Національно-державне самовизначення України

Концептуалізація поняття і розкриття феномена національно-державного самовизначення України як цілісного, динамічного суспільно-політичного явища, що змінюється й розвивається під впливом зовнішніх і внутрішніх чинників державно-політичного змісту.

Рубрика Политология
Вид учебное пособие
Язык украинский
Дата добавления 30.04.2019
Размер файла 684,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Таблиця 5. 7.

Який варіант гарантування безпеки був би, на Вашу думку, найкращий для України? (2007-2015)

12.

2007

04.

2012

05.

2014

09.

2014

12.

2014

07.

2015

11.

2015

Вступ до НАТО

18, 9

13

32, 6

43, 6

46, 4

35, 9

45, 7

Військовий союз із Росією та ін. країнами СНД

31, 3

26, 2

13

14, 8

10, 1

7, 8

8, 2

Військовий союз із США

-

-

1. 5

-

-

3, 2

3, 4

Позаблоковий статус України

30, 7

42, 1

28, 3

22, 2

20, 9

28, 9

22, 6

Інше

1, 6

0, 9

1

0, 4

1

1, 6

2, 4

Важко відповісти

17, 5

17, 8

23, 7

19

21, 7

22, 6

17, 6

В іншому соціологічному опитуванні, проведеному Центром Разумкова в березні 2015 р., було поставлене пряме запитання: «Якби наступної неділі відбувався референдум щодо вступу України до НАТО, як би Ви проголосували?». Соціологи виявили такий розподіл відповідей: 43, 3% проголосували б за вступ до НАТО, 31, 6% - проти, 13, 5% - не взяли б участі в голосуванні, 11, 6% - не визначились із відповіддю [595].

Представимо регіональний розподіл відповідей, отриманих під час згаданого опитування (див. табл. 5. 8.) [596].

Таблиця 5. 8.

Якби наступної неділі відбувався референдум щодо вступу України до НАТО, як би Ви проголосували? (регіональний розподіл)

Захід

Центр

Південь

Схід

Донбас

За вступ до НАТО

73, 4

48, 8

22, 8

29

21, 5

Проти ступу до НАТО

8, 3

28, 2

33

53, 5

42, 9

Не голосував би

5, 5

8, 6

29, 3

9, 9

28, 7

Важко відповісти

12, 8

14, 4

14, 9

7, 5

6, 9

Попри порівняно високі показники підтримки вступу до НАТО, в українському суспільстві все ж немає інфантильних сподівань на зовнішню підтримку. Звернімо увагу на такі дані, оприлюднені Центром Разумкова, що були отримані в листопаді 2015 р. : 53% респондентів вважають, що «у разі збройного нападу (воєнної агресії) « Україна має розраховувати лише на власні сили, 11, 6% - на «широку міжнародну підтримку», 1, 6% - на підтримку країн СНД і країн, що входять до Ташкентського договору, 2, 2% - допомогу Росії, 15, 8% - допомогу ЄС і НАТО, 2, 9% - допомогу США, 13% - не визначились із відповіддю [597]. Поставлене респондентам запитання було сформульоване у формі гіпотетичного припущення. Утім, станом на листопад 2015 р., коли проводилося опитування, російська агресія вже тривала. Відповідно, сама форма запитання (гіпотетичне припущення) була провокативною: соціологи Центру Разумкова виявили, що є частка респондентів (принаймні 1, 6%), які витісняють (відмовляються усвідомити) сам факт російської агресії проти України.

У надскладних умовах воєнної агресії РФ Україна здійснила низку реформ, спрямованих на подолання корупції та забезпечення справедливого судочинства. Антикорупційну складову містять і започатковані владою реформи органів прокуратури, Міністерства внутрішніх справ та судової системи. Зокрема, 14 жовтня 2014 р. Верховна Рада ухвалила Закон України «Про прокуратуру», яким визначено зміст, обсяг та строки реформування, механізми становлення прокурорського самоврядування, формування Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів та Ради прокурорів України. Для вирішення кадрових питань, як і в здійсненні контролю за прокурорською діяльністю, значна роль відводиться представникам юридичної спільноти - науковцям, адвокатам, іншим фахівцям у галузі права. Зазначимо, що в пояснювальній записці до законопроекту, представленій 31 жовтня 2013 р., акцентується увага на необхідності «вдосконалення правового статусу, функцій і повноважень прокуратури України та приведення їх у відповідність із міжнародними стандартами. Сучасний стан розвитку суспільних відносин та адаптація національного законодавства до європейських норм, - зазначали автори законопроекту, - потребує переосмислення ролі прокуратури у захисті інтересів держави та суспільства» [598]. Згодом до Закону від 14 жовтня 2014 р. були внесені численні зміни та доповнення, спрямовані на реальне становлення незалежності прокурорів під час виконання службових обов'язків та, у підсумку, підвищення ефективності прокурорської діяльності щодо захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави [599].

Впродовж 2014-2015 рр. у суспільстві жваво обговорювалися питання повернення довіри населення України до правоохоронних органів, насамперед, викорінення корупції та беззаконня з судової та правоохоронної систем. 26 квітня 2015 р. був ухвалений Закон України «Про очищення влади» [600]. Утім, мусимо зазначити, що Венеціанська комісія вкрай критично оцінила цей Закон, констатуючи, що законодавцями не була врахована низка зауважень, висловлена Комісією ще на стадії його підготовки. Комісія відзначила, що люстрація не повинна підмінювати «структурні реформи, спрямовані на зміцнення верховенства права та боротьбу з корупцією», а мусить лише «доповнити їх як надзвичайний захід самозахисту демократії у тій мірі, в якій вона поважає європейські стандарти в галузі прав людини та верховенства права» [601].

У рамках політики боротьби з корупцією та з метою повернення довіри населення до влади було прийняте рішення про реорганізацію діючої за радянськими нормами міліції в Національну поліцію. Відповідний законопроект «Про національну поліцію» 21 травня 2015 р. пройшов перше, а 2 липня того-таки року - друге читання у Верховній Раді України і вступив у силу 7 листопада 2015 р. Проте робота над Законом була продовжена, до нього були внесені зміни та доповнення, спрямовані на визначення системи та структури Національної поліції, функцій її підрозділів: кримінальної поліції, патрульної поліції, органів досудового розслідування, поліції охорони та поліції особливого призначення. Цим Законом запроваджено призначення керівників поліції на контрактній основі, створено Поліцейську комісію при Національній поліції, 3/5 членів якої становлять правозахисники й інші цивільні особи. Поліцейські комісії проводять призначення на посади в поліції через конкурс, суттєві права щодо формування та діяльності поліції надаються місцевим радам [602]. Паралельно 19 січня 2015 р. розпочалося реформування Державної автоінспекції. До реорганізованої патрульної служби відбувся конкурсний підбір працівників. Цей етап реформ поліції тривав упродовж липня 2015-травня 2016 рр.

І, нарешті, після багатьох років безплідних дискусій про беззаконня та корумпованість судової гілки влади Верховна Рада 2 червня 2016 р. ухвалила два Закони: «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) « [603], ч. 5 ст. 124 якого передбачено «можливість визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду на умовах, визначених Римським статутом Міжнародного кримінального суду», та «Про судоустрій та статус суддів» [604], у преамбулі якого зазначається, що Закон «функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів» [604]. Реформу судочинства в Україні вже на стадії обговорення двох згаданих законопроектів активно підтримала Венеціанська комісія, відзначивши, що правові новели стануть «важливим кроком на шляху до створення справді незалежної судової системи в Україні» [605]. Реформа скасовує систему вищих спеціалізованих судів - господарського, адміністративного, цивільних та кримінальних справ. Їх має замінити реорганізований Верховний Суд, судді якого будуть набрані на конкурсній основі. Головну роль у судовій системі, вирішуючи питання призначення та звільнення суддів, відіграватиме Вища рада правосуддя (реформована Вища рада юстиції). Визначено процедуру переатестації суддів, низку антикорупційних механізмів, зокрема, зобов'язання кожного року подавати декларації про власні доходи та статки родини, запроваджується механізм постійного моніторингу способу життя суддів та рівня витрат, частково скасовується суддівська недоторканність. Крім того, пропонується запровадити європейський досвід адвокатської служби у вітчизняних судах. Водночас, разом з переатестацією та реорганізацією судових органів передбачено суттєве збільшення посадових окладів усіх суддів.

Важливим кроком у боротьбі з корупцією стало створення 16 квітня 2015 р. Національного антикорупційного бюро України (НАБУ) - правоохоронного органу з широкими силовими повноваженнями, на який покладається запобігання, виявлення, припинення та розкриття корупційних злочинів [606], та Національного агентства з питань запобігання корупції (НАЗК) - центрального органу виконавчої влади України зі спеціальним статусом, який забезпечує формування та реалізацію державної антикорупційної політики, що був створений 18 березня 2015. Зокрема, на НАЗК покладено обов'язок ведення Єдиного державного реєстру декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, а також Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні або пов'язані з корупцією правопорушення [607]. Зазначимо, що Закони України, які регулюють діяльність НАБУ та НАЗК, були прийняті Верховною Радою 14 жовтня 2014 р. [606; 607].

Революція гідності та проєвропейська позиція нової української влади уможливили продовження курсу на підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. За даними дослідження, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова, громадяни України підтримують євроінтеграційний вектор розвитку України [608] (див. табл. 5. 9.).

Таблиця 5. 9.

Яким інтеграційним напрямом має йти Україна? (динаміка, 2011-2015)

10.

2011

12.

2012

05.

2013

04.

2014

05.

2014

03

2015

Інтеграція до ЄС

43, 7

42, 4

41, 7

52, 4

50, 5

52

Вступ до Митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану

30, 5

32, 1

31

18

21, 4

12, 6

Неприєднання ані до ЄС, ані до Митного союзу з РФ

9, 3

10, 5

13, 5

20, 8

17, 4

22, 6

Важко відповісти

16, 4

15

13, 7

8, 9

10, 6

12, 8

Як можна бачити з табл. 5. 9., підтримка громадянами України євроінтеграційного вектору розвитку країни досить стабільна. Однак, якщо у попередні 2011-2013 рр. цей курс підтримували 40% респондентів, то з 2014 р. за інтеграцію з ЄС висловлювалися вже понад 50% громадян. Власне, саме відмова Януковича-Азарова від підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС викликала масовий протест молоді Києва на Майдані Незалежності. А розправа силовиків над студентами-протестувальниками породила вибух народного гніву - Революцію гідності. Ці події черговий раз засвідчили, що українське суспільство не сприймає авторитаризм і беззаконня влади, що воно готове до радикальних дій заради справедливості, демократії, гарантії прав і свобод громадянина, європейських стандартів життя.

Переговори між Україною та ЄС щодо укладення нової посиленої угоди на заміну Угоди про партнерство та співробітництво розпочалися ще в березні 2007 р. відповідно до Плану дій Україна-ЄС. На Паризькому саміті Україна-ЄС у вересні 2008 р. сторони досягли домовленості, що нова посилена угода називатиметься Угодою про асоціацію. Протягом 2007-2012 рр. відбулися 21 раунд переговорів щодо Угоди про асоціацію та 18 раундів переговорів щодо розділу Угоди про створення поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі. 19 грудня 2011 р. на саміті Україна-ЄС оголошено про завершення переговорів щодо Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Ця Угода стала наймасштабнішою, порівняно з аналогічними угодами, укладеними ЄС з країнами Центральної та Східної Європи. 30 березня 2012 р. на рівні очільників переговорних делегацій відбулося парафування Угоди про асоціацію, а 19 липня 2012 р. парафовано розділ Угоди щодо створення зони вільної торгівлі. З кінця 2012 р. до середини 2013 р. здійснювався офіційний переклад проекту Угоди українською та мовами держав-членів ЄС. 15 травня 2013 р. колегія Європейської комісії прийняла рішення рекомендувати Раді ЄС підписати Угоду й дозволити її тимчасове застосування до завершення процедур ратифікації державами-членами ЄС [609]. 9 серпня 2013 р. проект Угоди був оприлюднений на Урядовому порталі. За пропозицією ЄС було уточнено назву Угоди, і за згодою України вона отримала офіційну назву - «Угода про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони» [610].

Підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС уже після Революції гідності та втечі В. Януковича відбулося в два етапи. 21 березня 2014 р. під час Позачергового саміту Україна-ЄС було підписано політичну частину Угоди та Заключний акт саміту, які від імені України підписав Прем'єр-міністр А. Яценюк. Зокрема, підписані Преамбула, Стаття 1, Розділи І «Загальні принципи», ІІ «Політичний діалог та реформи, політична асоціація, співробітництво та конвергенція у сфері зовнішньої та безпекової політики» і VII «Інституційні, загальні та прикінцеві положення» Угоди. На саміті Українською стороною була зроблена заява, що зобов'язання України, які випливають зі статті 8 Угоди про асоціацію стосовно ратифікації Римського статуту Міжнародного кримінального суду 1998 р. будуть виконані після внесення відповідних змін до Конституції України.

27 червня 2014 р. в ході засідання Ради ЄС Президентом України П. Порошенком і керівництвом Європейського Союзу й главами держав та урядів 28 держав-членів ЄС була підписана економічна частина Угоди - Розділи III «Юстиція, свобода та безпека», IV «Торгівля і питання, пов'язані з торгівлею», V «Економічне та галузеве співробітництво» та VI «Фінансове співробітництво та положення щодо боротьби із шахрайством», які разом з рештою тексту Угоди становлять єдиний документ. 16 вересня 2014 р. Верховна Рада України та Європейський парламент синхронно ратифікували Угоду про асоціацію між Україною та ЄС. Українська сторона передала до депозитарію ратифікаційні грамоти і завершила таким чином всі внутрішньодержавні процедури [609].

Угода про асоціацію за своїм обсягом і тематичним охопленням є найбільшим міжнародно-правовим документом за всю історію України та найбільшим міжнародним договором із третьою країною, коли-небудь укладеним Європейським Союзом. Вона визначає якісно новий формат відносин між Україною та ЄС на принципах «політичної асоціації та економічної інтеграції» і слугує стратегічним орієнтиром системних соціально-економічних реформ в Україні. Поглиблена та всеохоплююча зона вільної торгівлі між Україною та ЄС, договір про яку є частиною Угоди про асоціацію, визначає правову базу для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів і (частково) робочої сили між Україною та ЄС, а також регуляторного наближення економіки України до спільного ринку ЄС. Відповідно до статті 486 Угоди з 1 листопада 2014 р. здійснюється її тимчасове застосування до моменту набрання нею чинності [610].

Повністю Угода про асоціацію між Україною та ЄС набере чинності після її ратифікації усіма сторонами, в перший день другого місяця, що настає після дати здачі на зберігання до Генерального секретаріату Ради Європейського Союзу останньої ратифікаційної грамоти або останнього документа про затвердження. Угода вже ратифікована Україною та Європейським парламентом 16 вересня 2014 р. [609]. Нині Угоду про асоціацію ратифікували всі парламенти країн ЄС, окрім парламенту Нідерландів. 6 квітня 2016 р. відбувся референдум, на якому 61% громадян Нідерландів висловився проти ратифікації Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, вважаючи, що це спричинить погіршення економічних відносин між їхньою країною та РФ. Позиція Нідерландів дисонує із загальною позицією країн ЄС, які вже підтримали Угоду про асоціацію. Тож, є підстави поділяти думку, що інтереси збереження єдності ЄС, які, безумовно, важливі для Нідерландів, стануть визначальними під час волевиявлення нідерландських парламентаріїв. Утім, попри зволікання нідерландських парламентаріїв, з 1 січня 2016 р. вже діє зона вільної торгівлі між Україною та ЄС. Наразі ми, насамперед, вважаємо за потрібне констатувати, що євроатлантичний вектор розвитку України визначається не позицією тієї чи тієї європейської країни, а лише українським народом. І нині ми з усією очевидністю бачимо, що євроатлантичний напрям розвитку України набув незворотності.

Висновки до п'ятого розділу

Досліджуваний період, 2005-2016 рр., - це, відповідно до нашої періодизації, окремий етап національно-державного самовизначення України, вирізнювальною рисою якого є поляризація ідентичностей. Завдяки такій поляризації відбувалося оформлення політичних поглядів і партійних преференцій громадськості. Поляризація ідентичностей стала феноменом, який спершу відобразив ставлення громадськості до політичного протистояння під час Помаранчевої революції. А згодом, це ставлення, маючи соціокультурний базис, набуло рис, власне, політичної ідентичності. Відзначимо, що саме ідентичність визначає попередні установки в процесі оцінювання політичних і соціокультурних феноменів, а також параметри можливої політичної поведінки.

2005-2016 рр. - це період, у який до політичного життя в країні були залучені найширші верстви. Причиною цього було те, що у попередній період, 1996-2004 рр., в Україні сформувався чітко виражений олігархічний режим, специфіка якого полягала в рівновазі впливу кількох промислово-фінансових груп. Боротьба між політичними партіями, які представляли інтереси промислово-фінансових груп, потребувала активного апелювання до громадської думки, а отже, й до форм революційного протистояння. Залучення громадськості до політичного протистояння відбувалося шляхом актуалізації базових міфологем: захист рідної мови (української чи російської, залежно від регіону), рідної Церкви, історичної пам'яті, вектора цивілізаційного розвитку України тощо. Наголосимо, що поляризація ідентичностей стала наслідком Помаранчевої революції й була пов'язана з ідеологічним розмежуванням між протиборчими політичними силами. Вкрай деструктивним вплив на суспільно-політичну ситуацію в Україні справляла й РФ, яка намагалася використати проросійські ідентифікаційні преференції громадян Сходу та Півдня з метою з метою утримування України у сфері власного геополітичного впливу.

Революційні події в Україні (Помаранчева революція та Революція гідності) засвідчили наявність істотних суперечностей у суспільно-політичній системі України, а також кризу демократичних інститутів і процесів. Бо ж революція як така є непотрібною, якщо суспільно-політичні протиріччя можуть бути розв'язані за допомогою демократичного волевиявлення. Цей-таки період відобразив слабкість державних інститутів, адже однією із функцій держави є арбітражна функція - врегулювання конфліктів між соціальними групами. Подальша ж воєнна агресія РФ виявила невтішний стан Збройних сил і безпекових структур України.

Здійснене дослідження дає підстави для висновку, що головною причиною, яка зумовила революційний розвиток політичних процесів, є наявність олігархічної системи, яка ґрунтується на рентній економіці й забезпечується за допомогою контролю над ЗМІ, політичними партіями, парламентськими фракціями та групами, органами виконавчої влади та президентською владою. Боротьба олігархічних груп за контроль над рентними галузями економіки є домінантним чинником політичної боротьби як такої. Рентна економіка зумовлює крайнє зубожіння українського суспільства, а відповідно, й поширення протестних настроїв. Конкуренція між олігархічними групами повсякчас накладається на революційні тенденції в українському суспільстві. Одначе кожна з революцій завершувалася лише зміною домінування тих чи тих олігархічних груп, не зачіпаючи олігархічної суті політичної системи України. Оскільки олігархат проявляється як корупційна за своїм характером державно-політична система, то принципові зміни можливі тільки на шляху антикорупційної боротьби.

Нерозв'язані суспільно-політичні суперечності, а також економічний і політичний тиск РФ - це ті фактори, що зумовили втрату українським суспільством довіри до політики В. Ющенка. Період президентства В. Ющенка, попри правильно визначені завдання національно-державного самовизначення, обернувся встановленням політичного режиму В. Януковича, що мав тенденцію до переростання в цілковитий авторитаризм. Революція гідності, яка завершилася відстороненням від влади В. Януковича, мала й ту особливість, що розгорталася під проєвропейськими гаслами, визначила вектор подальшого національно-державного самовизначення України. Завдяки Революції гідності та наступному активному протистоянню воєнній агресії РФ на Донбасі Україна відкинула як неприйнятні пострадянські політичні практики; в країні почалася радикальна та послідовна імплементація європейських норм і стандартів. Попри агресивну реакцію РФ на вихід України зі сфери російського геополітичного впливу, євроатлантичний вектор національно-державного самовизначення українського народу залишився незмінним. Таким чином, саме революційна боротьба проти політичного режиму В. Януковича й опір агресії РФ уможливили початок подолання поляризації ідентичностей і консолідацію Української нації на основі проєвропейських суспільно-політичних цінностей.

У дискурсі публічної політики Мінські домовленості трактуються як безальтернативний спосіб мирного врегулювання «ситуації на Донбасі». Однак ми схиляємося до висновку, що Мінські домовленості - це лише форма невизначеного за часом відкладання проблеми протидії РФ, що здійснила анексію Криму й окупацію окремих районів Донецької та Луганської областей (ОРДЛО). Мінські домовленості стосуються тільки ситуації на Донбасі й жодним чином не сприяють врегулюванню кризи, яка являє собою ніщо інше, як російсько-українську війну. Цілі Росії в цій війні: по-перше, легітимізувати анексію Криму (домогтися українського та міжнародного визнання російської належності Криму) ; по-друге, ліквідувати Україну як унітарну державу, створивши в її складі автономні анклави, налаштовані проти євроінтеграції та входження країни в НАТО. Повноваження ОРДЛО, які закладені в Мінських домовленостях: власні суди, прокуратура, міліція (армія, перейменована на міліцію, що формуватиметься з амністованих убивць), право на зовнішньоекономічну діяльність, - перешкоджатимуть подальшому європейському розвиткові України, спричиняючи дестабілізацію внутрішньополітичної ситуації. Реалізація цього проекту - це продовження попередніх проектів Партії регіонів з федералізації України. Помилковим є й судження, ніби Мінські домовленості - це шлях до, хоча й непевного, але миру, оскільки РФ зацікавлена в постійній дестабілізації суспільно-політичної ситуації в Україні, зокрема, в підриві довіри до влади. Отже, оскільки Україна не може визнати правомірність анексії Криму, а визнання легітимності «ДНР» і «ЛНР» є згубним для України, то й Мінські домовленості втрачають будь-який раціональний ґрунт.

Попри воєнну агресію РФ, Україна продовжила курс на підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Угода про асоціацію є найбільшим міжнародно-правовим документом за всю історію України та найбільшим міжнародним договором, що коли-небудь укладався Європейським Союзом. Вона визначає якісно новий формат відносин між Україною та ЄС. Передбачене нею надання громадянам України безвізового режиму, що включає їх вільний в'їзд в Європу, розширення контактів у всіх сферах життєдіяльності, а також принципи «політичної асоціації та економічної інтеграції» слугують стратегічним орієнтиром соціально-економічних реформ в Україні. Передбачена Угодою поглиблена та всеохоплююча зона вільної торгівлі між Україною та ЄС, яка вступила в дію вже з 1 січня 2016 р., сприятиме інтеграції економік України та ЄС, а здійснювані реформи - впровадженню європейських політико-правових і соціально-економічних стандартів.

Відносини між Україною та євроатлантичними структурами (насамперед - ЄС і НАТО), а також провідними Західними демократіями (США, Німеччина, Франція та ін.) мають тенденцію до набуття якісно нового розвитку. Починаючи зі здобуття Україною незалежності, а особливо в період після Помаранчевої революції, проєвропейськи налаштована частина українського суспільства сприймала відносини з євроатлантичними структурами як надзвичайно актуальні, з огляду на необхідність: по-перше, протистояти реваншистським і проросійським політичним силам (КПУ, Партія регіонів тощо), по-друге - запозичувати стандарти та взірці державно-політичного та соціально-економічного розвитку, імплементація яких сприяла б подоланню пострадянських практик й активній модернізації України. У масовій свідомості таке, по суті, ідилічне й некритичне сприйняття Західного світу відобразилось у невизначеній формулі «жити по-європейськи». Одначе російсько-українська війна (анексія Криму й окупація окремих районів Донецької та Луганської областей), а також зволікання провідних Західних демократій із наданням Україні ефективної воєнно-політичної підтримки (відмова продавати Україні летальну зброю, затягування з наданням громадянам України безвізового режиму з країнами ЄС, спроба парламенту Нідерландів заблокувати ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною та ЄС) - це є фактори, які спонукають ту ж таки проєвропейськи налаштовану частину українського суспільства до висновку, що національно-державне утвердження України, і навіть саме існування Української держави, можливе тільки завдяки актуалізації й активізації внутрішніх ресурсів. Отже, криза, спричинена воєнно-політичною агресією РФ, і невиправданість надмірних очікувань щодо військової й економічної допомоги збоку Західних демократій ведуть до більш реалістичного оцінювання євроатлантичних структур і тих завдань, які нині стоять перед Україною.

Висновки

Системний аналіз феномену національного самовизначення України, дослідження його розвитку й особливостей на різних етапах державотворення дає підстави зробити ряд наукових узагальнень та теоретико-методологічних висновків.

Джерельним підґрунтям цих висновків стали наукові та публіцистичні праці вітчизняних і зарубіжних авторів, нормативно-правові акти органів державної влади та ратифіковані Україною міжнародні угоди, програми та дані про діяльність політичних партій, громадських організацій України, результати соціологічних досліджень з внутрішньо- та зовнішньополітичних проблем.

Опрацювання зазначених джерел та власні умовиводи уможливлюють низку висновків за результатами дослідження українського національно-державного самовизначення.

Доведено існування трьох типів національного самовизначення, які проявляються в політичному житті. Перший тип є суто реактивним і властивим спільнотам, що позбавлені як формальних, так і неформальних політичних інститутів, коли реакція суб'єкта на середовище є неусвідомленою. Другий тип - усвідомлена негативна чи позитивна реакція, що має здебільшого ірраціональний характер. Третій тип національного самовизначення опосередковується рефлексією політичного ідеалу й потребою в політичній суб'єктності та інституалізації. В Україні ключову роль у цій суб'єктності та інституалізації відіграє держава, а сам процес самовизначення, зорієнтований на ідеалізовані норми європейського співжиття, належить до третього типу самовизначення і набуває характеру національно-державного.

Національно-державне самовизначення є цілісним суспільно-політичним явищем, що змінюється й розвивається під впливом зовнішніх і внутрішніх чинників державно-політичного, соціально-економічного та національно-культурного змісту і має характер утвердження власної суб'єктності. Тобто, національно-державне самовизначення завжди розгортається на тлі певних викликів і реалізується за посередництва тріади: «політичний ідеал - політичні практики - політична творчість». У цьому сенсі політична рефлексія являє собою синтез культурно-історичних, мотиваційно-смислових і поведінкових чинників, які в підсумку виражаються у формі національно-державного самовизначення.

Концепт національно-державного самовизначення безпосередньо включений до поняття «нація» як результат процесу самовизначення етносу за посередництва політичної діяльності. Відповідно, якщо належність особи до етносу може і не усвідомлюватися нею або ж не вважатися підставою для політичних дій, то вже усвідомлення належності до нації - завжди спричиняє певну форму етико-політичного відношення. Отже, національне самовизначення за своєю суттю є актом національно-політичного самовизначення. Разом із тим, суспільно-політичний розвиток є можливим лише в рамках національно-державного самовизначення.

Національно-державне самовизначення - тривалий, украй суперечливий історичний процес, що має складну природу і полягає у формуванні національної свідомості, становленні та розвитку політичної культури, громадської й політичної активності. Необхідними умовами процесу національно-державного самовизначення є, по-перше, становлення нації (засвоєння етносом національної ідеї), по-друге, втілення цієї ідеї (мети) за допомогою актуальних політичних засобів. Суспільно-політичний розвиток і його прояв у національно-державному самовизначенні набуває послідовної та логічної стадіальності, оскільки являє собою розгортання суспільно-політичних суперечностей.

Тож, національно-державне самовизначення, як процес, має певні етапи - найважливіші політичні події, які символічно відмежовують один етап національно-державного самовизначення від іншого. На підставі аналізу суспільно-політичних процесів і феноменів політичного життя виокремлено п'ять загальних етапів національно-державного самовизначення України:

- перший етап - суверенізація України (1985-1991 рр.) ;

- другий етап - національно-державне становлення України в умовах суспільно-політичної та соціально-економічної невизначеності (1992-1996 рр.) ;

- третій етап - усталення олігархату як деструктивного прояву демократичного режиму в Україні (1996-2004 рр.) ;

- четвертий етап - поляризація ідентичностей (2005-2014 рр.) ;

- п'ятий - нинішній етап, який ми суто формально визначили як «постреволюційний».

Кожен із цих етапів доволі чітко окреслюється значущими суспільно-політичними подіями та нормативно-правовими актами. Не менш істотне значення для запропонованої періодизації мали суспільно-політичні суперечності (насамперед, соціокультурного характеру), які й визначали розгортання політичних процесів, відображаючись у тих чи тих державно-політичних рішеннях, набували правової формалізації. Тобто, національно-державне самовизначення розкривається змістом суспільно-політичних процесів, визначених інтересами, цілями, раціональними й ірраціональними мотивами соціальних груп і політичних суб'єктів.

Процес національно-державного самовизначення України має як універсальні, властиві іншим пострадянським і постколоніальним державам стадії розвитку, так і особливості, властиві саме українському суспільно-політичному й історичному розвиткові: багатовекторність зовнішньої політики, олігархічний характер політичного режиму, поляризація ідентичностей, суспільний запит на імплементацію європейських норм і стандартів тощо. Конкретизація такої стадіальності має істотне значення для пояснення та розуміння політичної історії незалежної України, прогнозування подальшого суспільно-політичного розвитку, визначення актуальних завдань та ефективних шляхів сучасного етапу державотворення.

Суттєвий вплив на формування національної самосвідомості мали суспільно-політичні трансформації доби Перебудови в СРСР. Цей етап національно-державного самовизначення став періодом переоцінки цінностей, формування нової системи поглядів на життя і суспільство, усвідомлення політичних інтересів і цілей, набуття нового досвіду громадської активності й політичної діяльності.

Процеси національної консолідації та зростання громадсько-політичної активності в Україні посилилися після аварії на Чорнобильській АЕС. Ця техногенна катастрофа не тільки сформувала реальні підстави для розрізнення загальносоюзних і республіканських проблем, але й увиразнила тенденції локалізації суспільно-політичного життя в Україні. Невдоволеність результатами перебудовчих процесів, ідеологічна неспроможність Компартії України стимулювали об'єднання національно-демократичних сил, розширення їх соціальної бази та створення в Україні широкого демократичного руху.

На основі аналізу суспільно-політичних процесів упродовж доби Перебудови виокремлено три основні періоди національно-державного самовизначення України: культурно-просвітницький (1986-1988 рр.) ; громадсько-політичний (1988-1990 рр.) і політичний (1990-1991 рр.). Доведено, що національно-державне самовизначення набуло свого правового та політичного статусу саме у період Перебудови - у процесі демократизації суспільного життя та активізації громадських і політичних рухів.

Із проголошенням незалежності розпочався новий етап національно-державного самовизначення - етап державного будівництва. Визначились основні складові державно-політичної системи: державні й політичні інститути, форми їх взаємодії; міжнародно-політичне позиціонування України як незалежної держави і її міжнародне визнання; формування самостійної політики у фінансово-економічній і соціальній сферах тощо. На динаміку національно-державного самовизначення в рамках конституційного процесу впливали внутрішньополітичні чинники, передусім - фінансова й соціально-економічна кризи, політичний популізм партій лівого спрямування, посилення конкурентної боротьби в лавах національно-демократичних сил, загострення історичних і культурно-ціннісних суперечностей між Україною та Російською Федерацією.

Цей етап національно-державного самовизначення України проходив під впливом істотних трансформацій глобальної системи міжнародної безпеки. Приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї стало одним із результатів цієї трансформації і зовнішньополітичних поступок нашої держави. Зовнішньополітичні впливи з боку Російської Федерації позначилися на процесах розподілу Чорноморського флоту, дестабілізували суспільно-політичну ситуацію на Кримському півострові.

Встановлено взаємозв'язок і охарактеризовано процес національно-державного самовизначення у міжнародно-політичному контексті. Зокрема, спроби Російської Федерації надати СНД статусу нового наддержавного утворення; інтеграційні процеси в Європі та створення ЄС; розвиток безпекових механізмів та нових форм реалізації норм міжнародного права. Доведено, що політика багатовекторності спричиняла загрози національно-державному самовизначенню України.

Продуктивнішими у цьому сенсі були: участь України у складі органів ООН; формат самітів Україна-ЄС; залучення дипломатичних та правових ресурсів для відстоювання державних інтересів у конфліктах з Румунією і Росією; встановлення режиму особливого партнерства з НАТО й декларація стратегії приєднання до Альянсу; спроби протистояння російському впливу на пострадянському просторі шляхом утворення ГУАМ - регіональної організації за демократичний та економічний розвиток.

Ухваленням Конституції (Основного закону) нашої держави ознаменовано новий етап суспільно-політичного розвитку й національно-державного самовизначення України, адже в Основному законі втілено національну ідею українського державотворення, окреслено подальший розвиток українського суспільства і держави. Водночас, розвиток соціальних, політичних, економічних, культурних та правових процесів актуалізував проблему реалізації задекларованих принципів, упровадження конституційних приписів у реальне життя.

Разом з тим, унормована Конституцією модель народовладдя, демократії, поділу владних повноважень, розвитку місцевого самоврядування мало позначилася на політичних й управлінських практиках, що визначалися впливом на суспільно-політичні процеси потужних фінансово-промислових груп, що сформувалися наприкінці 1990-х рр. Усталення олігархату як форми поєднання корумпованої політичної влади, тіньової економіки та кримінального світу, як домінування номенклатурно-корпоративних кланів уможливило утилітарне використання олігархами демократичних норм і процедур, утворило своєрідний симбіоз олігархії та авторитаризму. Опосередкований, але досить значний негативний вплив мав цей симбіоз на діяльність політичної опозиції й загалом на стан національно-демократичного руху. Певну маргіналізацію цього руху вдалося подолати лише внаслідок народного спротиву - Помаранчевої революції, яка визначила нові орієнтири суспільного розвитку, актуалізувала процеси формування української політичної нації на основі демократичних політичних цінностей.

Характерними й системотворчими ознаками національно-державного самовизначення як процесу та результату реакції на внутрішньо- і зовнішньополітичні виклики та загрози є його суб'єктність і конструювання образу-проекту майбутнього. Їх наявність уможливлює, з одного боку, національну консолідацію та розбудову демократичного політичного режиму, з другого - позиціонування країни на міжнародно-політичній арені за умов сучасного цивілізаційного розвитку. Обмеження ж процесу національно-державного самовизначення лише реагуванням на внутрішньо- та зовнішньополітичні виклики спричиняє автаркію політичних еліт і може мати наслідком встановлення недемократичних політичних режимів.

Доведено, що головною причиною, яка зумовила революційні події 2004-2005 рр. і 2013-2014 рр, є наявність олігархічної системи, яка ґрунтується на рентній економіці, забезпечується впливом підконтрольних їй ЗМІ, політичними партіями, парламентським та урядовим лобізмом. Домінантним чинником політичної боротьби стає конкуренція олігархічних груп за контроль над рентними галузями економіки.

Рентний характер економіки зумовлює зубожіння українського суспільства й поширення протестних настроїв, а боротьба олігархічних груп накладається на істотні суспільно-політичні суперечності, посилює революційні тенденції. Оскільки ж олігархічна державно-політична система посутньо є корупційною за своїм характером, принципові її зміни можливі тільки шляхом антикорупційної боротьби.

У всі роки незалежності процес становлення та розвитку України супроводжувався протистоянням політичних сил, що відстоювали різноспрямовані вектори цивілізаційного розвитку. Одні були зорієнтовані на реінтеграцію України з РФ, вступ у Митний, а згодом - у Євразійський союз, другі - виступали за інтеграцію України з Європейським Союзом та НАТО. Результати соціологічних досліджень і революційні події 2013-2014 рр. свідчать про переважне прагнення громадян до європейського шляху розвитку: протягом останніх п'яти років кількість прихильників вступу України до Митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану зменшилася втричі, а вступу до Європейського Союзу - збільшилася на третину й становила більшість опитаних. За той самий час кількість прибічників військового союзу з Росією зменшилася у чотири рази, натомість - кількість прихильників вступу України в НАТО зросла втричі й становила більшість громадян.

Доведено, що анексія Криму й окупація РФ окремих районів Донецької та Луганської областей - це реакція на вихід України із зони російського геополітичного впливу, на євроатлантичний вектор національно-державного самовизначення українського народу. За рішенням Ради національної безпеки і оборони, 19 березня 2016 р., Україна розпочала процедуру виходу з СНД. Показано, що напрям цивілізаційного розвитку України підтверджується синхронною ратифікацією 16 вересня 2014 р. Угоди про асоціацію України з ЄС Європейським парламентом та Верховною Радою України, імплементацією європейських норм права у вітчизняне законодавче поле; інтенсифікацією співробітництва Української держави з НАТО у галузі безпеки.

Попри воєнну агресію РФ, Україна продовжує курс на асоціацію з ЄС, який є стратегічним орієнтиром суспільно-політичного розвитку, спрямованим на впровадження європейських політико-правових і соціально-економічних стандартів.

Список використаних джерел

1. Рафальський І. О. Феномен українського національного самовизначення: Монографія / І. О. Рафальський. - К. : ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2014. - 237 с.

2. Рафальський І. Основні віхи національно-державного самовизначення України в добу незалежності / І. Рафальський // Гілея: Наук. вісник: зб. наук. праць / гол. ред. В. М. Вашкевич. - 2016. - Вип. 105. - С. 363-369.

3. Рафальський І. О. Орієнтири самовизначення в умовах державної незалежності України / І. О. Рафальський // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. - 2012. - Вип. 1 (57). - С. 330-344.

4. Рафальський И. А. Феномен национального самоопределения и ХХІ век / И. А. Рафальський // Российский исторический журнал «Родина». - М. : 2013. - № 12. - С. 19-20.

5. Сміт Е. Культурні основи націй: Ієрархія, заповіт, республіка / Ентоні Сміт; [пер. з англ. П. Таращук]. - К. : Темпора, 2009. - 312 с.

6. Сміт Е. Нації та націоналізм у глобальну епоху / Ентоні Сміт; [пер. з англ. М. Климчука і Т. Цимбалаї. - К. : Ніка-Центр, 2006. - 320 с.

7. Сміт Е. Національна ідентичність / Ентоні Сміт; [пер. з анг. ]. - К. : Основи, 1994. - 150 с.

8. Сміт Е. Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія / Ентоні Сміт; [пер. з анг. ]. - К. : «К. І. С. «, 2004. - 170 с.

9. Hobsbawm E. The Invention of Tradition / Е. Hobsbawm, Т. Ranger (ed.). - Cambridge; New York, Port Chester; Melbourne; Sydney: Cambridge University Press, 1983. - 428 p.

10. Андерсон Б. Уявлені спільноти / Б. Андерсон; [пер. з англ. В. Морозов]. - К. : Критика, 2001. - 270 с.

11. Дальберг-Актон Дж. Очерки становления свободы [Електронний ресурс] / Дж. Дальберг-Актон; [пер. с англ. ]. - London: Overseas Publications International Ltd, 1992. - Режим доступу: http: //yuri-kolker. narod. ru/articles/Acton_3. htm

12. Тьоніс Ф. Спільнота і суспільство / Ф. Тьоніс. - К. : Дух і літера, 2005. - 259 с.

13. Тейлор Ч. Джерела себе. Творення новочасової ідентичності / Ч. Тейлор; [пер. з англ. А. Васильченка]. - К. : Дух і літера, 2005. - 696 с.

14. Майборода А. Н. Теория этнополитики в западном обществоведение / А. Н. Майборода. - К. : Генеза, 1993. - 215 с.

15. Картунов О. Вступ до етнополітології: Наук. -навч. посіб. / О. Картунов. - К. : ІЕУГП, 1999. - 300 с.

16. Касьянов Г. В. Теорії нації та націоналізму / Г. В. Касьянов. - К. : Либідь, 1999. - 352 с.

17. Хрох М. Исторические предпосылки «национализма» в центральных и восточноевропейских странах / М. Хрох // Национализм в поздне- и посткоммунистической Европе: в 3-х т. Т. 1. Неудавшийся национализм многонациональных и частичных национальных государств. - М. : РОССПЭН, 2010. - С. 107-122.

18. Gellner E. Encounters with Nationalism / Е. Gellner. - Oxford, England; Cambridge, USA: Blackwell, 1994. - 416 p.

19. Kohn H. The Idea of Nationalism: A study in Its Origins and Dackgrounde / H. Kohn (2nd ed.) - New York: Collier Books, 1967. - 735 p.

20. Еrmacora F. The Protection of Minorities Before the United Nations / F. Еrmacora // C. A. D. A. - 1983. - T. IV. - №. 182. - P. 294-295.

21. Heckmann F. Towards the Development of the Typology of Minorities / F. Heckmann // Minorities: Community and Identity. ed C. Fried. - Dahlem Conferenzen 1983. Berlin, New York, Tokyo: Springer-Verlag. - P. 11-20.

22. Kymlichka W. The Rise and Fall of Multiculturalism? New Debates on Inclusion and Accommodation in Diverse Societies / W. Kymlichka. - Taylor and Francis Books Ltd, 2010. - 320 p.

23. Kymlichka W. Multicultural Citizenship: A Liberal Theory of Minority Rights / W. Kymlichka. - Oxford: Oxford University Press, 2006. - 280 p.

24. Perekh B. Rethinking Multiculturalism: Cultural Diversity and Political Theory. 2nd Edition / B. Perekh. - Cambridge, Massachusetts: Harvard University Press, 2000. - 452 p.

25. Бушанський В. В. Естетика політичної влади: Монографія / В. В. Бушанський. - К. : Парапан, 2009. - 360 с.

26. Левенець Ю. А. Політика в Україні: символізація змісту / Ю. А. Левенець // Сучасна українська політика. Політки і політологи про неї. - Вип. 10. - К., 2007. - С. 5-10.

27. Шайгородський Ю. Ж. Політика: взаємодія реальності і міфу: Монографія / Ю. Ж. Шайгородський; Ін-т політ. і етнонац. дослідж. ім. І. Ф. Кураса НАН України. - К. : Знання України, 2009. - 400 c.

28. Шевченко О. О. Симулятивні ціннісні утворення в пострадянських державах як показник глобальної ціннісної кризи / О. О. Шевченко // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. - 2010. - Вип. 5 (49). - С. 73-82.

29. Фуко М. Археология знания / М. Фуко; [пер. с фр. М. Б. Раковой, А. Ю. Серебрянниковой; вступ. ст. А. С. Коесникова]. - Изд. 2-е, испр. - СПб. : ИЦ «Гуманитарная академия», 2012. - 416 с.

30. Дейк ван Т. Дискурс и власть. Репрезентация доминирования в языке и коммуникации / Т. ван Дейк. [пер. с англ. Е. А. Кожемякина, Е. В. Переверзева, А. М. Маматова]. - М. : Книжный дом «Либриком», 2013. - 344 с.

31. Филлипс Л. Дж., Дискурс-анализ. Теория и метод / Л. Дж. Филлипс, М. В. Йоргенсен и др. ; [пер. с англ]. - Х. : Изд-во «Гуманитарный Центр», 2004. - 354 с.

32. Гриньов В. Нова Україна: якою я її бачу / В. Гриньов. - К. : Абрис, 1995.

33. Кулик В. Український націоналізм у незалежній Україні / В. Кулик. - К. : Центр досліджень національної безпеки при НаУКМА, 1999. - 64 с.

34. Himka J. -P. The Basic Historical Identity Formations in Ukraine: A Typology / J. -P. Himka // Harvard Ukrainian Studies. - 2006. - No. 1-4. - P. 483-500.

35. Shulman S. National Identity and Public Support for Political and Economic Reform in Ukraine / S. Shulman // Slavic Review. - 2005. - No. 1. - P. 59-87.

36. Політичні ідентичності в сучасній Україні / За ред. М. С. Кармазіної. - К. : ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2015. - 288 с.

37. Красівський О. Я. Галичина у першій чверті ХХ ст. : Проблеми польсько-українських стосунків / О. Я. Красівський; Укр. акад. держ. упр. при Президентові України, Львівск. філ-л. - Л., 2000. - 415 c.

38. Кресіна І. О. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси: (Етнополітологічний аналіз) : Монографія / І. О. Кресіна. - К. : Вища школа, 1998. - 392 с.

39. Нагорна Л. П. Соціокультурна ідентичність: пастки ціннісних розмежувань / Л. П. Нагорна. - К. : ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2011. - 272 с.

40. Панчук М. І. Політологічні розвідки / М. І. Панчук. - К. : Парлам. вид-во, 2012. - 424 с.

41. Етнополітичні процеси в Україні: регіональні особливості: Монографія. - К. : ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2011. - 396 с.

42. Рябчук М. Дихотомія української національної ідентичності: історичні причини та політичні наслідки / М. Рябчук: автореф. … дис. канд. політ. наук за спеціальністю 23. 00. 05 - етнополітологія та етнодержавознавство; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. - К., 2015. - 18 с.

43. Deutsch К. The Impact of Communications Upon International Relations Theory / К. Deutsch. - N. Y., 1978. - 334 р.

44. Deutsch К. The Analysis of International Relations / К. Deutsch. - Englewood Cliffs, N. Y. : Prentice-Hall, 1968. - 124 р.

45. Tudjman F. Nationalism in Contemporary Europe. / F. Tudjman. - N. Y. : Distributed by Columbia University Press, 1981. - P. 290-293.

46. Castells M. The power of identity: The information age: Economy, society, and culture (Vol. 2.) / M. Castells. - Malden, Oxford, Carlton: Wiley-Blackwell, 2004. - 584 p.

47. Хюбнер К. Нация: от забвения к возрождению / К. Хюбнер; [пер. с нем. ]. - М. : Канон+, 2001. - 400 с.

48. Ортега-і-Гасет, Х. Вибрані твори / Х. Ортега-і-Гасет. - К. : Основи, 1994. - 424 с.

49. Котигоренко В. О. Етнічні протиріччя і конфлікти в сучасній Україні: Політологічний концепт / В. О. Котигоренко // НАН України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень. - К. : Світогляд, 2004. - 722 с.

50. Лойко Л. Громадські організації етнічних меншин України: історичний досвід створення та діяльності / Л. Лойко // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. - 2007. - Вип. 33. - С. 256-273.

51. Калакура Я. С. Українська культура: цивілізаційний вимір / Я. С. Калакура, О. О. Рафальський, М. Ф. Юрій. - К. : ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2015. - 496 с.

52. Горєлов М. Є. Цивілізаційна історія України: Монографія / М. Є. Горєлов, О. П. Моця, О. О. Рафальський; Ін-т політ. і етнонац. дослідж. НАН України; Ін-т археол. - К. : ТОВ УВПК «ЕксОб», 2005. - 632 c.

53. Шуба О. Релігія в етнонаціональному розвитку України (політологічний аналіз) / О. Шуба. - К. : Вид-во «Криниця», 1999. - 324 с.

54. Єленський В. Велике повернення: релігія у глобальній політиці та міжнародних відносинах кінця ХХ - початку ХІХ століття / В. Єленський. - Л. : Вид-во УКУ, 2013. - 504 с.

55. Войналович В. А. Релігійний чинник етнополітичних процесів на Донбасі: історія і сучасність. / В. А. Войналович, Н. І. Кочан. - К. : ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України. - 303 с.

56. Михальченко М. Україна розділена в собі: від Леонідії до Вікторії: в 2-х т. Т. 1. / М. Михальченко, В. Андрущенко. - К. : ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2009. - 490 с.

57. Михальченко М. Україна розділена в собі: від Леонідії до Вікторії: в 2-х т. Т. 2. / М. Михальченко, В. Андрущенко. - К. : ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2009. - 458 с.

58. Головаха Є. Основні етапи і тенденції трансформації українського суспільства: від перебудови до «помаранчевої революції» / Є. Головаха, Н. Паніна // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2006. - № 3. - С. 32-51.

59. Бойко О. Д. Суспільно-політичні трансформації в Україні (квітень 1985 - серпень 1991 рр.) : історико-політологічний аналіз: дис.... д-ра політ. наук за спеціальністю: 23. 00. 02 - політичні інститути та процеси / О. Д. Бойко; Ін-т політ. і етнонац. дослідж. НАН України. - К., 2003. - 472 с.

60. Бойко О. Д. Україна в 1985-1991 рр. : основні тенденції суспільно-політичного розвитку / О. Д. Бойко. - К. : ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса, 2002. - 306 с.

61. Бабкіна О. В. Демократичні детермінанти трансформації політичного життя України у світлі уроків угорської революції 1956 р. та української революції 2004 р. / О. В. Бабкіна // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. - 2009. - Вип. 17. - С. 201-209.

62. Аслунд А. Розбудова капіталізму. Економічні перетворення у країнах колишнього радянського блоку / А. Аслунд; [пер. з англ. ]. - К. : Дух і літера, 2003. - 636 с.

63. Етнос. Нація. Держава: Україна у контексті світового етнодержавницького досвіду / Ю. І. Римаренко, М. М. Вівчарик, О. В. Картунов, І. О. Кресіна, С. Ю. Римаренко, С. О. Телешун, Л. Є. Шкляр; НАН України; Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. - К., 2000. - 516 c.

64. Етнополітичні процеси в Україні: регіональні особливості: Монографія. - К. : ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2011. - 396 с.

65. Суспільно-політичні трансформації в Україні: від задумів до реалій / В. Ф. Солдатенко (кер.) та ін. ; НАН України; Інт. політ. і етнонац. досліджень. - К. : Парлам. вид-во, 2009. - 536 с.

66. Горбань Т. Еволюція ідеї національного самовизначення в українській суспільно-політичній думці кінця ХІХ-першої чверті ХХ століть / Т. Горбань. - К. : ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2010. - 381 с.

67. Обушний М. І. Етнонаціональна ідентичність - феномен самовизначення українців / М. І. Обушний. - К. : Ред. -вид. центр «Київ. ун-т», 1999. - 40 c.

...

Подобные документы

  • Структуризація українського політичного руху. Утворення Української національно-демократичної партії (УНДП) та основні етапи її розвитку. Особливості програмних засад партії. Кристалізація ідеї політичної самостійності України в програмових документах.

    реферат [21,5 K], добавлен 30.04.2013

  • Сутність і різновиди партійних систем. Поняття "політичного маркетингу", його предмет, функції та види. "Політичний ринок" і "політичний товар". Особливості політичного ринку в сучасній Україні. Імідж політичного лідера. Політична символіка, як бренд.

    курсовая работа [70,2 K], добавлен 07.03.2010

  • Оцінка суспільно-політичного та соціально-економічного становища України за останні шість років. Характеристика Євромайдану, який перейшов у Революцію гідності, а також окупації й анексії Росією Кримського півострова, російській агресії на сході країни.

    статья [56,3 K], добавлен 18.08.2017

  • Концептуальні підходи дослідження, аспекти формування і становлення іміджу політичних лідерів в Україні, сутність іміджелогії як соціально-політичного явища. Технології створення іміджу політичного лідера, роль особистості, ділових і моральних якостей.

    реферат [30,6 K], добавлен 09.09.2010

  • Осмислення поняття соціально-політичного конфлікту. Визначення терміну соціального та політичного конфлікту. Типологія конфлікту. Історія розвитку соціально-політичного конфлікту. Поняття "конфлікт" в історії людства. Теорія соціального конфлікту.

    курсовая работа [42,3 K], добавлен 04.12.2007

  • Політичне лідерство як процес постійного приорітетного, легітимного впливу на об’єкт політики. Його сутність, особливості і типологія. Теоретичні основи політичного іміджу: ключові засоби його формування, стосунки з публікою. Презентаційна політика.

    курсовая работа [49,1 K], добавлен 26.12.2013

  • Поняття "політичний простір" і його застосування в сучасній політичній науці. Тенденції та зв’язки, які безпосередньо впливають на процес інтеграції політичної системи України у політичний простір ЄС. Міжпартійне співробітництво у процесі євроінтеграції.

    статья [27,5 K], добавлен 11.09.2017

  • Основні складові політичного маркетингу і менеджменту. Етапи політичного розвитку: стабільність і конфлікти. Політична реклама в системі державно-управлінської комунікації, її аналіз. Іміджеві та рекламні стратегії виборчих кампаній політичних партій.

    дипломная работа [126,0 K], добавлен 20.01.2011

  • Поняття та становлення політичного ісламу в Туреччині. Поява ісламських політичних партій та прихід до влади партії Рефах. Перемога на парламентських виборах партії справедливості та розвитку. Радикальні групування політичного ісламу в Туреччині.

    курсовая работа [64,2 K], добавлен 28.04.2012

  • Сутність, структура та функції політичного рішення. "Акт проголошення незалежності України" як приклад офіційного політичного рішення. Мотивація та типи політичної поведінки особистості. Аналіз глобальних проблем сучасності, роль політики у їх вирішенні.

    контрольная работа [51,6 K], добавлен 07.10.2010

  • Форма державного та територіального устрою РФ. Національно-державні, територіально-державні та національно-територіальні утворення. Активізація центробіжних тенденцій внаслідок політичної кризи владних структур. Зростання самостійності суб'єктів РФ.

    реферат [24,0 K], добавлен 19.11.2009

  • Ієрархія національних інтересів України та їх формування. Практична реалізація концепції національних інтересів в Україні. Приєднання України до світового процесу економічного розвитку. Захист національних інтересів від зовнішніх і внутрішніх загроз.

    реферат [23,7 K], добавлен 31.01.2010

  • Політичний центризм як категорія політичної науки. Критерії розмежування ліво- та правоцентризму. Центристські партії у політичній системі сучасної України. Центристські партії в партійно-політичному спектрі сучасної України, тенденції розвитку.

    курсовая работа [43,1 K], добавлен 17.10.2007

  • Оцінка політичних вчень Карла Маркса і Фрідріха Енгельса. Розгляд авторитарного режиму як державно-політичного устрою суспільства. Визначення поняття "демократія". Вивчення англо-американського, континентально-європейського і тоталітарного типів культур.

    контрольная работа [38,3 K], добавлен 06.02.2012

  • Вивчення сутності політичного поняття "лобізм", окреслення його видів та основних прийомів для втілення в життя законопроектів для лобіювання. Особливості лобізму в Україні та можливості лобіювати Верховну Раду України. Лобіювання законодавчого процесу.

    реферат [27,2 K], добавлен 27.05.2010

  • Зміст поняття політичного лідерства, його місце та роль в політичному житті суспільства. Становлення і функціонування політичного лідерства в Україні, його характерні риси і якості, виявлення сучасних тенденцій формування та розвитку даної категорії.

    курсовая работа [54,4 K], добавлен 02.06.2010

  • Типологія політичного лідерства. Осмислення суті політичної еліти в теоріях філософів та істориків. Періоди формування і діяльності власної еліти в українському суспільстві. Типи політичних лідерів сучасної України, розташування сил і перспективи партій.

    реферат [24,1 K], добавлен 10.03.2010

  • Теоретичні підходи до розгляду іміджу як суспільно-політичного явища. Роль, місце зовнішньополітичного іміджу держави у структурі її міжнародного іміджу. Електронний PR в умовах глобалізації комунікацій. Використання Інтернет для формування іміджу.

    автореферат [69,2 K], добавлен 27.04.2009

  • Аналіз поняття демократії - форми державно-політичного устрою суспільства, яка ґрунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють державу. Форми і моделі демократії.

    реферат [31,5 K], добавлен 26.12.2010

  • Поняття та основні засади популізму як політичного явища. Історія та передумови виникнення популізму. Активізація та характерні риси популістської ідеології та політичної стратегії. Характеристика та особливості сучасного популістського руху на Україні.

    реферат [23,4 K], добавлен 14.12.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.