Трансформація політичної системи суспільства в умовах гібридної війни

Існує доволі багато визначень політичних систем, які при цьому не претендують на всеосяжний універсалізм, тим більше на змістовну вичерпність. Зокрема, політичною системою суспільства в широкому сенсі пропонується вважати «інтегровану сукупність політичної влади, суб'єктів, відносин, політичної організації і політичної культури суспільства, яка забезпечує його соціальну стабільність, соціальний порядок і яка має певну соціально-політичну орієнтацію» [5, с. 511].

Ф.Рудич, виокремлюючи владно-управлінський сенс політичної системи суспільства, трактує її як «сукупність державних і недержавних інститутів, які здійснюють владу, управління суспільством, регулюють взаємовідносини між громадянами, соціальними та етнічними групами, забезпечують стабільність суспільства, відповідний порядок у ньому». Ця система включає в себе соціальний зміст влади, її носіїв, взаємодію з економічним ладом. Вона визначає інститути, організації, через які реалізується влада в суспільстві й регулюються політичні відносини, а також принципи, норми й спрямованість діяльності інститутів політичної влади [153, с. 632].

Соціологічний підхід щодо усвідомлення суті політичних систем демонструє Н.Глазунова. На її погляд, це «цілісне утворення, впорядкована сукупність полтичних інститутів, ролей, відносин, процесів, принципів політичної організації суспільства, які підпорядковані кодексу політичних, соціальних, юридичних, ідеологічних, культурних норм, історичним традиціям та установкам політичного режиму конкретного суспільства» [33, с. 291]. В даному визначенні домінують соціально обумовлені характеристики політичної системи (інститути, ролі, відносини тощо), тоді як її владна першооснова завуальовано проступає в «політичній організації суспільства». Втім, дане визначення слід визнати по-своєму продуктивним.

А.Юсов варіативно пояснює, що політична система це - «цілісна впорядкована сукупність політичних інститутів, політичних відносин, процесів, принципів політичної організації суспільства, підпорядкованих певним політичним, соціальним, правовим, ідеологічним, культурним нормам, історичним традиціям і засадам політичного режиму даного конкретного суспільства» [202, с. 112-116].

О.Назаренко також акцентує увагу на політичній системі як цілісно організованій та впорядкованій сукупності політичних інститутів, «які покликані здійснювати свою діяльність на нормативно-правовій основі та сприяти утвердженню легітимності політичної влади в державі, а також забезпечувати соціальні та духовні гарантії розвитку суспільства» [89, с. 87].

В.Погорілко конкретизує, що політична система України являє собою «сукупність передбачених Конституцією і законами політичних спільностей, політичних організацій та інших політичних інститутів, що забезпечують функціонування і розвиток суспільства завдяки політичній владі» [99, с. 7-18].

Додамо одне з останніх енциклопедичних визначень політичних систем, яке, підкреслюючи динамічно-змінний характер їхнього розвитку, мінімізує (фактично заперечує) можливість статичного існування політико-системних утворень в об'єктивно нестабільних суспільних умовах. Такий підхід додатково урізноманітнює набір сутнісних параметрів політичних систем. Отже, політичною системою суспільства доцільно вважати цілісну й динамічну сукупність однотипних, доповнюючих одна одну ролей, відносин та інститутів влади, що «взаємодіють на основі єдиних норм і цінностей, домінуючих у суспільстві соціальних груп, які задаються інтересами і дозволяють їм реалізовувати свої цілі й наміри» [62, с. 506]. Змінними одиницями аналізу в даному випадку слід вважати «домінуючі соціальні групи», «ролі», «відносини», «інтереси», «цілі», «наміри», комбінація взаємовпливів та взаємозалежностей яких може бути досить широкою.

На подібних пізнавальних позиціях ґрунтується визначення політичних систем, запропоноване М.Требіним [190, с. 655].

Не ставлячи за мету цитування якомога більшої кількості визначень політичної системи, дисертант вважає за необхідне вказати на домінування дещо спрощеного інституційного (інструментального) підходу у визначенні її сутності й змісту. Як правило, політична система подається як складна сукупність різнорівневих та різноорганізованих інституцій (інститутів) держави і суспільства, а також форм взаємодії між ними, що спрямовані на здійснення політичної влади. З одного боку, це досить продуктивно, оскільки дозволяє скласти наближене до дійсності уявлення про масштаби концентрації / розподілу владного потенціалу, механізми «перетікання» влади в особливо важливих напрямках, найбільш дієві ланки політичної системи, а також видимі та приховані результати практичного застосування політичної влади. З іншого, системний аналіз політики апріорі передбачає використання певної ідеальної конструкції, якій відповідають (не відповідають), до якої наближаються (від якої віддаляються) реальні владні процеси. У цьому сенсі конституційно визначена політична система, що базується на засадах суспільної та державно-управлінської статики, може не співвпадати з реально існуючою, яка перебуває у стані невпинної динаміки. Йдеться про присутність у реальній політиці її слабкопрогнозованого, ірраціонального, багато в чому алогічного складника. Метафорично це позначається через феномен так званих «чорних лебедів», якими позначають непередбачувані, непрогнозовані події, явища, візити, домовленості, що можуть «втрутитись» у реальну політику й докорінно змінити перебіг політичного процесу. Відповідно, претендувати на змістовний абсолют не може жодне із наведених вище тлумачень політичної системи.

Враховуючи стрімке насичення інформаційного простору України західними науковими розробками, додамо визначення політичної системи, запозичене з Британської енциклопедії (США), яка, залишаючись змістовно спорідненою з українськими аналогами, трояко розкриває сутність даного поняття. У вузькому (традиційному) значенні політична система - це сукупність формально-правових інститутів, які складають «уряд» або «державу». У більш широкому плані політична система охоплює як визначені законодавством, так і фактичні форми політичної поведінки, не лише правову організацію держави, а й реальність її функціонування, яка може суттєво відрізнятися від нормативно приписаних форм. Ще більш широко політична система розглядається як сукупність «процесів взаємодії», як підсистема соціальної системи, що взаємодіє з іншими неполітичними підсистемами, насамперед економічною. З точки зору західної політології це особливо підкреслює важливість неформальних суспільно-політичних процесів та наголошує на вивченні політичного розвитку у всій його різноманітності [229].

У даному випадку додатково слід наголосити на властивому західним науковим школам плюралізмі гносеологічних підходів щодо визначення сутності політичної системи, «нежорсткої» оцінки її якісних рис та інклюзивних можливостей. При цьому аж ніяк не ставиться під сумнів дотримання західними енциклопедичними виданнями принципів істинності, об'єктивності, неупередженості наукових визначень, їх «конструктивного релятивізму» (відносної повноти інформації) як запрошення до нових дискусій. Це певним чином контрастує з окремими науковими підходами, які, зберігаючись у вітчизняному науковому просторі, невиправдано захищають «непорушні», «стаціонарні» (насправді архаїчні) пояснення важливих соціальних конструкцій, до яких безсумнівно належить політична система суспільства.

Усталеним показником важливості певної політичної проблеми (яка з часом предметизується у наукових дослідженнях) є рівень її дисертаційного висвітлення. У даному сенсі слід наголосити на існуванні досить значної кількості дисертацій, що висвітлюють різні аспекти розвитку політичної системи суспільства. Вкажемо, зокрема, на праці Ф.Барановського [8.], В.Гапоненко [23], І. Гороховського [39], Ю.Друка [47], О.Євтушенка [49], В.Журавського [53], О.Категоренка [55], Я.Курган [69], В.Лещенка [72], А.Лясоти [76], І.Мацишиної [83], О.Максимової [81], В.Масича [82], Ю.Пазиніч [97], А.Романюка [152], І.Телелим [186], Т.Ткаченко [189] та інших авторів. На наш погляд, важливим у контексті подальшого становлення вітчизняної політичної науки є те, що кількість якісних розробок, присвячених проблематиці політичних систем, невпинно зростає.

Дисертант вважає за необхідне додатково аргументувати важливість проблематики політичної системи (і в Україні, і за її межами), опираючись на масив відповідних монографій, що пропонуються зацікавленому загалу третє десятиріччя поспіль. Йдеться про роботи В.Горбатенка [36], М.Дмитренка [45], О.Долженкова [46], В.Журавського [52], В.Кафарського (керівника авторського колективу) [101], А.Кудряченка (керівника авторського колективу) [100], М.Михальченка [87], М.Панова (керівника авторського колективу) [138], В Солдатенка [192], О.Стойко [175]. Цими науковцями досліджувались різні аспекти становлення, еволюції, модернізації, занепаду політичних систем. Об'єктивно зумовлена різноплановість опублікованих праць зайвий раз переконує в необхідності як практичного створення опорної конструкції державотворчих прагнень України, якою є її політична система, так і наукової рефлексії цього надзвичайно складного процесу, що відкриває перспективи її оцінювання та необхідної корекції.

Грунтовні узагальнення з приводу наукового висвітлення становлення (розвитку, еволюції, трансформації, модернізації) політичної системи України належать В.Горбатенку, який розрізняє доконституційний та постконституційний періоди наукової рефлексії цієї важливої проблематики [35, с. 124-141]. Науковець виділяє кілька груп наукових студій, які так чи інакше стосуються політичної системи незалежної України. Окрему групу утворюють дослідження перехідної постсоціалістичної держави, закономірностей її існування, спрямованості подальших трансформацій. До іншої групи належать праці, в яких системно розглядаються передумови, особливості формування і специфіка функціонування політичної системи, її інститутів і механізмів. Ще одна група - це порівняльно-політологічні дослідження, де вивчається досвід функціонування політичних систем інших країн. Специфічною групою є дослідження, які визначають основні вектори модернізації вітчизняної політичної системи. Нарешті, виділяється група робіт, що висвітлюють окремі аспети її становлення і розвитку. При цьому В.Горбатенко аргументовано пояснює, що багатопланові, системні дослідження із заявленої проблематики, враховуючи суперечливість, складність політичного процесу в пострадянській Україні та необхідність неупередженої оцінки швидкозмінних і різноспрямованих подій, з'явилися лише наприкінці 90-х років.

Дисертант вважає за необхідне вказати на постійну присутність тематки політичної системи суспільства в науковій продукції провідних аналітичних структур України. Наприклад, більшість щорічних послань Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України», у підготовці якого активну участь беруть науковці й аналітики Національного інституту стратегічних досліджень, інших державних структур, як правило містить розділ «Політична система» (або «Реформування політичної системи»), де висвітлюються найбільш актуальні проблеми її функціонування та пропонуються шляхи оптимізації [4].

Подібний висновок стосується й аналітичної продукції відомого в Україні та за її межами Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова. Журнал «Національна безпека і оборона», що видається Центром, досить часто (при цьому доволі якісно за рахунок залучення широкого кола науковців та експертів - В. К.) аналізує принципові моменти реформування політичної системи України, що є важливими для досягнення стратегічних державотворчих цілей. Зокрема, цільовими номерами, присвяченими різним аспектам розвитку вітчизняної політичної системи, стали «Політична культура і парламентаризм в Україні: сучасний стан та основні проблеми» (2017 р.), «Конституційний процес: поточний результат, ризики і перспективи» (2016 р.), «Партійна система України до і після Майдану: зміни, тенденції розвитку, суспільні запити» (2015 р.), «Конституційний процес в Україні: нові реалії, нові виклики, нові підходи» (2015 р.), «Правоохоронні органи України: стан, напрями і проблеми реформування» (2015 р.), «Судова реформа в Україні: поточні підсумки, перспективи і ризики конституційного етапу» (2013 р.), «Парламентаризм, парламент і парламентські вибори 2012 року» (2012 р.) та ін. [90]

На наш погляд, слід вказати й на високий ступінь використання проблематики політичної системи суспільства в освітньому просторі України. Важливо відмітити, що теоретичне (як правило науково коректне та змістовно виважене) пояснення природи та суспільного значення політичних систем стало невід'ємною складовою практично всієї дидактичної літератури політологічного спрямування. Так, підручники, посібники, розробки для самостійної роботи, дистанційні курси з політології, матеріали підготовки до контрольних форм занять неминуче містять розділ (тему, главу, параграф), які в певній інтерпретації висвітлюють опорні ідеї політико-системного аналізу владних процесів в Україні та за її межами. Для прикладу можна послітися на праці О.Бабкіної і В. Горбатенка [7], В.Бебика [9], Демчука [41], І.Коваля [105], В.Кременя і М.Горлача [103], Ф.Рудича [156], О.Семківа [102], В.Смолянюка [104], П.Шляхтуна [199], інших авторів та авторських колективів.

У контексті розвитку політичної та правової компаративістики, що стосується політичних систем, доречно пригадати працю А.Білоуса «Політико-правові системи: світ і Україна» (1997 - перше видання, 2000 р. - друге видання) [12]. Праця цікава тим, що узагальнювала погляди амбітно налаштованого керівництва існуючої на той момент Асоціації молодих українських політиків і політологів (АМУПП), активна взаємодія якої з вітчизняним політикумом диктувала необхідність вивчення системних основ владно-громадянських відносин.

Об'єднуючим моментом цих та інших праць (дисертацій, монографій, статей, аналітичних матеріалів, дидактичних розробок), предметом дослідження яких стала політична система України, її структура, функції, спрямованість трансформації, досягнення та прорахунки на цьому шляху, слід вважати наступні узагальнення. Насамперед, в Україні триває складний процес розвитку власної політичної системи, яка одночасно відбиває національні традиції розподілу й використання політичної влади та поступово поповнюється модерновими елементами інших політичних систем, що довели свою ефективність. Іншими словами, становлення політичної системи українського суспільства має амбівалентний характер: а) здійснюється шляхом «органічної модернізації» за рахунок дії внутрішніх рушійних сил, насамперед до кінця невикористаного державотворчого потенціалу українства, що домінує у мотивації більшості громадян; б) має риси «неорганічної (прискореної) модернізації», яка пропонується зовнішніми силами - впливовими західними державами, ЄС, НАТО та ін. Зовнішні побажання (рекомендації, пропозиції), будучи тісно пов'язаними із макрофінансовою допомогою західних країн, не можуть ігноруватися легітимними владними структурами України, а відтак стають дієвим чинником поступового набуття її політичною системою демократичних та ліберальних ознак відповідно до європейських стандартів.

При цьому спроби інших політичних акторів (насамперед РФ) нав'язати Україні авторитарні перспективи розвитку політичної системи, починаючи з Революції Гідності 2013-2014 рр., відкинуті переважною більшістю українських громадян та не можуть вважатися системоутворюючими у загальній панорамі макрополітичних дій українського суспільства і влади.

1.2 Методологічний базис дослідження політичних систем

Загальна методологія дослідження політичних систем, складаючись із низки пізнавальних підходів та сукупності методів, є досить розгалуженою. Даються взнаки складність та висока динамічність розвитку досліджуваного об'єкта, нелінійний характер його внутрішніх змін, а також активна взаємодія із зовнішнім політичним середовищем, що може мати як прогнозовані, так і непередбачувані ефекти.

На наш погляд, слід погодитись з точкою зору Т.Семигіної, яка вказує, що «у сучасній науці політична система розглядається як штучно створений теоретичний, міркувальний конструкт, інструмент, що дає змогу виявляти й описувати системні властивості різноманітних політичних явищ. Ця категорія не відбиває саму політичну реальність, а слугує засобом системного аналізу політики. Її застосовують для будь-якого відносно цілісного політичного утворення: партії, держави тощо. Кожне з таких утворень - це специфічна політична система» [163, с. 37-61]. Абстактно можна допустити існування наступного ланцюга масштабування систем різного значення: суперсистема (мегасистема) - пан-система - макросистема - система - субсистема - мікросистема - наносистема - … Гносеологічні можливості конкретного дослідника та пізнавальні завдання, які ним вирішуються, диктуватимуть необхідність дослідження окремої ланки наведеного вище ланцюга, яка в умовах «штучної автономії» розглядатиметься як система з власними структурними елементами. Відповідно, запропоноване Т.Семигіною трактування політичної системи як певною мірою штучно створеного, але при цьому необхідного елементу усвідомлення максимально можливого спектру владно-соціальних відносин аж ніяк не позбавлене сенсу.

Свого часу І.Воронов зазначав, що в сучасній політичній науці виділились наступні підходи щодо розуміння політичних систем, які тісно взаємодіють між собою в контексті отримання кінцевих результатів, проте аж ніяк не є взаємозамінними [22, с. 16]:

1) структурно-функціональний (політика розглядається як поєднання різних видів політичних інституцій та владних структур, через які діють люди; відповідно, необхідним є встановлення місця та значення функціональних вимог до політичної системи, діяльність якої має забезпечувати досягнення суспільно важливих цілей);

2) біхевіористський (основним об'єктом політики є політична поведінка соціальних суб'єктів, яка вивчається за допомогою кількісних даних та статистичних узагальнень);

3) інституційний (політична система - це сукупність державних і недержавних інститутів, соціальних і правових норм, за допомогою яких реалізуються політико-владні відносини; предмет дослідження - уособлені, організаційно оформлені центри влади і норми, які регулюють їхню діяльність);

4) змішаний (комбінований), що поєднує пізнавальні можливості вищевказаних підходів.

Подальші розділи дисертації базуватимуться на вказаних вище підходах, насамперед інституційному, структурно-функціональному, що отримали найбільше поширення в науковому середовищі, а також біхевіористському, який, на наш погляд, є необхідним для пояснення сутності та спрямованості гібридних впливів на окрему людину й соціум у цілому.

Разом з тим, знеособленість пізнавальних підходів, що стосуються політичних систем, є небажаною. Дисертант вважає за необхідне більш чітко вказати на теоретичний спадок конкретних фундаторів теорії системного аналізу, який набув всесвітнього значення та є конче потрібним для наукового висвітлення політичної системи України, її вимушених та об'єктивних (назрілих) трансформацій.

Насамперед, маємо пригадати системну теорію Т.Парсонса (1902-1979), в основі якої - аналіз відносно стійких елементів системи, зв'язків між ними, завдань та результатів діяльності. На погляд цього дослідника, суспільство є системою, що базується на кількох визначальних елементах - суспільних цілях, нормах, цінностях, ролях, які з різним ступенем об'єктивації стосуються більшості громадян. Соціальні інститути як усталені, повторювані маркери людської діяльності «виростають» саме з цих елементів та утворюють суспільну систему як організовану реальність більш високого порядку. Суспільна система, включно з політичною підсистемою, що може розглядатися як окрема система, має виконувати наступні функції: адаптації (пристосування до навколишнього середовища); досягнення (реалізації) цілей; інтеграції (досягнення стану взаємопов'язаності елементів, що стає можливим в умовах впливу держави, дії правових норм та звичаїв); підтримання системи (забезпечення її живучості й самовідтворення на основі віри, моралі, інститутів соціалізації) [228].

Т.Парсонс наголошував, що суспільна система як правило перебуває в стані рівноваги, тяжіє до міцності, продовження і самозбереження за допомогою функціональних вимог до внутрішніх субсистем. Зокрема, політичні інституції забезпечують мобілізацію та координацію дій задля реалізації спільної мети, інститути соціалізації - збереження та поновлення зразків поведінки через поширення визначених (прийнятних для влади) поглядів, інститути соціального контролю - перебування об'єктів управління у заданих межах. Слід зауважити, що погляди Т.Парсонса критикувалися з моменту їх оприлюднення (середина ХХ ст.), проте при цьому неможливо не відмитити їх евристичний потенціал стосовно переважної більшості суспільств, організованих за посередництва політичної системи [184, с. 541-542].

Д.Істон (1917-2014), продовжуючи лінію системного аналізу політики, запропонував соціально-кібернетичну модель політичної системи. В якості сталих за формою, при цьому змінних за результатами діяльності одиниць аналізу виділені «вхід» і «вихід» системи, а також процеси взаємодії між її елементами. За Д.Істоном, конче необхідним є усвідомлення «вхідних» та «вихідних» характеристик політичної системи, обмінів між системою та її оточенням, реакції спільнот, що перебувають у зоні досяжності системи, на її дії, а також стабілізуючих та дестабілізуючих чинників, що визначають тривалість існування системи в її наявному форматі [217].

Базовим постулатом методології Д.Істона є визнання політики процесом владного, авторитарного розподілу цінностей. Відповідно, «розподільча» функція держави є особливо важливою, коли йдеться про найбільш «цінні» суспільні ресурси (владні повноваження, виробничі ресурси, фінансові активи, статусні показники тощо). Як наслідок, політична система є сукупністю взаємодій, за посередництва яких відбувається розподіл матеріальних і духовних цінностей. На цій основі попереджуються конфлікти між соціальними спільнотами та особами. Таке розуміння політичної системи притаманне будь-яким суспільствам сучасного світу (за винятком архаїчних) [71, с. 304].

Д.Істон наполягав на первинності динамічних ознак системи над її статичними показниками: «Коли ми говоримо про політичну систему як діючу, треба пам'ятати, що її не слід уявляти як дещо монолітне… Тип аналізу, який використовується, дозволяє і навіть вимагає від нас досліджувати політичну систему, використовуючи динамічні зміни. Ми не тільки доходимо до розуміння того, як політична система діє за допомогою своїх «виходів», але стає зрозумілим той факт, що все, що відбувається в системі, може мати наслідки для кожної наступної стадії її поведінки» [54, с. 642].

Слід вказати на цілеспрямоване виокремлення Д.Істоном тісного зв'язку між матеріальними та іншими (нематеріальними) складовими політичного буття, складних форм їх взаємної конвертації. Зокрема, процеси всередині системи (яку він метафорично називав «чорною скринькою») можуть бути матеріальними та інформаційними, публічними і латентними, лінійними і мереживими, ступінь взаємодії яких постійно змінюється [152, с. 149].

Г.Алмонд (1911-2002) розглянув політику як цілісну систему зі складною структурою, елементи якої мають певне призначення та здійснюють специфічні функції, спрямовані на задоволення потреб системи в цілому. Система виконує функції суспільної інтеграції, а також індивідуального та групового пристосування до соціальних реалій за допомогою застосування (загрози застосування) законного фізичного примусу. Ці функції здійснюються системою як усередині суспільства, так і за його межами. Відтак, політична система - це узаконена сила, яка підтримує порядок і здійснює перетворення в суспільстві, забезпечуючи його згуртованість і цілісність [163, с. 47].

Г.Алмонд у дещо інший спосіб описав «вхідні» та «вихідні» функції політичних систем. Функціями «входу» він визнав політична соціалізацію (залучення до участі в політичному житті), артикуляцію інтересів (формування вимог), агрегування (поєднання) інтересів, політичну комунікацію. Функціями «виходу» ним названі розробка норм (діяльність законодавчої влади), застосування норм (діяльність виконавчої влади), контроль за дотриманням норм (діяльність судової влади). Принциповим є те, що функції входу здійснюють недержавні політичні суб'єкти (політичні партії, мас-медіа, групи тиску), а функції виходу - держава. Звідси основні форми політичної поведінки: недержавна й державна, що тісно поєднані між собою. Як наслідок, доречними є інституціональний та орієнтаційний рівні вивчення політичної системи. У першому випадку аналізується держава (інститути, їх функції, механізми дії, запропоновані державою норми поведінки). У другому - фіксуються особливі форми ставлення людей до різного роду політичних утворень [225].

Крім того, Г.Алмонд класифікував політичні системи. Виходячи із характеру суспільних цінностей (співвідношення їх секуляризації та диференціації), він виділив англо-американську, континентально-європейську, доіндустріальну та частково індустріальну, а також тоталітарну системи. Остання може проявитися у вигляді радикально-тоталітарної, консервативно-тоталітарної, консервативно-авторитарної й авторитарно-модернізованої політичних систем [74, с. 23-24]. Альтернативно Г.Алмонд виділив примітивну, традиційну та сучасну політичні системи.

К.Дойч (1912-1992) розробив більш складну модель політичної системи як сукупність інформаційних потоків та комунікаційних форматів, побудованих на основі розгалужених прямих і зворотніх зв'язків між її елементами. Фазами проходження інформаційно-комунікативних потоків ним визнані: а) отримання та відбір інформації (здійснюються «рецепторами» політичної системи - інформаційними службами, мас-медіа, центрами вивчення громадської думки), б) обробка й оцінка інформації (здійснюються блоком «пам'яті та цінностей» - відповідними урядовими структурами, освітнім, науковим, культурно-мистецьким середовищем), в) прийняття рішень (здійснюються легітимними органами державної влади), г) виконання рішень з урахуванням фактору зворотнього зв'язку (здійснюються «ефекторами» - органами виконавчої влади разом зі структурами громадянського суспільства, які створюють новий формат поєднання «рецепторів» з «ефекторами») [218].

Як вважав К.Дойч, суб'єкт влади (уряд) впливає на суспільство шляхом мобілізації політичної системи, що досягається за рахунок регулювання інформаційних потоків та комунікативних взаємодій між системою і середовищем, а також окремими блоками всередині системи. Комунікації у свою чергу діляться на особисті (неформальні), через організації, через друковані та електронні ЗМІ. Показовою у цьому контексті є назва книги К.Дойча, виданої у 1963 р. - «Нерви уряду: моделі політичної комунікації й контролю», де політична система суспільства описується з позицій кібернетики [34, с. 225].

Продовжувачем ідей системного аналізу політики вважається Н.Луман (1927-1998), який поєднав теорію соціальних систем, теорію комунікації та теорію еволюції. Дослідник урізноманітнив перелік якісних характеристик соціальних систем шляхом уведення поняття «аутопоезису»,тобто здатності системи утворювати та зберігати власну автономію в умовах активного впливу зовнішніх подразників. Розмежування системи та зовнішнього світу (який насправді є сукупністю багатьох систем), на погляд Н.Лумана, є фундаментальним принципом функціонування аутопоетичних систем [56, с. 412]. Останні створюють (відтворюють) себе відповідно до притаманних їм «внутрішніх кодів» як схем розрізнення між кількома альтернативами. Особливо важливими (при цьому небезпечними) є найбільш прості бінарні коди, що передбачають простий вибір між двома можливими сценаріями. Це пояснює бідність політичного мислення значної кількості індивідів, у тому числі представників влади, які зручно почуваються в умовах примітивної «чорно-білої» рефлексії соціального середовища, проте як правило виявляються неготовими до масштабних соціально-політичних змін.

Аутопоетичний характер системи серед іншого означає й те, що вона має змінюватись насамперед ізсередини, виробляючи нове кодування внутрішніх процесів та зовнішніх впливів, бажано у надбінарних форматах [234]. На основі луманівського бачення соціальної динаміки виникла теорія самореферентних систем, здатних тривалий час відтворюватися на основі історично обумовлених кодів, що можуть як прискорювати, так і гальмувати загальносистемну еволюцію [163, с. 55].

Системний аналіз політики є неповним без класифікації політичних систем як впорядкованої першооснови сприйняття будь-якого організованого фрагменту політичної діяльності. Вище йшлося про класифікацію Г.Алмонда. Як продовження, доречно пригадати типологію політичних систем Ж.Блонделя (нар. 1929), що побудована на основі наступних параметрів: участі у прийнятті рішень (колективне - одноосібне); засобів досягнення цілей (ліберальні - авторитарні); загальних цілей здійснення політики (радикальні - консервативні). Від даних параметрів залежать інші параметри, насамперед політична конкуренція, структура політичної еліти, а також ступінь політичної участі населення. Виходячи із комбінацій наведених вище параметрів, Ж.Блондель виділив щонайменше шість типів політичних систем - традиційну, егалітарно-авторитарну, авторитарно-неегалітарну, авторитарно-бюрократичну (популістську), конкурентно-олігархічну, ліберальну демократію [212, pp. 302-310]. Разом з тим, слід критично визнати, що дана класифікація не повною мірою враховувала нові системні перетворення, що розпочалися у світі у постсоціалістичний період [196, с. 82-83].

У новому столітті інноваційні підходи щодо класифікації політичних систем запропонував Е.Хейвуд (нар. 1952). На основі конституційно-інституційних, структурно-функціональних, економіко-ідеологічних та ціннісних критеріїв ним виділено наступні політичні системи: західні поліархії, нові демократії, східноазійські режими, ісламістські режими, військові (мілітаристські) режими [195, с. 120-124]. Проте й цей перелік навряд чи здатен врахувати всі політико-системні утворення, які в архаїчній, стандартній (класичній) чи інноваційній формах представлені в усіх без винятку регіонах світу.

Маючи на увазі можливі трансформації політичних систем в умовах гібридної війни, сформулюємо деякі гіпотези, що базуються на пізнавальних платформах названих вище фундаторів політичних систем.

На основі поглядів Т.Парсонса можемо допустити, що метою гібридної війни є розхитування рівноваги, послаблення стійкості політичних систем, руйнування механізмів їх самозбереження. Це можна зробити шляхом знецінення суспільно-політичних норм, заперечення важливих цілей суспільного розвитку, збіднення соціальних ролей окремих громадян та їх об'єднань, спрощення соціальних інститутів до вигляду, який мінімізує їхні регулятивні можливості або взагалі ставить під сумнів необхідність їх існування. На такій основі посильним завданням стає вилучення із переліку характеристик політичної системи її функціональної складової, а саме функцій адаптації, цілепокладання, інтеграції індивідів, груп, інститутів, а також можливостей самовідтворення та самопідтримки.

Опираючись на ідеї Д.Істона, можемо передбачити, що головним завданням гібридної війни є створення надмірного передсистемного навантаження, по суті «захаращення» вхідного контуру політичної системи штучно створеним «соціальним цунамі» у вигляді інформаційних та інформаційно-психологічних вкидів (як правило фейкових), коментарів і свідчень «очевидців», псевдо-документів, штучно створених провокацій та форс-мажорних ситуацій, що стосуються базових суспільних сфер - економічної, політичної, духовно-культурної, воєнної, міжнародного співробітництва тощо. У більшості випадків розбалансований «вхід», позбавлений здатності фільтрувати й передавати наступним системним елементам точну кількість необхідної інформації, стає детонатором виведення всієї системи з дієздатного стану. Політична система втрачає можливість ефективно розподіляти суспільні ресурси, що миттєво підживлює внутрішні конфлікти, переважна частина яких так чи інакше стосується дій влади, тобто має політичне забарвлення. «Вихід» політичної системи, безпосередньо пов'язаний з її «входом», також втрачає свої регулятивні здатності, насамперед нормативно-правове регулювання соціуму. Крім того, на тлі неправдивої, перекрученої інформації, що активно імплементується в систему внутрішніми та зовнішніми силами, втрачається відчуття державно-політичної перспективи, посилюється дезорієнтаційна складова індивідуальної та суспільної життєдіяльності.

Використовуючи теоретичний спадок Г.Алмонда, можна передбачити виникнення ефекту «розмивання сили» в умовах гібридної війни. Легітимний силовий вплив держави на суспільство, передбачений законодавством будь-якої країни, доповнюється нелегітимними силовими акціями з боку збройних формувань, що аж ніяк не вписуються в норми міжнародного гуманітарного права за схемою «комбатанти - некомбатанти». Деетатизація воєнної (силової) діяльності своїм наслідком має виникнення ринку збройно-силових послуг, включно з їх терористичним різновидом. Як наслідок, держава, що обороняється в ході гібридної війни, постає перед необхідністю бойових дій не лише проти регулярних частин (підрозділів) держави-ворога, а й воєнізованих парамілітарних формувань, приватних армій, воєнно-історичних, «козачих» та ін. силових об'єднань, озброєних кримінальних груп тощо. Таке становище суттєво ускладнює традиційний воєнно-політичний формат «друг - ворог - нейтральна сторона», додаючи до нього нові співвідношення соціальних суб'єктів, що можуть діяти і в інтересах держави, і проти неї.

Теоретичний спадок К.Дойча дає змогу передбачити, що однією з головних цілей гібридної війни є не лише виведення з ладу «рецепторів» політичної системи (її «входу»), а й руйнування блоку «пам'яті та цінностей». Такий розвиток подій слід вважати особливо небезпечним, оскільки цілеспрямована підміна національних цінностей їх симулякрами та деформація «кодів пам'яті» як правило стають прямими причинами розриву зв'язку між поколіннями, прогресуючого протистояння соціальних груп в етно- та конфесійно диференційованому суспільстві, відмови значної кількості індивідів від історичного спадку, розриву комунікацій між людьми, перетворення народу на легко маніпульовану «біомасу» та врешті-решт знищення держави.

Можна допустити, що в умовах гібридної війни найбільш крихкою конструкцією виглядатиме механізм «аутопоезису», запропонований Н.Луманом. Тиск зовнішніх подразників (створення максимальної кількості яких є однією з цілей гібридної війни) цілком спроможний ліквідувати потенціал збереження автономності політичної системи. Зовнішні (несистемні) зміни, інтенсивність та масштаб яких явно домінуватимуть над внутрішніми змінами, спричинять нездатність системи усвідомити себе в нових політичних умовах й запропонувати своїм підлеглим нові правила поведінки. Отже, паралельно виникнуть системна, групова та індивідуальна розгубленість, що стане живильним середовищем для створення підстав зовнішнього втручання, яке пропагандистською мовою країни-агресора визначається як «відновлення порядку» або «примус до миру».

Доповнюючи класифікаційні розробки Г.Алмонда, Ж.Блонделя, Е.Хейвуда, можемо запропонувати новий різновид політичних систем - ті, що виступають ініціаторами гібридних війн (гібридно-наступальні політичні системи) та ті, що стали об'єктами нападу (гібридно-оборонні політичні системи). І ті й інші відрізняються специфічними рисами, які в мирних умовах практично відсутні. Це дає підстави доповнити класичні класифікації політичних систем вказаними вище з огляду на те, що ХХІ й наступні століття стануть часовим горизонтом розгортання саме гібридних батальних взаємодій ріних соціально-політичних суб'єктів.

Як бачимо, в методологічному плані зусиллями кількох поколінь науковців (насамперед другої половини ХХ та ХХІ ст.) виникла ситуація доволі широкого пояснення сутності, змісту, структури, функцій політичних систем, їх практичного значення, спрямованості розвитку, чинників оновлення, причин послаблення, набуття іншого вигляду (трансформації), а також розпаду. На наш погляд, однією з головних заслуг фундаторів системного аналізу політики є заперечння стихійного, «броуноподібного» характеру концентрації та використання влади. Політичне владарювання має свій сенс, логіку, мотивацію, етапи здійснення, суб'єкт-об'єктну та інституційно-функціональну композиції, що об'єднуються поняттям політичної системи. Остання змінюється у політичному часі й просторі під тиском внутрішніх та зовнішніх причин, набуваючи різних форматів владного домінування та пропонуючи різні варіанти політичної участі людини й соціальної групи. Попри певну критику на свою адресу, системний аналіз політики сприяє більш повній рефлексії загальносуспільних процесів, владно детермінована складова яких невпинно зростає.

1.3 Причини трансформацій політичних систем: безпековий підхід

Політичні системи суспільств безвідносно до показників їх цивілізаційної досконалості чи регіональної специфіки неможливо визнати абсолютно стійкими. Ці системи, маючи конкретно-історичну зумовленість стадій формування, зміцнення, досягнення акматичної фази, занепаду, деградації та врешті-решт розпаду, об'єктивно підпадають під дію одного з основних філософських законів - «заперечення заперечення». Якби це було інакше, то сучасники були б очевидцями існування прадавніх держав (імперій), далеких від принципів демократії та ліберальних цінностей. Подібне фантасмогичне припущення у випадку його реалізації серед іншого означало б неможливість започаткування нових політичних систем (виникнення нових держав) на неавторитарних організаційних та ідеологічних засадах. Виходячи з об'єктивної неминучості суспільно-політичних змін системного рівня (чергування політичних систем різної якості), можна зрозуміти бажання правлячих кіл, які виступають тимчасовими чи постійними «володарями» політичних систем, забезпечити їх тривале існування, за потреби - здійснити їх часткову модернізацію, за можливості - створити механізми успадкування владного капіталу у вигляді політичної системи ретельно відібраним спадкоємцем.

Окремої згадки заслуговує термін «трансформація», який має міждисциплінарний характер та застосовується широким колом вчених-гуманітаріїв. О.Бабкіна цілком обґрунтовано вважає, що «поняття трансформації означає зміну різного виду, форми, історичних властивостей певного процесу. Трансформація суспільства в межах цієї парадигми означає видозміну стану чи форми існування економічних, соціальних і політичних, культурних явищ та процесів… Найбільш загальним, адекватним і вільним від кон'юнктурного навантаження - є поняття трансформації. Особливості пострадянського простору, в тому числі українського суспільства, що трансформується, не в тому, що воно перетворюється, але ще й в тому, що ми знаходимося на високоактивній стадії соціальних трансформацій, коли нестабільна соціальна система близька до стану «динамічного хаосу» (Пригожин)» [6, с. 3-4].

На сторінках даного дослідження термін «трансформація» має насамперед конструктивну видозміну, пояснюючи «набуття соціальним суб'єктом нової форми», «рух його організаційної моделі від форми а до форми b», а не «зникнення», «припинення існування» (злиття з іншим суб'єктом або розчинення в ньому) [227].

Дисертант цілком погоджується з точкою зору О.Стойко, яка аналізує трансформацію політичних інститутів на основі теорії неоінституціоналізму (економічного, історичного, культурологічного, соціально-політичного підходів, а також теорії раціонального вибору) [176, с. 19]. Ці підходи прямо чи опосередковано застосовуються на сторінках даного дослідження. Разом з тим, нами вважається за доречне застосувати додатковий - безпековий підхід - щодо пояснення трансформації політичних систем (інститутів), зокрема висвітлення складного співвідношення двох антагоністичних цілей: підтримання (забезпечення) стійкості політичної системи, її еволюційного розвитку, на чому наполягає владний суб'єкт, та її розхитування, послаблення, ліквідації, що є метою внутрішніх та зовнішніх антисистемних сил. У першому випадку йдеться про «конструктивну» трансформацію політичної системи, яка її посилює та збагачує, у другому - про «деструктивну», що збіднює, спрощує політичну систему й навіть ставить питання про доцільність її існування. Останнє міркування безпосередньо стосується гібридної війни як надзвичайно активного чинника змін політичних систем.

Безпековий підхід відбиває одну з методологічних інновацій останнього часу - теорію суспільства ризику, розроблену У.Беком (1944-2015) та Е.Гіденсом (нар. 1938). На погляд У.Бека, сутність суспільства ризику полягає в заміні «позитивної» логіки суспільного розвитку, яка домінувала в індустріальних суспільствах та пропонувала накопичення і розподіл багатств їх головними ціннісними домінантами, на «негативну» логіку виробництва й поширення ризиків [211]. У сучасних суспільствах відбуваються динамічні процеси урізноманітнення, універсалізації, концентрації та глобалізації ризиків, які повністю нехтують інститутами громадянства, національними особливостями, державними кордонами, міграційними обмеженнями, іншими суверенними ознаками та загрожують людству в цілому [11].

З одного боку, це відбиває багатократне посилення наукових, а на їх основі - виробничих ресурсів людства, з іншого - демонструє його ж безпорадність перед власними здобутками, моральне осмислення наслідків застосування яких поступається власне технологічним досягненням. Кожен з технологічних проривів (йдеться про керований ядерний синтез, клонування живих організмів, штучний інтелект, медицину трансплантацій, кріомедицину, роботизацію ключових сфер життєдіяльності людини тощо)попри безумовні позитиви його практичного втілення одночасно виступає стимулятором нових викликів і загроз, раніше невідомих. Як наслідок, у розвинених країнах сучасного світу виробництво багатств на новій технологічній основі супроводжується не меншим за своїми масштабами виробництвом ризиків.

Продовжуючи осмислення різних аспектів ризикології, Е.Гідденс вводить поняття «середовище ризику», відносячи до нього: а) загрози та небезпеки суспільного походження; б) загрози насильства над людиною, що є результатом насичення воєнної сфери високотехнологічними розробками; в) загрози усвідомлення недоцільності людського існування взагалі. В тому чи іншому форматі подібні загрози стосуються будь-якої політичної системи (держави), мінімізуючи її шанси на подальший поступальний розвиток (прогрес) відповідно до канонів індустріальної епохи [209].

На цій основі Е.Гідденс розуміє розвиток суспільства ризику як поєднання двох процесів - структуризації та інституалізації. Перший з них означає відтворення суб'єктами норм і правил політичної взаємодії в чітко визначених просторово-часових рамках. Другий передбачає створення й закріплення модернових політичних інститутів і практик, які повинні забезпечувати адекватне реагування і пристосування політичної системи до умов сучасності. Структуризація та інституалізація, що утворюють суспільну макроструктуру, спільно конструюють стійкий формат влади, здатний ефективно протидіяти ризикам [30].

Враховуючи можливість кваліфікації більшості сучасних суспільств як «суспільств ризику», дисертант пропонує розкрити безпековий підхід щодо трансформації політичної системи суспільства в умовах гібридної війни наступним чином.

Будь-яке суспільство та побудована на його основі політична система відчувають постійний вплив принаймні трьох деструктивних сил різної інтенсивності - викликів, загроз, небезпек. У теорії національної безпеки викликом є «подія, явище, процес, інші фактори, які, за наявності певних умов, одночасно можуть бути оцінені і як можливі небезпеки, і як додаткові можливості стосовно реалізації національних інтересів» [179, с. 91], загрозою - події, явища, процеси, які створюють небезпеку національним інтересам (перешкоджають їх реалізації) та формують певну можливість спричинення збитків (шкоди) національним цінностям [183, с. 435], небезпекою - «можливість за певних умов набуття явищем (предметом, процесом, соціальним феноменом) здатності адресної дії на той чи інший предмет та спричинення йому відчутної шкоди, збитку» [180, с. 243].

Різниця між названими деструктивними впливами є надзвичайно важливою для розуміння змін у дуалізмі «гібридна війна - політична система», викладених нижче. Так, виклики (амбівалентні за своїми про- або антисистемними можливостями) слід сприймати як численні повсякденні імпульси, що відчуваються суспільним суб'єктом, вмонтованим у систему, як даність та змушують його коригувати власну поведінку (життєдіяльність) у спосіб, що продовжує його еволюцію на вже апробованих підставах. Різновидами викликів можуть бути зміна природніх умов, відхилення стану здоров'я, звуження (розширення) звичного формату соціальних взаємин, втрата (набуття) статусних характеристик та ін., що вимагає певних контрдій, проте не ставить під сумнів існування суб'єкта.

Загроза є більшим деструктивом, аніж виклик. При цьому соціальні загрози, викликані суперечливим характером суспільного розвитку, як правило домінують над загрозами природного або техногенного походження. Формування певної загрози (сукупності загроз) означає суттєве підвищення ймовірності як правило зовнішнього послаблюючого або руйнівного впливу на суб'єкт, що може суттєво порушити базові характеристики його функціонування та поставити перед необхідністю якісних змін. Кількісно загрози поступаються ризикам, проте набагато переважають їх в якісному (деструктивному) плані.

Нарешті, небезпека виступає актуалізованим деструктивним впливом, який в особливо гострій формі ставить під сумнів існування суб'єкта в його наявному вигляді. На порядок денний виходять або необхідність його захисту (оборони) з метою відстоювання вже набутих якостей, або необхідність фундаментальних змін, які дозволять пристосуватися до нових умов існування, або перспектива поглинання іншим соціальним суб'єктом, буттєві можливості якого є переважаючими.

Наведені вище міркування безпосередньо стосуються політичної системи суспільства. Виклики, що діють на систему, призводять до локальних трансформацій у її структурі, функціях, спрямованості розвитку, коригують системні характеристики, проте не заперечують їх природу та еволюційні сюжети. Загрози є більш вагомими деструктами порівняно з викликами та потребують від системи загальноінституційних трансформацій, зокрема створення внутрішніх підсистем, що можуть бути визначені як цільові механізми ліквідації (мінімізації) загроз з метою збереження загально-системної цілісності та продуктивності. Небезпеки є найбільш деструктивними впливами на систему, які досить часто призводять до її значних, іноді непоправних змін. У випадку об'єктивації небезпек доречно стверджувати про критичну трансформацію політичної системи з метою її виживання, наслідком чого в більшості випадків є глибинні зміни суспільства, держави, соціальних груп, окремих індивідів, причетних до політичної системи.

Аргументуємо наведені вище постулати практичним досвідом системної реакції на негативні подразники соцільно-політичного походження. Як вважає дисертант, адаптацію соціуму до нових умов існування, за яких зберігаються нація і держава як найбільш складні продукти соціогенезису, плідно розглядати в руслі теорії національної безпеки, яка у свою чергу є синтезом теорії політики, економіки, міжнародних відносин, воєнної стратегії тощо.

Зокрема, усталеним елементом сучасних політичних систем є їх внутрішня підсистема, що претендує на статус самостійного системного утворення. Йдеться про «систему забезпечення національної безпеки». Остання найчастіше визначається як «складова системи національної безпеки, сукупність взаємопов'язаних та взаємообумовлених механізмів (інституційних, організаційних, правових тощо) та суб'єктів забезпечення національної безпеки (посадових осіб держави, органів державної влади і місцевого самоврядування, державних установ, сил і засобів сектору безпеки, інститутів громадянського суспільства, окремих громадян), які на основі чинного законодавства трансформують політику національної безпеки у цілеспрямовану скоординовану діяльність (заходи політичного, правового, організаційного, воєнного та іншого характеру) з метою реалізації національних інтересів (насамперед виявлення, прогнозування, попередження та нейтралізації загроз безпеці людини, суспільства й держави)» [182, с. 355].

Простежується чітко позначена зверхність політичної системи суспільства над системою забезпечення національної безпеки. Але при цьому стійкість політичної системи безпосередньо залежить від дієздатності вмонтованої у неї безпекової підсистеми, яка, отримуючи статус самодостатньої системи, має своєчасно й ефективно відреагувати на виклики, загрози й небезпеки, адресовані всім основним елементам (державі, суспільству, окремим групам населення, громадянам).

Доречно підкреслити наступну паралель: у західних країнах упродовж ХХ ст. відбувалось синхронне становлення і теорії політичних систем, і теорії національної безпеки. Об'єкт їх вивчення практично співпадав - політична влада, держава, суспільство, державно-громадянська взаємодія, цілі суспільного розвитку, механізми мінімізації дисфункціональних впливів тощо. Разом з тим, об'єктивно відрізнялося предметне поле наукового студіювання: політична система розглядалася в межах насамперед інституційного та структурно-функціонального аналізу, національна безпека - в межах національних інтересів, національних цінностей та способів їх відстоювання (захисту).

Починаючи з кінця ХХ ст. (з прискорення процесу становлення «суспільства ризику»), спостерігається зближення предметних одиниць як теорії політичних систем, так і теорії національної безпеки. Можна навіть стверджувати про виникнення своєрідної конвергенції між обома напрямами - системно-політичним та безпековим, що, на наш погляд, слід розцінювати як міжпредметний позитив сучасної гуманітаристики.

Для доведення цього припущення застосуємо деякі нормативно-правові акти, що стосуються національної безпеки України. Зокрема, проаналізуємо визначені у Законі України від 19.06.2003 р. «Про основи національної безпеки України» (з наступними змінами) сфери забезпечення національної безпеки та загрози, що виникають у кожній з них [120]. Конкретніше: зовнішньополітична сфера - 3 загрози, сфера державної безпеки - 8 загроз, воєнна сфера та сфера безпеки державного кордону - 10 загроз, внутрішньополітична сфера - 4 загрози, економічна сфера - 14 загроз, соціальна та гуманітарна сфери - 7 загроз, науково-технологічна сфера - 6 загроз, сфера цивільного захисту - 5 загроз, екологічна сфера - 7 загроз, інформаційна сфера - 5 загроз. Отже, в національному законодавстві йдеться про 12 сфер, у яких мають здійснюватися активні заходи протидії 69 загрозам.