Національно-державне самовизначення України

Звернімо увагу принаймні на декілька теоретичних тлумачень інтеграційних/дезінтеграційних процесів. Особливістю трактування сучасних інтеграційних процесів у системі «політичного реалізму» є, як зазначалося, наголошення на зміні статусу національної держави, умовному розширенні чи обмеженні державного суверенітету. Зокрема, схема інтеграції, відповідно до «політичного реалізму», - це утворення нової суверенної держави шляхом: 1) добровільного злиття держав, 2) захоплення держави (або її частини) іншою, 3) самостійне відділення однієї держави від іншої, 4) розпад держави тощо; причому, головною ознакою усіх цих процесів є набуття або втрата суверенітету. Інтеграційні ж процеси в парадигмі радикально потрактованого «номіналізму» характеризуються як такі, що містять у своїй основі насамперед економічні передумови. зокрема, «радикальний політичний номіналізм» не відособлює внутрішньо- та зовнішньополітичні процеси. Неомарксистська форма радикалізму виходить із того, що міжнародні відносини більше не мають характеру вторинних, тобто надбудовчих. І такий теоретичний підхід набув нині значного поширення. Показовий приклад - неомарксистська «світ-системна теорія» І. Валлерстайна, згідно з якою основний принцип інтеграції - це економічні інтереси, які в процесі глобалізації поглиблюють соціальну нерівність, формуючи в підсумку протистояння регіону багатої Півночі (ядро цивілізації) та регіону бідного Півдня (цивілізаційна периферія).

Очевидно, що однією із закономірностей етнополітичного розвитку людства є нескінченна зміна складних, суперечливих, взаємопов'язаних процесів і тенденцій, зокрема, інтеграції та дезінтеграції, за посередництва яких реалізується національно-державне самовизначення. Це переконливо доведено багатьма зарубіжними та вітчизняними дослідниками, численні праці яких присвячено аналізові зазначених феноменів. За підрахунками фахівців, лише в західній етнополітології розроблено близько десятка теорій інтеграції та дві концепції дезінтеграції. Вартий уваги також висновок американського етнополітолога Р. Шермергорна про те, що інтеграційні (доцентрові) інтенції та тенденції, як правило, існують серед панівних, домінантних етнічних спільнот, а відцентрові - серед підлеглих, субординованих [156, p. 77-87], що вважається ще однією закономірністю етнополітичних процесів.

В умовах бурхливого розвитку інформаційно-комунікаційних технологій і посилення процесів глобалізації найбільший науковий інтерес, на наш погляд, становлять основні положення комунікативної концепції інтеграції. Видатний німецький дослідник К. Дойч побудував свою концепцію на принципі «ізоморфізму», тобто уподібнення. Такий підхід дав йому змогу стверджувати, що всі соціально-економічні, політичні й етнополітичні процеси, зокрема, відносини між етнічними спільнотами, політичними націями та державами, підпорядковуються подібним, ідентичним закономірностям. Дослідник визначив і основний показник цих взаємовідносин, а саме - обсяг контактів, зв'язків та обміну між їх учасниками. Виходячи з цього, він зробив доволі коректний висновок: збільшення обсягу та зміцнення зв'язків між контактуючими учасниками неодмінно приводить до їх зближення і об'єднання, а за сприятливих умов - і виникнення нової спільноти чи утворення.

Вітчизняний дослідник Г. Касьянов зауважує, що вся історія націотворення ХІХ-ХХ ст. - це історія боротьби та взаємодії двох тенденцій, інтеграційних (доцентрових) і дезінтеграційних (відцентрових) [16, с. 111]. Адже асиміляторські зусилля новостворених націй, що прагнули поширити свої форми свідомості на все населення відповідних країн, неминуче стикалися з протидією внутрішніх етнічних груп і субідентичностей, а це нерідко призводило до наступного етапу дезінтеграції.

Критики націоналізму стверджують, що всі зусилля, спрямовані на створення однорідних національних суспільств, є марними, оскільки насправді майже всі сучасні нації «поліетнічні». Деякі дослідники, зокрема, американський етнополітолог Дж. Хедлі, стверджують, що нація як принцип суспільної організації відходить у минуле [157]. Попри те, що мультикультуралізм як соціальна практика нині піддається критиці, його теоретичні засади заслуговують на увагу. Сам термін «мультикультуралізм» вживається у багатьох значеннях. Це й констатація факту етнічної різноманітності суспільства, й комплекс заходів у сфері освіти, які відповідали б особливостям етнічного складу населення, й моделі політичної дії, й механізм національної інтеграції тощо.

У другій половині ХХ ст. до теоретичного аналізу культурної різноманітності долучилися сучасні дослідники - Дж. Ролз, Дж. Раз, В. Кімліка. Хоча Дж. Ролз і не звертав достатньої уваги на етнічні, культурні та будь-які інші форми плюралізму, автор створив модель суспільства, яке не забороняє інші стилі життя, проте позиціонує політичний лібералізм як найбільш «правильний» шлях, із моральної точки зору.

На думку британського дослідника Б. Парека, суспільство Дж. Ролза не залишає місця для різноманітності, особливо коли ця різноманітність виходить за рамки дотримання позицій, які розуміють мораль по-різному чи вважають ті чи інші норми прийнятними або неприйнятними й безпосередньо проявляються в публічній сфері та сфері суспільних відносин [24].

Проте, якщо, згідно з Дж. Ролзом, питання групових прав не є центральним, подальший вектор ліберальних дискусій стосовно наукового дискурсу мультикультуралізму був націлений на розв'язання проблеми співіснування різноманітних культурних груп, як правило, тісно пов'язаних із концепцією етнічності - як чітко окресленої внутрішньо гомогенної групи із зовнішніми кордонами, якими умовно можна відділити групи між собою, і, загалом, як базову одиницю соціального аналізу, основного актора соціального життя, учасника етнічних конфліктів [158]. Однак Р. Брюбекер називає цю особливість політики «групізмом», підкреслюючи, що часто термінологія етнополітики використовується у теоретичних дослідженнях [159, с. 163-165]. Якщо Р. Брюбекер розглядає це питання з точки зору методології дослідження, то С. Бенхабіб, аналізуючи теоретичні аспекти цього явища, дійшла висновку про існування так званого «мозаїчного мультикультуралізму», згідно з яким групи людей і культури являють собою чітко окреслені спільноти, які співіснують одні з одними подібно елементам мозаїки, зберігаючи при цьому жорсткі кордони [160, с. 9].

У мультикультурному дискурсі, особливо в його радикальному прояві, чітко спостерігається тенденція до «культуралізації соціального» (В. Малахов). Соціальні відносини трактуються як міжкультурні та міжетнічні взаємодії. У той же час, набагато частіше ґрунт для міжетнічних конфліктів є радше не культурним, а соціальним.

Фундаментальною для мультикультуралізму є теорія В. Кімліки. Саме цей канадський учений заклав основи теорії групових прав, яка концентрувала свою увагу безпосередньо на проблемах культурного різноманіття. Дослідник розробив індекс мультикультуралістської політики (МСР), за допомогою якого здійснюється кількісний аналіз політики мультикультуралізму в різних країнах [22, с. 33-47]. Надалі науковці, відштовхуючись від теорії мультикультуралізму В. Кімліки, як правило, або критикували цю теорію з погляду егалітаризму, або піддавали сумніву деякі постулати теорії групових прав (Б. Парех, Дж. Каренс, Р. Фрост) та інші. Мультикультуралізм як теорія може функціонувати у рамках різноманітних форм ідеологічного дискурсу: від консервативного, ліберального, соціалістичного, марксистського до навіть расистського.

Базовим поняттям для В. Кімліки є поняття «етнічна група», яку науковець визначає як «спільноту, створену на базі консенсусу поколінь, більш або менш інституційно довершену, яка займає територію, або батьківщину, об'єднана спільними мовами й історією…» [22, c. 76]. Культура, за В. Кімлікою, створює стиль життя в «усьому різноманітті людської діяльності, включаючи соціальне, освітнє, релігійне й економічне життя, із впливом на приватну та публічну сфери, а також є вплетеною у систему освіти, медій, економіки та влади» [23, c. 18]. Хоча науковець вживає поняття «культура», «соцієтальна культура», «спільнота», «народ» як взаємозамінні терміни, утім, необхідно, з нашого погляду, вирізняти принаймні два порядки культур - соцієтальні культури та культури, які виступають суто набором звичаїв.

З погляду В. Кімліки, культура є територіально, лінгвістично та історично закріпленим явищем, відповідно, культури можуть бути як і соцієтальними, так і виступати у своєму класичному значенні. Та сама культура може бути як домінуючою в певній країні, так і культурою окремої спільноти, яка проживає на певній території, проте не впливає на соціальні інститути. Соцієтальна культура має територіальне походження, асоціюється із конкретним державним утворенням у державних інститутах, соціальних практиках, мові, у яких вона вкорінена [161, c. 83].

Звертаючи увагу на необхідність поваги до усіх культур, В. Кімліка створює новий розподіл. Він стосується забезпечення вимог тих чи тих груп і, таким чином, розрізняються культури більшості та культури національних меншин. При цьому не слід забувати кореляції мультикультуралізму та правого популізму та націоналізму.

Питання про інтеграцію в межах наднаціональних спільнот є невіддільним від питання про національне самовизначення. Інтегративний чинник може бути більш чи менш важливим у різний час і для різних спільнот. Сама інтеграція може мати різні форми: виявлятись як форма колективної самосвідомості чи культурної спільності, включати елементи торговельної відкритості та господарської співпраці або ж передбачати формування міждержавних союзів і наддержавних інституцій з функціями органів влади.

Про наявність ширшої спільноти, в якій окрема нація об'єднана з іншими на основі спільної культури чи походження, йдеться у багатьох доктринах національного відродження ХІХ-ХХ ст. Тут можна згадати концепції пангерманізму, панслов'янства, пантюркізму, ідей відновлення світового халіфату тощо.

Потужним джерелом перехоплення і перерозподілу державної влади в сучасному світі виступає сфера міжнародних відносин, або глобального (наднаціонального) управління, яка іноді більше впливає на політику держави, ніж його населення і похідні політичні інститути. Фактично можна говорити про втрату цими державами національного суверенітету, який довгий час у рамках класичного лібералізму розглядався як непорушний фундамент встановлення та функціонування ліберально-демократичного режиму.

Принцип національного суверенітету завжди піддавався деяким обмеженням. Держави ніколи не мали можливості існувати автономно, не враховуючи дії зовнішніх сил, над якими вони мали незначний контроль або зовсім таким не володіли. Проте в сучасних умовах у міру поширення глобалізаційних процесів втрата державами національного суверенітету стала більш ніж помітною. Рішення, які значно впливають на корінні інтереси громадян країни, як констатує Р. Даль, приймаються тепер за межами навіть такої великої держави, як Сполучені Штати [162, с. 484].

Ситуація, що сформувалася, радикально трансформує трактування статусу національних держав. З одного боку, за рахунок активізації регіональних рухів самих національних держав стає більше. З іншого - вони почали втрачати свою повну владу над економікою, політикою та культурою своїх народів і, таким чином, право представляти їх на міжнародній арені. Безумовно, втрата ролі національних держав і послаблення їх суверенітету пов'язане з бурхливим розвитком сфери наднаціональних, або глобальних, відносин, викликаних низкою причин і обставин.

На думку У. Бека, головні чинники глобалізації - це:

- розширення географії та щільність контактів у сфері міжнародної торгівлі;

- інформаційна революція;

- утвердження дискурсу прав людини;

- глобальний характер розвитку масової культури;

- посилення політичної ролі глобальних інститутів - концернів, МНУО, ООН тощо;

- неподоланість бідності;

- екологічні проблеми;

- сплеск міжкультурних конфліктів [163, с. 51].

У свою чергу, Е. Зандшнайдер вбачає причини слабкості національних держав у піднесенні насамперед «транснаціональних гравців» [164]. Ключовим чинником підриву принципу національного суверенітету, вважає Ф. Фукуяма, є адміністративно-організаційна слабкість більшості держав, що виникли на уламках колишніх імперій. Це примушує коаліцію провідних країн світу - США, Японія, Австралія, Нова Зеландія і країни Євросоюзу - поширити «міжнародну імперську владу» на свою периферію [133, с. 163-164]. Зміщення політичного управління з національного на глобальний рівень - це є ситуація, котра, як зазначає Р. Даль, становить виклик (якщо не загрозу) національним демократичним режимам [162, с. 487].

«В умовах розпочатої «холодної війни» - пише С. Білошицький, - тема «світового уряду» почала виконувати функцію потужного ідеологічного інструменту впливу на умонастрої правлячих еліт національних держав і, в першу чергу, наддержав США і СРСР. Наприклад, почала активно досліджуватися теза про здатність еліт цих держав спільними зусиллями встановити світову гегемонію. Так, А. Тойнбі в середині 50-х років ХХ ст. дійшов висновку, що лідери США і СРСР, монопольно володіючи ядерною зброєю, могли б виконувати роль світового уряду, для чого наддержавам необхідно подолати взаємну недовіру сторін. У роки «холодної війни» виникає особливий напрямок у політичній науці, що одержав назву «мондіалізм» і вивчає перспективи встановлення світового правління. Головним ідеологічним і політичним центром мондіалізму виступили США, які були зацікавлені в розробці різних варіантів (моделей) переходу до єдиної світової системи під своїм патронатом. Особливе місце серед цих сценаріїв займала теорія конвергенції, вперше сформульована П. Сорокіним і адаптована під умови 70-х років групою аналітиків, очолюваної З. Бжезинським і Г. Кіссінджером. У рамках цієї теорії були розроблені методи створення нової культурно-ідеологічної цивілізації, проміжної між соціалізмом і капіталізмом, з утворенням світового уряду» [101, с. 186]. У відомій «Доповіді Римському клубу» Б. Гаврилишин стверджував, що людство неминуче приходить до ідеї «світового порядку» і «світового уряду» [165, с. 202-204]. Концепція «світового уряду», на думку З. Бжезинського, істотно сприяла перемозі США в холодній війні. Як зазначає політолог, під час співпраці між представниками керівництв США та СРСР (а також РРФСР і пізніше РФ) американська сторона ініціювала питання про створення «нового демократичного американо-російського кондомініуму»: декомунізована Росія нарівні зі США отримала б право на глобальне управління світом. Ця концепція була принадною й одночасно оманливою, оскільки «Америка не мала наміру ділити глобальну владу з Росією» вже тому, що Росія була занадто слабкою для такого партнерства» [166, с. 99-101], пише З. Бжезінський.

Завершення холодної війни ознаменувалося повною дискредитацією теорії конвергенції і перемогою ліберально-демократичного світу. У 1989 р. Ф. Фукуяма проголосив: ліберальна демократія - «кінцевий пункт ідеологічної еволюції людства», «остаточна форма правління в людському суспільстві» - «кінець історії» [167, с. 8].

«Інституційна форма існування і діяльності глобальних еліт, - зазначає С. Білошицький, - еволюціонує від традиційного державного гегемонізму часів Вестфальської епохи, що припускає поширення суверенітету національних держав на зарубіжні території, до «мережевої влади», що передбачає об'єднання і взаємодію провідних національних держав з наднаціональними інститутами, найбільшими капіталістичними корпораціями та іншими силами». Ґрунтуючись на висновках М. Хардта й А. Негрі, С. Білошицький вважає, що «глобальна влада» перебуває на етапі «трансформації від «імперіалістичного» типу до «імперського». На противагу імперіалізму, «імперська мережева влада» не встановлює територіальний центр влади і не спирається на фіксовані межі або перешкоди. Це - децентрований і детериторіалізований апарат управління, який поступово включає всю глобальну сферу в свої відкриті кордони, що розширюються. Імперія управляє гібридними ідентичностями, гнучкими ієрархіями і множинними обмінами, модулюючи мережі управління. Незважаючи на позначений вектор еволюції, глобальна влада багато в чому залишається «імперіалістичною», хоча б тому, що глобальна еліта використовує потенціали окремих національних держав як основу для розгортання своїх структур і використання інститутів цих держав для здійснення світової гегемонії. Цей підхід має багату історичну традицію гегемонізму. Весь хід попереднього світового розвитку визначався невеликою групою держав-імперій, які борються за гегемонію у світі. Решта держав, як правило, стали лише об'єктом їхньої політики. Держави-гегемони мінялися, але незмінним залишалося одне - «боротьба за силу, а в кінцевому підсумку - за гегемонію»« [101, с. 186].

У цитованих міркуваннях унікальним чином, як нам здається, переплітаються точні судження і своєрідні методологічні упередження. Насамперед, ми мусимо привернути увагу до того, що розрізнення «вертикальних» і «горизонтальних» («мережевих») принципів організації є вельми схематичним. Почнімо з того, що державне управління має лише позірну вертикальну організацію. Скажімо, таку жорстку вертикальну структуру має судова система (від судів нижчої ланки до вищої) та система прокуратури. Однак уже організація законодавчої влади має змішану систему, оскільки парламент (якщо не брати до уваги радянську систему рад) - це представницький орган, який не має органів, які йому підпорядковуються, окрім комітетів і комісій, які створюються самими парламентаріями. Система виконавчої влади має ієрархічні ознаки. Утім, тенденція до вертикальної організації виконавчої влади врівноважується системою органів місцевого самоврядування. А тепер звернімо увагу на «мережеві» структури. Хрестоматійний приклад таких структур - Церква. Попри очевидний «мережевий» характер організації, структура абсолютної більшості релігійних організацій є ієрархічною. Такий самий ієрархічний характер мають і корпорації, а також НУО. Відповідно, теза про зіткнення «вертикальних» і «горизонтальних» структур, в якому останні нині здобувають перемогу, на наш погляд, є хибною. Якщо й ідеться про умовну перемогу в умовному протистоянні, то успіху домагаються саме вертикально організовані структури, причому, як правило, з авторитарним стилем лідерства.

Як приклад «успішності» «мережевих» структур часто згадуються терористичні організації, зокрема, фундаменталістського спрямування. Щодо цього зазначимо, що такі організації засвідчують не здатність до «перемоги» чи «самозбереження» в «конкурентній боротьбі», а лише здатність до відтворення на ідеологічному ґрунті. Відповідно, тут ми маємо справу із придатністю тієї чи тієї ідеології - марксизму, релігійного фундаменталізму, націоналізму - до продукування політичного радикалізму, а отже, і протиставлення держави й терористичних організації, коли йдеться про організаційні принципи, є методологічно некоректним.

У цім контексті звернімо увагу на взаємодію держави та міжнародних організацій. На думку А. Етціоні, ООН виконує роль головного джерела м'якої глобальної влади. А оскільки без США і низки інших держав ООН безпорадна, то ця міжнародна організація не може називатися прообразом глобальної держави [168, с. 289-290]. Натомість, Р. Мюллер пропонує «забути про ООН» або проголосити головним завданням ООН - створення Всесвітньої Федерації [169]. На доцільності посилення ролі Генеральної Асамблеї наголошує Ж. Кунц, вбачаючи в цьому - засіб зміцнення міжнародної безпеки [170]. Про потребу в розширенні переліку міжнародних безпекових організацій, «які могли б забезпечити могутність і легітимність акцій, спрямованих проти різних замахів на світовий порядок», - висловлюється Ф. Фукуяма [125, с. 208-214]. Як бачимо, питання взаємодії національних держав і міжнародних організацій, зокрема, ООН, викликає чимало суджень.

«Величезну роль у системі сучасного глобального управління відіграють різні міжнародні фінансові організації. Серед кількох десятків подібних інститутів найбільший вплив мають Міжнародний валютний фонд (International Monetary Fund, IMF - МВФ), Світовий банк (World Bank, WB - СБ) і Світова організація торгівлі (World Trade Organization, WTO - СОТ), які в статусі спеціалізованих установ ООН мають відносини майже з усіма національними державами. Виникнення цих інституцій стало результатом зміни балансу світових сил, викликаних Другою світовою війною. Ще до її завершення, в липні 1944 р., у США на Бреттон-Вудській конференції ООН було прийнято рішення про створення нового фінансово-економічного світового порядку, що буде забезпечуватися відповідними міжнародними організаціями, контрольованими, в першу чергу, США та їх союзниками. Система міжнародних фінансово-економічних інститутів (передусім МВФ, СБ і СОТ), що склалася під тиском США для впорядкування післявоєнного світового порядку, і далі виконує функцію інструменту глобального управління, що знаходиться в руках найбільш капіталізованої частини людства. МВФ і СБ організовані за принципами акціонерних товариств, де кожна країна-член наділена представницькими правами, залежними від частки статутного капіталу, що призвело до вбудовування цих банків у систему влади головних акціонерів - США і декількох промислово розвинутих країн. У свою чергу, СОТ, що надає кожному своєму члену рівний голос, страждає від втрати ефективності та здатності вирішувати конфліктні ситуації. У цій ситуації перспективи зазначених інститутів важко пов'язувати з гіпотетичним курсом на їх лібералізацію і демократизацію. Значно більше підстав стверджувати, що прагнення до підвищення ефективності та результативності цих інститутів глобального управління призведе до пониження рівня їх демократизму в питаннях вироблення та реалізації глобальної фінансово-економічної політики. Можна припустити, що на певному етапі відбудеться зближення («зрощення») економічних і політичних інститутів за умови, що загальний контроль над новою структурою збережуть за собою провідні світові економіки на чолі зі США. Проте і цей гіпотетичний процес підпорядкування глобальної політичної влади інтересам економічної також знаходиться за рамками нормативного змісту ліберально-демократичної ідеології» [101, с. 200].

Кажучи про міжнародну безпеку, неможливо оминути увагою НАТО. Російська анексія Криму та підтримка Росією незаконних військових формувань на Сході України, громадянська війна в Сирії й поширення міжнародного тероризму - це події, які спонукають до пильного аналізу питання безпеки, зокрема, й ролі НАТО в сучасному світі. Так, відзначимо дослідження М. Михальченка, що вказує на історичну і геополітичну зумовленість співпраці між Україною і НАТО [171, с. 355-390]. Цю саму тезу поділяють і інші українські політологи, зокрема, В. Вреблевський і В. Хорошковський [172].

Зазначимо цікавий факт: Акт проголошення незалежності України був схвалений на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р., а вже 22-23 лютого 1992 р. до Києва прибув з офіційним візитом Генеральний Секретар НАТО; Україна була запрошена до участі в Раді Північноатлантичного Співробітництва (РПАС). Аналогічний формат співпраці був запропонований і іншим пострадянським державам.

Кінець ХХ століття став початком краху біполярної системи міжнародних відносин. Саме в цей історичний період на політичній карті світу знайшли своє місце низка нових незалежних держав, серед яких і Україна. Початок державного існування України збігся з періодом пошуку світовою спільнотою нових форм безпеки. Завдання визначення методів і засобів реалізації державної безпеки стало і перед Україною.

З цілком зрозумілих причин, питання, пов'язані зі сферою міжнародних відносин, державної безпеки та, зокрема, військового будівництва, виявилися для української політичної еліти новими і досить складними. Завдання безпеки вирішувалися багато в чому інтуїтивно, паралельно з будівництвом державних інститутів як таких. Економічні труднощі й етнополітична напруженість всередині країни, загальна невизначеність системи міжнародної безпеки і міжнародно-політичний тиск ядерних держав, які наполягали на приєднанні України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, - це ситуація, в якій українською політичною елітою приймалися рішення з питань безпеки. Суперечливість багатьох рішень і непослідовність їх реалізації багато в чому пояснюються як внутрішніми, так і зовнішніми факторами, що впливами на їх прийняття.

Висновки до першого розділу

Дослідження наукової літератури, в якій розкриваються питання національно-державного самовизначення України, уможливлює низку теоретико-методологічних висновків. По-перше, очевидним є те, що питання про національно-державне самовизначення України ставиться в науковій літературі тільки на загальноконцептуальному рівні. Поняття «національно-державне самовизначення» ми бачимо лише в дослідженні Т. Горбань - цілком успішній спробі виявити етапи розвитку політичної думки та політичних процесів в Україні. Як переконливо показує Т. Горбань, злам ХІХ-ХХ ст. є переходом від «націоналізації» громадсько-політичних рухів, коли безпосереднім предметом діяльності було формування «національної самосвідомості» українського народу, до «національно-державницького етапу» - діяльності, спрямованої на «політизацію» національної самосвідомості.

По-друге, концепт національно-державного самовизначення безпосередньо включений до поняття «нація», як воно конкретизується в працях В. Євтуха, Ю. Римаренка та В. Картунова. Зазначимо, що їхнє трактування нації - етнічна спільнота, котра має власну державність або ж принаймні ставить питання про створення такої державності, - ґрунтується на традиції концептуалізації нації, виробленій у європейській соціальній філософії ХІХ - поч. ХХ ст. (К. Маркс, Ф. Енгельс, К. Каутський, Е. Дюркгейм, М. Вебер, О. Бочковський та ін.). Наголосимо, у зазначеному досвіді виокремлення поняття «нація» акт політичного самовизначення являє собою сутнісну ознаку. Якщо «етнос» - це своєрідний «природний» стан спільноти і його сутнісні ознаки - мова, звичаї й традиційні уявлення, становлення яких відбулося мимовільно впродовж історії, то нація - це конструкт самовизначення етносу за посередництва політичної діяльності. Відповідно, якщо належність особи до етносу може і не усвідомлюватися нею або ж не вважатися підставою для політичних дій, то вже усвідомлення належності до нації - завжди спричиняє певну форму етико-політичного відношення. Отже, національне самовизначення за суттю своєю є актом національно-політичного самовизначення.

У цьому контексті доцільно привернути увагу до окремих аспектів дискусії, яка має місце в етнополітології, - між примордіалізмом (Е. Сміт) і модернізмом (конструктивізмом) (Б. Андерсон, Е. Гоббсбаум і Т. Рейнджер). Відповідно до висновків О. Майбороди, С. Єкельчика та ін. дослідників, «винайдення традиції» неможливе без відповідного етнокультурного базису. І в цьому сенсі національно-державне самовизначення є результатом етнічного розвитку. Разом із тим, акцентування тих чи тих історичних подій - це конструктивістський акт, який є можливим лише в рамках національно-державного самовизначення.

Ґрунтуючись на попередньому висновкові, очевидним є, що акт національно-державного самовизначення являє собою когнітивну діяльність, пов'язану з оцінюванням і трактуванням історії, суспільно-політичної ситуації й образу майбутнього. Інший когнітивний аспект національно-державного самовизначення - процес прийняття політичного рішення. Відповідно, феномен національно-державного самовизначення має розглядатись як частковий випадок когнітивної діяльності, зокрема, як рефлексивний процес, що має своїм предметом, з одного боку, політичні відносини, а з другого - самого суб'єкта, тобто його самоусвідомлення. (У загальнотеоретичному плані йдеться про предметну й особистісну рефлексію.)

У цьому контексті слушним є такий висновок: національно-державне самовизначення - це процес, який, з одного боку, розгортається як реакція на зовнішні виклики, а з другого - має характер утвердження власної суб'єктності. Тобто, національно-державне самовизначення завжди розгортається щодо «чогось» (певних викликів), реалізуючись у формі реакцій, а отже, з суто методологічного погляду, є феноменом, придатним для аналізу в рамках біхевіориального відношення «стимул - реакція». Разом із тим, завдяки акту самовизначення відбувається актуалізація суб'єктності. Механізмом такої самоактуалізації є особистісна рефлексія, здійснювана суб'єктом. З методологічного погляду, дослідження цієї форми самовизначення відбувається за посередництва наступної тріади: «політичний ідеал - негативний досвід - політична творчість». Суміщення згаданої біхевіориальної дослідницької схеми та дослідження політичної рефлексії являтиме синтез суто поведінкових і культурно-смислових чинників, які в підсумку виражаються у формі національно-державного самовизначення.

Відповідно, виокремлено три типи самовизначення. Перший тип - це чиста реакція, що властива будь-якому організмові. Реагуючи, суб'єкт сигналізує про власне відношення щодо середовища, яке є джерелом позитивного чи негативного стимулу. Така реакція суто автоматична, вона може бути навіть неусвідомленою. Другий тип - це усвідомлена реакція. Тут ідеться не тільки про суб'єктність реакції, а також і про її рефлексію, одначе лише в предметній площині. Третій тип самовизначення - це діяльність з позиції Самості, тобто опосередкована особистісною рефлексією. Це є самовизначення, обумовлене рефлексією ідеалу власної Самості і в процесі оцінювання зовнішніх впливів, і в процесі реагування на ці впливи, і в процесі життєдіяльності - актуалізації власного буття.

На суто феноменологічному рівні, вектори національно-державного самовизначення України розгорталися щодо зовнішніх викликів і внутрішньополітичних чинників - державно-політичного, соціально-економічного та національно-культурного змісту. Разом із тим, зазначимо, що жоден процес не може вважатися самодостатнім (і в принципі не може бути таким), якщо він спричиняється, насамперед, зовнішніми впливами та внутрішніми процесами, які, передусім, мають, умовно кажучи, «негативний» характер, тобто відбуваються як форма заперечення, реагування в ситуації конфлікту.

Дослідження концепту національного самовизначення свідчить про його фіксацію в міжнародно-політичних актах. Зокрема, самовизначення визначається як принцип, згідно з яким кожна спільнота має право на вільне влаштування свого громадського і політичного життя, сама вирішує питання про принципи внутрішньої політичної організації, зовнішньополітичні орієнтації тощо. На підставі цього принципу за кожним народом визнається право на утворення власної держави або добровільне входження в договірні відносини з іншими народами на засадах федерації, конфедерації, союзу держав тощо.

Протягом XIX-XX ст. у Європі відбувався неперервний процес національної емансипації та виокремлення національно-державних утворень. Цей процес супроводжувався неодноразовим переосмисленням принципу самовизначення націй. У національному проекті найбільш значущими елементами є: уявлення про витоки національної ідентичності в історії і культурі минулого; уявлення про національну індивідуальність (характер, вдачу, менталітет) ; уявлення про бажаний статус спільноти в сенсі політичного самовизначення (національна державність, територіальна автономія, статус меншини тощо) ; уявлення про наявне становище спільноти та перепони для повноцінного розвитку національного життя; місія нації у світовому чи цивілізаційному контексті; уявлення про шляхи досягнення бажаного статусу і реалізації національної місії.

Нині, з огляду на оцінювання політичних наслідків процесу глобалізації, в політологічній літературі відбувається перегляд ролі держави в системі здійснення влади й управління. Загальновизнаним фактом стала думка про стрімкий вихід держави з економічної та соціальної сфер. У сучасному суспільстві склалися стійкі механізми і фактори, що дозволяють економічній еліті протистояти державі і впливати на сферу вироблення його політики. Протистояння держави й альтернативних йому центрів влади вже сьогодні визначає реальний зміст політичних процесів. Враховуючи те, що громадянське суспільство не може існувати без сильних державних структур, оскільки саме потребує законодавчої регламентації, ослаблення держави призведе до послаблення самого громадянського суспільства.

Розділ 2. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ПЕРЕТВОРЕННЯ

ТА ПРОЦЕС СУВЕРЕНІЗАЦІЇ УКРАЇНИ: 1985-1991 рр.

Чверть століття тому завершився період історичного і суспільно-політичного розвитку Радянського Союзу, який дістав назву Перебудови. Його результатом став розпад СРСР і утворення нових незалежних держав. На політичній карті світу з'явилася нова держава - Україна. Для її народу цей час політичних, соціальних і економічних змін був динамічним, складним, суперечливим і, водночас, - етапним для національно-державного самовизначення України.

Навіть нині, 30 років потому, досить складно проаналізувати весь комплекс передумов суспільно-політичних процесів, що взяли початок на Пленумі ЦК КПРС 23 квітня 1985 р. У своїй програмній доповіді «Про скликання чергового ХХVІІ з'їзду КПРС і завдання, пов'язані з його підготовкою та проведенням» новообраний Генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов проголосив курс на модернізацію радянської системи, здійснення структурних і організаційних змін у господарській, соціальній, політичній та ідеологічній сферах. Основним напрямом проголошених реформ було визначено прискорення соціально-економічного розвитку країни. Попередній період був охарактеризований доповідачем як «застійний», а «подальші революційні перетворення» - «перебудовою» [173, с. 152].

Політичний курс на реформування й оздоровлення суспільно-політичної, економічної й ідеологічної сфер, розпочатий КПРС у 1985 р. задля «вдосконалення соціалізму», з часом призвів до боротьби за його збереження, а зрештою, - й доконечного розчарування народу в ідеях соціалізму та його доцільності. Натомість, саме цей період суспільного розвитку став визначальним у становленні української політичної нації як основи державотворення, джерела влади та носія державного суверенітету.

Другий розділ нашого дослідження присвячено суспільно-політичним перетворенням в УРСР та процесу суверенізації України протягом періоду доби Перебудови - 1985-1991 рр. У підрозділі 2. 1. аналізується державно-політичний статус та особливості соціально-політичних трансформацій в Україні в період Перебудови в СРСР. Підрозділ 2. 2. присвячено дослідженню українського національно-визвольного руху, розширенню його соціальної бази, особливості процесів демократизації в УРСР. У підрозділі 2. 3. досліджується процес становлення державного суверенітету України, який висвітлюється як результат національної консолідації, демократизації суспільного життя та активізації громадських і політичних рухів.

2. 1. Україна в період Перебудови в СРСР:

державно-політичний статус і соціально-політичні трансформації

Початок 1980-х років для СРСР став періодом загострення суспільно-політичної й соціально-економічної кризи - в економіці й у соціальній сфері. Негативні тенденції у цих сферах посилювалася з року в рік. Становище в країні позначалося й на настроях керівної верхівки - представники партійно-державного апарату усвідомлювали відсталість рівня життя населення в СРСР від розвинутих держав Заходу. Соціально-економічна криза вимагала докорінних змін у всіх сферах життя суспільства, удосконалення самого державного устрою. Суперечності його функціонування й розвитку потребували не просто оновлення чи удосконалення механізмів, а кардинальних змін самої моделі. З розумінням необхідності таких трансформацій до влади в КПРС (а відповідно, - в країні), у 1985 р. прийшов М. Горбачов. Варто визнати - якби не його енергія, рішучість, бажання й готовність до радикальних системних трансформацій, неминучий крах системи відбувся б значно раніше.

Потреба соціально-економічних змін усвідомлювалася більшістю людей. Навіть незграбні за своєю формою спроби посилення трудової і виконавчої дисципліни, вжиті Ю. Андроповим, сприймались як такі, що мають певний сенс. Глибше, на рівні розуміння причин наявних проблем, аналізували стан суспільного розвитку, розмірковували над його перспективами представники передової інтелігенції, радянські дисиденти. Щоправда, в умовах цензури і тотального партійного контролю вияви «вільнодумства» безжально присікалися. Тобто, без ініціації реформ «згори», на той час реформування було б малоймовірним, і тому лише партійні рішення уможливили його початок й ще певний час залишалися визначальними у перебігу подій.

Проголошені й започатковані радянським керівництвом на Квітневому 1985 р. Пленумі ЦК КПРС реформи стосувалися основних сфер життя суспільства:

- економічної (прискорення виробництва, перехід від екстенсивних до інтенсивних методів господарювання, впровадження в економіку елементів ринку, зниження виробничих затрат, енерго- і матеріалоємності продукції тощо) ;

- внутрішньополітичної (демократизація суспільства, посилення участі й широке залучення громадськості до ухвалення й реалізації важливих рішень, загальнодержавних і місцевих проблем) ;

- соціальної (поліпшення матеріального добробуту, рівня соціального забезпечення, належного задоволення потреб людей) ;

- зовнішньополітичної (скорочення військових витрат, припинення гонки озброєнь, зрештою - холодної війни) ;

- ідеологічної (гласність як максимальна відкритість і прозорість діяльності партійних, державних і громадських організацій, відмова від цензури, запровадження плюралізму як можливості висловлювати різні позиції, погляди, що відображають розмаїтість суспільних інтересів).

Вишколена протягом десятиліть партійно-державна машина запрацювала на організацію «всенародного схвалення» рішень чергового Пленуму ЦК КПРС, започаткувавши широке їх висвітлення у пресі, на радіо і телебаченні, організувавши «соціалістичне змагання» за дострокове виконання ухвалених рішень тощо. Вся міць пропагандистської й партійно-організаційної структур держави була спрямована на обґрунтування доцільності, важливості й своєчасності проголошених партією і її Генеральним секретарем ініціатив. До обґрунтування й пропаганди цих ініціатив були долучені партійні й державні діячі, передовики виробництва, професійні спілки, комсомол, науковці, освітяни, засоби масової інформації.

Разом з тим, усвідомлюючи необхідність змін, більшість громадян поставилася до проголошених гасел та їх популяризації як до певного політичного ритуалу. Далося взнаки відчуження людей від політики, багаторічне усвідомлення себе об'єктом політичних впливів. Навіть на кількаразові зміни комуністичних лідерів на початку 1980-х років народ відповів, здебільшого, або ж байдужістю, або ж хвилею ядучих анекдотів, які, хоча й руйнували «радянську» свідомість мас, але прямої загрози тоталітарній системі не становили.

Попри все - зміни почались, а зі змінами з'явилися й загрози самій системі, передовсім, - ідеологічним її основам. Адже концепція розвинутого соціалізму не тільки не пояснювала наявних проблем і суспільних суперечностей, а й консервувала їх. І хоча в доповіді на квітневому 1985 р. Пленумі ЦК КПРС М. Горбачов наголошував на правильності стратегічного курсу попереднього ХХVІ з'їзду КПРС, на спадкоємності й вірності ідеям марксизму-ленінізму [173, с. 153], неодноразово посилався на В. Леніна і цитував його [173, с. 173], частина наближених до Генерального секретаря партійців, а також науковців, що долучилися до розробки основ Перебудови, добре розуміли необхідність кардинальних змін у державно-політичній та ідеологічній сферах.

Один із ідеологів Перебудови й ініціаторів реформ О. Яковлєв ще у 1985 р. писав М. Горбачову записку «Імперативи політичного розвитку» (зміст котрої широкому загалу став відомим лише в 1994 р. завдяки авторському виданню книги «Гірка чаша», надрукованої ярославським книжковим видавництвом) [174, с. 205-212]. У записці на ім'я Генерального секретаря чітко визначалася мета реформаторських зусиль - людина, «в усіх її взаємозв'язках і проявах, виробництво, суспільство, політика, культура, побут, інтереси, психологія, здоров'я і т. д. « [174, с. 205].

Пропонуючи керівнику держави засоби досягнення мети, автор визначив «головний пункт»: «розвиток особистості як самостійної, творчої, свідомо об'єднаної з іншими у своїх думках і діях сили. Перетворення кожної людини в дійсного господаря країни. Реального залучення всіх і кожного до вдосконалення життя на місцях і в державі в цілому». О. Яковлєв застерігав: «Сам процес повинен вестися не тільки згори, але і знизу, руками мас, причому партія спрямовує і навчає їх демократичним і разом з тим - свідомо-соціалістичним формам буття і мислення» [174, с. 205].

Серед шляхів досягнення мети визначалися:

- зміна співвідношення між партійною і державною, між законодавчою і виконавчою владою. Реальна незалежність судової влади від усіх інших її видів. Поділ функцій між різними частинами системи управління змусить, вважав О. Яковлєв, одну частину «підштовхувати» іншу;

- кардинальне скорочення партапарату, розвиток внутрішньопартійної демократії;

- гласність - вичерпна й оперативна інформація як неодмінна умова подальшої демократизації суспільного життя. «Лише інформована людина, - писав О. Яковлєв, - здатна ініціативно і плідно брати участь у справах суспільства» [174, с. 206].

Не могла не насторожити «консерваторів» у партійній верхівці пропозиція нової «принципової схеми керівництва» державою. А саме:

- «Верховна партійна і державна влада здійснюється Президентом СРСР. Він же є Головою Комуністичного Союзу (Союзу комуністів) СРСР; головою Об'єднаного Політбюро партій, що входять у Комуністичний Союз; Головою Ради Президентів Республік;

- Президент обирається на 10 років на основі прямого всенародного голосування з кандидатів, висунутих партіями, що входять у Союз комуністів;

- Союз комуністів складається з двох партій: Соціалістичної та Народно-демократичної. Загальні вибори - кожні 5 років - зверху донизу... Уряд очолюється Генеральним секретарем партії, що перемогла на всенародних виборах» [174, с. 211-212].

Варто визнати - практика засвідчила програмовість цього документа. Він став концептуальним і для прийнятих невдовзі Законів СРСР, і визначальним для ухвалених черговим ХХVІІ з'їздом КПРС рішень.

Ініціатори Перебудови добре розуміли, що, незважаючи на «одностайну підтримку» вищими партійними керівниками рішень Квітневого Пленуму та ХХVІІ з'їзду КПРС, загальна логіка підходу до реформування суспільства і, зокрема, його організаціно-партійної складової, переформатування усталеної десятиліттями владної вертикалі будуть сприйняті не всіма. І справді, значна частина керівників ЦК КПРС і ЦК союзних республік, країв і областей з обережністю поставилася до нових ініціатив. Певний час відкритого протистояння не було. Виховані у дусі партійної дисципліни брежнєвських часів, а більше - з остраху за своє кар'єрне майбутнє, вони досить швидко опанували перебудовчу риторику і задіяли всі можливості партійного апарату для виконання поставлених завдань.

У день свого 80-річного ювілею в інтерв'ю одній із російських газет «архітектор» Перебудови О. Яковлєв визнавав: «Нерідко суспільство отримувало «зверху» абсолютно помилкові сигнали. Це було неминуче, тому що нам доводилося долати жорстокий опір консервативної частини партапарату, а це не завжди вдавалося з першої спроби». І додав: «Не можна оцінювати наші тодішні дії, не знаючи, якою боротьбою супроводжувався кожен новий крок. Для користі справи доводилося і відступати, і лукавити. Я сам грішний - лукавив не раз. Говорив про «оновлення соціалізму», а сам знав, до чого справа йде. А як було інакше?» [175].

Тобто, великих сподівань на підтримку партійною елітою планів Перебудови у її ініціаторів не було. Саме тому визначальним фактором здійснення незворотних суспільних змін, на думку реформаторів, мала стати підтримка перебудовчих ідей з боку широких мас, через «послідовний і неухильний розвиток соціалістичного самоврядування народу». Ця самоврядність мала «поглиблюватися, проникаючи в усі пори державного і суспільного життя, збагачуючи зміст демократичного централізму, зміцнюючи його соціалістичну природу» [176, c. 77].

Не традиційно-формальним, а «зацікавленим» у активному долученні до процесів суспільних реформ було звернення у політичній доповіді ЦК КПРС партійному з'їзду до громадських організацій: «Час вимагає, щоб до справи управління країною дедалі активніше залучалися громадські організації» з ефективним використанням «усіх форм безпосередньої демократії, прямої участі народних мас у виробленні, прийнятті та виконанні державних та інших рішень» [176, с. 80].

Інструментом підвищення громадської активності, «принциповим», як зазначалося у доповіді М. Горбачова, напрямом партійної діяльності було питанням «про розширення гласності». «Тривалими аплодисментами» делегатів з'їзду була підтримана така теза: «Це питання політичне. Без гласності немає і не може бути демократизму, політичної творчості мас, їх участі в управлінні. Це, якщо хочете,... вихідний пункт психологічної перебудови наших кадрів» [176, с. 82].

Усвідомлення якості партійної еліти, розуміння її нездатності до кардинальних змін і побоювання відкритого опору з боку консервативної частини партійного апарату спонукали ідеологів реформ до пошуку партнерів у справі «подальшого розвитку соціалістичного демократизму». Такими партнерами, об'єктивно, могли стати лише неформальні об'єднання, а також формальні інститути, які були лише відносно вражені номенклатурними практиками діяльності, здатні до сприйняття нових ідей, їхнього активного втілення. Своєрідною «гарантією недоторканності» і «дозволом» на прояв неформальної активності були положення партійного з'їзду: «Завданням розширення і подальшого розвитку соціалістичного демократизму має служити весь арсенал соціально-політичних та особистих прав і свобод радянської людини. Поглиблення цих прав і свобод, зміцнення їх гарантій партія і держава розглядають як свій найперший обов'язок» [176, с. 82].

Суспільство усвідомлювало доцільність соціально-політичних змін. Чи не вперше за кілька десятиріч позитивно сприймалася навіть партійна риторика. Поготів - місцеві партійні осередки (отримавши відповідні вказівки «згори») всіляко підтримували критику і декларували готовність до викорінення недоліків. Відкритішими до змін були творчі спілки (письменників, журналістів, художників тощо), а також студентські організації та комсомол. Це була активна, «бунтарська» частина суспільства, меншою мірою зашорена партійною пропагандою. Ідея «архітекторів» Перебудови вивести на політичну арену «лисиць» і протиставити їх «левам» (за В. Парето [177]. В цьому сенсі терміни раніше використовував Н. Мак'явеллі Йдеться про два головних типи еліт: перший - «леви» (для них характерний крайній консерватизм, силові методи правління; другий - «лисиці» (майстри демагогії й політичних комбінацій). Суспільство, у якому переважає еліта «левів»-ретроградів, застійне. Натомість еліта «лисиць» - динамічна [178]. ) стала дієвим механізмом ідеологічної й організаційно-партійної боротьби на початку Перебудови, а згодом - незворотності започаткованих змін.

Як і у всьому СРСР, гасла Перебудови, прагнення «демократичного соціалізму» з його свободою слова, політичним плюралізмом, урахуванням національних інтересів, розширенням економічних прав підприємств, відкритість партійного керівництва були позитивно сприйняті в УРСР і спонукали до демократизації суспільно-політичного життя республіки.

Поштовхом до зростання громадсько-політичної активності в Україні стала трагічна подія 26 квітня 1986 р. - аварія на Чорнобильській атомній електростанції. Інформація про трагедію з'явилася в газеті «Правда» лише 28 квітня, а для підготовки звернення до народу М. Горбачову знадобилося ще три тижні (а відвідав ЧАЕС керівник держави лише 20 лютого 1989 р.). Спроби керівників республіки та Радянського Союзу приховати від людей сам факт аварії й небезпеку її наслідків, безвідповідальність і забарність влади в їх подоланні призвели, з одного боку, до переоцінки здатності держави ефективно діяти у надзвичайних ситуаціях, з другого - до усвідомлення необхідності контролювати дії влади, створення низки громадських об'єднань для здійснення такого контролю. Крім того, ця подія справила чималий вплив на процес національної консолідації. Адже загроза реального або передбачуваного лиха мотивує поведінку людей і, в соціальному сенсі, є консолідуючим началом.

Початок нового етапу суспільних реформ в Україні поклав січневий 1987 р., Пленум ЦК КПРС, на якому, зокрема, прийнято рішення про оновлення усієї політичної структури в СРСР. Постановою Пленуму передбачалося відновлення ролі рад як органів влади, запровадження альтернативних виборів.

Варто зазначити, що протягом перших років Перебудови (1985-1987 рр.) «порядок денний» суспільно-політичного життя в Україні визначався, здебільшого, подіями в Москві, а також в інших республіках СРСР. До певного часу сподівання на реформування країни й демократизацію суспільного життя в Україні люди пов'язували з рішеннями і діями центральної влади. На «мудрість» і «добру волю» ЦК КПРС у питаннях реформ покладалися і керівники республіки. Укорінена протягом десятиліть звичка партійно-державного апарату працювати за інструкціями з Москви, відсутність досвіду (та й потреби) оперувати загальнодержавними і зовнішньополітичними категоріями призвели до «провінційного» типу мислення і «залежного» стилю діяльності.

В історії республіканської партійної організації були неодноразові звинувачення її керівників у «націоналізмі». Навіть спроби розв'язати найзлободенніші проблеми життя республіки оцінювалися Москвою як прояв націоналізму. Побоювання таких звинувачень, синдром «виконавця», нерозуміння тенденцій суспільного розвитку і настроїв людей, безініціативність партапарату ЦК КПУ, нездатність вести відкритий діалог із опозиційними рухами і громадськими формуваннями - усе це унеможливлювало трансформацію Компартії у провідну політичну силу України.

Водночас, непрофесійні та запізнілі дії союзного уряду призвели до різкого падіння життєвого рівня народу. У країні помітним було невдоволення економічною політикою держави та зростала соціальна напруженість. Зріс дефіцит державного бюджету (в 1989 р. він становив 100 млрд руб.), дефіцит товарів першої необхідності. На тлі прихованої інфляції періодично виникали кризи постачання. Мітинги і демонстрації, перекриття доріг стали нормою. З часом нормою стали й численні страйки в різних галузях промисловості, насамперед у вуглевидобувній. Улітку 1989 р. країною прокотилася потужна хвиля страйкового руху, особливо значними були виступи шахтарів, погрожували страйками залізничники і металурги.