Національно-державне самовизначення України

Національно-державне самовизначення України диктувало потребу докорінного реформування органів державного управління, перетворення колишніх міністерств УРСР (в УРСР діяло 28 союзно-республіканських і лише 6 - республіканських міністерств - Авт.) у повноцінні центральні органи виконавчої влади незалежної держави, відповідальні як за розробку, так і за реалізацію політики в усіх сферах суспільного розвитку.

У цьому контексті важливим є обговорення подальших напрямів національно-державного самовизначення України, яке відбулось у Верховній Раді 28 січня 1992 р. Президент і парламентарії висловили власні бачення засад конституційного устрою, зокрема повноважень Президента, принципів поділу гілок влади та формування уряду; ставилися й інші питання національно-державного самовизначення, в тому числі у сфері міжнародних відносин, розбудови інститутів безпекового блоку та реформування економіки. Ми докладно проаналізуємо ключові тези з виступів Президента і парламентаріїв, виявивши, таким чином, основні бачення національно-державного самовизначення України, що мали місце на початку 1992 р. - першого року, в який Україна вступила в статусі незалежної держави.

Звернімо увагу на виступ у парламенті Президента Л. Кравчука. Передусім він звернувся до економічних питань, вважаючи їх найскладнішими та найважливішими для подальшого розвитку України. Президент зазначив, що на заваді національно-державному самовизначенню України як країни з ринковою економікою стоять «атавізми свідомості», сформовані в радянську добу, що зумовлює «розмитість свідомості значної частини населення». «На жаль, - казав Л. Кравчук, - нам поки що не вдалося об'єднати всіх громадян України на основі ідеї будівництва незалежної демократичної держави на базі ринкової економіки. Бажаючи перемін на краще, значна частина людей виступає за колишню систему гарантованого розподілу, за карткову систему, заморожування цін тощо. А це, як відомо, означає припинення будь-яких реформ» [299].

Звісно, сумнівним є, ніби громадяни України прагнули збереження «карткової системи» й категорично не приймали жодних економічних перетворень, як про це казав Л. Кравчук. Відзначивши критичне ставлення громадян до економічної ситуації, Президент вдався до гіперболізовано негативного наративу, зневажливо ототожнивши суспільне невдоволення економічною ситуацією із небажанням жодних реформ і волінням зберегти «карткову систему». Президентський наратив - гротескна інтерпретація суспільного невдоволення - свідчить про брак раціональних аргументів для оцінювання соціально-економічної ситуації в країні та її впливу на подальше національно-державне самовизначення України. Із формально-логічного погляду, національно-державне самовизначення передбачає відкидання альтернатив. У суспільно-політичному житті завжди є декілька можливих напрямів для розвитку. І в цім сенсі, національно-державне самовизначення постає як вибір (визначення) ставлення до тих чи тих векторів національно-державного розвитку й відкидання альтернативних варіантів. Таким чином, ми можемо бачити, що на початок 1992 р. у суспільстві мало місце різке невдоволення економічною ситуацією, але водночас не було й раціонального дискурсу, за посередництва якого розкривалася б економічна політика.

Уже тоді Президент України відзначив, що економічні негаразди використовуються з метою дестабілізації суспільно-політичної ситуації: спостерігаються «спроби певних кіл як лівого, так і правого ухилу посіяти… невіру в правильність обраного шляху», мають місце ініціювання «антигромадських дій під фарисейськими гаслами турботи про благо народу» [299]. Тож, як бачимо із виступу Л. Кравчука, в 1992 р. економічна ситуація перетворилася на політичний фактор, який делегітимував не тільки економічну політику уряду, а й національно-державне самовизначення України загалом.

Президент звернувся й до питання зовнішньо-політичної ситуації, зокрема, відносин із РФ. Президент відзначив «імперський тиск, під пресом якого Україна знаходиться з самого моменту проголошення незалежності». Інструментом цього тиску виступають ЗМІ, які некоректно висвітлюють внутрішню та зовнішню політику України: «Робиться все можливе, щоб зашкодити будівництву незалежної, демократичної Української держави» [299].

Отже, Л. Кравчук відзначив: по-перше, критичний стан української економіки та системи соціального захисту. Наголосимо, що цей критичний стан проявлявся в суспільних настроях - ірраціональному нігілізмі щодо економічних перетворень, що переростав у загальне негативне ставлення до Української держави. Разом із тим, у виступі Л. Кравчука ми не бачимо раціональних оцінок соціальної ситуації та міркувань про можливі шляхи подолання соціально-економічної кризи. По-друге, соціально-економічні негаразди спричиняють активність як лівих, так і правих політичних сил, що призводить до суспільно-політичної нестабільності. Однак і чіткої відповіді на питання, як саме можна запобігти суспільно-політичній нестабільності, в доповіді Л. Кравчука також немає. По-третє, Президентом відзначено й факт російського втручання в суспільно-політичну ситуацію в Україні - «імперський тиск», провідником якого виступають як власне російські, так і залежні від РФ українські ЗМІ. Утім, і про відповіді на ці виклики у виступі Л. Кравчука не йдеться.

Однозначно чітку позицію Л. Кравчук зайняв у питанні розбудови Збройних сил України, звернувшись до безпекових питань. Президент відзначив, що «за допомогою засобів масової інформації Україну хочуть представити в світі як мілітарного монстра» - державу, «яка нічим не хоче займатися - ні економікою, ні соціальними справами, а тільки будує свої Збройні сили». Однак, наголосив Л. Кравчук, «Україна ніколи не відмовиться від утворення власних Збройних сил. І вона це робить і робитиме послідовно, не зазіхаючи на інтереси інших держав» [299].

Президент України констатував порушення РФ домовленостей від 16 січня 1991 р. про розподіл Чорноморського флоту, які супроводжувалися звинуваченнями на адресу України. Такі необґрунтовані закиди лежать у площинні загального пропагандистського тренду РФ: Україна - «мілітарний монстр». Вихід із ситуації Л. Кравчук убачав у беззастережному виконанні всіх досягнутих домовленостей: «Ми завжди дотримувалися і будемо дотримуватися курсу на вирішення всіх спірних питань шляхом переговорів, консультацій і узгоджень. Але їх предметом можуть бути лише справді спірні питання, а не зазіхання, породжені хворобливою імперською уявою» [299]. Одначе виникає елементарне запитання: як в односторонньому порядку можна дотримуватися двосторонніх домовленостей?

Висловлювання Л. Кравчука про пропагандистський тиск РФ і форми реагування на нього з боку України - є достеменною ілюстрацією щодо висловленої нами тези про світоглядну неготовність української еліти до будь-якої конфронтації. Якою була мета пропагандистського тиску РФ? По-перше, домогтися максимального ослаблення загального військового потенціалу України. По-друге, примусити Україну відмовитися від володіння ядерною зброєю (проголосити без'ядерний статус). По-третє, забезпечити військову присутність РФ на території України, зокрема, в Севастополі. Мусимо зазначити, що РФ вдалося реалізувати всі ці стратегічні завдання військово-політичного характеру.

Головна причина стратегічного успіху РФ (що був досягнутий не воєнним, а політико-інформаційним шляхом, за допомогою «м'якої сили») полягала в неготовності України до політичної конфронтації - діяльності, в основі якої перебуває усвідомлення суперечностей і готовність їх розв'язувати в рамках конфліктної взаємодії. По суті, це була неготовність політичної еліти обстоювати символічний вимір національно-державного самовизначення України - право провадити самостійну зовнішню, економічну та мовно-культурну політику, розбудовувати безпековий сектор, зокрема, реалізувати недоторканність власних кордонів (адже перебування ЧФ РФ у Севастополі - це була очевидна загроза державній безпеці України).

Що є, за великим рахунком, держава? - це символи (конституція, закони, історична пам'ять, образ майбутнього, міжнародно-політичний статус тощо), які сприймаються суспільством як легітимні; безпекові ж інститути (скажімо, збройні сили) здатні захистити ці символічні форм лише у разі їхньої легітимності - віри суспільства в реальність цих символічних форм. Одначе визнання символічних форм досягається і шляхом конфронтації, оскільки символи завжди формуються за допомогою протиставлення - одна символічна форма протиставляється іншій. Відмова ж від конфронтації як такої, насамперед від конфронтації з РФ в економічній, мовно-культурній та безпековій сферах, неминуче призводила до умовного звуження форм національно-державного самовизначення України. По-суті, відбувалося самообмеження національно-державного самовизначення, оскільки виокремився ряд питань, які вирішувалися не на основі національно-державних пріоритетів, а з урахуванням інтересів РФ: головним мотивом стало прагнення за всяку ціну уникнути конфліктного протистояння з РФ.

Показовий приклад такого уникання зіткнень із РФ - це міркування Л. Кравчука про значущість і форми участі України в діяльності СНД. Звернімо увагу на таку загальну закономірність: однією із форм уникання відповідальності - прийняття рішення щодо певної проблеми - є апеляція до третьої сторони, якій і надається право прийняття рішення. Схожу форму уникання відповідальності ми спостерігаємо в «трикутнику» «Україна - Росія (постімперський центр) - СНД». Судячи зі слів Л. Кравчука, участь України в діяльності СНД розглядалась як форма збереження актуальних для України політичних та економічних відносин. Зокрема, Л. Кравчук вважав, що «співпраця в рамках співдружності не позбавить Україну незалежності», хоча, зазначимо, російська сторона від початку розглядала СНД як засіб продовження попереднього імперського впливу, проте в новій формі, більш вигідній для РФ із економічного погляду. Характеризуючи участь України в діяльності СНД, Президент зазначав: «Ми заперечуватимемо проти перетворення співдружності на державне утворення. До речі, в Алма-Атинській заяві (21 грудня 1991 р. - Авт.) чітко і ясно сказано, що співдружність не є ані державою, ані будь-яким державним утворенням… Ми (Україна - Авт.) розглядаємо співдружність як механізм рівноправного узгодження інтересів республіки з інтересами партнерів. Разом з тим Україна суворо дотримується домовленостей, які досягаються в співдружності шляхом консенсусу» [299].

Участь України в діяльності СНД зумовлювала істотну суперечливість у сприйнятті національно-державного самовизначення. Ми вже зазначали, що РФ розглядала СНД як інструмент відновлення власного імперського впливу. Російський політолог М. Тульський наголошує: «СРСР нікуди не зникав, він всього лише був перейменований на СНД - ось і вся «найбільша геополітична катастрофа століття» (якщо пригадати відомий вислів В. Путіна). І навіть тоді, починаючи з першого місяця утворення СНД - з грудня 1991 р., - в цю колоніальну імперію «СНД» цілі країни точно так само заганяли російськими танками і гарматами, як і в колоніальну імперію «СРСР» в 1917-22 роках, як і до цього в Російську імперію… Країни колишнього СРСР були загнані в російський колоніальний СНД (по суті, СРСР-2) силою російських танків і гармат» [300].

У виступі ж Л. Кравчука, який ми аналізуємо, СНД інтерпретується як, насамперед, інструмент сприяння відносинам між суб'єктами господарювання в пострадянських країнах. Цілком очевидно, що інтереси РФ і України, цілі, які ставили собі РФ і Україна, - були несумісними. Сама невизначеність трактування статусу СНД (розуміння СНД й очікувань, які випливали з цього розуміння) була конфліктогенною. Тиск на український уряд, зокрема і на Президента Л. Кравчука, здійснювався як збоку РФ, яка вимагала поглиблення інтеграції, а фактично - відновлення СРСР, чи пак Російської імперії, але під новою назвою, так і збоку тих громадсько-політичних сил в Україні, котрі, з очевидних причин, вважали співпрацю в рамках СНД - небезпечною для державного суверенітету України. Показове в цьому контексті запитання народного депутата, представника Народного Руху України Я. Кендзьора, поставлене Президенту Л. Кравчукові під час обговорення його доповіді: «Україна стала членом держав співдружності (СНД - Авт.). Але наше перебування у складі цієї співдружності зводиться тільки до того, що ми відбиваємося від усяких непорозумінь, інсинуацій, брехні! І якщо така ситуація буде продовжуватися, то чи є сенс перебувати у такій співдружності?» [299]. (Прикметно також, що під час обговорення доповіді Л. Кравчука представники інших політичних партій не ставили питань, які стосувалися формату участі України в СНД.) Невизначеність ставлення до СНД - промовистий приклад того, що уникання принципової відповіді на конфліктний виклик (спроби РФ обмежити державний суверенітет України, втягнувши її до інтеграційного проекту) - завжди мають нульовий ефект: не розв'язуючись, базовий конфлікт спричиняє додаткові конфлікти, розв'язати які ще складніше, оскільки з поля сприйняття суб'єкта вислизає базова першопричина конфліктів.

Звернувшись до питання інституційного становлення Української держави, Л. Кравчук висловив у своїй доповіді думку про «недосконалість системи влади й управління в республіці», яка проявляється в нереалізованості «принципу розподілу влад», що призводить до «хаосу», невизначеності відносин «між столицею і територіями, між різними рівнями влади на місцях». Вихід із ситуації Л. Кравчук убачав у «внесенні відповідних змін і доповнень до Конституції України, прийнятті ряду нових законів, а також внесенні змін і в чинні закони». Президент запропонував розглянути питання про уточнення розмежування законодавчої і виконавчої влад, деталізацію повноважень Президента і про запровадження нового управлінського інституту - «представників Президента на місцях» [299].

Важливими віхами національно-державного самовизначення стало затвердження державних символів України. 15 січня 1992 р. Постановою Верховної Ради ухвалена офіційна музична редакція гімну України; текст гімну затверджено Законом України «Про Державний гімн України» лише 6 березня 2003 р. 28 січня у Верховній Раді відбулося обговорення Державного прапора України. Того-таки дня за підсумками обговорення ухвалено Постанову Верховної Ради України «Про Державний прапор України»; цю постанову підтримали 253 народні депутати від конституційного складу парламенту (450 народних депутатів). Таким чином, Україна визначилися щодо ще одного зі своїх національно-державних символів.

Обговорення цього питання у Верховній Раді варте окремого аналізу. Відзначимо такі домінантні тези-пропозиції, за якими чітко простежуються окремі дискурсивні стратегії. Президент, виступаючи у Верховній Раді під час обговорення цього питання, зазначив: «Ми - єдина держава в світі, яка не має прапора» [301]. У такий спосіб Л. Кравчук апелював до суто прагматичних міркувань: якщо є держава, то має бути і прапор; годі обговорювати, голосуємо і ставимо крапку.

Прикметна й аргументація народного депутата І. Юхновського: «Росія повернула собі свій синьо-червоно-білий прапор і двоглавого орла. І я прошу росіян, які знаходяться в цьому залі, поважати честь українців, які вперше в тисячолітній історії свого народу мають власну державу. Я поважаю російський прапор і прошу росіян поважати прапор України. І я всіх вас прошу проголосувати за синьо-жовтий прапор» [301]. Зазначимо, ще 1 листопада 1991 р. 5-м З'їздом народних депутатів РРФСР біло-синьо-червоний прапор був законодавчо затверджений Державним прапором РРФСР; за це рішення проголосували 750 народних депутатів РРФСР з 865, що брали участь у голосуванні; а 25 грудня 1991 р. назву держави - «РРФСР» - законодавчо було змінено на назву «Російська Федерація (Росія) «.

Звернімо увагу й на міркування народного депутата О. Чародєєва: треба створити комісію, до складу якої увійшли б історики та громадські діячі, котрі мають різні погляди на символ України На той час така комісія вже була створена й, більше того - представила парламентаріям свій висновок: синьо-жовтий прапор є символом національно-державного самовизначення України від доби Княжого Києва і до сучасності. ; доцільно обміркувати всі можливі варіанти; не варто відкидати використання червоного кольору в державному прапорі; синьо-жовта символіка - розколюватиме суспільство [301].

Загалом ми можемо спостерігати в цьому обговоренні кілька домінантних тенденцій дискурсивного представлення політичних позицій: перша, зміщення питань національно-державного самовизначення до площини дискурсу «прагматики» - апелювання до вимушеності тих чи тих кроків, їх зумовленість суто управлінськими чи соціально-економічними причинами. Цю аргументацію ми бачимо у виступі Президента Л. Кравчука.

Друга тенденція - артикуляція доцільності взяття за основу досвіду інших країн, прагнення діяти за аналогією, зокрема - апелювання до російського досвіду: росіяни відкинули радянські символи, тож - діймо таким самим способом. По суті, російський досвід розглядається як своєрідна «індульгенція» - право діяти аналогічним чином: Росія дозволяє! Нагадаємо, що навіть Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.) була ухвалена Верховною Радою УРСР лише після того, як Декларацію про державний суверенітет РРФСР ухвалив 1-й З'їзд народних депутатів РРФСР (12 липня 1990 року), про що ми вже писали в попередньому розділі. До того ж: у Верховній Раді України Декларацію підтримали 355 народних депутатів, 4 - утримались, 1 - проти (докладний аналіз підготовки декларації, її обговорень і результатів голосування - див: [302]) ; натомість, аналогічну декларацію підтримали 907 делегатів Першого З'їзду народних депутатів РРФСР, 13 - проголосували проти, 9 - утрималися. Як можемо бачити, ідея державного суверенітету Росії мала більшу підтримку народних депутатів РРФСР, аніж ідея державного суверенітету України у Верховній Раді України.

І третя тенденція - дискурсивне розмивання концептуальних основ і форм національно-державного самовизначення України: намагання внести до державних символів України невластиві їм елементи, зволікання з ухваленням символів (великий герб України неприйнятий досі) ; впровадження паралельних (альтернативних, конкурентних) символів і форм (показовий приклад - статус української мови: українська мова проголошена державною, але застережено статус російської) ; шантаж політичної еліти та громадськості «неминучими» заворушеннями, розколом України, соціально-економічними негараздами тощо. Неважко бачити, що практика розмивання концептуальних основ і форм національно-державного самовизначення України застосовувалася не лише в період здобуття незалежності й у подальші роки, а використовується й дотепер, у рамках так званої «гібридної війни».

15 січня 1992 р. Указом Президії Верховної Ради «Про Державний гімн України» музика М. Вербицького на текст пісні «Ще невмерла Україна» була затверджена як Державний гімн України [303]. Наголосимо, йдеться тільки про музику; щодо слів законодавці не визначилися, оскільки в оригінальному тексті П. Чубинського йдеться про Україну «від Сяну до Дону» - ріки на території Польщі та Росії. Збереження оригінальної редакції тексту могло бути витлумачене як територіальні зазіхання збоку України.

19 лютого 1992 р. Верховна Рада ухвалила Постанову «Про Державний герб України»: «Затвердити тризуб як малий герб України, вважаючи його головним елементом великого герба України» [304]. Кажучи про ухвалення Державного герба України, зазначимо, що обговорення включало всі виокремлені нами дискурсивні форми аргументації: апеляція до прагматики (представлення проблеми як незначущої, не вартої нагнітання політичного протистояння) ; звернення до досвіду інших країн - насамперед, російського (як ми зазначали, на той час Росія вже відмовилася від радянської символіки) ; «розмивання» символіки національно-державного самовизначення. І треба сказати, що остання стратегія буда загалом успішною. Адже державні символи були затверджені лише постановами Верховної Ради, а не відповідними законами України. Законодавче оформлення національно-державного самовизначення України щодо символіки відбулося тільки 28 червня 1996 р., коли було ухвалено Конституцію України, й продовжене 6 березня 2003 р. - Законом України «Про Державний гімн України» [305].

Безперечно, найважливіша віха 1992-1996 рр. - прийняття Конституції України (28 червня 1996 р.). Зазначимо, що конституційний процес був започаткований уже з розпадом СРСР і становленням України як незалежної самостійної суверенної держави [56, c. 121, 140-144]. Цей період історії конституційного процесу є найбільш складним і суперечливим. Його умовно можна поділити на декілька підперіодів: 1) від прийняття Декларації про державний суверенітет України 1990 р. до підготовки Концепції Конституції України 1991 р. ; 2) від прийняття Концепції Конституції України 1991 р. до винесення першого проекту Конституції України на народне обговорення (15 липня-1 грудня 1992 p.) ; 3) від завершення обговорення першого проекту Конституції в грудні 1992 р. до підготовки та затвердження Верховною Радою другого проекту Конституції України у травні 1993 p. ; 4) травень-листопад 1993 р. - доопрацювання другого проекту Конституції України; 5) листопад 1993-1995 рр. - конституційна криза в Україні; 6) підготовка та прийняття Конституційного договору України в 1995 p. ; 7) від прийняття Конституційного договору в 1995 р. до ухвалення Конституції України 1996 р.

Після урочистого прийняття 24 серпня 1991 р. Верховною Радою Акта проголошення незалежності України та його затвердження на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. Україна була визнана більшістю країн світу суверенною державою та повноцінним суб'єктом міжнародних відносин. Нагально постала потреба в конституційному закріпленні основ суспільного й державного ладу, прав і свобод людини та громадянина, порядку організації й функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування незалежної держави.

Перший проект Конституції, розроблений робочою групою Л. Юзькова, після відповідних доповнень і численних експертиз 5 червня 1992 р. був ухвалений Конституційною комісією і винесений на розгляд Верховної Ради України. 1 липня 1992 р. Верховна Рада ухвалила постанову про винесення розробленого Конституційною комісією проекту Конституції України до 1 листопада 1992 р. на всенародне обговорення. Утім, перший проект Конституції України, як і наступні конституційні проекти, не був реалізований внаслідок перманентних протистоянь між Президентом України та Верховною Радою України на тлі тривалої соціально-економічної кризи в Україні.

У цім контексті вартим уваги є «Конституційний договір між Верховною Радою та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» - політико-правова угода між Верховною Радою України та Президентом України, прийнята 8 червня 1995 р. в умовах загострення конституційної кризи. Попри те, що Конституційний договір утратив чинність із прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України, його основні засади характеризують процес національно-державного самовизначення України.

Помітною рисою суспільного життя було політичне протистояння Президента Л. Кучми та Верховної Ради в особі її Голови О. Мороза [306]. Президент прагнув створити сильну виконавчу владу, здатну ефективно працювати в умовах економічної кризи. Верховна Рада, лякаючи загрозою диктатури, фактично прагнула зберегти свої повноваження, зокрема, й право втручатися у вирішення конкретних економічних питань, безпосередньо керувати адміністративно-територіальними одиницями. Зазначене протистояння серйозно ускладнювало розв'язання першочергових проблем життя держави.

18 травня 1995 р. Верховна Рада прийняла Закон України «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». Однак проект Закону України «Про застосування Закону України «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні» та зміни Конституції (Основного Закону) України у зв'язку з його прийняттям» не набрав необхідної кваліфікованої більшості (2/3) голосів. Це змусило Президента 31 травня 1995 р. видати указ про проведення опитування громадської думки з питань довіри громадян Президентові й Верховній Раді України. У відповідь на це Верховна Рада наклала вето на даний указ і запропонувала Президентові до 8 червня 1995 р. подати на розгляд кандидатури до складу Кабінету Міністрів України.

Такий сценарій подій затягував на тривалий час вирішення життєво важливих для України конституційних питань. За цих умов 2 червня 1995 р. Президент підтвердив рішення провести опитування. В цей же день відбулася його зустріч із лідерами 8 парламентських фракцій, які підтримали ідею підписання Конституційної угоди між Президентом і Верховною Радою України.

Проведення опитування створювало потенційну загрозу розпуску Верховної Ради, рейтинг якої, за даними соціологічних опитувань, був досить низьким. Водночас це посилювало політичну напругу й опосередковано впливало на економіку й усе суспільне життя. За таких умов Президент України та Голова Верховної Ради «виявили політичну мудрість» та, відмовившись від протистояння, підписали 8 червня 1995 р. Конституційний договір. Договір де-факто був тимчасовою Конституцією, що складалася з преамбули, восьми розділів і 61 статті.

Особливої уваги варті такі слова з Преамбули Конституційного Договору: «Україна є демократичною, соціальною, правовою державою, яка утворена на основі здійснення українським народом свого суверенного права на самовизначення (виділено нами - Авт.), виражає волю народу і захищає інтереси своїх громадян» [307, с. 133]. Отже, ми можемо бачити, що сторони конституційного процесу - Верховна Рада та Президент України - цілком усвідомлювали роль Конституційного договору як засобу національно-державного самовизначення України.

Фактично, Договір виконав роль альтернативної форми внесення змін до Конституції України, своєрідного механізму імплементації Закону України «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». Укладення Договору стало важливим компромісом. Він мав діяти до прийняття нової Конституції України з метою подальшого забезпечення розвитку й успішного завершення конституційного процесу. Конституційний договір значно зміцнив владу Президента. Ключовий момент - очільники областей не обирались, а призначалися главою держави, що дало Л. Кучмі контроль над регіонами - найважливіший інструмент управління країною.

Утілення в життя положень Конституційного договору, відзначає Т. Шаповал, - створило належну правову базу для діяльності органів виконавчої влади, зокрема й Адміністрації Президента України. Значно розширилося коло їхніх повноважень і вплив на економічні й суспільні процеси. Президент України визнавався главою держави та главою виконавчої влади. Він особисто призначав склад Кабінету Міністрів і Прем'єр-міністра України [308, с. 45].

Одначе Конституційний договір не вирішував питання прийняття нової Конституції України. 24 листопада 1995 р. Конституційна комісія підтримала пропозицію Президента України й утворила нову робочу групу в складі чотирьох представників Верховної Ради, чотирьох представників Президента України і двох представників від органів правосуддя для доопрацювання конституційного проекту. Проект, розроблений першою робочою групою й доопрацьований другою робочою групою, був винесений на обговорення Конституційної комісії 12 березня 1996 р. і рекомендований до розгляду Верховною Радою України. Вже 20 березня проект Конституції України був поданий на спеціальне засідання парламенту. Співголови Конституційної комісії, Л. Кучма й О. Мороз, попри розбіжності в поглядах і оцінках проекту, були одностайні в прагненні якнайшвидше прийняти Основний закон.

2 квітня 1996 р. Верховна Рада внесла питання про проект Конституції до порядку денного пленарних засідань, а 17 квітня 1996 р. розпочався його розгляд. У парламенті над проектом спочатку працювала міжфракційна ініціативна група, а з 5 травня 1996 р. - створена на її основі Тимчасова спеціальна комісія з доопрацювання проекту Конституції України на чолі з народним депутатом України М. Сиротою.

28 травня-4 червня 1996 р. відбулося перше читання проекту, а через два тижні й друге читання. Доопрацьований Тимчасовою спеціальною комісією проект Основного закону був прийнятий Верховною Радою у першому читанні 4 червня (258 голосів - «за»). Під час підготовки проекту Конституції України до другого читання, Тимчасова спеціальна комісія врахувала близько 6 тис. поправок [309, с. 327].

Ситуація загострилася 26 червня 1996 p., коли Рада національної безпеки України і Рада регіонів при Президентові виступили з різким засудженням будь-яких подальших зволікань з прийняттям нової Конституції України, оскільки такі зволікання загострюють соціально-економічну ситуацію в державі. Того-таки дня Президент України видав указ про проведення всеукраїнського референдуму 25 вересня 1996 р. щодо прийняття нової Конституції України, в основу якої було покладено варіант проекту Основного закону в редакції робочої групи від 11 березня 1996 р.

Натомість 27 червня Верховна Рада прийняла Постанову «Про процедуру продовження розгляду проекту Конституції України у другому читанні». Було також вирішено вести роботу в режимі одного засідання до прийняття нової Конституції України. 28 червня 1996 р. о 9 год. 18 хв. після 24 годин безперервної праці Верховна Рада України прийняла і ввела в дію Конституцію України («за» проголосували 315 народних депутатів). Після прийняття Конституції України Президент скасував свій указ про проведення всеукраїнського референдуму.

Одночасно Закон України «Про прийняття Конституції України та введення її в дію» від 28 червня 1996 р. засвідчив втрату чинності Конституції (Основного закону) УРСР від 20 квітня 1978 р. з наступними змінами та доповненнями та Конституційним договором між Верховною Радою та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні у зв'язку з прийняттям Конституції України.

Водночас слушно звернутися до питання про становлення партійної системи України, розглянувши її сув'язно зі змінами виборчого законодавства. Представницька демократія неможлива без існування одного з базових інститутів демократичного суспільства - політичних партій як об'єднань громадян на основі спільності інтересів, політичних переконань і прагнення боротися за державно-політичну владу, використовуючи парламентські або позапарламентські засоби.

Становленню політичних партій сприяло ухвалення 16 червня 1992 р. Закону України «Про об'єднання громадян» [310] (з 2003 р. цей Закон втратив чинність). Згідно із ч. 1, ст. 1 Закону, об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми розвитку суспільства, що ставлять за мету участь у виробленні державної політики і у формуванні органів влади, - набували статусу політичної партії.

Виборче законодавство України часто змінювалося. Проведення практично кожних чергових виборів народних депутатів і Президента України регулювалося іншим законодавчим актом. З одного боку, це ускладнювало практику застосування Закону під час виборчого процесу. З другого - такі постійні зміни були викликані швидким суспільно-політичним розвитком українського суспільства. У згадані роки додатковим фактором, що вплинув на еволюцію не лише законодавчого регулювання виборчих механізмів і процедур, а й власне виборчої системи, стали настійні намагання змінити конституційні засади відносин між законодавчою та виконавчою владою, змістити центр тяжіння у змішаній (президентсько-парламентській) формі державного правління, зафіксованій Конституцією 1996 р., на користь парламенту.

Закон України «Про вибори до Верховної Ради УРСР» (від 27 жовтня 1989 р.) був досить демократичним, зокрема, ним скасовано пряме обрання депутатів від громадських організацій, затвердження кандидатів зборами громадян, запроваджено принцип обов'язкової альтернативності кандидатів. Головною рисою першого Закону України «Про вибори народних депутатів України», що був ухвалений 18 грудня 1993 р. [311] (втратив чинність 24 вересня 1997 р.), став його відверто «антипартійний» (дискримінаційний щодо політичних партій) характер. Закон, щоправда, вперше декларував роль політичних партій у процесі номінації та громадського контролю, не маючи можливості ігнорувати їх реальне існування. Проте він максимально ускладнював участь партій у всіх виборчих механізмах і процедурах, порівняно з іншими суб'єктами. Насамперед, це виявлялося в процедурі номінації кандидатів - дуже громіздкій для політичних партій та максимально спрощеній для інших суб'єктів висування (громадян чи трудових колективів). Зокрема, партія, вже зареєстрована Міністерством юстиції, мала пройти повторну реєстрацію у Центральній виборчій комісії (у якій їй могло бути відмовлено), провести конференцію (збори) обласної організації та подати список не менше 100 членів обласної організації із зазначенням дати народження, домашньої адреси, серії і номера паспорта.

Закон також передбачав 50-відсотковий поріг участі виборців для визнання виборів «такими, що відбулися». Вводилася двотурова мажоритарна система: обраним в одномандатному виборчому окрузі вважався кандидат, який отримував абсолютну більшість голосів, у тому числі й у другому турі, кандидат, необраний в окрузі, втрачав право балотуватися на повторних виборах. Як наслідок, Верховна Рада України другого скликання (11 травня 1994-12 травня 1998 рр.) розпочала роботу, маючи лише трохи більше від двох третин свого конституційного складу, і до кінця скликання жодного дня не працювала в повному складі. Декілька округів так і не отримали свого представництва протягом усього скликання Верховної Ради України. Цей досвід досі залишає слід у Конституції України: Верховна Рада України вважається повноважною, якщо обрано не менше двох третин від її конституційного складу (ч. 2, ст. 82), хоча застосовувана сьогодні виборча система виключає таку можливість.

Прийняття Конституції України 1996 р. стало важливим етапом у розвитку і становленні українського виборчого законодавства. Розділ ІІІ Конституції, спеціально присвячений регулюванню питань виборів та референдумів, закріплює основні принципи виборчого права як невід'ємну вимогу до всіх виборів, які проводяться в Україні. Конституція України 1996 р. не містить вказівок на виборчу систему, яка повинна застосовуватися на тих чи тих виборах, залишаючи це предметом регулювання спеціальними законами. Уроки виборів 1994 р. зламали опір українських політиків, які намагалися зберегти старі, закорінені у досвіді радянського часу традиції проведення виборів. Виборча система, запроваджена законом 1997 р., різко відійшла від ідеї абсолютної більшості, проте вона все ще мала компромісний характер.

З прийняттям Конституції України 1996 р. Президент формально перестав бути главою виконавчої влади, проте залишив за собою право призначати за згодою парламенту Прем'єр-міністра, а за його поданням - міністрів; за Президентом також збереглося право скасовувати акти Кабінету Міністрів [57, c. 200, 433]. Така процедура призначення Прем'єр-міністра передбачала, що Президент повинен був враховувати волю більшості у Верховній Раді України.

Ухвалені на початку 1992 р. Закони України «Про представника Президента України» та «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування» визначили особливості місцевого самоврядування та відносин між регіонами та центральними органами влади. На районному і обласному рівні ради народних депутатів позбавлялися власних виконавчих органів і мали характер виключно представницьких органів. Лише на рівні населених пунктів функціонувало реальне самоврядування. Попри введення інституту представників Президента, Адміністрація Президента України не могла забезпечити тісної взаємодії між місцевими державними адміністраціями та урядом.

Використання норм конституційного права в Україні істотно залежить і від діяльності Конституційного Суду, який наділений виключним правом тлумачити норми Конституції та встановлювати відповідність законів та підзаконних актів Конституції України. 3 червня 1992 р. Верховна Рада ухвалила Закон України «Про Конституційний Суд України», що визначав порядок формування та функції цього органу. У період 1992-1996 рр. робота Суду була малоефективною: Верховна Рада призначила лише Голову Конституційного Суду (Л. Юзькова), спроби обрати заступника Голови та решту суддів виявилися безрезультатними. Ухваленням чинної Конституції (28 червня 1996 р.), а також Закону України «Про Конституційний Суд України» (16 жовтня 1996 р.) було чітко визначено систему захисту Конституції та початок реальної діяльності Конституційного Суду України.

Отже, в досліджуваний період відбувалося становлення державно-політичних інститутів, необхідних для реалізації національно-державного самовизначення України, яке, одначе, не набуло остаточного та несуперечливого оформлення. Конституційний процес в Україні визначався об'єктивними суперечностями, спричиненими переходом від радянської системи організації державно-політичної влади до демократії. Водночас, на конституційний процес істотний вплив справляли протиріччя, які виникали з огляду на незавершеність реалізації принципу поділу влади, а також розподілу владних повноважень між гілками влади та владними інститутами. Ключовим питанням у переході України від парламентської республіки до парламентсько-президентської, за наявності спроб встановити президентську республіку, завжди було питання про порядок призначення та підзвітність інститутів виконавчої влади. Ухвалення Конституції України стало важливим кроком у напрямі легітимації державно-політичної влади. Однак Конституція Україна не усунула суперечності між парламентом, урядом і Президентом, а лише надала їм нормативно-правової визначеності. Конституцією України також був закріплений дуалізм місцевих органів виконавчої влади. Інститут представників Президента, покликаний зміцнити вертикаль виконавчої влади, спричинив нові суперечності між Адміністрацією Президента, урядом та органами місцевого самоврядування, що, безперечно, негативно вплинуло на розвиток місцевого самоврядування в Україні й загальний розвиток демократичних практик. По суті, конституційний процес 1992-1996 рр., формалізувавши державно-політичні відносини, виявив головні інституційні суперечності, подолання яких стало важливим завдання подальшого державно-політичного процесу.

3. 2. Соціально-економічні та громадсько-політичні

процеси в незалежній Україні

Національно-державне самовизначення незалежної України, зокрема становлення державно-політичних інститутів, про яке йшлося в попередньому підрозділі, відбувалося на тлі соціально-економічної нестабільності та гострої конфронтації з РФ, що позначалося на громадсько-політичних процесах в Україні. Одначе саме в цей період, 1992-1996 рр., в Україні відбувалася, за визначенням О. Мороза, «кристалізація» державно-політичних інститутів, становлення багатопартійності та публічної політики як такої; поряд із цим йшло усталення «клієнтельних відносин» і проникнення бізнесових взаємин до сфери політики, що стало «початком формування олігархічних кланів» [306, с. 10-11].

Суть соціально-економічних і громадсько-політичних процесів полягала в глибинній трансформації не лише пострадянських державно-політичних інститутів України, а й культури загалом - уявлень про напрями та ціннісні основи суспільно-політичного розвитку. Формування нових національно-державних інститутів, самовизначення України в міжнародній політиці, перехід від планової до ринкової економіки, зміна загальних уявлень суспільства про права й обов'язки людини, а також про функції держави - це далеко не повний перелік тих завдань, необхідність вирішування яких стала очевидною. Жодна з країн Центральної Європи, які також здійснювали перехід до ринкової економіки та демократичного режиму, не стикалися з таким комплексом завдань. Це саме можна сказати й про пострадянські країни Балтії, для яких вихід із СРСР був завершенням періоду радянської окупації й поверненням до державного статусу, який вони мали до 1940-го року; в цих країнах існував консенсус щодо бачення майбутнього, що пов'язувалося з імплементацією європейських політичних та економічних взірців. Країни колишнього радянського блоку в Центральній Європі чітко усвідомлювали свої прагнення - «свободи, самостійності без контролю держави, примітивної ідеологічної обробки і цинічного лицемірства» [312, c. 14].

Тож, уже наприкінці 1980-х - на початку 1990-х рр. нові еліти, які прийшли до влади у країнах Центральної Європи, зробили однозначний вибір на користь європейських, атлантичних, світових інституцій. Для формування моделі політичної системи вони скористалися досвідом Австрії, Німеччини, Франції. Результатом цього вибору стали разючі зміни в економіці та культурі [312, c. 14].

Натомість, характеризуючи входження України до нової політичної реальності, загалом, слід погодитися з такими міркуваннями: «озираючись на початок 90-х, можна твердити, що розбудова самостійної держави розпочалася без глибоко продуманих, обґрунтованих і виразно проголошених елітою нових стратегічних орієнтирів». Українське суспільство не мало достеменного уявлення, «якими мають бути суспільно-державні пріоритети?.. В якому напрямі й за допомогою яких засобів (політичних, фінансових, матеріальних, інформаційних, духовних і т. д.) слід трансформувати суспільно-економічний лад?.. Яку за структурою й суттю вибудовувати політичну систему держави? Такий стан речей можна пояснити насамперед тим, що політична еліта посткомуністичного українського суспільства була вкрай несконсолідованою. Кожна політична сила, що так чи інакше була представлена в політичному спектрі держави, прагнула реалізувати своє власне бачення української державності. А це бачення залежало від цілого ряду чинників, починаючи від ставлення до цінностей радянського минулого та інтелектуального багажу», «ідеологічних настанов та геополітичних орієнтирів» [65, c. 476].

Брак суспільного консенсусу щодо напрямів і засобів національно-державного самовизначення поєднався з економічними негараздами 90-х років. Зокрема, валовий суспільний продукт в Україні у 1993 р. (порівняно з 1990 р.) скоротився на 75, 2%: обсяг промислової продукції впав на 82%, а сільськогосподарської - на 78, 2% [313, с. 3, 7].

Ґрунтуючись на Постанові Президії Верховної Ради від 9 вересня 1991 р. «Про введення в обіг на території республіки купонів багаторазового використання» [314] Національний банк України запровадив із 10 січня 1992 р. до обігу дві валюти - радянські рублі й українські купоно-карбованці. Для готівкових розрахунків приймалися купоно-карбованці; для розрахунків за послуги - як рублі, так і купоно-карбованці. У листопаді 1992 р. рублі були замінені на карбованці й у безготівкових розрахунках. Планувалося, що купоно-карбованці використовуватимуться лише 4-6 місяців, однак вони залишалися в обігу до 1996 року, прийнявши удар гіперінфляції. Як зазначають М. Михальченко та В. Андрущенко, «особливу зацікавленість в гіперінфляції виявляли комерційні банки, що одержували в умовах нестабільності величезні прибутки. Грошова емісія також була на руку тим керівникам-господарникам, що організували викуп майна державних підприємств за колишніми номінальними цінами… Темпи інфляції, починаючи з листопада 1992 р., становили від 5 до 80% на місяць. У 1993 році грошова емісія перевищувала її обсяги 1991 року більше ніж у 1000 разів… Масштаби руйнування фінансової системи перевищували відомі показники часів світових воєн» [56, с. 191].

Однак А. Аслунд - шведсько-американський науковець-економіст, радник уряду РФ в 1991-1994 рр. та радник уряду України в 1994-1997 рр. - висловлює думку про неадекватність статистичних даних про стан економіки в пострадянських країнах, оскільки вихідні дані радянської статистики були некоректними. «Центральна планова система була суцільним шахрайством, - пише А. Аслунд. - Кожен (у СРСР - Авт.) був зацікавлений у перебільшенні успіхів у виробництві… Це призвело до постійних викривлень, можливо, до 5 відсотків ВВП» [62, с. 164-165]. Відповідно, А. Аслунд характеризує економічну ситуацію лише як «стагнацію», а падіння економіки 90-х рр. називає «міфом» [62, с. 154].

Невдача України на початковій стадії економічних перетворень певною мірою пов'язана зі стартовими умовами реформ. Деякі з них мають об'єктивний характер і притаманні багатьом пострадянським країнам. Зокрема, це спадок командно-адміністративної системи, зношеність виробничих фондів, ірраціональна виробнича структура. Негативну роль відіграли розрив господарських зв'язків із сусідніми країнами та стрибок цін на імпортовані енергоносії. В економічній структурі країни значною виявилася частка галузей, які потребували постійної підтримки держави і слабо піддаввалися реформуванню: вугільна, гірничорудна, космічна та інші.

Економічні труднощі, які переживало суспільство (без огляду на цифри статистики), А. Аслунд пов'язує не із загальним падінням економіки, а з іншими процесами - тінізацією економіки, кризою неплатежів і поширенням бартеру в господарських взаєморозрахунках. Ці процеси мали причиною перерозподіл власності - приватизацію, яка відбувалася в непрозорий спосіб, спричиняючи корупцію та формування групи великих власників - визискувачів ренти, підсумком чого стало перетворення України (як і Румунії, Болгарії, РФ та інших країн) на «спекулятивну державу» [62, с. 164]. Промовистий приклад зволікання з реформами - такі дані: у 1991-1993 рр. в Україні всього було приватизовано мізерну кількість підприємств та організацій, лише 3, 6 тис. [315, с. 6]. Як наслідок, Україна 90-х рр. стала «найяскравішим прикладом спекулятивної держави». Україна, пише А. Аслунд, «зупинилася на півдорозі у більшості реформ. Після повільної фінансової стабілізації Україна залишилася наполовину приватизованою, наполовину лібералізованою і наполовину вільною, як і Молдова, Болгарія та Румунія до фінансової кризи 1996 р. Це країни.., де панують олігархічні схеми» [62, с. 26].

Рентна економіка безпосереднім чином спричиняє олігархію - політичний режим, який і забезпечує функціонування рентної економіки. «Домінуючим інтересом у спекулятивній державі, - зазначає А. Аслунд, - є не економічний добробут усієї нації, а перерозподіл усіх наявних ресурсів через державний бюджет та регулювання отримання тих чи тих привілеїв… Для керівників спекулятивної держави реальні результати виробництва важливі тільки у сенсі особистого збагачення» [62, с. 25]. Саме це й спричиняє політичні особливості олігархічного режиму - жорстку конкуренцію між кланами, які контролюють ЗМІ та «скуповують політиків». «Погана політика, - наголошує А. Аслунд, - зумовлена вузькими інтересами» [62, с. 27]. Однак він також зазначає, що в політичних дискусія, а також у дискусіях економістів кінця 80-х років, коли йшлося про приватизацію та політичну лібералізацію, не вдалося передбачити ймовірність виникнення рентної економіки й олігархії, «спекулятивна економіка не розглядалась» як варіант трансформації пострадянських держав [62, с. 27]. Мусимо зазначити, що спекулятивний характер Української держави не змінився з 90-х рр. І ті політичні та суспільно-економічні процеси, які ми і нині спостерігаємо в Україні, значною мірою пов'язані із поборенням рентного характеру економіки й олігархії - її політичного забезпечення.

Окреслена соціально-економічна ситуація не могла не позначитися на політичних процесах, зокрема, на активізації діяльності політичних партій лівого спрямування й поширенні соціального популізму як такого. Політичні партії лівого спрямування мали відверто проросійський або ж комуністично-реваншистський характер. Втративши популярність у перший період розбудови держави, ці партії набули впливу в період економічної кризи.

Позиції партій комуністично-соціалістичного спрямування (це, передусім, Комуністична партія України, Соціалістична та Селянська партії) збігаються у визнанні необхідності збереження адміністративно-командних важелів керування економікою, примату суспільної (тобто державної) форми власності, беззастережного заперечення існування приватної власності на землю. Позиції ж щодо форми існування Української держави дещо розходяться: від впертого відстоювання відновлення СРСР до інтеграції України до СНД, зі збереженням певних ознак суверенітету. Соціалісти, висуваючи поміркованіші гасла та вимоги посилення соціального захисту населення, наголошували на «спорідненості» своєї партії навіть не з соціалістичним, а із міжнародним соціал-демократичним рухом.

Показові в цьому контексті результати соціологічних досліджень Центру «Соціальний моніторинг», які засвідчують домінантні уявлення респондентів про доцільні напрями національно-державного самовизначення України [складено за: 56, с. 152] (див. табл. 3. 1.).

Таблиця 3. 1.

Динаміка ставлення населення до зовнішньополітичного купсу України

Аналізуючи результати цього соціологічного дослідження, М. Михальченко та В. Андрущенко зазначають: «істотні розходження в зовнішньополітичних орієнтаціях громадян спостерігалися в регіональному та етнічного вимірах: об'єднання республік СНД в одну державу підтримували 73, 4% жителів східних областей, 60, 0% - в Криму, 55, 7% - на Півдні, 19, 8% - у західних областях; серед українців цю ідею підтримували 40, 3%, серед росіян (що проживали в Україні) - 64, 7% « [56, с. 152]. Тож і відзначена вже підтримка громадянами партій лівого спрямування, які виступали за посилення інтеграційних процесів у СНД, є невипадковою.

Водночас, політичні партії національно-демократичного спрямування послідовно обстоювали ідею розбудови незалежної Української держави, це, зокрема: Конгрес Українських Націоналістів, Організація українських націоналістів в Україні, Українська Національна асамблея, Українська консервативна республіканська партія, Українська націонал-соціалістична партія та інші, а також - Народний Рух України, Демократична партія України, Українська республіканська партія, Християнсько-демократична партія України, Ліберально-демократична партія України. Партії намагалися вести суспільство до національної демократії, яка, на думку В. Чорновола, визначається як синтез лібералізму в економіці, консерватизму національних традицій, відродження національної державності, ідеології українського державотворення, соціальної демократії (питання соціального захисту).