Національно-державне самовизначення України

Вище ми окреслювали загальну схему, варіативність якої уможливлює опис і розуміння процесу національного розвитку в контексті функціонування національної держави. Процес національно-державного самовизначення зумовлюється внутрішніми чинниками та зовнішніми впливами. Серед чинників насамперед варто згадати економічні та культурні в найширшому сенсі - особливості етнічної структури суспільства, релігійні вчення та практики, ступінь розвитку ЗМІ та ЗМК, науково-філософські доктрини (яким, як правило, не приділяється особливої уваги ані в практичній політиці, ані в політологічних дослідженнях) тощо. Отже, очевидним є перше завдання етнополітологічного дослідження окресленої проблематики - розкриття стадіальності національного самовизначення; друге завдання - виокремлення структурно-функціональної системи національного самовизначення.

Оскільки розвиток нації остаточно не завершується із актом проголошення суверенітету й утвердженням національної держави, то ми ставимо питання про доцільність використання специфічного поняття «національно-державне самовизначення». Аргументом на користь слушності вжитку такого поняття є й те, що в науковій літературі наразі має місце зіткнення двох протилежних традицій послуговування поняттям «нація».

Перша традиція, безумовно, пов'язана з марксистським трактуванням етнополітичної проблематики. Відповідно до наукової термінології, яка була усталеною в СРСР, розрізнялися такі поняття: «народність», «етнос», «нація». Ці поняття чітко розмежовувались у науковій літературі [90]. Оскільки в період утворення СРСР розв'язанню національного питання приділялася чільна увага, то на практиці всі етноси СРСР набули найменування «нації», й таким способом підкреслювався їхній високий статус. Разом із тим, практика національної політики в СРСР зводилася до формування своєрідного «супер-етносу» - «радянський народ», що, фактично, було тотожним продовженню русифікації, яка провадилася ще в Російській імперії. Це поняття - «супер-етнос» - чітко не конкретизувалось у науковій літературі періоду існування СРСР.

Сам концепт - «радянський народ» - виводився із марксистського вчення, згідно з яким: 1) нація - це результат розвитку капіталістичного способу виробництва, тобто, спрощено кажучи, - форма масової самосвідомості, яка виникає завдяки усталенню «внутрішнього ринку» й опануванню буржуазією політичної влади; 2) оскільки нація є результатом культури, адекватної буржуазному способові виробництва, тобто - уявлений культурний конструкт, покликаний «обслуговувати» економічні інтереси та легітимізувати чинну політичну систему, то і зміна способу виробництва мусить мати наслідком трансформацію (відмирання) націй, на зміну яким покликана прийти певна «інтернаціональна» спільнота Цілком очевидно, що нація являє собою форму ідентичності. Однак поняття «ідентичність» невластиве традиційному марксистському дискурсу. Відповідно, конкретизуючи деякі аспекти марксистського вчення про націю, ми не використовуємо це поняття, попри всю його адекватність предметові міркувань. . Цілком очевидно, що ця марксистська логіка хибує надмірною схематичністю і являє собою лише спробу, по-перше, витлумачити націю як наслідок економічних процесів; по-друге, дати обґрунтування тим неоімперським процесам, які розгортались у СРСР. Відповідно, й очевидна схематичність, і поверховість тлумачення етнополітичної проблематики, яку ми бачимо у випадку з суто побіжним трактуванням понять «інтернаціональна спільнота» й «радянський народ», - це, безперечно, спроба використати поняттєву невизначеність із суто політичною метою.

Друга традиція, котру ми спостерігаємо нині, утверджується під впливом англомовної наукової літератури, в якій має місце ототожнення понять «нація» та «держава», а також похідних понять, зокрема, «національний» і «державний». Задля справедливості зазначимо, що така практика більше властива бюрократичним структурам, аніж науковим студіям (наприклад, прагнення перейменувати всі державні заклади на «національні»). Проте чіткий асоціативний зв'язок між «національним» і «державним» уже має місце.

Водночас, можна бачити своєрідний паралельний процес - розширення вжитку понять «етнос» та «етнічність». Поняття «етнос» вживається навіть до тих народів, які, за класичними характеристиками, виробленими в теоріях О. Бочковського, Е. Дюркгейма та М. Вебера, являють собою не етноси, а нації. У тій-таки англомовній літературі та французькій антропології «етнічність» - це характеристика умовного «природного» стану народів, тобто народів, які не зазнали модернізації. Скажімо, традиційна етнопсихологія має об'єктом досліджень немодерні народи та соціальні групи. Відповідно, як на наш погляд, спостерігається хибна тенденція до дискурсивного витіснення феномена національного буття до естетично «заниженої» ціннісно-смислової сфери: національні питання починають сприйматися як далебі архаїчні, як такі, що нібито втратили актуальність і не мають пріоритету в сучасній культурі. Наслідки такого зміщення сенсу понять - це тема для окремого дослідження. Наразі ж ми мусимо акцентувати увагу на тому, що різночитання понять утруднюють процес концептуалізації етнополітологічної проблематики.

Утім, поняття «національне самовизначення» відображає один з ключових підходів щодо засад державотворення, який утвердився спочатку в Європі, а потім і в усьому світовому співтоваристві. Як ми вже писали [91; 92], самовизначення, згідно з резолюцією Генеральної Асамблеї ООН, - це принцип, згідно з яким кожна спільнота має право на вільне влаштування свого громадського і політичного життя, сама вирішує питання про принципи внутрішньої політичної організації, зовнішньополітичні орієнтації тощо. На підставі цього принципу за кожним народом визнається право на утворення власної держави або добровільне входження в договірні відносини з іншими народами на засадах федерації, конфедерації, союзу держав тощо. Згідно з сучасними міжнародно-правовими нормами, реалізація цього принципу може передбачати «заснування суверенної і незалежної держави, вільну асоціацію чи інтеграцію з незалежною державою чи набуття будь-якого іншого статусу, вільно прийнятого народом» [93].

Слушно вдатися до конкретизації поняття «національно-державне самовизначення». Зазначимо, що в науковій літературі вже має місце використання цього поняття. Зокрема, Т. Горбань, характеризуючи логіку розвитку української політичної думки кінця ХІХ - першої четверті ХХ століття, фактично означує сферу, яка цим поняттям охоплюється: синтез національного та державного буття. Українським політичним партіям і громадським діячам згаданого періоду, зазначає Т. Горбань, «доводилося боротися передусім за національно-етнічне самовизначення, паралельно розгортаючи діяльність, спрямовану на політизацію національного руху, кінцевою метою якого мусило стати політичне національно-державне самовизначення» [66, с. 12]. Тобто, відповідно до міркувань дослідниці, сфера «національного самовизначення» - це процес усвідомлення етносом себе як нації; сфера ж «національно-державна» - розвиток нації, яка вже набула державного статусу, та розвиток держави як політичного інституту виробленого нацією.

Доцільно привернути увагу й до взаємозв'язку між поняттями «нація» та «держава». Узагальнюючи теорію нації, В. Євтух в енциклопедичній статті зазначає, що «термін «українська нація» вживається у двох значеннях - етнонація і політична нація (нація-держава) « [94, с. 483]. На цьому-таки зв'язкові між нацією та державою акцентують увагу етнополітологи Ю. Римаренко й О. Картунов: «Важливою особливістю формування нації є об'єктивний процес утворення національної держави у різних формах їх політичної організації та самостійності (Ф. Енгельс, К. Каутський, М. Вебер). На такій методологічній основі виникла політична теорія нації, яка трактує останню насамперед як політичну спільноту, котра має власну державу або прагне реалізувати своє право на самовизначення і змагається за її утворення чи відродження» [95, с. 396].

Не вдаючись до міркувань про значення поняття «політична нація», акцентуємо увагу лише на тому, що національне буття має іманентну тенденцію до переростання в буття національно-державне. Аналізуючи ж феноменологію національно-державного буття, ми можемо або чітко фіксувати розбіжність між інтересами нації та держави, або ж відзначати їхню тотожність. Очевидно, що за демократичного режиму інтереси нації та держави мають тенденцію до конвергенції. Утім, це, звісно, лише теоретична умовність, адже держава, як і будь-який інший соціально-політичний інститут, завжди має свої специфічні інтереси, зумовлені причинами структурно-функціональними (особливостями взаємодії з іншими інститутами та ґештальт-принципом, що визначає системну єдність), а також інтересами бюрократії як окремої соціальної групи. Утім ми маємо намір лише намітити існування цієї проблематики, звернувшись до неї на інших сторінках свого дослідження.

Отже, ми окреслили загальну схему національного та національно-державного самовизначення. Відтак привернемо увагу до умовних «віх» - найважливіших політичних подій, які символічно відмежовуватимуть один етап національно-державного самовизначення від іншого.

На нашу думку, є рація виокремити п'ять загальних етапів національно-державного самовизначення України: перший, суверенізації України (1985-1991 рр.) ; другий, національно-державного становлення України в умовах суспільно-політичної та соціально-економічної невизначеності (1992-1996 рр.) ; третій, усталення олігархату як деструктивного прояву демократичного режиму в Україні (1996-2004 рр.) ; четвертий, поляризації ідентичностей (2005-2014 рр.) ; п'ятий, нинішній етап, який ми суто формально визначимо як «постреволюційний». (Перші чотири етапи докладно аналізуватимуться в наступних розділах нашої монографії.)

Кожен зі згаданих етапів доволі чітко окреслюється значущими політичними подіями та нормативно-правовими актами. Але, з суто політологічної точки зору, не менш істотне значення мають суспільно-політичні суперечності, які й визначали розгортання політичних процесів, відображаючись у тих чи тих державно-політичних рішеннях, які й набували правової формалізації. Тобто, аналізуючи національно-державне самовизначення, доцільно передусім акцентувати увагу на змісті суспільно-політичних процесів, визначених інтересами, цілями, раціональними й ірраціональними мотивами соціальних груп і політичних суб'єктів. Суспільно-політичні суперечності - ідеться насамперед про ті суперечності, які мають соціокультурний характер, - по суті, й визначають питомий зміст кожного з етапів національно-державного самовизначення. Вони можуть мати як явний, так і латентний характер; можуть як напряму, так і опосередковано проявлятись у суспільно-політичному житті. Їхнє поступове нівелювання або ж переростання в конфліктну фазу є передумовою й об'єктивним рушієм суспільно-політичного розвитку та національно-державного самовизначення у внутрішній і зовнішній політиці. Суспільно-політичний розвиток і його прояв у національно-державному самовизначенні набуває послідовної та логічної стадіальності, оскільки являє собою розгортання суспільно-політичних суперечностей. Відповідно, ми з усією очевидністю бачимо актуальність опосередковування діалектичного підходу до дослідження політичних процесів.

У своєму дослідженні ми виходимо з того, що національно-державне самовизначення України має як універсальні стадії розвитку, властиві іншим постколоніальним і пострадянським державам, так і специфічні стадії, що проявилися на суто українському суспільно-політичному й історичному ґрунті. Конкретизація такої стадіальності, на наш погляд, має істотне значення для пояснення та розуміння політичної історії незалежної України та прогнозування подальшого суспільного політичного розвитку й актуальних завдань національно-державного самовизначення.

Водночас, відзначимо й наступний важливий аспект: національно-державне самовизначення - це завжди «сума» політичних рішень. Формально кажучи, це завжди визначення власної позиції щодо «чогось». І в цьому сенсі національно-державне самовизначення є реакцією на «щось», тобто позиціонуванням щодо «чогось». Опредметнення національно-державного самовизначення як реакції уможливлює його аналіз у системі понять «стимул - реакція». Відповідно, постає питання про адекватність і ефективність реакції. Проте тут ми виходимо на цілий комплекс питань, які, так чи інакше, в тій чи тій формі, а поставатимуть у контексті міркувань про національно-державне самовизначення. Скажімо: чи адекватно оцінено стимул? Чому саме певний феномен був сприйнятий як стимул, який потребував реакції? Наскільки реакція була зумовлена саме стимулом - маніпулятивним впливом, що визначав саме певну форму реакції? Ідучи за суто формальною логікою, ми можемо продовжити перелік питань. Але й уже поставлених питань цілком достатньо, аби бачити важливість необіхевіористських методів дослідження, важливих для аналізу національно-державного самовизначення як форми реакції на суспільно-політичні виклики та зовнішні впливи - «стимули», кажучи мовою необіхевіоризму.

Класичний біхевіоризм опредметнює суб'єкта, який вдається до реакції, як своєрідну «чорну скриньку»: процес прийняття рішення виноситься за дужки, а предметом дослідження стає лише саме рішення, тобто «реакція». Необіхевіоризм вводить цю «чорну скриньку» до поля культури: між стимулом і реакцією опиняється третій елемент - культура, яка, відповідно до теоретико-методологічних настановлень, і визначає оцінювання стимулу та процес вироблення реакції [96, с. 20-25]. Слушність такого теоретико-методологічного настановлення, звісно, не підлягає сумніву. Утім, на наш погляд, редукування проблеми національно-державного самовизначення до суто необіхевіористської структури має винятково методологічне значення. Це - модель, яка уможливлює акцентування дослідницької уваги на формальних аспектах національно-державного самовизначення.

Однак зводити національно-державне самовизначення тільки до реагування на виклики («стимули») - було б помилково, адже сам концепт національно-державного самовизначення посутньо суперечить концепту реагування. Тобто поряд із самовизначенням як формою реагування (котра, безперечно, має місце в політичному процесі й може бути простежена в політичній історії незалежної України) є й інші аспекти, які потребують дослідницької уваги.

Аби конкретизувати ці аспекти, спробуймо дати відповідь на просте запитання: що ми маємо на увазі, коли кажемо про самовизначення?»Самовизначення», безперечно, не є точним поняттям. У політико-правовому сенсі воно є близьким до поняття «суверенізація». Але поняття «суверенітет» і «суверенізація» відображають лише один із аспектів самовизначення - державно-політичний. На наш погляд, очевидно, що феномен самовизначення є ширшим, ані ж феномен суверенізації; відповідно, й поняття «самовизначення» є ширшим, аніж поняття «суверенізація» (процес набуття суверенітету) та, власне, «суверенітет» (статус нації-держави).

Поняття «самовизначення» дає нам відсилку до етико-політичної площини й таким способом спонукає до конкретизації уявлення про суб'єкта, щодо якого й використовується поняття «самовизначення». Здатен чи не здатен певний суб'єкт на самовизначення? - така постановка питання є, по суті, питанням про онтологічний статус суб'єкта, у площині ж політичної науки - питанням про його політико-онтологічну якість, у даному випадку - нації-держави.

У рамках нашої європейської культури здатність до самовизначення (особистості, етносу, нації, держави тощо) є, власне, ознакою самодостатності. Уявлення про особистість як про суб'єкта, здатного до відповідальної поведінки (самовизначення), - це одна з ключових цінностей лібералізму. Уявлення про здатність народу до політичного самоврядування - це своєрідна аксіома, базова цінність для легітимації демократії. Саме тому ми й акцентуємо увагу на тому, що трактування самовизначення лише як реакції на виклики є недостатнім. В етнополітичному самовизначенні є рушії, які надають цьому процесу характеристик саморозгортання (самореалізації), виводячи його за рамки елементарної реакції на зовнішні впливи.

Якщо прийняти реакцію на зовнішні стимули як найпростішу форму «самовизначення» суб'єкта, а свідому та цілезумовлену діяльність як набагато вищу форму самовизначення, то ми можемо прийти до загальної типології цього феномена. Відповідно, є, щонайменше, три типи самовизначення.

Перший тип, - це чиста реакція, що властива будь-якому організмові. Реагуючи, суб'єкт сигналізує про власне відношення щодо середовища, яке є джерелом позитивного чи негативного стимулу. Така реакція суто автоматична; вона може бути навіть неусвідомленою.

Другий тип, це усвідомлена реакція. Тут ми вже можемо говорити не тільки про суб'єктність реакції, а також і про її рефлексію, одначе лише в предметній площині Кажучи про предметну рефлексію, ми маємо на увазі традиційний поділ рефлексії на предметну й особистісну. Рефлексія предметна є оцінюванням способу дії як адекватного чи не адекватного щодо наявної мети. Будь-який аналіз діяльності, який здійснює сам суб'єкт, є предметною рефлексією. Особистісна ж рефлексія - це самоаналіз суб'єкта в контексті його діяльності. У працях українського психолога М. Боришевського вперше було введене поняття «соціальна рефлексія» [97]. Остання може проявлятися й у предметному, й у особистісному плані, тобто як колективна рефлексія соціальної групи. У контексті наших міркувань предметна рефлексія є усвідомленням і оцінюванням реакції на зовнішній стимул. Однак питання про Самість суб'єкта - вже належить до сфери особистісної рефлексії. . Кажучи мовою біхевіоризму, суб'єкт усвідомлює стимул і реагує на нього, «реалізуючи одну із властивих йому форм поведінки». Сенс полягає в тому, що суб'єкт, по-перше, усвідомлює стимул (позитивний або ж деструктивний), по-друге, усвідомлює факт свого реагування на стимул, однак, і це по-третє, не усвідомлює обмеженість власного «репертуару реакції», тобто він діє суто в рамках притаманних йому стереотипних навиків. Яким є джерело цих стереотипних навиків? Безумовно, це досвід. Одначе, що є джерелом досвіду, який набув узагальнення у вигляді репертуару стереотипних реакцій? З погляду біхевіоризму, це, безперечно, соціальне научіння. Відповідно, досвід постає неусвідомленим конструктом, який є частиною Самості суб'єкта. Тож, навіть коли необіхевіоризм опосередковує відношення «стимул - реакція» третім елементом - «культурою», то в підсумку все одно йдеться про соціальне научіння.

Аби наші міркування не здавалися виключно теоретичними, наведемо приклад: для сучасних ізраїльтян абсолютно незбагненним є такий феномен, як «Бабин Яр». Як так сталося, що тисячі євреїв підкорилися наказу й пішли на смерть!? Чому жоден із них не вдався до опору!? Поведінка євреїв, які йшли помирати в Бабин Яр, є поведінкою другого типу: вони усвідомлювали, що їх прирекли на смерть, усвідомлювали, що їхні дії (підкорення наказу) - це крок до загибелі, але при цьому вони діяли в рамках «культури» чи, кажучи іншими словами, відповідно до стереотипного досвіду. Коли ж сучасні ізраїльтяни ставлять питання «чому?», вони, фактично, заперечують цей історичний досвід як нормативний і мислять з позиції третього типу самовизначення.

Отже, третій тип самовизначення - це діяльність з позиції Самості, тобто опосередкована особистісною рефлексією. Досі, кажучи про попередні два типи самовизначення, ми вдавалися до поняття «реакція», тут же використовуємо ширше поняття - «діяльність», яке вказує на усвідомлену активність суб'єкта. Такий суб'єкт має досвід і, звісно, використовує його. Однак і ситуація, і властивий суб'єктові досвід піддаються рефлексії з позиції ідеального уявлення про власну Самість.

У цьому контексті звернімося до досліджень В. Бушанського, який обґрунтовує значущість рефлексивного чинника в конструюванні образів минулого, майбутнього й оцінюванні суспільно-політичної ситуації. Зокрема, дослідник пише про існування «поля рефлексії», що включає такі структурні елементи темпоральних уявлень суб'єкта про власне Я: «Я-колись, Я-начальне, Я-очікуване, Я-належне». «Структурна конфігурація рефлексії», що опосередковує виокремлені темпоральні уявлення, «використовується підчас ідеологічного конструювання часової вертикалі - минуле, сучасне, майбутнє. «Кажучи точніше, - пише В. Бушанський, - ідеологія розщеплює минуле на хибне минуле (зумовлене залежністю народу чи держави від певних обставин) і начальне минуле (своєрідний метафізичний задум про певний народ чи державу). Аналогічним чином розщеплюється й майбутнє - те, що буде з народом і державою, якщо стан хибного буття збережеться, і те, що має бути, відповідно до метафізичного задуму. У контексті такого розщеплення здійснюється й поділ учасників політичного життя: виробляється політичний дискурс, у якому певні особи та соціальні групи набувають відповідних найменувань і образних потрактувань, які вказують на їхнє відношення до образів минулого та майбутнього, а також їхню роль у сучасному політичному процесі» [98, с. 116].

В етнополітичному сенсі уявлення про ідеал, як правило, конкретизується в образі суверенної нації-держави, самостійної та самодостатньої як у внутрішній, так і зовнішній політиці. Такий етнополітичний ідеал може наділятися й додатковими атрибутами: наприклад, єдність мови та релігії (тощо). В українській культурі цей ідеал відображено в образі соборності України. Але наразі для нас важливий аспект, пов'язаний із самовизначенням. І тут можна бачити, що саме поняття «самовизначення» набуває, по суті, ключового значення, оскільки, згідно з ідеальним уявленням, нація-держава є самодостатньою в засобах і цілях самовизначення. Відтак самодостатність у самовизначенні постає і передумовою, і є кінцевою метою.

Таким чином, самовизначення третього типу є обумовленим рефлексією ідеалу власної Самості і в процесі оцінювання зовнішніх впливів, і в процесі реагування на ці впливи, і в процесі життєдіяльності - актуалізації власного буття. Це - певний ідеал, котрого, відповідно до етичних настановлень, має прагнути будь-який суб'єкт, зокрема, й нація-держава. Самовизначення - це наявна здатність суб'єкта самостійно визначатися щодо зовнішнього світу, і кінцевою метою такого самовизначення третього типу є сам суб'єкт.

Виокремивши три типи самовизначення, ми ставимо питання про можливість виявлення стадіальності становлення нації. Перша стадія етнічного буття має суто неусвідомлений характер. Реакція етносу на зовнішні впливи є автоматичною, зумовленою наявними традиціями: етнос залежний від середовища, змінюється відповідно до його трансформацій. Прикладом такого стану є так званий «рустикальний» (селянський) характер українського етносу в ХІХ ст., який, вочевидь, тривав до радянської модернізації 20-х років ХХ ст. Здатність етносу, який перебуває на цій стадії становлення, до політичного самоусвідомлення та цілезумовленої політичної діяльності є надзвичайно утрудненою. Зазначимо в цьому контексті вже цитовані слова Т. Горбань: українські громадсько-політичні діячі кінця ХІХ - поч. ХХ ст. боролися за політизацію українського етносу. По суті, йдеться про діяльність, спрямовану на перехід народу від суто етнічної до політичної самосвідомості. Той факт, що визвольні змагання поч. ХХ ст. не завершились утвердженням державної незалежності, попри, безперечно, титанічні зусилля української інтелігенції, пояснюється саме особливостями самосвідомості українського етносу, залежністю цієї свідомості від середовища, яке й визначало соціалізацію.

Треба сказати, що такий стан свідомості був властивий не лише українському етносу. Діяльність сіоністських організацій, зокрема, Володимира (Зеєва) Жаботинського, мала мізерний соціальний результат. Дошукуючись причин такого стану розвитку масової свідомості, мусимо звернути увагу на той факт, що кінець ХІХ - поч. ХХ ст. для Східної Європи - це період переходу від традиційного до модерного суспільства. Відповідно, брак етнічного самоусвідомлення є нормативним для цього історичного періоду. Тож, і марксистська максима про залежність свідомості від способу буття є описовою, оскільки характеризує наявний стан розвитку свідомості.

Друга стадія розвитку етнічної свідомості - це, відповідно, виникнення самоусвідомлення та детермінованої реакції на зовнішні впливи, що піддається рефлексії. Виникнення самосвідомості (Самості) має неминучим наслідком формування образу Іншого. Відповідно, масові репресії й етнічні чистки ХХ ст. постають як закономірні феномени. Вони являють собою спонтанну реакцію на відкриття Іншого. «Іншування» відбувалось як надання додаткового атрибуту до вже наявної картини реальності, що радикально змінювало її сенс. Руйнування ж усталеної картини реальності (середовища існування) неминуче спричиняло потребу в захистові, одним із варіантів якого є агресія. І в цьому контексті варто акцентувати увагу на тому, що агресія (як одна із форм реакції) є детермінованою сприйняттям середовища, а не покликаною внутрішніми потребами в розвиткові. Остання характеристика дає нам чіткий критерій для відокремлення другої стадії етнічного розвитку від стадії наступної.

Третя стадія - це є розвиток нації як відповідь не на зовнішні впливи, а суто внутрішні чинники. По суті, на цій стадії розвитку нація позбувається залежності від зовнішніх впливів. Не в тому сенсі, що зовнішні впливи не позначаються на її життєдіяльності, а в тому, що вони вже не мають визначального значення, тобто не детермінують уявлення нації про саму себе - образ Самості. На цій стадії відбувається усталення Самості. Образ себе, який притаманний нації, набуває рефлексивного розщеплення, постаючи в ідеальній і безпосередній формах. Ідеальна форма набуває якості образу домагання; безпосередня - оцінки соціально-політичної реальності та ступеня її відповідності ідеальному образу.

Окреслені нами стадії розвитку нації були проілюстровані на історичному матеріалі. Утім, очевидно, що вони мають не тільки історичну стадіальність. Розвиток нації може набувати зворотного характеру (що неодноразово спостерігалося в українській історії), він є нерівномірним у соціальному та регіональному відношеннях. Відзначені три стадії завжди присутні в соціально-політичній реальності «тут і нині» як форми мислення. Проаналізувавши політичну історію, можна бачити, що певні політичні події мають у своїй основі відповідний тип етнонаціонального мислення, що суголосний відповідним стадіям розвитку.

Отже, національно-державне самовизначення - це процес, який, з одного боку, розгортається щодо «чогось» (певних викликів), реалізуючись у формі реакцій, а з другого - має характер утвердження власної суб'єктності. Згідно із запропонованою нами схемою, вектори національно-державного самовизначення України розгорталися щодо зовнішніх викликів і внутрішньополітичних чинників - державно-політичного, соціально-економічного та національно-культурного змісту. Разом із тим, зазначимо, що жоден процес не може вважатися самодостатнім (і в принципі не може бути таким), якщо він спричиняється насамперед зовнішніми впливами та внутрішніми процесами, які передусім мають, умовно кажучи, «негативний» характер, тобто відбуваються як форма заперечення, реагування в ситуації конфлікту. На жаль, оцінювання політичного процесу в Україні доби незалежності спонукає до думки про превалювання саме негативних факторів у національно-державному самовизначенні. Українське суспільство здебільшого діяло в ситуації, яка була сконструйована іншими суб'єктами, а не створювало ситуацію власного буття.

1. 2. Держава як політичний інститут:

історична феноменологія, становлення та зміна парадигм

Кажучи про національно-державне самовизначення, неможливо оминути увагою сам феномен державності. Держава - провідний політичний інститут. Однак, поглянувши на історію розвитку держави як політичного інституту, можна бачити, що статус держави істотно змінювався. Водночас, звернувшись до сучасності, ми можемо бачити зіткнення національних держав із інститутами громадянського суспільства, наддержавними інтеграційними проектами і транснаціональними корпораціями, які претендують на те, щоб перебирати певні регуляторні функції, які дотепер були суверенними прерогативами держав. Одне слово, ми спостерігаємо складні політичні перетворення глобального масштабу, спрогнозувати які - надто непросте завдання. Але уточнення розуміння еволюції держави, трансформації її відносин з іншими політичними інститутами уможливлюватиме й більш адекватне трактування особливостей національно-державного самовизначення України.

Наприкінці ХVII ст. політичні мислителі сформулювали концепт держави, розмежувавши його з формою правління - монархією та республікою. Зокрема, Т. Гоббс уперше визначив державу як «штучну людину», не тотожну особі правителя, а основою легітимності держави назвав згоду кожного громадянина на подібний суспільний устрій [99, с. 331]. Своєю чергою, Дж. Локк доходить висновку: найважливіше завдання держави полягає в тому, щоб захищати права громадян, якими вони наділені від природи, - право на життя, свободу і власність, для чого необхідно уникати встановлення абсолютизму [100, с. 623].

Наприкінці ХVII - на початку ХVIIІ ст. група європейських інтелектуалів сформулювала програму побудови національної суверенної держави. Їхні ідеї про необхідність побудови держави на принципах поваги до прав і свобод громадян. Англія після Славної революції 1688 р., а США і Франція в кінці ХVIIІ ст. проголосили курс на встановлення республіканської форми правління і правового режиму конституціоналізму. Фактично були проголошені «республіки власників», які передавали політичну владу в руки заможних класів («громадянського суспільства»). Демократизм системи полягав у створенні інститутів представництва (що здійснювалося особами з високим майновим цензом). Як зазначає С. Білошицький, «характер еволюції національної держави доцільно описати з точки зору відносин, які виникли між державою та громадянським суспільством. При цьому важливо відзначити те, що поняття «громадянське суспільство» у класиків політичної науки використовувалось у геть іншому значенні, аніж у сучасних політологічних теоріях. Зокрема, Т. Гоббс і Дж. Локк використовували поняття «громадянське суспільство» як синонім держави, що виникла в результаті громадського договору, і відповідно громадянином вважався певний абстрактний суб'єкт - учасник подібного договору» [101, с. 127]. Як зазначає С. Кара-Мурза, поняття «громадянське суспільство» означало більшою мірою «цивільне» або «цивілізоване» суспільство, протилежне «варварському», «дикому суспільству» в межах дихотомії «цивілізація - природа» [102, с. 60].

Розмежування понять «держава» та «громадянське суспільство» було запропоноване Ґ. Геґелем, хоча німецький філософ і наголошував на взаємопов'язаності цих феноменів. Державу він розглядав як політичне явище, а громадянське суспільство - як господарсько-економічне об'єднання суб'єктів ринкової економіки («системи потреб»), що керуються егоїстичними інтересами. Відповідно до цього розмежування, держава - умовна «імунна система», яка захищає людей від можливих криз, створених громадянським суспільством. Громадянське ж суспільство, відповідно, з огляду на притаманні йому тенденції розвитку, прагне до експансії - взяти державу під свій контроль, що є нищівним і для громадянського суспільства, і для держави [103, с. 227-285]. «Погляд Ґ. Геґеля на діалектичний взаємозв'язок держави і громадянського суспільства, - зазначає С. Білошицький, - став сприятливою теоретико-методологічною основою для подальшої еволюції «республік власників» у напрямі розбудови ліберальних демократій» [101, с. 128].

Досить поширеною в європейській політичній філософії є традиція розмежування державного й етнічного принципів існування спільнот, що передбачає застосування передовсім політичних критеріїв до розуміння природи держави та культурних критеріїв до розуміння національності. Ця традиція має свої витоки в XVII-XVIII ст., коли Вестфальська система стабілізувала абсолютистські режими й узаконила перебування європейських націй і народностей у межах держав, кордони яких визначалися не етнічними, а династичними відносинами. Подібні принципи сповідувалися також у колоніальних імперіях, що змушені були розробити спеціальну інтеграційну політику лояльності щодо різних етнічних і культурних спільнот, які потрапили під їхню зверхність. Аналізуючи результати Вестфальського миру, А. Дмитрієв зазначає: «Суверенітет, як всеосяжна зовнішня незалежність держав та їх самовизначення, ставав основним принципом європейського порядку. Таким чином розвивалися взаємовідносини держав, регульовані у горизонтальній площині, де всі суб'єкти міжнародного права… були в правовому відношенні рівні… Учасникам Вестфальського конгресу вдалося саме правовим шляхом, долаючи протиріччя між суб'єктами міжнародного права, досягти миру і створити той європейський правопорядок, який став основою для майбутньої Європи» [104, c. 21].

Отже, національні держави виникли на ґрунті принципів, визначених Вестфальським договором, що передбачає невтручання у внутрішні справи суверенних держав. Останні десятиліття свідчать про кризу Вестфальської системи і фактичний перехід світу в «довестфальську еру». У науковій літературі обґрунтовуються глобального світоуправління, які обмежують національний суверенітет не на базі двосторонніх міжнародних договорів, а імперативно.

Уявлення про те, що в одній державі можуть вільно розвиватися різні національно-культурні спільноти, є для цього підходу основоположним. І в цьому сенсі британське розуміння етнічного принципу та його співвідношення з державним є близьким до пропозицій австрійських соціал-демократів О. Бауера та К. Реннера.

Лорд Дж. Актон чітко розрізняв патріотизм «племінний», що є продовженням сімейних відносин і є результатом дії природних сил у людині, та «обов'язок стосовно народу як політичного об'єднання» як етичний принцип. Співвідношення між цією політичною ідентичністю, яка пов'язує індивіда з наднаціональною державою, та етнічною належністю, що позбавлена на даний момент політичної форми, є тією самою, на думку британського мислителя, що існує між вірою та фанатизмом і релігійними забобонами [11].

Можна дійти висновку, що наявність потужної ідеології в поєднанні з сильною центральною владою може на певний історичний період змінити вектор національного самовизначення на користь наднаціональної інтеграції. Та історичний досвід вказує на те, що в сучасному світі жодна з таких наднаціональних спільнот не може «скасувати» принцип національної суб'єктності та замінити національну ідентичність, яка вже сформувалася або перебуває на шляху до свого оформлення, якоюсь іншою, такою ж тривкою та переконливою [105].

Чинники дезінтеграції й інтеграції, як можна дійти висновку із проведеного аналізу, постають за різних обставин і на всіх етапах національного самовизначення. Як правило, національне самоусвідомлення починається з акту виокремлення спільноти всередині того суспільного організму, до якого дійсні або гіпотетичні носії відповідної ідентичності на даний момент належать. Це може бути централізована імперія, що здійснює політику уніфікації, чи багатонаціональна демократична країна, що намагається задовольнити потреби меншин. Відомі випадки, коли суб'єктом національного самовизначення виступала спільнота без окресленої території спільного проживання, представники якої були тривалий час розсіяні серед багатьох народів і держав (Ізраїль). Та в кожному з цих випадків має місце процес сепарації носіїв спільної національної ідентичності та пошуку ними шляхів для окремішнього влаштування свого культурного і політичного життя.

Уже на початкових етапах національного самоусвідомлення його важливим елементом стає належність до певної наднаціональної спільності, що стає додатковим чинником ідентифікації та сприяє її легітимізації. Цю роль може відігравати конфесійна належність (православ'я, іслам), уявлення про спільні історичні корені, єдність культури і мови (слов'янство, германізм, європеїзм), єдність світогляду чи ідеології (НАТО і країни Варшавського договору періоду холодної війни). Такий чинник має виразну інтеграційну інтенцію, однак у певних ситуаціях виконує роль додаткового стимулу дезінтеграції спільності, що, з національної точки зору, підсиленої конфесійною чи ідеологічною належністю, постає як штучна, побудована на насильстві та несправедливості.

К. Дойч характеризував народ як велику групу осіб, об'єднаних комунікативними можливостями, зокрема, можливостями спілкування, а країну - як територію і населення, які об'єднані «мережею з потоків комунікації та транспортних систем». За його твердженням, народи і країни починають інтегрувати внаслідок того, що вони стають взаємопов'язаними та взаємозалежними, а інтеграція - це головним чином розвиток мережі соціальних зв'язків і комунікацій. І саме внаслідок процесів інтеграції виникає «суспільство безпеки» (securіty communіty). За визначенням К. Дойча, суспільство безпеки - це «суспільство, в якому існує реальна впевненість у тому, що його члени не будуть вести між собою фізичної боротьби, а будуть вирішувати суперечки іншими шляхами» [43; 106; 107].

Заслуговує на увагу те, що мету і завдання інтеграційних процесів К. Дойч поділяв на чотири основні групи: a) досягнення й підтримання миру; б) забезпечення більших досягнень у різноманітних сферах суспільного життя; в) розв'язання деяких специфічних проблем; г) створення нового власного іміджу та рольової ідентичності. Дослідник також наголошував, що успішному розвиткові інтеграційних процесів має сприяти ціла низка передумов, які він поділив на чотири блоки: 1) взаємна відповідність складових, які мають інтегруватися; 2) сумісність їх цінностей і деяких спільних винагород; 3) взаємна відповідальність, 4) певна міра спільної ідентичності або лояльності.

Окрім того, К. Дойч чітко визначив дванадцять умов, які, на його думку, мають сприяти розвиткові інтеграційних процесів: 1) взаємна сумісність основних цінностей і норм політичної поведінки; 2) особливий, привабливий спосіб життя; 3) очікування більш міцних і корисних економічних зв'язків; 4) помітне збільшення політичних й адміністративних можливостей учасників інтеграції; 5) їхнє більш високе економічне зростання, порівняно із сусідніми територіями; 6) кілька важливих нерозривних ліній соціальних комунікацій через спільні кордони територій, які мають бути інтегровані; 7) розширення політичних еліт; 8) порівняно висока географічна й соціальна мобільність осіб, зокрема, серед політично активних страт; 9) різноманітність і масштабність потоку взаємної інформації; 10) певна загальна компенсація винагород у потоках інформації серед учасників інтеграційного процесу; 11) досить часта зміна їх групових ролей, 12) взаємне передбачення поведінки всіх учасників цього процесу [44, p. 192-195].

Проблеми дезінтеграції, на відміну від проблем інтеграції, в сучасній політологічній літературі досліджені вкрай недостатньо. Тому знову звернемося до праць К. Дойча, коректність основних положень і висновків яких пройшли випробування часом і досі не втратили своєї актуальності та науково-теоретичного значення. На його слушну думку, є низка причин, які можуть призводити до дезінтеграції, а саме: a) швидке зростання тягаря в економічній, військовій або політичній сферах для всієї спільноти або окремої її складової; б) вагоме піднесення соціальної мобілізації та політичної активності, більш швидке, аніж процес «громадянської асиміляції» (civic assimilation), та набуття загальної політичної культури спільноти; в) різке посилення регіональної, економічної, культурної, соціальної, лінгвістичної або етнічної диференціації, більш швидке і потужне, аніж будь-який компенсуючий інтеграційний процес; г) суттєвий занепад у сфері політичних та адміністративних можливостей уряду, а також політичної еліти вирішувати поточні завдання; д) закритий характер політичної еліти, яка штучно гальмує доступ нових членів та ідей, що призводить до зростання ворожих контреліт серед потенційних членів правлячої еліти, які до неї так і не увійшли; е) нездатність уряду та еліти вчасно й ефективно проводити потрібні реформи та вирішувати питання, яких бажає чи очікує населення, або нездатність вчасно реагувати на занепад або втрату деяких привілеїв чи домінуючих позицій тощо [44].

Питання інтеграції національної спільноти набуває вже не тільки світоглядного, але й практичного політичного змісту в період здобуття та утвердження державної незалежності. Перед кожною нацією постає питання про напрям інтеграційної політики, міру та характер включеності в міжнародні і наддержавні об'єднання. Показовими прикладами в цьому відношенні є вступ колишніх радянських республік Балтійського регіону та постсоціалістичних країн Центральної Європи до НАТО і ЄС невдовзі після того, як цим національним спільнотам вдалося позбутися своєї залежності від Москви.

Але і цей вибір не є остаточним у процесі національного самовизначення, оскільки суперечливість інтеграційно-дезінтеграційних мотивацій спонукає культурні, інтелектуальні та політичні проводи відповідних народів і держав шукати нових можливостей і перспектив для забезпечення сприятливіших умов свого розвитку та самоствердження. На практиці це призводить і до митних та торгових конфронтацій, і пошуку механізмів диверсифікації політичних ризиків, і диверсифікації інфраструктурних ризиків. За подібною логікою зростає протистояння між «старими» і «новими» членами ЄС з приводу політичних та економічних пріоритетів, що за певних умов ставить під загрозу інституційні підвалини самого Євросоюзу (прикладом можуть бути численні перешкоди на шляху затвердження проекту Конституції ЄС та Лісабонського договору).

Особливу увагу тут варто звернути на те, що інтеграційні процеси можуть мати як добровільний, так і примусовий чи напівпримусовий характер. Немає потреби доводити, що успішною, тобто конструктивною, може бути лише виключно добровільна інтеграція. Адже історія переконливо довела коректність висновку багатьох дослідників, зокрема, вже згадуваного К. Дойча, про те, що примусова інтеграція може «принести широкомасштабну війну», якої намагалися уникнути учасники цього процесу.

На жаль, у сучасній науковій літературі ознаки та критерії визначення ступеня добровільності інтеграційних процесів розроблені недостатньо ґрунтовно. Один з небагатьох винятків тут, мабуть, становлять праці західного дослідника Ф. Таджмена, який стверджував, що добровільна інтеграція: a) може відбуватися лише тоді, коли в ній виникає «історична необхідність»; б) свідчить про «завершення процесу самовизначення націй»; в) здійснюється на «справді добровільних основах»; г) «задовольняє національні домагання всіх націй»; д) «координує волю й інтереси кожної країни» тощо [45, p. 290 - 293].

Слід також відзначити тісний зв'язок внутрішніх і зовнішніх чинників національного самовизначення. У реальній політичній ситуації зовнішня активність національної держави, зокрема, її участь у тих чи тих інтеграційних проектах, часто має причиною внутрішні обставини, визначається політичною боротьбою груп і лідерів всередині країни, настроями і світоглядними установками населення, станом міжнаціональних і міжконфесійних відносин, економічними, соціальними, безпековими аспектами життя держави.

Не менш очевидним є і зворотний вплив, який здійснює зовнішньополітична кон'юнктура на перебіг внутрішніх процесів. Зростання напруженості в етнічних та конфесійних відносинах, поява відцентрових настроїв і радикальних політичних вимог, так само як і соціально-економічні деформації та зубожіння населення, досить часто бувають викликані зовнішньополітичним курсом країни, її інтеграційним чи дезінтеграційним вибором, що здійснюється в конкретних історичних умовах.

Вестфальська система убезпечила абсолютистські режими Європи від значних потрясінь, якими був ознаменований попередній період релігійних війн. Протонаціональні держави, як визначає тогочасні монархії Е. Сміт [17, с. 67], отримали стабільні кордони і легітимну владу. Поширення просвітницьких ідей, зростання наукових знань, розвиток виробничих технологій привели до реорганізації практично всіх сфер суспільного життя на засадах раціоналізму. Поширення друкованого слова, що, на думку М. Мак-Люена, спричинило першу революцію у сфері суспільних комунікацій [108], сформувало сферу публічності, що мала політичні та культурні аспекти [16, с. 103]. Відтак у провідних країнах Європи склалися умови для формування в їхніх межах соціальних систем, які відповідали параметрам «суспільств» (у розумінні Ф. Тьоніса [12]).

Праці тогочасних соціальних і політичних філософів покликані рефлексувати нові реалії суспільної організації, в центрі яких стоять уже не конфесії, династії й феодальні ієрархії, а специфічний продукт цивілізаційного розвитку - нації. І якщо у «Засновках нової науки про спільну природу націй» Дж. Віко [109] йдеться про універсальні механізми функціонування політичного організму на засадах публічності, то в основоположній праці Ш. Монтеск'є «Про дух законів» народи вже розрізняються за особливостями урядування і соціального ладу. Їх відмінності виводяться, за традиціями просвітницького натуралізму, з умов проживання, ландшафту, клімату тієї чи іншої країни [110, с. 412].

Однак найбільш суттєві характеристики нових суб'єктів історичного розвитку, якими дедалі виразніше характеризувалися буржуазні суспільства Європи, стали виявлятися в ті моменти, коли вони заявили про себе як про суб'єктів суспільної дії та суспільних перетворень. Тому дослідники ідеї самовизначення вважають, що в суспільній практиці в упізнаваному вигляді вона вперше з'являється в часи Великої французької революції [111].

Провідники революції цю ідею розглядали як демократичний ідеал, застосовний до всього людства. Урядування мало б засновуватися на волі громадян, а незгідні з ним повинні були отримати можливість відокремитися від спільноти на основі колективного чи індивідуального (як переселенці до Америки) волевиявлення. Таким чином, «територіальний принцип у політичному утворенні втратив свою феодальну перевагу, поступившись місцем особистісному елементу; людям належало перестати бути простим придатком до землі» [89, с. 17].

У ХХ ст. держава була змушена взяти на себе низку функцій і зобов'язань: в соціальній сфері - забезпечити певний життєвий стандарт, що гарантує право на життя, захист здоров'я, соціальне і пенсійне забезпечення, здобуття освіти тощо; у політичній - активне і пасивне виборче право; в економічній - можливість реалізувати підприємницьку ініціативу; в правовій - забезпечити захист від свавілля влади і співгромадян; у соціокультурній - право на вільне відправлення релігійних культів і право на національну ідентичність. Усі зазначені вище права утворили нормативний ідеал ліберальної демократії, що стабілізує внутрішньополітичну ситуацію і легітимізує правлячий режим.

Однак уже в останні десятиліття ХХ ст. відбувся різкий перегляд ролі держави в системі здійснення влади й управління. Громадянське суспільство втратило інтерес до підтримання тонкого балансу в системі «економічна влада - політична влада». Весь період холодної війни вимагав від громадянського суспільства значного перерозподілу своїх ресурсів на користь держави, а через нього - до соціальних низів, громадянська підтримка яких була необхідна для легітимації політичного режиму. Фактично «громадянське суспільство» (у геґелівському сенсі цього поняття) кілька десятиліть було змушене платити своєрідний «податок на демократію», щоб убезпечити себе від перспективи лівого перевороту або комуністичної експансії. Надалі громадянське суспільство заявило свої права на здійснення реальної політичної влади. Серед основних суб'єктів громадянського суспільства, які захоплюють політичну владу й утворюють паралельні державі центри влади, можна виокремити такі соціальні інститути: фінансові та публічні еліти, їх об'єднання, корпорації, окремі регіони, релігійні та етнічні об'єднання, неурядові організації, аналітичні структури, ЗМІ, організована злочинність, тіньова економіка, приватні силові структури тощо, які усвідомили свій політичний інтерес або обслуговуючі інтереси інших інститутів, які виступають як їхні спонсори. Центральним елементом громадянського суспільства, який послаблює сучасна держава, виступають фінансові еліти (олігархія), що володіють ресурсами для здійснення економічної влади.

Уже за часів Античності тема олігархії як особливого соціального стану та форми державного правління, що здійснювалася цим станом, була розкрита в працях Платона, Аристотеля та інших мислителів. Тоді вони дійшли висновку, що олігархія як соціальне явище має універсальний характер, відтворюється за будь-яких режимів і втрачає владу на короткий період тільки внаслідок соціальних потрясінь, війни або міжусобиці [112, с. 596-597]. Проте олігархічний прошарок досить швидко відтворюється з неолігархічних верств населення [113, с. 370]. Фактично давньогрецькі філософи виявили низку соціальних законів, що описують процес самоорганізації суспільства шляхом виникнення ієрархій та вертикальної мобільності, в основі якої - боротьба за розподіл життєвих благ. Ця боротьба створює нерівність. Вертикальна мобільність сповільнюється. Олігархія перетворюється на впливову економічну та політичну силу. Потрібен тривалий час, щоб накопичилися сили, здатні зруйнувати сформовану систему нерівності та створити нову, адекватнішу новоствореній ситуації в суспільстві.

У сучасному суспільстві можна виокремити такі механізми і фактори, що дозволяють економічній еліті протистояти державі і впливати на сферу вироблення її політики. Передусім - це монополізація політичної системи. У сучасних розвинених суспільствах склалася система стійких політико-правових норм, що блокують доступ до політичної влади тих сил, які не враховують інтереси економічної влади. По-перше, на законодавчому, ідеологічному та морально-етичному рівні дискредитується ідея революційного (насильницького) способу зміни форми правління, захоплення державної влади чи заміни правлячої еліти. По-друге, доступом громадян до участі в політичному житті, як правило, є наявність у них значної власності. По-третє, монополізація політичної системи виявляється і в монополізації партійної системи сучасних держав (переродження багатопартійних систем у двопартійні або двоблокові) [114, с. 215]. У цьому контексті лежить і діяльність лобістів; а також - корпоративне спонсорство державних або владних міжнародних інститутів. Різновид лобізму, при якому спонсорські гроші витрачаються не на виборчі фонди парламентаріїв або політичних партій, а безпосередньо на інституції, які проводять узгоджену політику [115, с. 119-120].