Трансформація політичної системи суспільства в умовах гібридної війни

Аналіз політичних систем та особливості їх наукового висвітлення. Методологічний базис дослідження політичних систем. Гібридна війна як чинник трансформації політичних систем. Синергетична парадигма дослідження гібридних впливів на політичні системи.

Рубрика Политология
Вид диссертация
Язык украинский
Дата добавления 30.04.2019
Размер файла 316,4 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Гібридна війна - нормативна підсистема. В даному випадку слід вказати на високу динаміку змін політико-правових норм, спрямованих на регламентацію діяльності політичної системи, її складників, суспільства в цілому. Якщо в умовах мирного часу правові (законодавчі) приписи, якими керується суспільство, доповнюються «неписаними» правилами поведінки соціальних груп та окремих індивідів, то в умовах гібридної війни відбувається двояке зміщення акцентів у правовому регулюванні суспільних відносин: а) норми права отримують безумовний пріоритет порівняно з «неписаними» регуляторами людської життєдіяльності (традиціями, моральними приписами, культурними стандартами), хоча й не відміняють їх повністю; б) відбувається динамічне оновлення правових вимог, оскільки швидкозмінний характер гібридних впливів стимулює відмову від попередніх та вироблення нових нормативно-правових стандартів ставлення соціальних суб'єктів до воєнно-політичних реалій.

При цьому до традиційних нормативно-правових актів (законів, указів, постанов, рішень, розпоряджень, регламентів, положень, інструкцій) можуть додаватися документи, існування яких у «догібридний» період є неможливим. Такими документами можуть стати накази верховного головнокомандувача, директиви ставки верховного головнокомандувача, рішення воєнно-цивільних адміністрацій та ін. Цілком природно, що це потребує оперативного роз'яснення сутності та змісту нових документів, їх практичного значення, регулятивних можливостей, співвідношення «нових» й «старих» правових приписів, терміну дії нововведених актів тощо. Особливо ретельного пояснення потребують моменти, пов'язані з обмеженням прав і свобод людини [3]. Цілком вірогідно, що їх обмеження на політично виправданий період (як правило до припинення активної фази війни) може бути з розумінням сприйняте більшістю населення. Проте невиправдане затягування подібних обмежень створить передумови системного порушення демократичних принципів взаємодії держави і суспільства, що своїм наслідком матиме ствердження авторитарного режиму.

Гібридна війна - функціональна підсистема. Конституції практично всіх держав сучасного світу функцію забезпечення національної безпеки і оборони покладають на легітимні владні органи та законні збройні формування. При цьому особлива відповідальність делегуються главі держави, який у президентських та президентсько-парламентських (парламентсько-президентських) республіках в умовах мирного часу як правило очолює раду національної безпеки і оборони, а в умовах воєнного - ставку верховного головнокомандувача.

Cлід особливо підкреслити відсутність загрози узурпації воєнно-політичних повноважень вищими державними керівниками, діяльність яких відповідає канонам демократії. Так, за мирних умов еволюції політичної системи складається своєрідний баланс «зон відповідальності» держави та громадянського суспільства, що перебувають у стані взаємного контролю та взаємодопомоги [155, с. 5-49]. На противагу цьому в авторитарних (тоталітарних) політичних системах влада залишає у своєму розпорядженні більшу частину управлінських можливостей, будуючи відносини з місцевими громадами на засадах їх значної (критичної) залежності від політичного центру. При цьому авторитарне ставлення до воєнно-політичних процесів вимагає, щоб функції забезпечення безпеки та оборони залишалися «виключно державними», такими, що не підлягають делегуванню місцевим громадам або іншим елементам громадянського суспільства.

В умовах гібридної війни (особливо при баченні перспектив поразки в ній) як демократична, так і авторитарна влада свідомо закликає всі патріотично налаштовані сили до посилення збройного опору, спрямованого проти агресора (окупанта). Всіляко стимулюються добровольчі збройні формування, підпільні сили опору, підрозділи місцевої самооборони, волонтерський рух, інформаційний спротив, налагодження каналів зовнішньої допомоги тощо. Як наслідок, відбувається деетатизація воєнної практики, сутністю якої є активне залучення широких верств населення до оборонної діяльності.

Проте подібне делегування безпекових та оборонних повноважень в умовах авторитаризму є вимушеним, а відтак тимчасовим. Перемога в гібридній війні як правило увінчується швидким відновленням першості держави у забезпеченні безпеки і оборони. Ключовим суб'єктом підтримання належного рівня обороноздатності залишається воєнна організація держави, яка в умовах мирного часу не потребує широкої опори на зацікавлену громаду. Збройні структури громадянського суспільства ставляться перед необхідністю демілітаризації та повернення до невоєнних форматів виразу своєї політичної активності.

На противагу такому розвитку подій демократичні системи у повоєнний період зберігають можливість демократичного впливу зацікавленої громади на вироблення та реалізацію безпекової і оборонної політики. Тісна взаємодія держави і громадянського суспільства з цих питань відбувається у форматі сектору безпеки і оборони, існування якого можливе лише в умовах демократичного державотворення.

Гібридна війна - комунікативна підсистема. Взаємодія елементів політичної системи (окремих підсистем) між собою, а також із зовнішнім середовищем є досить розгалуженою та динамічно змінюваною. Як правило, її глибина та формат визначаються відносинами між главою держави та легітимними гілками влади (законодавчою, виконавчою, судовою), центральною та місцевою владою, інститутами держави та іншими учасниками політичного спілкування (партіями, опозиційними силами, суспільно-політичними рухами, етнонаціональними, конфесійними спільнотами, засобами масової інформації тощо). При цьому вирішується ключове питання: хто, коли, у який спосіб бере участь у розподілі та реалізації політичної влади [80, с. 19].

Вплив гібридної війни на дану підсистему призводить до кількох важливих наслідків: всередині політичної системи відбувається швидка селекція політичних суб'єктів на основі їх ставлення до цілей війни, можливостей участі в ній та способів діяльності у практичних воєнних акціях. Суб'єкти, що висловлюють сумнів у можливості перемоги, тим більше допомагають противнику, набувають статусу позасистемних елементів, діяльність яких має бути негайно припинена, а їх лідери - постати перед політичною (кримінальною) відповідальністю за антидержавні дії. Так само не вітається невизначеність окремих учасників політичного процесу, що демонструють недоречний пацифізм («ми за мир», «кому потрібна ця війна?», «воюють політики, а не люди» та ін.). Від них вимагається швидке ототожнення або з державно-патріотичними силами, що прагнуть перемогти, або з супротивною стороною. В останньому випадку вони також знищуються як повноцінні суб'єкти політичної системи.

До цього варто додати, що комунікативна підсистема політичної системи активно розвивається й за межами національних кордонів. Так, на її основі відбуваються селекція та наступне об'єднання політичних суб'єктів (держав, міжнародних та неурядових організацій), що кваліфікуються як союзники, нейтральні сили або противники (вороги) в контексті перебігу конкретної гібридної війни.

Гібридна війна - духовно-культурна (культурно-ідеологічна) підсистема. Мається на увазі вплив конкретних воєнних подій та війни в цілому на духовне самопочуття учасників батальної взаємодії, складовою якого є їхній чуттєво-емоційний стан. Дана підсистема практично не підлягає повній уніфікації відповідно до державно визначених стандартів, хоча практично всі тоталітарні режими прагнули змінити людську свідомість, її духовно-культурні та ідеологічні показники до вигляду, який би задовольняв правлячу силу.

Ця підсистема тісно пов'язана з особливостями масової політичної культури, а також співвідношенням раціональних та ірраціональних складників колективної та індивідуальної політичної свідомості. Здатність політичної системи активно протистояти небезпекам гібридної війни та здобувати успіхи своїм наслідком має домінування позитивних (героїко-патріотичних, визвольних, переможних) культурно-ідеологічних утворень, що формують загальне духовне піднесення народу [1, с. 58-60]. Й навпаки: вразливість політичної системи, яка програє гібридну війну та ставить під сумнів майбутнє держави, суспільства, нації, призводить до протилежного результату. Апатія, фаталізм, зневіра, внутрішня спустошеність людини є живильним середовищем для формування відчуття поразки, яка і є метою гібридного різновиду бойових дій з боку противника. Особливо небезпечними є апатія та зневіра армії, що припиняє збройну боротьбу з противником та «відкриває шлях» ворогу для його стрімкого вторгнення в раніше недоторканий фізичний простір власної держави.

Отже, як це доведено вище, загальний вплив гібридної війни на підсистеми політичної системи суспільства є беззаперечним. При цьому слід врахувати фактори сприяння або ж протидії такому впливові, що залежать від ступеню демократизму (гнучкості, еластичності) способу організації влади та побудови владно-суспільних взаємин.

Так, політичні системи демократичних країн, на відміну від тоталітарних й авторитарних держав, допускають певну дискретність еволюції владних відносин, що не є згубною для суспільства в цілому. Об'єктивна (органічна) дискретність політичного процесу відбиває легітимну зміну політичних лідерів, правлячих еліт, керівників державних структур та місцевих адміністрацій, а також важливих нормативно-правових актів (включно з конституцією) за допомогою прозорих демократичних процедур, насамперед виборів та законодавчо обумовлених призначень. При цьому як правило забезпечується спадкоємність політичних традицій, створюються передумови примноження владно-суспільних позитивів. Подібна тимчасова фрагментація політичного життя стимулює розвиток політичної системи в цілому. Остання, відчуваючи нові суспільні запити, змушена переходити у стан реформування (модернізації), що відповідає інтересам більшості [168, с. 104].

На противагу цьому суб'єктивна (штучна) дискретність розвитку політичної системи засвідчує глибинні зміни політичної сфери, що є результатом: а) незаконних місцевих ініціатив (збурень, провокацій, заворушень), ідеологічним прикриттям яких стають заклики «очистити країну», «повернутися до витоків», «розпочати історію з чистого листа» тощо; б) потужних зовнішніх впливів, організованих іноземними владними центрами з метою поширення сфери власного впливу за рахунок фізичних (людських, просторових, виробничо-сировинних) та віртуальних (інформаційних, фінансових, технологічних) характеристик країни, яку потрібно поставити у залежне становище. Гібридні війни відбивають насамперед цей - зовнішньо-детермінований спосіб послаблення або знищення політичної системи, що розглядається як перешкода на шляху регіонального чи глобального домінування. Виходячи з цього, метою гібридної війни є зниження дієздатності окремих підсистем та фрагментація на цій основі політичної системи держави, яку потрібно поставити у залежне становище.

Висновки до розділу 2

Гібридна війна є предметом глибокого аналізу з боку політологів, соціологів, фахівців права та державного управління, військових науковців, інших спеціалістів практично всіх галузей, причетних до конфліктних форм взаємодії політичних суб'єктів. При цьому загальноприйнятого визначення гібридної війни не існує, оскільки в конкретно-історичних умовах її природа, відбиваючи складність соціогенезису, щораз набуває нового втілення, раніше невідомого. У найбільш загальному вигляді доцільно стверджувати про існування загального й специфічного у структурі будь-якої гібридної війни, при цьому специфічне досить часто вивищується над загальним, перетворюючи конкретну війну у ще невідомий сюжет реалізації закону єдності й боротьби суперечностей.

Виходячи з деяких історичних фактів та персоналій, першість в усвідомленні сутності гібридної війни собі приписують російські фахівці. Принаймні розроблені в Росії (СРСР) доктрина «світової революції», концепти «Великої Вітчизняної» та «Холодної» війни мають невід'ємні складові у вигляді небойової взаємодії комуністично-радянських (прорадянських) та антирадянських сил у світовому масштабі. Проте з цим не погоджуються західні спеціалісти, оскільки «великі» європейські держави (Великобританія, Франція, Німеччина), а також Сполучені Штати, значною мірою Канада мають не менший воєнно-політичний досвід впливу на держави і регіони, складовою якого є теорія і практики комбінованого (гібридного) досягнення поставлених завдань. Принаймні перемога геостратегічного Заходу над геостратегічним Сходом у Холодній війні була досягнута практично у беззбройний спосіб, тобто за допомогою гібридних технологій. Сьогодні проблематикою гібридних загроз, що можуть призвести до реалізації певного сценарію гібридної війни проти західних держав, активно займаються фахівці НАТО. Предметом глибокого вивчення фахівцями Альянсу стали антизахідні, антидемократичні дії сучасної Росії (до переліку яких входить й антиукраїнська стратегія РФ), базовані саме на гібридних варіаціях деструктивного впливу на політичні системи, поведінка яких є небажаною для Кремля.

Тематика гібридних війн розвивається і в Україні, тим більше що для цього існує багатий фактологічний матеріал, пов'язаний з анексійними (стосовно Криму) та окупаційними (стосовно частини Донбасу) діями російської сторони. Серію наукових розробок на тему гібридних війн запропонували фахівці Національного інституту стратегічних досліджень, Національного університету оборони України ім. І.Черняховського, Національної академії СБУ, Українського центру економічних і політичних досліджень ім. О.Разумкова, науковці інших навчальних закладів.

Примітивні форми гібридних війн, базовані на поєднанні стандартних й нестандартних способах впливу на противника, існували в усі відомі історичні епохи. ХХ ст. з його надзвичайно потужними індустріальними й технологічними можливостями призвело до складання матеріальних й духовних передумов виведення гібридного різновиду бойових дій на перший план батальної взаємодії соціальних груп (у тому числі партизанських загонів, сепаратистських рухів та терористичнх організацій), держав та наддержавних об'єднань. У цьому контексті доцільно стверджувати про доповнення традиційних політичних та воєнних витоків гібридної війни їх глобалістськими, ідейно-пропагандистськими, науково-технологічними, мас-медійними, збройно-комерційними, культурними, морально-віктимними, конфесійними й навіть спортивно-конфронтаційними аналогами. В особливу групу виділились спеціальні витоки гібридних війн (насамперед шпигунство, шантаж, тероризм, підкуп посадовців), що стали самодостатніми інструментами впливу на супротивну сторону з метою її послаблення чи знищення.

Зрозуміти сутнісні особливості гібридних війн можливо на різних пізнавальних платформах (геополітичній, глобалістській, політичного реалізму тощо). Додаткові й доволі значні можливості для цього відкриває синергетичне бачення поведінки сторони, яка наступає та сторони, що обороняється. Тим більше, що розробка синергетичної методології належить до визнаного напрямку досліджень українських вчених. Відповідно, синергетичні категорії дисипативних впливів, ентропії, режимів із загостренням, структур-атракторів, ефектів локалізації та флуктуації можуть бути продуктивно застосовані при аналізі власне гібридної війни. Поведінку політичної системи у свою чергу доцільно описувати за допомогою категорій її відкритості, нелінійності, дисипативності, LS- та HS-режимів розвитку, гетеростазу та ін.

Метою гібридної війни для її ініціатора з точки зору синергетики є досягнення дисбалансу політичної системи країни-ворога, мінімізація простору її ефективного функціонування з одночасним стимулюванням прискорених внутрішніх змін (посилення флуктуацій, послаблення та руйнування зв'язків між системними елементами). Переведення політичної системи у стан нестійкої життєдіяльності досягається за рахунок цілеспрямованих дисипативних впливів з метою посилення її ентропійних характеристик. Як наслідок, зростає хаотизація елементарних системних одиниць. Останні, не маючи усталених комунікацій між собою та не отримуючи необхідних ресурсів, припиняють виконання покладених на них функцій. Політична система суспільства або спотворюється до примітивного різновиду, здатного виконувати найпростіші функції, або взагалі розпадається. І перший, і другий сценарії цілком задовольняють нападаючу сторону, оскільки співпадають з цілями війни (або завоювати, або знищити соціально-політичного противника).

Головні (базові) трансформаційні процеси у політичній системі суспільства в умовах гібридної війни розгортаються у її ключових підсистемах - інституційній, нормативній, функціональній, комунікативній, духовно-культурній (культурно-ідеологічній). Ці трансформації відбуваються одночасно, ставлячи політичну систему перед необхідністю комплексного реагування. За таких умов «фрагментарних», «локальних», «дозованих» трансформацій політичної системи бути не може. Її конструктивна цільність потребує цільного (загальносистемного) реагування, що означає залучення у гібридну війну фактично всіх субсистемних складників.

РОЗДІЛ 3. ПОЛІТИЧНІ СИСТЕМИ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЯ ТА УКРАЇНИ: ТРАНСФОРМАЦІЙНІ СПІВВІДНОШЕННЯ В УМОВАХ ГІБРИДНОЇ ВІЙНИ

3.1 Гібридна війна та політична система: російський досвід агресивної трансформації

Однією з найбільш важливих особливостей політичної системи сучасної Росії є глибоке поєднання її імперської сутності та суперпрезидентської форми державного правління. Росія як імперське політичне утворення, що успадкувало ключові владні традиції Золотої Орди, існує, починаючи з ХV ст. Більше п'яти століть історії цієї держави можна визначити як період невпинного територіального розширення та імперського зміцнення. Впродовж ХХ ст. відбулися суперечливі процеси розпаду монархічного різновиду російської імперії (1917-1918 рр.), відновлення імперської моделі організації політичної влади у вигляді СРСР (1922-1991 рр.), а також спроб демократизації політичної системи у 90-х роках, що серед іншого означало деяку відмову від імперського диктату Москви над колишніми залежними (пострадянськими, постсоціалістичними) територіями [15, с. 280].

Проте на початку ХХІ ст. імперська сутність Росії, заперечуючи демократичні здобутки 90-х років, стала домінантним чинником її позиціонування на регіональному та глобальному рівнях. Росія повернулася до традиційного (імперського) алгоритму організації внутрішніх політичних процесів та участі у міжнародних справах, що в цілому відповідало суспільним запитам та настроям політичних еліт. Важливо підкреслити, що подібні трансформації безпосередньо пов'язуються з персоною В.Путіна, який, посідаючи посаду президента РФ у 2000-2004, 2004-2008, 2012-2018 рр. та обійнявши її вчетверте після виборів 2018 р., неодноразово заявляв про розпад СРСР як найбільшу геополітичну катастрофу минулого століття та необхідність відновлення колишньої зони впливу (по суті російського диктату над пострадянськими республіками).

Як вказує А.Бульвінський, імперський характер сучасної російської влади забезпечується одночасною дією кількох чинників, кожен з яких перебуває у стані взаємного доповнення: сакралізованою особою верховного правителя; домінантним імперським столичним центром, що явно виліляється на тлі інших російських міст; широкою пропагандою універсалістського концепту «русского мира»; наявністю непублічних (неправових) конвенційних домовленостей між центром та регіональними елітами щодо способів здійснення влади на місцях; поновленням політики зовнішньої воєнної експансії; претензіями на статус одного із світових центрів впливу [16, с. 67]. При цьому імперський характер російської державності, на відміну від агресивно-зовнішньої, виконує внутрішню консолідуючу функцію: він залишається об'єднувальним фактором, який дозволяє тримати в інтегрованому стані значний конгломерат різнорідних в етнічному та національному плані територій, що входять до складу Російської Федерації.

Особливостями суперпрезиденціалізму як форми державного правління в сучасній РФ є необмежений і неконтрольований спосіб використання влади главою держави, його політичні (воєнно-політичні) зловживання включно з авантюрними діями, перманентна пролонгація влади за допомогою нормативно-правових маніпуляцій, створення механізмів передачі влади «політичному спадкоємцю» на недемократичній основі тощо [165, с. 8]. Головна ознака суперпрезидентської системи - абсолютна концентрація влади в руках глави держави без можливостей контролю за її використанням з боку інших владних органів, тим більше громадськості. Саме це й відбулося у Росії, де закріплений у конституції розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову на практиці практично не виконується.

Спостерігається прямий зв'язок між суперпрезиденціалізмом та іншим російським нововведенням 2008 р. - «суверенною демократією» як різновидом імітаційної демократії, призначеним для захисту Росії від викликів західної ліберально-демократичної ідеології. Ця «демократія» концептуально виправдовує посилення в Росії авторитарного режиму [57, с. 374]. П.Демчук пояснює, що реальним завданням «суверенної демократії» є «обгрунтування патерналізму і авторитаризму російської влади», при цьому вона «позитивно сприймається російським суспільством» [42, с. 232]. На основі «суверенної демократії» відбувались російські президентські вибори 2008, 2012 та 2018 років. Їх підсумком стало ствердження «демократично» сконструйованого абсолютизму в особі В.Путіна, не обтяженого ліберально-демократичними цінностями.

Дисертант вважає за доцільне вказати на прикметну особливість двох останніх президентських (головних за своїм значенням) виборів у Росії, коли чітко проявилась спрямованість розвитку політичної системи цієї країни. Зокпема, у 2012 р. В.Путін свою передвиборчу програму оприлюднив у найбільш тиражних російських газетах, де конкретизував власне бачення державних перспектив у ключових суспільних сферах. Зокрема, програмними статтями, що вийшли за підписом кандидата у Президенти РФ В.Путіна, стали: «Известия» від 16.01.2012 р.: «Росія зосереджується - виклики, на які ми повинні відповісти» [142]; «Независимая газета» від 23.01.2012 р.: «Росія: національне питання» [143]; «Ведомости» від 30.01.2012 р.: «Нам потрібна нова економіка» [141]; «Коммерсантъ» від 06.02.2012 р.: «Демократія та якість держави» [140]; «Комсомольская правда» від 13.02.2012 р.: «Будівництво справедливості. Соціальна політика для Росії» [144]; «Российская газета» від 17.02.2012 р.: «Бути сильними: гарантії національної безпеки для Росії» [139].

На наш погляд, особливу увагу слід звернути на першу й останню статті (своєрідні «альфа та омега» кандидата), які закликали до прискореного набуття державою силових характеристик, необхідних для її перетворення у полюс сили спочатку регіонального, а потім і світового значення. Економіка, соціальні питання, національні проблеми зайняли проміжне становище між силовими закликами, а відтак загубились на тлі воєнних (збройних) амбіцій людини, яка у 2012 р. готувалася втретє посісти посаду глави російської держави.

На заклик «бути сильними» можна подивитися і з іншого ракурсу. Це був свідомий повтор зовнішньополітичної мети РФ: у відомій мюнхенській промові від 10.02.2007 р. В.Путін як тогочасний глава російської держави відкрито заявив про небажання миритися з поточним статусом Росії як одного з аутсайдерів світової політики. Фактично йшлося про можливість силового відновлення Росією геополітичних позицій, якими у другій половині ХХ ст. володів СРСР [166]. Таким чином, геополітичний вибір В.Путіна (ставка на силу), датований 2007 р., у 2012 р. виявився конкретизованим у його передвиборчих матеріалах. Виходячи з цього, період 2008-2012 рр. (термін перебування В.Путіна на посаді глави російського уряду) слід розглядати як роки практичної підготовки російського керівництва до гібридних війн з іншими державами, що розглядалися як противники (вороги) на шляху до відновлення планетарної величі РФ.

Важливо додати, що передвиборчих матеріалів В.Путіна, подібних окресленим вище, напередодні виборів президентських виборів 2018 р. оприлюднено не було. Чинними залишалися його стратегічні підходи, оцінки, настанови, оприлюднені у 2012 р., що передбачали силову ревізію планетарної воєнно-політичної ситуації на користь кремлівського керівництва. Про це свідчить виступ В.Путіна напередодні виборів перед Федеральними зборами РФ, що відбувся 01.03.2018 р. та супроводжувався презентацією відеоматеріалів, в яких, зокрема, демонструвалося нанесення ядерного удару по Флориді (США). Виступ «головного кандидата», наповнений духом мілітаризму, засвідчив продовження стратегії силового ставлення Росії до міжнародних відносин. Як наслідок, йдеться про 17-річний часовий цикл (2007-2024 рр.: мюнхенська промова В.Путіна - закінчення четвертої каденції його перебування на президентській посаді), упродовж якого РФ у збройний спосіб намагатиметься змінити воєнно-стратегічну та геополітичну ситуацію на власну користь. За цей час у Сполучених Штатах змінититься кілька президентів, чиє особисте ставлення до очільника РФ може бути різним - від жорсткого неприйняття до спроб відшукати точки дотику.

В інституціональному вимірі російська політична система, втілюючи в життя президентські заклики, зазнала наступних трансформацій. Насамперед, відбулася реальна мілітаризація країни, переконливим свідченням чого є значне збільшення воєнного бюджету Росії. За даними SIPRI, у 2014 р. він становив 90,4 млрд. дол. США, у 2015 - 85,7 млрд. дол. США, у 2016 - 67,4 млрд. дол. США, у 2017 р. - 66,3 млрд. дол. США [21]. Мільярдні витрати РФ на воєнну сферу передбачають існування головної інституційної ланки її військових приготувань. Такою ланкою пропонується вважати воєнну організацію держави, яка займає центральне місце уросійському різновиді воєнно-політичної та власне військової діяльності безвідносно до історичного етапу державного розвитку РФ. І президентська (за часів Б.Єльцина та Д.Медвєдєва), і суперпрезидентська (за часів В.Путіна) російські політичні системи тяжіють до цілеспрямованого удосконалення воєнної організації держави як силового гаранта непорушності владних відносин всередині країни та активного просування зовнішніх інтересів за допомогою збройно-силових методів. На користь даного припущення свідчить те, що сучасна РФ володіє однією з найбільших воєнних організацій порівняно з іншими державами світу, можливості якої активно використовуються у внутрішньополітичному просторі та за його межами. Ядром російської воєнної організації залишаються мільйонні збройні сили, що мають на озброєнні найбільшу у світі номенклатуру ядерних засобів. Продовжується воєнна реформа російської армії (повний реформаційний цикл - 2008-2020 рр.) з метою її осучаснення та виведення на рівень американських, китайських, британських та ін. збройних сил [219].

Деяке зниження військових витрат РФ, пояснюване загальним регресом економічних можливостей держави в умовах дії західних санкцій, не може приховати головного: сучасна Росія має не лише регіональні, а й глобальні воєнно-політичні цілі, досягти які вона прагне на основі оновлених мілітарних можливостей. Свідченнями цього є пряме використання російських збройних сил проти Грузії (2008 р.), України (з 2014 р. й дотепер), Сирії (починаючи з 2015 р.), періодичне проведення масштабних російсько-білоруських військових навчань (на кшталт «Захід-2017»), утримання російського військового контингенту на території Вірменії, Придністров'я, а також приховане підживлення азербайджансько-вірменського збройного конфлікту.

Так само важливо вказати на створення російським керівництвом нових елементів воєнної організації держави, зокрема, Федеральної служби військ національної гвардії (Росгвардії) чисельністю 340 тис. осіб [92]. Не приховується, що цільове призначення цієї державної структури є внутрішнім: Росгвардію слід розглядати як силовий механізм забезпечення стійкості владної конструкції РФ на чолі з В.Путіним, що має оперативно реагувати на внутрішні загрози та не допускати організованих виступів проти влади в умовах зниження рівня життя населення та посилення антивладних настроїв у більшості регіонів Росії.

Цілком очікуваними доповненнями до легітимних силових структур РФ (воєнної організації держави) в умовах гіпертрофованої мілітаризації країни та розмивання («гібридизації») фактору сили виглядають: а) «приватна армія» глави Чеченської Республіки Р.Кадирова чисельністю більше 20 тис. бойовиків (названі Р.Кадировим «піхотинцями Путіна») [206]; б) приватні воєнні кампанії - «РСБ-Групп», МАР, «Антитеррор-Орел», «Moran Security Grouр», «Редут-Антитеррор», «Тигр Топ-Рент Секьюрити», «Феракс», «ЧВК Вагнера», «Cosacks», «E.N.O.T. CORP» та ін. [207] Широке застосування останніх з порушенням будь-яких норм гуманітарного права стало нормою гібридних війн періоду правління В.Путіна.

На наш погляд, слід більш детально пояснити згаданий вище концепт «русского мира», оскільки він виступає не лише ідеологічною, а й організаційно-комунікативною основою російських великодержавних прагнень. Так, В.Смолянюк у широкому розумінні до цього духовного утворення вважає за необхідне віднести досить широку спільноту людей, або багатомільйонну соціальну групу, або «окрему цивілізацію», яка пов'язана з Росією на основі: а) мови і культури, б) історичної пам'яті та побудованої на ній системи історичних цінностей, в) православ'я на чолі з Російською Православною Церквою (РПЦ), г) демонстративної лояльності до сьогоднішньої російської держави та її лідера. На погляд цього науковця, ідеологічними постулатами «русского мира» кілька років поспіль, не визнаючи інших духовних альтернатив, керуються: російська держава (бюрократія, корпус державних службовців РФ); РПЦ, «занепокоєна стражданнями українських віруючих»; російські силові структури, насамперед Збройні Сили РФ, ФСБ та інші складники воєнної організації держави; досить значна частина російських культурних діячів (акторів, режисерів, музикантів, літераторів), що схвалюють зовнішню політику В.Путіна; теле- та кіноіндустрія РФ, що нав'язує споживачам своєї продукції складний конструкт одночасної зверхності й благородства російських силовиків; російські урядові та неурядові організації, що опікуються станом російської мови, освіти, культури, книгодрукування за межами кордонів свої держави; російські мас-медійні структури, що отримують щедрі державні дотації; парамілітарні формування (козачі структури, воєнно-історичні клуби), які вважають російську військову традицію однією з найбільш могутніх. До цього переліку додається деяка частина західних суспільств. Будучи значно поповненими російськими мігрантами, ці суспільства фактично «не помічають» проросійської спрямованості позицій своїх нових громадян, які, широко користуючись соціальними можливостями західних країн, у парадоксальний спосіб зичать перемоги В.Путіну, який намагається ці ж країни послабити та зробити залежними від РФ [171, с. 81-84].

Широке поширення російської мови, російської культури як основи «русского мира» за межами власне російських кордонів дало підстави В.Путіну 24.11.2016 р. сформулювати думку (пізніше обернену на жарт), яку неможливо почути від лідерів демократичного світу: «Кордони Росії ніде не закінчуються» [145]. Відповідно, з точки зору російських шовіністів (до яких належить і глава держави) їх потрібно захищати, навіть якщо для цього доведеться у збройний спосіб порушувати міжнародне право та суверенітет інших держав. Принаймні так сталося у випадку з Україною, російськомовне населення якої в російських інформаційних матеріалах подавалося як «найбільш постраждале» до, а тим більше після Революції Гідності.

«Русский мир», поширений з різною мірою інтенсивності на всі шість континентів (включно з Антарктидою) й навіть у космічне середовище (на Міжнародну Космічну Станцію), має продовження у вигляді, який Л.Костенко позначила як «імперське самозахоплення», базоване на принципі «Россия обречена на величие»: «…Росія … раз і назавжди визначилася для себе в ореолі своєї величі. І хоч би яка найточніша оптика відбивала у тій державі її занепад, нужденність, деградацію, - все одно в головному дзеркалі фокусується велич. Хоч всі знають, що це зовсім і не дзеркало, а давно вже намальований свій бажаний образ. Фактично це міфологема на експорт. Але без цієї міфологеми Росія себе не мислить» [58, с. 40]. Особливо показовим є те, що процитований діагноз РФ з боку видатної української поетеси відбулося у мирному 1999 р., задовго до розпочатої у 2014 р. збройної фази російсько-української гібридної війни.

Набір характерних ознак політичної системи сучасної Росії не обмежуються «русским миром» з усіма його внутрішніми та закордонними варіаціями. Наприклад, фахівці Національного інституту стратегічних досліджень до важливих практичних ознак путінської моделі політичної системи РФ, з якими дисертант в цілому погоджується, додають наступні [161, с. 126-128].

Відбулося реформування федеративних відносин, основу якого визначає заміна «формального федералізму» суб'єктів РФ на «фактичний унітаризм». Починаючи з 2000 р., інституційні та політико-правові можливості федеральних суб'єктів та їхніх керівників суттєво звужено, а влада федерального центру, втілюючи в життя загальнодержавні інтереси, досить часто не враховує регіональних особливостей та інтересів місцевих громад. На наш погляд, від концентрації влади перекидається прямий місток до державної та суспільної мобілізації з метою переходу до жорскої фази боротьби за власні інтереси.

Нової конфігурації набула вища політична еліта РФ, у структурі якої домінантну роль почала відігравати так звана «група силовиків» (ядро останньої - І.Сєчин, В.Іванов та генерал армії М.Патрушев). За їх активної участі відбулися не лише антигрузинські, антиукраїнські, антисирійські та ін. силові акції, а й консолідація політичної та економічної влади в руках вузького кола осіб на чолі з главою держави, встановлення тотального контролю над державним апаратом, корпораціями та стратегічними ресурсами. Прокоментуємо це наступним чином: «генеральське обрамлення» вищого державного керівництва у демократичних країнах допускається хіба що в особливий період. У РФ це спостерігається друге десятиріччя поспіль. Отже, Росія сама для себе визначила «особливий період» конфронтації із Західною Європою, Північною Америкою, іншими регіонами.

Суттєво звужено, фактично підірвано політичні позиції місцевих еліт. Якщо раніше керівники суб'єктів федерації («губернатор» та голова місцевих законодавчих зборів) вибирались на місцевих виборах та «автоматично» (за посадою) входили до верхньої палати російського парламенту, то, починаючи з 2000 р., до законодавчого органу можуть входити не лише «губернатори», а й «представники» федеральних одиниць, список яких формується за погодженням з главою держави. Або: регіональні інтереси мало що означають на тлі пан-російського інтересу стати «полюсом сили світового значення».

Росія повернулася до «гегемоністської» партійної системи, у якій роль партійного лідера закріплено за партією «Єдина Росія», до керівництва якої входять вищі політичні керівники РФ. Перемігши на виборах 2007 р., ця партія стала представником виконавчої влади в парламенті та інструментом швидкого втілення в політичну практику кремлівських законодавчих ініціатив. У такий спосіб відбулася не лише ліквідація класичного поділу влади на три гілки (законодавчу, виконавчу, судову), а й нівелювання інституту двопалатного парламентаризму як демократичного механізму правотворчості у складно організований федеральній державі. На наш погляд, відбулось неафішоване повернення політичної системи до однопартійного домінування правлячої сили (на кшталт КПРС у радянській політичній системі). Інші партії, які формально існують та живлять міф про російську багатопартійність, жодним чином не здатні піднятися до рівня реальної опозиції та вплинути на реальну політику РФ.

Встановлено державний контроль над ЗМІ, сформовано потужний прокремлівський «інформаційний синдикат». Маючи значну фінансову підтримку з боку держави, владно-орієнтовані ЗМІ стали активними провідниками кремлівської пропаганди всередині країни та за її межами. На цій основі ними виконується не лише зовнішня, а й не менш важлива внутрішня функція консолідації російських громадян навколо правлячого режиму. Виокремимо наступний акцент: провладні мас-медіа є інструментами ведення психологічної складової гібридної війни. Зокрема, інформаційні, інформаційно-психологічні та спеціальні інформаційні операції у їх виконанні, спрямовані проти України та інших демократичних країн, займають більшу частину ефірного часу.

За визначальної участі ЗМІ (насамперед телебачення) культ президента В.Путіна став домінантною ознакою духовно-культурного життя усіх без винятку суб'єктів РФ. Особисті вподобання глави держави (ностальгія за радянським минулим, культ сили у вигляді боротьби, полювання, шанобливе ставлення до історичних перемог російської зброї з одночасним замовчуванням поразок) стали предметом цілеспрямованої ретрансляції на багатомільйонну аудиторію усіх без винятку федеральних суб'єктів, які в особі глави держави отримала довгоочікуване втілення традиційного російського бажання «сильної руки». Цей психологічний феномен на сучасному етапі розвитку РФ сприймається в якості оптимального варіанту організації загальноросійських процесів, а також активно-наступального впливу на «близькі» (пострадянські) й «далекі» держави, включно зі Сполученими Штатами [213].

Підживлення патерналістських настроїв серед російського населення, послідовна реставрація радянських стереотипів політичного мислення призвели спочатку до критично-негативного ставлення російських громадян до альтернативних цінностей (насамперед ліберально-демократичних та націоналістичних), пізніше - до їх неприхованого шельмування й фактичного вилучення з політичного процесу.

Важливого значення у «путінській» Росії набула політика дискредитації «кольорових» революцій у державах, де вони відбулися. Проте якщо арабські формати зміни державної влади (так звана «арабська весна» 2010-2011 рр.) перестали бути топ-темою російських аналітичних передач та поступово забулися, то грузинська й особливо українська версії революційного впливу громадян на державну владу, починаючи з 2013 р., перебувають в епіцентрі негативно-критичного сприйняття демократизму як ефективного способу оновлення політичних систем. «Кольоровим» революціям приписується штучний характер та неодмінний «американський слід» в організації й використанні постреволюційних ситуацій. На цій основі доводиться необхідність створення превентивного механізму запобігання «кольоровим» революціям, який, опираючись на силові можливості держави, має попередити будь-які несанкціоновані спроби вплинути на політичну владу, тим більше її змінити. У даному контексті український ланцюг радикальних владних змін, що метафорично позначається як «революція на граніті - помаранчева революція - революція гідності» - особливо дратує російське керівництво, оскільки апроксимація українського революційного досвіду на російські реалії гарантовано означатиме радикальну зміну політичної системи РФ включно з її повним кадровим заміщенням.

Сукупність окреслених вище змін у полтичній системі РФ доцільно розглядати як «стартову лінію» практичних стратегій Кремля, спрямованих на досягнення глобального реваншу: відродження Росії як «великої» держави світового значення, повернення геополітичних можливостей радянського періоду (відновлення зон російського домінування над країнами і народами, що раніше об'єднувались радянською, соціалістичною чи про-соціалістичною ідеологією), заперечення норм міжнародного права як визнаних регуляторів міжнародних взаємин, нехтування регіональними та глобальними структурами безпеки, руйнування єдності західного світу на основі протиставлення європейських та американських інтересів, активне зомбування західноєвропейської аудиторії на предмет нездатності ЄС і НАТО виконувати взяті на себе зобов'язання, а відтак необхідності відмови від них [64, с. 133-141].

Нормативно-правовими документами, де прописані ці та інші великодержавні амбіції РФ, стали Стратегія національної безпеки РФ від 31.12.2015 р. [91], Концепція зовнішньої політики РФ від 30.11.2016 р. [93], Воєнна доктрина РФ від 25.12.2014 р. [20], Морська доктрина РФ до 2020 року [88], а також один з останніх документів безпекового спрямування - Стратегія економічної безпеки РФ до 2030 року [177]. Дана Стратегія є додатково цікавою з огляду на те, що чинний керманич РФ, для якого володіння політичною владою стало сенсом життя, у непрямій формі зафіксував у її назві ймовірність тридцятирічного перебування на посаді глави держави, що вписується в азійські та африканські нормативи владарювання, проте кардинально суперечить західним підходам з цього приводу.

Ці документи, тематично відрізняючись один від одного, об'єднуються єдиним стратегічним задумом - перетворити РФ у провідну державу світу, одну з найбільших воєнних потуг, визнаний центр прийняття глобальних рішень, що має власну «смугу забезпечення» у вигляді залежних країн і територій, як підсумок - геополітичний антипод західним демократіям на чолі із США. На момент прийняття згаданих вище документів (2014-2017 рр.) вважалося, що необхідних ресурсів (політичних, економічних (енергетичних), інформаційних, людських, воєнних (ядерних) та ін.) має цілком вистачити для втілення в життя подібних намірів.

Зокрема, у згаданій вище Стратегії національної безпеки РФ, яка вступила в силу після відомих анексійних та окупаційних дій Росії проти України, а також її гібридного наступу на західні демократії (посилення пропаганди, втручання у вибори, підкупу чиновників, фінансування проросійських партій та лідерів, використання газового шантажу та ін.), лицемірно заявлено: «Нарощування силового потенціалу Організації Північноатлантичного договору (НАТО) та наділення її глобальними функціями, що реалізуються у порушення норм міжнародного права, активізація воєнної діяльності країн блоку, подальше розширення альянсу, наближення його воєнної інфраструктури до російських кордонів створюють загрозу національній безпеці».

Окрема стратегічна констатація стосується України: «Підтримка США і Європейським союзом антиконституційного державного перевороту на Україні призвела до глибокого розколу в українському суспільстві та виникнення збройного конфлікту. Зміцнення крайньої правої націоналістичної ідеології, цілеспрямоване формування в українського населення образу ворога в особі Росії, неприкрита ставка на силове вирішення внутрішньодержавних суперечностей, глибока соціально-економічна криза перетворюють Україну у довготривале вогнище нестабільності в Європі та безпосередньо біля кордонів Росії».

Як наслідок, національними інтересами РФ на довгострокову перспективу проголошуються: «зміцнення оборони країни, забезпечення непорушності конституційного ладу, суверенітету, незалежності, державної і територіальної цілісності Російської Федерації», а також «закріплення за Російською Федерацією статусу однієї з лідируючих світових держав, діяльність якої спрямована на підтримку стратегічної стабільності та взаємовигідних партнерських взаємин в умовах поліцентричного світу» [91].

«Гібридність» російських оцінок регіональних та глобальних безпекових проблем відчувається в усіх трьох цитуваннях: жодного разу не йдеться про провокаційну участь РФ у відповідних політичних (геополітичних) акціях, кожного разу вина перекладається на Захід, США, Україну, світ у цілому. З цього можна зрозуміти, що «особлива місія» Росії полягає в її активному сприянні процесу повернення світового порядку до його попереднього стану глобальної конфронтації, за якої РФ може виступити як прямим учасиком міждержавної конфронтації, так і дистриб'ютером безпеки в її російському розумінні. Про це йдеться в завуальованій, проте чітко зрозумілій формі.

Вважаємо за необхідне деталізувати діяльнісний аспект підготовки воєнної організації, спецслужб та пропагандистського апарату Росії до гібридних війн як каталізатора глобальних та регіональних конфронтацій, вигідних РФ. Для наочності доцільно розглянути пострадянський період, який попри в цілому мирну риторику державних лідерів був наповнений підготовкою до вчинення військових акцій або ж їх прямою реалізацією.

Як цілком справедливо вказує Є.Дикий, «якщо участь Росії у вірмено-азербайджанській війні (1992-1994) і громадянській війні у Таджикистані (1992-1997) ще повністю описувалась схемою «зовнішнього втручання у конфлікт, що виник самостійно», то збройні конфлікти у Придністров'ї (1992), Абхазії (1992-1993) і Південній Осетії (1991-1992) вже значною мірою були спровоковані тодішнім керівництвом Кремля. У ході цих конфліктів … уперше була відпрацьована методика міжнародної легітимації російської воєнної агресії, за якої сили вторгнення спочатку діють неофіційно, без знаків розрізнення та маскуючись під місцеві парамілітарні формування, а після досягнення воєнного успіху легітимуються в ході міжнародних переговорів як «російський миротворчий контингент» [43, с. 13].

Набуттям «раннього» досвіду гібридної війни можна вважати початок першої чеченської війни 1994-96 рр., коли на територію де-факто незалежної з 1992 р. Республіки Ічкерія було здійснено вторгнення російських регулярних військ, закамуфльованих під дії «чеченських польових командирів, що повстали проти президента Дудаєва».

Риси гібридної війни мала й друга чеченська війна 1999-2001 рр. РФ після підпичання хасав'юртівського мирного договору 1996 р. здійснила воєнне вторгнення та повалення обраного під контролем міжнародних організацій уряду Ічкерії під надуманим приводом його «нездатності» контролювати територію своєї країни та покласти край діям нелегітимних збройних формувань. Слід наголосити на тому, що у Чечні було відпрацьовано один з ключових механізмів «гібридного вторгнення» у його російському виконанні - звинувачення місцевих керівників у їх нездатності забезпечити порядок на підконтрольній території та ініціативне створення «сурогатних» органів влади, підконтрольних РФ.

Під час агресії РФ проти Грузії (2008 р.) було відпрацьовано інший важливий механізм гібридної війни - створення пропагандистського образу ворога з одночасними пошуком слабин у міжнародних системах колективної безпеки (ОБСЄ, Рада Безпеки ООН) та нейтралізацією втручання країн Заходу у перебіг воєнно-політичних та власне воєнних подій, які не вписувались у традиційне розмежування «мир - війна» з наперед відомими правилами поведінки усіх задіяних сторін.

Таким чином, маємо низку країн, що стали своєрідним полігоном випробування російських гібридних впливів з метою набуття представниками РФ необхідного досвіду та його перенесення на територію інших держав у вигляді гібридної війни як технології втручання у внутрішні справи нових незалежних держав задля наступної реалізації імперського принципу «розподілу та владарювання»: Вірменія / Азербайджан - Таджикистан - Молдова (Придністров'я) - Абхазія - Південна Осетія. Країнами, де гібридна війна на основі здобутого досвіду відбулась у повному обсязі, стали: самопроголошена Ічкерія (її державно-незалежний статус ліквідовано), суверенна Грузія (тимчасово втратила 20% території), суверенна Україна (тимчасово втратила 7% території).

Всього маємо 6 держав або половину складу ілюзорної Співдружності Незалежних Держав, яка не змогла запобігти російській геополітичній грі, спрямованій на реставрацію на пострадянському просторі умовного «Союзу-2» під егідою РФ. До цього слід додати активні інформаційні впливи РФ на держави Балтії (також екс-радянські республіки), що також вписується в канони гібридної війни.

Етапами розгортання російських гібридних війн проти названих вище незалежних держав як правило ставали: «нульова» (латентна) фаза - фаза психологічної та пропагандистської війни; фаза початку прямого вторгнення; фаза дестабілізації або «війни телекартинок»; фаза «імітації громадянського спротиву»; фаза ескалації насильства і провокацій або фаза «першої крові»; фаза «імітації суб'єктності» або створення «самоуправління»; фаза «легітимації вторгнення» або «фаза референдуму»; фаза повномасштабного військового вторгнення або ескалації конфлікту; фаза публічного визнання вторгнення РФ (введення російського «миротворчого контингенту» та проведення «операції з примусу до миру») [28, с. 67]. Фази могли здійснюватися в іншій послідовності або паралельно, проте саме такий алгоритм російського гібридного вторгнення отримав розлоге підтвердження, починаючи з 90-х років.

Можемо підсумувати: у Кремлі розуміють, що «гаряча» (класична) війна із застосуванням зброї масового ураження є надто ризикованим варіантом реалізації російських стратегічних задумів. Втрати та збитки, понесені під час «прямих» та «зворотних» ядерних атак стануть неспівставно значними. Звідки б не стартували перші балістичні та крилаті ракети - відбудеться гарантована відповідь з боку інших ядерних держав, що метафорично визначається як «ядерний апокаліпсис людства». У Кремлі до цього поки що не готові, проте президентське міркування на кшталт «кому потрібен цей світ, якщо в ньому не буде Росії» вже озвучене. Його можна прочитати й навпаки: якщо загине Росія, та нехай загине й увесь світ.

Проте на сучасному етапі російського державного позиціювання існує альтернатива «великій» (традиційній, гарячій, світовій, ядерній та ін.) війні, досконало відпрацьована в Росії за часів президентства (прем'єрства) В.Путіна: використання непрямих (прихованих, неартикульованих, замаскованих, підступних, анонімних, корумпованих, терористичних, неправових, аморальних, корупційних, заснованих на шантажі) дій проти інших держав і народів цілком спроможне послабити їхню здатність до опору, що фактично «розчистить шлях» для широкого просування російських інтересів. Виходячи з даного припущення, гібридні війни у російському виконанні (спрямовані не лише проти України, а й інших держав та міжнародних структур) у перспективі триватимуть [232].

Виходом із ситуації, що склалася, має стати зміна політичної системи РФ, вилучення з неї антигуманних, антидемократичних складників, включно з повним кадровим очищенням та кримінальною відповідальністю ініціаторів та активних виконавців воєнних дій. Проте реалізувати подібні наміри без зовнішнього втручання практично неможливо.

...

Подобные документы

  • Політичні партії та їх роль в політичній системі суспільства. Функції політичної партії. Правові основи створення і діяльності політичних партій. Типологія політичних партій і партійних систем. Особливості становлення багатопартійної системи в Україні.

    реферат [28,9 K], добавлен 14.01.2009

  • Елементи політичної системи суспільства. Особливості формування та розвитку політичних систем США і Великої Британії, їх спільні та відмінні риси, переваги та недоліки. Регіональні структури влади та місцевого самоврядування. Виборча та партійна системи.

    курсовая работа [49,7 K], добавлен 30.12.2013

  • Методологічні засади дослідження політичних систем та режимів. Особливості політичної системи Республіки Куба, її структура, модель та тип. Поширені класифікації політичних систем. Становлення політичного режиму країни, його стан на початку XXI сторіччя.

    курсовая работа [856,6 K], добавлен 23.06.2011

  • Аналіз процесів соціально-політичної трансформації Молдови пострадянського періоду. Процеси, які безпосередньо стосуються функціонально-динамічних характеристик політичної системи. Фактори, що впливають на трансформацію політичних інститутів суспільства.

    статья [41,8 K], добавлен 11.09.2017

  • Політична наука про загальну теорію політичних партій та партійних систем. Особливості думки теоретиків про визначення партій та їх необхідність. Розвиток загальної теорії політичних партій, партійних систем та виборчої системи сучасною політологією.

    курсовая работа [27,1 K], добавлен 04.09.2009

  • Співставлення однотипних політичних явищ, які розвиваються в різних політичних системах, пошук їх подібностей та відмінностей, динаміки та статики. Комплексне дослідження компаративістики, визначення особливостей її використання у вивченні політики.

    курсовая работа [51,0 K], добавлен 25.11.2014

  • Стан наукового вивчення політичної системи і політичного режиму Грузії. Дефініції, структура та фундаментальні моделі дослідження політичних систем. Правові основи функціонування політичної системи Грузії на рівні вищих органів державної влади.

    курсовая работа [64,7 K], добавлен 26.08.2013

  • Політичні партії та їх роль в політичній системі суспільства. Базові характеристики політичних об'єднань. Основні напрямки становлення політичної системи в незалежній Україні. Громадсько-політичні об’єднання та рухи. Типологія партійних систем.

    реферат [48,6 K], добавлен 29.01.2011

  • Загальні підходи та характеристики типології політичних систем: військових та громадянських; закритих й відкритих; мікроскопічних та макроскопічних; авторитарних й тоталітарних. Основні ідеології політичних систем: неоконсерватизм, лібералізм, комунізм.

    реферат [56,5 K], добавлен 10.06.2011

  • Теоретичні та методологічні аспекти дослідження політичної системи Республіки Гондурас, її особливості та структура. Критерії та ознаки класифікації політичних систем. Визначення типу політичної системи Гондурасу, його політичний режим на початку XXI ст.

    курсовая работа [234,7 K], добавлен 23.06.2011

  • Загальна характеристика державного і суспільного устрою Чехії. Аналіз і вивчення особливостей політичної системи Чехії як сукупності взаємодії політичних суб'єктів, пов'язаних із здійсненням влади. Історія трансформації політичної системи Чехословаччини.

    контрольная работа [26,9 K], добавлен 11.06.2011

  • Поняття, структура і функції політичної системи. Основні ознаки, функції, генезис політичних партій. Тенденції розвитку партій і партійних систем в країнах Західної Європи та США на сучасному етапі. Етапи правового розвитку російської багатопартійності.

    дипломная работа [85,2 K], добавлен 04.02.2012

  • Політичні відносини як компонент політичної системи. Носії політичної діяльності і політичних відносин. Політичне управління: суб’єкти, функції, типи. Підготовка та прийняття політичних рішень. Глобальні проблеми сучасності та шляхи їх розв’язку.

    контрольная работа [34,3 K], добавлен 03.04.2011

  • Поняття, сутність, істотні ознаки політичних режимів. Основні підходи до їх типологізації. Характеристика автократичних (тоталітарного і авторитарного) видів політичних режимів. Перехід до демократії як напрям трансформації недемократичних режимів.

    контрольная работа [51,1 K], добавлен 12.02.2012

  • Аналіз предмету, методу, об’єкту і суб’єкту політології - науки про політичне життя суспільства, закономірності функціонування політики, політичних систем, окремих політичних інститутів, їх взаємодію як між собою, так і з іншими підсистемами суспільства.

    реферат [23,2 K], добавлен 10.06.2010

  • Партійні системи: поняття, основні типи, особливості. Ознаки та різновиди виборчих систем. Еволюція виборчої системи в Україні. Участь політичних партій у виборчих процесах нашої держави. Проблема трансформації партійної та виборчої систем України.

    курсовая работа [460,0 K], добавлен 24.11.2009

  • Суть, класифікація та типи суспільно-політичних рухів як своєрідної форми вияву політичної активності людських мас. Порівняльний аналіз рухів та політичних партій, їх специфіка. Значення політичних рухів для подолання авторитарних і тоталітарних режимів.

    реферат [22,3 K], добавлен 01.07.2011

  • Поняття та сутність ідеології, її головне призначення та співвідношення з політикою, погляди різних політологів на її теорію. Зміст і призначення політичних цінностей. Характеристика спектру ідейно-політичних сил. Особливості сучасних ідеологічних систем.

    курсовая работа [54,4 K], добавлен 06.02.2011

  • Узагальнення існуючих даних в історії створення, становлення та розвитку БЮТу. Дослідження еволюції політичних стратегій політичної сили відповідно до різних періодів її перебування при владі або в опозиції. Структура та політичні пріоритети об'єднання.

    реферат [57,5 K], добавлен 17.01.2010

  • Типологія політичних партій. Політичні партії та громадсько-політичні організації і рухи. Сутність та типи партійних систем. Функції громадсько-політичних організацій та рухів. Основні причини виникнення партій та ефективність їх впливу на суспільство.

    реферат [24,3 K], добавлен 13.06.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.