Трансформація політичної системи суспільства в умовах гібридної війни

3.2 Політична система незалежної України: вади і ризики

Підвищену увагу вітчизняних науковців, освітян, політиків до проблематики політичної системи лаконічно й досить точно пояснює Ф.Рудич: в Україні, як і в інших пострадянських республіках, «перехід від авторитарно-тоталітарної системи суспільного устрою до демократичного суспільства і правової держави розпочався зі становлення нової політичної системи» [154, с. 45]. Іншими словами, політичний проект «незалежна Україна» з самого початку базувався на необхідності розбудови сучасної політичної системи, яка, маючи демократичну природу формування та функціонування, повинна була слугувати своєрідним каркасом інших владно позначених стратегій, спрямованих на утвердження власної державності. При цьому попередня політична система (УРСР), побудована на абсолютній залежності від політичної волі союзного центру, однопартійному диктаті, державному регулюванні економіки, домінуванні комуністичної ідеології, масштабному утисненні прав і свобод людини тощо, більшістю політичних сил не розглядалася у якості «будівельного матеріалу» для нової держави.

Ф.Рудич деталізує, що найбільш важливим кроком в напрямі створення вітчизняного різновиду політичної системи стало прийняття Конституції України, що закріпила принципові моменти формування та використання влади, а також владно-суспільної взаємодії з широкого кола політичних питань. Так, Україна була проголошена парламентсько-президентською республікою; єдиним органом законодавчої влади в Україні стала Верховна Рада України; главою держави з правом виступати від її імені став Президент України; вищим органом у системі органів виконавчої влади визнано Кабінет Міністрів України; новим соціальним інститутом для України стало місцеве самоврядування; було сформовано систему судової влади та систему правосуддя; політичні партії визнано винятково важливими суб'єктами формування владних структур та забезпечення їх комунікацій з громадянським суспільством тощо [154, с. 45-51].

В.Горбатенко додає, що перші роки державно-політичної незалежності України відбувалося переважно атрибутивне оформлення інституціональної структури з низькими функціональними можливостями внаслідок незавершеності розподілу повноважень між гілками влади. Політична система, що постала у 90-х роках, відноситься до перехідного типу. Їй були властиві надмірна політизація мас, незавершеність процесу становлення демократичних інститутів на тлі існування залишків тоталітаризму й рецидивів адміністративно-командної системи, гостра міжпартійна боротьба, посилення націоналізму як політичної ідеології та практики. Це супроводжувалося стрімким зниженням рівня життя населення, руйнуванням усталених цінностей, зростанням корупції та злочинності [35, с. 124-141].

О.Стойко цілком справедливо доповнює, що перехідні суспільства, до яких належить українське, «лише перейняли деякі зовнішні атрибути демократії (вибори, формально демократичну конституцію та багатопартійну систему), уникаючи реалізації на практиці таких її принципів як верховенство закону, поділ влади тощо. Ці відхилення від очікувань класифікувалися як «неліберальні демократії» або як «демократії зі зламаним хребтом», а їх вивчення започаткувало у політологічний літературі новий напрям, пов'язаний із «якістю демократії» та державного управління нових держав» [174, с. 85].

Схожі узагальнення формулює В.Смолянюк. На його погляд, «політична система України, яка стихійно склалася в результаті стрімких і масштабних перетворень, являє собою суміш парламентської республіки і президентського правління, на які все ще накладаються окремі радянські риси. Окремі фрагменти політичної системи «працюють» один проти одного, серйозно послаблюючи потенціал українського суспільства. Спостерігається перманентна боротьба гілок влади за повноваження, оскільки Конституція їх фіксує нечітко й навіть перехрещує. Ті ж проблеми існують стосовно функцій глави держави і керівника уряду» [170, с. 37-38].

Таким собі державно-організаційним парадоксом (у контексті визначення специфіки вітчизняного різновиду політичної системи) виглядає паралельне існування в сучасній Україні правових норм, що регламентують вибори, призначення, рамкові межі діяльності легітимних владних суб'єктів та неформальних, нелегітимних політичних сил, можливості яких не поступаються конституційно визначеним повноваженням. Ю.Мацієвський, оцінюючи політичну систему України крізь призму запропонованих нею політичних режимів, вказує на обставину, що відсутня (мінімізована) у політичних системах зрілої демократії. Йдеться про соціально-політичну поведінку українських еліт. Останні, починаючи з 1991 р., широко використовують неформальні інститути - від «картельного пакту» на початку незалежності України до «постійного і систематичного порушення принципу верховенства права, що врешті призвело до утвердження неефективної інституційної рівноваги».

Остання виявилась «інституційною пасткою» на шляху становлення ефективної державності. Клієнтелізм, непотизм і неформальні угоди, поряд з корупцією, становлять своєрідний операційний код політичної культури українських еліт. Ці інститути почали формуватися при Л.Кравчуку, зміцніли при Л.Кучмі, «вижили» при В.Ющенку та набули ще більшої сили за В.Януковича. Їхня живучість не послабла навіть після відомих революційний подій 2013-2014 рр., що призвели до втечі четвертого президента в Росію. Це виглядає дивним, але неформальні інститути є важливим (можливо, головним) чинником, що одночасно і заважає Україні розвиватися у напрямі ліберальної демократії, і сповзати до авторитаризму [84, с. 24].

Ю.Сабанадзе, маючи на увазі масштабні соціальні перетворення в незалежній Україні, вказує на наступні різновиди неформальних інститутів (кланів), що створили механізми не лише активного впливу на соціально-політичину реальність, а й самовідтворення: а) «симбіотичні» та б) «паразитичні» з вертикальною структурою, в) «захисні» та г) «агресивні» з горизонтальною структурою, а також д) «випадкові». Найбільш впливові з них володіють щонайменше трьома видами ресурсів - економічними, адміністративно-політичними, силовими. Між цими видами ресурсів відбуваються постійні операції з їх взаємної конвертації [157, с. 67-70]. Отже, державне будівництво в окремих ситуаціях перехідного періоду може бути додатково пояснене як «кланове будівництво», а політична система - як «кланова система».

М.Розумний, описуючи кризу політичної системи України 2004-2010 рр., підсумком якої стала перемога на президентських виборах 2010 р. В.Януковича, альтернативно визначає, що «політичний процес в Україні став заручником інтриг кількох олігархічних угруповань. Ці групи розуміли, що залишитися при владі можна в один-єдиний спосіб: заплутати всіх, зіштовхнути і розколоти структуровані політичні сили, створити ситуацію правового хаосу і розгубленості виборців. А на цьому тлі - закріпити своє панування випробуваними механізмами «антикризового менеджменту», в класичному сценарії якого створення кризи є таким само важливим елементом політичної гри, як і перехоплення ініціативи щодо її розв'язання» [149, с. 103]. На наш погляд, подібні міркування стосуються й наступних років, оскільки олігархічна структуризація української економіки й політики не подолана навіть після Революції Гідності.

Фахівці Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД) виділяють прямий зв'язок між вадами політичної системи України та низькою дієздатністю системи забезпечення національної безпеки, якою вона постала у 90-х та «нульових» роках [161, с. 206].

Констатація причини цього (точка зору НІСД): «…Соціально-економічну кризу 1990-х років супроводжував правовий вакуум, який заповнили принцип права сильного, нехтування колективними обов'язками заради особистої вигоди, релятивація і фальсифікація волі більшості, розмивання меж між дозволеним і забороненим в усіх сферах життя. Внаслідок цього державна влада, її інститути використовувалися не для узгодження інтересів, а для вибудовування ієрархії та зайняття якнайвищих щаблів».

Констатація наслідку (точка зору НІСД): «За таких умов поняття національної безпеки могло привернути увагу як важливий складник загальнонаціонального порядку денного тільки в разі зовнішньої загрози. Та оскільки їх начебто не було, органи, покликані захищати національну безпеку, мали або деградувати й перетворитися на формальні бюрократичні структури, або зберегти свій професійний профіль шляхом пристосування до ситуативних потреб тих, хто тимчасово опинився у статусі переможця».

Як вважає дисертант, відбулося не лише перше (часткова деградація) й друге (часткове пристосування), а й третє - державна зрада (призначення на посади членів Ради національної безпеки і оборони громадян РФ).

Низьку ефективність вітчизняної політичної системи можна аргументувати на прикладі активних інформаційних (інформаційно-психологічних) впливів на українське суспільство з боку РФ, які з позицій сьогодення не можуть бути кваліфіковані інакше, ніж підготовча фаза на шляху розв'язання гібридної війни проти України. Особливо значним негативом (з позицій сьогодення) слід визнати те, що Україна практично не протидіяли російським діям або ж протидіяла тактичо й фрагментарно, не помічаючи стратегічної загрози інформаційного характеру. Зокрема, Р.Шутов виділяє наступні методи інформаційно-психологічного впливу Росії на Україну у період до 2013 р., які у подальшому втілились у реальні акції антиукраїнської спрямованості за участю не лише російських провокаторів,а й українських громадян, що підтримали політичний режим сусідньої держави та поділяли його погляди стосовно проросійського майбутнього України [200, с. 115-136]:

1. Активне мас-медійне іміджмейкерство керівників Російської держави та окремих державних посадовців РФ, надання їм гіпертрофованих рис «видатних державників», «національних лідерів», «рішучих борців за майбутнє своєї країни» тощо. На цій основі вдалось досягти новітнього різновиду «культу особистості» російського лідера, який, опинившись поза полем критики з боку громадян власної держави, активно експортувався в пострадянські республіки.

2. Цілеспрямована інформаційна діяльність Посольства Російської Федерації в Україні та представництв російських урядових відомств в Україні, що виконували чітко сформульоване завдання витіснення українського мас-медійного контенту його російським аналогом. Вплив на інформаційний простір України Посольство здійснювало насамперед методами Public Relations: проводилися брифінги та прес-конференції, поширювалися прес-релізи, Посол постійно виступав з інтерв'ю та коментарями для українських ЗМІ. Посольство мало веб-сайт, на якому було розміщено всю необхідну інформацію про роботу посольства, тематичні матеріали щодо стану україно-російських відносин, російської мови та культури, проблем та можливостей росіян в Україні, а також офіційні документи, промови та звернення Посла; через сторінки сайту поширювалась інформація про заходи, присвячені ствердженню позицій російської мови та популяризації відповідних поглядів серед широких верств населення.

3. Використання можливостей Чорноморського флоту Російської Федерації, дислокованого не лише в Криму, а й інших причорноморських населених пунктах. Не будучи каналом прямого поширення соціально-політичної інформації, флот відіграв потужну символічну роль, яка підтримувала критичну масу громадян з російською національною та державною ідентифікацією, цементувала в масовій свідомості українців та росіян міфи щодо «Севастополя - міста російської слави», «історичної помилки М.Хрущова» (щодо включення в 1953 р. Кримського півострова до складу УРСР), «несправедливості перебування російських територій під владою інших держав» тощо. Крім того, флот виконував функцію постійного поповнення кримської громади проросійськи налаштованими пенсіонерами, критицизм яких стосовно і Української держави, і українства як політичної нації був особливо виразним.

4. Підтримка проросійських громадських організацій. Свого часу Федеральне агентство у справах СНД, співвітчизників, що проживають за кордоном, а також міжнародного гуманітарного співробітництва започаткувало програму «Російська мова» (2003 р.) та Програму підтримки співвітчизників за кордоном (2006 р.). У межах цих програм фінансувались проекти і заходи в інших державах (у тому числі в Україні) з метою поширення російської культури та російської мови. Питання захисту прав співвітчизників та збереження етнокультурного простору перебували в центрі уваги МЗС РФ, російських посольств та генконсульств, Міністерства освіти і науки РФ, Міністерства культури РФ,а також специфічних державних та громадських організацій (Росзакордонцентру, фонду «Русский мир» та ін.).

5. Використання проросійськи налаштованих громадських організацій та політичних партій України. Українськими організаціями, що фінансувались з боку РФ та активно виконували функції агентів інформаційно-психологічного впливу Росії на Україну, до 2014 р. були: Українська Академія русистики, Російська громада Криму (Русская община Крыма, РОК), «Євразійський союз молоді», Народний фронт «Севастополь - Крим - Росія», Національний фронт «Севастополь - Крим - Росія», «Русский блок». Антиукраїнські гасла та заклики возз'єднання України з Росією активно використовувала Комуністична партія України на чолі з П.Симоненком та Прогресивна Соціалістична Партія України, очолювана Н.Вітренко. Обидві політичні сили мали парламентське представництво (КПУ - у 1991-2014 рр., ПСПУ - у 1998-2002 рр.), що дозволяє стверджувати про їх інституційне входження до політичної системи суверенної України, проти якої вони й діяли. Слід додати, що ідеологію «об'єднання слов'янських народів» поширювали деякі козацькі організації України.

6. Наповнення політичним змістом діяльності Російської Православної Церкви (РПЦ). З оформленням ідеології «русского мира» та ствердженням Православної Церкви як одного з фундаментальних каменів нової російської ідентичності перед РПЦ постали задачі геополітичного характеру. Згідно з теоретиками «русского мира», саме ця церква повинна стати об'єднуючим стрижнем для всього слов'янства. У даному контексті Україна розглядалась і розглядається як «канонічна територія РПЦ», відносно якої помісний статус окремої української церкви є неприпустимим.

Ю.Фігурний посилює цю думку до наступного вигляду. Якщо Церква у найближчих наших сусідів - Польщі, Угорщині, Словаччині, Румунії та ін. - є виразником і гарантом їх державності, суверенності, унітарності й ідентичності, то в Україні все навпаки. Одна з провідних конфесій - Українська Православна Церква Московського Патріархату (УПЦ МП), попри свою удавану національну незалежність, є структурною і підлеглою частиною (підрозділом) РПЦ… Де-юре українська, а де-факто проросійська УПЦ МП є, по суті, п'ятою колоною РФ й агентом впливу та провідником агресивно-неоімперіалістичного «русского міра» в Україні. «Такий церковний плюралізм в умовах неоголошеної, але реальної російсько-української війни створює додаткові загрози та роз'єднує Україну й українців замість того, щоб об'єднати і згуртувати всі патріотичні сили задля відновлення державної цілісності нашої Батьківщини та повернення миру, спокою, злагоди і порозуміння на український терен… Нинішні очільники УПЦ МП фарисействують про власний патріотизм, боротьбу за мир в Україні, закликають до припинення війни, а насправді своїми реальними вчинками сприяють поразці та дезінтеграції Української держави [193, с. 433, 439].

7. Присутність відкрито вираженої антиукраїнської складової у діяльності російських та підконтрольних Росії ЗМІ. За даними Української Гельсінської Спілки, практично всі телеканали України станом на 2012 р. мали або російських власників, або українських, чиї бізнес-інтереси реалізовувались в РФ. Зокрема, російський канал ОРТ був одним з власників телеканалів групи «Інтер», а також пов'язаного з російським бізнесом телеканалу «1+1». Російських власників мав ряд рейтингових FM-радіостанцій («Русское радио», «Радио Шансон», «ХИТ-FM»). Українці безперешкодно читали газети «Комменсантъ», «Комсомольская правда», «Аргументы и факты», дивились російські телепередачі. Дієвим каналом поширення російської інформації серед українських ЗМІ були Интерфакс, РИА-Новости, інші мас-медійні платформи. У такий спосіб забезпечувались стабільна присутність Росії в українському інформаційному полі, а також формування російськими суб'єктами тематичного дискурсу та порядку денного українських ЗМІ.

8. Здійснення широкого (при цьому непідконтрольного з боку Української держави) імпорту російської книго-, кінопродукції та продукції масової культури, наслідки якого не подолані навіть зараз.

Р.Шутов формулює наступний висновок, який отримав повне підтвердження у 2014 р. (після анексії Криму, розгортання російських окупаційних військ на Донбасі та початку бойових дій проти України): з боку РФ на Україну впродовж більшого терміну її державно-політичної незалежності здійснювався системний цілеспрямований інформаційно-психологічний вплив, який був спрямований на поширення та популяризацію російської мови та російської національної ідентичності, ескалацію міжнаціональних протиріч, дискредитацію Української держави та української історії в очах українських громадян. Особливо інтенсивним цей вплив був у східних, південних регіонах, Севастополі й Криму. При цьому активно використовувалось широке коло інструментів: від створення внутрішньої системи агентів (громадських організацій, ЗМІ, політичних партій) до насичення українського інформаційного простору російським ідеологічним продуктом. Стратегічною метою цих дій було збереження контролю за політичними процесами в Україні, повернення України в статус сателіта Росії, придушення національних рухів та знищення національної самосвідомості, культурна та національна деградація українського народу [200, с. 136].

Небезпеку подібних духовних «вкидів» в інформаційне поле України пояснює О.Пучков: «Інформаційно-психологічні впливи на індивідуальну свідомість можуть призвести до двох видів взаємозалежних змін. По-перше, це зміни психіки, психічного здоров'я людини Оскільки у разі інформаційних і психологічних впливів важко говорити про межі норм і патологій, то показником змін можуть бути втрата адекватності відображення у свідомості і своєму ставленні до об'єктивної дійсності. По-друге, це зрушення у цінностях, життєвій позиції, світоглядних орієнтирах особистості. Такі зміни можуть спричинити антисоціальні вчинки і становлять небезпеку вже для всього суспільства і держави, особливо якщо подібні негативні зрушення відбуваються у лідерів впливу» [146, c. 243].

П.Демчук духовний тиск на Україну з боку РФ визначає як «інформаційну агресію» та вказує на її наступні напрями. По-перше, брутальна фальсифікація історії українського та російського народів як самостійних і самодостатніх суб'єктів історичного розвитку. В основі даного твердження - широко розповсюджений міф про Київську Русь як «колиску трьох братніх народів - російського, українського, білоруського», з яких російський є «старшим», а відтак має моральне право керувати іншими народами та спрямовувати їх життєдіяльність. По-друге, активно поширюються погляди стосовно історичної неналежності Україні її окремих територій, особливо на Сході та Півдні (В.Путін: «Ці території Росія подарувала»). У такий спосіб підтримуються й активізуються сепаратистські сили всередині України, а також експансіоністські настрої всередині самої Росії. По-третє, особливо гострій критиці піддається європейський та євроатлантичний курс України. Його успішне завершення означало б кінцеве (цивілізаційне) розмежування України та Росії, що сучасним російським керівництвом оцінюється виключно негативно для РФ та її майбутнього. По-четверте, відбувається політизація будь-якої проблеми українсько-російських міждержавних взаємин - енергетичної, торговельної, гуманітарної та ін. З часів Помаранчевої революції поширюється теза, що «з такою вороже налаштованою Україною Росія не підписувала договорів» та «перед такою українською владою Росія не повинна мати зобов'язань» [42, с. 298-301].

Вістрям духовного тиску на Україну обґрунтовано вважаються заперечення національної ідентичності українства, дискредитація явищ, подій, процесів, феноменів, персоналій, які її конституюють. Базовими постулатами, на які опиралась російська пропаганда, були (і сьогодні залишаються) наступні [161, с. 253]:

з давніх часів і до сьогодні існує один російський народ, складовою якого є українці. Вони розглядаються або як субетнос російського народу (під назвою «малороси»), або як просто росіяни, які в процесі історичного розвитку набули певних етнографічних відмінностей і яким штучно нав'язали не властиву їм назву;

виникнення феномена «український народ» стало можливим через тимчасову відокремленість Південно-Західної Русі та її входження до складу ворожих Росії держав (імперій), які намагалися зробити цю відокремленість остаточною і незворотною. Про це, зокрема, свідчить церковна унія 1596 р. Після «возз'єднання» України з Росією у ХVІІ ст. західні імперії, що володіли частиною України, прищеплювали «малоросам» штучну українську самосвідомість, виробляючи штучну українську мову (досить згадати анекдотичний вислів «українську мову розробив австро-угорський генштаб») та інспіруючи український сепаратизм;

після жовтневого перевороту 1917 р. та створення у 1922 р. СРСР антиросійська комуністична влада запровадила політику «українізації» (проти чого раніше рішуче виступало російське самодержавство). Як наслідок, мільйони росіян-«малоросів» були примусово перетворені на «українців»;

як і все штучне, українство повинне зникнути, українці - повернутися до природного стану «російських людей». І «святий» обов'язок Росії - «допомогти» їм у цьому.

Дисертант вважає за необхідне узагальнити наведену вище інформацію наступним чином: заходи, визначені у пунктах 1-8, у широкому сенсі являють собою заздалегідь продуманий та державно забезпечений алгоритм інформаційно-психологічного (спеціального інформаційного) впливу РФ на Україну з метою підпорядкування останньої правлячим російським силам з перспективою суттєвого послаблення української політичної системи (надання українській державності гротескних форм) з метою реалізації власних цілей, максимально використовуючи при цьому ресурси України.

Показово, що науковий загал України (зокрема вчені-політологи) попереджали про небезпеку інформаційних (інформаційно-психологічних) впливів на українське суспільство з боку РФ та інших держав. Про це свідчать дисертаційні роботи Л.Збрицької [50], Л. Зубрицької [51], М.Кравчука [61], О.Локаш [75], В.Петренко [97], О.Шерман [198], О.Юр'євої [201], Д.Яковлева [204], Н.Яковлєвої [205] та ін. дослідження, що висвітлюють проблематику політичної пропаганди, політичного маніпулювання, діяльності ЗМІ у формуванні політичних стереотипів. Разом з тим, ці та інші роботи на зазначені теми зайвий раз переконали у значному неспівпаданні позицій науковців та політиків з принципових питань розвитку політичної системи. Зокрема, евристичний потенціал цих праць у політичній практиці було використано мінімально.

Заради об'єктивності вважаємо за необхідне пригадати Доктрину інформаційної безпеки України від 08.07.2009 р. [110]. Документ можна розглядати як спробу України протистояти інформаційним впливам з боку РФ, амплітуда яких все більше наростала. Зокрема, документ констатував, що «за умов глобальної інтеграції та жорсткої міжнародної конкуренції головною ареною зіткнень і боротьби різновекторних національних інтересів держав стає інформаційний простір. Сучасні інформаційні технології дають змогу державам реалізувати власні інтереси без застосування воєнної сили, послабити або завдати значної шкоди безпеці конкурентної держави, яка не має дієвої системи захисту від негативних інформаційних впливів». Крім того, звучали конче потрібні терміни «інформаційна безпека», «інформаційний суверенітет» та ін. Разом з тим застереження щодо інформаційного впливу Росії у прямій формі на сторінках Доктрини названі не були. Як підсумок, Документ не зміг вплинути на політичну систему України з питань більш ефективного протистояння російській інформаційній навалі, а в 2014 р. взагалі втратив чинність.

При цьому, розглядаючи інформаційну складову гібридної війни, слід зважати й на таке. Україна і світ мають справу з «феноменом Путіна», який радикально відрізняється від феноменів радянських керівників, жоден з яких не виступив проти існування УРСР (навіть стверджується про цілеспрямоване територіальне зростання радянської України у 1939-1945 та 1954 роках за керівництва відповідно Й.Сталіна та М.Хрущова). Зараз ситуація радикально змінилась. Оскільки Україна стала для В.Путіна простором одного з вирішальних у його політичній долі протиборств - цей політик за нагоди не зупиниться на силовому знищенні Української держави. Загальновідомо про наміри В.Путіна щодо дроблення України на локальні фрагменти (як мінімум, Крим - Новоросію - Галичину) з віднесенням людських жертв до «несуттєвих факторів» реставрації російської великодержавності. Хоча це більше відноситься до сфери психології, узагальнено зазначимо, що чинний глава сусідньої держави є переконаним українофобом, а його особиста антиукраїнська позиція виявилась імплантованою у воєнно-політичну свідомість російського населення. Не враховувати цього означає програти в інформаційній (ширше - гібридній) війні [221].

Вкажемо й на інший критично важливий недолік вітчизняної політичної системи, демонстрований нею до березня 2014 р. - моменту російського вторгнення в Україну та реалізації російськими силовими структурами анексійних й окупаційних завдань. Йдеться про цілеспрямоване руйнування безпекового і оборонного потенціалу України за практичної бездіяльності більшості інститутів політичної системи, свідченням чого було зниження рівня військової могутності та обороноздатності держави. Це робилося за мовчазного споглядання вищих державних керівників та попри протест патріотично налаштованих політичних сил, не представлених у владі.

Досить ґрунтовно даний напрям воєнно-політичного, воєнно-економічного та власне воєнного регресу України дослідили В.Білошицький, І.Поляков, В.Смолянюк, М.Сунгуровський, інші науковці й практики. Так, фахівці Українського центру економічних і політичних досліджень ім. Р.Разумкова ще в 2010 р. вказували на головний недолік внутрішніх воєнно-реформаційних дій України: «неузгодженість реформ у різних структурах сектору безпеки призвела до розбалансованості системи національної безпеки, послаблення можливостей реагування на кризові явища, зростанню протиріч між змістом і темпами реформування Збройних Сил та інших структур сектору безпеки» [191, с. 4].

На це накладалися зовнішні чинники, які додатково ставили під сумнів можливості України системно відповідати на безпекові і воєнні загрози ХХІ ст. Зокрема, вказувалося на [85, с. 39]:

зростаючу агресивність політики Росії, спрямованої на досягнення великодержавних інтересів через розширення зон впливу на пострадянському просторі з можливим використанням сили проти сусідів;

послаблення дієвості міжнародного права, побудованого на застарілих принципах діяльності міжнародних інститутів та, відповідно, зменшення зовнішніх гарантій безпеки України;

загострення ситуації в зонах «заморожених» конфліктів, виникнення нових потенційних конфліктних зон, у т. ч. на території України;

посилення розбіжностей на євроатлантичному просторі на фоні зростання конфронтації Росії і країн Заходу та, як наслідок, посилення ризику перетворення України в буферну зону;

ескалацію ризиків і загроз (тероризму, розповсюдження зброї масового ураження, нелегальної міграції тощо).

Постійно знижувався воєнний бюджет України, на що політична система взагалі не реагувала. Це додавало сумнівів у спроможності формально існуючих Збройних Сил України та інших силових структур, причетних до оборонної сфери, виконати завдання за призначенням. Так, ст. 2 Закону України від 06.12.1991 р. «Про оборону України» (з наступними змінами) передбачає фінансування потреб національної оборони держави у розмірі 3% від запланованого обсягу ВВП України. Реально виділялося набагато менше: 1993 р. - 1,87 %, 1994 - 1,94%, 1995 - 1,66%, 1996 - 1,55%, 1997 - 1,54%, 1998 - 1,33%, 1999 - 1,29%, 2000 - 1,34%, 2001 - 1,48%, 2002 - 1,46%, 2003 - 1,60%, 2004 - 1,54%, 2005 - 1,34% [68, с. 31]. Воєнні видатки наступних років ще менше відповідали законодавчим вимогам: 2006 р. - 1,76%, … 2009 - 1,0%, 2010 - 1,15%, 2011 - 0,98%, 2012 - 1,1%, 2013 - 1,11% [19]. Далі була гібридна війна, до якої Україна виявилась неготовою.

Деякі з наведених цифр важко перевірити, оскільки військовий бюджет формувався і з державного бюджету, і з урахуванням фінансових надходжень зі спеціального фонду державного бюджету України, який формувався у тому числі за рахунок проданого майна Збройних Сил. Іншими словами, армія була змушена сама заробляти на власне утримання, що повністю суперечило принципам забезпечення національної обороноздатності, самій логіці державного розвитку [223].

Як цілком правильно вказує В.Білошицький, «половинне й навіть менше від цього фінансування потреб оборони впродовж усього періоду державної незалежності України означало її поступове перетворення на країну оборонних декларацій, акцій окозамилювання (паради, фестивалі військових оркестрів, ритуальні заходи), корупційних зловживань, і в жодному разі - на країну, здатну створити надійну систему силового гарантування державотворчого поступу. 2014 р. з його кримськими та східнодонецькими втратами продемонстрував це з усією очевидністю» [13, с. 112].

Суто декларативними слід визнати наступні документи безпекової та оборонної тематики, що не стали реальними механізмами зміцнення держави: Стратегію національної безпеки України від 12.02.2007 р., Стратегію національної безпеки «Україна у світі, що змінюється» та Воєнну доктрину України від 08.06.2012 р.

Так само безрезультативними виявились парламентські слухання від 23.05.2012 р. «Про стан та перспективи розвитку Воєнної організації та сектору безпеки України», які виявились останніми «мирними» слуханнями з цієї тематики напередодні гібридної війни Росії проти України. Слухання констатували наступні негаразди у сфері національної безпеки і оборони України, які, на наш погляд, слід визнати фатальними для силового забезпечення державотворчого поступу України [122]: стан Збройних Сил України, як і оборонно-промислового комплексу, характеризується глибокою депресією; небезпечних масштабів набуває деградація військово-технічного потенціалу Збройних Сил; повільно здійснюється реформування діяльності правоохоронних органів у відповідності з європейськими стандартами, призначених забезпечувати національну безпеку; недостатньо враховується та обставина, що в українському суспільстві відбувається політична радикалізація, зростають екстремістські настрої, що може створювати реальну загрозу громадському спокою, державному суверенітету і територіальній цілісності України.

На перевірку парламентська занепокоєність з питань стану Воєнної організації (сектору безпеки) України не призвела до бодай мінімального виправлення ситуації. Держава як головна ланка політичної системи України вирішувала «інші питання», до переліку яких перспектива близької війни з найбільшим геополітичним сусідом не входила.

Якщо звернутися до теорії політики, то тогочасні владні структури України діяли поза межами політичного реалізму, що передбачає постійну готовність політичної системи до застосування зброї, навіть якщо держава перебуває в оточенні неворожих країн. В.Горбулін і О.Власюк розгортають цю думку до наступного вигляду: «Політична система, … реально-історична, а не ідеально-утопічна, передбачає динамічний баланс формальних правил, на яких ґрунтується її існування й функціонування, та реального розташування сил між учасниками системної взаємодії. Тому й зовнішньополітичний успіх очікує на ту державу, котра свої формальні права підтвердить владно-силовим потенціалом, зокрема збройною спроможністю ці права захистити» [38, с. 71]. «Зовнішньополітичний успіх», як у цьому переконаний дисертант, серед іншого означає здатність держави до завчасного попередження (відвернення) війн і військових конфліктів, навіть якщо останні мають гібридно-розмитий, тобто не- або маловизначений характер.

На наш погляд, тут необхідна деяка персоналізація вітчизняного політичного процесу, що зачіпає його безпекову та оборонну складові. Дисертант погоджується з трактуванням В.Білошицьким періоду перебування на посаді Президента України В.Януковича - з 25.02.2010 по 22.02.2014 - у контексті впливу глави держави на безпекові та оборонні можливості України: «2011-2014 рр. стали періодом цілеспрямованої, узгодженої з політичним керівництвом РФ, повної ліквідації бойового потенціалу українського війська, його доведення до стану, що виключав саму можливість силової реації України на деструктивні зовнішні впливи. Про це свідчить призначення на посаду Міністра оборони України громадян РФ Дмитра Саламатіна (лютий-грудень 2012 р.) та Павла Лєбєдєва (грудень 2012 р. - лютий 2014 р.). Метою подібних кадрових призначень та залежних від них структурно-функціональних характеристик Воєнної організації держави (ЗС України) було створення належних умов входження України до 2015 р. до складу створених РФ Митного союзу та Євразійського Економічного Простору» [13, с. 117]. Додамо, що у випадку реалізації подібних планів на порядок денний неминуче вийшло б питання входження України з її значними мілітарними (військово-промисловими) можливостями до Організації Договору про колективну безпеку - оборонного альянсу частини пострадянських держав, ініційованого РФ ще у 1992 р.

У 2014 р. після стрімкого розгортання російсько-українського воєнно-політичного конфлікту політична система України постала перед необхідністю практично нової розбудови системи забезпечення національної безпеки і оборони умовах анексії частини території (АР Крим), ведення на території України бойових дій у форматі «Збройні Сили України та українські добровольчі батальйони проти регулярних збройних сил РФ та сепаратистських угруповань».

Ситуація ускладнювалась тим, що розуміння громадянами України стрімкого наближення фази збройної боротьби з сепаратистськими формуваннями та російськими частинами й підрозділами, перекинутими на українську територію, навіть на початку 2014 р. не спостерігалось. В.Ткаченко з цього приводу зазначає, що «жодної готовності до агресії з боку Росії на рівні широких народних мас не було. Думаю - не в останню чергу тому, що український державний апарат, армія та спецслужби були просякнуті російською агентурою…» [186, с. 192].

Таким чином, маємо визнати недостатню якість вітчизняного різновиду політичної системи - інституційну, функціональну, кадрову, інформаційно-аналітичну. Особливо виділимо - безпекову й оборонну (принаймні до 2014 р.). Наслідком цього була й залишається її нездатність відповісти на ключові суспільні запити, задовольнити прагнення основних верств населення, відрегувати на загрози й небезпеки, що стосуються народу, нації, а також (назвемо речі своїми іменами) перемогти у гібридній війні, яка триває, а тим більше покласти край можливим майбутнім зазіханням РФ на Україну [208].

Основна причина такого становища стосується усіх без винятку сфер суспільного життя й має наступне вербальне оформлення: дисфункціональність політичної системи України, що постала як підсумок суперечливих 90-х років ХХ ст. та «нульових» років ХХІ, «спричинена позицією панівної верстви, яка використовує державотворення переважно для особистого збагачення і зведення рахунків з конкурентами… Водночас в умовах підвищення динаміки формування громадянського суспільства, децентралізації, розгалуження суспільних взаємозв'язків виникає залежність вітчизняної еліти від соціальної підтримки і громадянського тиску знизу» [35, с. 139].

Остання обставина - тиск громадянського суспільства, у тому числі перехід до «самозабезпечення безпеки» - дозволяє сподіватись на осучаснення політичної системи України відповідно до європейських демократичних взірців, її здатність подолати архаїчні (в тому числі радянські й пострадянські) стандарти взаємодії влади та громадянина та набути необхідної продуктивності в умовах невпинного ускладнення індивідуальних та групових форм соціальної життєдіяльності.

3.3 Політична система України у просторі гібридної війни: спрямованість оборонних трансформацій

Розглянемо найбільш важливі зміни у політичній системі українського суспільства, що відбуваються під тиском гібридної війни у її російському виконанні. При цьому врахуємо базовий теоретичний підхід, відповідно до якого політична система структурується на інституціональну, нормативну, функціональну, комунікативну та духовно-культурну підсистеми.

Зміни в інституціональній підсистемі є найбільш значними. Їх масштаб та спрямованість переконливо відбиває прискорене створення сектору безпеки і оборони України. Ним пропонується вважати охоплену «єдиним керівництвом і координацією сукупність органів державної влади, Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, правоохоронних та розвідувальних органів, сил цивільного захисту, оборонно-промислового комплексу України, діяльність яких перебуває під демократичним цивільним контролем і відповідно до Конституції та законів України за функціональним призначенням спрямована на захист національних інтересів України від загроз, а також громадяни та громадські об'єднання, які добровільно беруть участь у забезпеченні національної безпеки» [117].

Концепція розвитку сектору безпеки і оборони України від 14.03.2016 р. до його складових відносить: Президента України, Раду національної безпеки і оборони України, Міністерство оборони України, Збройні Сили України, Міністерство внутрішніх справ України, Національну гвардію України, Національну поліцію України, Державну прикордонну службу України, Державну міграційну службу України, Державну службу України з надзвичайних ситуацій, Службу безпеки України, Управління державної охорони України, Державну службу спеціального зв'язку та захисту інформації України, Державну спеціальну службу транспорту, координаційний орган з питань розвідувальної діяльності при Президентові України та розвідувальні органи України, Апарат Ради національної безпеки і оборони України, центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну військово-промислову політику [134]. Якщо врахувати, що до розвідувальних органів України законодавство відносить Службу зовнішньої розвідки України, розвідувальний орган Міністерства оборони України та розвідувальний орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах охорони державного кордону [136], то маємо двадцять державних структур (органів, служб), що мають фахово опікуватися проблематикою національної безпеки і оборони України.

Привертає увагу створення (відновлення) нових силових структур України, які об'єктивно класифікуються як елементи сектору безпеки і оборони та за формальними й сутнісними ознаками наближаються до західних аналогів.

У контексті створення мова йде про Національну поліцію України - «центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічного порядку та громадської безпеки». Її цільовим призначенням визначено: захист життя, здоров'я, прав і свобод громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства; протидіїя злочинності, охорона громадського порядку, власності та забезпечення громадської безпеки [119]. Дискусії та законодавчий процес щодо створення Національної поліції тривали першу половину 2015 р., відбиваючи складний процес трансформації політичної системи України, зокрема її силового блоку.

Термін «створення» поширюється й на Сили спеціальних операцій Збройних Сил України. Відповідне рішення Верховна Рада України прийняла 16.06.2016 р. Дещо пізніше (03.03.2018 р.) Президент України затвердив Положення про Сили спеціальних операцій [123]. Про Сили спеціальних операцій як про окремий елемент сектора безпеки і оборони у чинному законодавстві не йдеться (значна частина інформації, що стосується Сил спеціальних операцій, є таємною). Проте вони у більшій мірі, ніж інші силові структури, відповідають вимогам гібридної війни. Зокрема, на них покладаються наступні типові завдання: рейди та сучасні бойові дії; психологічні операції (Psy-Ops); здобуття розвідувальної інформації за лінією фронту; робота «цивільної адміністрації» (залучення на свій бік населення); створення агентурних мереж; навчання іноземних армій, поліційних і безпекових сил (так зване «примноження сили»); пошук, евакуація й доставка полонених, заручників; медична допомога; впровадження в структуру спецслужб і військових організацій з метою шпигунства або знищення людей, що представляють загрозу державі (в тому числі і на території інших держав); підготовка до переворотів, повалення режимів; виявлення, ідентифікація та визначення цілей для власних засобів ураження; антитерористичні операції.

У контексті відновлення йдеться про Національну гвардію України, парламентське рішення про створення якої було прийнято 12.03.2014 р. Відповідно до чинного законодавства, Національна гвардія України стала новим військовим формуванням з правоохоронними функціями, «що входить до системи Міністерства внутрішніх справ України і призначено для виконання завдань із захисту та охорони життя, прав, свобод і законних інтересів громадян, суспільства і держави від злочинних та інших протиправних посягань, охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки, а також у взаємодії з правоохоронними органами - із забезпечення державної безпеки і захисту державного кордону, припинення терористичної діяльності, діяльності незаконних воєнізованих або збройних формувань (груп), терористичних організацій, організованих груп та злочинних організацій» [118]. Доречно нагадати, що у 1991-2000 рр. в Україні існувала Національна (Республіканська) гвардія. Проте її було розформовано з огляду на сукупність об'єктивних та суб'єктивних причин, зокрема дублювання функцій з іншими силовими структурами. Стрімке відродження Національної гвардії на початку 2014 р. стало не лише державною реацією на анексію Криму та сепаратистські виступи на Донбасі, а й засвідчило щироку народну підтримку державних збройних формувань, що протистояли агресору, оскільки значна частина сил самооборони Майдану поповнила лави саме новоствореної гвардії [32]

Проте власне державними органами справа зі становленням сектору безпеки і оборони України не закінчується. Досить показовим є наступна деталь Концепції: в Україні «передбачається створити умови для широкого залучення недержавних організацій до виконання завдань в інтересах національної безпеки і оборони». Йдеться про можливість посилення безпекового й оборонного потенціалу Української держави аналогічними можливостями громадянського суспільства, що можливо насамперед у демократичних політичних системах.

Дисертант вважає за доцільне порівняти суб'єктну основу системи забезпечення національної безпеки України до російсько-української гібридної війни та після її розгортання у 2014 р. Подібне порівняння наочно демонструє інституційні зміни, що відбулися. Так, Закон України «Про основи національної безпеки України» від 19.06.2003 р. конкретизував суб'єктів забезпечення національної безпеки України у наступний спосіб [120]: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Рада національної безпеки і оборони України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, Національний банк України, суди загальної юрисдикції, прокуратура України, Національне антикорупційне бюро України, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування, Збройні Сили України, Служба безпеки України, Служба зовнішньої розвідки України, Державна прикордонна служба України, інші військові формування, утворені відповідно до законів України, органи і підрозділи цивільного захисту, а також громадяни України, об'єднання громадян.

На наш наш погляд, подібний перелік суб'єктів властивий будь-якій політичній системі (державі), де проблеми забезпечення національної безпеки (як мінімум швидкого й ефективного реагування на загрози) формально проголошуються «надзвичайно важливими» для успішного розвитку держави. Законодавчо визначивши у 2003 р. саме такий ряд суб'єктів, Україна фактично повторила безпековий досвід інших країн, не запропонувавши нічого інноваційного. Слід особливо підкреслити імітаційний характер безпеково-оборонних приготувань України до Революції Гідності 2013-2014 рр. Вказані вище суб'єкти за певний напрямок націєбезпечної діяльності відповідали лише формально. Факт російського громадянства міністрів оборони України Д.Саламатіна (2012 р.) та П.Лєбєдєва (2012-2014 рр.), голови СБУ О.Якименка (2013-2014 рр.) сприймався абстраговано від реальних проблем забезпечення національної безпеки і оборони.

Як вказує В.Смолянюк, «на початку 2014 р. відбувся крах системи забезпечення національної безпеки України на імітаційній основі». Цей науковець наводить неповний список суб'єктів забезпечення національної безпеки, які стрімко залишили Україну, побоюючись відповідальності за скоєне. Отже, у лютому-березні втікачами з України стали Президент України, Прем'єр-міністр України, голова Верховної Ради України, Генеральний прокурор України, голова Національного банку України, міністр оборони України, міністр внутрішніх справ України, міністр енергетики та вугільної промисловості, міністр освіти і науки, голова Служби безпеки України, чинний секретар Ради національної безпеки і оборони України (Андрій Клюєв) та його попередниця (Раїса Богатирьова), деякі інші можновладці. Система забезпечення національної безпеки виявилась знищеною не лише за змістовними ознаками (антиукраїнська діяльність), а й формальними підставами (втеча її керівників за кордон) [169, с. 76-77].

За таких умов в Україні стався безпеково-самоорганізаційний парадокс: суб'єкт забезпечення національної безпеки - громадяни України, - який в Законі «Про основи національної безпеки України» 2003 р. формально був позначений на останньому місці, виявився фактичним рятівником своєї Вітчизни. Громадянське суспільство проявило себе як сила, що зірвала московські плани розчленування України на «Малоросію» та «інші» регіони. Свідченнями цього стали:

стрімке, практично ситтєве виникнення низки добровольчих частин і підрозділів та їх практичне застосування на Сході України (доволі часто в ініціативному порядку);

активне формування сил місцевої самооборони у регіонах, що могли стати на шляху подальшого просування російсько-сепаратистських сил;

могутній волонтерський рух, що взяв на себе функції матеріально-технічного, медичного, продовольчого та ін. забезпечення воюючих частин в умовах фактичної відсутності офіційного «Тилу Збройних Сил»;

організація каналів обміну полоненими, які доповнили відповідні державні механізми або ж діяли самостійно;

розгортання мас-медійних центрів, структур інформаційного спротиву пропагандистським впливам противника;

відкриття центрів психологічної та соціальної реабілітації учасників АТО;

організація антипутінських (ширше - антиросійських) виступів української діаспори у десятках країн світу від Канади до Австралії;

імплементація цінностей патріотизму в духовно-культурне життя наявних суспільних верств (насамперед підростаючого покоління) в усіх без винятку регіонах України.

Як узагальнює В.Смолянюк, за цими та іншими діями слід бачити глибинне явище всеукраїнського значення: силову реакцію громадянського суспільства на загрози й небезпеки, що загрожують самому існуванню незалежної і суверенної України. «Моментом істини» стала анексія Криму російськими збройними формуваннями, яка не отримала гідної відповіді з боку державних силових структур. Громадянське суспільство, яке у загрозливих ситуаціях соціально-політичної еволюції відрізняється підвищеною чутливістю сприйняття соціально-політичних небезпек порівняно з державними органами, миттєво відреагувало на високу ймовірність перенесення кримського сценарію на інші регіони України. Реакцією став силовий захист базових цінностей Українського народу, навіть в умовах неефективної діяльності (а то й прямої бездіяльності чи зради) офіційної держави [169, с. 77].

Підсумок очевидний і навіть суспільно-оптимістичний: Україна визнала, що громадянське суспільство може не лише взаємодіяти із силовим блоком держави. За певних умов воно здатне компенсувати його розгубленість та слабкість. Відповідно, планувати розвиток вітчизняного різновиду сектору безпеки і оборони без врахування безпекових та оборонних можливостей громадянського суспільства, починаючи з 2014 р., неможливо [214].

Додамо, що процес створення вітчизняного різновиду сектору безпеки і оборони не лише формально відбиває не лише просування України у напрямі її євроатлантичної інтеграції (всі 29 держав-членів Альянсу мають власні сектори безпеки і оборони), а й трактування безпеки державними органами та структурами громадянського суспільства відповідно до західних підходів. Про це, наприклад, свідчить «Словник основних термінів та скорочень, які використовуються в НАТО» (2004 р.), поширений серед українських військовослужбовців. Зокрема, у ньому наводиться наступне визначення безпеки, що своїм витоком має ціннісний базис західних суспільств: «безпека - умова чи стан справ, за яких країна (чи група країн) може захищати свої цінності від зовнішніх загроз чи ризиків. Останні можуть мати військовий чи не війсковий характер та походити з різних джерел і найчастіше важко піддаються прогнозуванню. За цих умов безпека оптимально забезпечується за допомогою широкого підходу, який враховує важливість політичних, економічних, соціальних та природоохоронних факторів, в доповнення до традиційно військових аспектів, особлива увага при яких приділяється партнерству, співробітництву та діалогу між країнами, що мають однакові погляди». Й лише після цього у словнику звучить традиційне (збіднене) визначення безпеки, яке значною мірою визначило основу провальної безпекової політики України до 2014 р.: «безпека - стан надійної захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства та держави від внутрішніх та зовнішніх загроз» [10, с. 250].