Трансформація політичної системи суспільства в умовах гібридної війни

Якщо врахувати інші складові гібридної війни - інформаційну (інформаційно-психологічну), економічну, енергетичну, кібернетичну, міграційну, корупційну тощо, застосування яких також може бути доволі агресивним та призводити до значних збитків і втрат протилежної сторони, то доводиться констатувати невідповідність важливих документів ООН воєнно-політичним реаліям сьогодення.

Виходячи із завдань даного дослідження, мету гібридної війни можна описати й через категорію «фрагментації політичної системи» - послаблення та руйнування зв'язків між її структурними елементами, а також спрощення останніх до мало- або нефункціональних фрагментів, нездатних діяти в інтересах єдиного цілого. Фрагментація політичної системи країни N здійснюється у спосіб, який більш детально буде розглянуто далі. Вкажемо лише на головне: за допомогою ЗМІ, політичних партій, громадських рухів, окремих відомих персоналій, фінансованих як правило ззовні, дискредитуються владні органи, всіляко підкреслюється їх нездатність працювати з метою забезпечення суспільних інтересів. Розмивається довіра до демократично обраного державного керівництва. Деформується система колективних та індивідуальних цінностей. Формується примітивна піраміда людських потреб, яка не потребує поглибленої рефлексії соціального буття, його витоків та спрямованості розвитку. Примітивні «чорно-білі» схеми сприйняття та оцінки довколишньої дійсності створюють передумови для ефективного маніпулювання поведінкою як окремих індивідів, так і соціальних груп.

Фрагментація політичної системи серед іншого означає знищення системи забезпечення національної безпеки, що має далекосяжні наслідки. Так, нездатність політичної системи виконати покладені на неї функції в умовах активних гібридних впливів стимулює стрімке зростання колективного незадоволення, виразом чого стають антивладні дії широких верств. За відсутності державних механізмів без пекового ґатунку (армії, поліції, національної гвардії, служби державної охорони та ін.) стрімко прогресує нездатність держави утримати ситуацію під контролем та зберегти національну єдність, запропонувавши інший формат владно-суспільних взаємин. Популярним серед населення стає запит на «нову владу», що здатна «покласти край» негараздам, у які залучена більшість громадян. На останньому етапі гібридної війни «альтернативні» владні інститути формуються за активної участі зовнішніх політичних (економічних) сил, які відтепер розглядають країну N як керованого сателіта з мінімальними ознаками власної державності або ж «новітню колонію», можливостями якої можна вигідно користуватись у власних цілях.

Концептуально гібридна війна стала новим етапом розвитку попередніх теоретичних платформ, що відбивали сутність воєнної форми взаємодії політичних суб'єктів - теорії конфліктів різної інтенсивності, теорії війн N-го покоління, теорії війн різних епох, теорії інформаційної (інформаційно-психологічної) війни, теорії мережевої (мережецентричної), безконтактної та телевізійної війн, теорії організаційної війни, теорії «війни-заколоту» та ін. Складники цих війн, доречно селектовані та комбіновані залежно від мети їх застосування, й стали елементами гібридного конструкту (і як теоретичної моделі, і як практичного механізму), здатного здійснювати наступ на політичного конкурента, завбачно оголошеного ворогом.

Отже, усвідомлюючи сутність гібридної війни, маємо справу з феноменом цілеспрямованого «схрещування» матеріальних та духовних елементів діяльнісної активності соціальних суб'єктів (їх цілей, засобів, ресурсів, результатів), метою чого є нанесення непоправних збитків, критичних втрат тим соціальним акторам, що протистоять політичній владі, уособленій в державі або іншій впливовій політичній силі, які започатковують гібридне протиборство. Подібне «схрещення» (синонім - комбінування) може відбуватися в досить широкому спектрі, дозволяючи будувати нестандартні ударні формати - традиційно-збройні, інформаційні, психологічні, інформаційно-психологічні, дипломатичні, економічні, економіко-технологічні, фінансові, екологічні, громадянські, консцієнтальні, мережеві, радіоелектронні, локальні, партизанські, терористичні тощо. Можна передбачити, що ефект від їх «сольного», «дуального» або ж «пакетного» застосування цілком здатен у прискореному темпі призвести до знищення небажаного фрагменту соціальної реальності (включно з певними групами населення) або ж його перетворення до вигляду, який цілком влаштовує ініціатора гібридної війни.

У минулому столітті, коли домінували однозначність сутнісних трактувань та лінійність воєнно-політичного мислення, це йменувалося «розгромом противника», «повною капітуляцією» та вшановувалося дійством на кшталт «параду перемоги». Нове століття зруйнувало подібну вербальну категоричність, запропонувавши людству нові, набагато складніші різновиди збройних конфліктів, усвідомлення яких триває

2.2 Витоки гібридних війн: досвід ХХ століття

На початку ХХІ ст. термін «гібридна війна», позбувшись ознак літературної метафоричності, увійшов у вербально-комунікативне поле практично всіх політичних систем, став елементом спілкування владних суб'єктів з воєнно-політичної тематики, а також складовою мас-медійного забезпечення безпекової і оборонної діяльності держав та наддержавних об'єднань [78]. При цьому рівень розвитку держави, її офіційні рейтинги та неофіційні глобально-статусні показники прямо чи опосередковано впливають на формат участі в сучасних гібридних війнах. Зокрема, впливові держави (держави, що претендують на глобальне чи регіональне лідерство) є ініціаторами або активними учасниками гібридних війн, держави середнього рівня розвитку стоять перед вибором підтримки певного «полюсу сили», залученого до гібридної боротьби, держави «третього світу» (або «держави, що розвиваються») виступають простором розгортання, а також ресурсним джерелом гібридних конфронтацій та зіткнень. Іншими словами, самоізоляція країн, їх політична автаркія, дистанціювання від глобальних воєнно-політичних проблем, що приносили свої результати за попередніх історичних епох, в умовах ескалації гібридних війн є важкодоступними або взагалі нереальними.

Виходячи з цього, можливим є формулювання наступного висновку, справедливість якого в умовах глобалізованого (що означає і глобально протиставленого) світу має фактично щоденне підтвердження: якщо країна не визначається з власним ставленням до гібридної війни, її політичною оцінкою, форматом участі у її розгортанні чи стримуванні, то гібридна війна так чи інакше торкається країни, змушуючи владні кола відповідати на складні питання воєнно-політичного позиціонування політичної системи, яку вони очолюють чи представляють. Такими є сучасні воєнно-політичні реалії, нехтувати якими стає дедалі важче.

Разом з тим, витоки гібридних війн слід шукати в історичному минулому, іноді досить далекому [108, c. 75-79]. Не буде перебільшенням вказати, що більшість воєнних операцій вторгнення, окупації, захоплення нових територій, призначення залежних від окупантів місцевих адміністрацій, прискореного «викачування» природних ресурсів в усі історичні епохи як правило викликали спротив місцевого населення, форми якого могли бути досить розгалуженими та не вписуватись у традиційні схеми поведінки переможеного суб'єкта. Останнє твердження однаковою мірою стосується подій Стародавнього світу, періоду Середньовіччя та Нових часів. Можемо констатувати: «гібридні» способи взаємодії конфліктуючих суб'єктів, які орієнтуються на досягнення кінцевого результату без застосування традиційної зброї, відомі здавна. Головною тенденцією розвитку систем міждержавної взаємодії в умовах Новітнього часу стало доповнення бойових форм впливу на іншу державу їх небойовими аналогами. Інтеграція перших та других в єдину наступальну конструкцію мовою сучасності визначається як гібридна війна.

ХХ ст. справедливо називають вищою точкою розвитку індустріального суспільства з його надзвичайними можливостями впливу на природу та соціальне середовище. Впродовж саме цього століття склалися передумови активного втручання в суспільне життя з метою надання йому рис, ознак, характеристик, що задаються домінуючою політичною силою. Процес трансформації суспільства до передбаченого вигляду за допомогою спеціальних технологій, що опираються на відповідне інструментальне забезпечення, може відбуватися як у мирний еволюційний спосіб, так і в прискореному темпі із застосуванням засобів збройного насильства. В останньому випадку маємо справу з війною як особливою формою перетворення соціальної реальності відповідно до побажань правлячого суб'єкта, що виступив ініціатором війни. Якщо ж зброю доповнюють економічні, інформаційні, дипломатичні, технологічні, морально-психологічні та ін. впливи, то йдеться про певні різновиди гібридної війни, очевидцями яких стали громадяни переважної більшості сучасних держав [37, с. 5-12].

Вкажемо на витоки гібридних війн, які упродовж минулого століття набули досконалих форм та активно застосовуються в сучасних умовах комбінованої (гібридної) боротьби соціально-політичних суб'єктів на міжнародній арені [63, с. 148-158].

Політичні витоки. Йдеться про широкий спектр впливів на політичну систему країни, що була (могла стати) воєнно-політичним противником. Зокрема, широко застосовувався підкуп політичних лідерів, фінансування політичних партій, що перебували в опозиції до центральної влади та планували силову зміну правлячого режиму. Сюди ж слід віднести: підтримку сепаратистських рухів, орієнтованих на порушення територіальної цілісності держав та проголошення новітніх псевдодержавних утворень під гаслом національного самовизначення; підтримку громадських організацій, що вважали допустимими організовані (включно зі збройними) виступи проти правлячого режиму; практику підготовки «агентів впливу», їх імплементацію в політичну систему держави-противника та забезпечення стрімкого кар'єрного зростання з метою отримання (захоплення) вищих державних посад. У різний спосіб досягалася делегітимація правлячої сили, після чого посильними завданнями ставали трансформація політичної системи до вигляду, який задовольняв державу-агресора, або ж ліквідація цієї політичної системи взагалі.

Глобалістські витоки. Минуле століття небезпідставно називають віком глобальних протистоянь, апофеозом яких стали дві світові війни та їх продовження у вигляді «холодного» протистояння геостратегічного Сходу і Заходу. Конфігурація світових «центрів сили» в результаті збройних контактів між ними невпинно змінювалась, розділяючи держави на переможців і переможених. Традиційні імперії (британська, французька, османська, італійська, німецька у вигляді «третього рейху»), пройшовши фазу найвищого розвитку, припинили своє існування. Одночасно це стало періодом стрімкого проголошення нових незалежних держав. Територіально найбільша держава світу - Росія - упродовж ста років будувала свою політичну систему на монархічних, радянських та демократичних засадах, намагаючись утримувати в полі свого впливу раніше підкорені (завойовані) народи. Сформувались та припинили своє існування світова система соціалізму та співдружність соціалістичних держав. Реальністю стала ядерна зброя та інші різновиди зброї масового ураження, що спонукали до усвідомлення на рівні ООН «глобальних загроз людству». Виникли стійкі міждержавні об'єднання, серед яких явно домінували фінансово-економічні (МВФ, Світовий банк, Європейський банк реконструкції і розвитку та ін.), а також воєнно-політичні (НАТО). Сполучені Штати, маючи на початку ХХ ст. статус «заокеанського середняка», що обмежував свої міжнародні прагнення відомою «доктриною Монро», наприкінці цього ж століття стали глобальним лідером. Не в останню чергу цьому сприяло 17-кратне упродовж ста років оновлення президентської вертикалі влади: від президента Т.Рузвельта, що переміг на виборах 1900 р., до президента Б.Клінтона, який прийшов до влади у 1994 р. Глобалізація стала одним з головних міжнародно-комунікативних здобутків століття, що минуло.

Як справедливо зазначає Ю.Павленко, сутністю глобалізації стало «перетворення людства в єдину структурно-функціональну систему, побудовану за ієрархічним принципом. Окремі елементи, блоки, субсистеми працюють на забезпечення інших, що є провідними, системоутворюючими. Впадає в око разюча непівноправність компонентів, що утворюють планетарну цивілізацію, усе зростаюча прірва … між її провідною ланкою - Заходом і, частково, Далеким Сходом, групою найбільш розвинених країн, що вийшли на рівень інформаційного суспільства, і рештою людства, яке дедалі більше відстає від світових лідерів. Дедалі потужніше діють глобальні закономірності та тенденції, характер яких визначається, головно, інтересами і можливостями невеликої кількості найпотужніших держав і мультинаціональних корпорацій. Найрозвинутіші в економічному і науково-технічному відношенні країни стають безперечними гегемонами нового, глобально-інформаціонального світу» [95, с. 13].

Вкажемо на наступні прояви глобалізації, що безпосередньо стосуються предмету даного дослідження: конкуренція між глобальними гравцями невпинно зростає, що посилює загальний конфліктогенний потенціал цивілізації; природно-сировинні ресурси продовжують залишатися в центрі уваги глобальних гравців та мотивують їх до заволодіння матеріальними та похідними від матеріальних іншими активами людства (інформаційними, технологічними); способом здолання супротивної сторони залишаються силовий тиск на неї - війни та збройні конфлікти, які в умовах значного урізноманітнення форматів батальної взаємодії державних й недержавних акторів доповнили спектр бойових дій їх гібридним різновидом; політичні системи вертикально розшарованих суспільств - від найбагатших до злиденних - мусять трансформуватися під тиском глобалізаційних впливів, формалізованими виразниками яких стають виклики, загрози та небезпеки.

Ідейно-пропагандистські витоки. ХХ ст. стало ареною боротьби кількох масштабних пан-ідей, слідування яким було чітким маркером відповідності / невідповідності політичної сили країни N стратегічним цілям держав-лідерів, що активно нав'язувались іншим країнам. Насамперед йдеться про комуністичну та ліберально-демократичну ідеї, боротьба між якими була особливо запеклою. Свідченням цього стало формування у 50-х роках ХХ ст. двох протилежно-орієнтованих політико-ціннісних систем - соціалістичної та капіталістичної, що майже піввіку перебували у стані невпинної боротьби, короткі паузи в якій позначались як періоди співіснування (розрядки). Перемога капіталістичної системи у 90-х роках не поклала край пропагандистським методам впливу на політичне середовище. В сучасних умовах різними владними суб'єктами активно просуваються ідеї «американської могутності», «ісламського халіфату», «русского мира», «китайського відродження» тощо. Країни ставляться перед необхідністю підтримки глобальної чи регіональної ідейно-політичної доктрини, яка, здійснюючи зовнішню експансію, перебуває у стані перманентної боротьби з альтернативними духовними конструкціями. Тобто, у стані підготовки або ведення ідеологічної війни з тими, хто інакше сприймає владу, політичні цінності, спрямованість суспільного розвитку [203, с. 41-48].

Науково-технологічні витоки. ХХ ст. стало періодом активного використання технічних засобів впливу на індивідуальну та групову свідомість відповідно до побажань (замовлень) правлячого суб'єкта. Насамперед, преса (газети, журнали, плакати, листівки, ревю, дайджести) стала всеосяжним й доволі дешевим інструментом виховання великих соціальних груп відповідно до певних політичних побажань. Масштабне книгодрукування дозволило якісно укомплектувати бібліотеки не лише міст, а й селищ та сіл, включно з усіма наявними навчальними закладами. Надзвичайного поширення набув кінематограф, що користувався підвищеною популярністю серед усіх соціальних верств включно з правлячою елітою. Радіофікація була доведена «до кожного будинку». У 60-70-х роках стрімкий розвиток продемонструвало телебачення, яке повторило масштаб впливу свого радіо-попередника - історично миттєво телеприймач також прийшов у кожну сім'ю. Наприкінці століття з'явились Інтернет та побудовані на його основі соціальні мережі. Як наслідок, у більшості країн практично не залишилось «білих плям» у вигляді ареалів населення, не охопленого інформаційним впливом різноманітних політичних сил, насамперед держави.

Мас-медійні витоки. На основі технологічних можливостей постали системи оперативного інформування населення про події, що мають надперсональне значення та стосуються практично кожного [14, с. 390-399]. Журналістика набула статусу особливо впливового інформаційного інструменту. Повсякденні формати її діяльності (випуски новин, термінові повідомлення, опитування, інтерв'ювання, аналітичні огляди тощо) піднялись до рівня ефективного засобу формування (коригування) людського мислення в масштабах окремого регіону чи всієї країни. На цій основі виникли можливості маніпулювання свідомістю, цілеспрямованої селекції тих її складників, що відповідали політичному замовленню зовнішньої сили. Цьому сприяло розгортання потужних мас-медійних систем не лише на території власної країни, а й за кордоном, що формально прикривалось турботою про «забезпечення свободи слова».

Воєнно-лінгвістичні витоки. ХХ ст. справедливо називають «чорним віком», упродовж якого відбулися світові війни 1914-1918 та 1939-1945 років, що забрали мільйони життів, а також Холодна війна між комуністичним та капіталістичним світами, цикл якої простягнувся від 50-х до 90-х років. До цього слід додати десятки «малих» війн різної інтенсивності, ініційованих здебільшого СРСР та США, у які виявились залученими численні країни Азії, Африки, Латинської Америки. Розпад світової системи соціалізму також супроводжувався війнами та військовими конфліктами (досить згадати пост-радянські або пост-югославські збройні зіткнення, частина яких триває й дотепер). Як наслідок, термін «війна» не лише не зник з політичного лексикону країн і народів, а й набув нових підтекстів, запропонувавши зацікавленому загалу нові вербальні сполучення на кшталт «етнічна війна», «релігійна війна», «енергетична війна», «інформаційна війна», «торговельна війна» тощо. Практично всі категорії населення сучасних держав, включно з підлітками, з легкістю оперують силовими (воєнними) категоріями, що опосередковано свідчить про їх готовність брати участь у реальних бойових діях.

Збройно-комерційні витоки. Впродовж минулого століття виробництво низько- та середньотехнологічної зброї (танків, бойових броньованих машин, артилерійських систем, стрілецьких засобів, легких систем протиповітряної оборони, інженерних та хімічних засобів, засобів зв'язку, широкого асортименту снарядів та патронів) досягло масштабів, які перевищували достатні (розумні) оборонні потреби держав. Торгівля зброєю (так званий «кривавий бізнес») піднялась до планетарних масштабів, наслідком чого стала надмірна мілітаризація багатьох країн. Зброю з легкістю отримували не лише легітимні державні, а й антидержавні сили, що боролись проти центральної влади. Озброєння окремих терористичних груп у деяких країнах за своїми якісними показниками може перевищувати озброєння офіційних армій. На порядку денному світової політики постало питання нерозповсюдження зброї масового ураження, що здатна потрапити в руки терористичних організацій. Культ зброї призвів до виникнення девіантних явищ «збройного психозу» в різних регіонах планети, населення яких, фактично не розлучаючись зі зброєю, вважає кровопролиття цілком допустимим засобом досягнення бажаної мети.

Культурні витоки. У культурному просторі більшості держав сформувалась «мілітарна культура» як позитивний приклад силового ставлення до соціальної дійсності, взірець швидкої реалізації власних намірів шляхом фізичного знищення ворога (конкурента). Наявні моделі «суперменства» ґрунтуються насамперед на збройно-силових матрицях поведінки індивіда. Останні за допомогою засобів кіно та Інтернет-ігор перенесені навіть у космічний простір, де відбуваються високотехнологічні війни ворожих цивілізацій за тактичними схемами часів Римської імперії. Іншими словами, потреба у вбивстві перестала бути психічною аномалією та сприймається як даність сучасної соціальної активності, що виправдовується й навіть схвалюється іншими учасниками політичного діалогу [77, с. 3].

Морально-віктимні витоки. Маніпулювання з історичним минулим, яке досягається за допомогою ретельно відібраних освітніх та мас-медійних впливів, дає змогу зацікавленій стороні легко пробудити у суспільній свідомості практично кожного народу драматичні сторінки його невиправданої жертовності, ганебного приниження (пограбування, знищення) з боку суміжно-прилеглих держав, насамперед імперій, що було буденністю в історичному минулому. Цьому сприяє суб'єктна конфігурація минулих війн, яка на Європейському континенті виражається в парадоксальний спосіб: «протягом століть усі встигли повоювати проти всіх у яких завгодно коаліціях». Щось подібне можна відшукати в політичній історій інших регіонів світу. Небезпека полягає в тому, що наслідком упередженого, вибіркового ставлення до історичних образ цілком може стати готовність сучасників «поквитатися за минуле», пробудити до життя суб'єктивно забарвлену мотивацію «відповісти ударом на удар». За таких умов крихка рівновага добросусідства може бути зруйнована у збройно-силовий спосіб.

Конфесійні витоки. Практично всі світові релігії (буддизм, християнство, іслам) не є цільними та організаційно монолітними. Відносно кожної з них небезпідставно застосовується термін «розкол», який має не лише історичне, а й сучасне звучання. Так само неоднорідними є регіональні релігії, що змагаються зі світовими за авторитет і вплив на віруючих. У різних регіонах планети спостерігається перманентне народження нових вірувань, включно з жорстокими, що допускають (і навіть благословляють) людські жертвоприношення. Відносини між різними конфесійними течіями навіть всередині однієї віри були й залишаються відчутно напруженими. Так само напруженими є відносини між світовими релігіями, що коливаються від конкурентних до ворожих. Ситуація ще більше погіршується з огляду на існування в окремих релігіях фундаменталістських осередків, що піднімають питання боротьби за «чистоту віри» на рівень духовного очищення особистості. Насамперед це стосується ісламу (наймолодшої із світових релігій), радикальні поборники якої вважають «війну з невірними» вищим проявом конфесійної доброчесності. Подібні настрої можуть бути легко трансформовані у збройно-релігійні конфлікти, внутрішні та зовнішні «ляльководи» яких отримують додаткові важелі впливу на соціально-політичне середовище.

Спортивно-конфронтаційні витоки. У ХХ ст. світовий спорт набув чітко вираженого політичного забарвлення. Олімпійські ігри 1936 р., проведені в нацистській Німеччині, були використані з метою демонстрації переваг «третього рейху», чому надзвичайно переконливо посприяла командна перемога німецьких спортсменів. У наступні роки традиційні турніри, першості, чемпіонати стали розглядатися як спосіб демонстрації політичних переваг або ж механізм критики й навіть неприйняття держави, що організовує певні змагання. Досить переконливо це проявилося під час Олімпійських ігор у Москві (1980 р.) та Лос-Анжелесі (1984 р.), організатори та учасники яких використали масштабний бойкот спортивної події світового масштабу з метою приниження геостратегічного противника. Олімпійські ігри 2014 р., проведені в Сочі (Росія), цілком доречно розглядати як прикриття військового вторгнення військ РФ в Україну, яке розпочалось відразу після закінчення даного спортивного заходу. В сучасних умовах при плануванні змагань з ігрових видів спорту (насамперед футболу) враховуються ймовірні комбінації команд-суперників, яким небажано зустрічатися між собою на одному полі (раніше Англія - Аргентина, зараз Сербія - Хорватія, Україна - Росія, Вірменія - Туреччина). Спостерігається тенденція посилення зон політичної напруги у спорті, що своїм наслідком може мати викид не лише агресивної енергії спортивних фанатів проти країни-суперника, а і їх заклики до офіційної влади виступити із засудженням певної країни.

Спеціальні витоки. Сюди відносяться методи діяльності спецслужб (шпигунство, шантаж, поширення дезінформації, терористичні акти), які в минулому столітті набули оперативної та організаційно-технічної досконалості [59]. Як йшлося вище, в сучасних умовах увага до спецслужб з боку легітимних владних органів відчутно зростає, що дозволяє передбачити більш широкі масштаби їхнього застосування проти держав-суперниць.

У межах названих витоків цілком посильним завданням стає селекція та застосування певної комбінації сучасних способів впливу, спрямованих на розхитування ситуації у супротивній державі, накопичення спрямованих проти неї загроз і небезпек, сукупний прояв яких цілком здатний призвести до зміни політичного керівництва, політичного режиму, політичного курсу країни, інших важливих характеристик політичної системи, з якою ведеться боротьба [173, с. 1-10]..

Таким чином, гібридні війни ХХІ ст., вимушеним учасником яких у контексті ініційованої Кремлем реставрації російського імперіалізму стала Україна, мають свої об'єктивні витоки, що простягаються в глибину віків. Упродовж тривалого часу, починаючи з доісторичного періоду, правлячими силами цілеспрямовано відпрацьовувались різнопланові способи (формати, механізми, масштаби, цикли) впливу на супротивну сторону з метою її послаблення (руйнування) та використання здобутих ресурсів на власну користь. Минуле століття стало періодом кількісного накопичення та якісного удосконалення подібних способів, їх оптимального комбінування у воєнно-політичній практиці. Каталізаторами процесу апробації небойових способів впливу на противника з метою досягнення політично значних результатів послідовно стали Перша, Друга світові війни й особливо - Холодна війна, результатом якої стали розпад СРСР та демонтаж світової системи соціалізму без масштабного застосування збройних засобів в американо-радянській війні. Остання в «гарячому» вигляді не відбулася, хоча підготовка до неї велась з високою інтенсивністю.

Воєнно-політичні результати трьох згаданих воєн переконали у високій ефективності доповнення збройних сюжетів міждержавної конфронтації «гібридними» способами тиску на протилежну сторону, асортимент і технології застосування яких невпинно урізноманітнюються.

2.3 Синергетична парадигма дослідження гібридної війни

Синергетичний підхід щодо розуміння політичних процесів виходить із сприйняття соціогенезису не як прямого, раціонального та причинно обумовленого сюжету поступальної еволюції людства, а більш складного поєднання її лінійних (прозорих, зрозумілих, логічно пояснюваних) та нелінійних (дискретних, зворотніх, алогічних) фрагментів, цільної інтеграції яких в єдину панораму цивілізаційного розвитку досягти практично неможливо.

Синергетичну методологію з метою аналізу складних суспільних та соціально-політичних явищ і процесів свого часу продуктивно використали Н.Кочубей [60], А.Лебідь [70], О.Майборода [79], В.Смолянюк [167], І.Снегірьов [172], С.Цимбал [197] та ін. вчені.

Згідно з основоположником синергетики Г.Хакеном (нар. 1927), синергетичний підхід відрізняється від традиційного переходом від дослідження простих систем до складних, від закритих до відкритих, від лінійності до нелінійності, від розгляду рівноваги процесів до їх локалізації й нестабільності, до вивчення того, що відбувається поза рівновагою [194].

Більшість дослідників погоджується з тим, що синергетика формує принципово нову парадигму пізнання, найважливішими елементами якої виступають: відкритість середовища і систем як їх органічна властивість; нелінійність процесів; розвиток через нестійкість, дисипативність (нестаціонарність); пульсація, одночасне ускладнення одних структур та деградація інших; виникнення структур-атракторів, які є стійкими станами, що «притягують» до себе всю множину траєкторій розвитку системи; періодичне виникнення буферних утворень як точок розгалуження можливих шляхів еволюції тощо [48, c. 558].

В.Смолянюк обгрунтовує, що однією з основних у синергетиці є ідея нелінійності, яка дає змогу при опрацюванні складної соціальної інформації (в тому числі політичного характеру) вчинити наступні гносеологічні дії [167, с. 215-216]:

усвідомити особливе значення принципу «розростання малого» («посилення флуктуацій»). Це означає ймовірність перетворення за певних умов мінімальних відмінностей системи у визначальні чинники її подальшого розвитку, які здатні принципово змінити її структурно-функціональні характеристики й навіть зруйнувати;

зрозуміти дискретність шляхів еволюції нелінійних систем (середовищ), тобто відкритість не всіх напрямків одночасно, а лише одного з них, що виглядає більш оптимальним (явище квантовості системи);

виділити в якості окремої одиниці аналізу можливість несподіваних (емерджентних) змін спрямованості протікання процесів, випадковості вибору шляху в момент біфуркації, яка не може за своєю природою повторитися двічі.

Якщо лінійність розуміється як безперервність вибору альтернатив розвитку системи, як властивість системи мати у своїй структурі різні стани, що не суперечать законам її розвитку, то нелінійність припускає переструктурування, ускладнення або навпаки - деградацію, занепад системи в результаті саморозвитку внутрішніх процесів. Іншими словами, класичний детермінізм, який тривалий час розглядався в якості універсального пояснення лінійних зв'язків і співвідношень у системних утвореннях різної якості, може бути кваліфікований як пізнавальний інструмент, що дає змогу усвідомити лише частину суспільної динаміки. Іншу частину дозволяє зрозуміти синергетика, що є незамінною при аналізі воєнно-політичних процесів, які мають як публічно-відкриту, так і приховану складові.

В.Василькова виділяє наступні зразки (патерни) синергетики, що мають надзвичайно широкі пізнавальні можливості [18]:

детермінізм в описі світу не виключає випадковості. Як правило, вони узгоджуються і взаємодоповнюють один одну: якщо в точці біфуркації діє (домінує) випадковість, непередбачуваність, то після вибору шляху розвитку, на етапі більш стійкого існування системи вступає в силу детермінізм;

розвиток є багатоваріантним і альтернативним як у перспективному, так і в ретроспективному плані, тому можна припустити, що так звані «безвихідні» або «девіантні» шляхи розвитку розвитку можуть бути досконалішими або перспективнішими від обраного варіанту розвитку;

розвиток відбувається через нестійкість, тому не слід побоюватися, а тим більше ігнорувати роль хаосу, флуктуацій у розвитку - хаос не тільки руйнівний, але й конструктивний;

процес розвитку поєднує в собі дивергентні тенденції (зростання різноманітності) і конвергентні тенденції (згортання різноманітності);

розвиток світу відбувається за нелінійними законами. Світ не можна зводити до «кумулятивної наступальності», темп і напрям розвитку якої задані однозначно. Лінійні схеми послідовного й довготривалого «накопичення позитивів» розвитку соціальних систем за своєю суттю є абсурдними. На цій основі виникає нове розуміння проблеми управління складноорганізованими системами: воно повинне орієнтуватися не стільки на бажання керуючого, скільки на власні тенденції розвитку цих систем, а також допускати можливість існування всередині системи зон (моментів), вільних від контролю та, відповідно, непередбачуваних у своєму розвитку.

Важливі узагальнення з приволу застосування синергетики з метою аналізу соціальних систем пропонує О.Майборода. Зокрема, він вказує на існування принципів синергетики, розділених на дві групи - принципів Буття та принципів Становлення, що перебувають у стані «єдності - боротьби» [79, с. 98-101]. Першу групу складають принцип гомеостатичності (підтримка програми функціонування системи у певних рамках, які дозволять прямувати до визначеної мети) та принцип ієрархічності (наявність кількох рівнів елементів системи, взаємне сприйняття яких коливається від впорядкованості до хаотичності). Другу групу утворюють принцип нелінійності (про який йшлося вище), принцип незамкненості (відкритості) системи у сенсі визначення її взаємодії з оточенням, принцип нестійкості (визнання здатності системи у певних точках розвитку до будь-яких змін під впливом зовнішньої дії або випадкових коливань), принцип спостереженості системи (релятивізм, відносність знань про систему, які не можуть бути абсолютно вичерпними). Крім того, і принципи Буття, і принципи Становлення мають бути доповнені принципом хаотичної поведінки, який, руйнуючи попередні уявлення про систему, створює базис нового усвідомлення її сутності в змінних умовах соціогенезису.

Наукову продуктивність синергетики вдало пояснює П.Агапов: вона дає уявлення про еволюцію як творення все більш складних нелінійних середовищ, спроможних об'єднувати дедалі більшу кількість простих структур і створювати дедалі складнішу організацію. Перевага синергетики як методологічного підходу перед іншими полягає у тому, що вона підкреслює роль флуктуацій у системі, роль випадковості, зв'язок мікро-, мега- і макрорівнів, коли навіть невеликі збурення можуть міняти картину буття, тобто стан системи [2, с. 67-68].

Відносно політичної системи суспільства це означає наступне: вона не може протягом тривалого часу залишатись у статичному вигляді. За своєю природою вона приречена на зміни, еволюцію, розвиток. При цьому перебіг політичного процесу на початковій або середній стадії може стати абсолютно іншим на розвинутій стадії, навіть трансформуватись у свою протилежність. Політична система, якою вона проектується її фундаторами, на завершальному етапі створення цілком здатна являти собою іншу сукупність інститутів з несподіваними показниками функціонування, включно з такими, які суперечать початковому проекту. Розрив між ідеєю та реальністю тим більше посилюється в ході практичного застосування політичної системи, де непередбачуваність стає нормою її еволюції.

На основі теоретичних підходів названих вище науковців з метою визначення трансформаційного потенціалу гібридної війни в контексті її впливу на політичну систему суспільства пропонується застосувати наступні синергетичні категорії [67, с. 15-25].

Стосовно гібридної війни:

а) дисипативні впливи - цілеспрямовано створені зовнішні впливи на систему з метою її розбалансування, спотворення системних ознак функціонування та наступного руйнування;

б) ентропія - небажані відхилення-флуктуації у функціонуванні інститутів, інших соціальних утворень, поведінці окремих громадян та їх об'єднань. Ентропію можна визначити і як форму соціальної патології, яка деформує світогляд, менталітет, ідеологему поведінки, включно з ідеологією державотворення;

в) режим із загостренням - прискорена, іноді надвисока швидкість розвитку внутрішніх процесів на основі нелінійного позитивного зворотного зв'язку між «виходом» і «входом» системи, наслідком чого є її розгойдування, руйнування точки рівноваги, посилення нестійкості перед зовнішніми викликами, виникнення автокаталітичних процесів;

г) структури-атрактори - реальні стійкі структури в нелінійних системах, до яких спрощуються процеси еволюції в результаті затухання в них перехідних процесів;

д) ефект локалізації - результат нерівноцінності ролі джерел і стоків енергії (інформації) на внутрішньо-системному рівні, який дозволяє знизити роль дисипативних чинників та активізувати фактори самоорганізації нової системної якості.

Стосовно політичної системи:

а) відкритість системи - наявність у ній каналів обміну енергією (ресурсами) та інформацією з довколишнім середовищем, в ході використання яких процеси обміну відбуваються не тільки через кордони системи,а й у її внутрішніх точках;

б) нелінійність системи - її відкритість, головною особливістю прояву якої є порушення принципу прямої або зворотної пропорційності між кількістю енергії та інформації на «вході» й «виході»;

в) дисипативність системи - її здатність до розсіювання, розмивання внутрішньої неоднорідності, що виникає внаслідок взаємодії з хаотичним оточенням, здатність до опору силам, які загрожують її наявній структурно-функціональній цільності;

г) LS-режим розвитку системи - режим із загостренням, за якого відбуваються локалізація та зростання інтенсивності процесів у все більш вузькій області поблизу максимуму, за якого фактор нелінійного самовпливу є сильнішим, ніж фактор дисипації;

д) НS-режим розвитку системи - режим зниження інтенсивності процесів, розпливання структур, їх відтоку від центру, за якого фактор дисипації домінує над фактором нелінійного впливу;

е) гетеростаз - перехід внутрішнього середовища нестійкої системи до нового стану - більш стійкого та врівноваженого.

На цій основі можна розкрити логіку гібридної війни, побудовану на основі використання синергетичної методології. Отже, метою даного різновиду війни для її ініціатора є досягнення дисбалансу політичної системи країни-ворога, мінімізація простору її ефективного функціонування (який може бути описаний за допомогою понять рівноваги, гомеостазу, регулювання) з одночасним стимулюванням прискорених змін (що отримують вияв у вигляді флуктуаційних коливань, послаблення або руйнування зв'язків між системними елементами). Переведення політичної системи у стан нестійкої життєдіяльності досягається за рахунок активних дисипативних впливів з метою посилення її ентропійних характеристик. Створюються передумови хаотизації елементарних системних одиниць, які, не маючи усталених комунікацій між собою та не отримуючи необхідних ресурсів, припиняють виконання покладених на них функцій. Хоча у синергетиці поняття хаосу не має негативної конотації (хаос вважається природним станом системи, яка еволюціонує, живильним середовищем виникнення нових суспільних організмів), з позицій гібридної війни хаос розглядається як бажаний для її замовника (виконавця) рівень суспільної дезорганізації, за якого посильними завданнями стають вилучення активних форм спротиву та створення умов переформатування соціального середовища відповідно до власних уподобань та цілей.

Цілеспрямована флуктуація (відхилення від норми) політичної системи призводить до зростання рівня конфліктності у ключових суспільних сферах - економічній, соціальній, інформаційній, духовно-культурній, етнонаціональній тощо. Критика владних органів загострюється до вимог їх повного усунення від виконання законодавчо визначених обов'язків. Всередині політичної системи виникають точки біфуркації, що передбачають різні шляхи її подальшого розвитку. З одного боку, мобілізація суспільних ресурсів за активної участі владних суб'єктів цілком спроможна зміцнити політичну систему та забезпечити виконання покладених на неї функцій включно з організацією збройної боротьби з державою-агресором, мотивацією ключових соціальних груп на досягнення перемоги, ізоляцією (знищенням) антидержавних сил. З іншого, в умовах активних інформаційно-психологічних впливів з боку агресора, послаблення економіки, погіршення соціальних показників, руйнування громадянської єдності, посилення політичної дезорієнтації більшості населення виникає альтернатива ліквідації наявної політичної системи, що не витримала випробувань гібридної війни, та її заміщення на політичні імпланти зовнішнього походження, які за своєю природою не можуть бути нічим іншим, ніж елементами політичної системи країни-переможниці.

Важливим етапом підготовки до гібридної війни та її практичного ведення є пошук (конструювання) агресором структур-атракторів у політичній системі та суспільстві, проти яких ведуться бойові дії. Принцип державно-політичної лояльності персоналу, що обслуговує політичну систему, значною мірою мінімізує можливості пошуку опорних точок у внутрішньосистемному просторі (хоча традиції вербування агентів впливу серед чинного політикуму відомі з давніх часів, а в сучасних умовах навіть набули «другого дихання»). На противагу цьому, селекція колабораційних сил за межами політичної системи стає особливо масштабною. Протестні політичні партії, що мають антисистемні (антидержавні) цілі розвитку, громадські рухи, спрямовані проти держави, окремі персоналії, які особливо гостро критикують владу, антивладні мас-медіа в більшості випадків розглядаються зовнішніми силами як ланки нового політичного механізму (нової системи), що має змінити наявну після її поразки й демонтажу. Як наслідок, партії-атрактори, лідери-атрактори активно використовуються нападником не лише перед війною чи під час її ведення. Їх основне призначення - забезпечити ефект локалізації (доповнити організаційні впливи зовнішнього походження самоорганізаційними процесами, що відбуваються всередині переможеного суспільства), створити ілюзію «нової політики» після завершення гібридної війни, переконати співгромадян та міжнародну громадськість у легітимності поствоєнних трансформацій, що відбуваються на завойованій території.

Важливо вказати й на те, що гібридна війна активно сублімує (заміщує) «фізичний час» на «історичний час». Перший з них, маючи матеріальне пояснення, повністю підпорядковується законам природи та не допускає суб'єктивного тлумачення його лінійного перебігу з боку політичних акторів. Другий різновид часу волюнтаристично трактується як здійснювана за допомогою інформаційних (інформаційно-психологічних) впливів циклічність, повторюваність відомих історичних фрагментів, що є вигідними для правлячого суб'єкта. На цій основі посильним стає завдання якщо не реанімації попередніх політичних систем (повернення минулого), то принаймні апеляція до історичної обумовленості здійснюваних воєнно-політичних акцій під закликом «реставрації» політичної культури, яку «необгрунтовано» втратили попередні покоління політиків. Наприклад, ідеологізоване гасло «назад у СРСР», активно поширюване Росією на пострадянському просторі, має своїх прибічників не лише в РФ, а й інших незалежних державах, зокрема в Україні.

Можемо підсумувати: гібридна війна як комплексний (відбувається у багатьох сферах та за участю багатьох акторів), інтенсивний вплив на країну-ворога призводить до розвитку її політиної системи в LS-режимі, режимі із загостренням. За нього відбувається прискорене руйнування політичних інституцій, які виявляються неспроможними протиставити активному зовнішньому натиску внутрішньо-системні ресурси, доповнені самоорганізаційними можливостями громадянського суспільства. Ліквідація політичної системи означає вилучення із суспільного потенціалу функцій, що є визначальними для збереження країни, тим більше її поступального розвитку в майбутньому. Насамперед йдеться про функції цілепокладання (обґрунтованого визначення мети, завдань, шляхів розвитку суспільства, розробки конкретних програм його діяльності), нормотворчості (формування юридичних, моральних та інших норм людського співіснування та спільної життєдіяльності), організації діяльності суспільства щодо виконання цілей, завдань і програм суспільного розвитку, утвердження та всебічного зміцнення політичного режиму, духовно-ідеологічного впливу на політичну свідомість громадян з метою її формування на базисі національних інтересів і цінностей, забезпечення безпеки індивідів та їх об'єднань у внутрішньому та міжнародному просторі та ін. Відсутність згаданих функцій у внутрішньо-суспільному комунікативному полі означає або їх заміну зовнішніми аналогами (іншими, протилежними, ворожими), або створення реальних передумов розчинення суспільства, що програло гібридну війну, в структурованому соціально-політичному середовищі країни, яка цю війну виграла [222].

Нав'язаний державою-агресором гетеростаз призупиняє активну фазу гібридної війни та пропонує завойованій території нову перспективу суспільного розвитку, ключові характеристики якого, виходячи з правила «переможець отримує все», позбавляються ознак політичної суверенності, державної незалежності, відстоювання національних цінностей та інтересів. Стороною, яка перемогла, констатується досягнення цілей гібридної війни. Попри пропагандистське обрамлення «дня перемоги» («дня визволення», «дня миру» та ін.), головним підсумком цієї війни слід вважати зміну власника матеріальних та духовних ресурсів підкореної країни, розпорядження якими в умовах відсутності її власної політичної системи відбувається практично без врахування інтересів місцевого населення.

2.4 Гібридна війна та базові трансформаційні процеси у політичній системі суспільства

При аналізі впливу гібридних війн на політичні системи слід мати на увазі досить складну структуризацію світу ХХІ ст. Насамперед слід враховувати, що загальна кількість політичних систем перевищує кількість офіційно визнаних держав, оскільки системними ознаками володіють наддержавні політичні організації (блоки, союзи, коаліції, альянси), а також бездержавні нації (наприклад, курди). Будь-яку федеративну державу можливо представити у вигляді ієрархії головної політичної системи та її регіональних доповнень, що мають різний ступінь субординації відносно політичного центру. Системні якості присутні в діяльності народів, що борються за власну державність шляхом створення відповідних політичних інститутів, поєднаних між собою. Врешті-решт політичними системами себе вважають псевдодержавні утворення, не визнані міжнародним співтовариством. Разом з тим, в межах даного дослідження доцільно оперувати терміном «політична система суспільства» у її прив'язці до конкретної країни. Таке відносне спрощення дозволяє більш рельєфно усвідомити зміни, що відбуваються у самій політичній системі та визначають її майбутнє.

Отже, гібридна війна, виходячи з притаманної їй властивості мобілізовувати різнопланові суспільні ресурси з метою досягнення визначених воєнно-стратегічних цілей, впливає на всі підсистеми, сукупність яких власне й утворює політичну систему суспільства - інституційну, нормативну, функціональну, комунікативну, духовно-культурну (культурно-ідеологічну) [62, с. 506]. Разом з тим, існує суттєва різниця в глибині й інтенсивності подібного впливу. Розглянемо цю різницю більш докладно.

Гібридна війна - інституційна підсистема. Насамперед, слід вказати на фундаментальний вплив гібридної війни на державу як базовий політичний інститут суспільства, що є головним актором воєнно-політичних відносин. Знищення (послаблення) держави-ворога було й залишається метою будь-якої війни, в тому числі гібридної. Саме тому в сучасних умовах жоден державний орган країни, втягнутої у війну, не залишається ізольованим від гібридних впливів супротивної сторони. При цьому слід розрізняти суттєву різницю між поведінкою держави в умовах гібридної війни ХХІ ст. та війн попередніх епох. В умовах лінійних, чітко структурованих війн історичного минулого, що ґрунтувалася на традиційній дихотомії «наша держава (батьківщина) - зовнішній ворог», державна реакція на збройний напад мала риси причинно-наслідкової зрозумілості, організаційної однозначності, легітимної концентрації владних повноважень в єдиному центрі, ідеологічно-пропагандистського забезпечення власних дій та протидії ворожим. Гібридна війна руйнує подібні смислові співвідношення. Саме поняття «ворог» виявляється неоднозначним, мінливо-розмитим, таким, що набуває не лише зовнішніх, а й внутрішніх форм практичного втілення. «Чорно-біле» сприйняття війни, запозичене з минувшини, не дозволяє надійно рефлексувати сутнісні характеристики гібридного різновиду воєнних дій та адекватно на них реагувати [66, с. 186-196].

За таких умов держава поставлена перед необхідністю створювати нестандартні варіанти владної реакції на гібридні небезпеки. Умовно кажучи, міністерства «оборони», «культури», «науки», «аграрного виробництва», «транспорту», «енергетики» та ін. центральні органи виконавчої влади за мінливих воєнно-політичних обставин будують різні взаємозалежності та субординаційні співвідношення з метою організації протидії противнику. Особливого значення набувають державні органи, причетні до інформаційної сфери. Державні мас-медіа в будь-якому випадку збільшують увагу до безпекових і оборонних питань. Враховуючи необхідність посилення інформаційно-психологічного впливу на інші країни (насамперед на державу-агресора), підвищеного значення набуває центральний орган виконавчої влади з питань інформаційної політики.

Слід вказати й на те, що в умовах переходу гібридної війни до активної фази ведення комбінованих дій держава, проти якої здійснюється «гібридна агресія», може створити особливі органи державного управління, наділені додатковими повноваженнями. По аналогії з минулими воєнно-історичними подіями це може бути ставка верховного головнокомандувача, склад та повноваження якої визначаються заздалегідь (в умовах мирного часу), проте коригуються з урахуванням специфіки гібридної війни.

Відбуваються масштабні інституційні перетворення в межах сектору безпеки і оборони. До ведення бойових дій залучаються сили резерву. Оголошується повна чи часткова мобілізація. Розгортаються нові частини й з'єднання. Конкретизуються ті складники сектору, які в довоєнний період могли позначатися лише в загальних рисах. Зокрема, чітко можуть бути названі такі державні структури, як «координаційний орган з питань розвідувальної діяльності» або «центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну військово-промислову політику». Крім того, залежно від масштабу поширення «гарячих» бойових дій як складника гібридної війни можуть створюватися особливі органи державного управління на місцях на кшталт воєнно-цивільних адміністрацій. Подібні перетворення досить ґрунтовно пояснюються в межах теорії раціонального вибору, яка обґрунтовує значення політичних інститутів, виходячи з їх здатності вирішувати проблему колективної дії (в даному випадку - колективної участі держави і суспільства у веденні оборонних або наступальних дій) [175, с. 35].

Гібридна війна змушує державу до традиційних механізмів впливу на соціальне середовище (права, примусу, ідеологічного виховання населення) додавати нетрадиційні, нестандартні способи збереження політичної системи в її конституційно визначеному форматі. Такими способами дедалі частіше стають демонстрація єдності з цивілізованим світом у боротьбі з гібридним ворогом, отримання підтримки з боку авторитетних держав та міжнародних організацій, опора на продержавницьку позицію національної діаспори, активна боротьба за звільнення з полону та ув'язнення співгромадян, апелювання до історичного минулого тощо. Подібну «гнучкість мимоволі» демонструють й інші складники інституційної підсистеми - політичні партії, суспільно-політичні організації, мас-медіа, профспілки, навіть релігійні об'єднання, які прямо чи опосередковано залучені в події гібридно-силової взаємодії сторін й також постають перед необхідністю відмови від трафаретної поведінки.