Трансформація політичної системи суспільства в умовах гібридної війни

Вважаємо, що законодавчо визначений перелік сфер не є вичерпним. Додатковими сферами убезпечення суспільства, держави, громадянина на сторінках цього важливого законодавчого акту цілком могли б бути названі енергетична, фінансова, кібернетична, етнонаціональна, міжконфесійна, демографічна, міграційна, продовольча, морська та ін. сфери. Свого часу законодавчий орган не включив ці сфери до загального переліку напрямів забезпечення національної безпеки України (реалізації безпекової політики). Якби таке сталося, то неважко передбачити, що й кількість загроз виросла б набагато.

Маємо вказати на складний баланс загроз національній безпеці, що мають загальний характер (стосуються більшості країн), та загроз, які мають конкретно-історичний контекст (стосуються певної країни в її наявному державотворчому дискурсі). Так, чинна Стратегія національної безпеки України від 06.05.2015 р. до законодавчо визначених загроз додає «актуальні загрози національній безпеці України», що сприймаються особливо гостро саме зараз [135]. Ними, зокрема, названі:

агресивні дії Росії, що здійснюються для виснаження української економіки і підриву суспільно-політичної стабільності з метою знищення держави Україна і захоплення її території (7 позицій);

неефективність системи забезпечення національної безпеки і оборони України (5 позицій);

корупція та неефективна система державного управління (3 позиції);

економічна криза, виснаження фінансових ресурсів держави, зниження рівня життя населення (9 позицій);

загрози енергетичній безпеці (4 позиції);

загрози інформаційній безпеці (2 позиції);

загрози кібербезпеці і безпеці інформаційних ресурсів (2 позиції);

загрози безпеці критичної інфраструктури (3 позиції);

загрози екологічній безпеці (4 позиції).

Всього 39 загроз, частина з яких є не просто новими для незалежної України, а мають характер реальних небезпек українській державності. Якщо об'єднати «загрози» у версії 2003 р. та «актуальні загрози» у версії 2015 р., то загалом маємо 108 загроз, що потребують адекватного й при цьому оперативного реагування на них з боку держави й суспільства.

Критично вкажемо на різницю між українським та західним трактуванням викликів, загроз і небезпек. Західні джерела та документи, що стосуються проблематики національної безпеки, на рівних оперують термінами «виклик» і «загроза». Крім того, на Заході досить часто вживається термін «ризик» як синонімічне доповнення до названих вище дисфункціональних впливів на середовище безпеки, яке за своїми ключовими ознаками є практично тотожним політико-системному середовищу [148, с. 593]. На противагу цьому, у вітчизняному нормативно-правовому просторі та державно-управлінській практиці у якості більш вживаної вербальної одиниці, яка є сполучною ланкою між «викликами» й «небезпеками», закріпилась «загроза».

Конкретизація загроз за сферами їх реального або потенційного прояву стала нормою продукування вітчизняних стратегій національної безпеки. Так було у 2007, 2012 та 2015 роках, коли були введені в дію стратегії, підписані, відповідно, В.Ющенком, В.Януковичем та П.Порошенком. Крім того, загрози, що стосуються конкретних сфер забезпечення національної безпеки, названі у чинних Стратегії кібербезпеки України від 27.01.2016 р. (6 визначень) та Доктрині інформаційної безпеки України від 29.12.2016 р. (7 визначень).

Дисертант, віддаючи належне змістовній глибині терміну «загроза», критично ставиться до перспективи її абсолютизації в якості головної гносеологічної одиниці у сфері забезпечення національної безпеки. Зокрема, у цьому контексті доволі суперечливо сприймається пропозиція паспортизації загроз національній безпеці України за статичними й динамічними ознаками, сферами прояву, ресурсним забезпеченням, очікуваними результатами та ін. показниками [181, с. 271]. Синергетична (непрогнозована) природа продукування загроз та нелінійний характер їх впливу на політичну систему цілком здатні зруйнувати будь-які визначені наперед способи протидії загрозливим ситуаціям. Аргументом на користь такого твердження може стати, наприклад, сприйняття Російської Федерації євроорієнтованими політичними колами України у часовому інтервалі перебування на посаді глави держави В.Путіна:

2000-2012 рр.: РФ - виклик (фаза безперервного коригування українсько-російських міждержавних взаємин як вимушена відповідь на критичне сприйняття російським політичним керівництвом державотворчих перспектив України);

2013 р.: РФ - загроза (фаза різкого розмежування України та Росії на підставі євроінтеграційного вибору України та його різкої критики з боку Кремля);

2014 р.: РФ - небезпека (фаза бойових дій між Збройними Силами та іншими збройними формуваннями України з регулярними частинами РФ та підтримуваними Росією найманцями), яка у випадку поразки ставить питання про існування Української держави.

Те ж саме, тільки в оберненому відображенні, можна сказати й про НАТО: від загрози й небезпеки, якими Альянс позначався у радянські часи, він пройшов шлях до стратегічного партнера, воєнно-політичного союзника, ефективного механізму забезпечення коаліційної безпеки, врешті-решт мети євроатлантичного руху України.

Як видно з цих двох історичних ремарок, паспортні узагальнення сукупності загроз не можуть бути істинними за всіх конкретно-історичних обставин. Тим більше у випадку посилення ірраціональних, алогічних елементів реальної політики не стільки держав, народів та наддержавних об'єднань, а насамперед політичних лідерів, що їх представляють.

У світлі останніх законодавчих здобутків України дисертант вважає за необхідне вказати на наступне. Ймовірно, кількісна фіксація загроз, спрямованих проти національної безпеки України, не є продуктивним шляхом убезпечення держави і суспільства. Безпекове бачення будь-якої суспільної сфери до існуючого переліку загроз так чи інакше додаватиме нові й нові, невпинно збільшуючи їх загальну кількість. З точки зору державно-упавлінської практики такий підхід до забезпечення національної безпеки неможливо визнати продуктивним. Тим більше, що в законодавстві може йтися про державу-партнера, яка, реалізуючи власні стратегії, може стрімко трансформуватися в державу-ворога.

Вочевидь, саме тому Закон України від 21.06.2018 р. «Про національну безпеку України» не фіксує математично визначеної кількості загроз у чітко обумовлених сферах, як це було у Законі 2003 р. Новий законодавчий акт пропонує «широкий» підхід щодо визначення загроз: «Загрози національній безпеці України та відповідні пріоритети державної політики у сферах національної безпеки і оборони визначаються у Стратегії національної безпеки України, Стратегії воєнної безпеки України, Стратегії кібербезпеки України, інших документах з питань національної безпеки і оборони, які схвалюються Радою національної безпеки і оборони України і затверджуються указами Президента України» [117]. На наш погляд, у новому Законі враховано саме гібридний характер накопичення загроз, сукупність яких цілком обґрунтовано може розглядатися як пролог (підготовча фаза) гібридної війни. Остання аж ніяк не вписується у кількісні трафарети війн попередніх історичних епох, що отримувало вираз на сторінках законодавчих актів.

Гібридність війни серед іншого означає нестандартність, несподіваність, розмитість, невизначеність дій сторін, відсутність чітких кордонів між процесами і явищами, різноплановість та різновекторність перебігу політичних (воєнно-політичних) процесів, нечіткість суб'єкт-об'єктного каркасу воєнних зіткнень, відмову від нормативно-правових та моральних регуляторів під час проведення бойових акцій, складність процесу побудови загальної панорами батальної та посередницької (примирювальної) взаємодії сторін, яка явно перевищує її тактичні схеми.

Про розуміння гібридної війни як швидко змінюваної некласичної реальності, яка суттєво (іноді принципово) змінює політичні системи суспільств, йтиметься в наступних розділах.

Висновки до розділу 1

Політична система суспільства належить до цивілізаційних здобутків люства, що є особливо важливими. Виконуючи специфічні функції, вона не лише забезпечує суспільну інтеграцію, а й адресує владні ефекти практично всім інститутам, соціальним групам, окремим громадянам. При цьому наукова концептуалізація політичної системи здійснювалась доволі поступово. До залучення у політичний лексикон цієї категорії (що відбулось всередині ХХ ст.) у дослідженнях, присвячених владно-суспільній взаємодії, більше застосовувалось поняття системи правління. Оскільки центральним елементом системи правління є держава, то й аналіз політики здебільшого спрощувався до аналізу державного впливу на суспільство. Як наслідок, політична сфера не відбивалась у всій своїй багатогранності.

Ситуація змінилась завдяки зусиллям Т.Парсонса, Д.Істона, Г.Алмонда, інших вчених які, використовуючи різні методологічні платформи та прикладні аналітичні інструменти, довели існування політичної системи суспільства, яка вбирає в себе не лише державу, а й інші суспільні утворення, а також володіє специфічними властивостями й можливостями. На основі фундаментальних праць, присвячених системному баченню політичних процесів, відбулось своєрідне вкорінення цієї теорії не лише в політичну науку, а й практику.

Політичні системи суспільств перебувають у стані невпинних змін. Як правило, динамічні показники їх розвитку є визначальними при оцінці поточних та перспективних політичних подій. Важливо розрізняти легітимні зміни політичних систем (вибори, призначення, оновлення законодавства, визначення стратегічних орієнтирів суспільного та державного розвитку, пропозиція нових форматів взаємодії держави з громадянським суспільством тощо), а також нелегітимні впливи на політичну систему, що передбачають її послаблення й навіть руйнування.

На основі теорії суспільства ризику (У.Бек, Е.Гіденс) виникає гносеологічна можливість усвідомлення деструктивних впливів (як внутрішнього, так і зовнішнього походження) на політичну систему. Найбільш прийнятним для цього вбачається аналіз адресованих їй викликів, загроз і небезпек, що продуктивно здійснювати в межах теорії національної безпеки. У такому значенні гібридну війну слід розуміти як процес невпинного продукування конкретним політичним системам максимально можливої кількості загроз і небезпек у найбільш важливих сферах, під тиском яких (як очікує ініціатор гібридної війни) суспільство виявиться дезорієнтованим та фрагментованим, а держава втратить свою інституційну та функціональну дієздатність, знизить ефективність практичних рішень, стане предметом активної критики з боку незадоволених громадян та, як підсумок, постане перед необхідністю або зникнення, або інтеграції в політичну систему суспільства, що перемогло.

Значна частини політологічних напрацювань українських вчених (дисертацій, монографій, окремих статей, аналітичних матеріалів) об'єктивно присвячена проблематиці політичної системи, насамперед спрямованості її розвитку, особливостям впливу на суспільство або його окремі фрагменти, інституційному вдосконаленню, функціональній збалансованості тощо. При цьому значна увага приділяється політичній поведінці не лише держави, а й недержаних структур, які в умовах демократичного транзиту відігравали та відіграють досить помітну роль. Разом з тим, наукових розробок, що висвітлюють воєнні аспекти розвитку політичної системи України, поки що явно недостатньо. Гібридна війна Росії проти України засвідчила початкову неготовність вітчизняної політичної системи до протидії ворогу, а також її здатність до швидкої трансформації з використанням внутрішніх ресурсів та зовнішньої допомоги з метою більш ефективного виконання функцій забезпечення національної безпеки, посилення обороноздатності, прискорення руху у напрямі європейських та євроатлантичних наддержавних інститутів.

РОЗДІЛ 2. ГІБРИДНА ВІЙНА ЯК ЧИННИК ТРАНСФОРМАЦІЇ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ

2.1 Гібридна війна: специфіка концептуалізації

На сторінках трактату Сунь-Цзи «Мистецтво війни» (ІV ст. до н. е.) наголошується на кількох важливих тезах, які сучасною мовою можуть бути визначені як «гібридні». Наприклад: «війна - це шлях обману»; «хто ще до битви перемагає попереднім розрахунком, у того шансів багато, хто ще до битви не перемагає розрахунком - у того шансів мало»; «найкраща війна - розбити задуми противника, потім - розбити його союзи, потім - розбити його війська. Найгірше - осаджувати фортеці. За правилами облоги фортець, така облога повинна відбуватися лише тоді, коли це неминуче» [40]. Наступні історичні епохи, наскрізь пронизані війнами різної тривалості й масштабу (кількості учасників), не лише не спростували, а й багатократно підтвердили правильність позицій древньокитайського мудреця.

У ХХІ ст., яке не стало ідеалізованою «ерою миру», істинність подібних міркувань тим більше не підлягає сумніву. Навіть більше: змістовна однозначність та причинно-наслідкова прямолінійність у визначенні терміну «війна», що були спадком доіндустріальної та індустріальної епох, поступилися місцем плюралістичним версіям тлумачення природи цього складного соціально-політичного явища. Наслідком паралельного існування моністичного (індустріального) та плюралістичного (постіндустріального) тлумачень сутності війни стало поширення суб'єктивних оцінок воєнно-політичних подій та процесів, що особливо помітно в умовах активних інформаційних впливів на людину й суспільство. Ситуацію зі складністю адекватного розуміння сутності війни додатково погіршує виникнення її гібридного різновиду, який активно доповнює перелік традиційних («гарячих») війн і конфліктів та порушує усталені класифікаційні схеми.

Дисертант вважає за необхідне пояснити деякі вербальні особливості виникнення терміну «гібридна війна». Англійське словосполучення «hybrid warfare» українською та іншими мовами (зокрема російською) перекладається як «гібридна війна». Але в англійській мові війна як соціально-політичне явище - це «war». «Warfare» означає механізм, метод, спосіб ведення збройного конфлікту проти ворога, залежний від характеру війни. Отже, маємо явище некоректного перекладу способу у явище. З одного боку, це відкриває нові горизонти осмислення мілітарних подій, явищ, процесів, з іншого - вносить додаткові розбіжності в англо- та україномовні тексти, які в умовах посилення євроатлантичних інтеграційних процесів мають вважатися тотожними. Вкотре спрацював феномен «труднощів перекладу».

Виходячи з цього, а також інших суттєвих обставин, маємо вказати на існування ряду визначень гібридної війни, жодне з яких при цьому не претендує на вичерпне пояснення її складових елементів та форматів практичного здійснення [65, с. 14-23]. Так, автори «Політологічного енциклопедичного словника» (Харків, 2015) «гібридну» війну визначають як форму воєнних дій із залученням до конфлікту різнорідних за складом, засобами, рівнем і характером підготовки озброєних сил. Їй властиві наступні сутнісні риси [189, с. 98]:

1) «гібридна» війна поєднує в собі конвенційні та неконвенційні бойові дії та відповідних учасників цієї війни (так, поряд зі збройними силами її дієвими учасниками стають терористи, найманці, партизани, ополченці, бандформування, спецпідрозділи інших держав тощо);

2) початок «гібридної» війни пов'язаний із використанням неконвенційних методів ведення бойових дій, що здійснюється незаконними збройними формуваннями;

3) упродовж всієї «гібридної» війни особливе значення приділяється боротьбі за розум і душу людини (інформаційній боротьбі), де основними дієвими суб'єктами виступають не військовики, а ЗМІ, телебачення, Інтернет, соціальні мережі, інші засоби масової комунікації.

Аналітики Національного інституту стратегічних досліджень (Україна) гібридну війну у загальному вигляді розуміють «як воєнні дії, що здійснюються шляхом поєднання мілітарних, квазімілітарних, дипломатичних, інформаційних, економічних та інших засобів з метою досягнення стратегічних політичних цілей. Специфіка такого поєднання полягає в тому, що кожний із військових і невійськових способів ведення гібридного конфлікту застосовується у воєнних цілях і використовується як зброя… В прямому сенсі у ролі зброї, яка завдає ураження різного рівня системам противника, застосовуються всі інші невійськові засоби ведення гібридної війни» [161, с. 19].

На тісний зв'язок гібридної війни з політичними орієнтирами владарюючого суб'єкта вказують і фахівці Національного університету оборони України ім. І.Черняховського: «гібридна війна - це процес досягнення політичних цілей противниками в ході їх протистояння без офіційного оголошення війни із застосування інформаційних кампаній, операцій, акцій та окремих заходів, у тому числі у кіберпросторі, економічного та дипломатичного тиску, здійсненням шантажу військовою силою, терористичних актів, а також організацією акцій протесту населення та обмеженим використанням регулярних і нерегулярних військових формувань». Дане визначення оприлюднене на кількох науково-комунікативних заходах за участю фахівців університету (семінарах, круглих столах), у тому числі міжнародного рівня.

Автори монографії «Гібридна війна: in verbo et in praxi» (Вінниця, 2017) стосовно даного різновиду війн пояснюють, що «це сучасні війни, які ведуться із використанням всіляких доступних тактик боротьби, як регулярних чи нерегулярних, так і кібернетичних із можливістю застосування зброї масового знищення, а також інформаційної, психологічної та пропагандистської війни із використанням останніх інформаційних і медійних технологій» [29, с. 20].

О.Литвиненко доречно вказує на наступні ключові ознаки гібридної війни: її першочерговою мішенню стає система управління держави-жертви; засоби гібридної війни спрямовані на підрив волі у суспільства та уряду до продовження спротиву; важливою складовою гібридної війни виступає війна економічна, зокрема різноманітні торгівельні війни з тими державами, що з часом можуть стати об'єктом наступу; специфіка засобів гібридної війни суттєво підвищує роль і значущість спеціальних служб у її веденні. Як наслідок, «конкретні форми ведення гібридної війни залежать від стратегічної культури держави-агресора. Кожна держава веде гібридну війну відповідно до власного «шляху ведення війни». Такі стилі можуть доволі суттєво відрізнятись один від одного. Отже, розуміння стратегічної культури держави-агресора є ключовим для усвідомлення сутності конкретного прикладу гібридної війни» [73, с. 60]. Цей науковець додає, що у тріаді К.Клаузевіца «армія - уряд - народ» головною мішенню гібридної війни стає народ, точніше суспільство, і меншим чином - уряд, тоді як армія (збройні сили) відіграють підпорядковану роль.

Цікаве визначення гібридної війни наводиться у колективній монографії «Гібридна війна: технології сугестії та контрсугестії» (Київ, 2018), підготовленій фахівцями Національної академії СБУ: «… під гібридною війною розумітимемо гетерогенне поєднання та застосування без офіційного оглошення війни класичних й асиметричних стратегій, тактик, засобів прихованого глобального впливу однієї держави на іншу з метою здійснення політичної мотивації, інформаційного впливу, дестабілізації соціально-політичної та економічної ситуації, негативного втручання у функціонування внутрішньої інфраструктури, деморалізації громадянського суспільства, блокування та дискредитації політичних ініціатив, руйнування цілісності системи державного управління шляхом порушення внутрішньої стратегічної взаємодії між складовими сектору безпеки і оборони, органами державної влади, місцевого самоврядування, установами, організаціями, закладами, розпалювання міжетнічної, міжконфесійної, соціальної ворожнечі й ненависті, сепаратизму і тероризму, та, як наслідок, порушення територіальної цілісності та суверенітету» [28, с. 44]. Дане визначення цілком можна назвати «небойовим» або «громадянським», оскільки сутність гібридної війни подається не через призму військової сили, а через «широке» розуміння способів та механізмів політичного домінування. Попри це, визначення неможливо не визнати продуктивним, таким, що збагачує загальне розуміння феномену гібридності у конфліктній взаємодії політичних суб'єктів.

На наш погляд, гібридизацію, яка лежить в основі всіх наведених вище визначень, слід розуміти як цілеспрямоване ситуативно-доречне використання елементів, які в звичайних (мирних) умовах існують незалежно один від одного - від військових супертехнологій до примітивних методів боротьби з використанням холодної зброї, від фінансово-економічного тиску до стимулювання соціальних негараздів, від руйнування національних ідентичностей до висміювання поточних здобутків, нарешті від створення територіальних проблем супротивній стороні до активної боротьби за розуми, ідентичності і цінності населення, яке потрібно підкорити (зробити залежним).

В.Ткаченко, аналізуючи й узагальнюючи сучасні російські тлумачення гібридної («багатовимірної») війни, здійснює спробу конкретизації їх «вигляду» або, іншими словами, визначення сутнісних особливостей [187, с. 197-198].

По-перше, це війна всеосяжна, з використанням усіх засобів одночасно, коли і військові, і невійськові форми впливу доповнюють одна одну. Різноманітність задіяних засобів створює у об'єкта атаки відчуття втрати контролю над ситуацією, коли необхідними є одночасне планування і координація в реальному часі акцій, у яких в один і той же момент задіяні спецслужби, фінансові органи, дипломатія, глобальні інформаційні джерела, неурядові організації, а також регулярні і наймані збройні формування.

По-друге, це перманентна війна, розрахована на досягнення мети змором, це підрив зсередини з використанням слабких місць противника. Вона може йти фазами - через загострення і «перемир'я». Тисячі дрібних ударів мають на меті вимотати, знекровити, задушити, одночасно ведучи переговори і пропонуючи альтернативи, схиляючи на свій бік, завойовуючи симпатії невдоволених всередині країни.

По-третє, це ідеологічна війна. Для її ведення потрібна мобілізація в багатьох областях - від морпіхів до хакерів, від банкірів до журналістів. А це немислимо без ідеологічної обробки власного населення, а також населення інших країн, насамперед тих, проти кого спрямовані «гібридні» атаки.

Віддаючи належне вітчизняним дослідженням, слід вказати на активну роботу, фактично - на першість фахівців Сполучених Штатів (аналітиків, вчених, державних службовців) в осмисленні феномену гібридної війни в її сучасному оформленні. Саме американські розробки, що стосуються гібридного характеру підготовки та ведення воєнних дій у ХХІ ст., стимулювали подібну роботу в інших країнах.

Попри певну вербальну неузгодженість словосполучення «гібридні загрози» було використане в трьох останніх оборонних оглядах США, які були оприлюднені в 2006, 2010 та 2014 роках. Не підлягає сумніву, що дуалізм «гібридні загрози - гібридні війни» використовуватиметься й надалі в американських державних документах, що стосуються питань національної безпеки та оборони.

Наведемо кілька підходів щодо осягнення суті гібридних війн, що належать американським авторам [210]. Так, один з авторів терміну «гібридна війна» Натан Фрейєр (Центр міжнародних і стратегічних досліджень, США) вважає таку війну поєднанням мінімум двох типів боротьби з чотирьох наступних: традиційних сутичок регулярних військ, партизанської війни, «катастрофічного тероризму» та винищувальних дій, що підривають військову перевагу регулярних частин і підрозділів [158, с. 116].

Група стратегічного планування Корпусу морської піхоти США розглядає гібридні війни як об'єднання різних режимів ведення війни, в тому числі звичайних (традиційних) можливостей, покладених на армію, тактики нерегулярних угруповань, терористичних актів, включаючи невибіркове насильство і примус, а також активізацію криміналітету в країні. Гібридну війну визначено як сумісництво несумісного: фрагментарного і ситуативного поєднання різних теорій і методів війни, вкраплення їх в різні суспільні сфери, особливо в інформаційну, ідеологічну, світоглядну, морально-етичну, «розгортання фронту» на всіх рівнях суспільної свідомості, спекуляції на людських потребах, слабкостях, бажаннях тощо. До цього додаються її часова й просторова невизначеність [29, с. 66].

Вдале визначення гібридної війни належить Роберту Ньюсону (США). На його погляд, така війна - це комбінація конвенційних, іррегулярних та асиметричних засобів, що включають: постійну маніпуляцію політичними та ідеологічними конфліктами; залучення сил спеціальних операцій та конвенційних збройних сил, агентів розвідки, політичних провокаторів, представників медіа; економічний шантаж; кібератаки; проксі-сервери і сурогати; паравійськові, терористичні і кримінальні елементи [226].

«Гібридна війна», враховуючи її підвищене значення для останніх воєнно-політичних трансформацій у різних країнах, не може не стимулювати виникнення оригінального вербального ряду на кшталт «гібридні загрози», «гібридні небезпеки», «гібридний противник» тощо. Наприклад, Франк Хоффман та Рассел Гленн визначають гібридну загрозу як комбінацію загрозливих дій державних та недержавних акторів, коли одночасно й адаптивно застосовується складна комбінація звичайних, іррегулярних, терористичних та кримінальних методів діяльності в оперативному просторі [226].

Починаючи з 2009 р., НАТО визнала необхідність пристосування Альянсу «до нового характеру гібридних загроз» [224]. Сутність подібних загроз, як вважають представники Альянсу, полягає в тому, що ймовірний противник уникатиме прямого зіткнення з силами НАТО в «конвенційних операціях». Натомість ним широко застосовуватимуться іррегулярні сили й асиметричні форми протиборства. Поняття «гібридний противник» охоплюватиме регулярні й іррегулярні сили, терористичні та кримінальні елементи, які взаємодіятимуть між собою у різних «змішаних режимах». При цьому «гібридний противник» повністю зневажатиме норми міжнародного права. Цивільні особи ним використовуватимуться як «живий щит», що роз'єднуватиме протидіючі сторони збройного конфлікту.

Ф. ван Каппен (Нідерланди) підкреслює неправовий спосіб формування «особового складу» атакувальної сторони: «Держава, яка веде гібридну війну, укладає оборудку з недержавними виконавцями - бойовиками, групами місцевого населення, організаціями, зв'язок із якими формально повністю заперечується. Ці виконавці можуть робити такі речі, які сама держава робити не може, тому що будь-яка держава зобов'язана дотримуватися Женевської конвенції та Гаазької конвенції про закони сухопутної війни, домовленості з іншими країнами» [24].

Неможливо не врахувати позицію російських фахівців, що також визнали проблематику гібридної війни особливо нагальною в сучасних умовах воєнно-політичного позиціонування РФ, яка десятиріччя поспіль намагається стати «полюсом сили», рівним США, ЄС, КНР та ін.

Насамперед, слід вказати на недостатньо обґрунтовану «приватизацію» самого терміну «гібридна війна» представниками Росії. Як вважають у Москві, теоретиком даного різновиду війн став Євгеній Месснер (роки життя 1891-1974, полковник Генерального штабу Російської імператорської армії, емігрант, автор книги «Заколот - ім'я третьої світової», виданої у 1960 р. в Буенос-Айресі). Є.Месснеру належить визначення «заколот-війни» («мятежевойны» - рос.), яка на початку ХХІ ст. війшла у воєнно-політичні словники під назвою війни гібридної. На його погляд, «заколот-війна - це війна єретична, психологічна, низинна, запекла, апокаліптична… Коли воюють явно й приховано, безперервно та при нагоді… Воюють універсально, користуючись усією зброєю руйнування… Воюють регулярним військом, що позбавилось воєнної монополії, та іррегулярною силою, що стала потужним фактором війни… Воюють партизанами, диверсантами, терористами, пропагандистами і саботерами… Але й іншою незвичайною зброєю: агресодипломатією, нафтою-зброєю, зброєю-порнографією, зброєю-наркотиками, зброєю-промиванням мізків… Терор і партизанство - головна зброя у цій війні. Терор - це війна, це воєнна стратегія… Терор стає безмежним» [26]. Є.Месснер зауважував, що «заколот-війни», розпочавшись з російських революційних подій 1917 р., у наступні роки безперервно ширилися світом, втягуючи в свою орбіту нові й нові країни.

До Є.Месснера на урізноманітнення різновидів війн у ХХ ст. та їх вихід за межі традиційного «поля бою» вказували Олександр Свєчін (1878-1938), якому належить ідея політичного, дипломатичного та економічного «фронтів війни», включно із створенням «економічного генштабу», та Анрій Снєсарєв (1865-1937), що висунув ідею «комплексності майбутньої війни».

Як вважають у сучасній Росії, війна ХХІ ст. є багатомірною, поєднуючи інформаційний, воєнний, фінансовий, економічний і дипломатичний вплив на противника в реальному часі. Саме тому вона й отримала назву «гібридної». Вважається, що масоване й координоване застосування усіх невоєнних методів може виявитися достатнім, щоб залякати й послабити опонента, зводячи застосування збройних сил до мінімуму. Для успіху необхідні: 1) забезпечення якомога повнішої міжнародної ізоляції об'єкта впливу; 2) створення можливостей чинити на нього тиск зсередини. Саме тому величезне значення має безмежний інформаційний простір. Розширення спілкування через соціальні мережі дозволяє виробити ефективні методи взаємодії з групами населення всередині інших країн, здатних віртуально спрямовувати ідеологічну, етнічну або релігійну опозицію [27].

І.Попов (РФ) доповнює, що гібридні війни та збройні конфлікти «відрізняються хаотичністю, залученням широкого спектру учасників, діями регулярних та іррегулярних формувань, застосуванням нестандартних форм і способів ведення збройної боротьби, підвищенням ролі й значення невоєнних засобів в арсеналі війни (диверсій і провокацій, інформаційних операцій, операцій у кіберпросторі, фінансово-економічних інструментів впливу, операцій когнітивного впливу та ін.), надзвичайною жорстокістю та масовими злочинами проти людяності» [107].

А.Савінкін (РФ) «збагачує» набір характеристик гібридної війни наступним чином: це - «цілий спектр багаторівневих системних дій, змішування класичного та іррегулярного ведення війни, поєднання воєнних і невоєнних, дозволених і заборонених методів боротьби, використання звичайної війни, «малої війни», кібервійни, інформаційної війни. Це - «війна не за правилами» та «удари по вразливих місцях противника», застосування дипломатії, політичного тиску, економічних санкцій, воєнної сили (та загрози її застосування)» [159].

В морально-ціннісному сенсі самі ж росіяни вказують, що трансформація звичних (гарячих, стандартних) війн у гібридні - це «шлях від війни цивілізованої до війни інстинктивної, від державно організованих форм збройної боротьби, воєнного права і воєнної етики до тотального геноциду людей на території противника, до культу смерті як такої» [26].

Тематика гібридних війн, починаючи з ХХ ст., системно імплементована в діяльність вищих воєнно-політичних органів сусідньої держави. Так було під час Другої світової війни (Великої Вітчизняної війни як її радянізованого фрагменту). Йдеться про активне розгортання мереж партизанського й підпільного рухів опору на окупованих територіях та координацію їхньої діяльністю з боку Генерального штабу Робітничо-Селянської Червоної Армії.

У певному сенсі різновидом гібридної війни слід визнати активну допомогу з боку СРСР антидержавним силам країн Третього світу під прикриттям їх «національно-визвольної боротьби», що було однією із складових Холодної війни другої половини ХХ ст. Активна допомога новопроголошеним африканським, азійським республікам, деяким американським країнам (Кубі, Нікарагуа) на рівні радянського політичного керівництва розглядалась як елемент глобальної гібридної війни світового комунізму на чолі з Радянським Союзом та світового імперіалізму, очолюваного Сполученими Штатами.

В сучасних умовах тематика гібридних війн в Російській Федерації переживає своєрідний ренесанс, що прямо корелюється з великодержавною (імперською) політикою РФ, яка стала реальністю після 2008 р. (війни проти Грузії) й особливо після 2014 р. (війни з Україною). Так, начальник Генерального штабу Збройних Сил РФ В.Герасімов у лютому 2013 р. (за рік до відомих кримських, донецьких та луганських подій) заявив наступне: «Війни вже не оголошуються, а розпочавшись - відбуваються не за звичним шаблоном… Досить благополучна держава за кілька місяців й навіть днів може перетворитися в арену запеклої збройної боротьби, стати жертвою іноземної інтервенції, зануритись у вир хаосу, гуманітарної катастрофи і громадянської війни».

Напередодні реалізації спланованої у Кремлі так званої «кримської весни» цим високопосадовцем перед збройними силами РФ ставилось наступне завдання: «Акцент методів протиборств, що використовуються, зміщується в бік широкого застосування політичних, економічних, інформаційних, гуманітарних та інших невоєнних заходів, які реалізуються із застосуванням протестного потенціалу населення. Все це доповнюється воєнними заходами прихованого характеру, в тому числі реалізацією заходів інформаційного протиборства та діями сил спеціальних операцій. До відкритого застосування сили найчастіше під виглядом миротворчої діяльності та кризового реагування переходять лише на певному етапі, в основному для досягнення кінцевого успіху в конфлікті» [25]. Генерал вважає, що у майбутніх війнах співвідношення невійськових і військових операцій становитиме приблизно чотири до одного - на користь невійськових заходів.

Показовим у цьому плані є масштабне інформаційно-психологічне прикриття дій російського керівництва, спрямоване всередину, на власне населення. Активно провадиться наступна ідея: Росія «змушена» захищатися від глобальних «сил зла», уособлених США та їх союзниками, що ставлять питання про ліквідацію Російської Федерації у її наявному адміністративному вигляді та територіальному форматі з метою «прибирання до рук», «захоплення» російських природних ресурсів. За таких умов Росія фактично бореться за своє виживання, оскільки наступними етапами «ліберально-демократичного наступу на РФ» стануть: перенесення громадянської війни з території України на територію Росії; розв'язання гібридної війни проти РФ з трьох стратегічних напрямів: із Заходу - через Україну силами «фашистів» та «спеціальних контингентів Сполучених Штатів», з Півдня - шляхом переходу формувань ІДІЛ на Кавказ і Волгу, зі Сходу - шляхом переходу ісламських збройних формувань через середньоазійські республіки і Казахстан на Урал та Каспій [26]. У цьому пропагандистському продукті тісно переплетені геополітичні, воєнно-стратегічні, історичні та інші фантасмагорії, розраховані на примітивні інстинкти зомбованої телеаудиторії. Проте слід визнати: вона чинить необхідний псевдопатрітичний вплив на суспільну думку, що й потрібно правлячому режиму сусідньої держави. Анексія Криму оптимально підійшла на роль «акції ефективного захисту», за яким «неминуче» відбудеться «переможний наступ, як це було у 1945-му».

При цьому, як вказує Є.Дикий, ключовою особливістю гібридної війни в її російському виконанні є поєднання двох взаємовиключних факторів: прямого ведення війни Російською Федерацією (від прийняття політичних й навіть оперативних військових рішень кремлівським керівництвом до прямої участі в бойових діях регулярних збройних сил РФ) та категоричного публічного невизнання Росією своєї участі у конфлікті [44, с. 12]. Нерозуміння цього «парадоксального» поєднання є надзвичайно великою помилкою країни, що стала жертвою агресії, та світового співтовариства. Брехня РФ щодо її неучасті у війні стимулює сприйняття як «самостійних сторін конфлікту» політичних сил, які з самого початку створюються та керуються з боку Кремля. На поверхні - «внутрішній громадянський конфлікт», до якого Росія не має жодного відношення, насправді ж - продумана стратегія РФ щодо повернення в орбіту свого впливу країн і народів, що тривалий час перебували в зоні російського імперського (радянського) впливу. Отже, йдеться не лише про Україну, а й інші пострадянські та постсоціалістичні республіки.

Те, що анексія Криму (яка відбулась відповідно до сленгу російських пропагандистів «без єдиного пострілу») стала кремлівським втіленням концепції гібридної війни - на Заході звернули увагу практично миттєво. Вже в березні 2014 р. представники Центру аналізу європейської політики (США) відзначили ефективність гібридних дій РФ проти України в кримському форматі їх практичної реалізації [216]. Зокрема, вказувалось, що Росія має не лише військові, а й інші можливості та політичну волю для «швидких» та просторово «обмежених» дій на відміну від західних країн, де воєнно-політичні рішення в умовах мирного часу приймаються шляхом демократичного узгодження між різними політичними силами. Доволі критично зазначалось, що ст. 5 Північноатлантичного договору [98] не в змозі забезпечити надійний захист окремих держав-членів НАТО проти тактики Росії, яку вона використала в Криму. Це може призвести до «катастрофічних» наслідків, наприклад, для балтійських країн (в Росії їх традиційно називають «прибалтійськими»). Останні хоча і є членами НАТО, проте в їх соціальній структурі зберігаються елементи, що можуть бути використані в ході ймовірної гібридної війни на балтійському напрямі (насамперед, йдеться про значну частку російськомовного населення, окремі представники якого зберігають прихильність до російсько-радянських цінностей: Естонія - 24,8%, Литва - 5,8%, Латвія - 26,9%).

Марк Галеотті (Великобританія), не заперечуючи дефініції «гібридна війна» стосовно російських воєнно-політичних впливів, пропонує альтернативний термін «нелінійна війна» [150]. Ця війна розглядаються даним автором у контексті більш широкої «російської партизанської геополітики», де Кремль застосовує тактику пошуку та використання слабкостей і вразливостей противника, уникаючи прямих та явних зіткнень з ним. Разом з тим, за масштабами трансформацій (у першу чергу соціальними, економічними й політичними наслідками) конфлікти нелінійного типу можна порівняти з наслідками традиційних (гарячих) війн.

Маючи на увазі широке поле впливу РФ не лише на Україну, а й на західні держави, слід звернути окрему увагу на досить широку стратегію використання Москвою невійськових інструментів гібридної війни [233]. До них, зокрема, слід віднести:

інвестування у ключові сектори економіки європейських країн;

використання російських інвестицій, торгівлі і капіталу для хабарів та підвищення впливу на економічну й політичну еліту західних держав;

підкуп представників західних медіа та підтримка політичних партій, що критикують євроінтеграційні процеси (євроскептиків) та демонструють проросійські позиції;

демпінговий продаж озброєння і військової техніки іншим країнам для забезпечення прийняття ними вигідних Кремлю воєнно-політичних рішень;

широкомасштабне проникнення розвідки в міжнародні (європейські) організації та політичні структури суверенних держав;

налагодження зв'язків між російською організованою злочинністю та місцевими кримінальними елементами;

встановлення контактів з релігійними організаціями, що займають критичні позиції стосовно легітимної влади європейських держав та інституцій;

створення та підтримка в дієздатному стані мас-медійної інфраструктури, що працює на зовнішніх споживачів кремлівської інформаційної продукції;

своєчасна координація кібератак на обрані цілі тощо.

Реакція Заходу була наступною. У 2015 р. на парламентській асамблеї Організації Північноатлантичного договору була оприлюднена доповідь «Гібридна війна: новий стратегічний виклик НАТО?» [29, с. 75]. На прикладі України вказувалось, що Кремль вдало використовує внутрішню слабкість суспільства і держави. Успіх досягається за рахунок невійськових методів - політичного, інформаційного, економічного залякування, інформаційно-маніпулятивних технологій, а також загрози використання регулярних військ [225]. При цьому слабкістю гібридної війни на Сході України в її кремлівському виконанні вважається надмірна кількість тактичних команд і вказівок для низових виконавців гібридної війни за відсутності її єдиного стратегічного замислу, єдиного центру оперативного управління, єдиної системи забезпечення, що не дозволяє надійно імплементувати отримані ситуативні переваги у довгострокове домінування.

Маємо вказати на ще одну особливість гібридних війн, яку неможливо не враховувати при вивченні батальних форм взаємодії політичних суб'єктів у ХХІ ст.: практично повністю руйнуються лінійні схеми класифікації війн, що довели свій аналітичий потенціал та прогностичні можливості у попередні часи. Зокрема, сьогодні далеко не всі воєнно-політичні події можна пояснити теорією «війн чотирьох епох» Т.Мора і Р.Банкера, теоретичним обгрунтуванням «війн між країнами трьох типів» М.Шахова, теоретичним баченням «війн шести поколінь» В.Сліпченка, що були популярними у перші роки припинення постбіполярного протистояння Сходу і Заходу [167, с. 27-28].

Сучасні полемологи, зберігаючи градацію «поколінь» важливих соціальних процесів, пропонують сприймати гібридні війни як війни четвертого покоління «із асиметричним характером, відповідною тривалістю, використанням терористичної техніки, децентралізованою, транскордонною і понаддержавною базою конфлікту, зосередженням уваги на цивільному населенні як такій же меті тактичних дій, зникненням поділу на фронт і тил, відсутністю можливості проведення вирішальної битви і такою специфічною характерною рисою як наявність засобів масової інформації, що передають війну в прямому ефірі широким масам населення впливаючи таким чином на громадську думку. Елементом війни стає мистецька стратегія впливу засобів масової інформації на громадську думку воюючих сторін. Медійний вимір війн четвертого покоління впливає на саму істоту війни» [29, с. 19-20].

На наш погляд, спільним у наведених вище концепціях гібридної війни є її наступні риси:

гібридні війни мають змінні просторово-часові ознаки, не будучи при цьому постійними як за кількістю учасників, так і способами їх практичного застосування. «Театр військових дій» (стратегічний рівень), «поле бою» (тактичний рівень) замінюються на «бойовий простір», що має як фізичні домени (суходіл, море, повітря, космос), так й віртуальні (кіберпростір);

політично важливі акти міждержавної взаємодії на кшталт «оголошення війни», «формування коаліцій» та церемоніально оформлених «актів капітуляції», що були раніше невід'ємними елементами «гарячих» війн, під тиском гібридних обставин витісняються з воєнно-політичної практики;

змінною у часі є інтенсивність гібридних війн. Їх кровопролитні фази можуть на тривалий період змінюватися фазами інформаційно-психологічного тиску, які не передбачають негайних жертв;

гібридні війни нехтують правовими нормами та іншими нормативними обмеженнями, розробленими державами та міжнародними організаціями на основі досвіду Першої та Другої світових війн;

одним з найбільш важливих складників гібридної війни є її інформаційно-пропагандистське забезпечення. На його основі стає можливим масоване ведення інформаційних (інформаційно-психологічних, спеціальних інформаційних) операцій проти збройних формувань та населення держави-ворога;

у гібридних війнах масово застосовуються кримінальні угруповання та терористичні організації. Завчасне створення терористичної мережі на ймовірному «театрі воєнних дій» та селекція її наявних і перспективних лідерів є нормою підготовки держави-агресора до послаблення (знищення) геополітичного конкурента та заволодіння його ресурсами;

термін «війна», який має негативно-дискомфорне психологічне обрамлення, в умовах гібридної взаємодії ворожих сторін замінюється на інші вербальні одиниці - «конфлікт», «протиборство», «протистояння». Пропонуються взагалі парадоксальні неологізми на кшталт «миро-війна» або «війно-мир». Подібні «вербальні монстри» парадоксально знижують гостроту сприйняття воєнно-політичних реалій та заплутують їх адекватне оцінювання;

класичні армії як легітимні державні збройні формування, політичне значення яких у сучасних умовах зберігається й навіть посилюється, орієнтуються на ведення бойових дій «у будь-якому місці» «з будь-яким складом воєнних альянсів». Це суттєво затруднює доктринальне визначення воєнних цілей політичної системи та способів їх досягнення;

гібридні війни руйнують усталені схеми класифікації, типологізації, систематизації війн відповідно до минулого воєнно-політичного досвіду людства. Звучать пропозиції використовувати термін «лего-війни» по аналогії з іграшкою-конструктором: залежно від конкретної ситуації та конкретного регіону гібридні війни можуть конструюватися з окремих блоків ескалації конфлікту та використання його наслідків.

Дисертант вважає за необхідне навести кілька характерних особливостей (рис «іншості») гібридної війни порівняно з попередніми війнами. Так, уповноважений представник країни-ініціатора (як правило посол) не вручає державному керівництву країни-ворога ноту про оголошення війни. Відсутньою є традиційна армія вторгнення. Не йдеться про «запеклі» прикордонні бої, що прикривають стратегічне розгортання основних сил. Бойова авіація не наносить масштабних ударів по транспортних комунікаціях та важливих підприємствах держави-ворога. Не проголошується загальна мобілізація економіки та населення. Негайно не розгортаються додаткові пункти (центри) управління країною та збройними силами, наділені надзвичайними повноваженнями (на кшталт державного комітету оборони). Не відбувається евакуація промислових потужностей, матеріальних ресурсів та людських мас вглиб території. Загалом сама фраза «переведення країни на воєнний лад» втрачає сенс, що був властивим державно-політичним системам індустріального періоду. Як наслідок глава держави (який відповідно до конституції віддає наказ про негайне застосування збройних сил з метою протидії армії нападу) та парламент (що затверджує дії глави держави та проголошує стан війни) втрачають ознаки єдиних владних інстанцій, здатних організувати негайну протидію ворогу. Головна причина цього полягає в орієнтації чинних конституційних приписів на воєнно-політичний досвід ХХ та попередніх століть. Нове тисячоліття, не відміняючи феномену війни, радикально змінює її сюжетні лінії, перелік суб'єктів, залучених до воєнних дій, алгоритми їхньої діяльності, часові та просторові показники батальної взаємодії сторін, а головне - фінішні ефекти стану перемоги та стану поразки, досягнення яких можливе без стратегічних наступальних операцій, тотальних руйнувань та мільйонних жертв [178].

Додамо, що в умовах гібридної війни суттєво знижується значення міжнародного права, зокрема таких його складників як право міжнародної безпеки, міжнародне гуманітарне право, міжнародне право масової інформації тощо. Так само витісняються на другий план (іноді взагалі ігноруються) міжнародна боротьба зі злочинністю, міжнародний захист прав людини, міжнародно-правова охорона довколишнього середовища, міжнародно-правове регулювання економічного, науково-технічного та культурного співробітництва, деякі інші міжнародно-правові питання.

Виходячи з досвіду гібридних війн Російської Федерації, спрямованих проти Грузії, України, гібридних провокацій проти Молдови, Азербайджану, Латвії, Литви, деяких інших країн, для держави-ініціатора гібридної війни міжнародне право не є пересторогою для ескалації збройних впливів на умовно визначені «країни-мішені». Двосторонні договори, взаємні зобов'язання сторін, принципи добросусідства в умовах імперського трактування сучасним російським керівництвом геополітичних реалій Європи і світу стають історичними реліктами, якими можна знехтувати [37, с. 5-12].

Якщо мати на увазі право міжнародної безпеки, то в умовах гібридної війни девальвованими (й навіть демонтованими) слід визнати практично всі його концептуальні моменти. Так, всезагальна безпека людства, головним суб'єктом забезпечення якої залишається недостатньо ефективна ООН та підпорядковані їй організації (комісії), поставлена під сумнів. Регіональні різновиди безпеки (європейська, тихоокеанська, африканська, латиноамериканська, безпека держав арабського регіону тощо) так само не є досяжними. Процеси роззброєння, що відбувалися на стикові ХХ та ХХІ ст., заперечені хвилею «нової мілітаризації» держав і регіонів, амплітуда якої за окремими зразками перевищує показники Холодної війни. Заходи контролю за роззброєнням також не є дієвими. Заходи зміцнення взаємної довіри суб'єктів міжнародного воєнно-політичного процесу можливі лише між окремими державами, проте не на глобальному рівні [31, с. 62-71].

Особливо небезпечним виглядають численні порушення міжнародного права ядерної безпеки. Мета гібридної війни - досягнення перемоги будь-яким способом - цілком може бути поширена на ядерні варіанти знищення держави-ворога. Ядерні приготування Північної Кореї (що тривали останні 30 років) зайвий раз переконують, що диктатори діють без міжнародно-правових обмежень та відчуття відповідальності за долю власної країни, тим більше долю людства.

Слід вказати й на те, що гібридна війна руйнує феномен агресії, правове визначення якої також має міжнародний статус. Свого часу (у 1974 р.) Генеральна Асамблея ООН затвердила Визначення агресії - перелік дій, які, незалежно від оголошення / неоголошення війни, можуть бути кваліфіковані як агресивні [94]. Зокрема, це: а) вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави, або будь-яка воєнна окупація, … або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави… б) бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї держави проти території іншої держави; в) блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави; г) напад збройних сил держави на сухопутні, морські або повітряні сили, або морські і повітряні флоти іншої держави; д) застосування збройних сил однієї держави, що перебуває на території іншої держави, … з порушенням умов, передбачених в угоді [про перебування]; е) дії держави, яка дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншої держави, використовувалась цією державою для здійснення акту агресії проти третьої країни; є) засилання державою … збройних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави…

Враховуючи ту обставину, що в умовах гібридної війни широко застосовуються недержавні збройні формування (так звані «приватні армії»), ефективність яких є досить високою, пункти а)-е) з наведеного вище Визначення агресії, не грають відчутної ролі при кваліфікації певних збройних акцій як агресивних. Адже напад здійснюють не військовослужбовці, а квазімілітарні («відпускники», «звільнені в запас», «любителі історичних реконструкцій»), іррегулярні, іноді напів- або ж повністю кримінальні угруповання, які начебто «державою не контролюються». Канонам гібридної війни в контексті їх збройно-силової активності відповідає лише пункт є), проте цього явно замало, щоб апелювати до ООН як «вищої інстанції» у протистоянні з гібридним агресором.