибутків за 2011 рік. Крім того, жоден із них не організовував широкомасштабних кампаній збору коштів з населення на кампанію, тому походження фінансів є вкрай непрозорим і корупціогенним у політичній перспективі для народних депутатів [142].

Не зважаючи на такі рекордні витрати, політична реклама, яку партії використовували під час нинішньої виборчої кампанії, не мала достатньо значного впливу на перерозподіл електорату і зміну намірів громадян підтримати ту чи іншу партію. Її вплив визнали тільки 20 % виборців. Про це свідчать результати всеукраїнського опитування, проведеного Інститутом соціальної та політичної психології НАПН спільно з Асоціацією політичних психологів України протягом вересня-жовтня 2012 р.

Так, вплив політичної реклами на свій електоральний вибір в тій чи іншій мірі визнає тільки кожен п'ятий респондент, тобто 20 %. І це при тому, що рекламу бачили і можуть пригадати більше 90 % опитаних. Найбільш чутливими до впливу політичної реклами, за самооцінками респондентів, виявилися прихильники партії Наталії Королевської «Україна - Вперед!» - 42 % з них визнали, що саме реклама вплинула на їх вибір. Рідше такий вплив визнавали симпатики «Нашої України» і Партії регіонів - близько 34 %.

Найчастіше згадуваною була реклама Партії регіонів - її згадали 66 % опитаних, реклама інших партій згадувалася помітно рідше: «УДАРу» - 39 %, партії «Україна - Вперед!» - 38 %, КПУ - 34 %, «Нашої України» - 12 % , «Свободи» - 7 %.

Коментуючи ставлення виборців до політичної реклами під час виборчих перегонів-2012 в цілому, керівник проекту П. Фролов зауважив, що вона викликає у громадян переважно роздратування. Зокрема, подобається чи у будь-якому разі не викликає роздратування реклама усіх без винятку партій тільки у 1,3 % опитаних, не подобається жодна - 24 %, тобто майже кожного четвертого дратує реклама всіх партій.

Відзначимо, що до числа партій, чия реклама виборцям частіше подобається, ніж дратує, належить партія «УДАР» (подобається 18 %, дратує 5 %). А відчуття роздратування у респондентів найчастіше викликала реклама Партії регіонів: дратує 35 %, подобається 16 % респондентам [240].

Дані цифри щодо незначного впливу політичної реклами партій на електорат та її низької якості підтверджують також висновки експертів. Зокрема, на думку Ю. Шведи, під час цієї виборчої кампанії не спостерігається серйозних концептуальних підходів, бачення того, як мала б жити країна: «В Україні на цих виборах реклама - це швидше елемент взаємних нападок, коли демонструють недоліки конкурентів. Реклама перетворилася у елемент брудних технологій». Також політолог зазначає, що така кількість негативу у політичній рекламі змушує виборця голосувати не «за», а «проти»; така реклама виборцям вже набридла, адже головного повідомлення чи якого смислового навантаження вона в собі не несе.

Більше того, на Заході політична реклама, яку демонструють у нас, є забороненою. Вона спрямована на зомбування громадян, використовуючи маніпулятивні техніки [170].

У якості рекомендацій при створенні політичної реклами та підвищенні її ефективності та демократичності експерти пропонують наступне:

1. Політична реклама повинна бути легкою для сприйняття і містити оригінальну ідею.

2. У політичній рекламі необхідно враховувати регіональну специфіку, тому що лозунги та практичні дії політичних акторів сучасної України, як правило, не сприймаються більшою частиною населення, оскільки їх зміст і суть далекі від ментальності, традицій, життєвого досвіду та інтересів значної більшості населення.

3. Реклама повинна вказувати на відмінності рекламованого кандидата від його опонентів.

4. Ефективною реклама стає тоді, коли впроваджує у свідомість виборця зрозумілий образ-стереотип, який збільшує цінність кандидата в очах виборців.

5. Реклама повинна мати конкретну цільову аудиторію, відображати різні потреби, цінності, інтереси конкретних виборців.

6. Дуже важливо за допомогою політичної реклами донести до виборця образ майбутнього, який повинен бути включений в імідж кандидата.

7. Політична реклама повинна обіцяти споживачеві суттєві вигоди при перевазі рекламованого кандидата.

8. У рекламному тексті необхідно використовувати дієслова, тому що вони сприяють запам'ятовуванню тексту рекламного повідомлення.

9. Аргументи на користь рекламованого кандидата можна наводити як на початку рекламного повідомлення, так і в кінці.

10. При створенні політичної реклами необхідно приділити увагу кольору, на якому розміщується рекламний текст [126, с. 134].

Отже, політична реклама є обов'язковим і невід'ємним компонентом всіх виборів. Політична партія, яка себе не рекламує - приречена на політичну смерть. Проте у сучасному інформаційному суспільстві вона є доповненням, яке дозволяє розкрити моменти політичної програми, акцентувати і донести до виборців найбільш значимі речі. В Україні ж вона перекриває відсутність програм та гасел кандидатів та партій, роблячи партії певного роду симулякрами.

Таким чином, одним із провідних демократичних механізмів регулювання політичної конкуренції слугують політичні партії. При цьому основною формою конкуренції є електоральна боротьба, ключовим моментом якої стає виборча кампанія і результати голосування, а провідним суб'єктом в умовах використання пропорційної виборчої моделі - політична партія. За результатами виборів політична конкуренція проходить уже на парламентському рівні у вигляді коаліційних стратегій, опозиційної діяльності. В даному процесі важливу роль відіграє також міжпартійна конкуренція, зміст якої виражається в конкуренції ідей, програм, іміджів, захисту громадських інтересів, реалізації політичного курсу. Отже, інститут міжпартійної конкуренції, будучи одним із ключових демократичних політичних інститутів, виконує ряд спеціальних суспільно значущих функцій: інституціональне регулювання боротьби за владу, артикуляція і агрегація громадських інтересів, відбір політичних еліт. Найважливішою функцією є забезпечення стійкості, стабільності і позитивної динаміки розвитку політичної системи, регулярне відтворення політичних стосунків, що відбувається в результаті виборності і змінюваності партій у влади, професійної готовності партій опинитися біля «керма влади».

Висновки до третього розділу

Змагальний характер демократичного політичного режиму вимагає зміни керівництва країни шляхом загальних, вільних, регулярних, конкурентних виборів. У цьому аспекті якісне законодавство відіграє провідну роль. В українському суспільстві демократичні норми часто носять лише формальний характер: декларовані альтернативні вибори відбуваються в умовах використання маніпулятивних технологій, активно застосовується адміністративний ресурс, відбуваються порушення при підрахунку голосів тощо. Аналіз українських правових норм, що регламентують даний процес, доводить його недосконалість та постійну змінюваність напередодні кожних виборів, що заважає формуванню сталих традицій цивілізованої передачі влади. Тому існує гостра потреба в стабілізації даного законодавства, особливо у світлі євроінтеграційних процесів.

Також задля унормування політичної конкуренції еліт в Україні необхідна правова інституціоналізація політичної опозиції, що дозволить визначити її статус, суспільне призначення, сприятиме якісному виконанню власних функцій та надасть діям системності та конструктивності. Вважаємо за доцільне і внесення змін до Закону України «Про політичні партії в Україні» стосовно регламентації міжпартійної конкуренції. Позитивним кроком є прийняття та введення в дію закону щодо доступу до публічної інформації, який сприятиме поліпшенню якості політичної конкуренції та прозорості сфери публічної політики. Також важливим напрямом політико-правової регламентації аналізованого процесу виступають законодавчі акти, що запобігають поширенню корупції. Виходячи із того, які позиції займає Україна у рейтингу найбільш корумпованих країн світу, дане законодавство потребує вдосконалення та ефективного забезпечення їхнього виконання. Таким чином, існує потреба у створенні певної моделі політико-правового простору, яка б забезпечувала гідні умови для розвитку політичної конкуренції в рамках правового поля.

Аналіз сучасної ситуації свідчить про те, що перехід українського суспільства до нового сталого політичного й соціально-економічного розвитку ще далеко не завершено. Модернізація українського суспільства на демократичних засадах потребує висококваліфікованих кадрів державної служби, політичних лідерів, керівників нового типу у сфері ділового спілкування, які б відповідали світовим стандартам якості, як фундаментальної фахової підготовки, так і високої моральної культури. Більшої актуальності набуває проблема ротації політичної еліти, яка має формуватися на базі розвиненої багатопартійності та підтримці регіонів. Трансформація політичної еліти триває; зокрема можна відзначити зміну соціального статусу лідерських груп, ускладнення структури, розвиток взаємодії політичної еліти з лідерами та іншими учасниками політичного процесу.

Важливу роль у розбудові політичного режиму відіграє політичне лідерство, що виступає чинником формування політичної конкуренції, яка, у свою чергу, стимулює соціальну та громадянську активність і відповідальність, та повинна здійснюватися як конкуренція професійних знань, навичок та досвіду в кожній конкретній сфері діяльності. При цьому кожна людина за власним бажанням, що є його суверенним правом, може свідомо відмовитися від участі в такій конкуренції. А деякі люди в силу тих чи інших обставин можуть не мати можливостей для повноцінної участі в політичній конкуренції. У свою чергу, без відкритої політичної конкуренції немає політичного ринку, а без політичного ринку немає і повноцінної демократії. Сама по собі практика регулярної електоральної конкуренції спонукає політиків домагатися підтримки мас, а виборців - здійснювати більш-менш свідомий вибір, сприяючи легітимації влади.

Одним із визначальних чинників, що впливає на перебіг політичної конкуренції, є діяльність політичних партій. Провідними проблемами, що заважають партіям слугувати дієвим механізмом регулювання конкуренції, виступають наступні: партії активізують свою діяльність лише перед виборами, при цьому їх характеризують слабкі зв'язки з електоратом, що спираються, в основному, на рекламні технології. Роль ідеології поступово знижується, натомість спостерігаємо технологізацію політичного процесу та використання лідерського потенціалу. Також наявні недемократичні тенденції в межах самих партій - це порушення норм внутрішньопартійної демократії, непублічність, непрозорість внутрішньопартійних процесів, формування передвиборчих списків партій виключно партійним керівництвом через пакетне затвердження партійним з'їздом, виключення політиків, які «відхиляються» від партійного курсу без їхньої згоди тощо. Тому політичні партії України мають вирішити дані проблеми, щоб стати реальним механізмом регулювання політичної конкуренції.

Висновки

Надвисока значимість запровадження конкурентних механізмів у розбудові демократичного режиму доведена країнами розвиненої демократії, де принципи змагальності визначають перебіг політичного процесу. Натомість Україна, в якій за часів панування тоталітарного режиму не реалізовувався принцип політичної конкуренції, має створити умови для його ефективного втілення - від правової регламентації до створення сталих традицій політичної діяльності на конкурентній основі. Виходячи із провідної ролі, яку відіграють політичні еліти у розвитку сучасної політичної системи, необхідно, перш за все, проаналізувати специфіку їхньої конкурентної взаємодії, яка реалізується під час вільних, справедливих, демократичних виборів, здійснення опозиційної діяльності, і яка регулюється за допомогою політико-правових норм, партійних механізмів та політичного лідерства.

Витоки наукових розробок такого складного процесу, як політична конкуренція еліт, починаються із дослідження сутності політичної еліти, її типів, механізмів формування та функціонування. На визначальну роль еліт у розвитку держави вказували ще філософи Стародавнього світу, які, перш за все, зосереджували свою увагу на якостях, що дозволяють людині відносити себе до цієї соціальної групи. Наприклад, Конфуцій поділяв суспільство на еліту та звичайних людей за їхнім ставленням до закону і моралі. Демокріт визначає примат цінностей духовних перед матеріальними, який притаманний небагатьом мудрецям (еліті). Сократ над усе ставив аристократію духу і мудрості, тому заперечував основний принцип демократії при прийнятті рішень - принцип більшості. У основі філософської концепції Платона також закладено принцип ієрархізації: він уважав, що правити повинні кращі люди, які досягли досконалості й опанували істинне знання.

В епоху Середньовіччя дані ідеї набули подальшого розвитку: Ф. Аквінський наголошував, що більшість людей повинна займатися фізичною працею, а меншість - розумовою та управлінням тією більшістю. У роботі «Державець» Н. Макіавеллі виступив з концепцією політичної влади сильної ініціативної меншості. Філософ висунув тезу про те, що правитель повинен мати непересічні якості, щоб ефективно реалізовувати політичну владу.

У Новий час на засадах елітизму будувалися концепції Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш. Монтеск'є, Б. Спінози, І. Канта, Г. Гегеля та ін. Відповідно концепції Дж. Локка, держава повинна функціонувати згідно з рішеннями, прийнятими парламентською більшістю. Ш. Монтеск'є стверджував, що в ідеалі дворянство є необхідним для монархії, а принципом аристократії є доброчесність у поєднанні з поміркованістю. Г. Гегель писав, що в принципі будь-хто може приймати участь у політичному управлінні, проте для цього необхідно мати досвід і моральну волю, якими більшою мірою володіє дворянство, найменшою - міщанство та інші верстви.

Таким чином, формуванню сучасної елітології, яка остаточно виокремилась як галузь політичної науки на межі ХІХ-ХХ ст. завдяки роботам Г. Моски, В. Парето та Р. Міхельса, передували значний досвід аналізу процесів ієрархізації суспільства.

В. Парето визначає еліту як сукупність індивідів, чия діяльність у тій чи іншій сфері відрізняється ефективністю, високими результатами. Її він поділяв на правлячу, що прямо чи опосередковано (але ефективно) бере участь в управлінні, і неправлячу - контреліту - людей, що володіють характерними для еліти якостями, але не мають доступу до керівництва через свій соціальний статус і наявність різного роду бар'єрів, що існують у суспільстві для нижчих шарів. Саме В. Парето належить закон «циркуляції еліт», який передбачає постійне оновлення найвищого елітного прошарку. Г. Моска поділяє суспільство на нечисленний клас керуючих, що реалізує всі політичні функції, монополізує владу та численний клас керованих, який постачає керуючим матеріальні засоби підтримки, необхідні для життєдіяльності політичного організму. Найважливішим критерієм формування політичного класу є здатність до управління іншими людьми, тобто організаторські здібності, а також матеріальна, моральна та інтелектуальна перевага. Р. Міхельс запропонував «залізний закон олігархії», який передбачає, що невіддільний від суспільного прогресу розвиток великих організацій неминуче веде до олігархізації управління суспільством і формування еліти, оскільки керівництво такими об'єднаннями не може здійснюватися усіма їхніми членами.

У ХХІ ст. у західній політології сформувалися наступні школи вивчення політичних еліт: макіавеллістська, ціннісні теорії еліт, теорії демократичного елітизму, концепції плюралізму еліт, ліволіберальні концепції тощо.

В український політичній науці провідними елітологами вважають В. Липинського та Д. Донцова, які наполягали на необхідності існування у суспільстві національної аристократії, що має здійснювати процес загального керівництва. Серед сучасних наукових дослідників, які вивчають проблеми елітаризації суспільства виділяємо Б. Кухту, В. Корнієнка, В. Литвина, Н. Кононенко, Л. Мандзій, М. Михальченка, С. Наумкіну, О. Новакову, В. Полохала, Ф. Рудича, О. Траверсе, В. Фесенка, О. Чемшита.

Ґрунтуючись на даних дослідженнях, у рамках монографії політичну еліту визначено як особливий інститут, що здійснює владу та визначає процеси розвитку політичної системи.

Окремий напрям наукових пошуків у сучасній політичній науці складає дослідження процесу політичної конкуренції, аналіз якої набув актуальності із процесом розбудови демократичних політичних систем наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. Серед західних політологів проблеми перебігу конкурентної взаємодії між елітарними угрупованнями досліджували Е. Арбластер, П. Бурдьє, Д. Гелд, Р. Даль, Л. Даймонд, Е. Даунс, Дж. Ремер, Дж. Сарторі, Й. Шумпетер та ін. Всі вони наголошують на необхідності впровадження конкурентних механізмів у політиці, більше того, пов'язують їхнє функціонування з рівнем зрілості інститутів демократії в країні.

Також свою увагу дослідженню даного процесу приділяли представники транзитології, які визначають процес політичної конкуренції одним із провідних чинників для переходу політичної системи від тоталітарно-авторитарної до демократичної. У роботах А. Пшеворського, Д. Растоу, А. Шедлера, Ф. Шміттера містяться висновки, що коли зазнає краху диктатура, визначальною суспільною проблемою виступає визнання чи невизнання провідними суб'єктами політичного процесу певних інституції, що дозволять вільну, навіть якщо і обмежену, конкуренцію. А коли ті інституції вже сформувалися, постає питання, чи забезпечать вони спонтанну згоду, тобто чи залучать як учасників наявні політичні сили, прагнучи підпорядкувати їхні інтереси невизначеності конкуренції і спонукати їх до згоди з її результатами.

Значні напрацювання з даної проблематики містить російська школа політичної науки. У роботах Ю. Нісневича розглядається конкурентність як умова розвитку демократії, що повинна знаходити втілення і у роботі парламенту, і у роботі органів судової влади, і у формуванні урядових структур. При цьому наголошується, що однією із головних загроз розвитку цього принципу виступає таке явище, значно поширене на пострадянському просторі, як корупція, що може знищити принцип конкуренції взагалі. Політолог Д. Кошель аналізує, за допомогою яких політико-правових механізмів ліпше регламентувати політичну конкуренцію, і доходить до висновку про необхідність створення правового поля, в якому реалізуватиметься політична конкуренція. У роботах О. Куценка та Л. Гончарова політична конкуренція розглядається крізь призму конкуренції міжпартійної, від наявності та характеру якої залежить формування демократичної партійної системи. Політичну конкуренцію еліт у світлі здійснення електорального процесу аналізують такі дослідники, як Г. Ашин, Я. Ашихміна, Б. Вишневський, О. Гаман-Голутвіна, Г. Голосов, В. Колесніков, О. Соловйов та ін.

Серед вітчизняних науковців особливу увагу звертаємо на дослідження С. Гелея, який визначає політичну конкуренцію як особливу форму політичної взаємодії; В. Геєця, який наголошує, що конкуренція в політиці є набором механізмів, який забезпечує дію основних форм народовладдя: прямої, представницької та консультативної демократії; О. Новакової, яка візначає, що етап «вічного конфлікту» між елітарними угрупованнями має бути змінений конвергенцію політичних сил, що ґрунтується на конкуренції за загальновизнаними, узгодженими правилами.

Також дану проблему досліджують провідні українські елітологи: В. Бортніков, Н. Кононенко, О. Крюков, Л. Мандзій, М. Михальченко, С. Наумкіна, А. Пахарєв, В. Пащенко, О. Токовенко, Л. Тупчієнко, Ф. Рудич, О. Чемшит та ін.

Виходячи із проведеного дослідження, пропонуємо визначати політичну конкуренцію як специфічну форму політичної взаємодії суб'єктів політичного процесу з приводу участі в боротьбі за отримання та реалізацію влади, що регламентується певними нормами права та політичної культури, і виступає індикатором демократичності політичного режиму.

Стверджено, що найбільш яскраво політична конкуренція еліт реалізується в рамках виборчого процесу і пов'язана з формами політичної мобілізації, із способами соціального контролю над діями влади. Аналіз електоральних циклів в Україні дозволяє зробити висновок, що в країні поступово набуває закріплення практика вільної конкуренції політичних сил, що призводить до ненасильницької зміни влади в результаті народного волевиявлення.

Загальновідомо, що на характер виборів значним чином впливає виборче законодавство, яке в Україні є досить нестабільним та часто змінюваним. Згідно з ним українська виборча система еволюціонувала від мажоритарної через змішану і пропорційну до змішаної. Вважалося, що пропорційна модель сприятиме демократизації політичної системи, підвищить роль та якість політичних партій, які стали провідними суб'єктами політичного процесу, та знизить рівень корумпованості парламенту й обмежить використання адмінресурсу. Проте парламентські вибори 2012 р. проводилися вже за змішаною виборчою системою, яка сприяла провладній політичні силі. Більше того, виборчим законодавством було заборонено участь виборчим блокам політичних партій, було підвищено загороджувальний бар?єр у пропорційній системі, а також усунено пункт «проти всіх», що у сукупності мало негативні наслідки для розвитку політичної конкуренції.

Також необхідно згадати про такий недолік пропорційної системи, яка використовується в Україні, як модель із закритими списками. На перший план виходить проблема формування партійних списків, процедура створення яких відбувається недемократичним, непрозорим шляхом, виходячи із політичної волі партійного керівництва. Непоодинокими є випадки «купівлі» місць у перших десятках провідних політичних сил. Тому у партійні списки знову потрапляють представники крупного капіталу, а про актуальне та необхідне розмежування влади та бізнесу в українському політикумі сьогодні не йдеться.

Принципи відбору на основі професійних якостей не використовується, а провідною рисою стає лояльність до партійного керівництва, в результаті чого партії у ВРУ відстоюють не національні інтереси, а бізнес-інтереси своїх спонсорів. Таким чином, дана система сприяє закріпленню принципу повної залежності народного обранця від партійного керівництва.

Аналіз українських електоральних циклів на предмет розвитку форм політичної конкуренції дозволив зробити наступні висновки. Перші вибори до Верховної Ради України 1994 р. майже не сприяли виникненню політичної конкуренції, адже проводились на мажоритарній основі в умовах збереження міцних позицій представниками Комуністичної партії України. Тому зародження реальної політичної конкуренції в країні припадає на період проведення перших політичних виборів на змішаній основі, коли виборець отримав змогу обирати політичні партії, які, у свою чергу, зміцнили свої позиції на українському політичному ринку. Основними політичними конкурентами у цей час стають КПУ, з одного боку, та партії націонал-демократичного спрямування - РУХ, НДП, ПЗУ, «Громада», з іншого. Реальна політична конкуренція з'являється в Україні на початку 2000-х років, напередодні парламентських виборів 2002 р., коли значно підвищує свої позиції Блок В. Ющенка «Наша Україна», натомість рівень довіри електорату до КПУ значно знижується. У цей період політична ситуація в країні загострюється, що також впливає на характер конкурентної взаємодії. Широкого використання набувають політичні технології, у тому числі і т. зв. «чорний PR», а також поширене використання адміністративного ресурсу.

Вибори до ВРУ, що проводилися у 2006 та 2007 рр. суто на пропорційній основі, мали сприяти закріпленню норм політичної конкуренції та формуванню цивілізованих традицій її протікання. Також їхньою метою було підвищення відповідальності політичних суб'єктів і готовності виборців робити свідомий вибір на підставі партійних програм і довіри до партійних кадрів, представлених у виборчих списках. Провідний політичний гравець початку 1990-х рр. - КПУ - остаточно втратив свої позиції та зі значними складнощами подолав прохідний 3 % бар'єр. Реальними конкурентами стають Партія регіонів та БЮТ, чия конкурентна взаємодія часто набуває нищівного, несистемного характеру. Політична конкуренція у цей час відбувається не на підставі ідеологічних платформ політичних сил (вони стають остаточно розмитими), а на прагненні за будь-яку ціну зайняти ключові позиції у системі влади.

Останні на сьогодні парламентські вибори знову проводилися за зміненими законодавчими нормами на змішаній основі. У парламенті з?явилися дві нові політичні сили, не представлені у Верховній Раді шостого скликання, - політична партія «УДАР Віталія Кличка» та ВО «Свобода». Прогнозуємо значне загострення політичної конкуренції, виходячи із наявності у законодавчому органі крайньо лівих та крайньо правих політичних партій.

Ґрунтуючись на аналізі електоральних циклів, а також впливі політичного лідерства на перебіг політичної конкуренції зроблено висновок, що в Україні конкурентна взаємодія еліт відбувається за двома моделями: горизонтальною та вертикальною. У вертикальній моделі Президент виступає актором-гегемоном, який контролює стратегічні позиції політичного життя, встановлює власні правила гри, і, таким чином, впливає на перебіг політичної конкуренції. Сильна президентська влада покликана стабілізувати суспільство під час соціально-економічного реформування, регулювати внутрішньополітичні конфлікти, створювати правила протікання політичної конкуренції. Функціонування політичних партій у цій моделі відбувається під контролем Президента, який також регулює процес оновлення еліти. Горизонтальна модель передбачає підвищення ролі політичних еліт, появу елементів поліархії, зниження центрального впливу на перебіг політичного процесу, політичної конкуренції зокрема.

Таким чином, в Україні відбувається зміна зазначених моделей: горизонтальна за часів президентства Л. Кравчука (коли виникають політичні партії різного ідеологічного спрямування, спостерігаються тенденції децентралізації влади) змінилася вертикальною під час перебування на даній посаді Л. Кучми, яка призвела до приватизації держави, злиття відносин влади та власності. Формально демократична політична система України набула «фасадного» характеру, а правляча еліта активно почала використовувати демократичні механізми для обслуговування корпоративних інтересів, перетворення політичних ресурсів на економічні.

Після обрання В. Ющенка, паралельно з чим відбулась зміна виборчої моделі та форми державного правління, починають домінувати елементи горизонтальної моделі, у якості провідних політичних акторів виступають політичні партії, влада президента «демонополізована». Після перемоги на президентських виборах 2010 р. В. Януковича відбувається реконструкція вертикальної моделі, коли Президент є домінуючим актором, а політична конкуренція набуває контрольованого характеру.

Іншим індикатором рівня демократичності суспільства виступає діяльність політичної опозиції, а ступінь її інституціоналізованості - якісним показником розвитку політичної системи. В Україні протягом останнього десятиліття опозиція виявила себе активним актором політичного життя, але через брак традиції і недостатнє нормативно-правове забезпечення так і не стала повноцінним політичним інститутом. Указані недоліки можуть стати на заваді побудові системи конструктивних відносин між владою та опозицією та не сприяють розвитку політичної конкуренції.

Конструктивна діяльність політичної опозиції залежить від використання нею демократичних методів політичної боротьби та здійснення політичної влади у разі її отримання. При цьому в Україні опозиційний політик часто пов'язує подібний статус із дозволом на використання нелегітимних методів політичної боротьби. Виходячи із того, що якість опозиційної діяльності слугує індикатором якості політичної конкуренції та відповідно демократичності політичного режиму, існує сенс законодавчого закріплення прав та можливостей опозиції, що дозволить надати її діям характеру функціональної взаємодії з владою.

У результаті проведеного дослідження зроблено висновок про існування безпосереднього зв'язку між якістю політичної конкуренції та політичною культурою даного суспільства. Саме характер політичної культури зумовлює стиль і традиції здійснення влади, звернення до адміністративного ресурсу, регулювання електорального процесу адміністративними методами, штучне створення конкурентного середовища «фасадного» типу і т.д.

Порушення принципів чесної політичної конкуренції, які можна спостерігати в українському політичному процесі, що є спадщиною патримоніального типу комуністичного режиму, виступає наслідком апатії населення, несформованості розвиненого громадянського суспільства та громадянської культури, так само як і результатом цілком певного типу демократичного устрою, що сприяє розвитку патронально-клієнтальних зв'язків.

Українською специфікою є також вплив регіональних ідентичностей на характер політичної конкуренції. Наявність регіональних відмінностей історично зумовлена низкою причин: поліетнічним, поліконфесійним складом населення, диспропорціями соціально-економічного розвитку, культурно-ціннісними та геополітичними орієнтирами громадян. При цьому для України властиве ризиковане поєднання таких рис, оскільки ще не сформувалася не лише громадянська нація, але й національна ідея - чітка державна стратегія розвитку країни, яка могла б стати основою консолідації нації. Тривале збереження такого стану може перетворити ризик на загрозу не лише у формуванні якісної транспарентної політичної конкуренції, а й політичної системи загалом.

Проведене дослідження дозволяє стверджувати, що суттєвий вплив на роль та характер політичної конкуренції спричиняє форма державного правління, тип виборчої системи, рівень та якість законодавчого забезпечення. В умовах повної відсутності нормативно-правового регулювання процесу політичної конкуренції, вважаємо за доцільне прийняття змін до Законів України «Про вибори народних депутатів України», «Про політичні партії в Україні», «Про вибори Президента України», а також прийняття окремого Закону «Про опозиційну діяльність в Україні», що сприяло би регламентації політичної конкуренції, визначенню правил її протікання та технологій, які впливають на кінцевий результат. У цілому дані заходи допоможуть мінімізувати використання адміністративного ресурсу, «брудних» політичних технологій, маніпулювання суспільною свідомістю, підвищать якість політичної конкуренції, що сприятиме консолідації демократії в країні.

У цьому сенсі пропонуємо використання досвіду регламентації економічної конкуренції. Суттєві заборони у Законі України «Про захист економічної конкуренції» об'єднані у п'ять категорій: узгоджені дії, монопольне (домінуюче) становище, концентрація суб'єктів господарювання, деякі види діяльності з «обмеження та дискримінації» суб'єктів господарювання та об'єднань та антиконкурентні дії державних органів. Отже, на ґрунті адаптації досвіду регулювання економічної конкуренції зроблено наступні пропозиції: обмежити підписання угод між політичними силами, що зменшують політичну конкуренцію та сприяють витісненню з політичного ринку тимчасово нерелевантних політичних гравців; урегулювати монопольне становище та концентрацію суб'єктів політичного процесу; закріпити покарання за здійснення антиконкурентних дій органами державної влади та місцевого самоврядування.

Дослідження процесу формування інституту політичного лідерства в Україні дозволяє зробити висновок щодо наявності комплексу проблем у його функціонуванні. Сучасні українські лідери непрофесійно виконують свої обов'язки, часто використовують популістські технології, прагнуть до концентрації влади. Хоча справжній лідер повинен вміти запропонувати перспективний курс розвитку країни. Дані соціологічних опитувань свідчать, що громадяни прагнуть у якості національного лідера бачити раціонального політика, який зможе завершити реформування української держави на засадах демократизму. Проте до останнього моменту цього не відбулось. Стверджено, що від типу політичного лідерства залежить характер політичної конкуренції. Використовуючи типологію політичних лідерів Є. Вятра на основі відношення до політичних конкурентів, поділяємо українських лідерів на дві провідні групи: лідери-фанатики (Ю. Тимошенко, О. Тягнибок, Ю. Луценко), які у своїй діяльності спираються на методи жорсткої конкуренції; та лідери-угодовці (Л. Кравчук, В. Ющенко, Л. Кучма, В. Янукович), що демонструють раціональний підхід у ставленні до політичних конкурентів та воліють шукати компроміси та політичні домовленості. Таким чином, стиль політичної діяльності лідера визначає характер політичної конкуренції в країні.

Важливим механізмом регулювання політичної конкуренції виступає діяльність політичних партій. Їхнє становлення в Україні проходило в рамках внутрішньої трансформації політичного режиму і супроводжувалося економічними, соціальними кризами і конфліктами еліт. При цьому вирішення міжелітних конфліктів проходило за принципом «гри з нульовою сумою». Характерними рисами основних учасників політичної конкуренції є «народність», «всеосяжність», надкласовість, вираженням чого стали програмна гнучкість, ідеологічна та соціальна розмитість. Партії володіють значними організаційними, інформаційними, фінансовими ресурсами, використовують найсучасніші політичні технології, але при цьому саме виконання обіцянок є запорукою їхнього подальшого успіху на виборах. Головним чинником, що сприяє успіху в процесі конкуренції, стає професійна відповідальність партійних кадрів, здатних до державного управління, які продемонстрували на ділі свою компетенцію і відповідальність. При цьому успіх на виборах в значній мірі визначається вмілої критикою суперника.

Важливим чинником, що сприяє посиленню ролі політичної партії у якості регулятора політичної конкуренції, виступає рівень внутрішньопартійної демократії. Адже саме вона забезпечує функціонування конкурентної взаємодії в межах партії. Її сутність полягає у забезпеченні влади партійних мас та її здійсненні на принципах колективності, критики, підкорення меншості більшості, підзвітності, виборності, змінності керівництва. Констатуємо недотримання даного принципу українськими партіями. Як правило, рядові члени мають незначний вплив на рішення керівництва, існує абсолютно непрозорий механізм формування партійних списків, чому значним чином сприяє нелегітимна система фінансування партій. Лише подолання даних проблем сприятиме розвитку політичної конкуренції як у межах партії, так і на міжпартійному рівні.

Список використаних джерел

1. Алескеров Ф. Выборы. Голосование. Партии / Алескеров Ф., Ордешук П. -- М. : Знание, 1999. -- 468 с.

2. Амелин В. Н. Социальные трансформации и формирование политического класса в России / Амелин В. Н., Пинчук К. М. // Мир России. -- 2001. -- № 4. -- С. 101--110.

3. Аналіз політичних подій. Доповідь за травень 2011 р. [Електронний ресурс] // Сайт Фонду якісної політики. -- Режим доступу до статті : http://www.fundgp.com/ua/publications/exclusive/134/ -- Загол. з екрану.

4. Арбластер Е. Ключові ідеї демократії / Е. Арбластер // Демократія : антологія / [упоряд. О. Проценко]. -- К. : Смолоскип, 2005. -- С. 467--485.

5. Аристотель. Политика. Афинская полития / Аристотель ; [пер. с древнегреч. А. Лосева]. -- М. : Мысль, 1997. -- 458 с.

6. Асмус В. Ф. История античной философии / В. Ф. Асмус. -- М. : Наука, 1965. -- 456 с.

7. Афанасьев М. Н. Клиентелизм и российская государственность: исследование клиентарных отношений, их роли в эволюции и упадке прошлых форм российской государственности, их влияния на политические институты и деятельность властвующих групп в современной России / М. Н. Афанасьев. -- [2-е изд., доп.]. -- М. : Московский общественный научный фонд, 2000. -- 318 с. -- (Серия «Монографии»).

8. Ашин Г. К. Курс истории элитологии / Г. К. Ашин. -- М. : МГИМО, 2003. -- 302 с.

9. Баимуратова М. О. Формування Парламенту України: до пошуку оптимальної виборчої системи [Електронний ресурс] / М. О. Баимуратова, І. Д. Сліденко // Український юридичний портал «Радник». -- Режим доступу : http://radnuk.info/statti/228-konst-pravo/3491-2010-01-22-21-38-19.html. -- Загол. з екрану.

10. Балацька О. Б. Політична еліта України в процесі демократичної модернізації / О. Б. Балацька // Грані. -- 2010. -- № 1. -- С. 132--136.

11. Балацька О. Б. Поняття консолідації політичної еліти в сучасному політологічному дискурсі / О. Б. Балацька // Гілея. -- 2009. -- Вип. 29. -- С. 368--375.

12. Бебик В. Пропорційні вибори - 2007: уроки на майбутнє / В. Бебик, Н. Трач // Віче. -- 2008. -- № 17. -- С. 16--17.

13. Бегунов Ю. 13 теорий демократии / Бегунов Ю., Лукашев А., Пониделко А. -- СПб. : Изд. дом «Бизнес-Пресс», 2002. -- 240 с.

14. Бек У. Общество риска. На пути к другому модерну / Ульрих Бек ; [Пер. с нем. В. Седельника и Н. Федоровой ; Послесл. А. Филиппова]. Ї М. : Прогресс-Традиция, 2000. -- 384 с.

15. Бережна І. Оновлення політичної еліти в Україні: несподіванка обіцяної атаки / Ірина Бережна // Віче. -- 2010. -- № 7. -- С. 4--5.

16. Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна / Артур Білоус. -- К. : Асоціація молодих укр. політологів і політиків, 1997. -- 200 с.

17. Білошицький С. Криза довіри громадськості до представницьких громадських інститутів / С. Білошицький // Політичний менеджмент. -- 2009. -- № 2. -- С. 56--66.

18. Бондар С. С. Правова регламентація статусу опозиції в Україні: доцільність та форми реалізації / С. С. Бондар // Наукові записки ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України. -- 2001. -- № 36. -- С. 122--131.

19. Боришполец К. П. Методы политических исследований : [пособие для студентов вузов] / Боришполец К. П. -- М. : АспектПресс, 2005. -- 221 с.

20. Бортніков В. Деякі проблеми політичної участі громадян в умовах демократичного транзиту / В. Бортніков, В. Троценко // Політичний менеджмент. -- 2009. -- № 1. -- С. 3--15.

21. Бортніков В. І. Особливості формування владної еліти в Україні у процесі демократичної трансформації / В. І. Бортніков // Освіта регіону. Політологія. Психологія. Комунікації. -- 2009. -- № 2. -- С. 33--39.

22. Бортніков В. Парламентські вибори в контексті демократичної трансформації / В. Бортніков // Віче. -- 2007. -- № 12. -- С. 13--14.

23. Брехаря С. Г. Бізнес-еліта в сучасній Україні: засоби впливу на політичний процес / С. Г. Брехаря // Наукові записки ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України. -- 2010. -- Вип. 1 (45). -- С. 100--110.

24. Бурдяк В. Здобутки та прорахунки опозиційних партій на парламентських виборах 2007 р. на Буковині / В. Бурдяк, В. Веренько // [Матеріали міжрегіональної наук.-прак. конф. «Регіональний вимір політичного процесу в Україні у 2007 році», (Львів, 10 листопада 2007 р.)]. -- Львів : Генеза-ЦПД, 2007. -- С. 15--21.