Національно-державне самовизначення України

9 жовтня 1989 р. в СРСР був прийнятий закон про трудові конфлікти, яким визнано право на страйк. У 1989-1991 рр. страйкували або погрожували страйками робітники майже всіх галузей промисловості. В основному висувались економічні вимоги - підвищення зарплати, поліпшення умов праці та життя, але дедалі частіше, поряд з економічними, висувалися і політичні вимоги, зокрема, відставки уряду. Таким чином, з 1989 р., у країні знову з'явився незалежний робітничий рух, а з часом страйки робітників стали знаряддям політичної боротьби.

На сторінках наукових видань і в засобах масової інформації досі точаться дискусії не лише про наслідки, але й про витоки започаткованих суспільних реформ. Очевидно, що серед факторів, які зумовили їх ініціювання тодішнім партійним керівництвом, були і внутрішньо-, і зовнішньополітичні. Сучасні дослідники цього періоду історичного розвитку [179-181] передусім звертають увагу на нежиттєздатність економіки СРСР, її низьку конкурентоспроможність. Саме кардинальні зміни в економічній сфері - прискорення і модернізація виробництва мали стати «локомотивом реформ». Але ідея «прискорення» провалилася, так і не почавши працювати. Серед визначальних причин - відсутність стратегії здійснення економічних реформ, чіткого, покрокового плану їх реалізації. Далися взнаки й ембарго Заходу, запроваджене після введення радянських військ в Афганістан у грудні 1979 р., і виснаження економіки країни гонкою озброєнь - левова частка ВВП витрачалася на виробництво продукції військово-промислового комплексу, і застаріле обладнання. Валюту на його заміну, на придбання і впровадження нових технологій розраховували отримати завдяки суттєвому збільшенню експорту сировини, насамперед нафти. Цей ресурс залишився невикористаним, оскільки у 1986 р. різко - у шість разів - до $ 7 за барель впали нафтові ціни - більша частина радянського нафтовидобутку стала нерентабельною. Крім того, очевидною стала нездатність управлінських кадрів, та й самої системи управління до зміни принципів і підходів, до впровадження ринкових відносин, встановлення чітких правил їх функціонування.

Варто зазначити - управлінська криза, що стала характерною ознакою тогочасної радянської держави, негативно відбилася на ситуації в Українській РСР. Як у цілому в СРСР, соціально-економічне становище в Україні за роки Перебудови значно погіршилося. З одного боку - далися взнаки загальносоюзні негативні тенденції, з другого - проявлялися особливості економічного розвитку республіки в умовах соціально-політичної нестабільності.

Узагальнюючи цю частину нашого дослідження, виокремимо соціально-економічні фактори, що значною мірою впливали на соціально-політичні трансформації в Україні.

До суб'єктивних факторів можна віднести повільність, навіть певну «млявість» реалізації республіканським керівництвом будь-яких ініціатив і реформ центральної влади. Відсутність загальнодержавної стратегії реформування, непослідовність центрального керівництва в ініціації й реалізації починань дезорієнтували керівників республіки. Безумовно, підкоряючись партійній дисципліні, партійне керівництво республіки на чолі з В. Щербицьким декларувало необхідність «кардинальних змін» і здійснення реформування, водночас - очікувало результатів цих процесів в інших союзних республіках. Саме через консервативність, небажання здійснювати реформи Радянську Україну називали «заповідником застою».

Водночас, серед об'єктивних і таких, що ускладнювали процес перебудови тогочасної економіки України, були, зокрема, такі:

1. Фактично, Україна була позбавлена можливості ??управління промисловістю на своїй території, адже 95% продукції в УРСР вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування, а їхні керівники призначалися з Москви. Більше 80% промислових підприємств в УРСР не мали завершеного технологічного циклу, тобто були тісно пов'язані з підприємствами інших республік СРСР [182, с. 596].

2. Україна повністю залежала від центру фінансово. Ця залежність була закріплена в союзному законодавстві. Його нормами передбачалося вилучення до бюджету СРСР основної маси доходів республік з подальшим їх перерозподілом. На тлі проголошених союзним урядом пріоритетів розвитку Сибіру і Далекого Сходу кількість коштів, що спрямовувалися на розвиток економіки УРСР (за винятком підприємств військово-промислового комплексу та атомної енергетики), щороку скорочувалася.

3. Високою (понад 70%) була залежність економіки республіки, зокрема її металургійних і хімічних галузей, від енергоносіїв з інших республік Радянського Союзу.

4. Союзним центром економіка УРСР спрямовувалася в основному на створення засобів виробництва і видобуток корисних копалин. Експлуатація українських надр призвела до збитковості галузей видобувної промисловості, ускладнювала екологічну ситуацію.

5. Реформування економіки ускладнювалося її структурним дисбалансом - переважанням підприємств військово-промислового комплексу й важкої промисловості (їх частка становила понад 60% від усього виробництва). Реформування цієї сфери потребувало би значного часу й структурних змін. Водночас, підприємства з випуску товарів народного споживання, структурні зміни у яких можна було б здійснити швидше, у структурі економіки республіки становили лише 28%.

6. Спостерігалися суттєві диспропорції в територіальному розміщенні виробництва. Рівень економічного розвитку Заходу та Центру України був удвічі нижчим, ніж у регіонах Південно-Східної України (Донбас, Придніпров'я).

7. У стані занепаду перебувала, раніше провідна галузь економіки України - сільськогосподарське виробництво. Через низьку культуру землеробства знищувалися родючі ґрунти, внаслідок неправильного ведення сільськогосподарських робіт, поганих умов зберігання втрачалася третина врожаю.

Не привів до позитивних зрушень і ухвалений у 1989 р. закон про розвиток альтернативних форм господарювання: про створення кооперативів, фермерських господарств. З одного боку - партійне і колгоспно-радгоспне керівництво чинило опір впровадженню нових форм роботи в сільській місцевості, з другого - мало хто з селян відважувався на створення самостійних господарств, оскільки люди не мали техніки для обробки землі. [183, с. 412-415].

Проблеми в економіці негативно позначалися на рівні життя, стані соціальної сфери та екології. Рівень життя в УРСР був нижчим, порівняно з РРФСР і республіками Прибалтики. Нижчим був і рівень заробітної плати. Так, у 1988 р. середньомісячна заробітна плата робітників і службовців України становила 200 руб., селян - 168 руб. У той же час в Російській Федерації, наприклад, ці показники становили, відповідно, 235 і 200 руб.

Низька оплата праці, важкі житлові умови (станом на 1991 р. тільки в містах України на квартирному обліку перебувало 2, 5 млн сімей), невпевненість у завтрашньому дні негативно відбилися на демографічній ситуації в республіці. З 1980 по 1990 рр. природний приріст населення скоротився майже в 5 разів. У 1990 р. за народжуваністю УРСР посідала останнє місце серед радянських республік, а за смертністю - одне з перших. Скорочувалася середня тривалість життя - за цим показником Україна посідала 32-ге місце в світі. Населення республіки старіло. В селах частка пенсіонерів сягала 41% [184, с. 268].

Безпосередній вплив на демографічну ситуацію в УРСР мали й екологічні проблеми. Значно загострилися вони після аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Ця екологічна катастрофа призвела до радіоактивного зараження 12% території України - понад 1000 міст і сіл республіки, до погіршення стану здоров'я мільйонів людей. Десятки тисяч людей стали вимушеними переселенцями - до зони обов'язкового відселення було віднесено 92 населені пункти, до зони добровільного відселення - 235. За офіційною статистикою, станом на 2001 р. внаслідок аварії померло 15 тис. чоловік, більше 70 тис. - залишились інвалідами. Наслідки Чорнобильської аварії відчули на собі не лише жителі України, але й Білорусії, Росії, Польщі. Чорнобильська катастрофа, інші екологічні фактори негативно вплинули на генофонд української нації. На початок 1990-х рр. Україна мала найгірші показники тривалості життя та рівня дитячої смертності в Європі [185, с. 411].

Жителі України на собі відчули нездатність держави оперативно й адекватно реагувати на надзвичайні ситуації, але й чи не першими - злочинну байдужість політичного керівництва країни й республіки до долі людей. У цьому сенсі показовою була позиція замовчування протягом тривалого часу правди про справжню небезпеку аварії на ЧАЕС для здоров'я людей. За кілька днів після аварії, 1 травня 1986 р., в Києві та в інших населених пунктах, що потрапили в зону радіаційного забруднення, владою були організовані першотравневі демонстрації [186, с. 258-259]. Аварія на ЧАЕС та її наслідки стали важким тягарем і для економіки України. Витрати на ліквідацію трагедії тільки з 1986 по 1989 рр. становили 10 млрд доларів. З проголошенням незалежності Україна змушена, в основному, власними силами долати наслідки тієї аварії. Щорічні витрати на боротьбу із наслідками аварії становлять понад 900 млн дол. [187, с. 254].

Крім наслідків чорнобильської аварії великої шкоди екології і здоров'ю людей завдавали викиди речовин підприємств хімічної й металургійної промисловості. Щороку в атмосферу потрапляло понад 17, 5 млн тонн, або ж - 336 кг на кожного мешканця республіки шкідливих речовин [183, с. 415]. Погіршувалася екосистема рік, Чорного й Азовського морів.

Таким чином, можна зробити висновок про поглиблення негативних тенденцій соціально-економічного розвитку СРСР і радянської України, зокрема й протягом усього періоду Перебудови. Спроби радянського керівництва реформувати соціально-економічну сферу зазнали невдачі. Головними причинами цього стали:

- непослідовність у реалізації реформ, відсутність стратегії реформування;

- невдалі спроби керівництва державою об'єднати командно-адміністративну систему управління з ринковою економікою;

- неприйняття і опір перетворенням з боку чиновництва та партійного апарату.

Відсутність чіткої стратегії, концепції реформ і непослідовність їх впровадження були притаманні не лише сфері економіки. Науковці-дослідники тогочасних процесів [180; 181; 188] вважають хаотичність і поспішність прийняття рішень загальною характеристикою того періоду: не завершивши перетворень в економічній сфері, ініціатори Перебудови одразу перейшли до реформи політичної системи.

Зосереджуючись на соціально-економічних і структурних проблемах цього періоду, його дослідники часто залишають поза увагою проблему сув'язності якості тогочасних політичних еліт і стану суспільної свідомості, рівня активності й «ініціативності мас», про яку досить часто говорили того часу з трибун, але мало розраховували на неї, й ще менше - враховували дійсний її стан.

Саме тому, в контексті нашого дослідження продуктивною видається спроба аналізу стану наукової розробки проблем, пов'язаних із етапним, у сенсі визначення витоків українського національно-державного самовизначення, періоду Перебудови як початку кардинальних суспільно-політичних трансформацій. З огляду на масштабність й історичну значущість реформ 1985-1991 рр., на нашу думку, ступінь наукового дослідження їх передумов і шляхів здійснення, специфіки цього процесу, причин невдач реформаторських починань та наслідків суспільних змін, що відбулися, є недостатнім.

З одного боку, кількість публікацій з суспільно-політичних проблем, що вийшли друком протягом тих п'яти років, навіть важко порівняти із будь-яким іншим періодом радянського часу. Водночас, спроби осмислення науковцями й громадськими діячами перебудовчих процесів набували, здебільшого публіцистичного, полемічного або ж прогностичного характеру. І це зрозуміло, адже вкрай важко, якщо взагалі - можливо, осмислити, дослідити, пояснити, зрештою - опредметнити суспільно-політичні події, безпосереднім учасником яких є й сам дослідник. Саме тому, більшість публікацій того періоду відзначалися емоційно-оціночним характером і мали форму статей, заяв, відозв, що, безумовною, є природним для динамічного, рухливого процесу.

З другого боку, новий етап суспільно-політичного розвитку, що настав після Перебудови, спонукав суспільствознавців до розв'язання його (розвитку) нагальних проблем, пошуку ефективних шляхів їх вирішення. Це був час становлення вітчизняної політичної науки як галузі знань. Науковці мислили іншими масштабами - нової, незалежної країни, й їх дослідницький пошук був здебільшого зосереджений на актуальних проблемах державотворення.

На нашу думку, дослідницька увага до проблеми Перебудови, процес усвідомлення суспільно-політичних змін, з одного боку, тісно пов'язані з самими подіями, є свідченням динаміки зміни наукової парадигми, а з другого - слугують своєрідними індикаторами процесу переоцінки цінностей, певними віхами руху в напрямі усвідомлення національно-державного самовизначення, зокрема, українських політичних еліт. Адже шлях до незалежності України почався саме у роки Перебудови в СРСР. Протягом надзвичайно короткого часу кардинально змінилася суспільно-політична система, що вибудовувалася десятиліттями, відбулися незворотні прогресивні зміни в масовій свідомості, в оцінці суспільних відносин, у світосприйнятті. Вважаємо доцільним пов'язати етапи національного самовизначення, що протягом цього історично короткого часу пройшло українське суспільство, зі змінами наукових і оціночних засад суспільно-політичних процесів, зокрема, у науковій літературі.

Дослідження трансформаційних процесів періоду Перебудови мають свою історію й пройшли непростий шлях від умоглядної моделі та почасти хаотичної практики її реалізації через оціночні, іноді суб'єктивні судження, через осмислення змін, що відбувалися, до наукового узагальнення та аналізу наслідків і перспектив суспільно-політичних трансформацій. На нашу думку, можна виокремити чотири періоди (етапи) дослідницької уваги до Перебудови як суспільно-політичного явища. В контексті нашого дослідження їх виокремлення набуває смислових характеристик з огляду на стрімкі (протягом досить короткого часу) зміни сукупності наукових установок і уявлень про певну теоретико-методологічну модель, практику її реалізації, відповідність результатів очікуванням.

На першому етапі це були теоретичні розробки моделі модернізації соціалізму, представлені суспільству «згори» і викладені в партійних документах квітневого 1985 р. Пленуму ЦК КПРС, у матеріалах XXVII з'їзду комуністичної партії, у виступах Генерального секретаря КПРС. На цьому етапі радянські суспільствознавці були здебільшого зосереджені на науковому «супроводженні» ідей Перебудови, коментуванні та популяризації основних положень партійних документів.

Другий етап - науково-публіцистичний. Він розпочався у 1987 р., коли гласність вийшла за межі, визначені у доповіді на XXVII з'їзді КПРС - привернення уваги людей до окремих недоліків функціонуючої господарської системи задля їх оперативного усунення. З березня 1987 р. в бібліотеках почалося повернення книг зі спеціальних сховищ у відкриті фонди. Цей етап відзначився небувалим до того сплеском публіцистики у засобах масової інформації. Як правило, у цих публікаціях висвітлювалися недоліки діяльності тих чи тих державних інститутів, проблеми морально-етичного характеру, обговорювалися питання реалізації ініційованих партією реформ. Найбільш обговорюваними стали питання, які раніше воліли замовчувати: епоха правління Сталіна, привілеї партійної номенклатури, бюрократизм радянської державної машини, екологічні проблеми, поширення у суспільстві негативних явищ, зокрема, зростання злочинності, проституції, вживання наркотичних засобів тощо.

Публіцистичністю відрізнялися й праці науковців [наприклад, 189-192]. І це - зрозуміло. З одного боку, динамічність подій спонукала до творчої роботи й потребувала оціночних суджень змін, що відбувалися, з другого, - їх усвідомлення вимагало переоцінки існуючої десятиліттями наукової парадигми, а наукове осмислення ускладнювалося безпосередньою залученістю самих науковців до суспільних процесів.

Попри певну суб'єктивність, фрагментарність, іноді - упередженість, недостовірність і сенсаційність ці публікації справляли значний вплив на зміни в масовій свідомості, на процес переоцінки минулого й критичних суджень щодо поточних подій. Значною мірою суспільно-політична активність того часу була зумовлена незвично великим обсягом нової, здебільшого нецензурованої й емоційно забарвленої інформації У цьому сенсі помітною була роль кіно і телебачення. В жовтні 1987 р. вперше вийшла в ефір телевізійна програма Головної редакції програм для молоді Центрального телебачення «Взгляд», наприкінці 1987 р. - телепрограма О. Невзорова «600 секунд». 1987 рік став роком кінопрем'єр - фільму режисера С. Соловйова «Асса» з піснею В. Цоя «Хочу перемен!», що стала своєрідним гімном часів Перебудови; художнього фільму Е. Рязанова «Забута мелодія для флейти», у якому, чи не вперше, показано різницю між життям радянських чиновників і простих людей.

До третього етапу варто віднести перші спроби наукового аналізу перебудовчих процесів та їх наслідків. Це період початку 1990-х рр., коли на тлі розгортання національно-демократичного руху відбувалося усвідомлення неминучості нового шляху суспільно-політичного розвитку й державного самовизначення. Характерною рисою цього періоду було прагнення вітчизняних суспільствознавців подолати «політико-ідеологічну заданість радянських дослідників», котрі «були зобов'язані оспівувати дружбу радянських народів, а тим самим замовчувати реальні проблеми» [193, с. 4. ].

Варто зважити на те, що період 1988-1991 рр. у частині дослідницької діяльності у галузі вітчизняного суспільствознавства був особливим з огляду на низку обставин. По-перше, кардинально змінювалися ціннісні підвалини аналізу, оцінки й усвідомлення суспільно-політичних процесів. Події, що відбувалися, тенденції й напрями змін створили передумови певного ціннісного розмежування як у суспільстві в цілому, так і в середовищі інтелектуалів. По-друге, більшість представників тогочасної інтелектуальної еліти республіки - науковці, письменники, журналісти - безпосередньо долучилися до участі у суспільно-політичних процесах, зосередилися здебільшого на практичній діяльності із розбудови нових форм суспільно-політичної активності громадян, розробці програмних документів нових громадських інститутів, текстів відозв, статей у періодичних виданнях тощо. Активно долучилися науковці й до передвиборчих процесів (обрання делегатів XIX партійної конференції КПРС, що відбулася в червні-липні 1988 р. ; вибори народних депутатів СРСР - березень 1989 р. ; вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих рад (одночасно) у березні 1990 р.). По-третє, оперативної науково-експертної оцінки потребували негативні процеси у соціальній та фінансово-економічній сфері, необхідність аналізу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Серед перших наукових розвідок, присвячених періоду Перебудови, зокрема в Україні, була монографія А. Камінського (1990 р.). Книга побачила світ у мюнхенському видавництві Українського вільного університету невдовзі після розстрілу мирних демонстрантів у Вільнюсі, коли «під танками і скорострілами спецчастин радянської армії загинули 14 литовських патріотів» [194, с. 3]. Здебільшого, автор зосередив увагу на описі подій Перебудови, заснуванні Народного Руху України та Української Республіканської партії, водночас - здійснив і певні узагальнення процесу становлення національно-демократичного руху в Україні [195].

Протягом 1992-1995 рр. науковий доробок вітчизняних дослідників поповнився працями О. Гараня «Убити дракона: З історії Руху та нових партій України» [196], В. Литвина «Політична арена України: Дійові особи та виконавці» [197], дисертаційним дослідженням М. Томенка [199], науковими публікаціями в періодичних виданнях Є. Головахи, В. Котигоренка, С. Кульчицького, О. Майбороди, М. Михальченка, Л. Нагорної, М. Панчука, В. Рубана, С. Рябова, Ю. Шаповала та ін. Щоправда, вітчизняні суспільствознавці зверталися, передусім, до аналізу наслідків перебудовчих процесів та їх впливу на соціально-політичні трансформації в сучасній Україні, здебільшого залишаючи поза предметним полем витоки, перебіг, особливості цього періоду. Такий підхід був виправданий потребами політичної практики, необхідністю пошуку актуальних шляхів суспільних реформ.

Осмислення наслідків Перебудови для українського державотворення знайшли своє висвітлення у монографічних дослідженнях вітчизняних науковців, зокрема, В. Андрущенка, В. Журавського, В. Кременя, М. Михальченка, А. Русначенка, В. Танчера, В. Ткаченка [70; 198; 200-202], у працях інших науковців.

Разом з тим, варто зазначити, що через історичну значущість і масштабність суспільних змін, що відбулися протягом порівняно короткого, але динамічного й наповненого знаковими подіями часу, побутує думка про ґрунтовність і всебічність дослідження періоду Перебудови. Посилюється таке враження, з одного боку, чималою кількістю публікацій оціночного характеру, що побачили світ наприкінці 1990-х років і ґрунтуються переважно на спогадах політиків - учасників тих процесів, зокрема М. Горбачова, Б. Єльцина, Г. Попова, Л. Кравчука, О. Мороза, Ю. Іоффе, В. Масола та ін. [203-213].

З другого боку, - у масовій свідомості досить швидко відбулося своєрідне «відмежування» сучасного й майбутнього від минулого. Перед людьми постали інші, підживлювані позитивно маркованими міфологемами, перспективи розвитку власної, незалежної, самостійної й справедливої держави. Тобто, період Перебудови й, головне, її наслідки - масовою свідомістю (завдяки нечуваній для того часу кількості гострих, викривальних матеріалів про Комуністичну партію й її керівників на тлі найвідчутнішого за кілька останніх десятиліть економічного падіння) сприймалися як закономірний результат суспільно-політичного розвитку всього радянського часу. Політична практика й суспільно-політична думка зосереджувалися здебільшого на розв'язанні поточних проблем державотворення, мимоволі «відмітаючи» минулий досвід як невдалий, як такий, що не містить позитиву, тих чи тих уроків для подальшого розвитку.

Лише на початку 2000-х років вітчизняні суспільствознавці зробили спробу узагальнити події доби Перебудови у форматі навчального посібника [214]. Своєрідним показником недостатності наукових розробок цього періоду суспільно-політичного розвитку України є факти «вилучення» доби Перебудови в СРСР і Української РСР із програм навчальних курсів [наприклад, 215]. У навчально-методичній розробці «Головні історичні етапи державного будівництва в Україні» (2010 р.) пропонуються теми: «Київська Русь - перший досвід функціонування української держави», «Галицько-Волинське князівство - наступник Київської Русі та державотворчих процесів», «Становлення української національної держави у 1648-1654 рр. «, «Державотворчі процеси після Української національної революції 1917-1920 рр. «, а наступною й завершальною темою - «Розбудова Української незалежної держави у 1990-х рр. «, у котрій лише побіжно згадуються «реформи середини 1980-х рр. в СРСР» [215, с. 39].

Водночас, усвідомлення важливості Перебудови й цього періоду кардинальних змін суспільного й економічного ладу для України, її державотворення, започаткування демократичних процесів і розвитку національно-демократичного руху привертає увагу дослідників-політологів. Ґрунтовною, комплексною науковою працею стало монографічне дослідження О. Бойка «Україна у 1985-1991 рр. : основні тенденції суспільно-політичного розвитку» (2002 р.) [60]. Досліджуючи основні тенденції суспільно-політичних трансформацій в Україні протягом 1985-1991 рр., автор особливу увагу зосереджує на розкритті та характеристиках феномену Перебудови, особливостей цього періоду та значущості його подій для України, становлення незалежності нашої держави.

Основні тенденції та особливості суспільно-політичних трансформаційних процесів в Україні у 1985 - 1991 рр. стали предметом докторської дисертації О. Бойка, захищеної в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України в 2003 році [59]. Щоправда, варто визнати - протягом останнього часу дослідження проблем Перебудови стали предметом ще лише однієї дисертаційної роботи з політичних наук: у 2008 р. І. Овчар захистила дисертацію на тему «Політичні трансформації у Радянському Союзі в період Перебудови (1985 - 1991 рр.) « [216].

Тобто, попри значну кількість публіцистики, мемуарної літератури, публікацій, що містять передусім аналіз економічних і соціальних процесів, період Перебудови, зокрема в УРСР, залишається малодослідженим і, разом з тим, актуальним і доцільним для політичної науки. Водночас, на нашу думку, ґрунтовний аналіз періоду Перебудови є важливим як з теоретичного, так і практичного боку, містить певний прогностичний потенціал. Адже саме у «перебудовчий» період для України почався відлік нового «соціального часу». За П. Сорокіним та Р. Мертоном, це - час, коли «народи будують свої ери від певних визначних подій, що мають соціальні наслідки» [217, с. 116]. Основними характеристиками цього «часу» є якість і закономірність. Саме вони детермінують заданість майбутнього сьогоденням. Інакше кажучи, суспільний розвиток жорстко визначається стартовими умовами «соціального часу».

Отже, для розуміння проблем національно-державного самовизначення та політичного прогнозування доцільно виокремити домінантні фактори, що первісно впливали на ці умови. Адже саме основні (початкові) параметри нового соціального часу впливають на вірогідність векторів і динаміку розвитку, пов'язуючи в органічну цілісність майбутнє та минуле через сьогодення. У цьому сенсі, варто враховувати, що сьогоденню іманентно притаманні явища минулого, що закономірно випливають із нього й значною мірою визначають майбутнє. Виходячи із розуміння «нового соціального часу» в його вимірах якостей і закономірностей, варто виокремити ті фактори, які впливали (й, багато в чому, і надалі впливають) на розгортання «часу», його основні ознаки, що визначають «соціальні наслідки», наше сьогодення [218, с. 314-316].

Державно-політичний статус України у часи СРСР визначався не змістом Конституції радянської республіки, а характером існуючого політичного режиму. Його авторитарність уможливлювала застосування методів примусу за умов формально наявних, хоча й спотворених, рис лібералізму. Політична практика суперечила декларованим нормам, що містили формальні ознаки демократичних режимів: про народ як основне джерело влади; про юридичну рівність всіх громадян; про переважання більшості над меншістю у прийнятті рішень; про виборність основних державних органів тощо. За наявності єдиної, обов'язкової для всіх державної партійної офіційної ідеології, якою визначалися мета суспільно-історичного розвитку й політичні засоби її досягнення, а також за умов зосередження всієї державної влади в руках партійних органів з потужними інструментами контролю й примусу проблема легітимації для радянської влади набувала другорядного значення. Навіть за умов відчуження людей від формування й контролювання влади, ухвалення державних рішень, реального впливу на їх реалізацію незадоволення існуючою владою в країні наростало. Ідея Перебудови, певна лібералізація політичного режиму на тлі загострення соціально-економічних проблем сприяли зростанню громадсько-політичної активності.

У контексті нашого дослідження важливим є те, що саме період Перебудови став визначальним для українського національно-державного самовизначення, часом кардинальної переоцінки цінностей, докорінних змін суспільної свідомості, зрештою - векторів суспільного і державного розвитку.

Обґрунтування такого проміжного висновку потребує політологічного аналізу витоків, перебігу тогочасних суспільно-політичних процесів, виокремлення факторів, що впливали на трансформацію масової свідомості, зміни в критеріях оцінювання, врешті-решт, на переоцінку цінностей. У цьому контексті актуальним і доцільним вбачається докладніший аналіз світоглядних й інституційних чинників суспільно-політичних змін, дослідження впливу формальних інститутів і неформальних практик у сфері громадської активності на становлення українського національно-визвольного руху, процесів демократизації й суспільних трансформацій того періоду, соціально-економічного, подієвого і культурно-політичного аспектів ґенези національно-державного самовизначення України.

2. 2. Український національно-визвольний рух

і процеси демократизації в УРСР

В умовах кардинальних суспільно-політичних змін, реалізації ідей «гласності» й відкритості перед українським соціумом розкрилися нові горизонти прагнень до самоосмислення, самоусвідомлення. В ході тривалого періоду несамостійного існування національно-державне самовизначення і у 1980-х рр. усе ще мислилось як ключове, але досить складне завдання національного руху. Історія національно-визвольних рухів українців за утворення власної держави на українських землях, що доти перебували у складі Росії та Австро-Угорщини, поступово трансформувалася у рух за політичну окремішність від СРСР та державне самоствердження УРСР як незалежної республіки.

Результати наукових досліджень суспільно-політичних трансформацій, що відбувалися в Україні протягом 1985?1991 рр., дозволяють виокремити низку характерних для того періоду факторів, що сприяли процесам національно-державного самовизначення. Аналізуються особливості розгортання національного відродження, формування та становлення суспільно-політичної опозиції, еволюція неформальних організацій, засобів масової інформації, утворення багатопартійної системи, причини кризи пануючого режиму, суспільно-політична ситуація напередодні проголошення незалежності України, вплив зовнішньополітичних факторів на ці процеси. Серед дослідників цього періоду політичної історії України - О. Гарань, В. Горбатенко, Ю. Каганов, М. Кармазіна, В. Кафарський, С. Кульчицький, І. Курас, М. Михальченко, М. Панчук, А. Пахарєв, М. Розумний, Ф. Рудич, В. Солдатенко, Ю. Шаповал, Б. Хараш та інші. Предметом нашого аналізу став і фонд дисертаційних досліджень, присвячених цьому періоду політичної історії України (зокрема, В. Абакумова, О. Бойка, Т. Горбань, О. Горбачова, В. Землюка, І. Овчар, Я. Сека, Ю. Смольнікова, В. Тарасова).

Незважаючи на певну емоційність, що присутня у висвітленні подій епохи Перебудови, виразні акценти та власні міркування щодо переломних суспільно-політичних процесів того часу представленні у вже згадуваних працях політиків: О. Донія, Р. Зварича, Ю. Іоффе, Л. Кравчука, В. Литвина, В. Масола, В. Чорновола, В. Ющенка та інших. Окрему увагу і політики, і громадські активісти, і дослідники приділяють перебігу подій на загальносоюзному та республіканському рівнях, різним аспектам зіткнення інтересів союзних і республіканських лідерів, сув'язності політичних, культурних, соціальних, економічних чинників суспільного розвитку, змінам суспільної думки того часу, обставинам підписання Біловезької угоди та утворення СНД, механізмам дезінтеграції СРСР і ролі «українського чинника» в цих процесах.

Аналіз цього комплексу взаємопов'язаних явищ уможливлює осмислення проблеми національно-державного самовизначення, що відображає особливості взаємодії різних суб'єктів політики, ініціативи «центру» й «периферії», світоглядні та нормативні перетворення, які відбувалися у той час. У нашому дослідженні період 1985?1991 рр. розглядається насамперед як час пошуку нових шляхів обґрунтування державного і суспільно-політичного життя на основі як усталених, так і маргіналізованих програм, ідей, доктрин. Нова якість, форма й зміст політичного життя в Україні стали можливими саме у складному поєднанні кризових процесів і антикризових заходів, опозиційної діяльності та владної програми зі здійснення Перебудови. Логіка аналізу цього періоду зумовлена передусім актуальністю відображення суперечливого характеру тогочасного політичного процесу, який одночасно розвивав нові форми взаємовідносин держави і громадянського суспільства та «провокував» конфлікти ідентичностей, зрештою, виявив і значною мірою реалізував новий зовнішньо- та внутрішньополітичний потенціал України як самостійної державно-історичної реальності.

Поступовий відхід від тенденційного, ангажованого, апологетичного або й критичного ставлення до проблем самовизначення, особливо коли йдеться про великі соціальні групи, дозволяє вже сучасним дослідникам вирізняти кілька підходів до розуміння цієї складної категорії, зокрема й у контексті епохи Перебудови та відродження української незалежності. Як слушно зауважує Т. Горбань, з ретроспективи історичного розвитку українського народу одні дослідники вкладають у сенс поняття «національне самовизначення» суто державницько-самостійницький зміст, інші ? етноцентристськи абсолютизують самобутність українського історичного процесу. Нерідко дослідники переконують і у зворотному - етноцентристські підходи в українській політичній думці уже на початку ХХ ст. згортаються, поступившись місцем концепціям «всеукраїнськості» як прообразу сучасного поняття «українська політична нація» [219, с. 28].

Теоретико-методологічні узагальнення, комплексне поєднання історичних, етнологічних, антропологічних, соціокультурних підходів та наукових позицій, що обґрунтовувалися у політико-філософській літературі незалежної України, дозволяють вести мову про національно-державне самовизначення як основу суспільства, нації, політичної системи, що закріплює за народом (незалежно від чисельності чи складу) виключне право вибору власного місця на внутрішньополітичній і геополітичній картах, ким він є в політичній структурі суспільства і якими мають бути його права. Передусім у заданій проблематиці привертає увагу українське суспільство, яке ? у своїй складно організованій компонентній структурі пріоритетів та цінностей, поступовій відмові від світоглядного монізму, відкритих та прихованих прагненнях, (не-) стабільних і (не-) рівноважних формах самоорганізації та політичної участі ? зрештою, наприкінці ХХ ст., спромоглося до кардинальних державних та політичних трансформацій.

Сучасні політологічні розвідки доводять, що процес радикального оновлення суспільства був глибоко закономірним, а не випадковим явищем. Масштабну трансформацію світогляду, переконань, цінностей, поведінкових реакцій у політичному житті суспільства уможливила й забезпечила низка факторів. Вітчизняний політолог О. Бойко у працях, присвячених цій проблематиці, виокремлює такі дві групи факторів, що мотивували до радикальних змін, сприяли формуванню необхідних контекстів і уможливили суспільно-політичні трансформації:

- симптоми системної кризи (реальна загроза стадіального відставання, загострення міжблокового протистояння, прогресуюче відчуження народу від владних структур, зміцнення політичного монополізму КПРС, затухаючий економічний розвиток тощо) ;

- нарощування реформаторського потенціалу (прихід до влади в СРСР команди реформаторів; накопичення суспільством у попередній період певного досвіду здійснення масштабних реформ; існування дисидентського руху, який концентрував та організовував опозиційні сили, зберігав прогресивні суспільні ідеали; наростання в країні невдоволення існуючими порядками) [59; 60; 220].

Загалом же, суспільно-політичні трансформації, зокрема демократизація в УРСР, є досить складним явишем, що вочевидь потребує залучення не лише політологічних, але й історичних, філософських, культурологічних, економічних, соціально-психологічних джерел. Зазначимо, що сама категорія «демократизація» з новими її смисловими навантаженнями до офіційного радянського дискурсу долучається саме у другій половині 1980-х рр. Як зауважують автори монографічного дослідження «Суспільно-політичні трансформації в Україні: від задумів до реалій», вперше до компартійної риторики поняття «демократизація» увійшло лише у 1987-1988 рр. Саме тоді було проголошено новий партійний курс. Йшлося про те, що радянська система потребує демократизації, нової виборчої системи, обрання депутатського корпусу на альтернативній основі, а також започатковано процес демонтажу системи влади в СРСР. В ідеологію Перебудови впроваджувалися принципи розподілу влади, парламентаризм, дотримання громадянських й політичних права людини.

У резолюції ХІХ партконференції «Про гласність» закріплювався курс на демократизацію преси і свободу слова. Вперше проголошувалася ідея формування в СРСР громадянського суспільства. В центрі політичної реформи стояло питання про перехід державного управління від КПРС до системи рад, передачу влади від ЦК КПРС до З'їзду народних депутатів СРСР, звільнення партапарату від невластивих йому функцій, про скорочення його чисельності (загалом по країні - до 700-800 тис. осіб). Фактично у 1988 р. країні було запропоновано соціал-демократичний шлях розвитку [65, с. 459].

Ухваленим 1 грудня 1988 року Законом СРСР «Про зміни та доповнення до Конституції (Основного Закону) СРСР» [221] вищим органом державної влади в СРСР визначено З'їзд народних депутатів СРСР (ст. 108). До виняткових повноважень З'їзду віднесено:

1) прийняття Конституції СРСР, внесення до неї змін;

2) прийняття рішень з питань національно-державного устрою, віднесених до відання Союзу РСР;

3) визначення державного кордону СРСР; затвердження змін кордонів між союзними республіками;

4) визначення основних напрямів внутрішньої і зовнішньої політики СРСР;

5) затвердження перспективних державних планів і найважливіших загальносоюзних програм економічного і соціального розвитку СРСР;

6) обрання Верховної Ради СРСР і Голови Верховної Ради СРСР;

7) затвердження Голови Ради Міністрів СРСР;

8) затвердження Голови Комітету народного контролю СРСР, Голови Верховного Суду СРСР, Генерального Прокурора СРСР, Головного державного арбітра СРСР;

9) обрання Комітету конституційного нагляду СРСР за поданням Голови Верховної Ради СРСР;

10) скасування актів, прийнятих Верховною Радою СРСР;

11) прийняття рішень про проведення всенародного голосування (референдуму).

Новою редакцією Конституції визначено, що З'їзд народних депутатів СРСР ухвалює закони СРСР і постанови більшістю голосів від загальної кількості народних депутатів СРСР [221].

1 грудня 1988 року було також ухвалено Закон СРСР «Про вибори народних депутатів СРСР» [222]. Згідно з цим законом, З'їзд народних депутатів СРСР складався з 2250 осіб, що обиралися на 5 років у такому складі: 750 депутатів від територіальних округів (з рівною кількістю виборців) ; 750 депутатів від національно-територіальних виборчих округів за нормами: по 32 депутати від кожної союзної республіки, по 11 депутатів від кожної автономної республіки (АРСР), по 5 депутатів від кожної автономної області, по одному депутату від кожного автономного округу. Окрім того, ? 750 народних депутатів обиралися від загальносоюзних громадських організацій за квотами, встановленими Законом «Про вибори народних депутатів СРСР»: по 100 депутатів від КПРС, Всесоюзної центральної ради професійних спілок (ВЦРПС) та кооперативних організацій (колгоспів та споживкооперації), по 75 депутатів від ВЛКСМ, жіночих рад, організацій ветеранів війни та праці, наукових товариств, творчих спілок, 75 депутатів від інших громадських організацій, що мали загальносоюзні органи [222].

Нове законодавство про вибори народних депутатів СРСР сприяло й розвиткові громадських організацій. Дієвими інструментами демократизації суспільства виступили й нові неформальні об'єднання громадян. Їх створенням супроводжувалися процеси появи, розбудови й зростання чисельності політичних організацій, а пізніше й партій. Суттєвим фактором партійного будівництва стали зміни до Конституції СРСР (березень 1990 р.), зокрема, відміна ст. 6 Конституції про керівну роль КПРС у суспільстві, а також - ухвалення низки законів СРСР та УРСР стосовно діяльності громадських організацій. Декларація зміни координат суспільного розвитку - нова концепція радянської політики, в якій центральне місце відводилося пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, - була сформульована М. Горбачовим у грудні 1988 р. в промові на Генеральній Асамблеї ООН [223]. Отже, нові тенденції, перебудовча риторика, що орієнтувала на «демократію» та «демократизацію», суттєво (а за тих умов - визначально) вплинули на стан і розвиток суспільно-політичного життя в Україні, створювали нові можливості для репрезентації й самоосмислення українського народу.

З новими конотаціями ці поняття прозвучали з вуст західних політиків високого рангу (що тепер мали більше можливостей відвідати країну). Нові гасла, щоправда, з певними застереженнями та прагненням максимально «узгодити» їх із «центром», пропагувалися й лідерами республіканської партійної організації. Натомість, ідеї демократизації знайшли широку підтримку й були взяті на озброєння українськими громадськими активістами.

Сутнісно, зміна векторів суспільного розвитку, проголошення курсу на його демократизацію створили передумови сучасного національно-визвольного руху. Як зауважує Я. Секо, його актуалізація в середині 1980-х рр. зумовлювалася тяглістю визвольних змагань (у зв'язку із цим науковець звертається до «яскравого прояву дієвості національного руху в ХХ ст. «, вказуючи на Українську революцію 1917-1921 рр., появу УРСР та боротьбу ОУН-УПА) та сприятливою зовнішньополітичною кон'юнктурою [224, с. 6]. Автор звертає увагу на нерівномірність у розвитку націоналізму на різних територіях України й фактор його «збереженості» в латентному вигляді на рівні суспільної свідомості в західних областях; діяльність шістдесятників і дисидентів; вплив діаспори; визвольну боротьбу народів Центральної Європи та поширення націоналізму в інших радянських республіках [224, с. 7].

До аналізу процесів, що відбувалися в українському суспільстві протягом 1985-1991 рр., долучилися й політичні діячі сучасності. Серед них - Президент України (2005-2010 рр.) В. Ющенко: «Радянське суспільство у 1970-ті усе більше нагадувало засніжений гірський схил перед сходженням лавини. Сніг усе ще має вигляд моноліту. Але всередині уже працювали невидимі сили.... Насправді суспільство тільки чекало нагоди, щоб вибухнути змінами. Історія української Незалежності була подібна до гірської лавини: довгий час у суспільстві тривали малопомітні процеси, формувалися конфлікти пам'яті, накопичувалася критична маса економічних протиріч, і раптом сталося те, що сталося, - за декілька миттєвостей ми побачили зовсім інший історичний краєвид» [225, с. 81].

Звичайно, можна погодитися з авторською емоційно-образною характеристикою процесів, що відбувалися, й їх наслідками. Водночас зауважимо - без усвідомлення необхідності суспільних змін, об'єднавчих процесів, що розгорнулися на тлі демократизації, без інституалізації цього процесу творення «зовсім іншого історичного краєвиду» було б неможливим. Адже саме динамічні події, що відбувалися протягом 1985-1990 рр., зумовили процеси національного самовизначення. Важлива роль у цих процесах належала об'єднанням громадян. Неформальний рух 1985-1990 рр. в Україні став своєрідним «полігоном» для формування громадянського суспільства, першою спробою його інституалізації [226]. Очевидно, що без цього досвіду розбудова сучасного громадянського суспільства була б неможливою.

На тлі хаотичних спроб союзного компартійного керівництва визначити чіткі вектори суспільного розвитку, невдалих управлінських рішень щодо суперечностей в економічній і фінансовій сферах відбувалося ідеологічне й організаційне послаблення Компартії України. Натомість, протягом досить короткого часу відбулось організаційне оформлення неформальних об'єднань, передусім творчих і молодіжних груп, що, здебільшого, діяли під егідою і за сприяння комсомольських комітетів.

Одним із перших незалежних громадських об'єднань, які виникли в часи Перебудови, був Український культурологічний клуб (УКК). Головою ради УКК було обрано Сергія Набоку). Щотижневі зібрання членів клубу (а серед них - колишні дисиденти і політичні в'язні) збирали до 400 учасників. На той час уже природним було те, що засідання відбувалися під егідою Мінського райкому комсомолу Києва, а матеріали дискусій з проблем історичного минулого, захисту історичних пам'яток, діяльності ЗМІ, соціальних проблем висвітлювалися на сторінках часопису «Український вісник». Видання, тривалий час нелегального журналу було поновлене колишніми політв'язнями В. Чорноволом, І. Гелем, М. Горинем [227, с. 542].

У 1987 р. у Львові за підтримки міськкому комсомолу створено культурно-просвітнє «Товариство Лева», яке об'єднало творчу молодь, студентів, робітників задля збереження історико-культурного середовища рідного міста, відродження народних традицій, відновлення занедбаних пам'яток архітектури. «Товариство» започаткувало видання однієї з перших в Україні самвидавчих газет «Поступ» [227, с. 544]. Масовим і повсюдним в Україні став рух МЖК (молодіжних житлових комплексів), що залучав молодь для будівництва власного житла.

Восени 1988 р. у Чернівцях відбувся перший фестиваль української сучасної пісні «Червона рута». Його організаторами стали Міністерство культури УРСР та ЦК ЛКСМ України. До організації фестивалю були залучені активісти неформальних молодіжних об'єднань та українська діаспора. Ця мистецька подія сприймалася, передусім, як політична й сприяла пробудженню національної свідомості української молоді.

Активізувала свою діяльність творча інтелігенція: члени Спілки письменників України, театральних діячів у своїх прилюдних виступах і публікаціях на сторінках газет звертали увагу на проблеми статусу української мови, низький рівень мовної культури, відродження національних традицій, реабілітації національної символіки тощо. На сторінках журналів «Дніпро», «Київ», «Жовтень» публікувалися твори письменників «розстріляного відродження» Г. Косинки, М. Куліша, наукові праці М. Грушевського, М. Костомарова, Д. Яворницького. Побачили світ твори «шістдесятників» - В. Стуса, І. Світличного, Л. Костенко, В. Симоненка, Є. Сверстюка. Резонансними були публікації поеми І. Драча «Чорнобильська мадонна», документальної повісті Ю. Щербака «Чорнобиль», інші твори сучасників [227, с. 548].

Починаючи з червня 1988 р. формою діалогу із владою стали мітинги. Учасники перших несанкціонованих мітингів, що відбулись у Львові, вимагали від органів влади реабілітації воїнів УПА, спорудження пам'ятника жертвам сталінізму. Масові мітинги, присвячені екологічним проблемам, розширенню прав союзних республік, восени 1988 р. відбулися у Києві, Житомирі, Вінниці, Хмельницькому.

У липні 1988 р. було створено Українську Гельсінську спілку (УГС) - легальну правозахисну асоціацію партійного типу. Її основою стала Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод. До Спілки приєдналася низка громадських об'єднань, зокрема, до складу УГС увійшов УКК. Головою організації було обрано Л. Лук'яненка, до складу виконавчого комітету ввійшли В. Чорновіл, М. та Б. Горині, С. Хмара та інші. «Декларація принципів», написана В. Чорноволом і братами Горинями, стала програмним документом УГС. Декларація містила вимоги перетворення СРСР у конфедерацію незалежних держав, передачі фактичної влади в УРСР від Компартії до обраних демократичним шляхом Рад народних депутатів. УГС виступала за надання українській мові статусу державної, створення республіканських військових формувань, звільнення всіх політв'язнів. У березні 1989 р. члени УГС провели у Львові першу політичну демонстрацію під синьо-жовтими прапорами. Створення загальнонаціональної організації стало етапною подією у розвитку національного руху - нею закладено основи української багатопартійності. УГС всіляко сприяла становленню просвітницьких товариств - Товариства української мови ім. Т. Шевченка та історико-просвітницького товариства «Меморіал».

Станом на березень 1989 р. в близько 60 тисяч мешканців Україні були учасниками діяльності «неформальних» організацій, які протягом 1987-1989 рр. провели понад 1200 мітингів із вимогами поглиблення процесу демократизації й суспільної перебудови, відродження національних традицій і символіки, розвитку української мови, легалізації заборонених церков - Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) та Української греко-католицької церкви (УГКЦ), економічного та політичного суверенітету республіки [227, с. 554].

Уже в червні 1989 р. в Україні налічувалося понад 47 тис. неформальних самодіяльних об'єднань. Узагальнюючи напрацювання вітчизняних дослідників [65; 196; 224; 228-239; ], зауважимо, що формування національно-визвольного руху перебувало у постійній динаміці як позасистемної боротьби, так і формалізації та інституалізації. Поступово цей рух політизувався. І якщо політична складова у діяльності на початках була притаманна здебільшого професійним творчим спілкам (письменників, художників, журналістів тощо), то з часом - політизувалися й інші організації. Ідеї національного самовизначення знайшли підтримку й розвиток у вже функціонуючих формальних і неформальних, переважно молодіжних, об'єднаннях, в організаціях оновленого дисидентського руху (УГС, УКК, Комітет захисту УГКЦ тощо), в просвітницьких організаціях (Товариство української мови ім. Т. Шевченка (ТУМ), історико-просвітницького товариства «Меморіал», «Зелений світ»). Діяльність громадських об'єднань усе частіше наповнювалася антирадянською риторикою, деклараціями про необхідність вирішення питань національної мови та культури, вимогами прав на існування демократичної опозиції, багатопартійної системи, внесення до Конституції СРСР змін про добровільне входження в СРСР союзних республік у рамках конфедерації, дозвіл вільної пропаганди за відокремлення України від СРСР тощо.

Вибори народних депутатів СРСР навесні 1989 р. засвідчили чітку опозиційну орієнтацію значної частини неформальних об'єднань, зокрема молодіжних. Такі об'єднання, як «Товариство Лева» у Львові, УКК, «Громада», «Спадщина» у Києві, «Квітень», «Шанс» у Харкові, під час виборчої кампанії підтримували опозиційних кандидатів. Це дало підстави владним структурам визначити ці молодіжні об'єднання екстремістськими [240, с. 175].

Чимало сучасних дослідників процесів, що відбувалися в Україні наприкінці 1980-х рр., звертають увагу на те, що логіка розвитку й тактика дій представників тогочасного українського національно-визвольного руху багато в чому були схожими із подібними виявами опозиційної боротьби в інших радянських республіках, в яких набирали силу рухи за демократичні зміни (в Російській Федерації, в республіках Прибалтики). Про це, зокрема йдеться у компаративному дослідженні Ю. Каганова. Науковець здійснив якісний аналіз українського та центрально-східноєвропейського варіантів опозиційного антикомуністичного руху 1980-х?1991 рр., навів аргументи схожості гельсінського, релігійного, екологічного, молодіжного, робітничого та профспілкового напрямів опозиційного руху в Україні та країнах Центрально-Східної Європи [241].