Національно-державне самовизначення України

Невдоволеність динамікою перебудовчих процесів, усвідомлення необхідності консолідації національно-демократичних сил і розширення соціальної бази демократичних перетворень спонукало до створення в Україні широкого демократичного руху. Ініціаторами створення масового громадсько-політичного об'єднання, яке з часом стало потужним чинником державотворчих процесів, були М. Попович, І. Драч, В. Брюховецький, В. Черняк, М. Горинь та інші.

У лютому 1989 р. у газеті «Літературна Україна» опубліковано проект програми Народного Руху України за перебудову. У ній наголошувалося на необхідності поглиблення економічного та політичного реформування суспільства, національного відродження України, впровадження дійсно демократичних принципів управління державою, забезпечення свободи слова.

Народний Рух України за перебудову, що сформувався під впливом і певною мірою за зразком прибалтійських громадських рухів ? Народного руху в Естонії і Народних фронтів у Латвії та Литві, - посів провідне місце в утвердженні національно-державного самовизначення та й загалом демократизації суспільно-політичного життя республіки. У березні 1989 р. на нараді представників ініціативних груп Руху Києва та Київської області була створена Координаційна рада, яку очолив М. Попович. Того ж місяця відбулася установча конференція Тернопільської крайової організації Руху, у травні ? Львівської, у липні ? Київської регіональних організацій. У наступні місяці відбулися установчі конференції у Чернігівській, Івано-Франківській, Донецькій, Волинській, Дніпропетровській, Чернівецькій та інших областях. 8-10 вересня 1989 р. у Києві відбувся Установчий з'їзд Народного Руху України. До об'єднання увійшли представники різних політичних поглядів. З'їзд Народного Руху України за перебудову став знаковою подією українського політичного життя, оскільки запропонував нові сенси національно-демократичного розвитку [детальніше див. : 196; 242-249]. Символічно, що серед перших політичних акцій Руху був «живий ланцюг» між Києвом і Львовом, присвячений річниці проголошення Акту злуки ЗУНР та УНР.

Для національно-державного самовизначення період Перебудови став знаковим поверненням у публічний дискурс теми репресій, зверненням до забутих імен визначних діячів культури, науки, громадського спротиву, популяризацією творчості західних та діаспорних діячів. Відтак громадський протест у другій половині 1980-х поступово персоніфікувався, що додавало певності його учасникам. Чимало реабілітованих, повертаючись із таборів ув'язнення, продовжили і всередині країни, і в екзилії боротьбу за національне відродження, розбудову правової держави та ринкової економіки. У сучасних дослідженнях цей процес найчастіше описують через формування та діяльність низки громадсько-політичних організацій. Водночас слід звернути увагу й на історії окремих постатей, чий життєвий шлях та громадянська позиція підважили не лише основи комуністичного ладу, але зміст механізмів «перебудови». Серед таких діячів ? письменник, філософ, правозахисник, дисидент, згодом - Герой України Микола Руденко, чиї праці вже у 1980-х рр. почали широко розповсюджувати на Заході. У листопаді 1976 р. він створив і очолив Українську громадську групу сприяння виконанню Гельсінських угод, але був засуджений за антирадянську агітацію і пропаганду до таборів та заслання. Реабілітований в Україні лише в 1991 р., цей громадсько-політичний діяч у 1987 р. очолив закордонне представництво Української Гельсінської спілки (УГС), працював для газети «Свобода», виступав на радіо «Свобода», «Голос Америки», підготував розгорнуте обґрунтування недієздатності економічних реформ М. Горбачова [250; 251].

Кожна із таких біографічних історій у незалежній України є предметом самостійних досліджень. Водночас уже в наш час їх сукупність свідчить про визрівання в українському суспільстві періоду 1985?1990-х рр. протестної політичної культури, перманентної громадянської боротьби за права, свободи особистості, що у комплексі з розвитком індивідуалістичного світогляду становило важливий вимір національної ідентичності та самовизначення. Ці окремі людські долі та історичні сюжети дедалі складніше було приховати від широких кіл громадськості, вони мотивували до суспільно-політичних дій та перетворень.

Зазначимо, що сучасні дослідники рушійних тенденцій у середовищі національної інтелігенції вказують на його неоднорідність, а часом й полярні відмінності в позиціях окремих представників. Як зауважує В. Абакумова, у процесі зламу застарілих цінностей на соціальній периферії нерідко нові реалії демократизації формували осереддя активності, орієнтовані, передусім, на локальні інтереси. Процес активного повернення суспільству історичної правди започаткував громадське прозріння значної частини української політичної та творчої еліти, сприяв зростанню кількості прихильників перебудовчих реформ, а згодом - і поборників ідеї національного відродження. Однак розширення цього кола відбувалося поступово. Значна частина творчих працівників залишалася осторонь проблем національного самовизначення. Відчутною була і поляризація ідейних уподобань діячів культури різних регіонів України. До того ж в другій половині 1980-х рр. українська культура зазнала значних кадрових втрат. Під час економічних експериментів влади незадовільний стан матеріальної бази мистецьких колективів зумовив скорочення обсягу творчої діяльності; тривало перекачування кадрів першої величини до столичних і зарубіжних мистецьких установ; різко знизилося фінансування профспілкових палаців і будинків культури; молодь позбавлялася можливості займатися в художніх колективах; соціальний песимізм провокував діячів культури забувати про творче покликання та вдаватися до заробітчанства [252]. У період гострої актуалізації та популяризації проблем відродження української історії, забутих традицій, національної культури можливості для праці за фахом діячів культури, освіти, науки відчутно обмежилися.

Національно-культурні проблеми України як одні із первинних мотивів прагнення незалежності, рух за відродження національних мов, українського письменництва, історичного наративу в період Перебудови розкривається в працях О. Гараня, В. Кулика, Т. Кузьо, В. Литвина, Ю. Смольнікова, Б. Степанишина та інших. Погодимося з дослідниками, що боротьба за відродження мови та історичної пам'яті була ключовою для національно-визвольного руху в Україні в другій половині 1980-х - початку 1990-х років. Мова та історія з самого початку Перебудови стали політичними питаннями, які широко використовувалися для формування відчуття гідності, єдності і спорідненості серед українців. Водночас ці питання були задіяні як засіб політичної боротьби між «національним» і «комуністичним» таборами [254, с. 1]. Загалом же, сучасні науковці переважно одностайні у думці, що тогочасний національний рух був сукупністю течій та рухів, об'єднаних загальною ідеєю існування окремої української нації, але при цьому відмінних за окремими світоглядними переконаннями, методами громадсько-політичної боротьби, організаційними формами тощо.

Вітчизняний політолог В. Кулик, осмислюючи проблеми формування й еволюції українського державництва наприкінці ХХ ст. як українську версію Перебудови, подає «письменницьке відродження». При цьому дослідник зауважує, що наміри тогочасної інтелігенції ще тривалий час не виходили за рамки пропагованої М. Горбачовим візії «повернення до Леніна», натомість тиражування тоталітарної свідомості тривало [255, с. 76?78].

Усвідомлення національної єдності, визрівання державної самостійності також відбувалося на тлі серйозних загальнонаціональних трагедій та втрат. Погодимося з дослідниками, що проблеми навколишнього середовища, поглиблені наслідками Чорнобильської катастрофи, прискорили зростання політичної активності суспільства, зокрема поповнення лав «зелених», згуртування борців за здорове довкілля навколо сотні екологічних та національно-культурних громадських організацій і рухів. Восени 1988 р. перші «екологічні» мітинги відбулися у Львові й Києві [234, с. 14].

Як і нині, на зламі 1980?1990 рр. українське суспільство інтегрувалося у боротьбі зі спільними загрозами заради унеможливлення або обмеження негативних впливів та наслідків. Такими, серед іншого, були й наслідки Чорнобильської аварії, що спровокували посилення українського відчуження від загальнорадянських наративів, невдоволення існуючим режимом правління, суспільні страхи за майбутні покоління. Буферна зона, створена в окремих районах Київської та Житомирської областей у 1986 р. для збереження довкілля, запобігання подальшому поширенню гуманітарних і техногенних катастроф, не тільки формувала реальні підстави для розрізнення загальносоюзних та республіканських проблем, але й умовно увиразнила тенденції локалізації суспільно-політичного життя в самій Україні.

Помітну роль для посилення національних, ідентифікаційних символів незалежності відігравало відродження українських церков, що набувало особливого розвитку у Західному регіоні. При цьому не лише боротьба церковних громад, але програмні вимоги багатьох громадських об'єднань, а згодом і політичних сил передбачали легалізацію Української греко-католицької церкви та Української автокефальної православної церкви.

З погляду сьогодення очевидно, що перші громадсько-політичні ініціативи та організації в Україні середини 1980-х рр. характеризувалися нечисленністю, нечіткістю програм, несформованістю стратегій, аморфністю позицій, слабкою організованістю й соціальною базою. Водночас така ситуація у середовищі національно-демократичних сил поступово змінювалася. Світоглядні зміни еволюціонували в напрямі усвідомлення необхідності побудови власної держави. Я. Секо виокремлює три умовні етапи цього процесу:

1) відродження національної мови та культури в контексті ленінської концепції інтернаціоналізму (червень 1986 - вересень 1989 рр.) ;

2) боротьба за державний суверенітет УРСР у складі оновленого СРСР (вересень 1989 - жовтень 1990 рр.) ;

3) боротьба за незалежність України (жовтень 1990 - грудень 1991 рр.) [224, с. 13].

Схожу думку з деякими відмінними аспектами висловлює у своєму дослідженні В. Кулик, який вказав, що політична думка минулого не мала істотного впливу на ідеї і дії творців новітньої Української держави. Він виділив три етапи, на кожному з яких українську державну ідею розвивали і визначали насамперед представники якоїсь однієї елітної групи або середовища:

1) від початку 1986 р письменники почали порушувати мовні і національні проблеми, критика обмеженості офіційного курсу переросла в послідовну опозицію до нього;

2) відбулося об'єднання письменників і дисидентів на платформі всеосяжної демократизації суспільства;

3) парламентський етап, коли державна ідея перестала бути творінням лише альтернативної еліти [255].

Наближували національно-державне самовизначення України і внутрішні розколи у рядах КПУ.

20 січня 1990 р. у Москві відбулася установча конференція, в якій брали участь делегати партійних організацій, партійних клубів та груп із 13 союзних республік, у тому числі і представник Xapківського партійного клубу А. Покроєв. Тоді учасники конференції заявили про кризу тоталітарної системи та попередньої моделі розвитку і створення в рамках КПРС об'єднання комуністів Демократична платформа, що виступали за докорінну реформу КПРС в напрямі перетворення на справжню демократичну парламентську партію, яка б діяла в умовах багатопартійної системи. Вже у бepeзні 1990 р. в Харкові була сформована Демократична платформа в Комуністичні партії України, що розглядала трансформацію Компартії як засіб та гарантію трансформації суспільства. При цьому основна увага була спрямована на боротьбу з консервативними силами влади та демонтаж командно-адміністративної системи (відмова від монополії партії, використання сучасної гуманістичної думки, департизація органів державного управління та самоврядування, внутрішня демократизація партій та реорганізація в партії парламентського типу). Демплатформа не ставила перед собою завдання розколоти партію, робила спроби порозумітися з компартійним керівництвом, але фактично розколола партію зсередини, що, як зазначає В. Кафарський, у тодішніх умовах було принципово важливим для перемоги національно-демократичних сил України [256, с. 705-735]. З початком роботи Верховної Ради України на постійній основі епіцентр політичної боротьби перемістився до парламенту. Наприкінці травня 1990 р. в парламенті сформувалися дві депутатські групи - парламентської більшості - «За суверенну Радянську Україну», що об'єднувала здебільшого представників партійно-господарської номенклатури - група «239», та опозиційна група - сформована із членів Демократичного блоку в українському парламенті - Народна Рада.

До складу Народної Ради увійшло 125 депутатів. Головою парламентської опозиційної групи було обрано І. Юхновського, заступниками - Л. Лук'яненка, Д. Павличка, О. Ємця, В. Філенка, секретарем - Л. Танюка.

Виступаючи за здобуття Україною економічної і політичної самостійності, Народна Рада у прийнятті політичних рішень протистояла консервативно-комуністичній парламентській більшості. Наявність добре організованої опозиції, послідовність у прийнятті рішень значною мірою сприяли ухваленню Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.) та Акта проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.).

Варто наголосити, що розгортання національно-визвольного руху в Україні відбувалося у контексті демократичних процесів у інших республіках СРСР. Понад те, вже навесні 1990 р. на тлі міжетнічних сутичок у середньоазійських і кавказьких республіках тенденція суверенізації радянських республік набувала стійкості. 11 березня 1990 р. незалежність від СРСР проголосила Литва. До відновлення своєї незалежності готувалися Естонія і Латвія. Прагнення перерозподілу владних повноважень та власності призвели до ухвалення 12 червня 1990 р. Верховною Радою РРФСР Декларації про державний суверенітет [257].

Загострилася політична боротьба і в Україні. Створена у травні 1990 р. за ініціативи колишніх політв'язнів (С. Бабич, А. Лупиніс, Ю. Шухевич та ін.) Українська Міжпартійна Асамблея (УМА) звернулася з відозвою до усіх опозиційних партій про координацію дій у боротьбі за державну незалежність нації. Під тиском загальносоюзних тенденцій та суспільних настроїв в Україні вимушена була підтримати вимогу суверенітету й КПУ. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України [258].

У контексті нашого дослідження варто зазначити, що ухвалена Верховною Радою УРСР Декларація про державний суверенітет суттєво відрізнялася від компартійної резолюції, порівняно ж із Декларацією Верховної Ради РРСФР, вона визначала кардинально нові вектори розвитку. Йдеться, по-перше, про те, що сутнісно - це була програма побудови незалежної держави, а по-друге - Декларація про державний суверенітет України визначила новий напрям у розв'язанні кризи СРСР і дала поштовх процесу утворення національних держав на теренах імперії, що розпадалася. Вже 27 липня 1990 р. Верховна Рада Білоруської РСР прийняла Декларацію про державний суверенітет Білорусії, яка містила тези української Декларації про побудову самостійної держави.

У преамбулі Декларації наголошувалося, що Верховна Рада УРСР проголошує суверенітет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах» [258]. Серед головних у Декларації було положення про українське громадянство. Наголошувалося, що «всі громадяни рівні перед законом, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять». Громадяни всіх національностей становлять народ України. Декларацією визнавалася самостійність республіки у питаннях розвитку науки й освіти, культурного і духовного розвитку української нації (розділ Х) [258].

Серед головних у Декларації було також положення про народовладдя - народ України проголошується єдиним джерелом державної влади. Саме народ має надавати повноваження державі, органам державної влади [259].

Цілісним було й бачення системи гарантій суверенітету України (розділ ІХ - «Зовнішня і внутрішня безпека»). Зокрема, у цьому розділі передбачено, що Українська РСР має право на власні Збройні сили, що вона має власні внутрішні війська та органи державної безпеки, підпорядковані Верховній Раді Української РСР. Республіканські органи самі визначають порядок проходження військової служби громадянами тощо [259, с. 2].

Важливою нормою прийнятої 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України стало проголошення економічної самостійності України. У документі заявлено намір створити власну банківську, фінансову, цінову, митну та податкову системи, сформувати державний бюджет, а за необхідності - ввести власну грошову одиницю. Вищою кредитною установою було визначено Національний Банк України. Важливим положенням цього розділу Декларації було проголошення права України на свою частку в багатстві СРСР, зокрема в алмазному та валютному фондах, у золотому запасі.

У цьому сенсі, VI розділ Декларації - «Економічна самостійність» [258] заслуговує особливої уваги. Тогочасна економіка України перебувала в загальносоюзному підпорядкуванні. Декларацією передбачалася докорінна зміна економічного статусу України. Крім того, Декларація фіксувала положення, згідно з яким український народ має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України. Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету республіки і використовуються для забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян.

Логічним продовженням закладених у Декларації положень про економічну діяльність було ухвалення вже наступного місяця - 3 серпня 1990 р. Закону України «Про економічну самостійність Української РСР» [260]. Цим Законом визначалися зміст, мета й основні принципи економічної самостійності України як суверенної держави, механізми господарювання, принципи регулювання економічної й соціальної сфер, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової систем Української РСР. У ст. 1 Закону зазначалося, що забезпечення економічної самостійності України є необхідною умовою державного суверенітету республіки.

Варто зазначити, що ці та інші положення Декларації про державний суверенітет України та норми Закону України «Про економічну самостійність Української РСР» дістали закріплення у Конституції УРСР відповідно до Закону УРСР від 24 жовтня 1990 р. «Про внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР» [261]. Із Конституції УРСР вилучено другу і третю частини ст. 68, згідно з якими Україна підпорядковувала свої права вищим органам державної влади і управління Радянського Союзу. Із тексту Конституції УРСР вилучено положення про загальні для всього СРСР засади організації та діяльності республіканських і місцевих органів державної влади і управління, про здійснення єдиної соціально-економічної політики, керівництва економікою республіки союзними органами влади тощо.

У зовнішньополітичній сфері Україна заявила про свій намір стати в майбутньому нейтральною державою, яка не братиме участі у військових блоках і зобов'язується дотримуватися трьох неядерних принципів: не застосовувати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Крім того, Декларацією проголошено право України на реалізацію безпосередніх відносини з іншими державами, на укладання міжнародних договорів, обмін дипломатичними, консульськими та торговельними представництвами.

І хоча, як зазначає Ю. Шемшученко, за своєю назвою Декларація була присвячена насамперед і переважно державному суверенітету, її зміст сутнісно був значно ширший і багатогранніший. Реально, Декларація про державний суверенітет України проголошувала основні засади майбутнього державного суспільного ладу, статусу людини й громадянина, організації державної влади [259, с. 2].

На час прийняття Декларації УРСР не мала свого громадянства. Чинною залишалася Конституція Української РСР. Ухвалений документ не мав статусу конституційного акта. Республіка залишалася у складі СРСР, тому міжнародні організації та країни світу не визнали її державну незалежність. Причиною цього стала відсутність у Верховної Ради УРСР повноважень на ухвалення рішення про вихід республіки зі складу Радянського Союзу, тобто на проголошення незалежності. Відповідно до вимог Конституції СРСР і Української РСР та згідно з нормами міжнародного права тільки народ Української РСР, як володар всієї повноти влади в республіці, мав право приймати таке рішення на референдумі. Декларація являла собою правовий фундамент для Конституції, законів України, визначення позиції республіки під час укладання міжнародних угод [262].

Декларація про державний суверенітет України стала основою Акта проголошення незалежності України. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада Української РСР фактично вдруге проголосила Україну незалежною демократичною державою, прийнявши Акт проголошення незалежності України [263], підтриманий всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 р.

17 вересня 1991 р. Законом України «Про внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР» до низки статей чинної Конституції. Нормами цього Закону визначено назву Української держави, а статті 1 і 4 викладено в такій редакції: «Стаття 1. Україна є загальнонародна держава, яка виражає волю й інтереси робітників, селян та інтелігенції, трудящих республіки всіх національностей»; «Стаття 4. Держава Україна, всі її органи діють на основі законності, забезпечують охорону правопорядку, інтересів суспільства, прав і свобод громадян. Державні і громадські організації, службові особи зобов'язані додержуватися Конституції і законів України» [264].

У календарі державних святкувань, енциклопедіях і підручниках день проголошення державної незалежності, створення самостійної Української держави зафіксований як визначальний історичний момент, ключовий політичний акт. Він жодним чином не применшує значимість тих суспільно-політичних процесів, які передували цьому дню і, власне, уможливили таку подію. У нашому дослідженні ми прагнемо максимально охопити комплекс зовнішніх і внутрішніх чинників, подій та процесів, що наближали цей день в історії політичного, культурного, економічного, соціального, національного та, зрештою, державного самовизначення країни.

На прикладі «строкатості» еволюції визвольного руху в 1985?1991 рр. можемо простежити якість національно-демократичного самовизначення українського суспільства, що й нині залишається досить актуальною. Серед іншого, такою якістю є її історично зумовлена неоднорідність, конфронтаційність, регіоналізм. Водночас орієнтація суспільства на європейський вектор інтеграції, ліберально-демократичні цінності зумовлювали потребу обґрунтування цілісного державницького і плюралістичного світогляду, відкритого та багатоскладового політичного процесу, розширення поля політичної суб'єктності та одночасно визнання незалежності України на геополітичній арені.

2. 3. Становлення державного суверенітету України

як результат громадсько-політичного консенсусу

У Декларації про державний суверенітет України [258] йдеться про те, що Українська держава утворилася «на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення». В Акті проголошення державної незалежності України відзначено, що Українська держава утворюється, «продовжуючи тисячолітню традицію державотворення на Україні» та «виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами» [263].

Маємо констатувати, що утвердження принципу національно-державного самовизначення великою мірою залежало не лише від боротьби громадянського суспільства, але й від готовності правлячих еліт усвідомити та підтримати відповідну політику. Зацікавленість у реалізації права на національно-державне самовизначення виявляли не лише сили національно-демократичного спрямування, не лише жертви тоталітарного режиму, і не лише молоде, далеке від ідеалів комунізму покоління громадян, але й республіканські еліти, прагматично налаштовані номенклатурники, функціонери, які в ухваленні Акта проголошення незалежності України вбачали можливість позбутися партійних обмежень та повною мірою скористатися накопиченими наявними ресурсами. Усередині цієї когорти відбувалися суттєві світоглядні та структурні трансформації, що, зокрема, виявилися у тенденціях демократизації, реформування, деідеологізації, децентралізації, департизації.

Принципово важливим для розуміння сутності й особливостей тогочасної української політичної ситуації має бути визнання того, що влада не перейшла від одних до інших політичних груп чи контреліти. На початку 1990-х рр. керівні позиції зайняли не просто колишні «комуністи», а так звані «комуністи-реформатори» - представники тієї частини радянської номенклатури, які «вчасно» відчули безсилля радянської влади і перефарбувалися в демократичні кольори. Історик С. Кульчицький так описує цей процес: «Щоб насправді відділитися від Росії, треба було ідентифікувати незалежну Україну з антикомуністичною УНР. Тому суверен-комуністи в оточенні Л. Кравчука перехопили у націонал-демократів їхні гасла разом з політичними діячами, яких спокусила влада… Частина компартійно-радянської номенклатури, користуючись прихованим «золотом партії» або винятковим становищем у господарських структурах, започаткувала невеликий, але впливовий прошарок банкірів, президентів фінансових компаній» [265, с. 17].

Як зазначає Ю. Шайгородський, «замкнена суспільна група, що прагнула зберегти свою відокремленість і привілеї, «нова» владна каста намагалися приховати свій етатизм через зміну дискурсу й системи лінгвістичних ознак. Перебуваючи у глибокій внутрішній опозиції до принципів демократії і політичного плюралізму, колишні «комуністи-номенклатурщики» почали використовувати ліберально-демократичну риторику» [218, с. 312]. Більшість таких «еліт» цілком усвідомлювала потужний потенціал збагачення за умов самостійності республіки. У своїх спогадах, опублікованих у 1993 р., В. Масол, голова Ради Міністрів УРСР (1987-1990 рр.) зазначає: «…Україна з повним правом може бути віднесена до числа розвинутих держав не тільки Європи, але й всього світу. Основу її могутності, економічного і політичного суверенітету складають традиційні базові галузі індустрії - вугільна промисловість, чорна та кольорова металургія, а також електроенергетика, хімія і нафтохімія, багатогалузеве машинобудівництво і металообробка, сучасне приладобудівництво, електроніка і радіоелектроніка, промисловість будівельних матеріалів, усі види транспорту, потужний науковий комплекс» [208, с. 6].

Такий потенціал викликав особливе захоплення і одночасно занепокоєння на тлі системної кризи радянського режиму, що засвідчувала органічну неспроможність системи адекватно відповідати на виклики часу, утримувати колосальний військово-промисловий комплекс і одночасно ? забезпечувати добробут населення, наближувати освіту та науку до вимог науково-технічної революції тощо. За нових умов на республіканському рівні не спрацьовували і традиційні для тоталітарного суспільства важелі політичного впливу ? терор, пропаганда, використання економічної залежності кожного громадянина від держави. Єдино можливим виходом із соціально-політичної кризи та хронічних проблем економіки вбачався новий реформаторський курс М. Горбачова. До того ж, ініціатор Перебудови приваблював небаченими раніше серед представників політичного класу рисами: людяністю, відкритістю до спілкування, зовнішньою простотою, реформаторським налаштуванням, умінням озвучувати актуальні проблеми, жорсткою критикою злочинів тоталітаризму. У всіх цих якостях чимало громадян вбачали нові можливості суспільного розвитку та перспективи самовизначення. Найперше, партійне керівництво намагалося використати цей потенціал для зміцнення дисципліни і прискорення економічних темпів розвитку, що вже невдовзі переросло у кардинальні суспільно-політичні вимоги і практично неконтрольовані зміни.

Нова ідеологія і стратегія реформ передбачала: творення демократичної системи соціалізму, в якій проголошувалася всеохоплююча демократизація; сутнісно - поєднання комуністичної, соціалістичної і соціал-демократичної доктрин самовизначення; впровадження безпосереднього управління трудящих у виробничі відносини, державну владу, законотворчість; відмову від командно-адміністративної системи, яка гальмувала економічні реформи; здійснення радикальних економічних перетворень; створення правової держави, головна роль у становленні якої надавалася політичній реформі; чіткий розподіл обов'язків між партійними органами і радами; уведення посади Президента СРСР; проведення виборів народних депутатів на альтернативній основі.

Той час В. Масол пізніше опише як «унікальний шанс - порвавши з практикою тоталітаризму, демонтувавши командно-адміністративну систему, здійснивши глибоку соціальну переорієнтацію економіки, перейти на нову якість життя, перевести суспільство на принципово нові основи його організації, що базувалися б на багатоманітності форм власності, сприянні здоровому підприємництву й розвитку ініціативи, політичному й ідеологічному плюралізмі, надійних гарантіях прав і свобод громадян, радикальній зміні відносин в союзній державі, між її суб'єктами» [208, с. 20-21].

Політологічна оцінка ситуації [див. напр. : 216] нині зводиться до того, що процес Перебудови планувався як комплекс здійснення внутрішньополітичних і економічних змін через впровадження «нового мислення», демократизації, гласності. Однак наростаючі процеси внутрішнього невдоволення і зовнішньополітичних змін вийшли з-під контролю партійного керівництва, набули хаотичного характеру та, зрештою, спричинили події 1991 р. і зумовили розпад СРСР.

Січень 1987 - жовтень 1989 рр. в історії суспільно-політичних відносин Ю. Кузьменко характеризує як початок розколу в номенклатурі на ґрунті ставлення до Перебудови. Властивими їй у цей час були приречена інертність, мовчазна згода керівних кадрів на руйнування підвалин радянської політичної системи. Якщо до 1985 р. політична владна верхівка СРСР відрізнялася показною єдністю, зовнішньою монолітністю, то впродовж 1986 - початку 1987 рр. у середовищі партійно-радянської номенклатури відбувалася своєрідна диференціація - починали формуватися групи «пуритан», «консерваторів», «реформістів», між якими точилася боротьба за першість. В основі цього протистояння ? позиція щодо доцільності реформ, проблем приватизації, суперечності, пов'язані з перерозподілом владних повноважень [266, с. 118].

Певною мірою на прискорення процесів демократизації в Україні вплинув відхід від влади В. Щербицького. Першим секретарем Компартії України 28 вересня 1989 р. було обрано В. Івашка - до того - другого секретаря ЦК КПУ. На зміну керівних кадрів Компартія України не була готова висунути авторитетних, сміливих, масштабних лідерів ані на республіканському, ані на регіональному рівнях.

Однією з форм виявлення невдоволення тогочасною партійною політикою, а також відповіддю на політичну кон'юнктуру став масовий вихід із лав КПРС. Як зазначає В. Кафарський, у 1988 р. партійні квитки склали 18 тис., у 1989 р. - 137 тис., у першому півріччі 1990 р. - 367 тис., а до серпня 1991 р. - понад 4 млн осіб [256, с. 705-706].

Важливими для самовизначення українства були спроби реалізації задекларованих владних реформ: коригування функцій органів влади, введення посади Президента СРСР, утвердження професійного парламенту, проведення виборів на альтернативній основі. Щоправда - і це не залишилося поза громадською увагою - попри декларації, вибори, зокрема й Голови Верховної Ради і Президента СРСР, проходили зі внесенням у бюлетень для голосування однієї кандидатури - М. Горбачова. До Президентської Ради увійшли здебільшого представники ЦК КПРС. Тож при «втраті монополії» на владу КПРС, її представники зберегли її - переходили до апарату Президента, залишаючи у своїх руках важелі правління. Процедура складання повноважень, переходячи з однієї посади на іншу, в СРСР не діяла. Тому такі перетворення мали імітаційний характер. Брак сильної виконавчої влади унеможливлював ефективність дій законодавчої під час зміни системи управління. Не було визначено і механізмів цієї взаємодії.

Разом з тим, за результатами виборчих кампаній 1989-1990 рр. до органів влади різного рівня прийшло чимало ентузіастів, яскравих, енергійних людей. Водночас, вони допоки не могли сформувати потужні політичні сили. Отже, роль особистісного фактора в діяльності виборних структур нерідко гіперболізувалася самими виборцями, що не свідчило на користь суттєвих зрушень у рівні політичної культури, структурі суспільної свідомості або демократичного самовизначення українського народу.

Підтверджують цю тезу і спогади тодішніх громадсько-політичних діячів [див., напр. : 225; 249; 267], і результати наукових розвідок. Дослідницькі матеріали свідчать, що нові ідеї соціально-політичного врядування та елементи ринкової економіки наприкінці 1980-х рр. впроваджувалися швидше, аніж відбувалися світоглядні зміни. Парадоксальність ситуації періоду Перебудови полягала в наростаючому невдоволенні людей, але одночасній інерційності, нерозумінні ними завдань і труднощів реформування системи політичних, економічних, соціальних відносин. Системні зміни стикалися з неготовністю пересічних громадян до них, з небажанням й надалі ототожнювати себе з масштабною країною злиднів і тотальних обмежень. Більшість суспільства переймалася складними побутовими питаннями, зміни для них трапилися несподівано.

Соціально-економічні витоки перших суспільно-політичних протиріч всередині українського суспільства також беруть початок із системної кризи радянської економіки початку 1980-х рр. Розгортання реформ у другій половині 1980-х рр. мало безсистемний і непродуманий характер, що негативно позначилося на рівні матеріального забезпечення населення. Поглиблення економічної кризи призвело до знецінення заощаджень, появи масового безробіття, стрімкого зниження життєвого рівня переважної більшості населення України.

Розгорнуті соціально-економічні зрізи такої ситуації в Україні представлені у колективній монографії «Соціальний образ молоді» (1990 р.) - першого в Україні масштабного соціологічного дослідження, здійсненого Науково-дослідницьким центром при ЦК ЛКСМ України і АН УРСР. Автори дослідження відзначають зростаючі в УРСР тенденції до формування «соціального утриманства» як психології та способу життя, передусім молодих людей [268, с. 167-172]. В умовах, коли розмір заробітної плати залежав не від якості праці, а від стажу роботи, постійні батьківські дотації стали нормою життя молоді. Таким чином, головним засобом самоствердження ставали не сумлінна праця чи творчий розвиток, а сфера і цінності споживання.

Уповільнення темпів економічного розвитку й інші негативні явища в економіці породжували брак перспектив самостійного життєвого зростання. Сформована командно-адміністративна система господарювання потребувала докорінної зміни, пошуку нових механізмів стимулювання праці і розвитку, ініціативи молоді, проведення дієвої диференційованої економічної політики щодо різних груп населення.

Бюрократизація суспільного життя зумовила й іншу відмінну рису тогочасного покоління ? відчуженість від суспільно-політичної діяльності, соціальну байдужість, пасивність. В умовах, коли громадяни повинні були стати «коліщатками» і «гвинтиками» єдиного суспільного механізму, з властивими йому безвідповідальністю, безконтрольністю, недостатнім розвитком демократичних засад, відчуженістю від прийняття управлінських рішень, «дистильованою» системою гласності, відсутністю справжнього самоврядування, форми і методи суспільно-політичної діяльності все більше «відривалися» від потреб людей, перетворювалися в надумані заходи. Вони радше служили засобами демонстрації певних зразків поведінки, ніж виявом справжньої активності. За таких умов посилювалися соціальна апатія, інфантилізм, зневіра [268].

Близьку за змістом думку висловлює й дослідник політичної ідентичності В. Землюк. Автор зауважує, що більшості населення України радянської доби тією чи іншою мірою були притаманні такі типові риси: майже повна відсутність усвідомлення себе суб'єктом історії, господарем власної долі; правовий і політичний нігілізм; меншовартість; конформізм; маргінальність; байдуже ставлення до своїх громадсько-політичних прав; амбівалентність; безапеляційний послух владі і начальству; патерналізм; скептично-недовірливе ставлення до авторитетів і лідерів; низький рівень політичної культури, політична обмеженість; соціальна апатія, пасивність, пристосуванство. В умовах наявності системи жорсткого контролю способом виживання ставали прихильність до офіційних політичних цінностей, аполітичність або показна (ритуальна) політична активність [234].

Відрив декларованих цінностей і цілей суспільного розвитку від економічних і політичних реалій, остаточний провал програми побудови комуністичного суспільства, розмивання «соціалістичного» ідеалу відобразилися і в побутовому поєднанні поведінкового й інтелектуального конформізму, слухняності, розбіжностях між мотивами і вчинками. Феномен двоїстості, подвійної психології і моралі виявився не тільки в неузгодженості світогляду і поведінки, а й у внутрішній структурі ціннісного світу людей, що й показали дослідження, проведені наприкінці 1980-х рр. Перебудова знаменувала демократизацію суспільства, сприяла розвитку неформального руху в СРСР, відкривала доступ до інформації, нових форм економічної співпраці, громадського життя, суспільної активності. Разом з тим, половинчастість, еклектичність, непослідовність реформ поповнили ряди емігрантів, посилювали соціальну напругу, активізували невдоволення практично усіх соціальних груп. Національна інтелігенція й активісти національно-визвольного руху підтримали зрушення і зміни в суспільстві, сприяли створенню системи багатопартійності і формуванню початків опозиції, проте, у кінцевому підсумку, також не спромоглися запропонувати цілісну концепцію національної ідеології. Все менше було тих, хто ідентифікував би себе з існуючою громадсько-політичною інфраструктурою. У цьому контексті проблема співпраці правлячих і опозиційних сил видавалася гостро актуальною для подальшого національно-державного самовизначення.

Економічні, адміністративні процеси, які привели до державної незалежності, значною мірою викристалізували можливості націонал-політичної боротьби за цю незалежність. Такі процеси часто випереджали політичні, але були менш публічні, малопомітні і незрозумілі суспільству. Наприкінці 1980-х рр. у СРСР розпочалися реформи цілих секторів економіки та адміністрування, спрямовані на зміни моделі управління, розбудову ефективного господарювання, часткову комерціалізацію, подолання застійних наслідків соціалістичної економіки. Союзні галузеві міністерства об'єднувалися за напрямами, відтак змінювалися і нижчі республіканські та місцеві ланки системи, слід було модернізувати структури і регламенти роботи, запровадити нові режими регулювання політики, оновити кадровий потенціал тощо. Разом із такими реформами змінювалася не лише форма, а й зміст роботи управлінського апарату, впроваджувалися нові практики взаємодії, що виходили за межі осягнення надміру централізованої держави.

Радянське керівництво і наприкінці 1980-х рр. обмежувало свободи дисидентів та інших представників національного руху, але вимушено, у надії подолати кризові протиріччя в економіці розширило простір діяльності, передусім, для технократів, першокласних спеціалістів з урядів та інших адміністративних і виробничих структур. Спроби імплементації окремих елементів вільної економіки в адміністративну систему, розширення свободи у регламентах роботи, структурні перетворення, місцеві ініціативи, що активно впроваджували ці галузеві фахівці, зрештою уможливили поступову втрату центром контролю над процесами, які відбувалися у окремих республіках, зокрема й у економічній сфері. Етапним у цьому сенсі й значущим для національно-державного самовизначення України було відродження робітничого руху як масштабного, а отже, і складно контрольованого явища. Приміром, у липні?серпні 1989 р. хвиля страйків шахтарів охопила 203 з 286 наявних на той час в Україні шахт із загальною кількістю страйкарів понад 120 тисяч осіб [246, с. 69].

Значною мірою розгортання відцентрових тенденцій у СРСР також уможливили поширені та офіційно утверджені прогресивні ідеї політичного співжиття, що наприкінці 1980-х рр. активно привносилися з країн Заходу. Серед таких важливу нішу зайняла ідея субсидіарності, закріплена у Європейській хартії місцевого самоврядування (1985 р.), що передбачала впровадження допоміжних інструментів з децентралізації владних повноважень і надання публічних послуг, їх передачі на найнижчий рівень публічного управління, максимально наближеного до населення [269]. Історично така програма ідей і заходів була спрямована на подолання централізації держави, обмеження втручання публічної влади, задоволення потреб суспільства та його груп. Субсидіарність найповніше відображала соціальні прагнення реалізації владних повноважень лише тими органами, що перебувають під контролем обраних представників.

Утім, певний адміністративний консенсус стосовно соціально-економічного реформування не знайшов належного втілення у сфері культури, від стану якої значною мірою залежав і процес самовизначення українського суспільства. Детальний аналіз цієї проблеми здійснив Ю. Смольніков [253]. Дослідник зазначає, що в період Перебудови культурна політика Компартії України, зокрема в мовному питанні, відзначалась обережністю й консерватизмом. Керівництво республіки боялось брати ініціативу й відповідальність на себе, постійно зверталося за інструкціями до центру. У офіційному дискурсі наголошувалося на російсько-українській двомовності, збереженні старих постулатів освіти й історичної політики. Тож і зміни в мовній політиці КПУ відбулися лише після відповідних рішень союзного керівництва (1989 р.), які віднесли мовні питання до компетенції національних республік. Відтак ЦК КПУ «пішов назустріч» вимогам інтелігенції щодо одержавлення української мови в республіці. Щоправда, на законодавчому рівні питання державної мови було вирішено лише наприкінці 1989 р. - із ухвалення Закону Української Радянської Соціалістичної Республіки «Про мови в Українській РСР». В статті 2 цього Закону, із посиланням на Конституцію Української РСР, українську мову було визнано державною мовою Української Радянської Соціалістичної Республіки [270].

Як і нині, тогочасна номенклатура вміло використовувала громадські ініціативи в історичних та мовних питаннях для розмежування суспільства, залякування російськомовних громадян чутками про примусову українізацію; для дискредитації політичних суперників проводились історичні паралелі між сучасними демократичними силами і крайніми націоналістами періоду громадянської і Другої світової воєн. Лише в останні, хиткі для комуністичного режиму роки Перебудови номенклатура перейшла у стадію пошуку нових механізмів своєї легітимації й з метою збереження влади перейняла національно-демократичну риторику, «перефарбовуючи» мовний й історичний «фасад».

Помітною й такою, що викликала резонанс і у СРСР, і за його межами, стала студентська акція на площі Жовтневої революції Києва - «Студентська революція на граніті». 2 жовтня 1990 р. представники Української студентської спілки та Студентського братства розпочали голодування з політичними вимогами: припинення повноважень Верховної Ради УРСР і призначення нових виборів; ухвалення закону про націоналізацію майна Компартії України та ЛКСМУ; недопущення підписання нового союзного договору; проходження військової служби юнаками тільки в межах УРСР; відставки Голови Ради Міністрів УРСР В. Масола.

Вимоги студентів підтримувала більшість населення республіки. Дослідники тих подій зазначають, що з 510 тис. студентів денної форми навчання ВНЗ республіки в акції непокори загалом (у різних містах країни) взяли участь майже 100 тис. осіб. Під тиском громадськості Верховна Рада України вимушена була створити тимчасову комісію із розгляду вимог голодуючих студентів. За результатами роботи комісії 17 жовтня 1990 р. більшістю голосів Ради («за» - 314, «проти» - 38) було ухвалено Постанову «Про розгляд вимог студентів, які проводять голодування в м. Києві з 2 жовтня 1990 року» [271]. Це було перше успішне завершення протестів в УРСР. 18 жовтня студенти припинили акцію непокори, але з переліку їх вимог була виконана лише одна - припинення повноважень Голови Ради Міністрів В. Масола [272].

Украй розбалансовану економічну й політичну ситуацію в країні М. Горбачов спробував врегулювати шляхом розробки нового Союзного договору. Протягом 1990-1991 рр. опрацьовувалася ідея підписання такого договору між союзними республіками, на базі якого можна було б створити новий Союз Суверенних Держав (ССД), по суті, перетворивши СРСР на конфедерацію. Проект такого договору був опублікований у газеті «Правда» 9 березня 1991 р., але не викликав підтримки, на яку очікувало центральне керівництво. Президент СРСР М. Горбачов вирішив апелювати до населення, розраховуючи на підтримку ідеї збереження Союзу в новому форматі.

17 березня 1991 р. відбувся єдиний в історії СРСР референдум, метою якого було визначення майбутнього самого Союзу. На референдум було винесене питання «Чи вважаєте ви за необхідне збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій будуть повною мірою гарантуватися права і свободи людини будь-якої національності». Із п'ятнадцяти союзних республік проведення референдуму було підтримане у дев'яти - РРФСР, Українській РСР, Білоруській РСР, Казахській РСР, Азербайджанській РСР, Узбецькій РСР, Таджицькій РСР, Киргизькій РСР та Туркменській РСР. Водночас, у шести республіках СРСР (Грузинській РСР, Вірменській РСР, Молдавській РСР та в республіках Прибалтики) референдум не був проведений. Загалом у референдумі взяли участь 148, 5 млн осіб (79, 5% громадян СРСР з правом голосу). За його результатами, 76, 43% на питання референдуму відповіли позитивно.

Показовими були результати референдуму в Українській РСР. Загалом у ньому взяли участь 31 млн 514 244 осіб (83, 5% від тих, хто був занесений до списку для голосування). 22 млн 110 899 осіб (70, 2%) позитивно відповіли на питання референдуму, 8 млн 820 089 осіб (28%) на питання референдуму відповіли «Ні» [273]. На такі загальноукраїнські результати вплинуло проведення, одночасно із Всесоюзним про збереження СРСР, обласних референдумів у Івано-Франківській, Львівській і Тернопільській областях. За ініціативи «Галицької асамблеї» - спільного засідання депутатів обласних рад цих регіонів за участі депутатів Волинської, Житомирської, Закарпатської, Рівненської та Чернівецької областей, представників громадських організацій, делегації народних депутатів УРСР на чолі з І. Плющем, яке відбулося у Львові 16 лютого 1991 р., було прийнято рішення про проведення обласних референдумів в областях-ініціаторах Асамблеї. На референдум було винесено питання «Чи хочете Ви, щоб Україна стала незалежною державою, яка самостійно вирішує всі питання внутрішньої і зовнішньої політики, забезпечує рівні права громадянам, незалежно від національної та релігійної приналежності?». Відповідь «Так» на питання про незалежність України дали 88, 3% виборців західного регіону (в областях цей показник становив від 87% до 90%) [274].

Результати загальносоюзного референдуму, на думку його ініціаторів, мали позитивно вплинути на процес переформатування СРСР. Саме цьому була присвячена низка зустрічей і перемовин з представниками союзних республік протягом квітня-листопада 1991 року. Обговорення проекту нового Союзного договору дістало назву Новоогарьовського процесу (за назвою підмосковної президентської резиденції в Ново-Огарьово).

Узгодження проекту договору із представниками союзних республік відбувалося вкрай складно, пропозиції авторів проекту всебічно аналізувалися республіканськими органами влади. Верховною Радою Української РСР 27 червня 1991 р. було прийнято Постанову «Про проект Договору про Союз Суверенних Держав, представлений Президентом СРСР» [275]. Керуючись результатами союзного референдуму по Українській РСР та підсумками опитування населення і підтверджуючи свою рішучість відстоювати волевиявлення народу України, зазначалось у Постанові, Верховна Рада доручила постійним комісіям до 1 вересня 1991 р. розглянути представлений Президентом СРСР проект Договору про Союз Суверенних Держав щодо його відповідності положенням і принципам Декларації про державний суверенітет України та Закону Української РСР «Про економічну самостійність Української РСР». Робочій групі, утвореній Президією Верховної Ради, було доручено до 15 вересня 1991 року узагальнити підготовлені постійними комісіями, Кабінетом Міністрів та Академією наук УРСР з урахуванням пропозицій народних депутатів пропозиції і зауваження до проекту Договору. Водночас, уже наприкінці липня 1991 р. М. Горбачов урочисто оголосив, що робота над Союзним договором завершена і документ відкритий для підписання.

Цей проект частково враховував вимоги республік, що свідчило про відстоювання ними своїх вимог під час переговорів. Так, російська мова, згідно з проектом, залишившись «мовою міжнаціонального спілкування», переставала бути державною; очільникам республіканських урядів надавалося право брати участь у роботі союзного Кабінету Міністрів з правом вирішального голосу, а підприємства військово-промислового комплексу переходили під спільне управління Союзу та республік. Текст майбутнього договору містив чимало неузгоджень, зокрема - стосовно податків і зборів, формування бюджету Союзної держави, здійснення зовнішньої політики «суверенними державами», власності на природні ресурси тощо.

Уже 30 вересня 1991 р. Президія Верховної Ради України приймає Постанову «Про проект Договору про Союз Суверенних Держав», якою «у зв'язку з прийняттям Верховною Радою Української РСР 24 серпня 1991 року Акта проголошення незалежності України» скасовує Постанову Президії Верховної Ради Української РСР від 25 червня 1991 року «Про проект Договору про Союз Суверенних Держав, представлений Президентом СРСР» [276].