Національно-державне самовизначення України

Американський соціолог Р. Міллс, автор праці «Панівна еліта», ще в 50-ті роки ХХ ст. передбачив, що до середини 60-х років у розвинених країнах еліти обростуть внутрішніми організаційними зв'язками, набудуть або закріплять об'єднання з правлячими групами інших країн, винайдуть для себе неіснуюче «аристократичне минуле», розвинуть мережу «джентльменських клубів», в яких будуть здійснюватися фінансові та комерційні справи, і, фактично, складуть соціальну «єдність, у рамках якої візьмуть на себе місію управління суспільством» [116, с. 58-61]. Неформальні соціальні зв'язки відтворюються в мережі приватних освітніх закладів. Уже А. де Токвіль спостеріг, що у США «брати участь в управлінні товариством і говорити про нього - ось найголовніше заняття і найбільше задоволення для американця» [117, с. 191]. Поготів, «із першого дня свого народження житель Сполучених Штатів Америки усвідомлює, що в боротьбі зі злом і в подоланні життєвих труднощів потрібно покладатися на себе; до влади він ставиться недовірливо і з занепокоєнням, вдаючись до її допомоги тільки в тому разі, коли зовсім не можна без неї обійтися» [117, с. 156].

«Німецький соціолог М. Вебер, який прибув у середині ХІХ ст. до США, продовжив вивчення феномена американського клубу. Він виявив, що первісні американські громадянські об'єднання та асоціації виникли як інститути, що забезпечують на релігійній основі соціальну довіру між його членами, необхідну для ведення господарського життя. Розвиваючись в умовах бездержавності, ці громади виконували функцію третейського судді між учасниками господарських відносин» [118, с. 140]. Подібні інститути виступали гарантами виконання боргових зобов'язань або зобов'язань, викликаних укладеною угодою. Виключення з організації «за моральні проступки економічно спричиняло втрату кредиту та соціальне декласування» [118, с. 277].

Скажімо, Ф. Фукуяма зазначає, що існування клубів є проявом природної потреби суспільства в інституції, яка забезпечувала б довіру, котра є еквівалентною «соціальному капіталу». (Звернімо увагу, Ф. Фукуяма вдається до поняття «соціальний капітал» саме в тому сенсі, в якому воно використовується П. Бурдьє [119, с. 114-115].) Задля ефективного функціонування інститутів демократії і капіталізму, вважає Ф. Фукуяма, потрібно, щоб вони існували на базі таких громадських інститутів, які здатні були б генерувати морально-етичні норми. А серед усіх подібних організацій (церков, професійних асоціацій, благодійних установ тощо) саме клуби відповідають за узгодження норм поведінки представників правлячих еліт і тому виступають певним «ціннісним базисом» сучасної ліберально-демократичної держави [120, с. 28-29].

«Важливим суспільно-політичним інститутом, що здійснює перехоплення державної влади в сучасних умовах, - пише С. Білошицький, - виступає інтелектуальне співтовариство, організоване в мережу різних центрів вивчення, прогнозування та моделювання суспільних процесів (позначуване на Заході терміном «think tank» - «дослідницький центр» і перекладається в різних джерелах як «фабрика думки», «мозковий трест», «інтелектуальна корпорація» та ін.) « [101, с. 145]. Аналогічну точку зору висловлює й інший український політолог Є. Попов, який зазначає, що «аналіз функціонування недержавних центрів політичної аналітики свідчить про перебирання ними окремих функцій державно-політичних інститутів, зокрема, - аналітичної, інформаційної, освітньої та мобілізаційної». На думку Є. Попова, у взаємодії між державно-політичними інститутами та недержавними центрами політичної аналітики спостерігаються «конфронтаційні» тенденції. «Однак трактувати відносини між державою та недержавними центрами політичної аналітики як виключно конфліктні недоцільно, ця взаємодія має радше комунікативний характер: державні інститути переймають певні практики аналітичної діяльності недержавних центрів, а ті, своєю чергою, зазнають політизації, що є невід'ємною рисою в умовах культури Постмодерну» [121, с. 16]. «Уряди, що змінюють один одного раз на 4-5 років, - констатує, у свою чергу, А. Паршнєєв, - не мають можливості планувати свою діяльність навіть на 15-20 років. Вони змушені весь час вести популярну політику, щоб подобатися виборцям». Отже, довгострокові програми суперечать інтересам правлячих еліт, виходячи з того, що віддача від них, як правило, настає набагато пізніше і дістається політичному опонентові [122, с. 245].

Добровільні об'єднання забезпечують групову та інституційну основу, «за допомогою якої люди можуть впливати на управління товариством або протидіяти іншим групам чи уряду, коли ті несправедливо обмежують їхні інтереси, перешкоджають діяльності або досягненню мети» [123, с. 35]. Активна діяльність неурядових організацій (НУО) зумовила їхнє «вбудовування» до системи державної та регіональної влади, як наслідок, НУО набули «біля-державної» [124, с. 393]. На думку Є. Попова, «подальший розвиток інформаційного суспільства й інститутів громадянського суспільства в умовах, коли стиратиметься чітка межа між політичною та неполітичною сферами, недержавним центрам політичної аналітики вкрай складно буде зберігати власну незаангажованість, яка нині є для них сутнісно нормативною» [121, с. 15-16].

«Своєрідним «рушієм» діяльності й розвитку недержавних центрів політичної аналітики, - зазначає Є. Попов, - є наявність конкурентного середовища. Незалежні центри політичної аналітики закономірно перебувають у конкурентній взаємодії з традиційними суспільно-політичними інститутами - інститутами державної влади, політичними партіями, університетськими центрами, науковими інститутами, ЗМІ. Ця конкурентна взаємодія з державно-політичними інститутами закономірно має конфронтаційний характер, оскільки незалежні центри політичної аналітики виконують ту саму функцію, яку традиційно виконує держава, - конструювання уявлень про політичну дійсність й оцінювання суспільно-політичних феноменів» [121, с. 16].

Ф. Фукуяма вважає, що політичні системи Сербії, Грузії, України та ін. країн не були готові до «кольорових революцій». «Сполучені Штати і їх союзники, по суті, порушили суверенітет Сербії, Грузії, України, підтримуючи демократичні рухи в цих країнах за допомогою грошових вливань, допомоги радників і підтримки на виборах» [125, с. 235-236].

«Найважливішим інститутом громадянського суспільства, що активно здійснює вплив на формування державної політики, - констатує С. Білошицький, - виступають релігійні організації, котрі, як правило, функціонують на певній етнічній або, рідше, соціальній основі, що значно політизує самі релігійні інститути. Так, під час «холодної війни» серйозною групою тиску на політикум США з метою зміцнення «імперського» зовнішньополітичного курсу країни виступав правий рух релігійних сил» [101, с. 153-154] - фундаменталістські баптистські громади (мормони, південні баптисти, адвентисти сьомого дня), кількість прихильників яких досягала більш ніж 44 млн осіб [126, с. 146]. В останній чверті ХХ ст., зазначає С. Гантінґтон, релігія відновила свою значущу роль у приватному й у суспільному житті, як на рівні національних держав, так і в міждержавних відносинах. Релігійно-політичні рухи у всіх країнах світу, виключаючи західноєвропейські, отримують широку громадську підтримку [127, с. 555].

Інший інститут, що справляє помітний вплив на функціонування традиційних форм державно-політичної влади, - організована злочинність. Завдяки масовій культурі в суспільній свідомості подолано протиставлення злочинності та моральності; масова культура активно експлуатує взірці поведінки, мови й ціннісних стереотипів злочинного світу [128, с. 342].

У взаємодії держави та громадянського суспільства простежується зіткнення двох організаційних форм - «вертикальної» («ієрархічної») та «горизонтальної» («матричної», «мережевої»). На думку М. Кастельса, держава уособлює ієрархічну структуру, що функціонує завдяки централізації та регламентації; мережеві структури, натомість, принципово децентралізовані [129, с. 495-496]. За спостереженнями Д. Нейсбіта, в 60-70-ті роки ХХ ст. мережевий принцип організації почав домінувати над принципом ієрархії. Цей процес, вважає Д. Нейсбіт, пов'язаний із чинником зростання обсягів інформації, актуальних у процесі прийняття рішення. «Централізовані інститути суспільства, саме існування яких засноване на ієрархіях, почали всюди сипатися. А на їх місці почали виникати дрібні децентралізовані організації, пов'язані один з одним неформальними відносинами, а тому куди менше залежать від формальних структур» [130, с. 272]. Інститути громадянського суспільства, вважає М. ван Кревельд, зрівнялися за ступенем впливовості із державами; єдине, чого бракує таким інститутам, - суверенітету, який поширювався б на певну територію. Фактично, зазначає М. ван Кревельд, інститути громадянського суспільства «перетворилися на нового Левіафана» - «володіють своєю незалежною особистістю або юридичною особою», яка «визнається законом і може поводитися так, ніби вона була людиною - укладати договори, володіти власністю, захищати себе і т. п. « [131, с. 510].

Утім, як на наш погляд, сучасний поступ інститутів громадянського суспільства - це не є щось нове у світовій історії. Найпромовивстіший приклад - це статус Церкви у добу Середньовіччя. Влада Церкви була, умовно кажучи, суто «моральною», що, одначе, не перешкоджало їй справляти фундаментальний вплив на суспільне та політичне життя. Є й інші приклади подібного впливу - скажімо, торговельні й банківські корпорації Північної Італії доби Відродження. Звернувшись до української історії, ми можемо бачити, що Запорозька Січ - громадсько-політичний і військовий інститут (з формального погляду) - також являє собою приклад істотного впливу «громадянського суспільства» на політичні процеси.

Найважливіша функція держави - безпекова. Утім, як зазначає І. Валлерстайн, інститути громадянського суспільства спроможні конкурувати з державою й у безпековій сфері. Найрізноманітніші загрози можуть спонукати громадян звертатися по допомогу до «неформальних» інститутів. Так, І. Валлерстайн вдається до своєрідної максими: «Поняття держави пов'язане з розширенням і розвитком; поняття групи асоціюється із захистом і страхом» [132, с. 46-47]. Однак «те, що називають «громадянським суспільством», по суті, означає не що інше, як організацію громадян у рамках держави з метою здійснення узаконеної ним діяльності та залучення до непрямих (тобто непартійних) політичних відносин з державою» [132, с. 10].

Аналогічні тенденції зазначає і Ф. Фукуяма: «Різноаспектна сукупність міжнародних організацій, злочинних синдикатів, терористичних груп і так далі, які можуть певною мірою володіти владою та легітимністю», що вказує лише на необхідність «повернутися до суверенної національної держави і знову спробувати зрозуміти, як зробити її сильною та успішною» [133, с. 199].

Особливості взаємодії держави та громадянського суспільства - посилення останнього - є підставою ставити питання про характер демократії в сучасному світ, насамперед у розвинених країнах Північної Америки та Європи. Звернімо увагу на міркування С. Гантінґтона: «Америка стала непредставницькою демократією, оскільки в низці аспектів, особливо тих, що стосуються національної ідентичності, думка обраних лідерів категорично не збігається з думкою народу... американський народ дедалі більше відчужується від державної політики і сфери управління» [127, с. 507-508].

Суголосно висловлюється й Ф. Фукуяма: європейські еліти ігнорують «думку народу» [134]. У свою чергу, Ж. Бодрійяр вважає, що серед європейських еліт перемогла установка ніби «народ не знає, чого він хоче (і тоді марно і навіть небезпечно його про що-небудь запитувати, краще говорити від його імені, в цьому і полягає «демократія») « [135], а політичні «провали» трактуються як «дурість населення, яку потрібно демократичним способом придушити і тримати в темряві» [136]. Аналогічні оцінки ми знаходимо й у Ж. -Ф. Ревеля: «Народи не знають, чого хочуть [по-справжньому]. Народи або не знають, чого вони хочуть, або ж те, чого вони хочуть, не відповідає тим інтересам, які визначає владна еліта. Нарешті, інтереси народу можуть і відповідати поточному, проте ніяк вищому і довгостроковому інтересу, розуміння якого завжди залишається привілеєм еліти» [137, с. 296].

Отже, звернувшись до особливостей взаємодії держави й інститутів громадянського суспільства, можна дійти таких узагальнень: по-перше, сам концепт суверенної держави чітко оформився після Вестфальського миру (1648 р.) ; по-друге, держава й інститути громадянського суспільства перебувають у складній взаємодії, якій властива і конкуренція, і взаємодоповнення.

1. 3. Концепти та політико-правові характеристики політичної нації

Утвердження принципу національного самовизначення безпосередньо пов'язане зі становленням однієї з провідних течій європейської політичної і філософської думки ХІХ-ХХ ст. - націоналізмом. Світоглядну основу європейських національних рухів становить вимога, щоб «етнічні і політичні одиниці збігалися, а також, щоб керовані та керівники в цій політичній одиниці належали до одного етносу» [138, с. 5]. У своєму концентрованому вигляді цей підхід уперше був задекларований у вигляді гасла італійського Відродження: «Одна нація - одна держава».

Принцип національного самовизначення базується на уявленні про спільноту як повноцінного суб'єкта, а також про збірну волю громадян як джерело суверенітету та головну підставу для реалізації тієї чи іншої державної політики. Передумовами для утвердження такого підходу в суспільній свідомості дослідники вважають ідеї Просвітництва, зокрема, основні положення політичної філософії Дж. Локка, Ж. -Ж. Руссо, Ш. Монтеск'є, Дж. Віко, провідників революційних рухів Америки та Франції.

Національне самовизначення як феномен суспільної організації нерозривно пов'язане з особливостями становлення того секуляризованого буржуазного суспільства, яке досить нерівномірно, але впевнено формувалось у Європі протягом XVII-XVIII. Передумовою цього становлення була низка факторів світоглядного, соціального, економічного та політичного характеру. Е. Геллнер наголошував на тому, що «задоволення національного почуття не було попередньою умовою першого прояву індустріалізації, а лише продуктом її поширення» [138, с. 111].

У сучасній західній, та й вітчизняній науковій літературі, використовуються різні терміни і по-різному зображуються процеси виникнення націй. Історики найчастіше застосовують термін «зростання націй» (growth of natіons), стверджуючи, що нації, подібно до будь-яких живих організмів, народжуються, розвиваються, старіють і вмирають, після чого все повторюється знову. Соціологи користуються переважно терміном «національний розвиток» (natіonal development), під яким мають на увазі тривалий процес «повільних дій» і «тривалих очікувань мільйонів людей», що відбувається під впливом багатьох внутрішніх і зовнішніх чинників, минулого й сучасного тощо. Політологи та етнополітологи, зазначає О. Картунов, віддають перевагу термінам «формування нації» (natіonal-formatіon) або «націобудівництво» (natіon-buіldіng) тощо [15, с. 231].

Осмислюючи природу націостановлення як специфічного модерного феномена, британський дослідник Е. Сміт виокремлює кілька можливих мотивацій: 1) рух від пасивної покірності спільноти до її активного політичного утвердження; 2) рух за повернення спільноти на її батьківщину, безпечну і визнану компактну територію; 3) рух за надання територіальній спільноті економічної єдності; 4) рух за те, щоб поставити народ у центрі всіх інтересів і возвеличувати маси, даючи їм освіту в дусі національних вартостей і міфів; 5) рух за перетворення членів етносу на юридичних «громадян», надавши їм громадянських, соціальних і політичних прав [7, с. 73].

Залежно від обставин, ці прагнення та завдання, які висуває національний рух, можуть поєднуватись у різних комбінаціях, реалізовуватись у різній послідовності, але мета кожного національного руху полягає в тому, щоб нація виникла й почала функціонувати як культурна, соціально-економічна та політична цілість. А оскільки нація ніколи не виникає «з чистого аркуша», то слід завжди переглядати підставові суспільні реалії - територію, що вже належить якійсь державі; громадян, які вже мають якусь ідентичність і лояльність до певних соціальних і політичних інститутів; явища культури, які вже віднесені їхніми носіями до певної традиції. Відповідно, національний рух на певних своїх етапах завжди постає як рух за виокремлення національної спільноти.

Численні дослідники європейського націоналізму узагальнили логіку такого національного самовизначення та його рушійних сил. Чеський історик М. Хрох виокремив у класичній схемі націостановлення кілька етапів, упродовж яких національна свідомість із уявлень кабінетних науковців, етнографів, філософів і поетів переходить у загальновизнані форми та утверджується за допомогою шкільної освіти, академічної науки та, зрештою, політичних інститутів [17, с. 22-23]. Соціально-структурним, культурним і світоглядним передумовам цього процесу присвячено праці Б. Андерсона [10], Е. Сміта [7], Г. Кона [19], Е. Гоббсбаума [139], а також наукові розвідки українських дослідників національної ідеї О. Забужко [140], В. Мосійчука [141], А. Фартушного [142], М. Розумного [143], О. Майбороди [144] та ін.

Разом із виділенням з інонаціонального середовища нація проходить складний процес внутрішнього згуртування. Логіка перетворення донаціональної («демотичної», в термінології Е. Сміта) спільноти в класичну європейську націю Нового часу передбачає декілька важливих соціально-структурних трансформацій. Адже статус нації, на думку Е. Сміта, вимагає: 1) єдиного юридичного кодексу спільних прав і обов'язків із правом громадянства, якщо нація незалежна; 2) економіки, заснованої на об'єднаних підвалинах - поділ праці, рух товарів і людей національною територією; 3) досить компактної території, бажано з «природними» оборонними кордонами, серед таких самих компактних націй; 4) єдиної «політичної культури», загальної освіти всього суспільства та засобів масової інформації, аби підготувати майбутні покоління до виконання ролі «громадян» нової нації. [7, с. 77]

Вітчизняний науковець-етнополітолог О. Картунов виокремив п'ятнадцять чинників, які, на його думку, уможливлюють чи сприяють націостановлення. І хоча частина з них збігається із запропонованими Е. Смітом, вони, попри те, варті уваги: 1) перехід спільноти від «традиційного» («аграрного») суспільства до «індустріального»; 2) посилення процесів глобалізації та модернізації; 3) спільна територія; 4) поглиблення розподілу праці та зміцнення ринкових відносин; 5) розгалужена система масових комунікацій; 6) певний рівень цивілізованості, критеріями якої вважаються наявність літературної мови, урбанізації та структурованого уряду; 7) творення відкритого, правового, демократичного суспільства; 8) забезпечення рівних прав і обов'язків громадян; 9) розвиток масової освіти; 10) зростання еліти, зокрема, творчої інтелігенції; 11) етнічний ренесанс і політизація етносу; 12) піднесення націоналізму та послаблення етніцизму; 13) зростання волі до спільного життя; 14) поширення спільної культури, мови та самосвідомості; 15) готовність прийняти спільну назву тощо [15, с. 231].

Отже, вагомими чинниками національного самовизначення є на перших етапах елементи національної самосвідомості та відповідним чином інтерпретовані культурні феномени, що становлять основу національної ідентичності й відіграють ключову роль у відокремленні нації як специфічної соціально-комунікативної спільноти. Поступово ця спільнота розвивається в напрямі більш повної самостійності та самоврядності в усіх вимірах суспільного життя - культурному, економічному та політичному. Так на цьому етапі національного самовизначення вирішального значення набувають інституційні чинники, серед яких ключова роль належить національній державі. Відповідно, і самовизначення вже набуває не суто етнічного, а національно-державного виміру.

Становить інтерес і питання про витоки дискурсу національного самовизначення у ХVІІІ-ХІХ ст. Революційні рухи Нового часу постали перед необхідністю легітимізації нових політичних інституцій і норм суспільного співжиття. Саме в контексті такої легітимізації поняття самовизначення набуло практичного змісту й імперативної значущості. Лорд Дж. Актон, автор однієї з найвідоміших праць з теорії національного самовизначення XIX ст., вказував на два джерела розуміння цього принципу. Вихідною точкою одного з них він називав Славну англійську революцію 1688 р., а друге - пов'язував з подіями у Франції 1789 р. Англійська революція змінювала державні інституції згідно з новим принципом їхньої легітимізації, але залишала без змін сам принцип легітимності, успадкований від абсолютизму, та пов'язаний із ним централізм. Французька революція була переглядом усієї системи урядування і соціальної організації. На думку Актона, французький республіканізм, який поставив під сумнів усі закони, що не були схвалені шляхом всенародного волевиявлення, логічно призводив до розпаду держави як такої, оскільки передбачав самовизначення не лише національної спільноти, але й окремих територіальних громад у межах державного цілого [11]. Важливим наслідком реалізації принципу самовизначення в європейському цивілізаційному контексті - після зміни владних легітимаційних процедур - стало поширення нової форми колективної ідентичності. Інший чинник, що суттєво вплинув на становлення національних ідентичностей, - секуляризація європейської свідомості, яка відмовилася від релігійних сакральних цінностей, а отже, мусила компенсувати «ціннісну недостатність» іншими смислами і символами [140, с. 43-44].

З часів Великої французької революції дослідники відзначали поширення в Європі національної самосвідомості як особливої форми ідентичності, що тісно пов'язана з уявленням про національно-державний суверенітет, інститутом громадянства та представлена відповідною самоназвою - «французи», «поляки», «австрійці» тощо.

Витоки цієї ідентичності дослідники вбачали у поширенні раціоналістичної культури Просвітництва, що сформувала членів індустріального суспільства та передбачала узгодженість культури і державного устрою як націоналістичний імператив. Однак реалізація цього імперативу привела до перегляду уявлень про минуле. Згідно з новим принципом, заснованим на національній ідентичності, переглядається смислове наповнення подій і явищ європейської і світової історії. Точкою відліку в цьому процесі переосмислення історії саме як історії національних спільнот є праця німецького філософа Й. -Ґ. Гердера «Ідеї до філософії історії людства», яка є, по суті, першою спробою представити етнічні спільноти, племена і народи головними дійовими особами у світовій історії [145, с. 172].

Національний принцип організації людських спільнот є для Й. -Ґ. Гердера таким, що випливає з самої природи людини, а отже, жити в межах своєї нації є так само природно, як жити в своїй родині. Звідси і етикополітична максима: зазіхати на свободу нації, підпорядковувати одну націю іншій чи з'єднувати нації в одному державному утворенні є само по собі протиприродно, а отже, в уявленнях Просвітництва, і злочинно.

Погляди Й. -Ґ. Гердера є не менш революційними, ніж дії Робесп'єра чи Дантона. Хоча вони й змінюють лише світоглядні детермінанти самоусвідомлення сучасників, але матимуть впродовж майже двох століть визначальний вплив на європейську історію і її дійових осіб. Німецький філософ руйнує державно-політичний ідеал, який упродовж майже двох тисячоліть не ставився під сумнів європейцями - він знецінює в очах сучасників Рим. Велич імперської традиції для нього непорівнянна з трагедією сотень маленьких народів і племен, які були знищені в процесі колонізації. Таким чином, національний принцип уперше набуває цінності й легітимаційної переконливості не лише як виявлення збірної волі членів однієї спільноти, але і як вираження її культурно-історичної індивідуальності. Національне самовизначення покликане реалізувати цю індивідуальність і неповторність національного буття як такого, що має природну онтологічну основу. У цьому сенсі народи для Й. -Ґ. Гердера подібні до інших явищ природи: «Народи видозмінюються залежно від місця, часу і внутрішнього характеру; кожний народ несе на собі відбиток співмірності власної, властивої тільки йому і незіставної з іншими досконалості» [145, с. 441].

Розуміння національного принципу як базового для суспільної природи людини породило нову культуру, першим яскравим зразком якої став німецький Романтизм. Ця літературно-філософська течія поглибила уявлення про національну ознаку як позаісторичну й сутнісну ознаку кожної людини, а також збагатила уявлення про суб'єктність нації в світовій історії поняттям «духовної місії» кожного народу. У найбільш завершеному вигляді ця концепція представлена в філософії історії Ф. Геґеля. На його думку, «конкретний дух народу» проектується на окремішню, самобутню, внутрішньо організовану культурну реальність [146, с. 68]. Індивідуальність такої культурно-історичної цілості виражається у всьому розмаїтті артефактів, відтак ця індивідуальність постає як особливий «принцип», - єдино можлива для даного народу форма культурно-історичного буття [146, с. 70-71]. У цивілізаційному ж вимірі ця форма усвідомлюється як одна з можливих, що відкриває перспективу її включення в досвід і культурний набуток усього людства: «Принципи духів народів у необхідній спадкоємності самі є лише моментами єдиного всезагального духу, який через них вивищується і завершується в історії, осягаючи себе і стаючи всеохоплюючим» [146, с. 75].

Природно, що в такому ідейно-теоретичному контексті проблема національно-державного самовизначення набуває виняткової ваги і гранично широкого культурно-історичного змісту. Відповідно, імператив самовизначення породжує не лише політичні рухи, спрямовані на повалення чужоземного панування (Італія, Греція, Польща, Угорщина та ін.), але й спонукає до творення специфічної культурної дійсності, елементами якої є заново усвідомлена національна історія, унормована літературна мова, новостворена національна література (Німеччина, Шотландія, Росія, Чехія, Сербія, Фінляндія, Україна та ін.). Нерідко цей національно-культурний контекст доповнюється різноманітними міфологічними елементами, що мають на меті легітимізувати певну національну «місію», підвищивши таким чином національну ідентичність та її атрибути до рівня сакральних цінностей.

Потужна світоглядна мотивація національного самовизначення перетворила історичний період XIX-XX ст. у фактично неперервний процес національної емансипації та виокремлення дедалі нових національно-державних утворень спочатку в Європі, а потім і в цілому світі. Цей процес супроводжувався неодноразовим переосмисленням принципу самовизначення націй та спричинив ряд концептуальних різнотлумачень і правових колізій, що далі ми розглянемо детальніше.

Перша рецепція національних вимог на рівні загальноєвропейського політичного консенсусу приурочена до рішень Віденського конгресу 1815 р. Наполеонівські війни інтенсифікували процеси національного самоусвідомлення по всій Європі. Французькі інституції урядування і норми запроваджувалися як ліберальна альтернатива монархічним режимам, однак вони, неочікувано для завойовників, спричинили хвилю не династичного, а національно-патріотичного спротиву.

Національний чинник уперше масштабно заявив про себе в межах цілої цивілізації, але не досягнув на цьому етапі жодних практичних результатів. Вимоги національного самовизначення після поразки Наполеона були висунуті поляками, німцями, італійцями й угорцями. Однак лідери Священного союзу вирішили повернутися до династичного принципу державного устрою в Європі, відкинувши таким чином не лише ідеї лібералізму, але й засади націоналізму.

Наслідком цього став етап національно-визвольної боротьби, позначений рухом карбонаріїв в Італії, а також повстаннями бельгійців проти голландського, греків - проти турецького та поляків - проти російського панування. Сепаратизм постав тоді формою національного самовизначення [147]. Цей період національного пробудження завершився утворенням організації Молода Європа під проводом Дж. Мадзіні. Народ, казав він у своєму зверненні до делегатів її першого форуму, перейнятий однією ідеєю, ідеєю єдності і національної цілісності. Не існує міжнародного питання про форми правління, існує лише національне питання... Відповідних змін зазнають і базові принципи суспільної організації, серед яких чільне місце посідає свобода самовизначення. Якщо у положеннях французьких просвітителів ця свобода належала передовсім громадянам, які мали право визначати, до якої держави належати, то тепер ця свобода поширилася на цілі національні спільноти - як право утворювати власні держави.

«Весна народів», як називають в історії Європи події 1848 р, стала поворотним пунктом у питанні про національне самовизначення. Династичний принцип, суттєво розхитаний в Європі не лише Французькою революцією, але й національно-визвольними рухами першої половини XIX ст., уже не відповідав очікуванням народів. Після того, як були визнані законними вимоги німців, поляків, італійців, угорців, на порядку денному постали питання про ірландців, данців, численних слов'янських народів імперії Габсбурґів. При цьому данський націоналізм протистояв німецькому, хорватський - угорському, русинський - польському і т. д. Тому фактичне визнання принципу національного самовизначення одразу ж породило питання про межу, до якої поділ державних утворень за національним принципом є можливим.

Тривалий час критерієм у тлумаченні права того чи іншого народу на національне самовизначення була геґелівська теза про історичні і неісторичні народи. За першими визнавалася історична суб'єктність і здатність зробити власний внесок у поступ загальнолюдського духу, тоді як другі, внаслідок тих чи інших обставин, залишалися осторонь магістральних шляхів розвитку цивілізації, себто були скоріше об'єктом формотворчої дії духу свободи, що визнавався Геґелем рушійною силою історії. До таких неісторичних народів німецькі філософи, починаючи з Й. -Ґ. Гердера, зараховували слов'янські етноси, більшість із яких станом на середину ХІХ ст. не мала своєї державності.

Націоналізм як принцип національної самодостатності і послідовного відокремлення спільноти на всіх рівнях матеріального і духовного життя був обґрунтований уже у концепції Й. -Ґ. Фіхте про «закриту торгову державу» як суспільний ідеал. Згодом інший апологет національного принципу в економіці і суспільному житті Ф. Ліст, з врахуванням реалій середини ХІХ ст., розробив власну концепцію «національної економії», що була репрезентована 1841 р. в праці «Національна система політичної економії». На той час стало вже цілком зрозумілим, що капіталістичний ринок руйнує національні перегородки так само швидко, як національна свідомість їх творить у культурній і політичній площині. З одного боку, втрачали свій вплив централізовані наднаціональні монархії, а з другого - зростав вплив економічного чинника наднаціональної інтеграції.

Лідерські позиції у цій сфері на європейському континенті захопила Англія. Намагаючись протиставити цій новій гегемонії свою власну стратегію національного будівництва, Ф. Ліст обґрунтовував правомірність застосування національного принципу в економічній сфері, де він набуває вигляду протекціонізму. Не заперечуючи проти основ ринкової економіки, німецький теоретик націоналізму стверджував необхідність того, щоб кожна окрема нація досягла того рівня промислового розвитку, на якому союз з іншими такими самими розвиненими націями і, відповідно, вільна торгівля могли стати можливими і корисними для неї.

Критика економічного націоналізму стала одною з провідних тем теоретиків ліберального і комуністичного напрямів політичної економії (зокрема, Дж. Міля та К. Маркса). Утім, на практиці, як зазначають деякі дослідники, заходи комуністичної влади в Радянському Союзі у сфері економічних відносин дуже нагадували радикальні підходи, запропоновані ще Й. -Ґ. Фіхте. Водночас, етнічна самосвідомість, яка почала набувати в Європі дедалі більшого впливу, вимагала перегляду політичних принципів функціонування наднаціональних державних утворень.

Однак у цей час в Європі набуває дедалі більшого впливу інша суспільна ідея, що бере свої витоки у філософії Просвітництва. Прикметно, що саме в 1848 р., коли національна ідея в Європі тріумфально завершила свою майже півсторічну боротьбу за визнання, виходить друком «Маніфест Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса. Відтоді поряд з лібералізмом і націоналізмом постає нова система суспільних цінностей та уявлень про прогрес цивілізації, що пов'язана з політичними доктринами комунізму й соціалізму.

Питання про національне самовизначення в межах цих доктрин розв'язувалося по-різному, але спільним для підходів марксистів усіх відтінків до національного питання є те, що національну належність вони тлумачили як таку, що має другорядне значення, порівняно з ідентичністю соціально-груповою - класовою. В цьому полягає основний зміст тези «Маніфесту Комуністичної партії» про те, що «робітники не мають батьківщини» [19, с. 444].

Співвідношення національних і соціальних вимог визначалося скоріше тактикою революційної боротьби лівих сил за повалення буржуазного ладу, ніж світоглядними детермінантами. Оскільки національні рухи на той час ще були достатньо радикальними і спрямованими проти державних інституцій і норм, то марксисти їх підтримували. Так, під впливом польського повстання 1863 р. активізувалися робітничі організації Франції і Великобританії, які розпочали між собою тісні контакти та невдовзі прийшли до ідеї створення І Інтернаціоналу. У його програмі, прийнятій 27 вересня 1865 р., вимога незалежності Польщі прямо пов'язувалася з «правом кожного народу на самовизначення». А в рішеннях Лондонського міжнародного конгресу II Інтернаціоналу 1896 р. цей принцип сформульований уже досить докладно і йому відведено роль регулятора міжнаціональних відносин [148, с. 69].

Для того, щоб керуватися принципом національного самовизначення в реальній політиці, необхідним було його ґрунтовне теоретичне осмислення. Наприкінці XIX - на початку XX сторіччя це питання дуже активно обговорювалося в середовищі соціал-демократів, що набуло в суспільній думці тогочасної Європи визначального впливу. При цьому національне питання тлумачилося тими чи іншими теоретиками не стільки базуючись на класичних положеннях марксизму, скільки на реаліях тих країн, у яких пропонувалося здійснити соціалістичні перетворення.

Широкого розголосу набули погляди австрійських соціал-демократів О. Бауера і К. Реннера, які висунули ідею екстериторіальної національної автономії, що мала передовсім культурний зміст. Їхній підхід вочевидь відповідав тому стану національних відносин, який історично склався в Австро-Угорщині. Імперія Габсбургів традиційно не мала вираженого етнічного ядра. Хоча державна влада й послуговувалася переважно німецькою мовою, але це була не мова домінуючого етносу, а мова діловодства й управління. Численні народи, що входили до складу імперії, та їхні еліти об'єднувалися навколо монархічного принципу. Реформи 1848 р. надали національним групам значну автономію у сфері культури, освіти і шляхетського самоврядування, внаслідок чого австрійське суспільство стало на шлях реальної полікультурності. Ця обставина призводила до значної дистанції між питаннями громадянства і державності та питаннями національності і культури. Національність у цій частині Європи тлумачилася в успадкованому від німецького романтизму розумінні як спільність мови, території, походження, історичного минулого, звичаїв, законів і релігії. Встановлюючи змістовний зв'язок цих елементів між собою, Бауер дає власне визначення нації як «усієї сукупності людей, пов'язаних спільністю характеру на ґрунті спільності долі» [149, с. 139].

Ця спільність долі, на думку Бауера, визначає національну ідентичність як культурну і відрізняє її від інших різновидів - професійної, класової, громадянської. Певну термінологічну двозначність, що виникає у зв'язку з таким розумінням поняття «нації», розтлумачував однодумець Бауера К. Реннер. Він розрізняв поняття нації в державно-правовому сенсі, племінну спільність та власне національність. Перше визначалося як належність до державного організму за умов рівноправ'я всіх громадян», друге - як етнічний зв'язок за умов наявності однієї говірки, а третє - як духовна і культурна спільність за наявності національної літератури, що є вираженням цієї спільності.

Практичні висновки з цих положень були зроблені найперше у сфері партійного будівництва. На своєму першому з'їзді австрійська соціал-демократична партія вирішила утворити федерацію з шести автономних партій - німецької, чеської, польської, русинської, італійської та югославської. Спроби внести до резолюції наступного партійного з'їзду тезу про перетворення імперії на «федерацію народів» призвели до запеклої дискусії, в ході якої Бауер і Реннер відстоювали особистісний принцип національної автономії, згідно з яким національність розглядалася як сфера самоорганізації громадян у культурно-освітній сфері, а політичний принцип зберігав свою централізованість.

Утім, націоналізм уже впродовж двох століть - від моменту свого виникнення - сприймався мислителями ліберального та соціал-демократичного спрямування як архаїчна й тимчасова суспільна мотивація. Йому неодноразово передрікали смерть, але він на кожному історичному етапі знаходив нових послідовників, дедалі більше спільнот ставали на шлях національного самовизначення. Новітні тенденції у сфері колективних ідентичностей так само можуть привести до чергового сплеску національних, етнічних, конфесійних рухів, що розвиватимуться на новому соціальному ґрунті, але за традиційним сценарієм. Як зауважує іспанський дослідник М. Кастельс, «в історичний період, що характеризується поширеним деструктуруванням організацій, делегітимацією інститутів, згасанням великих суспільних рухів та ефемерністю культурних проявів, ідентичність стає головним, а іноді й єдиним джерелом смислів» [150, с. 2]. Недарма другий том своєї відомої трилогії «Інформаційна епоха» він назвав «The Power of Identity», що можна перекласти як «Сила ідентичності» або ж «Влада ідентичності» [46].

Класичний націоналізм протистоїть уявленням про неминучий занепад націй-держав. Він сповідується переважно серед народів, які щойно розпочали свій шлях національно-державного самовизначення. Альтернативою денаціоналізації є також новий різновид колективної самосвідомості, який апелює до ширших, аніж національні, принципів суспільної інтеграції. Прикладом цього є «ідея Об'єднаної Європи», що стала дійсністю в повоєнний період. «Ідея єдиної багатонаціональної держави, - стверджує німецький дослідник К. Гюбнер, - заступає місце ідеї окремої нації в групі пов'язаних у ній націй» [47, с. 385]. Науковець при цьому визнає, посилаючись, зокрема, на міркування Х. Ортеґи-і-Ґассета, що європейська ідентичність стала спадкоємницею національної свідомості, зокрема, в її міфологічному сенсі [47, с. 388-389].

Український національний проект зародився на ґрунті європейських суспільних ідей Нового часу. В основі цього проекту, як ми вже писали, лежать уявлення про етнокультурну основу колективної ідентичності, осібність української історії та мови, виразні індивідуалізовані риси української культури, народ як джерело влади і спільна воля громадян як основа державного суверенітету, та, нарешті, - право нації на самовизначення [151; 152].

Вітчизняні дослідники Н. Яковенко [153], З. Когут [154] знаходять елементи модерної національної самосвідомості вже в Україні XVII - XVIII ст. Однак дослідники національної ідеї переважно відносять оформлення основних складових національної свідомості чи появу її світоглядних передумов в українському суспільстві до кінця XVIII - початку XIX ст. При цьому визначальним фактором, на їхню думку, виступає включеність українського суспільства чи принаймні його освічених прошарків у контекст загальноєвропейських ідейних віянь і суспільних процесів. Ідентифікація точки відліку національного самовизначення є досить важливою. Адже від неї залежать основні характеристики національної спільноти, що лягають в основу національного проекту. Йдеться як про об'єктивні дані, на яких базується подальше самовизначення спільноти: територія посідання, чисельність нації, тип господарювання, форми державного і громадського самоврядування, - так і елементи національної самосвідомості, а саме - обсяг історичної пам'яті, культурно-цивілізаційна належність, геополітична роль, панівні мистецькі течії та світоглядні доктрини.

Іншою важливою детермінантою процесу національного самовизначення є самоназва, що може бути успадкованою від попереднього історичного періоду, але, як правило, оформлюється в європейських народів уже в період національних рухів нового часу. Так, самоназва «француз» утвердилася лише в період Великої французької революції та наполеонівських війн. Самоназва «німець» та «італієць» утверджувалася впродовж десятків років від моменту виникнення відповідних національних рухів у XIX ст. і аж до створення відповідних держав. Ті самі закономірності простежуються у виникненні й утвердженні самоназв росіян, чехів, бельгійців, румунів ті багатьох інших народів Європи.

Особливістю українського національного проекту було те, що між першими проявами національного самоусвідомлення у його європейських формах Нового часу та утвердженням самоназви «українці» для цілого народу, розділеного кордонами двох імперій, минуло понад сторіччя. Зрозуміло, що такий тривалий період латентного самовизначення суттєво вплинув на змістовні аспекти національної самосвідомості. Український проект (чи українська ідея, що в цьому разі є поняттями-синонімами) увібрав у себе всі основні моделі національного будівництва та на різних етапах виявляв риси французького республіканізму, німецького романтизму, італійської національно-визвольної боротьби, польського і російського месіанізму тощо. Кожна з цих моделей передбачає свої особливі світоглядні, культурні, аксіологічні, психологічні орієнтації, якими українська ідентичність збагачувалася впродовж двох століть до проголошення незалежності й початку національно-державного будівництва у 1991 р.

Отже, національне самовизначення - це процес, він включає не лише акт проголошення незалежності чи автономного статусу, а тривалий історичний процес, що має складну природу формування національної свідомості, становлення і розвитку національної культури, громадський і політичний рух за незалежність. Після створення власної держави нація опиняється перед новими викликами самовизначення, що мають як внутрішні витоки, так і зовнішні.

Зовнішні виклики національному самовизначенню випливають з тієї обставини, що виокремлення національної держави чи її створення шляхом злиття територій проживання одного етносу, по-перше, відбувається в контексті актуальних на той час міжнародних проблем, а по-друге, ставить на порядок денний необхідність включення нової політичної спільноти у систему відносин, які склалися у відповідному регіоні, на континенті чи в світі у цілому. Виникає необхідність самовизначатися щодо багатьох об'єктивних явищ і процесів міжнародного життя, починаючи від встановлення державних кордонів і закінчуючи входженням у міждержавні союзи, блоки, співдружності та інші наднаціональні утворення.

Процес національного самовизначення спрямовується двома різновекторними, але на практиці взаємопов'язаними імперативами, - з одного боку, імперативом виокремлення національного цілого та забезпечення його самостійного і самоврядного існування, а з іншого - імперативом включення в регіональну, цивілізаційну і світову систему міжнародних відносин з метою легітимізації свого статусу та повнішого задоволення національних інтересів.

Чинники дезінтеграції й інтеграції постають за різних обставин і на різних етапах національного самовизначення з різною мірою очевидності та актуальності. Як правило, національне самоусвідомлення починається з акту виокремлення спільноти всередині того суспільного організму, до якого дійсні або гіпотетичні носії відповідної ідентичності на даний момент належать.

Уже на початкових етапах національного самоусвідомлення його важливим елементом стає належність до певної наднаціональної спільності, що є додатковим чинником ідентифікації та сприяє її легітимізації. Такий чинник має виразну інтеграційну інтенцію, однак, у певних ситуаціях виконує роль додаткового стимулу дезінтеграції існуючої спільності, що, з національної точки зору, підсиленої конфесійною чи ідеологічною належністю видається штучною, побудованою на насильстві та несправедливості.

1. 4. Особливості національно-державного самовизначення

в умовах політичної глобалізації

Нині теоретичні погляди на проблему національно-державного самовизначення - майбутнє національних держав, націй і етносів, а також глобалізаційні процеси - доволі різноманітні. Їхньою особливістю є не стільки дискусійність, суперечливість чи альтернативність, як різноманітність, або ж навіть довільність - «мозаїчність», кажучи мовою Постмодерну Володимир Горбатенко виокремлює «мозаїчність» як специфічну ознаку політики й загалом культури в добу Постмодерну, що є протилежною щодо «цілісності» - ознаки Модерну. Згідно з дослідженнями, здійсненими В. Горбатенком, «мозаїчність» проявляється сув'язно із «гетерогенністю часу», в той час як «цілісність» - із «гомогенністю часу» [155, с. 173]. Зазначена взаємопов'язаність дискурсивної структури та переживань часу відображає політико-онтологічні характеристики «цілісності» та «мозаїчності», оскільки час є базовою онтологічною характеристикою. . Звернувшись, наприклад, до вельми консервативної царини міжнародного права, можна бачити, що є феномени, які просто ігноруються науковою спільнотою, в той час як у рамках іншої наукової традиції вони набувають украй негативного трактування. Скажімо, британська школа міжнародного права, як і в ХІХ ст., бачить головним суб'єктом світового співтовариства - суверенні держави; а основним інструментом регулювання відносин між ними - міжнародне право. Разом із тим, французька школа визначає головну тенденцію міжнародних відносинах - посилення глобалістських тенденцій - як підрив державного суверенітету, розщеплення політичних ідентичностей і лояльностей. Іще більш вираженою різноманітність поглядів, оцінок і прогнозів є у сфері політичної науки.

Окреслюючи загальний контекст проблематики, відзначимо існування в політичній науці двох умовних «таборів» - політичних «реалістів» і «номіналістів», які набули своїх найменувань за аналогією зі школами середньовічних схоластів, утім, зовсім викрививши (перевернувши) сенс використаних назв Розмежування між середньовічними «реалістами» та «номіналістами» відбувалося по лінії їхнього трактування загальних понять і категорій. «Реалісти» вважали загальні поняття реальними, тобто надавали їм онтологічного статусу; «номіналісти», натомість, вважали їх лише логічними конструктами, породженими мисленням і мовою. За цим розмежуванням простежується очевидна відсилка до платонізму й аристотелізму, об'єктивного ідеалізму та панлогізму. Натомість, у сучасному політичному дискурсі має місце інверсія цих традицій, що також є специфічною ознакою Постмодерну. Політичний реалізм зводиться до апологетики військової й економічної сили, властивої вже існуючим державам; а номіналізм - до акцентування значущості етико-політичних цінностей, ґрунтуючись на яких, доцільно, на їхній погляд, реформувати весь світоустрій (національні держави, міжнародні організації та міжнародні відносини).. Політологи та політики, яких називають «реалістами», як правило, наполягають на доцільності збереження традиційних міжнародних відносин і статусу національних держава. Єдині політичні інструменти, які, на їхній погляд, можна вважати дієвими й у сучасному світі, - це економічний і військовий тиск, традиційна «дипломатія з позиції сили». Національно-державне самовизначення, в контексті політичного реалізму, набуває, знову ж таки, традиційної політики можливого. Політичний реалізм не ставить під сумнів суверенний статус національних держав і значущість міжнародних угод і принципів. Але політичний реалізм не відкидає і «відповідальність» наддержав - хрестоматійний «тягар білої людини».

Звернувшись до політичного номіналізму, ми бачимо зовсім інший підхід. І політика сили (економічної та військової), і суверенітет національних держав, і неформальний статус наддержав (скажімо, «великої сімки») - вважаються архаїзмами ХІХ-ХХ ст. Політичний номіналізм тлумачить світоустрій, у якому є недоторканність національного суверенітету й наддержави, - як породження Вестфальської системи (1648 р.), відтвореної Віденським конгресом (1815 р.) і Ялтинсько-Постдамською конференцією (1945 р.). Сучасний світ, вважають політичні номіналісти, нетотожний реаліям попередніх століть; виклики, які стоять перед сучасністю, вимагають глобальних і консолідованих зусиль усього людства, без огляду на економічні, соціальні, культурні й історичні відмінності. Отже, головним завданням сучасності є пошук нових принципів світоустрою на засадах «номінальних», визначених шляхом консенсусу й декларативно встановлених, цінностей.

Окреслене теоретичне розмежування є, звісно, доволі загальним. У рамках кожного зі згаданих політичних підходів мають місце власні розмежування, іноді - доволі принципового характеру. Утім для нас мають значення такі принципові тези:

по-перше, в сучасній політичній наці та політиці погляд на статус національних держав, зокрема, межі та форми їхнього національно-державного самовизначення, не відзначається одностайністю;

по-друге, відзначена теоретична невизначеність спричиняє фактичну аномію принципів національно-державного самовизначення та міжнародних відносин, неминучу «політику подвійних стандартів»;

по-третє, яких форм не набувало б національно-державне самовизначення - чи то з опорою на економічну, фінансову, науково-технічну та військову міць, чи то з акцентуванням міжнародно-правових угод, які гарантуватимуть державний суверенітет, - кожна з цих форм піддаватиметься і критиці, і схваленню водночас;

по-четверте, очевидна тенденція до економічної й інших форм інтеграції, що властива ХХІ ст., дотепер є позбавленою несуперечливого політологічного, правового та світоглядного базису; традиції національно-суверенного буття держав досі надзвичайно стійкі, а економічна, соціокультурна та військова нерівність між державами, народами та регіонами світу - і нині залишається вельми разючою, що, звісно, робить усі принципи міжнародної інтеграції занадто «номінальними».