Трансформація політичної системи суспільства в умовах гібридної війни

Феномен активного впливу громадянського суспільства на сектор безпеки і оборони, можливість суттєвого посилення потенціалу останнього завдяки діям зацікавленої громади отримують наукове висвітлення на сторінках інших наукових видань. Так, автори монографії «Сектор безпеки і оборони України: теорія, стратегія, практика» (Київ, 2017 р.) лаконічно формулюють згаданий сектор як «визначені законом органи державної влади, управління й сили і засоби, які знаходяться у їхньому підпорядкуванні для забезпечення оборони України та відбиття збройної агресії» [162, с. 12]. Важливим є те, що авторський колектив даної монографії репрезентує погляди Національного університету оборони України. Оперування проблематикою громадянського суспільства з боку військових фахівців додатково завідчує руйнування бар'єру, який раніше існував між Воєнною організацією держави та громадянським суспільством. Разом з тим, автори традиційно зводять безпеку до «забезпечення оборони» та «відбиття збройної агресії». Цього явно недостатньо для «широкого» розуміння безпеки, до чого закликає досвід гібридних війн ХХІ ст., зокрема їх українсько-російського різновиду.

До інших важливих моментів якісного удосконалення інституціональної підсистеми політичної системи українського суспільства в умовах гібридної війни вважаємо за необхідне віднести: створення Міністерства інформаційної політики України; створення військово-цивільних адміністрацій; створення Воєнного кабінету Ради національної безпеки і оборони України; створення Національного координаційного центру кібербезпеки як робочого органу Ради національної безпеки і оборони України; створення Міністерства з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб тощо. Розглянемо ці моменти більш докладно.

Міністерство інформаційної політики України (МІП України) є центральним органом виконавчої влади у сфері забезпечення інформаційного суверенітету України, зокрема з питань поширення суспільно важливої інформації в Україні та за її межами, а також забезпечення функціонування державних інформаційних ресурсів. Міністерство створене 02.12.2014 р. грудня відповідно до постанови Верховної Ради України про формування нового складу Кабінету Міністрів України [114].

01.10.2015 р. відбувся запуск Мультимедійної платформи іномовлення України. 23.02.2015 р. було розпочато Інтернет-проект під назвою «Інформаційні війська України». Міністр інформаційної політики України Ю.Стець так окреслив завдання МІП: «внутрішня комунікація, інформаційна війна з Росією і протидія кіберзлочинності» [86]. Всі три завдання безпосередньо стосуються політичної системи суспільства, зокрема її безпекової складової.

Військово-цивільні адміністрації (ВЦА) були утворені відповідно до Закону України від 03.02.2015 р. «Про військово-цивільні адміністрації». Закон визначив статус і призначення військово-цивільних адміністрацій та їхніх керівників, їх організацію, повноваження, права [109]. Всього на Сході України було створено 2 ВЦА обласного рівня, 11 - районного, 5 - міського, 2 - селищного, 5 - сільського.

Нічого подібного у політичній системі України раніше не існувало. Звернемо увагу на таку обставину: російськомовний термін «военно-гражданские отношения», який досить часто зустрічається у воєнно-політологічній літературі, українською мовою перекладається як «цивільно-військові відносини». Вербальні одиниці «війна» і «громадянин», відбиваючи ментальну різницю двох народів, будували принципово різні причинно-наслідкові зв'язки: у російському різновиді даного терміну домінувала «війна», в українському - «громада». Необхідність формування військово-цивільних адміністрацій, у назві яких на перше місце вийшла «війна», потіснивши «громаду», зайвий раз продемонструвала антивоєнну сутність українства, яке було змушене взятися за зброю в умовах гібридного вторгнення ворога, що принципово суперечило його природі.

Результати діяльності ВЦА довели не лише доцільність їх створення,а й інституційну гнучкість політичної системи України. Разом з тим, їх ліквідація у поствоєнний період є гарантованою перспективою подальшого осучаснення системних основ української політики, оскільки факт їхнього існування не відповідає конституційним приписам та суперечить демократичним цілям розвитку держави і суспільства.

Воєнний кабінет Ради національної безпеки і оборони України, створений 12.03.2015 р., обговорює пропозиції щодо: «застосування сил і засобів структур сектору безпеки і оборони України для відбиття збройної агресії проти України; керівництва стратегічним розгортанням, підготовкою і застосуванням сил і засобів структур сектору безпеки і оборони України для стратегічних дій, операцій, бойових (спеціальних) дій; організації взаємодії сил і засобів структур сектору безпеки і оборони України, а також із центральними (місцевими) органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування під час виконання покладених на них завдань в особливий період; визначення потреб в особовому складі, озброєнні, військовій техніці, матеріально-технічних, енергетичних, фінансових, інформаційних та інших ресурсах, продовольстві, земельних і водних ділянках, комунікаціях, майні для належного виконання структурами сектору безпеки і оборони України завдань із забезпечення оборони держави, підготовки і використання резервів (поповнень), а також потреб у військовій допомозі Україні від іноземних держав і міжнародних організацій та порядку її використання для відсічі агресії; переведення національної економіки для функціонування в умовах особливого періоду; прийняття рішень про загальну або часткову мобілізацію, демобілізацію; інших питань щодо забезпечення стратегічного керівництва Збройними Силами України, іншими військовими формуваннями та правоохоронними органами в особливий період» [106]. Крім того, на Воєнний кабінет покладається вирішення інших завдань безпекового та оборонного характеру.

Головою Кабінету є Президент України, секретарем - Секретар Ради національної безпеки і оборони України. До складу Кабінету за посадою входять Прем'єр-міністр України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ України, Міністр оборони України, Голова Служби безпеки України, начальник Генерального штабу Збройних Сил України, Голова Державної прикордонної служби України, командувач Національної гвардії України, Глава Адміністрації Президента України, а також за згодою Голова Верховної Ради України. Як видно, починаючи з 2014 р., Україна поставлена перед необхідністю домінування «силовиків» в окремих органах державного управління, прерогативою яких є забезпечення безпеки і оборони в сучасних умовах українсько-російського збройного протистояння. Очевидним є й те, що раніше проблема створення державних структур безпосередньо «воєнного» типу перед Україною не стояла. Гібридна війна стимулювала прийняття нестандартних рішень у сфері національної безпеки і оборони, включно із створенням додаткових, але конче потрібних державних органів.

У межах Ради національної безпеки і оборони України додатково відбулося створення Національного координаційного центру кібербезпеки як робочого органу Ради [116]. Центр отримав ряд специфічних завдань та функцій. У прямому сенсі його слід визнати другогрядним елементом політичної системи. Разом з тим, враховуючи значення кібернетичного фактору суспільної еволюції, статус подібних органів невпинно зростає, що не дозволяє обійти увагою їх ізначення в загальній палітрі безпеково-оборонних інновацій.

Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України (МТОТ) утворене 20.04.2016 р. шляхом злиття Держагентства з питань відновлення Донбасу і Державної служби з питань АР Крим та Севастополя. МТОТ забезпечує формування та реалізує державну політику з питань АР Крим і міста Севастополя та окремих територій Донецької та Луганської областей, де органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження. Прийняття урядового рішення щодо створення МТОТ викликане «необхідністю оперативного реагування на існуючі проблеми та загрози, що зумовлені проведенням антитерористичної операції на територіях Донецької та Луганської областей, а також тимчасовою окупацією територій України» [115].

Окремо слід вказати на рішення Ради національної безпеки і оборони України щодо створення специфічного органу воєнного управління, відомого з історії попередніх війн - Ставки Верховного Головнокомандувача [129]. Основна інформація щодо Ставки є таємною. Проте сам факт її створення (можливості створення) завідчує перебування питань воєнно-політичної спрямованості в епіцентрі державної уваги. При цьому виникає ряд логічних питань щодо впливу Ставки на політичну систему України, утворення нових або ліквідації існуючих органів державного управління, підлеглих Ставці. Ця тема є надзвичайно цікавою. Разом з тим вона заслуговує на окреме дослідження, оскільки роль та місце Ставки в умовах «традиційної» війни ХХІ ст. та «гібридної» війни ХХІ ст. не можуть бути тотожними.

У практичному сенсі важливим інституційним акцентом стало законодавче визнання Генерального штабу Збройних Сил України органом, що здійснює «стратегічне керівництво силами та засобами Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, Міністерства внутрішніх справ України, Національної поліції України, … які залучаються до здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації…».

Інституційним нововведенням, якого раніше теж не існувало, слід визнати Командувача об'єднаних сил, якому приписано, опираючись на Об'єднаний оперативний штаб Збройних Сил України, здійснювати «керівництво силами та засобами Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, Міністерства внутрішніх справ України, Національної поліції України, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, які залучаються до здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації безпосередньо у Донецькій і Луганській областях» [121].

Таким чином, абсолютна більшість суб'єктів забезпечення національної безпеки (глава держави, парламент, уряд, центральні органи виконавчої влади, місцеві адміністрації тощо) належать до інституційної підсистеми політичної системи. Законодавчо передбачені напрями їхньої діяльності щодо убезпечення суспільства і держави, людини і громадянина визначаються як «напрями державної політики з питань національної безпеки» (Закон «Про основи національної безпеки України» 2003 р.), «основні напрями державної політики національної безпеки України» (Стратегія національної безпеки України 2015 р.) або «мета, принципи і види планування у сферах національної безпеки і оборони» (Закон України «Про національну безпеку України» 2018 р.).

Загальновідомо, що напрями державної політики визначаються політичною системою та державою як її основним елементом. Отже, маємо наступний причинно-наслідковий ланцюг: стійкість будь-якої системи, включно з політичною, в умовах невпинного впливу зовнішніх і внутрішніх подразників (викликів, загроз, небезпек) залежить від системи забезпечення безпеки; стійкість політичної системи суспільства напряму залежить від системи забезпечення національної безпеки. Її цільове спрямування - мінімізація викликів, загроз і небезпек, - означає створення не лише необхідних, а й достатніх умов досягнення стану стійкості політичної системи в цілому. Що зовсім не виключає необхідності об'єктивних змін, що мають відбуватися всередині системи з метою її адаптації до динамічно змінюваних подразників, продукованих середовищем існування. Новітня історія України, особливо її безпекова та оборонна складові, демонструють це з усією очевидністю.

Зміни в нормативній підсистемі політичної системи України. Тут маються на увазі насамперед пропоновані державою нові та модернізовані норми права - формально-обов'язкові правила фізичної поведінки, які мають загальний характер і встановлюються або санкціонуються державою з метою регулювання суспільних відносин та забезпечуються відповідними державними гарантіями реалізації [147, с. 533].

У даному контексті вважаємо за необхідне вказати насамперед на межі нормативно-правового окреслення проблематики гібридних війн у новітній історії незалежної України. На наш погляд, присутність / відсутність згадки про важливі соціально-політичні явища (до яких поза сумнівом належить гібридна війна) на сторінках державних документів є свідченням здатності державотворчих сил відповідати вимогам часу, зокрема бути спроможними вирішувати нагальні та ризиковані проблеми, у тому числі форс-мажорного походження.

Перший документ, що стосувався сфери національної безпеки України - Концепція (основи державної політики) національної безпеки України від 16.01.1997 р. - проблематики гібридних війн у її прямому виразі не містив. Наприкінці ХХ ст. ця тематика перебувала у площині ініціативних теоретизувань, проте практично не впливала на вирішення державотворчих завдань в Україні та за її межами. Згадана Концепція закладала основи державної діяльності у безпековій та оборонній сферах [113]. Тогочасний мирний розвиток українсько-російських міждержавних взаємин практично виключав використання терміну «війна» на сторінках подібних документів державного значення.

Закон України «Про основи національної безпеки України» від 19.06.2003 р., про який вже йшлося, також не згадував ні гібридну війну, ні необхідність підготовки до неї. До загроз національним інтересам і національній безпеці України було віднесено абстрактне «намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема, шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації». Давалася взнаки інерція мирного періоду російсько-українського міждержавного співіснування, хоча скептичне (навіть презирливе) ставлення до українського державотворення в російських ЗМІ вже тоді ставало очевидним.

Стратегія національної безпеки України від 12.02.2007 р. (перший документ подібного роду в історії незалежної України, який став можливим завдяки перемозі у 2005 р. «Помаранчевої революції») зафіксувала посилення негативного зовнішнього впливу на інформаційний простір України. Проте ні про суб'єктів такого посилення, ні про механізми його здійснення в документі не йшлося [137].

Відповідь на ці та інші питання мала б дати згадана вище Доктрина інформаційної безпеки України від 08.07.2009 р. - перший вітчизняний документ, що стосувався інформаційного складника сфери національної безпеки. Проте цього не сталося. Доктрина до життєво важливих інтересів в інформаційній сфері віднесла: для особи - «захищеність від негативного інформаційно-психологічного впливу», для держави - «недопущення інформаційної залежності, інформаційної блокади України, інформаційної експансії з боку інших держав та міжнародних структур». Серед реальних та потенційних загроз інформаційній безпеці України, маючи на увазі воєнну та інші сфери, йшлося про «інформаційно-психологічний вплив на населення України, у тому числі на особовий склад військових формувань, з метою послаблення їх готовності до оборони держави та погіршення іміджу військової служби» [110]. Разом з тим, про інформаційну (гібридну) війну проти України чи іншої держави в документі не йшлося.

Знаковим документом у контексті нормативно-правової рефлексії проблематики гібридної війни слід вважати Стратегію національної безпеки України «Україна у світі, що змінюється» від 08.06.2012 р. [125]. Знаковість даного документу полягає в наступному: попри відчутний тиск на Україну з боку РФ, що стало політичною даністю 2010-2014 рр. (час перебування В.Януковича на посаді глави Української держави), «актуальні загрози національним інтересам і національній безпеці України» в інформаційній та воєнній сферах у документі відсутні. Попри всю необхідну «словесну еквілібристику» навколо національної безпеки та необхідності її всілякого забезпечення Стратегія маскувала головне - динамічно посилювану інформаційно-психологічну наступальність РФ, спрямовану проти України та демократичного світу в цілому. Виконавці документу мали зосереджувати увагу на економічній, енергетичній безпеці, соціально-демографічній кризі, небезпечних екологічних і техногенних викликах і загрозах, проте не на необхідності рішучої протидії інформаційним (інформаційно-психологічним) операціям проти України, які через незначний проміжок часу стали основою гібридної війни проти неї. Цікаво, що інформаційна сфера не потрапила й до Закону України від 01.07.2010 р. «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», прийнятого кількома днями пізніше [112].

Стає можливим сформулювати висновок як про цілеспрямоване замовчування інформаційного тиску на Україну з боку РФ, так і про відсутність ефективної інформаційної протидії з боку України. Фактична готовність Росії до масованої гібридної війни, про що свідчив «інформаційний ступор» вищих політичних структур України, ними демонстративно не помічалась. В умовах інформаційного суспільства, до якого з певними застереженнями можна віднести й українське, це означало створення необхідних умов його завоювання (поглинання) більш активним соціально-політичним суб'єктом. У даному випадку - Російською Федерацією.

За таких умов ситуацію не рятувала оновлена Воєнна доктрина України, прийнята 08.06.2012 р. одночасно зі Стратегією національної безпеки [126]. У Воєнній доктрині про гібридну війну також не згадувалось. Разом з тим, до воєнно-політичних ризиків (викликів) у документі обґрунтовано відносились: висування територіальних претензій; заклики (спроби) щодо перегляду наявних державних кордонів; активізацію розвідувальної діяльності спеціальних служб іноземних держав, а також іноземних організацій проти України; проведення інформаційно-психологічних заходів щодо дестабілізації соціально-політичної обстановки, міжетнічних та міжконфесійних відносин в Україні або її окремих регіонах і місцях компактного проживання національних меншин; підтримка сепаратизму та ін. Фактично йшлося про складники гібридної війни, які невдовзі виявились актуалізованими не лише на Сході та в Криму, а й у деяких інших регіонах України (Одещині, Буковині, Закарпатті) з метою зміни влади та корекції геополітичного курсу держави.

У Доктрині йшлося й про те, що «Україна може бути втягнута у воєнні конфлікти, які відрізнятимуться за причинами виникнення, цілями сторін та наслідками». У якості такого конфлікту називалися «збройний конфлікт, що може виникнути в разі обмеженого збройного зіткнення на державному кордоні між Україною та іншою державою (збройний конфлікт на державному кордоні) або збройних зіткнень всередині України (збройний конфлікт всередині держави) за участю непередбачених законом воєнізованих або збройних формувань… За певних умов можливе переростання збройного конфлікту в локальну війну». Відзначалося, що подібним конфліктам, можуть бути притаманні наступні риси: підвищення ролі політичних, економічних, інформаційних засобів під час підготовки і в ході конфлікту; збільшення ролі інформаційно-психологічних операцій у досягненні цілей конфлікту; постійне вдосконалення форм і способів ведення збройної боротьби, зокрема асиметричних дій.

Як видно, у непрямій формі йшлося про гібридну війну та її якісні особливості. Маємо відзначити, що Воєнна доктрина 2012 р. попереджала про ризик втягнення України у некласичні воєнні дії, до яких вона не готувалась. Серед іншого це свідчить про високий рівень мислення воєнних експертів, причетних до розробки документу. Разом з тим, Воєнна доктрина має підпорядкований статус в системі документів, що регулюють суспільно-політичні відносини у сфері національної безпеки і оборони. Її прогностичний потенціал виявився не затребуваним, що в подальшому призвело до значних матеріальних і духовних втрат держави і суспільства.

Ситуація із врахуванням феномену гібридної війни не лише в науковій теорії, а й державотворчій практиці рішуче змінилась після окупації Росією частини території України - АР Крим і міста Севастополя, розв'язання воєнної агресії на Сході України, багаторазово продемонстрованих чинною російською владою намагань порушити (зруйнувати) єдність демократичного світу, підірвати основи міжнародного права та міжнародної безпеки, уможливити застосування сили на міжнародній арені відповідно до власних інтересів.

Чинна Стратегія національної безпеки України від 26.05.2015 р. до «актуальних загроз національній безпеці України» віднесла: військову агресію Росії, участь регулярних російських військ, радників, інструкторів і найманців у бойових діях на території України; розвідувально-підривну і диверсійну діяльність, дії, спрямовані на розпалювання міжетнічної, міжконфесійної, соціальної ворожнечі і ненависті, сепаратизму і тероризму, створення і всебічну підтримку (включно з військовою) маріонеткових квазідержавних утворень на тимчасово окупованій території частини Донецької та Луганської областей. Крім того, у Стратегії йдеться про «торговельно-економічну війну», «інформаційно-психологічну війну» (проявами якої є приниження української мови і культури, фальшування української історії, формування російськими ЗМІ альтернативної до дійсності викривленої інформаційної картини світу), а також «інформаційну війну». Як видно, Стратегія 2015 р. започаткувала створення необхідного базису для використання воєнно-політичним істеблішментом України якісних ознак гібридної війни у доречних ситуаціях. Це дозволяє не лише адекватно усвідомлювати її перебіг, передбачати наслідки, а й приймати більш якісні управлінські рішення.

Чинна Воєнна доктрина України від 24.09.2015 р. терміну «гібридна війна» також не містить, проте варіативно пропонує його змістовний замінник у вигляді «інформаційної війни» [131].

Нові складники гібридної війни названі у Стратегії кібербезпеки України від 15.03.2016 р. [132]. Зокрема, це «незаконне збирання, зберігання, використання, знищення, поширення персональних даних», «незаконні фінансові операції, крадіжки та шахрайство в мережі Інтернет», «терористичні акти, здійснені шляхом порушення штатних режимів роботи автоматизованих систем керування технологічними процесами на об'єктах критичної інфраструктури», «політично вмотивована діяльність у кіберпросторі у вигляді атак на урядові веб-сайти в мережі Інтернет». При цьому зберігається раніше вироблена суперечлива традиція нормативно-правового ставлення до новітніх різновидів війн: гібридна війна у документі прямо не називається.

Державним документом, де гібридна війна згадується вперше, стала Доктрина інформаційної безпеки України від 25.02.2017 р. [133]. Так, метою Доктрини названо «уточнення засад формування та реалізації державної інформаційної політики, насамперед щодо протидії руйнівному інформаційному впливу Російської Федерації в умовах розв'язання нею гібридної війни (виділено нами - В. К.)». У Доктрині оновлено «актуальні загрози національним інтересам та національній безпеці Україні в інформаційній сфері», які доречно називати складовими елементами гібридної війни РФ проти України. До них віднесено: здійснення спеціальних інформаційних операцій, спрямованих на підрив обороноздатності, деморалізацію особового складу Збройних Сил України та інших військових формувань, провокування екстремістських проявів, підживлення панічних настроїв, загострення і дестабілізацію суспільно-політичної та соціально-економічної ситуації, розпалювання міжетнічних і міжконфесійних конфліктів в Україні; проведення державою-агресором спеціальних інформаційних операцій в інших державах з метою створення негативного іміджу України у світі; інформаційну експансію держави-агресора та контрольованих нею структур шляхом розширення власної інформаційної інфраструктури на території України та в інших державах; інформаційне домінування держави-агресора на тимчасово окупованих територіях. Сюди ж віднесено «поширення закликів до радикальних дій, пропаганду ізоляціоністських та автономістських концепцій співіснування регіонів в Україні».

Закон України від 18.01.2018 р. «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» (неофіційна назва - Закон про деокупацію), продовжуючи загальну логіку деталізації російської гібридної війни проти України, пояснює, що «збройна агресія Російської Федерації розпочалася з неоголошених і прихованих вторгнень на територію України підрозділів збройних сил та інших силових відомств Російської Федерації, а також шляхом організації та підтримки терористичної діяльності» [121].

Як зазначено в Законі, збройні формування РФ, задіяні в гібридній війні проти України, складаються з: регулярних з'єднань і підрозділів, підпорядкованих Міністерству оборони РФ; підрозділів та спеціальних формувань, підпорядкованих іншим силовим відомствам РФ; їхніх радників, інструкторів; іррегулярних незаконних збройних формувань; озброєних банд та груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих РФ. Відразу впадає в очі практично повна відповідність російських теоретичних постулатів з цього приводу, вироблених у ХХ ст. (хто може брати участь у гібридній війні), їх практичним втіленням ХХІ ст. (хто бере реальну участь у російсько-українському збройному протистоянні, започаткованому у 2014 р.).

Додамо, що концепт гібридності поступово інтегрується в інші документи, розроблені за участю Ради національної безпеки і оборони України. Свідченням цього можна вважати Указ Президента України від 15.03.2017 р. № 62 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 березня 2017 року «Про невідкладні додаткові заходи із протидії гібридним загрозам (виділено нами - В. К.) національній безпеці України», яким передбачено припинити «переміщення вантажів через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей шляхами залізничного і автомобільного сполучення; створити умови для залучення громадськості до контролю за реалізацією заходів, передбачених цим рішенням; вжити додаткових заходів щодо зміцнення публічної безпеки, протидії диверсійним і терористичним проявам, спробам порушення громадського порядку» [130].

До інших нормативних нововведень, які є необхідними для ефективного функціонування політичної системи в умовах продовження гібридної війни, доцільно віднести наступні.

Законом України від 15.04. 2014 р. «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» до державно-управлінського (ширше - суспільно-політичного обігу) введено нормативи «тимчасово окупована територія», «правовий режим тимчасово окупованої території», «захист прав і свобод людини і громадянина, культурної спадщини на тимчасово окупованій території», «незаконні органи, їх посадові та службові особи», «порядок в'їзду осіб на тимчасово окуповану територію та виїзду з неї» та ін. Особливо важливим є законодавче підтвердження наступних нормативів: а) «тимчасово окупована територія України є невід'ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України»; б) «датою початку тимчасової окупації є 20 лютого 2014 року» [111].

На основі Закону України від 18.01.2018 р. «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» держава та суспільство отримали можливість легітимно оперувати нормативами «агресії», «збройної агресії», «окупації», «тимчасово окупованих територій», «грубого порушення принципів та норм міжнародного права як наслідок дій Російської Федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя», «відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій і Луганській областях».

Нормативними конструкціями даного Закону, що визначають особливості функціонування політичної системи України в умовах гібридної війни, слід вважати наступні: «тимчасова окупація Російською Федерацією територій України, … незалежно від її тривалості є незаконною і не створює для Російської Федерації жодних територіальних прав»; «діяльність збройних формувань Російської Федерації та окупаційної адміністрації Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, що суперечить нормам міжнародного права, є незаконною»; «відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права».

Особливо важливим для всіх без винятку елементів політичної системи України є визначення цільових орієнтирів державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях. Такими орієнтирами проголошено: «звільнення тимчасово окупованих територій у Донецькій і Луганській областях та відновлення на цих територіях конституційного ладу»; «захист прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб; забезпечення незалежності, єдності та територіальної цілісності України» [121].

Зміни у функціональній підсистемі політичної системи України є такими ж масштабними, як і в інших підсистемах. Проте їх можливо структурувати на підставі розмежування антитерористичної операції (АТО) та Операції Об'єднаних сил.

Антитерористична операція на сході України (АТО), яка тривала з 14.04.2014 р. до 30.04.2018 р., являла собою комплекс військових та спеціальних організаційно-правових заходів українських силових структур, спрямований на протидію діяльності незаконних російських та проросійських збройних формувань у війні на сході України. Нормативно-правовою підставою для АТО став Указ Президента України від 14.04.2014 р. «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» [128]. Як про це неодноразово заявлялося з боку офіційної влади, формат АТО було обрано через невідкладну потребу провести у 2014 р. вибори президента й парламенту. У разі введення воєнного стану в країні чи окремо взятому регіоні будь-які вибори в Україні, відповідно до чинного на той момент Закону України від 06.04.2000 р. «Про правовий режим воєнного стану» [124], ставали б неможливими.

Специфіка АТО полягала в тому, що її організаційним базисом був Антитерористичний центр при Службі безпеки України. Центр мав координувати дії суб'єктів, які відповідно до чинного законодавства безпосередньо здійснювали боротьбу з тероризмом (Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Управління державної охорони України, Держанвої служби України з питань надзвичайних ситуацій, Державної прикордонної служби України, Міністерства оборони України, Державної пенітенціарної служби України), а також суб'єктів, які залучалися у разі необхідності (Міністерства закордонних справ України, Міністерства транспорту та зв'язку України, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства палива та енергетики України, Міністерства промислової політики України, Служби зовнішньої розвідки України, Державної фіскальної служби України тощо) [17, с. 4]. Проблема координації діяльності різних органів виконавчої влади задишалась доволі гострою протягом усього терміну проведення АТО. Попри певні успіхи державних органів, залучених до АТО (часткове звільнення захоплених сепаратистами територій), головне завдання - звільнення всієї території України від російських військ та формувань найманців - державним органам, об'єднаним довкола Антитерористичного центру, виконати не вдалось.

Перехід до Операції Об'єднаних сил означає зміщення акцентів на користь Об'єднаного штабу Збройних Сил України. Саме армія України, починаючи з 01.05.2018 р., стає основою скоординованих дій державних органів, спрямованих на звільнення тимчасово окупованих територій та відновлення територіальної цілісності України. Повсякденна діяльність Збройних Сил України та інших силових структур на Сході України може розглядатися як підготовчий етап до звільнення. Головна Операція Об'єднаних сил, проведення якої передбачається Законом про деокупацію, розпочнеться лише після відповідного Указу Президента України - Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України [230].

Спрямованість змін у функціональній підсистемі політичної системи в умовах гібридної війни доцільно охарактеризувати і з точки зору здійсненого владою нового редагування національних інтересів України. Національні інтереси цікаві з огляду на те, що їх реалізація (захист, просування, відстоювання) поза сумнівом належить до сфери функціональної активності практично всіх елементів політичної системи й насамперед держави.

Ситуація з нормативно-правовою артикуляцією національних інтересів виглядає наступним чином. Пріоритети національних інтересів України (загальною кількістю 10), закладені в базовий Закон України 2003 р. «Про основи національної безпеки України», звучали надто абстраговано від реалій глобалізованого (конфліктного) світу й навіть розмито. Воєнно-політичні події початку ХХІ ст., пов'язані з гібридизацією воєнно-політичної практики впливових держав, там були відсутні.

Останні законодавчі інновації з питань національної безпеки і оборони будуються не на кількісних, а якісних засадах [117]. Зокрема, до фундаментальних національних інтересів України пропонується віднести: державний суверенітет і терторіальну цілісність, демократичний конституційний лад, недопущення втручання у внутрішні справи України; сталий розвиток національної економіки, громадянського суспільства і держави для забезпечення зростання рівня та якості життя населення; інтеграцію України в європейський політичний, економічний, безпековий, правовий простір, набуття членства в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору, розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами. Бачимо лише три блоки національних інтересів, що є критично важливими для державно-політичної незалежності України.

В той же час цікавою законотворчою інновацією слід вважати можливість конкретизації (розширення переліку) національних інтересів України на сторінках інших документів державного значення, які необхідно затвердити найближчим часом. Йдеться про Стратегію воєнної безпеки України, Стратегію кібербезпеки України, Стратегію громадської безпеки та цивільного захисту України, Стратегію розвитку оборонно-промислового комплексу України, а також Стратегічного оборонного бюлетеня України. Раніше подібних документів (крім останнього) не існувало, що ставило державу перед необхідністю «втискування» в окремі документи безпекової і оборонної спрямованості широкого переліку нагальних питань.

Цілком природно, що питання, які стосуються функціонального призначення не лише безпекових та оборонних структур, а й політичної системи України в цілому на сторінках даних документів отримають нове звучання [220].

Сутність змін в комунікативній підсистемі політичної системи України полягає в радикальному переформатуванні міжінституційних взаємин державних органів, прямо чи опосередковано задіяних у вирішенні завдань гібридної оборони. Насамперед слід вказати на значне посилення на початку 2014 р. політичної ролі інституту Президента України та очолюваної ним Ради національної безпеки і оборони України. Відлік нового етапу діяльності РНБО України, на наш погляд, слід розпочати з 01.03.2014 р., коли було підписано Указ Президента України від 02.03.2014 р. № 189 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 1 березня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України» [127]. В Указі, враховуючи стрімке насичення території АР Крим російськими військовослужбовцями (активного розгортання з боку РФ силової фази анексії півострова), пропонувалося створити Оперативний штаб з питань реагування на ситуацію в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі на чолі з Секретарем РНБО України. До Оперативного штабу пропонувалося включити представників Кабінету Міністрів України, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, інших центральних органів виконавчої влади, Служби безпеки України, Генерального штабу Збройних Сил України, а також Генеральної прокуратури України (за згодою), Ради міністрів Автономної Республіки Крим та Севастопольської міської державної адміністраці. Проте ця пропозиція виявилась нереалізованою. Давалася взнаки відсутність ряду державних керівників (включно з главою держави). Крім того, діяльність державних структур на території АР Крим на той момент вже була паралізованою.

Іншими надзвичайно важливими рішеннями, прийнятими на засіданнях РНБО України та введеними в дію Указами Президента (критичними для збереження державно-політичної незалежності України, недопущення подальших територіальних втрат та організації протидії гібридній війні, нав'язаній РФ), стали наступні [160]:

23.03.2014 р. (тут і далі вказується дата підписання відповідних Указів Президента України, підготовлених на виконання рішень РНБО України): про передислокацію військових частин (підрозділів), установ та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань і правоохоронних органів України з тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя в інші регіони України;

12.04.2014 р.: про Інформаційно-аналітичний центр РНБО України;

13.04.2014 р.: про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України;

01.05.2014 р.: про стан забезпечення енергетичної безпеки у зв'язку з ситуацією щодо постачання природного газу в Україну; про заходи щодо вдосконалення формування та реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки України;

05.05.2014 р.: про заходи щодо зміцнення національної безпеки України у воєнній сфері;

06.05.2014 р.: про часткову мобілізацію;

07.05.2014 р.: про деякі заходи щодо захисту майнових прав та інтересів держави Україна у зв'язку із тимчасовою окупацією території України;

13.05.2014 р.: про заходи щодо підвищення ефективності планування в секторі безпеки і оборони;

03.06.2014 р.: про вивчення питання введення воєнного стану в окремих місцевостях України;

20.06.2014 р.: про План Президента України з мирного врегулювання ситуації у східних регіонах України;

27.08.2014 р.: про заходи щодо удосконалення державної військово-технічної політики;

24.09.2014 р.: про невідкладні заходи щодо захисту України та зміцнення її обороноздатності;

07.10.2014 р.: про Комітет з питань розвідки при Президентові України;

14.11.2014 р.: про невідкладні заходи щодо стабілізації соціально-економічної ситуації в Донецькій та Луганській областях; про стан забезпечення енергетичної безпеки держави та невідкладні заходи щодо сталого проведення опалювального сезону 2014/15 року; про невідкладні заходи із забезпечення державної безпеки;

20.12.2014 р.: про ресурсне забезпечення сектору безпеки і оборони України у 2015 році; про деякі оборонно-мобілізаційні питання;

14.02.2015 р.: про надзвичайні заходи протидії російській загрозі та проявам тероризму, підтримуваним Російською Федерацією;

28.02.2015 р.: про створення та забезпечення діяльності Головного ситуаційного центру України;

02.03.2015 р.: про звернення до Організації Об'єднаних Націй та Європейського Союзу стосовно розгортання на території України міжнародної операції з підтримання миру та безпеки;

12.03.2015 р.: про заходи щодо створення належної матеріально-технічної бази для лікування, реабілітації та оздоровлення військовослужбовців та інших осіб, які брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, а також учасників бойових дій та інвалідів війни; про додаткові заходи щодо зміцнення національної безпеки України;

06.03.2015 р.: Про План проведення багатонаціональних навчань за участю підрозділів Збройних Сил України на території України та їх участі у багатонаціональних навчаннях поза межами України на 2015 рік і про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України у 2015 році для участі у багатонаціональних навчаннях;

18.03.2015 р.: про додаткові заходи щодо мирного врегулювання, нормалізації ситуації та зміцнення безпеки в окремих районах Донецької та Луганської областей;

27.03.2015 р.: про планування і формування державного оборонного замовлення;

30.03.2015 р.: про стан подолання негативних наслідків, спричинених втратою матеріальних носіїв секретної інформації на тимчасово окупованій території України, в районі проведення антитерористичної операції в Донецькій та Луганській областях;

26.03.2015 р.: про Стратегію національної безпеки України; про призначення керівників військово-цивільних адміністрацій; про стан виконання рішень Ради національної безпеки і оборони України та додаткові заходи щодо забезпечення обороноздатності держави;

12.06.2015 р.: про Міжвідомчу комісію з питань оборонно-промислового комплексу;

16.06.2015 р.: про заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю в Україні;

13.08.2015 р.: про невідкладні заходи щодо нейтралізації загроз державній безпеці;

26.08.2015 р.: про стан реалізації заходів щодо захисту майнових прав та інтересів держави Україна у зв'язку із тимчасовою окупацією частини території України;

28.08.2015 р.: про військово-технічне співробітництво України з окремими державами;

24.09.2015 р.: про нову редакцію Воєнної доктрини України;

01.12.2015 р.: про забезпечення видовою інформацією державних органів; про пропозиції до проекту Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» по статтях, пов'язаних із забезпеченням національної безпеки і оборони України;

05.02.2016 р.: про військово-адміністративний поділ території України; про основні показники державного оборонного замовлення на 2016 рік;

14.03.2016 р.: про Концепцію розвитку сектору безпеки і оборони України;

15.03.2016 р.: про Стратегію кібербезпеки України;

06.06.2016 р.: про Стратегічний оборонний бюлетень України;

07.06.2016 р.: про Національний координаційний центр кібербезпеки;

15.06.2016 р.: про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 20 травня 2016 року «Про виконання резолюції Ради Безпеки Організації Об'єднаних Націй від 20 липня 2015 року № 2231 щодо Спільного всеосяжного плану дій в частині секторальних санкцій»;

02.08.2016 р.: про заходи з розвитку оборонно-промислового комплексу України;

16.09.2016 р.: про пропозиції до проекту Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» по статтях, пов'язаних із забезпеченням національної безпеки і оборони України;

29.09.2016 р.: про невідкладні заходи щодо фінансування потреб національної безпеки і оборони України у 2016 році;

18.12.2016 р.: про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки України в економічній сфері та захисту інтересів вкладників;

16.01.2017 р.: про удосконалення заходів забезпечення захисту об'єктів критичної інфраструктури;

13.02.2017 р.: про основні показники державного оборонного замовлення на 2017 рік та 2018, 2019 роки; про загрози кібербезпеці держави та невідкладні заходи з їх нейтралізації;

16.02.2017 р.: про невідкладні заходи з нейтралізації загроз енергетичній безпеці України та посилення захисту критичної інфраструктури;

25.02.2017 р.: про Доктрину інформаційної безпеки України;

15.03.2017 р.: про невідкладні додаткові заходи із протидії гібридним загрозам національній безпеці України;;

22.03.2017 р.: про Державну програму розвитку Збройних Сил України на період до 2020 року;

11.07.2017 р.: про невідкладні заходи щодо фінансування потреб національної безпеки і оборони України у 2017 році;

30.08.2014 р.: про посилення контролю за в'їздом в Україну, виїздом з України іноземців та осіб без громадянства, додержанням ними правил перебування на території України;

15.09.2017 р.: про пропозиції до проекту Закону України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» по статтях, пов'язаних із забезпеченням національної безпеки і оборони України;

25.09.2017 р.: про Концепцію реформування та подальшого розвитку системи управління державою в умовах надзвичайного стану і в особливий період;

06.10.2017 р.: про Концепцію забезпечення контррозвідувального режиму в Україні;

10.10.2017 р.: про Ставку Верховного Головнокомандувача;

29.01.2018 р.: про основні показники державного оборонного замовлення на 2018 рік та 2019, 2020 роки;

05.02.2018 р.: про проект Закону України «Про національну безпеку України»;

09.02.2018 р.: про додаткові заходи щодо протидії інформаційній агресії Російської Федерації;

17.03.2018 р.: про невідкладні заходи з нейтралізації загроз національній безпеці у сфері міграційної політики;

30.04.2018 р.: про широкомасштабну антитерористичну операцію в Донецькій та Луганській областях;

19.05.2018 р.: про припинення дії для України окремих міжнародних договорів, укладених у рамках Співдружності Незалежних Держав;

13.06.2018 р.: про невідкладні заходи щодо забезпечення проведення випробувань озброєння та військової техніки в Україні;

26.06.2018 р.: про вдосконалення державної політики щодо забезпечення Збройних Сил України та інших військових формувань оборонною продукцією іноземного виробництва, а також сприяння розвитку співробітництва оборонних підприємств України з іноземними партнерами.

Крім того, 16.09.2015 р., 18.09.2015 р., 29.03.2016 р., 27.05.2016 р., 17.10.2016 р., 15.03.2017 р., 28.04.2017 р., 06.03.2018 р., 17.03.2018 р., 14.05.2018 р., 22.06.2018 р. були оприлюднені рішення про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій). Всього маємо 11 Указів Президента України, якими введені в дію санкційні рішення.

Узагальнена статистика з цього приводу виглядає наступним чином. У 2014 р. на засіданнях РНБО України (про що повідомляється у відкритих джерелах) було розглянуто 18 питань, що стосуються різних аспектів протидії гібридній війні проти України; у 2015 р. - 19 питань; у 2016 р. - 14 питань; у 2017 р. - 15 питань; у 2018 р. - більше 8 питань. Найбільш інтенсивними виявились перший та другий роки українсько-російської міждержавної боротьби у форматі гібридної війни. Саме тоді були прийняті ключові рішення, що визначили і спосіб конкретних військових дій на Сході України, і спрямованість безпекових та оборонних трансформацій політичної системи суспільства (держави) на перспективу [231].

Разом з тим, вважаємо доречним наступне припущення. Публічна сторона діяльності РНБО України, на основі якої будувалися наведені вище кількісні викладки, з високою вірогідністю має продовження у вигляді непублічних рішень. Це дозволяє стверджувати про існування ширшого спектру діяльності даного конституційного органу та, відповідно, більшого масиву ухвалених документів. Крім того, слід вказати й на постійне оновлення складу РНБО України (персональний склад Ради постійно змінювався залежно від воєнно-політичних завдань та кадрових можливостей України), що не враховано у наведеній вище статистиці, проте додатково засвідчує динамічний характер роботи даного конституційного органу.

У якісному плані слід відмітити наступне. На засіданнях РНБО України приймалися рішення, що стосуються не лише елементів сектору безпеки і оборони, а й інших інститутів політичної системи, які в даний момент є необхідними задля системної протидії агресору. Іншими словами, в інституційному вимірі РНБО України на чолі з Президентом України, не претендуючи на повноваження інших органів та не порушуючи балансу влади, стала однією з головних ланок політичної системи України.

РНБО України стимулювала зміни не лише в інституційній, а й нормативній, функціональній та комунікативній підсистемах політичної системи. Безпекові та оборонні питання стали невід'ємною складовою їхньої роботи. При цьому привертає увагу тематична узгодженість діяльності, продукування нормативів, виконання функцій та забезпечення комунікацій різномасштабними та різнорівневими політичними структурами, заслугою чого слід вважати вплив з боку РНБО України та її керівництва.

При вирішенні завдань гібридної війни РНБО України активно взаємодіє не лише з державою, а й структурами громадянського суспільства. Свідченням цього є поширення безпекової (оборонної) проблематики серед більшості суспільних верств та структур громадянського суспільства, врахування Радою нестандартних форм і способів захисту національних інтересів України, продемонстрованих добровольчими батальйонами, волонтерськими організаціями, мас-медійними центрами в умовах недостатності (а то й слабкості) державної протидії на загрози й небезпеки гібридної війни.

Діяльність РНБО України відбиває практично увесь спектр загроз і небезпек, що постали перед Україною в сучасних уреаліях. Виходячи з цього, Рада працює не у статичному форматі мирного часу. Алгоритм її функціонування в умовах гібридної війни, не підлягаючи лінійному плануванню на кшталт «намічено - виконано», є високодинамічним й таким, що за певних обставин потребує державно-управлінської імпровізації.

Зміни у духовно-культурній підсистемі політичної системи України є так само значними. Їх сутністю є активізація діяльності мас-медійних, культурно-мистецьких, освітніх установ, формування ними героїко-патріотичних, визвольних, переможних складників суспільної свідомості, здатних забезпечити духовне піднесення нації з метою перемоги у війні. Насамперед вони стосуються позитивного сприйняття суспільною свідомістю євроінтеграційних та євроатлантичних прагнень України, а також формування патріотичних оцінок, позицій, переконань на основі інтеграції історичного минулого та сьогодення. В.Смолянюк з цього приводу узагальнює, що «в умовах ескалації зовнішніх небезпек Україна отримала шанс на радикальне осучаснення вітчизняної версії патріотизму, наповнення його принципово новим змістом. Йдеться про формування нової української нації, каталізатором чого стала розпочата у 2014 р. російсько-українська війна, та генерування нею інноваційної моделі патріотизму, невідомої раніше. До патріотичного сприйняття княжих, козацьких чи національно-визвольних часів додається нова складова - сучасний патріотизм, взірці якого продемонстровані Небесною сотнею, Збройними Силами та іншими силовими формуваннями, волонтерськими організаціями, мас-медійними структурами, політичними об'єднаннями, громадянським суспільством, окремими яскравими особистостями, що на собі відчули важкість російського ув'язнення чи сепаратистського полону» [171, с. 91].