Національно-державне самовизначення України

Новоогарьовський процес не приніс результатів, яких сподівався Президент СРСР. Важливу роль у завершенні цього процесу відіграла Україна, адже восени 1991 р. її представники відмовилися підписувати Союзний договір, керуючись Актом проголошення незалежності України. Ідея Союзного договору повністю втратила актуальність після проведення 1 грудня 1991 р. всеукраїнського референдуму, коли понад 90% громадян висловилися за вихід України зі складу Радянського Союзу.

Наприкінці 1980-х - на початку 1990-х рр. очевидною ставала світоглядна, ціннісна, культурна й економічна криза, що охопила практично усі верстви радянського суспільства. Ця криза переростає у кризу політики Перебудови й самої влади в СРСР. Дослідники цього періоду вказують передусім на зміни настроїв у самій КПРС, в партії, що ініціювала перебудовчі процеси. І демократи, і радикали, і консерватори, і ліберали розпочали серйозну політичну боротьбу всередині КПРС. Саме суперечності всередині КПРС спричинили появу ДКНС (Державного комітету з надзвичайного стану) та призвели до спроби здійснення державного перевороту 19-23 серпня 1991 р. [216, с. 5]. Провал спроби консервативної верхівки держави - найортодоксальніших «вождів» КПРС спільно із керівниками силових відомств - здійснити державний переворот привів до незворотності процесу руйнування СРСР.

У контексті подій, що передували спробі державного перевороту 19-23 серпня 1991 р., характерною ознакою часу й певної «розгубленості» демократичних сил на доланні шляху до національно-державного самовизначення була офіційна позиція Сполучених Штатів Америки, представлена Президентом цієї країни Дж. Бушем у Верховній Раді УРСР 1 серпня 1991 р., - незадовго до створення ДКНС в Москві.

У своїй промові Дж. Буш наголосив на необхідності збереження СРСР. У його розумінні, демократія для тогочасної України передовсім мала би означати «основоположне питання свободи - самоврядування і вільне підприємництво»; черговий «експеримент у будівництві відкритого суспільства»; «процес, коли ви вільні і відкриті, змагаєтеся за допомогою ідей, щоб побачити, хто виявиться правим і хто може дати більше народу України» [277].

Український народ у промові Президента США - частина радянського, а питання державності України або оминаються, або висвітлюються у контексті ідей федералізму: «Ми підтримуватимемо якомога міцніші відносини з радянським урядом Президента Горбачова, проте ми також цінуємо і нові реалії в житті в СРСР. І тому ми, будучи самі федерацією, хочемо хороших відносин, кращих відносин з республіками …». Поняття ж національного самовизначення та незалежності подаються у досить критичному дискурсі: «Дехто закликає Сполучені Штати зробити вибір між підтримкою Президента Горбачова і підтримкою лідерів по всьому СРСР, які прагнуть до незалежності. Я вважаю, що це невірний вибір … Американці не підтримуватимуть тих, хто прагне до незалежності... Вони не допомагатимуть тим, хто заохочує самогубний націоналізм, що породжується на міжнаціональній ненависті» [277].

І національно-демократичними силами, і республіканськими партійними елітами виголошена Президентом США промова сприймалася як логічна частина поступових змін у відносинах між СРСР та США, завершення етапу глобальної конфронтації (згортання холодної війни, припинення дії Варшавського договору, початок виведення військ наддержав із країн «третього світу» тощо). Водночас, сам факт візиту Президента США до України і його виступ у Верховній Раді свідчив про усвідомлення і центральною владою СРСР, і Сполученими Штатами Америки місця й ролі України у внутрішньо- і зовнішньополітичних процесах того часу. Очевидним було й розуміння того, що процес національно-державного самовизначення залежав не лише від суспільного прагнення, але й від узгодження цього прагнення з «геополітичним прагматизмом», від зовнішньополітичних реалій, конкретного історичного моменту.

Розвиток суспільно-політичних процесів в Україні потребував змін до Конституції Української РСР, норми якої багато в чому вже не відповідали новій політичній реальності. Протягом 1989-1991 рр. до Основного закону Української РСР було внесено низку змін. Зокрема Законом Української РСР «Про зміни і доповнення до Конституції (Основного Закону) Української РСР» від 27 жовтня 1989 р. [278] внесено зміни до окремих статей Конституції, котрими унормовано положення щодо системи і принципів діяльності Рад народних депутатів (глава 9), виборчої системи (глава 10), а також Верховної Ради Української РСР як найвищого органу державної влади в Україні. Внесені цим законом зміни до Конституції визначали основні механізми підготовки й проведення виборчих кампаній, сприяли активізації громадськості, діяльності засобів масової інформації.

Черговими змінами до Конституції Української РСР від 18 квітня 1991 р. [279] в Україні запроваджено посаду Прем'єр-міністра Української РСР, а Кабінет Міністрів Української РСР (Уряд Української РСР) визначено найвищим органом державного управління Української РСР [280].

Низку суттєвих змін до Конституції УРСР було внесено Законом «Про зміни і доповнення до Конституції (Основного Закону) Української РСР» від 19 червня 1991 р. [281]. Зокрема, статтю 50 було викладено в такій редакції: «Громадянам Української РСР гарантується свобода совісті, тобто право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, висловлювати релігійні або атеїстичні погляди. Розпалювання ворожнечі і ненависті в зв'язку з релігійними віруваннями забороняється». Крім того, Законом «Про зміни і доповнення до Конституції (Основного Закону) Української РСР» [281] було змінено адміністративно-територіальний устрій Української РСР. Конституцію було доповнено новою главою (7-1) «Кримська АРСР». Зазначено, що Кримська Автономна Радянська Соціалістична Республіка самостійно вирішує питання, віднесені до її відання, і є складовою частиною Української РСР.

Внесені до Конституції УРСР зміни уможливили прийняття вкрай важливого для розвитку процесу національно-державного самовизначення Закону України від 3 липня 1991 р. «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» [282]. Цим Законом унормовано поняття і види референдумів, їх мету, порядок призначення і механізми проведення. Перша стаття закону містить визначення референдуму як способу прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення. В контексті нашого дослідження важливою є норма статті 5 Закону, котрою визначено, що «виключно всеукраїнським референдумом вирішується питання про реалізацію права народу України на самовизначення та входження України до державних федеративних і конфедеративних утворень або вихід з них».

Знаковими для національно-державного самовизначення України були зміни до Конституції Української РСР, внесені Законом України від 17 вересня 1991 р. «Про внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР» [283]. Стаття 1 викладена у такій редакції: «Україна є загальнонародна держава, яка виражає волю й інтереси робітників, селян та інтелігенції, трудящих республіки всіх національностей», а стаття 9 містила визначення основного напряму розвитку політичної системи суспільства - «подальше розгортання демократії: дедалі ширша участь громадян в управлінні справами держави і суспільства, вдосконалення державного апарату, підвищення активності громадських організацій, зміцнення правової основи державного і суспільного життя, утвердження свободи слова, постійне врахування громадської думки». Крім того, змінила назву й зміст глава 4 Конституції УРСР. Віднині вона отримала таку редакцію: «Зовнішньополітична діяльність України і захист Вітчизни», а стаття 72 Конституції УРСР була доповнена нормою про засади утворення й функціонування військових формувань в Україні й їх підпорядкованість органам державної влади та управління.

Важливим політичним інструментом демократизації та водночас виявом громадянської готовності до самовизначення було проведення всесоюзного та республіканського референдумів 1991 р. Організований Верховною Радою та Урядом УРСР Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р. відбувався одночасно з першими в історії незалежної України виборами Президента України.

Акт проголошення незалежності України підтримано в усіх 27 адміністративних регіонах України. Ствердно на єдине запитання «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» відповіли 28 млн 804 тис. громадян (90, 32%) [284; 285]. У цьому контексті зазначимо, що подібне розширення інструментарію політичної діяльності та участь у політичних процесах пересічних громадян усе ще не означали реального залучення людей до процесів державотворення. Вже на зорі незалежності контрольована владою демократія продукувала великі надії на самовизначення, але не допускала розвитку дієвих механізмів, форм та методів демократичного контролю влади.

Важливим кроком для утвердження української державності стало рішення парламентарів про департизацію державних органів, установ і організацій, а також армії, правоохоронних органів; визнання необхідності створити Раду оборони, Збройні сили, Національну гвардію; організація переходу у власність України підприємств союзного підпорядкування; введення в обіг власної грошової одиниці. На думку дослідників, референдум 1 грудня 1991 р. мав перекреслити результати попереднього референдуму 17 березня того ж року, що стосувалися питання про збереження СРСР «як оновленої федерації рівноправних суверенних республік» [242, с. 136].

Результати пошуку компромісних рішень між комуністичними та національно-демократичними силами найпевніше відобразилися у постатях осіб, обраних на високі державні посади та в органи місцевого самоврядування. В. Литвин, приміром, так характеризує особистість першого Президента України: «З іменем Президента України пов'язують прийняття Акта про незалежність України, проведення референдуму 1 грудня 1991 року, розвал СРСР, нові державні атрибути, дистанціювання від СНД, перші кроки по входженню України в європейські структури. Й... нерішучість та непослідовність у проведенні економічних реформ. Власне, Л. Кравчук талановито виконував лише представницькі функції. Taкi політики, як він, як правило, легко беруть владу, але не можуть її втримати, оскільки витрачають енергію переважно на утримання завойованого» [197, с. 478].

Аналізуючи стан українського суспільства на зорі незалежності, вітчизняний дослідник Ю. Шайгородський [218] виокремлює низку несприятливих, хоча й об'єктивних, факторів, що ускладнювали його розвиток. Визначальними, на думку науковця, були ті, що пов'язані з ціннісними трансформаціями. У цьому контексті виокремлюються п'ять сув'язних і найвпливовіших чинників, сутність, внутрішня природа яких встановлювала й об'єктивізувала взаємозв'язок між явищами і процесами, зрештою - впливала на динаміку й вектори державницького поступу.

По-перше, суспільний перехід, що відбувся на межі 1980-1990 рр., докорінно змінив політичну та ціннісну систему. Трансформації призвели не лише до необхідності «переформатування» політичних, економічних, культурних інститутів, але й стали джерелом нестійкості соціального середовища, зумовили розмитість об'єктів ідентифікації, ціннісних орієнтацій.

По-друге, однією з характерних ознак часу становлення української незалежності була відсутність чітко артикульованої національної ідеї. Натомість - значного поширення й домінування в масовій свідомості набули позитивно марковані ідеологеми: демократія, плюралізм, незалежність, колективне керівництво, економічна самостійність тощо.

По-третє, починаючи з кінця 1980х рр. відбувалося переосмислення, як на рівні окремих громадян, так і на рівні суспільства, таких понять, як держава, економіка, ринок, свобода, гроші, особистість, право тощо. Новим змістом почали наповнюватися й так звані традиційні цінності - відповідальність, толерантність, справедливість тощо. Цінності набували певної умовності у позначенні понять, явищ та процесів, посилюючи їх образність і символізм. Усі ці, багато в чому ілюзорні уявлення вступили у протиріччя з дійсністю, основною ознакою якої було стрімке «впровадження ринку» (його вітчизняного варіанта).

По-четверте, для українського суспільства перехід від адміністративної до ринкової економіки означав докорінну зміну способу життя. Нові умови господарювання потребували не лише інтенсивнішої праці, трудової мобільності, підвищення кваліфікації (а досить часто і перекваліфікації), але й психологічної готовності до змін. Зростала кількість людей, яким було важко адаптуватися до ринкових відносин. Це стосувалося більшої частини громадян. Необхідність докорінної зміни соціальних установок дезорієнтувала й частину молодих людей, життєві плани яких вибудовувалися геть за інших умов.

По-п'яте, характерною ознакою тогочасся стало розмежування політичних еліт, початок створення впливових економічних угруповань, посилення процесів матеріальної поляризації [218, с. 15-17].

Узагальнюючи результати цієї частини дослідження, варто відзначити динамічний характер та неоднозначність перебудовчих процесів загалом і їх перебіг зокрема в Україні. Протягом усього періоду Перебудови в різні роки й по-різному тогочасні події й явища позначилися на процесі національно-державного самовизначення України. У цьому контексті, звернімося до запропонованої вітчизняними науковцями періодизації Перебудови, а також - спробуємо запропонувати власне бачення періодизації на основі найсуттєвіших змін та найвідчутніших зрушень, що відбулися в цей час у процесі самоусвідомлення та національно-державного самовизначення, розстановки політичних сил у суспільстві та їх взаємодії.

Обґрунтованою й досить переконливою, з погляду на подієвий аналіз перебудовчих процесів у СРСР, видається запропонована вітчизняним дослідником Перебудови О. Бойком періодизація. Науковець запропонував таку періодизацію:

- перший етап (квітень 1985 ? січень 1987 рр.) ? визрівання політичного курсу Перебудови;

- другий етап (січень 1987 ? літо 1988 рр.) ? усвідомлення основних завдань Перебудови, формування та розширення її соціальної бази;

- третій етап (літо 1988 ? травень 1989 рр.) ? зміщення центру рушійних сил Перебудови зверху вниз;

- четвертий етап (травень 1989 ? лютий 1990 рр.) ? розмежування та консолідація полярних політичних сил у суспільстві, їхнє відкрите протистояння;

- п'ятий етап (лютий ? грудень 1990 р.) ? сповзання політичного керівництва СРСР вправо і радикалізація народних мас;

- шостий етап (грудень 1990 ? серпень 1991 рр.) ? кінець Перебудови [60, с. 19].

Загалом погоджуючись із запропонованим підходом, спробуємо, в контексті предмета й завдань нашого дослідження, запропонувати власне бачення періодизації процесів національно-державного самовизначення в часи Перебудови.

Дійсно, політика радянського керівництва на демократизацію й гласність сприяла виникненню і розвитку національних рухів у республіках Радянського Союзу. Щоправда, зміни в суспільно-політичному житті, які відбувалися в Україні, істотно відставали від аналогічних процесів в інших республіках, зокрема в Росії та Прибалтиці. Це можна пояснити тим, що протягом усього часу перебування України у складі СРСР радянська влада жорстко придушувала будь-які прояви національного, викорінювала паростки вільнодумства не лише серед жителів республіки, але й частини партійного керівництва.

У контексті нашого дослідження, виокремимо три, з нашого погляду, основні періоди розвитку національно-визвольного руху в Україні у роки Перебудови. Кожен із цих періодів характеризується домінуючим напрямом громадсько-політичної активності.

Перший період - 1986-1988 рр. Умовно його можна назвати культурно-просвітницьким.

Перебудовчі ініціативи ЦК КПРС 1985 р. були лише необхідною передумовою початку цього періоду. Як уже зазначалося, каталізатором суспільної активності в Україні стала аварія на Чорнобильській АЕС. Ця трагічна подія змусила багатьох переоцінити ставлення до центральної влади, її спроможності, а також - роль республіканського керівництва в захисті прав і інтересів українства. Одним із наслідків суспільної консолідації став інтерес до історії, культури, традицій свого народу. Рушійною силою цього періоду національного відродження стала українська інтелігенція, інституційною формою - неформальні громадські об'єднання.

Другий період - 1988-1990 рр. - громадсько-політичний.

Особливістю цього періоду національно-визвольного руху стало формування багатопартійності - перших масових громадсько-політичних рухів, об'єднання демократичних сил та їх опозиція до КПУ. Наслідком демократизації суспільства було створення політичних організацій, а потім і партій. Великий вплив на розвиток демократичних процесів в Україні мали вибори народних депутатів усіх рівнів, що відбулися протягом 1989-1990 рр.

Третій період - 1990-1991 рр. - політичний.

Цей період розпочався після завершення демократичних виборів. Епіцентр політичної боротьби того часу перемістився до Верховної Ради України. Саме від її рішень значною мірою залежало розв'язання проблем національно-державного самовизначення. Розв'язання цих проблеми перейшло здебільшого у політичну площину внутрішнього і зовнішнього характеру, а основним змістом і результатом цього періоду стало проголошення незалежності України.

Очевидно, що головним у процесах національно-державного самовизначення протягом періоду Перебудови 1985?1991 рр. було визначення сутності принципів і форми взаємовідносин між центром і республіками, державою і владною партією, офіційними комуністичними та неформальними демократичними організаціями, партійно-даржавною номенклатурою та звичайними громадянами. Політичний клас та громадські активісти УРСР долучилися до перебудовчих процесів у СРСР, прагнули демократичних змін та визначення самостійного політичного курсу через реалізацію права на самовизначення нації, проголошення незалежності держави, формування самостійної внутрішньої і зовнішньої політики. Водночас, тогочасні механізми «керованої» демократії, конфлікти ідентичностей, мовні протистояння, «війни пам'яті», політичні маніпуляції суттєво стримували процеси переоцінки цінностей, формування нового світогляду, нової системи ціннісних орієнтацій. Не подоланий, а часом і серйозно поглиблений конфлікт регіональних інтересів - також добре ілюструє події періоду Перебудови та розпаду СРСР.

Проголошення державної незалежності ? результат тривалого, багатоаспектного процесу суспільно-політичної комунікації і боротьби, сукупності зовнішніх та внутрішніх факторів, які передували цій визначальній події в житті нашої держави і, власне, уможливили її. Безумовно, із проголошенням незалежності України національно-державне самовизначення набуло своїх перших обрисів, водночас, нова держава постала перед необхідністю пошуку оптимальних шляхів забезпечення політичного прагнення українського народу до демократичного, самостійного розвитку.

Висновки до другого розділу

Початок 1980-х рр. для СРСР став періодом наростання негативних тенденцій практично у всіх сферах життєдіяльності, загострення суспільно-політичних і соціально-економічних криз. Започатковані у 1985 р. радянським керівництвом внутрішньополітичні й економічні зміни, прагнення сформувати «нове мислення для нашої країни і всього світу» шляхом упровадження демократизації, відкритості й гласності задля «вдосконалення соціалізму» призвели до розчарування громадян у його ідеях та сумнівів у доцільності цього суспільного та політичного ладу.

Розпочинаючи політичний проект Перебудови, керівна партійна верхівка мало розраховувала на його підтримку з боку партійної еліти. Саме тому визначальним фактором здійснення суспільних змін, на думку реформаторів, мала стати підтримка перебудовчих ідей з боку громадськості. Саме тому ініціатори Перебудови активно впроваджували нові форми громадської активності, самоврядування, до процесів суспільним реформ залучалися громадські організації й суспільно-політичні рухи.

Тогочасна риторика й практика були позитивно сприйняті в УРСР, сприяли демократизації суспільно-політичного життя республіки. Події в СРСР та в Українській РСР, що відбувалися протягом 1985-1990 рр., посилили процеси українського національного самовизначення. Важлива роль у цих процесах належала громадським, зокрема - неформальним, об'єднанням. Розвиток неформального руху в Україні 1985-1990 рр. став важливим етапом формування громадянського суспільства, першим досвідом його інституалізації. Водночас, існували певні регіональні відмінності в змісті діяльності громадських об'єднань. Якщо серед основних питань, які порушувалися громадськими організаціями західних і центральних областей України, були проблеми національно-демократичного спрямування (культура, історична пам'ять, відродження національних традицій, розвиток української мови, легалізація заборонених релігійних об'єднань, реабілітація воїнів УПА, вшанування пам'яті жертв сталінізму тощо), то громадяни Сходу й Півдня України об'єднувалися здебільшого для розв'язання соціально-економічних проблем. Тобто, вже тоді виокремилися своєрідні лінії соціально-політичних розмежувань, актуалізовані інтересами й уявленнями про майбутнє.

Становлення і розвиток неформального руху громадян у період Перебудови, відсутність цензури у ЗМІ суттєво вплинули на рівень політичної культури населення, сприяли подоланню відчуження людей від політики й суспільно-політичного життя. Доба Перебудови в СРСР стала для українського суспільства періодом накопичення цінного досвіду демократизації політичного життя, розвитку національно-демократичного руху.

Аварія на Чорнобильській АЕС стала не лише свідченням безпорадності й неефективності керівництва країни, але й суттєвим фактором зростання громадсько-політичної активності в Україні. Ця трагічна подія справила чималий вплив на процес національної консолідації й, водночас - на посилення відцентрових тенденцій, спонукала до розрізнення загальносоюзних і республіканських проблем, увиразнила тенденції локалізації суспільно-політичного життя в Україні. На цьому тлі відбувалося ідеологічне й організаційне послаблення Компартії України, разом з тим - посилювався вплив на суспільно-політичні процеси національно-демократичних сил, їх об'єднання. Наприкінці 1980-х рр. в Україні відроджувався незалежний робітничий рух. Робітничі страйки й несанкціоновані мітинги стали знаряддям не лише соціально-економічної, але й політичної боротьби, етапом національно-державного самовизначення України.

Політологічний аналіз суспільно-політичних процесів доби Перебудови уможливлює виокремлення трьох основних етапів національно-державного самовизначення України:

- культурно-просвітницького (1986-1988 рр.) ;

- громадсько-політичного (1988-1990 рр.) ;

- політичного (1990-1991 рр.)

Серед чинників, які суттєво позначилися на процесі національно-державного самовизначення, варто виокремити такі:

- політичні зміни доби Перебудови суттєво вплинули на ціннісну систему суспільства, на рівень політичної культури громадян. Водночас, ці зміни стали джерелом нестійкості соціального середовища, зумовили розмитість об'єктів ідентифікації, ціннісних орієнтацій;

- суспільні зміни уможливили переосмислення таких понять, як демократія, держава, справедливість, свобода слова, економічна свобода, ринок, права людини тощо. Суспільно-політична практика збагатилася новими для того часу категоріями: вільне підприємництво, приватна власність, свобода переконань, невтручання держави в особисте життя громадян, право на владу тощо. Водночас, для значної частини українського суспільства перехід від адміністративної до ринкової економіки означав докорінну зміну пріоритетів і способу життя. Ціннісна невизначеність, стрімке впровадження ринку провокували громадян до правового нігілізму, деформували моральні норми. З часом цей стан набув формату, який дістав назву «бурхливих 90-х»;

- ідеологічна й ціннісна невизначеність періоду Перебудови, брак досвіду політичного управління призвели до певної розгубленості «нової» української політичної й управлінської еліти, що виявилася у нездатності до вирішення поточних соціально-економічних й етнополітичних питань, продукування ідей, розробки й реалізації стратегічних рішень за нових соціально-політичних умов;

- розбалансована економіка й кредитно-фінансова система, інфляція, розпад промислового виробництва і, внаслідок цього, зростання безробіття суттєво позначилися не лише на рівні життя громадян, але й на зміні їх соціальних установок. Зростала кількість людей, яким було важко адаптуватися до нових економічних умов.

Водночас, динамічні події доби Перебудови в СРСР, демократизація в Українській РСР зумовили процеси національного самовизначення України, сприяли розвитку нових векторів державотворення. Цей етап національно-державного самовизначення став періодом формування нової системи поглядів на суспільство, усвідомлення політичних інтересів і цілей, набуття нового досвіду громадської активності й політичної діяльності.

Залучення до дослідження комплексного підходу крізь призму історичного, структурно-функціонального, системного, синергетичного, конфліктологічного аналізу дозволяє узагальнити: національно-державне, демократичне самовизначення українського народу набуло свого правового та політичного статусу саме у період Перебудови - у процесі громадсько-політичних суперечностей, багаторівневих конфліктів, відкритих протистоянь і кулуарних домовленостей, пошуку компромісів і альтернатив, що у світлі сучасних теорій мережевого, глобального та демократичного розвитку додає особливої цивілізаційної значимості здобутій Україною незалежності.

Розділ 3. НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНЕ СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНИ

В УМОВАХ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ ТА

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ НЕВИЗНАЧЕНОСТІ: 1992-1996 рр.

Етап державно-політичного становлення України 1992-1996 рр. - від першогрудневого референдуму 1991 р., коли було схвалено Акт проголошення державної незалежності, до прийняття Конституції України 28 червня 1996 р., - безперечно є ключовим у процесі національно-державного самовизначення України. Саме у згаданий період визначились основні риси наявної й нині державно-політичної системи. Зокрема, йдеться про: 1) «архітектуру» взаємодії між гілками державної-політичної влади й статус державно-політичних інститутів; 2) усталення соціально-економічної системи, властивої країнам із перехідною економікою, а також - формування інститутів громадянського суспільства; 3) міжнародно-політичне позиціонування незалежної України в контексті зовнішньополітичних орієнтацій на Захід (ЄС і НАТО) та Схід (СНД і Росію), що зумовлювало проявлення історичних і культурно-ціннісних суперечностей між Україною та Російською Федерацією.

Зазначені напрями суспільно-політичного розвитку України розкриваються у третьому розділі цього дослідження. Зокрема, у підрозділі 3. 1. чільна увага приділяється конституційному процесу в Україні, завдяки якому значною мірою й відбулася формалізація основних засад національно-політичного самовизначення України; у підрозділі 3. 2. аналізується соціально-економічна ситуація в Україні та її вплив на політичний процес, насамперед - конкурентну боротьбу політичних партій; у підрозділі 3. 3. - у фокусі уваги перебувають два процеси: по-перше, це - приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї Зазначимо, що вже в Декларації про державний суверенітет України, ухваленій 16 липня 1990 року, УРСР «урочисто проголошує» «намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї» [258]. як прояв євроатлантичної орієнтації, й по-друге - українсько-російські міждержавні відносини, зокрема, суперечності щодо статусу Криму, Севастополя та Чорноморського флоту, що відобразили детермінантні зовнішні впливи на національно-державне самовизначення України.

3. 1. Формування державно-політичних інститутів суверенної України

Кінець ХХ ст. став достеменним «кінцем історії» (Ф. Фукуяма). Історія - як пошук оптимального та належного політичного режиму - завершилася. У статусі необхідного політичного режиму утвердилася демократія. Здобувши незалежність, Україна одразу самовизначилась як демократична країна. Істотної ваги набуло питання створення державно-політичних інститутів, що були б адекватними демократичному режимові. Водночас Україна стала на шлях формування ринкової економіки. Проявом національно-державного самовизначення України стало ініціювання національно-патріотичною елітою наміру приєднання України до європейських демократичних інститутів і глобальної безпекової системи - НАТО. Ці та інші напрями національно-державного самовизначення України, які ми чітко спостерігаємо зі здобуттям незалежності, постають як прояви загальних «трендів» глобального розвитку сучасності. Ці ж таки вектори розвитку мають й історичну визначеність.

Згадане сприйняття і ринкової економіки, і демократії лежить у контексті загального сприйняття лібералізму як універсальної системи цінностей. Звернувшись до історії ХХ ст., ми можемо бачити поступове утвердження ліберальних цінностей і суспільно-політичних інститутів, необхідних для їхньої реалізації - демократії, ринкової економіки, недоторканності приватної власності, верховенства права та рівності людини і громадянина перед законом, формування міжнародного права (базованого на уявленні про універсальну людську природу та загальні права людини), формування глобальної системи безпеки тощо. Крах радянської ідеології, розпад так званого «соціалістичного табору» та СРСР - це один із етапів історичного утвердження лібералізму: середина ХХ ст. - період подолання фашизму та нацизму (тоталітарних режимів, що позиціонували себе як альтернативи лібералізму) ; останнє десятиліття ХХ ст. - кінець радянського суспільно-політичного «експерименту».

Здобувши державну незалежність, Україна «отримала у спадок» від періоду Перебудови низку ідеологем, які можна поділити на «негативні» та «позитивні». До «негативних» ідеологем слід віднести ті суспільно-політичні уявлення та практики, які оцінювались як деструктивні. Зокрема вже від початку Перебудови мало місце заперечення, неприйняття як деструктивних: 1) радянських тоталітарних практик, насамперед сталінізму, 2) ідеологічної монополії, 3) однопартійності, 4) обмежень свободи слова, 5) планової економіки тощо. Виокремлені «негативи» (ми їх уже докладно аналізували в попередньому розділі нашого дослідження) були окремими проявами суспільно-політичних реалій, які під час Перебудови позначалися поняттям «командно-адміністративна система управління». Базові «позитивні» ідеологеми були такі: 1) апологетика демократії, 2) плюралізм думок (у тому числі й ідеологій), свобода слова, відсутність цензури, 3) багатопартійність, 4) визнання приватної власності й ринкової економіки.

Окремо слід відзначити відхід від властивого радянському режимові мілітаризму. Крах комуністичної ідеології зробив непотрібним і мілітаризм, що до того слугував засобом поширення радянської системи. У період Перебудови утвердилася, безперечно, слушна думка, що саме військово-політична конфронтація СРСР із Євроатлантичним світом, надмірні витрати на оборонний сектор спричинили економічну стагнацію. Спрямованість України на прийняття західних стандартів суспільно-політичного життя з перспективою інтеграції до світових фінансово-економічних і безпекових структур зумовила сприйняття оборонного сектору як певного баласту, що не сприяє економічному та соціальному розвиткові. Відмова від права володіння ядерною зброєю почала трактуватись як передумова міжнародно-політичного визнання України, а скорочення оборонних витрат - як уможливлення соціально-економічного поступу. Як приклад для наслідування в національно-державному самовизначенні, українськими політиками та ЗМІ часто згадувалися такі країни, як Німеччина та Японія, які, не маючи значних військових витрат, досягли економічних успіхів.

Наголосимо й на наступному: усвідомлення хибності мілітаризму та конфронтації з Євроатлантичним світом зумовило утвердження своєрідної світоглядної максими, відповідно до якої для суспільного розвитку, зокрема економіки, шкідливим є не лише мілітаризм, а й будь-яка конфронтація взагалі. Таким чином, в українській культурі утвердився крайній пацифізм і антиконфлікта парадигма осмислення суперечностей як таких. Ця парадигма зумовила формування фобічної установки в сприйнятті конфліктів. Зважаючи на те, що суперечності та конфлікти - це невід'ємні прояви будь-яких відносин, здатності українського суспільства та держави розв'язувати конфлікти виявилися вкрай обмеженими: конфлікти не лише не розв'язувалися, вони витіснялись і заперечувалися, що істотно обмежило інструментарій національно-державного самовизначення, оскільки цей процес так чи так, але завжди пов'язаний із актуалізацією суперечностей і розв'язком конфліктів.

Поряд зі згаданими вище позитивними та негативними ідеологемами для України особливої значущості набула етнополітична проблематика, в основі якої - питання про статус українського етносу. Лейтмотиви української історії, мовна, освітня й інформаційна політики цілком залежали від того, як тлумачити український етнос, а відповідно, й Українську державу. І тут зауважмо наступне: здобуття Україною незалежності відбулось у добу Постмодерну, якому властиві мультикультуралізм і негативне трактування будь-якого націоналізму. Саме ж постання української нації (як ми писали в першому розділі нашого дослідження) відбулось у добу Романтизму (перша половина ХІХ ст.), коли етноси наділялися онтологічним статусом й описувалися в антропоморфних поняттях Романтизм - визначальний період у розвиткові української культури, хронологічні межі якого ширші, аніж у культурі народів Західної Європи. Ключові риси Романтизму - ідеалізація народу, культ природності, образ героя-визволителя, міфологізація природи та історії, а також величного покликання народу - посутньо властиві українській культурі. Ці риси були домінантними аж до утвердження Модернізму в українській культурі (початок ХХ ст.). Ці ж таки риси перейшли й у мистецтво «соціалістичного реалізму», набувши гротескних кітчевих рис. Ба й нині вони простежуються в українському кітчі [286; 287]. Аналогічний вплив Романтизму можна бачити й у культурі інших народів Центральної та Східної Європи - зокрема, польській та російській, в останній Романтизм породив народництво та слов'янофільство. У Західній Європі Романтизм остаточно вичерпався вже до середини ХІХ ст. [288]. Хронологічний дисонанс суспільно-політичного та культурного розвитку народів Західної та Центрально-Східної Європи промовисто ілюструє такий факт: 1848 рік - публікація «Маніфесту Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса, ідеологічної доктрини, що відкидає націоналізм і пропонує універсальну суспільно-політичну теорію; цей-таки рік - революції в німецьких землях і Австрійській імперії під гаслами національного відродження. . Тож, упродовж ХХ ст. світова культура (зокрема філософія, суспільно-політичні науки, а також мистецтво, які формують дискурс інтерпретації етносів і націй) зазнала посутніх змін. Перехід від Романтизму (з його апологетикою націй) до Постмодерну (з його мультикультуралізмом й упередженістю щодо націоналізму) позбавив Україну несуперечливих докринальних основ для відродження української культури. Спадок політики русифікації, здійснюваний Росією інформаційний тиск і брак загальних ідеологічних підвалин, необхідних для відродження української культури, - все це перетворило етнополітичну проблематику на вкрай складну та конфліктогенну.

Отже, аналізуючи процес національно-державного самовизначення в незалежній Україні, варто мати на увазі, що він лежить у площині загальних історичних процесів: по-перше, це незавершене в Україні становлення нації та національної держави, основні тенденції якого оформилися в добу Романтизму. Тож зі здобуттям незалежності Україна вимушена була розв'язувати завдання, які були вирішені народами, скажімо, Центральної Європи після розпаду Австро-Угорської імперії. Однак умови для вирішення цього завдання Україною вже були дуже несприятливими з огляду на зміну культурних трендів.

По-друге, національно-державне самовизначення України як держави з демократичним політичним режимом, ринковою економікою, в якій має місце визнання пріоритетності загальнолюдських цінностей і міжнародного права, є частиною історичного поширення ліберальних цінностей і відповідних суспільно-політичних інститутів. Україна, разом із країнами Балтії, а згодом і Грузією, ввійшла до кола тих країн, у яких утвердилися ліберальні цінності й інститути. Таким чином, Україна стала частиною ойкумени, яка іменується «вільним світом» і протиставляється тоталітарним і авторитарним країнам.

По-третє, інституційний і культурний аспекти національно-державного самовизначення України лежать у площині загальних тенденцій «навздогінної модернізації». Ці загальні особливості модернізації властиві усім країнам, що здійснювали перехід від недемократичних режимів і неринкових соціально-економічних відносин до демократії та ринкової економіки. В Україні повною мірою проявився «кризовий синдром модернізації», який В. Горбатенко визначив як кризу «ідентичності, легітимності, участі та розподілу» [155, с. 212].

Специфіка навздогінної модернізації полягала й у її інверсійності. Звернемо увагу: в таких державах, як США, Великобританія, Франція тощо, демократичні інститути постали як прояви суспільно-політичної культури. Тобто, спершу виникла суспільно-політична культура, що включала свободу підприємництва, недоторканність приватної власності, верховенство права, розвиненість самоврядування й представницьких інститутів, і тільки згодом постали загальнодержавні політичні інститути - політичні партії, й відбулося поступове розширення виборчих прав. У ситуації ж із навздогінною модернізацією має місце цілковита інверсія: державно-політичні інститути, які властиві демократичним країнам із ринковою економікою, цілеспрямовано створюються ще до виникнення відповідної економічної та суспільно-політичної культури й виконують формувальну функцію; навіть ті державно-політичні інститути, які вже функціонують, скажімо, парламент і політичні партії, змушені відкидати попередні практики й починати діяти за новими правилами, культурних основ для яких, одначе, бракує.

Політична культура, яка існувала в СРСР, мала у своїй основі психологічну відчуженість. Не сприймати всерйоз «коливання лінії партії», комуністичні гасла та практики «радянської демократії» з її «п'ятихвилинками ненависті» (за Дж. Орвеллом) - це була позитивна норма відчуженості, яка формувалась у процесі соціалізації. Бо вдумливе ставлення до радянської дійсності, її осмислення й емоційне сприйняття - неминуче вело до екзальтації й дисидентської позиції, а отже, й до зіткнення із репресивною машиною СРСР. Звідси й позитивна норма відчуження - уникання політичного життя, сприймання його як суто ритуального, а політичних практик - як геть формальних. Тільки сфера приватного життя, відповідно до соціально-психологічних настановлень, які сформувались у СРСР, вважалася вартою уваги, оскільки уможливлювала конструктивність життєвого сценарію - ймовірність «труда со всеми сообща и заодно с правопорядком» (Б. Пастернак).

Політична участь - це складний комплекс когнітивних і конативних складників: установок (етнічних, релігійних, громадянських, соціально-рольових), уявлень (що ґрунтуються на знаннях і уміннях їх освоювати), поведінкових навиків, які потребують досвіду та групової соціалізації. Однак успадковані з радянського періоду складники політичної культури пострадянської України в корені суперечили політичній культурі, яка є необхідною для успішного функціонування демократичного політичного режиму. Національно-державне самовизначення України як демократичної держави потребувало нової, адекватної щодо демократії, політичної культури, формування і когнітивних, і конативних складників. Утім, процес розвитку демократичної політичної культури не відбувався цілеспрямовано. Чітка мета - формування демократичної культури - так і не була поставлена. Нові демократичні інститути виявилися суто формальними й відірваними від політичної культури, без якої повноцінно й адекватно функціонувати не могли. І ця ситуація породила феномен модифікації політичної поведінки, коли політична участь у демократичних процесах почала зазнавати впливу відповідних установок, уявлень і досвіду, в основі яких лежала культура відчуження.

Таким чином, як ми вже показали, одним із важливих аспектів національно-державного самовизначення є формування державно-політичних інститутів. Нація, створюючи власну державу, визначається із формою правління та політичним режимом: утворюються відповідні державно-політичні інститути, за посередництва яких і реалізується національно-державне самовизначення, зокрема, в частині встановлення певної форми правління та політичного режиму.

Формування державно-політичних інститутів, що уможливлювали національно-державне самовизначення України як суверенної демократичної держави, розпочалось одразу із проголошенням незалежності України 24 серпня 1991 р. У подальші роки, до ухвалення Конституції України 28 червня 1996 р., відбувалася трансформація державно-політичних інститутів, що залежала від внутрішньополітичних чинників і зовнішніх впливів. Аналіз цього процесу в досліджуваний період усе ж потребує звернення до інституційних засад національно-державного самовизначення, закладених із дня проголошення незалежності України.

Із проголошенням незалежності України у процесі національного самовизначення вирішального значення набувають інституційні чинники, серед яких ключова роль відводиться національній державі. У цьому контексті виняткове значення мало запровадження інституту громадянства України - визнання політико-правового статусу, що визначив права й обов'язки людини й громадянина щодо держави та права й обов'язки держави щодо людини й громадянина. Ці завдання вирішував Закон України «Про громадянство України», ухвалений 8 жовтня 1991 р. [289]. Зокрема, ч. 1 ст. 1 цього Закону проголошує: «В Україні існує єдине громадянство». Ця норма постала як принципова перепона на шляху відновлення СРСР у формі СНД чи іншого наддержавного федеративного чи конфедеративного утворення, адже політичні сили, які виступали за посилення в Україні російського впливу, виступали здебільшого за впровадження подвійного громадянства. Ст. 2 Закону визначалася «належність до громадянства України», зокрема, застосовувався так званий «нульовий варіант»: громадянами України проголошувалися «усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України [289]. Ця норма ст. 2 чітко засвідчила, що незалежна Україна розвивається як країна, що є вільною від расових, етнічних, релігійних, мовних чи інших упереджень. Для законодавців очевидним було, що завдяки цій нормі Закону громадянських прав набувають не лише етнічні українці, а й представники численних діаспор, у тому числі й етнічні росіяни, частина з яких не володіла українською мовою й мала певні упередження щодо української культури. Ухвалюючи цей Закон (іще до проведення Всеукраїнського референдуму про підтвердження Акта незалежності України, призначеного на 1 грудня 1991 р.), законодавці надали політичних прав - обирати та бути обраним, брати участь у всеукраїнських референдумах - усім жителям України. Завдяки цій нормі тоді, в 1991 р., Україна уникла етнополітичного протистояння на зразок подій у колишній Югославії й окремих державах пострадянського простору; національно-державне самовизначення України набуло спрямування, що відповідало міжнародним уявленням про права і свободи людини.

Цілком нові завдання постали перед Україною у сфері міжнародної діяльності. Уже в Декларації про державний суверенітет України зазначено, що Україна «як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами», «виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування.., бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах» [201]. З огляду на той факт, що впродовж лише грудня 1991 р. незалежність України визнали Польща, Канада, Росія, США, Німеччина, КНР, Велика Британія, Франція, Японія, а всього впродовж 1991-1993 рр. - 126 держав, актуалізувалася проблема висування, виховання та розстановки дипломатичних кадрів. У розвиткові української дипломатії розпочався якісно новий етап, змістом якого став захист і просування національних інтересів держави на міжнародній арені.

Цілком очевидно, що серед інституційних засад національно-державного самовизначення з перших днів незалежності вирішального значення набували проблеми оборони суверенітету та територіальної цілісності країни, державного управління, внутрішньої безпеки України. Саме тому вже в день проголошення Акта незалежності України, 24 серпня 1991 р., Верховна Рада ухвалила Постанову «Про військові формування в Україні» [290]. Ця постанова містила тільки три, але вкрай важливі пункти: «1) підпорядкувати всі військові формування, дислоковані на території республіки, Верховній Раді України; 2) утворити Міністерство оборони України; 3) урядові України приступити до створення Збройних сил України, республіканської гвардії та підрозділу охорони Верховної Ради, Кабінету Міністрів і Національного банку України» [290].

11 жовтня 1991 р. Верховна Рада України затвердила Концепцію оборони і будівництва Збройних сил України. У Концепції передбачалося, що Україна поступово, з урахуванням усіх факторів національної безпеки, реалізуватиме намір стати в майбутньому нейтральною, без'ядерною державою, яка не братиме участі у військових блоках, натомість дотримуватиметься усіх договорів і угод щодо незастосування ядерної зброї. Концепція визначала, що Збройні сили України складатимуться з трьох видів: Сухопутних військ (Військ наземної оборони), Військово-Повітряних сил і сил Протиповітряної оборони (Військ повітряної оборони), Військово-Морських сил. У Концепції було визначено повноваження міністра оборони України і Головного штабу Збройних сил України [291].

6 грудня 1991 р. Верховна Рада України ухвалює надзвичайно важливі для військового будівництва Закони - «Про оборону України» [292] і «Про Збройні сили України» [293]. Того ж дня було затверджено текст Військової присяги, яку в залі Верховної Ради першим склав міністр оборони України генерал-полковник К. Морозов. 3 січня 1992 р. розпочався процес приведення до добровільної присяги на вірність народові України дислокованих на українській території військ. Указом Президента України від 5 квітня 1992 р. на базі сил Чорноморського флоту почалося формування органів управління Військово-Морських сил України.

Указом Президента України від 5 квітня 1992 р. на базі сил Чорноморського флоту почалося формування органів управління Військово-Морських сил України. Воно супроводжувалося надзвичайно гострими російсько-українськими перемовинами щодо розподілу Чорноморського флоту. У 1992 р. флот на основі територіальної належності перейшов під контроль України. Проте частина офіцерів флоту, підтримана владою РФ, емісарами з Москви та проросійськими силами півострова, виявили непокору українській владі. Більше того, вони, ігноруючи домовленість між Президентами Л. Кравчуком і Б. Єльциним від 3 серпня 1992 р. [294] та прикриваючись міждержавними перемовинами про половинний поділ флоту [295], перевели флот під повну владу Росії. І лише 9 червня 1995 р. за результатами зустрічі Президента України Л. Кучми та президента РФ Б. Єльцина було вирішено, що 18, 3% кораблів флоту перейде до ВМС України і 81, 7% - до ВМС Росії [296]. Військово-морські бази в Ізмаїлі, Одесі, Очакові, Керчі, Донузлаві і Балаклаві та 10 баз морської авіації переходили під контроль ВМС України. За домовленістю України і Росії флот РФ на території України не міг перебільшувати 25 тис. осіб. У 1997 р. було погоджено строк перебування флоту у Севастополі до 2017 р. Попри дискримінаційний характер поділу флоту, постійне генерування Чорноморським флотом РФ антиукраїнських, імперських настроїв і дій у Південному регіоні нашої країни Україна змогла створити і зберегти, незважаючи на російську анексію Криму свої Військово-Морські сили.

Поряд з формуванням Збройних сил утворювалися або ж піддавалися докорінній реорганізації й інші безпекові інститути. Зокрема, 11 травня 1991 р. постановою Верховної Ради України створено Раду оборони України. Згідно з Положенням про Раду оборони цей орган було визначено як вищий державний орган колегіального керівництва питаннями безпеки і оборони України [297]. Згодом, Розпорядженням Президента України від 3 липня 1992 р. затверджено Тимчасове положення про Раду національної безпеки України, яку було визначено як консультативно-дорадчий орган у системі державної виконавчої влади при Президенті України. Рада оборони України та Рада національної безпеки України діяли до 1996 року, коли на їхній основі Указом Президента від 30 серпня 1996 р. і відповідно до ст. 107 Конституції утворено Раду національної безпеки і оборони України - постійно діючий конституційний орган з питань координації та контролю діяльності органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони.

20 вересня 1991 р. Верховною Радою України було прийнято постанову «Про створення Служби національної безпеки України», а 25 березня 1992 р. - Закон «Про службу безпеки України». Пріоритетними завданнями СБУ було визначено захист суверенітету країни, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного, оборонного потенціалу України та цілу низку інших функцій, спрямованих на реалізацію зовнішньої та внутрішньої політики держави, захист її національних інтересів.

Жодна держава не може існувати без кордонів. Тож особливе значення мав Закон України «Про правонаступництво України», ухвалений 12 вересня 1991 р. Ст. 3 цього Закону визначено чинність усіх нормативно-правових актів УРСР; ст. 4 передбачено, що існуючі «органи державної влади і управління, органи прокуратури, суди та арбітражні суди» зберігають свою легітимність; ст. 5 встановлено: «державний кордон Союзу РСР, що відмежовує територію України від інших держав, та кордон між Українською РСР і Білоруською РСР, РРФСР, Республікою Молдова станом на 16 липня 1990 р. є державним кордоном України» [298].