Національно-державне самовизначення України

Размещено на Allbest.ru

Вступ

самовизначення україна

Проголошення Акта про державну незалежність України - переможна віха на шляху надтривалої та сповненої жертовності боротьби українського народу за національне самовизначення. «Багатовікова історія українського державотворення» і «право українського народу на самовизначення», як зазначається в преамбулі Конституції України, - це те підґрунтя, завдяки якому відбулось утвердження Української держави. Разом із тим, проголошення незалежності поклало початок нового етапу самовизначення, на якому вирішальної ролі набули інституційні чинники, насамперед - Українська держава як нова якість національно-державного самовизначення народу.

Актуальність наукового розроблення теми зумовлена значущістю досвіду національно-державного самовизначення України для з'ясування його проблемних аспектів, а також сприятливих умов і чинників, визначених відповідними політичними, правовими й іншими суспільними практиками. Аналіз й осмислення конструктивного потенціалу практик національно-державного самовизначення уможливлюватиме їхнє вдосконалення й краще інституційне забезпечення політики націє- та державотворення, діяльності органів місцевого самоврядування, примноження і мобілізацію ресурсів громадянського суспільства.

Дослідження заявленої проблеми актуалізується й перманентним упродовж усіх років незалежності протистоянням політичних сил щодо напрямів модернізації країни та визначення її зовнішньополітичних векторів розвитку. Якщо національно патріотичні сили послідовно обстоюють зміцнення незалежності унітарної Української держави, впровадження ринкової економіки, гарантування прав і свобод громадян, інтеграцію в євроатлантичні структури, то проросійські сили намагаються нав'язати суспільству курс на реінтеграцію з Росією, вступ до Митного та Євразійського союзів, федералізацію України, що вилилося в інспірований РФ антидержавний заколот у Криму та на Сході країни. І нині, як і впродовж усієї своєї багатовікової історії, український народ відстоює власний суверенітет і територіальну цілісність країни.

Демократичний процес в Україні ускладнювався й тим, що політичні партії і проєвропейського, і проросійського спрямування, діючи в умовах олігархічного політичного режиму, були, здебільшого, вражені політичною корупцією. Здійснення державної політики в інтересах промислово-фінансових груп і використання політичними партіями маніпулятивних методів комунікації з громадськістю спричиняло суспільне відчуження, що проявлялось у недовірі до державно-політичних інститутів, ускладнювало демократичне волевиявлення на користь проєвропейських політичних сил. Лише Революція гідності, рушійною силою якої були не тільки опозиційні політичні партій, а й широка громадськість, визначила остаточну орієнтацію України на інтеграцію до євроатлантичних структур, послідовну імплементацію європейських норм і стандартів, подолання корупції й олігархічного політичного режиму. Тож, звернення до чинників, які уможливили формування в українському суспільстві проєвропейських цінностей і ціннісних орієнтацій, а також досвіду вироблення та реалізації політики національно-державного самовизначення України має не тільки теоретичне, а й політико-практичне значення.

Національно-державне самовизначення України - багатоскладовий процес національного розвитку та державотворення, який синтезує самовизначення нації та самовизначення Української держави, - обумовлюється як внутрішніми чинниками, так і зовнішніми впливами (РФ, СНД, ЄС, НАТО, США тощо). Комплексне дослідження національно-державного самовизначення України є доцільним і актуальним для політичної науки, оскільки має місце невизначеність, а почасти й суперечливість суджень щодо умов і чинників, які на різних етапах позначалися на суспільно-політичних процесах. Актуальність звернення до теми зумовлюється й загальним поступом політичної науки, розвитком нових теорій і методів, використання яких уможливлює приріст знань з проблематики національно-державного самовизначення України.

З набуттям незалежності національно-державне самовизначення України потребувало ціннісно-смислового осягнення історичного та геополітичного базису подальшого розвитку. У працях сучасних українських політологів, правознавців і філософів аналізуються цивілізаційні (В. Андрущенко, М. Михальченко, О. Моця, М. Обушний, О. Рафальський, М. Юрій та ін.), політико-правові (О. Мироненко, В. Селіванов, Ю. Шемшученко та ін.), етнополітичні (В. Вакулич, В. Войналович, В. Євтух, О. Картунов, В. Котигоренко, І. Кресіна, Л. Лойко, О. Майборода, Л. Нагорна, М. Панчук, С. Римаренко, Ю. Римаренко, І. Цепенда та ін.) засади національно-державного самовизначення. Суспільно-політичні трансформації в Україні, які розгорнулися зі здобуттям незалежності, розкриваються в працях О. Бабкіної, О. Бойка, Є. Головахи, В. Горбатенка, В. Кременя, М. Розумного, В. Смолянюка, В. Ткаченка й ін. авторів. Інституційний чинник державотворчих процесів в Україні - предмет дослідження Г. Зеленько, М. Кармазіної, А. Коваленка, Ю. Левенця, Ф. Рудича та ін. Ціннісно-світоглядні та політико-міфологічні аспекти національно-державного самовизначення аналізуються в працях В. Бушанського, Ю. Шайгородського, О. Шевченка й ін. науковців. Разом із тим, актуальною залишається потреба в синтезі результатів досліджень, здійснених у різних галузях соціогуманітарних наук, у фокусі яких перебували окремі аспекти національно-державного самовизначення України. Саме завдяки актуалізації концепту «національно-державне самовизначення України» уможливлюється загальне осмислення тенденцій і практик суверенізації та подальшого розвитку України.

Основною метою дослідження є наукове осмислення характерних особливостей і закономірностей процесу національно-державного самовизначення України.

Реалізація зазначеної мети зумовила постановку таких дослідницьких завдань:

- обґрунтувати концепцію національно-державного самовизначення України як цілісного історичного феномена;

- виявити характерні ознаки та здійснити періодизацію національно-державного самовизначення України;

- визначити та дослідити внутрішньополітичні чинники соціально-економічного та суспільно-політичного процесів;

- проаналізувати визначальні умови та причини зовнішньополітичних впливів на суспільно-політичний процес в Україні, а також засоби та прояви їх здійснення;

- охарактеризувати культурно-історичний контекст національно-державного самовизначення України, починаючи з періоду Перебудови в СРСР до теперішнього часу;

- виявити внутрішні й зовнішні загрози національно-державному розвиткові України та визначити можливі шляхи їх подолання;

- виокремити актуальні напрями подальшого національно-державного самовизначення України в сучасних суспільно-політичних умовах.

Об'єктом дослідження постає процес суверенізації України та подальшого поступу націє- та державотворення.

Предметом - національно-державне самовизначення України від середини 80-х років.

Теоретико-методологічну основу дослідження становить комплексне поєднання наукових підходів, принципів, методів, технік і прийомів пізнання. Дослідження ґрунтується на принципах об'єктивності, діалектичності й історичності, науковості, системності, цілісності, послідовності, соціального детермінізму, плюралізму. Теоретичною базою дослідження стали конструктивістські підходи, згідно з якими дискурсивні й інституційні чинники справляють визначальний вплив на становлення нації. Це, насамперед, теорії Б. Андерсона про націю як «уявлену спільноту», Е. Гоббсбаума про «винайдення традиції». Використано такі методи: системний, структурно-функціональний, порівняльно-ретроспективний, діяльнісний, індуктивно-дедуктивний, аналогії та моделювання, необіхевіористські, структуралістські та постструктуралістські методи політичного аналізу.

Емпіричну основу дослідження склали, закони України, постанови, заяви та звернення Верховної Ради України, укази Президента України, постанови й роз'яснення Кабінету Міністрів України, міжнародно-правові акти, згоду на обов'язковість яких надала Верховна Рада України. Використано близькі до теми дослідження наукові праці вітчизняних і зарубіжних авторів, матеріали ЗМІ, а також результати соціологічних опитувань, у яких розкривається ставлення респондентів до зовнішньополітичних векторів розвитку України та внутрішніх суспільно-політичних процесів.

Наукова новизна результатів дослідження полягає в розробленні концепції національно-державного самовизначення України, використання якої за посередництва наукових принципів і дослідницьких методів уможливило конкретизацію таких головних положеннь.

Уперше:

- обґрунтовано, що примордіалістська за своїми основами концепція національного самовизначення, беручи до уваги особливості сучасної культури, потребує уточнення та розвитку. Попри те, що в наукових працях з етнополітології та в міжнародно-політичних актах ідеться про право націй на самовизначення, а в Декларації про державний суверенітет України та Конституції України наголошується на праві українського народу на державне самовизначення, концепт національно-державного самовизначення зазвичай трактується в контексті політичних теорій другої половини ХІХ - початку ХХ ст., коли, власне, етнонаціональна проблематика стала предметом наукових досліджень, а «національні питання» призвели до розпаду кількох імперій. У працях М. Вебера, Е. Дюркгейма, О. Бочковського та ін. теоретиків політичної науки обґрунтовується просвітницька за своїми витоками концепція нації: об'єктивним і необхідним етапом розвитку нації є національна держава. Одначе нині спостерігається криза просвітницького проекту. Світоглядні рамки доби Постмодерну спонукають до переоцінки традиційного трактування взаємозв'язку «нація-держава». Відповідно, національно-державне самовизначення України потребує додаткового обґрунтування з урахуванням особливостей культури Постмодерну;

- викладено теоретичне обґрунтування феномена та запропоновано концепцію «національно-державне самовизначення України» в рамках сучасної культури. Національно-державне самовизначення України розглядається як багатоскладовий процес вибору та прийняття політичних рішень, обумовлених внутрішніми та зовнішніми чинниками і спрямованих на утвердження інтересів націє- та державотворення. Шляхом опосередковування структуралістських і постструктуралістських методів дослідження встановлено, що національно-державне самовизначення - це процес, що розгортається як реакція на виклики, і водночас має характер конструювання власної суб'єктності. Національно-державне самовизначення, яке зводиться лише до реагування на внутрішньо- та зовнішньополітичні виклики, є недостатнім і в підсумку спричиняє автаркію політичної еліти, що має наслідком встановлення недемократичних політичних режимів і загрозу розпаду держави. Додатковим і необхідним складником національно-державного самовизначення в умовах Постмодерну є конструювання глобального за своєю цілезумовленістю проекту національно-державного буття, що уможливлює: по-перше, національну консолідацію; по-друге, функціонування демократичного політичного режиму; по-третє, міжнародно-політичну актуалізацію національно-державного проекту. Наголосимо, в добу Модерну державне самовизначення нації поставало як логічне та дійсно об'єктивне, що й відзначали теоретики політичної науки; в добу ж Постмодерну національна ідентичність є «уявленою» не лише з теоретичного погляду, а й фактично, а отже, державне самовизначення є можливим лише за умови конструювання структури ідентичності й надання їй глобальної цілезумовленості;

- показано, що просвітницький концепт національної держави базується на парадигмі соціального організму, яка опосередковує уявлення, за яким нація - це цілісний національний організм. Цілісність національного організму тлумачиться як необхідна, першорядна та життєва цінність. За цим уявленням, національні інтереси мають пріоритетне значення щодо інтересів окремих груп чи індивідів. У рамках парадигми соціального організму боротьба за перегляд міждержавних кордонів задля забезпечення національної цілісності проголошується виправданою та необхідною. Нині ж культура Постмодерну веде до сутнісної трансформації базових парадигм. У фокусі культури опиняється ідентичність особи, уявлення про яку втрачає попередню визначеність і набуває принципової довільності та мінливості. Інтеграційні ж процеси в Європі та глобалізація, зростання статусу міжнародних інституцій і міжнародного права, зумовлюють потребу в переосмисленні просвітницьких парадигм держави та суспільства. Спостерігається тенденція до певної приватизації державних функцій, а мережеві структури комунікації й організації діяльності починають відігравати не менш впливову роль, аніж вертикальні структури державного управління. Розуміння визначених Постмодерном тенденцій зумовлює необхідність переакцентування державної політики України: розвиток освіти, науки та культури мусить набути пріоритетного статусу;

- виокремлено три типи самовизначення, які проявляються в політичному житті. Перший тип - суто реактивний: суб'єкт автоматично та неусвідомлено сигналізує про власне відношення до середовища, яке є джерелом позитивного чи негативного стимулу. Другий тип - усвідомлена реакція, яка, утім, є зумовленою негативною чи позитивною фіксацією на певному феномені; промовистий приклад - російські уявлення про Крим і Севастополь. Така орієнтація політичної свідомості має, як правило, ірраціональний характер, і пов'язана з трактуванням стимулів як загрозливих, пов'язаних з особливостями національної ідентичності, а також із браком критичного мислення. Третій тип - відношення до стимулу, яке опосередковується рефлексією політичного ідеалу й потребою в політичній самоактуалізації. Й у цьому сенсі українське національно-державне самовизначення, одним із складників якого є орієнтація на ідеалізовані норми європейського співжиття, належить до третього типу самовизначення;

Уточнено:

- трактування суспільно-політичних трансформацій упродовж років незалежності. Проаналізовано істотний вплив ідей Перебудови на ціннісно-світоглядні основи українського суспільства. Показано, що доба Перебудови в СРСР стала, фактично, періодом набуття українським суспільством досвіду політичної діяльності - як мислення в політичних поняттях, так і практичної реалізації політичних інтересів і преференцій. Разом із тим, на початковому етапі цей-таки період увиразнив сутнісну невизначеність ідентичностей - національних, ідеологічних, релігійних тощо. Криза комуністичної ідеології та радянських практик спричинила, з одного боку, актуалізацію патримоніальних потреб, а з другого - уможливила початок формування сталих ідентичностей, зокрема, на основі належності до української політичної нації та прихильності до демократичних цінностей;

- концептуальні уявлення про домінантні напрями національно-державного самовизначення України - співпраця в рамках СНД та імплементація європейських політико-правових норм - мали, загалом, різну природу. Попри спроби РФ перетворити СНД на наддержавне утворення і системну політику дестабілізації соціально-економічної та політичної ситуації в Україні, зокрема на Кримському півострові з метою анігіляції її національно-державного самовизначення, Україні вдалось обмежити співпрацю в рамках СНД лише участю в тих угодах, що не суперечили її національним інтересам, стосувалися розподілу власності СРСР, поступово звести цю співпрацю нанівець, а 19 березня 2016 р. за рішенням РНБО Україна розпочала процедуру виходу з СНД. Участь України в СНД мала зовнішньо детермінований характер. Натомість, попри невизначеність політики ЄС щодо пострадянських країн, укладання Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС (1994 р.) і Тимчасової Угоди між Україною та ЄС про торгівлю та торговельне співробітництво (1995 р.) й, особливо, Угоди про асоціацію між Україною та ЄС - започаткувало процес імплементації Україною норм і стандартів ЄС, що забезпечило основи євроінтеграційного вектора національно-державного самовизначення України. Важливість Угод між Україною та ЄС полягає у тому, що ініціатором їх підписання виступала саме Україна, що свідчить про внутрішньополітичну детермінацію євроінтеграційного напряму національно-державного самовизначення України. За роки незалежності національно-державне самовизначення України набуло спрямування, що відповідає міжнародним уявленням про права та свободи людини.

Дістали подальшого розвитку:

- аналіз ставлення громадян України до зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних векторів розвитку нашої країни. Виявлено, що загальна невизначеність сприйняття зовнішньо-політичних і зовнішньоекономічних векторів розвитку України, яка зумовлювалася політикою багатовекторності, істотним чином змінилася завдяки Помаранчевій революції, коли в суспільстві відбулася різка поляризація - поділ громадян на прихильників або євроатлантичного, або проросійського напрямів інтеграції. Така поляризація ставлень, що межувала з суспільно-політичним розколом, була детермінована застосуванням Партією регіонів під час президентських виборів 2004-2005 рр. маніпулятивних технологій, які базувалися на міфологізації образів історичної пам'яті, мовних практик, конфесійних належностей і регіональних ідентичностей громадян;

- основні підходи до трактування причин, форм і наслідків революційних подій в Україні 2013-2014 рр. Показано, що політичний режим, який був встановлений В. Януковичем і мав ознаки авторитаризму, тотальної корумпованості та колабораціонізму, призвів до наростання протестних настроїв. Революція гідності відбулася під проєвропейськими гаслами, у чому й полягала одна з її принципових відмінностей від Помаранчевої революції. Заперечення негативних практик проросійського режиму В. Янукович проявилось і як радикальне утвердження альтернативи - євроатлантичного вектора розвитку України. Після Революції гідності спостерігається суспільна підтримка політики, спрямованої на євроінтеграцію України. Доведено, що таке суспільне ставлення серед іншого зумовлюється й усвідомленням того, що тільки радикальна імплементація політичних, правових і соціальних норм і стандартів ЄС, уможливить подолання олігархічних рис державно-політичної системи України;

- уявлення про взаємообумовленість національно-державного самовизначення України та глобальних міжнародно-політичних процесів. У досліджуваний період відбувалися спроби РФ створити на базі СНД нове наддержавне утворення, надавши нової форми російському великодержавницькому проекту; інтенсифікувались інтеграційні процеси в Європі - створення ЄС; світовою спільнотою провадився пошук нових форм безпеки, зокрема, актуальних цілей і завдань існування НАТО. Різновекторність міжнародних процесів і загальна невизначеність безпекової ситуації позначилася на перебігові національно-державного самовизначення України. Зокрема, приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї стало результатом неготовності політичної еліти України протистояти зовнішньополітичним впливам і переоцінка нею ролі та значення міжнародних політичних інститутів і механізмів реалізації норм міжнародного права;

- трактування відносин між Україною та євроатлантичними структурами (ЄС і НАТО), а також провідними Західними демократіями (США, Німеччина, Франція тощо), як таких, що набувають нині якісно нового розвитку. Починаючи зі здобуття Україною незалежності, проєвропейськи налаштована частина українського суспільства цілком обґрунтовано сприймала відносини з євроатлантичними структурами як вкрай актуальні з огляду на необхідність: по-перше, протистояти реваншистським і проросійським політичним силам (КПУ, Партія регіонів тощо), по-друге - запозичувати стандарти та взірці державно-політичного та соціально-економічного розвитку, імплементація яких сприяла б подоланню пострадянських практик й активній модернізації України. Одначе російсько-українська війна і зволікання провідних Західних демократій із наданням Україні ефективної воєнно-політичної підтримки дедалі переконливіше спонукають ту ж таки проєвропейськи налаштовану частину українського суспільства до висновку, що національно-державне утвердження України можливе тільки завдяки актуалізації й активізації внутрішніх ресурсів. Отже, криза, спричинена воєнно-політичною агресією РФ, і невиправданість надмірних очікувань щодо військової й економічної допомоги Західних демократій ведуть до більш реалістичного оцінювання і євроатлантичних структур, і тих завдань, які нині стоять перед Україною.

Теоретико-практичне значення дослідження полягає в його спрямованості на розкриття суттєвої теоретико-практичної проблеми - концептуалізації уявлень і практик національно-державного самовизначення України; у виявленні взаємозв'язку між національно-державним самовизначенням України та культурою Просвітництва, а також у виокремленні політично значущих тенденцій Постмодерну. Практичне значення дослідження полягає в тому, що його матеріали можуть використовуватися у вищих навчальних закладах під час викладання курсів з теорії та історії політичної науки, етнополітології, політичної культури та ідеології. Отримані результати і рекомендації будуть корисні для політиків, громадських діячів і представників медій.

Розділ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ФЕНОМЕНА НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНОГО САМОВИЗНАЧЕННЯ

Традиційним предметом етнополітології є «національне самовизначення». Зазвичай дослідники позначають цим поняттям процес становлення національної держави. У цьому ж дослідженні ми привертаємо увагу до «національно-державного самовизначення». Вдавшись до згаданого поняття, ми позначаємо ним синтез національного та державного самовизначення. Доцільність цього поняття випливає з самого політичного буття. Скажімо, цілком очевидно, що розвиток української нації не припинився зі здобуттям незалежності України: державний статус впливає на розвиток нації, а набуття нацією тих чи тих нових якостей - позначається на функціонуванні держави.

У цьому розділі монографії ми ставимо собі за мету висвітлити теоретико-методологічні засади здійсненого дослідження національно-державного самовизначення. Окрім конкретизації наукового дискурсу проблеми (підрозділ 1. 1.), ми проаналізуємо концепти й історичну феноменологію держави (підрозділ 1. 2.) та нації (підрозділ 1. 3.), а відтак - покажемо діалектичний синтез цих феноменів у конкретно-історичних умовах доби глобалізації (підрозділ 1. 4.). Така послідовність викладу матеріалів дослідження відповідає теоретико-методологічній логіці й уможливлює, на наш погляд, прозорість представлення результатів дослідження.

1.1 Концепт національно-державного самовизначення

Проблема українського національно-державного самовизначення є, з концептуального погляду, доволі прозорою і зрозумілою - вона пов'язана із відповіддю на питання про умови та чинники, які вплинули на процес становлення української нації й державно-політичних інститутів суверенної України. Проте вже побіжний погляд на цю проблему засвідчує її складність і багатоаспектність, адже встановити прямий причинно-наслідковий зв'язок між певними суспільно-політичними чинниками та їхніми наслідками - проявленнями в національно-державному самовизначенні - це вкрай складне завдання.

Відповідно до концепції, яку ми обґрунтовуємо в цьому дослідженні, національно-державне самовизначення України розгорталося під впливом низки внутрішніх чинників і зовнішніх впливів. Утім, таке формулювання - це лише формальне окреслення дослідницького об'єкта. Уточнюючи внутрішні чинники та зовнішні впливи, зазначимо, що їхнє проявлення уможливлювалося культурою (в найширшому значенні цього поняття). Бо ж даймо відповідь на просте запитання: що є самовизначення? - вочевидь, це є рішення, прийняте в ситуації вибору. Причому, це є рішення, яке стосується не тільки предмета діяльності, а й самоусвідомлення суб'єкта, який здійснює діяльність: він (суб'єкт) визначає самого себе - само-визначення. Таким чином, як бачимо, коли ми кажемо про самовизначення, то йдеться про рефлексивний аспект діяльності, що, звісно, пов'язаний із самосвідомістю суб'єкта. Ми ще докладно у цьому-таки підрозділі проаналізуємо цей когнітивний аспект проблеми самовизначення, але й уже зазначене переконливо, на наш погляд, свідчить про сув'язність процесу самовизначення із культурою, бо ж саме носії культури, особи, які перебувають в її структурному полі, актуалізують ті чи ті суспільно-політичні тенденції розвитку.

Представлене дослідження є першим досвідом звернення до проблеми національно-державного самовизначення України як комплексного феномена [1-4]. Утім, це не означає, що науковці не торкались окремих аспектів цієї багатоскладової проблеми. Не претендуючи на вичерпний аналіз наукової літератури, присвяченої найрізноманітнішим аспектам національно-державного самовизначення - теоретико-методологічним, культурно-історичним, етнополітичним, інституційним, економічним, зовнішньополітичним тощо, відзначимо корпус праць, теоретико-методологічні принципи та результати яких слугують базою для нашого дослідження.

Насамперед істотне значення мають дослідження, які розкривають фундаментальну проблему етнополітології - становлення національних держав. У етнополітології є два домінантні дискурси - примордіалізм і модернізм (конструктивізм), які, ґрунтуючись на протилежних теоретико-методологічних позиціях, тлумачать становлення націй. Для приморіалізму виникнення націй є історично зумовленим і закономірним процесом. Відповідно, і створення національних держав є так само зумовленим і закономірним результатом націогенезу. Примордіалісти не відкидають факту субкультурної неоднорідності націй, але акцентують увагу об'єднавчих елементах культури - звичаях, традиціях, баченнях історії тощо. Модерністи, натомість, роблять протилежні акценти: ті ж таки складники культури, які примордіалісти трактують, як свідчення гомогенності нації, вони, використовуючи методи деконструкції, оголошують «винайденими», а нації, відповідно, «уявленими». Загалом, дискусія між примордіалістами та модерністами випливає із методологічних відмінностей - розбіжностей між історичним підходом і структуралізмом, на яких базується примордіалізм, і постструктуралізмом, що властивий модерністам.

Відомим представником примордіалізму є британський дослідник Е. Сміт [5-8], який наголошує на культурній зумовленості примордіального чинника в національному розвиткові, доводячи, що становлення культури - це тривалий історичний процес, який неможливо ані відкинути, ані «винайти». Натомість представники модернізму, Е. Гоббсбаум і Т. Рейнджер [9], акцентують увагу на тенденції до конструювання історичних уявлень як форми політичної легітимації націй і панівних соціальних верств, фактично уточнюючи концепцію «винайденої спільноти» (Б. Андерсон [10]).

Трактування модерністами уявлень (витлумачених у найширшому сенсі) як визначального фактора суспільно-політичного розвитку є, на нашу думку, поверненням до ідей просвітників, зокрема, Дж. Актона [11] та Ф. Тьоніса [12], які вважали, що поширення політичних, правових і етичних цінностей є найважливішим рушієм прогресу. Звісно, модерністи уникають поняття «прогрес», як уникають і суджень етико-політичного характеру. Будь-яку суспільно значущу ідею вони опредметнюють як нейтральний конструкт. Проте сам модерністський підхід, за яким ідея породжує суспільний інститут, навіть такий глобальний, як нація та національна держава, неминуче зумовлює актуальність аналізу ідей, у структурі яких визначальне місце завжди мають етико-політичні складники. Прикладом такої сучасної актуалізації в культурі етико-політичних складників слугує доробок Ч. Тейлора [13]. Показово, що українські науковці О. Майборода [14], О. Картунов [15], Г. Касьянов [16] конкретизують методологію застосування примордіалістського та модерністського (конструктивістського) підходів до трактування етнополітичних процесів в Україні, прагнуть зняти, загалом, штучне протиставлення головних висновків, яких доходять примордіалісти та модерністи.

Закономірне нівелювання теоретико-методологічних позицій примордіалізму та модернізму ми спостерігаємо в дослідженнях присвячених виникненню та проявам націоналізму (М. Грох [17], Е. Ґеллнер [18], Г. Кон [19]) : зародження націоналістичних почуттів, звісно, є неминучим, але переростання націоналізму в домінантну ідеологію, є, на нашу думку, суто модерним феноменом. Цю ж таки теоретико-методологічну тенденцію ми спостерігаємо й у дослідженнях меншинностей (Ф. Ермакора [20], Ф. Хекмен [21]), які являють собою своєрідну предметну альтернативу щодо дискурсу становлення нації та досліджень націоналізму. Незалежно від того, який критерій покладається в основу виокремлення меншини, окрім об'єктивних чинників, мають бути й чинники, пов'язані з конструюванням ідентичності - уявлені історія та традиції, а також елемент віктимності тощо. Дослідницька увага до проблеми меншин (не лише етнічних, а й соціальних) зумовлюється як суто науковими, так і політичними причинами, а саме - актуальністю політики мультикультуралізму. Фундаментальними для мультикультуралізму є праці канадського науковця В. Кімліки, який заклав основи теорії групових прав в умовах культурного різноманіття. Дослідник розробив індекс мультикультуральної політики (МСР), за допомогою якого здійснюється кількісний аналіз політики мультикультуралізму в різних країнах [22, p. 33-47; 23]. Науковці, відштовхуючись від теорії мультикультуралізму В. Кімліки, як правило, або критикували її з погляду егалітаризму, або піддавали сумніву деякі постулати теорії групових прав (Б. Парех, Дж. Каренс, Р. Фрост) та інші. Концепт мультикультуралізму може використовуватися в усіх ідеологічних дискурсах: від консервативного, ліберального, соціалістичного, марксистського до расистського [24]. Безперечно, висвітлення проблеми національно-державного самовизначення України потребує опосередковування й культурного чинника. Ціннісно-світоглядні, політико-міфологічні й естетичні аспекти національно-державного самовизначення аналізуються в працях В. Бушанського [25], Ю. Левенця [26], Ю. Шайгородського [27], О. Шевченка [28] та ін. авторів.

Постструктуралізм збагатив наукову мову низкою важливих понять - «дискурс», «наратив», «деконструкція» тощо. Серед постструктуралістських за своїми витоками понять найуживаніше в етнополітології - «ідентичність». Ідентичність - ідентифікація суб'єкта із групою, зокрема, й етнічною - позбавлена жодних об'єктивних критеріїв і зводиться лише до заяви про таку ідентифікацію. І тому, на наш погляд, політологічні пошуки критеріїв ідентичності часто позбавлені наукової коректності. Тож, якщо ґрунтуватися на тих-таки позиціях постструктуралізму, єдиний вартий уваги предмет дослідження - це виявлення причин, з яких суб'єкт заявляє про свою належність до групи (статі, етносу, конфесії тощо). Очевидним є, що серед домінантних причин першорядною є дискурсивна - вплив певного дискурсу, засвоєння якого й визначило ідентифікацію суб'єкта. Наступний аналітичний крок закономірно веде до питання про витоки дискурсу. Звернення до теорії дискурс-аналізу (М. Фуко [29], Т. ван Дейк [30], Л. Йорґенсен і М. Філліпс [31]) дає однозначну відповідь: дискурс завжди є політично зумовленим. Відповідно, етнічні, регіональні, мовні й інші соціальні ідентичності - це завжди результат застосування політичного впливу, який реалізується за посередництва освіти, медій, мистецтва тощо.

Особливості етнополітичних і етнокультурних ідентичностей українських громадян привертають значну увагу науковців. Дослідники намагаються виявити специфіку ідентифікаційних процесів і прояви ідентичностей, зокрема, акцентують увагу на регіональних особливостях. В етнополітичному дискурсі нині мають місце навіть термінологічні розбіжності щодо того, за допомогою яких понять позначати ідентичність осіб, які, здебільшого, спілкуються українською мовою і прагнуть утвердження української культури, вбачають чітку розбіжність між українським і російським народами, та тими громадянами, які, переважно, послуговуються російською мовою і вважають, що українці та росіяни - один народ. Скажімо, В. Гриньов вважає, що ми маємо справу із «західноукраїнською» та «східноукраїнською» ідентичностями [32]; В. Кулик називає першу ідентичність «примордіальною», а другу - «інституційною» [33]; Дж. -П. Химка, відповідно, «центрально-європейською» та «пострадянською» [34]; С. Шульман - «етнонаціональною» та «східнослов'янською» [35]. Дослідження, які були здійснені С. Шульманом у Центральному та Південному регіонах України, підвели його до такого висновку: попри відмінності між «етнонаціональною» та «східнослов'янською» ідентичностями обидві вони являють собою відгалуження єдиної української ідентичності. По-перше, згадані ідентичності не мають чіткої регіональної локалізації: «етнонаціональна» ідентичність (домінуючи на Заході) представлена й на Півдні та Сході країни. По-друге, ці ідентичності не мають структурної цілісності та завершеності, вони плинні. Тобто, важливі складники, скажімо, «етнонаціональної» ідентичності можуть виразно проявлятись у структурі ідентичності мешканців Півдня та Сходу, де домінує «східнослов'янська» ідентичність. Ця структурна неоднорідність виразно проявляється в самоідентифікаціях представників різних вікових і соціальних груп. Та результати неупереджених наукових досліджень переконують, що попри дихотомічну розщепленість, ідентичність українського народу є цілісною та єдиною.

Історичні чинники становлення української національної та політичної ідентичностей висвітлюються також у працях М. Кармазіної [36], О. Красівського [37], І. Кресіної [38], Л. Нагорної [39] й М. Панчука [40; 41], М. Рябчука [42]. Аналіз політичної історії українського народу, попри весь її драматизм, наводить на думку, що становлення української нації та боротьба за Українську державу - це закономірний за своїми проявами процес, який включав універсальні стадії, докладно простежені в працях К. Дойча [43; 44]. Суголосна за своїм теоретико-методологічним базисом і праця Ф. Таджмена [45], в якій також акцентується увага на взаємозв'язку інтеграційних і дезінтеграційних етнополітичних процесів. Дослідження, здійснені К. Дойчем і Ф. Таджменом, тяжіють до високого ступеня узагальнення, зокрема схематизації структур. Сепаратизм, іредентизм, навіть ксенофобські уявлення подаються як необхідні прояви національного становлення. Важливі для розуміння етнополітичних процесів в Україні й праці М. Кастельса [46]. Проаналізувавши ті ж таки інтеграційні та дезінтеграційні процеси, іспанський науковець доходить своєрідної максими: жоден із соціально-економічних факторів, жоден із зовнішньополітичних впливів не здатен ані забезпечити існування національної держави, ані покласти їй край, оскільки єдиним визначальним чинником є національна ідентичність. Тільки національна ідентичність уможливлює становлення національної держави, доводить М. Кастельс; і лише криза цієї ідентичності здатна спричинити розпад держави. Подібні міркування ми спостерігаємо також у працях К. Гюбнера [47], який акцентує увагу на чиннику міфологізації нації, та Х. Ортеґи-і-Ґассета [48], що наголошує на істотному значенні політичного цілезумовлення - глобальної мети, необхідної задля консолідації нації.

Зазначимо, що чи не всі аспекти становлення української нації та Української держави ретельно проаналізовані в текстах українських науковців. Скажімо, конфліктні прояви етнополітичних процесів - предмет дослідження О. Котигоренка [49], Л. Лойко [50]. Цивілізаційний аспект етнополітичних процесів в Україні розкривається в працях Я. Калакури, О. Моці, О. Рафальського, М. Юрія [51; 52]. Релігійний фактор соціокультурних трансформацій в Україні є предметом дослідження О. Шуби [53], В. Єленського [54], В. Войналовича та Н. Кочан [55]. Історичним джерелом і досвідом теоретичного осмислення політичних процесів в Україні, починаючи з доби Перебудови й до Помаранчевої революції, є монографія М. Михальченка та В. Андрущенка [56; 57]. Дослідження цього періоду в соціологічному ракурсі здійснено Є. Головахою та Н. Паніною [58]. Серед небагатьох наукових праць, у яких досліджується процес суверенізації України в добу Перебудови, важливе місце посідають монографії О. Бойка [59; 60]. Демократичний імператив суверенізації України, зокрема, його прояв у Помаранчевій революції, - предмет дослідження О. Бабкіної [61]. Важливе місце в політологічному дискурсі посідає монографія А. Аслунда [62], в якій здійснено порівняльне дослідження соціально-економічних і суспільно-політичних перетворень у посткомуністичних країнах, зокрема, формування олігархічного режиму в Україні.

Значущою для етнополітичного дискурсу є колективна монографія «Етнос. Нація. Держава: Україна у контексті світового етнодержавницького досвіду» [63] за авторства Ю. Римаренка, М. Вівчарика, О. Картунова, І. Кресіної, С. Римаренка та ін., у якій розкриваються основні поняття та категорії етнодержавознавства. Теоретико-методологічний інструментарій вивчення етнополітичних процесів в Україні та їх регіональної специфіки описано в підготовленій М. Панчуком, В. Євтухом, В. Войналовичем, В. Котигоренком та ін. дослідниками Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України колективній монографії «Етнополітичні процеси в Україні: регіональні особливості» [64]. В іншій колективній монографії - «Суспільно-політичні трансформації в Україні: від задумів до реалій» [65] (Т. Бевз, В. Горбатенко, М. Кармазіна В. Солдатенко та ін.) зроблена досить удала, на наш погляд, спроба комплексного аналізу суспільно-трансформаційних процесів в Україні, починаючи з другої половини ХІХ ст. до сьогодення. До цього дослідницького предмета звертається й Т. Горбань [66], у монографії якої йдеться про доцільність розмежування понять «національне самовизначення» та «національно-державне самовизначення». У цьому контексті поняття «самовизначення» використовує М. Обушний, досліджуючи умови та визначальні чинники становлення української нації [67; 68]. Важливим досвідом опосередковування поняття «самовизначення» є й праця М. Розумного, в якій протидія авторитарним тенденціям розглядається як актуальне завдання суспільно-політичного розвитку України [69]. У монографії В. Кременя та В. Ткаченка за метафоричною формулою «Україна: шлях до себе» перебуває те ж таки уявлення, що суттю суспільно-політичних трансформацій в Україні має бути зміцнення державного суверенітету [70].

Євроінтеграційні прагнення України, як прояв її національно-державного самовизначення, почали набувати міжнародно-правової визначеності з того моменту, коли в ЄС було взято курс на «розширення на Схід». Новий курс передбачав, що країни, які претендують на членство в об'єднаній Європі, мають пройти низку трансформацій, які уможливлювали їхню адаптацію до норм і стандартів ЄС. Тільки успішне виконання країнами-кандидатами всіх умов давало право на членство в ЄС. Така практика дістала в науковій літературі назву «європеїзації». Найбільш лаконічне і водночас всеохопне визначення цього феномена дають Ф. Шіммельфенніг та У. Зедельмаєр: процес, під час якого держави приймають правила ЄС [71, с. 12]. Взаємовідносини між ЄС як політико-економічним співтовариством і НАТО як військовим блоком, що також із розпадом СРСР зазнав «розширення на Схід», висвітлені в дослідженнях Г. Аппеля [72] й А. Лейсеса [73]. Місце України в новій системі європейської безпеки - предмет аналізу Т. Букквола [74]. Процес створення та засади функціонування ЄС, а також долучення України до процесу «європеїзації» розкрито в монографії В. Копійки і Т. Шинкаренка [75]. Своєю чергою, В. Посельський виокремлює три найпоширеніші в науковій літературі напрями аналізу перебігу європеїзації: інституційний, коли за основу береться формальна імплементація норм і стандартів; поведінковий - дослідницька увага акцентується на практиках; дискурсивний - виявлення взаємозв'язку між формами та цілями проєвропейського політичного мовлення [76].

Особливий інтерес для нашого дослідження становлять праці, автори яких звертаються до зовнішніх впливів на національно-державне самовизначення України. Зокрема, В. Вакулич доводить, що процес глобалізації спричиняє низку негативних впливів суто політико-культурного характеру - зростання терористичної загрози, поширення екстремістських рухів і політичного радикалізму [77]. Суголосне застереження проти некритичного оцінювання глобалізаційних процесів, зокрема, тих, які розгортаються в ЄС, висловлюється й у дослідженні, здійсненому Г. Зеленько [78]. Безпековий аспект євроатлантичного вектора розвитку України порушується в дослідженнях І. Цепенди [78], Ф. Рудича [80]. Тенденції десуверенізації сучасних держав зазначає у своїх дослідженнях В. Смолянюк, наголошуючи на потребі зміцнення військової могутності України й удосконалення стратегій патріотичного виховання [81; 82; 83].

Увага до інституційного чинника національно-державного самовизначення України зумовлює інтерес до правових студій. Серед відзначеного, докладний аналіз одного з базових законів незалежної України - «Про громадянство України» у праці Ю. Шемшученка, П. Чалого, О. Майданника та ін. [84] та дослідження правових основ регулювання суспільних відносин у публікації В. Селіванова й Н. Діденко [85]. Політико-правові традиції українського державотворення висвітлені О. Мироненком та І. Усенком [86]. Актуальним є дослідження А. Коваленка, в якому проаналізовано теорію та практику місцевого самоврядування в Україні (муніципальна теорія), правові засади організації та діяльності органів місцевого самоврядування [87].

Характеризуючи політико-правовий дискурс етнополітичних проблем звернемо увагу на дослідження Х. Ханнума «Автономія, суверенітет і самовизначення» [88]. Правознавець виокремлює три етапи становлення сучасних уявлень про національне самовизначення. Протягом першого етапу, який почався наприкінці XIX ст. і тривав до завершення Другої світової війни, національне самовизначення визначалось як принцип, що встановлював сутнісний зв'язок між поняттями «мова», «культура» та «національність», з одного боку, й поняттям «держава» - з другого. Водночас, цей принцип не застосовувався в його імперативному міжнародно-правовому розумінні, а був лише допоміжним під час розв'язання питань про кордони, міру автономії певних територій тощо.

Другий період пов'язаний із масштабним переглядом кордонів у Європі за підсумками Другої світової війни, а також із створенням Організації Об'єднаних Націй. Нюрнберзький процес став першим прецедентом верховенства норм міжнародного права над національним законодавством. Відтак Статуту ООН надавалася дуже вагома роль у регулюванні не лише міждержавних взаємин, але й у контексті його впливу на внутрішню політику держав-членів організації.

Ключовим питанням було визначення суб'єкта права на самовизначення. Традиційно, в категоріях початку ХХ ст. такими суб'єктами, за визначеннями В. Вільсона та В. Леніна, були «народи» та «нації». Однак відмінність між цими термінами не була остаточно встановлена. До того ж, на зміст понять суттєво впливали особливості слововжитку в англійській, німецькій, російській і французькій мовах, а це спричиняло серйозні труднощі для перекладу міжнародно-правових документів. У підсумку термін «нації» було віднесено до політичних утворень, які могли мати чи не мати статус держави. Натомість під поняттям «народу» вирішено було розглядати «групи людей, які можуть складати, або не складати держави і нації» [89, p. 97-120].

Ця відмінність є суттєвою в тому сенсі, що право на самовизначення Статут ООН визнавав спершу тільки за націями, але не за народами. Ознаками націй, тобто політичних утворень, володіли, зокрема, колонії європейських держав в Азії та Африці. Тому, коли 14 грудня 1960 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила Декларацію про надання незалежності країнам і народам, то правом на самовизначення скористалися саме ці квазідержавні утворення, а не етнічні спільноти. Це призвело до того, що кордони новоутворених держав пролягли без врахування етно-конфесійних відмінностей. Наслідком цього невдовзі стали численні конфлікти, які тривають і донині. Однією з причин такої недостатньої інструментальності поняття «народу» в контексті деколонізації стало визначення цього поняття в Декларації 1960 р. Запропонована представниками Великобританії дефініція «народу» визначала його як множину феноменів: «група індивідів з особливими зв'язками, що виокремлюють її серед іншого населення; все населення в кордонах окремої держави; мешканці окремої частини території; чи навіть група людей, які не живуть на визначеній території, але вважають себе народом» [88, p. 108].

Нарешті третій період, на думку Х. Ханнума, розпочався наприкінці 1970-х років і триває досі. У цей час набула поширення думка про те, що всі без винятку народи мають право на самовизначення у вигляді створення національної державності. Така позиція не набула ще свого вираження в міжнародно-правових документах, однак фактично застосовується світовим співтовариством для вирішення конкретних питань, пов'язаних з розпадом держав чи відокремленням територій, наприклад, утворення незалежних держав на території СРСР і СФРЮ.

Вище ми привернули увагу лише до найважливішого корпусу текстів етнополітологічної спрямованості. Утім, зв'язок між колективним уявленням про національний проект, який має реалізовуватись у рамках державно-політичного буття, та національно-державним самовизначенням - недостатньо розкритий у наукових працях, що й визначає актуальність цього дослідження. Тож, вважаємо за доцільне уточнити саме поняття «національно-державного самовизначення», яке є ключовим у нашому дослідженні.

Поняття «національне самовизначення» є усталеним у політології і, як правило, розкриває процес здобуття нацією власної державності. Національне самовизначення - тривалий, украй суперечливий історичний процес, що має складну природу і включає формування національної свідомості, становлення та розвиток національної культури, громадський і політичний рух за незалежність. Уже сама постановка питання про державне самовизначення може слугувати точним індикатором початку становлення нації. Зазвичай питання про доцільність створення національної держави ставиться національною елітою, а якщо вдатися до коректнішого використання понять, - то елітою етнічною, котра таким способом набуває якості еліти національної. Тож, із суто соціологічної точки зору, сама лише артикуляція питання про національну державу не завжди є констатацією факту існування нації як складної структурно-функціональної соціально-політичної системи, яка охоплює ряд соціальних груп, що й уможливлює її життєздатність.

Отже, взяття до уваги такої очевидності дає вагомі підстави говорити про становлення нації як процес, змістом якого є, по-перше, засвоєння етносом національної ідеї, сформульованої етнічною/національною елітою, і, по-друге, втілення цієї ідеї (мети) за допомогою актуальних політичних засобів. Тож, цілком очевидно, що національне самовизначення, оскільки воно є процесом, має певну структуру - необхідними етапами, - а своєрідними віхами неодмінно виступатимуть ті чи ті політичні феномени, тобто прояви певного якісного розвитку нації.

Разом із тим, можна взяти за основу подальших міркувань і таку тезу: набуття нацією державного статусу, тобто створення національної державності, не завжди є констатацією факту оформлення нації; процес становлення нації може продовжуватись і, як правило, приває й після проголошення державності та її утвердження. І причина цього також очевидна: держава, по-перше, є політичним інститутом, функціонування якого забезпечується діяльністю окремої соціальної групи. Ця група може бути пов'язаною з національною елітою. Але може мати й суто технократичний характер, а також - являти собою компрадорську групу. Цілком зрозуміло, що інтереси технократичної групи та групи компрадорської не завжди і не повною мірою мають збігатися з інтересами національної еліти й інших соціальних груп суспільства. Така розбіжність інтересів, незбіжність мотивів, цінностей, ціннісних орієнтацій набуває характеру сукупності суперечностей, спричиняючи істотний конфліктний потенціал у соціально-політичних відносинах. Як проявлятимуться ці суперечності, як розгортатиметься цей конфліктний потенціал - значною мірою і визначатиме процес розвитку нації та її держави.

По-друге, за наявності демократичного режиму процес розвитку нації потрапляє в залежність не тільки від функціонування владної групи (умовного «політичного класу»), а й статусу, в якому перебувають інші соціальні групи, залучені до демократичного процесу. Простіше кажучи, якщо утворення національної держави відбулося передусім і виключно завдяки діяльності національної еліти як окремої соціальної групи, а національна ідея при цьому не була повною мірою засвоєна широкими соціальними верствами, то участь останніх у демократичному процесі є ще одним фактором ризику, котрий утруднює і розвиток нації - якісного стану суспільства, - і функціонування національної держави - політичного інституту, що відображає демократичне волевиявлення, а також забезпечує реалізацію подальшого самовизначення нації як у внутрішній, так і зовнішній політиці.

По-третє, не зайвим, маючи на увазі український досвід, ставити питання й про якість і статус національної еліти. За логікою, національна еліта мусить продукувати технократичну групу - бюрократію, в класичному веберівському розумінні цього поняття. Однак постколоніальні студії дають нам безліч прикладів того, що й сама національна еліта може мати маргінальний соціальний статус; відповідно, й реалізація нею цього завдання вкрай ускладнюється, а іноді й узагалі унеможливлюється. Як наслідок, відбувається соціальне розмежування між національною елітою - носієм ідеї національного самовизначення - та технократичною групою, яка є індиферентною або ж навіть і вороже налаштованою щодо цієї ідеї. За такої ситуації цілком очевидно, що процес поширення національної ідеї, її входження до етнічної культури вкрай проблематизується, оскільки етнос (чи радше - народ) є реципієнтом тих ціннісно-смислових імпульсів, які йдуть від статусних соціальних груп - національної еліти та соціальної групи, котра володіє владою (політичною, економічною, символічною). Такий, умовно кажучи, «когнітивний дисонанс» спричиняє суперечливість соціально-політичних уявлень і перешкоджає формуванню загальносуспільного консенсусу щодо подальшого національного розвитку, а також утруднює вироблення консолідованих соціально-політичних практик.