Національно-державне самовизначення України

У житті молодих держав зовнішньополітичний чинник є не менш важливим поряд із внутрішньою суспільною готовністю до продуктивних перетворень. Утім, логіка пострадянських трансформацій доводить вирішальну для таких суспільств роль політичної волі, що однаково значима як у внутрішньо-, так і зовнішньополітичних процесах. Тривала геополітична невизначеність України, балансування між Сходом і Заходом є, серед іншого, результатом невизначеності, несформованості, неготовності національної еліти працювати в реаліях нового інформаційного, глобалізованого світу. Зовнішньополітична суб'єктність для України 1996-2004 рр. визначалася постійними коливаннями самовизначення, внутрішніми політичними спекуляціями на цю тему, браком стратегічного бачення інтеграційного поступу країни, а також гострою необхідністю налагодженої системи надійних партнерських відносин з сусідами.

4. 3. Помаранчева революція і розвиток національно-демократичної ідентичності в Україні

Процеси національно-державного самовизначення, їх динаміка та ефективність значною мірою визначаються рівнем політичної культури, розширення можливостей громадсько-політичної участі, новими формами політичної активності, зокрема, й протестної, продуктивністю опозиційної діяльності й загалом - станом розвитку громадянського суспільства. У цьому сенсі, політичні події 2004-2005 рр., які дістали назву «Помаранчевої революції» стали ключовими для подальшого суспільно-політичного розвитку України.

Феномен Помаранчевої революції, ще у процесі її розгортання та одразу ж по завершенні, постав предметом детального аналізу фахівців провідних науково-дослідних інституцій та ВНЗ України, серед яких реалізовано багатогранні проекти «Громадянське суспільство в сучасній Україні: специфіка становлення, тенденції розвитку» (2006 р.), а також «У кольорах «помаранчевої революції»« (2007 р.) Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України [365; 451], «Помаранчева революція і нова влада» (2005 р.) Національного інституту стратегічних досліджень [453], «Сподівання на іншу Україну. Президентські вибори-2004 та навколо них: думки, настрої, оцінки людей» (2005 р.) Інституту соціології НАН України [454], «Держава і громадянське суспільство в Україні: проблеми взаємодії» (2005 р.) Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України [455], «Перед визнанням: Україна і Європа після Помаранчевої революції» (2005 р.) Національного університету «Києво-Могилянська академія» та Норвезького інституту міжнародних справ [456], «Демократичний транзит в Україні: підсумки електорального циклу 2004 - 2007 рр. « (2008 р.) Національного університету «Острозька академія» [457]. Події 2004 р. в Україні стали також предметом осмислення недержавних аналітичних центрів, де реалізовані проекти: «Активізація структур громадянського суспільства для вибору на користь демократії: Україна - 2004» (2004 р.) Українського центру економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова [458], «Події Помаранчевої революції в оцінках експертів» (2009 р.) Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва [459], «Засоби масової інформації та брудні виборчі технології: президентські вибори 2004 р. в Україні» (2005 р.) Інституту прикладних гуманітарних досліджень [460], «Президентські вибори та Помаранчева революція: вплив на трансформаційні процеси в Україні» (2005 р.) Фонду ім. Фрідріха Еберта [461] та ін.

Не претендуючи на вичерпність огляду історіографії цього значимого сюжету в історії самовизначення України, відмітимо лише, що проблема знайшла відображення у практично всіх відомих політологічних, культурологічних, філософських, правових, історичних дослідженнях, де по-різному трактувалася, знаходила протилежні оцінки, але вже встигла зазнати декілька етапів переосмислення: 1) як частина переможної ідеології нової правлячої еліти; 2) у контексті перших суспільних розчарувань наслідками Помаранчевої революції; 3) у ході посилення ідей реваншизму, реакційного режиму В. Януковича і загроз авторитаризму; 4) у світлі «постпомаранчевих римейків» (термін за [406, с. 305]) і, зрештою, нових викликів Майдану 2013-2014 рр. Помаранчева революція змінювала українське суспільство, його цінності, ідентичність, орієнтири, хоча й, природно, ставлення до президентської кампанії 2004 р. також змінювалося.

На останнє, зокрема, звертають нашу увагу І. Гирич та Ю. Шаповал: у липні 2005 р., коли імпульс перемоги Помаранчевої революції в суспільній свідомості був відчутний, серед найвагоміших здобутків українського народу, які заслуговують на те, щоб бути предметом національної гордості, громадяни відзначали і Помаранчеву революцію (32%). Однак дослідження, проведене лише через рік (серпень 2006 р.), яке в основному підтвердило послідовність сприйняття українцями подій власного минулого, продемонструвало єдиний суттєвий виняток ? різке скорочення до 15% кількості тих, хто перемогу Помаранчевої революції вважав подією історичною [462, с. 27].

Наші сучасні знання і уявлення про події того часу є вже не тільки зібраними фактами та пережитими враженнями, але й деякими образами і міфами про Помаранчеву революцію, що склалися post-factum, під впливом офіційних та популярних інтерпретацій. Сьогодні фактично триває широка дискусія про причини, передумови, сутність, зовнішній вплив, соціальну базу, етапи здійснення, наслідки, альтернативні сценарії та можливості повторення Помаранчевої революції. Реалії військового протистояння з Росією, офіційне представництво якої у 2004 р. виступило як мінімум із жорсткою критикою тогочасних подій в Україні, дозволяють під новим кутом зору осмислити досі актуальну наукову проблему.

Неоднозначними є й категорії, які використовують науковці та експерти на означення вказаного феномену в політичній історії України: «Помаранчева революція» (О. Бабкіна, С. Вайт, Б. Гаврилишин, Я. Грицак, О. Дем'янчук, С. Квіт, А. Колодій, С. Кульчицький, О. Новакова, Ю. Шаповал), «Українська революція 2004-2005 рр. « (І. Кресіна, О. Забужко, В. Якушик), «Помаранчевий протест» (О. Майборода), «Помаранчеві потрясіння» (М. Михальченко), «Майдан» (Р. Балабан, О. Рафальський, В. Карасьов, Г. Куц), «серія масштабних акцій протесту» (О. Романюк, Ф. Рудич), «карнавальне дійство» (В. Брюховецький), «вибух української демократії» (З. Бжезінський), «революційний державний переворот» (Д. Лейн), а також «зміна еліт», «електоральна зміна», «західний путч», «західний переворот» та багато інших. У нашому дослідженні ми не шукаємо однозначних відповідей на популярне у наукових джерелах запитання «Що це загалом було?» [див., напр. : 451; 452; 457], але спробуємо осмислити, чим була Помаранчева революція для національно-демократичного світогляду українців та державного самовизначення України.

Окреслену тезу знаходимо й у політологічному дослідженні І. Кресіної: ««Помаранчева революція» в Україні наприкінці 2004 р. довела, що громадяни усвідомили свої політичні інтереси і потреби, готові їх захищати і виборювати, що громадянське суспільство з пасивного перейшло в стан активного, що громадяни - головний суб'єкт історії і політичної творчості, головний актор політичного життя, носій національного (а не лише державного) суверенітету» [455, с. 3].

Серед іншого, важливо хоча б коротко відтворити хронологію тогочасних подій, і особливо тих, що були передвісниками широкомасштабного народного протесту. Більшість із таких ми вже згадували у попередньо викладеному матеріалі, тут лише спробуємо виразніше акцентувати ті історичні сюжети, що окреслювали прояви національно-демократичної ідентичності громадян та активних політичних акторів.

Соціологічні моніторингові опитування, проведені з 1994 до 2004 рр., та висновок багатьох дослідників підтверджують суттєве наростання протестного потенціалу суспільства, який складався з багатьох факторів економічного, соціального та політичного невдоволення населення існуючим станом речей у країні. Так, відповідаючи на питання моніторингу «Що, на Вашу думку, краще - терпіти всілякі матеріальні труднощі заради збереження в країні порядку, миру та спокою, чи у разі значного погіршення умов життя виходити на майдан з протестом?», частка респондентів, які обрали шлях активного протесту, майже подвоїлася за десятиліття з 1994 р. (22, 7%) і становила у революційному 2004 р. 42, 1%. Зростаюча динаміка протестних настроїв була особливо помітною з кінця 1990-х рр. [412, c. 509-512]. Восени 2000 - навесні 2001 рр. у відповідь на «касетний скандал» в Україні відбуваються перші масові акції протесту, демонстрації «Україна без Кучми», що супроводжуються значними порушеннями прав людини з боку влади, побиттям, арештами демонстрантів. Антипрезидентські акції опозиційних сил продовжились і після виборів 2002 р. в Україні. 16-24 вересня 2002 р. масові антивладні акції «Повстань, Україно!» очолювали тогочасні лідери опозиції В. Ющенко та Ю. Тимошенко.

Для подолання протестних тенденцій у ході національно-демократичного розвитку у владних колах формується специфічна імітаційна активність, покликана камуфлювати групові інтереси, створити вдавані цінності, віртуальні сюжети, що активно запозичуються з ініціатив громадянського суспільства, історичних прагнень народу, універсальних загальнолюдських орієнтирів цивілізаційного розвитку та сучасних викликів глобальної доби. Такі ідеї, концепти, бренди активно запроваджувалися в українську реальність та за допомогою інформаційних технологій нав'язувалися масовій свідомості, нерідко провокуючи до протилежних реакцій. В останні роки президентства Л. Кучма назустріч громадянському суспільству приймає ряд стратегічних документів, які хоча й містять до певної міри продуктивні ідеї, втім не знаходять належної громадської підтримки, а сприймаються здебільшого як декларативні, що на загальному тлі різкого падіння рейтингу діючої влади проходять повз увагу населення. Серед них спробуємо виокремити домінуючі програми, доктрини, концепції

1) орієнтовані на внутрішні реформи:

? «Державна програма розвитку соціальної сфери села на період до 2005 року» (Указ Президента України від 15. 07. 2002) [463];

? «Програма захисту прав споживачів на 2003-2005 роки» (Указ Президента України від 11. 12. 2002) [464];

? «Концепція допризовної підготовки і військово-патріотичного виховання молоді» (Указ Президента України від 25. 10. 2002) [465];

? «Концепція державної промислової політики» (Указ Президента України від 12. 02. 2003) [466];

? «Державна програма перетворення військ Цивільної оборони України, органів і підрозділів державної пожежної охорони в Оперативно-рятувальну службу цивільного захисту на період до 2005 року» (Указ Президента України від 19. 12. 2003) [467];

? «Національна доктрина розвитку фізичної культури і спорту» (Указ Президента України від 28. 09. 2004) [468];

? «Концепція забезпечення захисту законних прав та інтересів осіб, які потерпіли від злочинів» (Указ Президента України від 28. 12. 2004) [469];

? «Концепція гуманітарного і соціального розвитку у Збройних силах України» (Указ Президента України від 12. 01. 2004) [470];

2) орієнтовані на зовнішньополітичні стратегії співробітництва:

? «Програма заходів щодо завершення вступу України до Світової організації торгівлі» (Указ Президента України від 05. 02. 2002) [471];

? «Концепція військово-технічного співробітництва України з іноземними державами на період до 2010 року» (Указ Президента України від 27. 08. 2003) [472];

? «Державні програми з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 роки» (Указ Президента України від 13. 12. 2003) [473];

? «Воєнна доктрина України» (Указ Президента України від 15. 06. 2004) [437];

? «Концепція адаптації інституту державної служби в Україні до стандартів Європейського Союзу» (Указ Президента України від 05. 03. 2004) [474].

Перелік указів Президента напередодні виборів 2004 р. вміщуємо тут заради обґрунтування зростаючих у суспільстві демократичних прагнень, на які, природно, мав би відреагувати чинний Глава держави. Такі рішення, ухвалені у світлі фактичної поразки пропрезидентських сил на парламентських виборах 2002 р., визначали підготовку Л. Кучми до майбутніх змагань за президентський пост, його спроби реабілітуватися в очах активної та демократично налаштованої громадськості. Втім, чимдалі декларовані орієнтири різко контрастували з реальними проявами політичної культури і культури політичної діяльності правлячої еліти. Практики підкупу, використання службового становища для реалізації власних інтересів і навіть випадки неосвіченості найвищих посадових осіб держави (в анкеті кандидата на посаду Президента України під час виборів 2004 р. В. Янукович зробив 12 помилок у 90 словах [406, с. 456]) породжували критичні суспільні оцінки. Державна влада обмежилася грубою імітацією суспільно-політичних змін, тоді як суспільство очікувало перетворень передусім у просторі пріоритетів, цінностей, принципів політичної діяльності, у сфері норм, інституцій, технологій, чітких правил роботи влади. Тож, незважаючи на перелічений серйозний нормативно-правовий доробок з боку діючої влади, протестні настрої у суспільстві все ж наростали саме на тлі реальних практик головних політичних акторів.

Легальні методи політичної боротьби поступово вичерпували себе і практично не сприймалися суспільством. У грудні 1999 р. Верховна Рада України дала згоду на призначення Прем'єр-міністром України В. Ющенка. Вже у січні 2001 р. відбувається зміна керівництва ВРУ, названа в деяких наукових джерелах [370] «оксамитовою» революцією, коли парламентарям вдалося сформувати більшість, до якої увійшли 237 депутатів 11 фракцій, що задекларували підтримку курсу реформ і готовність відповідати за його здійснення. Однак уже у квітні 2001 р. В. Ющенка звільнено з посади Прем'єр-міністра України, а процеси реформування у ВРУ фактично згорнуті. Навіть з перемогою на виборах 2002 р. блоку В. Ющенка парламентська більшість, сформована саме з пропрезидентських фракцій і груп, обрала Прем'єр-міністром України В. Януковича. Цей історичний зріз добре демонструє причини поширення недовіри, негативного ставлення у суспільстві до встановлених правил політичної діяльності.

Посилення позицій національно-демократичних сил в Україні супроводжувалося розширенням технологічних можливостей виборчих кампаній, активним запозиченням західного досвіду ведення боротьби за владу. Такими, зокрема, можемо вважати відкриті умови формування виборчих блоків - угод двох або більше партій для спільного висунення кандидата або списку кандидатів на виборах до представницьких органів, що серйозно розширило можливості для консолідації зусиль у боротьбі з олігархічними проявами в політиці.

Уперше такі блоки створювалися для участі в парламентській кампанії 1998 р., але повною мірою національно-демократичні сили скористалися такою можливістю у 2002 р., на виборах до Верховної Ради України ІV скликання. Так, історичні сюжети зміни програми розвитку Народного Руху України 2001-2004 рр. засвідчують, що повторні спроби об'єднання зусиль представниками національно-демократичного політичного спектра внесли значимі сенси у революційні події в Україні. ХІІ з'їзд Народного Руху України (8 грудня 2001 р.) прийняв Ухвали «Про утворення виборчого блоку В. Ющенка «Наша Україна»«, «Про затвердження виборчого списку Народного Руху України у складі виборчого списку блоку Віктора Ющенка «Наша Україна»«, «Про рекомендації Народного Руху України щодо кандидатів у народні депутати України від виборчого блоку Віктора Ющенка «Наша Україна» в одномандатних виборчих округах». XIV з'їзд Народного Руху України (20 березня 2004 р.) ухвалив рішення з утворення виборчого блоку для участі у виборах Президента країни [246].

Загалом виборчий блок політичних партій «Блок Віктора Ющенка «Наша Україна»« під гаслами консолідації зумів заручитися потужною підтримкою серед електорату. Лідери кожної з партій у межах блоку (В. Ющенко, Г. Удовенко, В. Пинзеник, О. Стоян, Ю. Костенко, М. Поровський, Я. Стецько, В. Мусіяка, В. Стретович, Ю. Павленко, В. Щербань) попри деякі розбіжності в поглядах, а іноді й конфлікти, зуміли узгодити позиції, об'єднати свої ресурси на користь спільних цілей та ідеології. Однак, як уже йшлося раніше і як зазначають фахівці, незважаючи на електоральну підтримку (перше місце серед 33 учасників виборчих перегонів), міцні позиції, найвищий показник результативності серед фракцій ВРУ (ініційовано понад 2 тис. законопроектів), фракція «Наша Україна» через зовнішні впливи, передусім намір Президента Л. Кучми створити пропрезидентську парламентську більшість, була усунута від керівництва парламентом, а згодом зазнала серйозного розколювання на 8 депутатських фракцій та груп [371, с. 132-134]. Однак приклад успішної консолідації національно-демократичних сил у виборчому форматі та їх подальше розколювання під впливом владного тиску також становило підґрунтя для певності в своїх намірах реформ і подальшого наростання протестних настроїв у суспільстві.

До важливих інструментів контролю за виборчим процесом поступово в українському суспільстві додається експрес-опитування виборців ? після їх голосування на виході з виборчих дільниць для отримання прогнозних об'єктивних характеристик результатів виборів (екзит-пол). Такий громадський контроль за перебігом виборів в Україні вперше застосований 1998 р. Тодішня апробація найоперативнішого прогнозування результатів виборів після закриття виборчих дільниць ще не викликала масового інтересу та й загалом була маловідома. Втім, уже до 2004 р. одержання соціально-демографічного, географічного та інших профілів результату виборчої кампанії на виході з дільниць стало нормальною практикою демократичного процесу, на яку орієнтувалися не тільки вузьке коло спеціалістів, але й ЗМІ та чимало громадян загалом. Водночас, в Україні зростає й кількість тих, хто був готовий маніпулювати соціологічними даними під час виборів.

Спогади організаторів екзит-полу 2004 р. з Фонду «Демократичні ініціативи» (організації, що першою в Україні взялася за проведення таких опитувань і здобула авторитет у цій галузі) добре характеризують ситуацію в ході виборчої кампанії і сьогодні можуть становити цікавий матеріал для дослідження. Цей період в історії проведення опитувань самі їх організатори називають «випробуванням демократії і соціології», коли, поміж іншого, владою вперше здійснено спробу перетворити екзит-пол на фарс, скомпрометувати саму ідею опитування як методу контролю за чесністю виборів [475].

Хронологічно серія великомасштабних протестних акцій, що дістали назву «Помаранчева революція», відбулася в Україні в період 22 листопада -26 грудня 2004 р., але для національно-державного самовизначення вагомою була також низка подій, які відбувалися до її розгортання. Спробуємо комплексно окреслити їх нижче, використовуючи відомості ЦВК [391], Національного екзит-полу [475], а також Архіви форумів Майдану [476], тематичного сайту Pomaranch. org. ua [477]. Для наочності пропонуємо календар подій президентської кампанії 2004 р. (див. табл. 4. 7.)

Таблиця 4. 7.

Календар подій президентської кампанії 2004 р. в Україні

З наведеного видно, що пік протистояння влади та опозиції, виявлення фальсифікації президентських виборів у політико-правовому полі наприкінці листопада - протягом грудня 2004 р. визначили й відповідну активізацію громадянського суспільства на центральних площах столиці та інших міст України. Революція об'єднала різних за віком, місцем проживання, соціальним статусом, етнічною належністю, релігійними уподобаннями, ідеологічними поглядами людей. Окремі сюжети чітко вказують на питому роль деяких соціальних груп та організацій у ході її проведення. Для самоусвідомлення української нації ці групи та їхня діяльність і надалі стали важливими орієнтирами самовизначення. Детальніше розглянемо окремі з них.

Позапарламентська опозиція як дієвий суб'єкт Помаранчевої революції відіграла одну із вирішальних ролей у її організації, здійсненні та завершенні, особливо на тлі загальної кризи інституту парламентаризму в Україні. Такі самі спостереження знаходимо, зокрема, й у колективному дослідженні вітчизняних політологів «Держава і суспільство в Україні: історія і сучасність» (2013 р.), які вказують на слабкість парламентської форми опозиції владі в Україні. Тим більше, що у гострі моменти політичної боротьби перед населенням виступав інший політичний актор - позапарламентська опозиція, яка періодично забезпечувала ряд здобутків. Опозиційним протестом у грудні 2004 р. суспільству вдалося домогтися прозорості підрахунку голосів на президентських виборах. Тоді опозиція отримала вагомий козир у вигляді народної легітимації, виникали нові громадські організації, які взяли на себе активний контроль за ходом виборчого процесу. Неурядова організація «Комітет виборців України» відіграла центральну роль у моніторингу всіх турів виборів, вона ж керувала паралельним підрахунком голосів, разом з деякими іншими організаціями сприяла викриттю фальсифікацій. Організація мобілізувала тисячі іноземних і десятки тисяч місцевих спостерігачів, проінструктувала та ознайомила з виборчим законодавством 40 000 громадян, які чергували потім на виборчих дільницях і стежили за ходом підрахунку голосів [478, с. 77]

Не менш вагому нішу у конструюванні «ідеалів Майдану» зайняв правозахисний рух в Україні. Напередодні Помаранчевої революції Секретаріат Ради українських правозахисних організацій звертає особливу увагу громадськості на проблеми обмеження свободи мирних зібрань. Гостро дискутувалися законопроекти № 5242 «Про порядок організації і проведення мирних заходів та акцій в Україні», внесений депутатами Г. Удовенком та ін., а також № 5242-2 «Про збори, мітинги, походи і демонстрації» від 23 березня 2004 р. ? з ініціативи Президента України Л. Кучми. Останній розцінювався як, практично, дослівна копія закону, що був прийнятий Російської Думою 4 червня 2004 р., підписаний В. Путіним і гостро засуджений провідними світовими організаціями з прав людини. Саме під пильним наглядом правозахисників та відповідним тиском громадськості такий законопроект був відхилений парламентом. Утім, вперше за майже 80-річну традицію Шевченківський районний суд міста Києва, а також Галицький районний суд Львова заборонив проведення демонстрацій на 1 травня 2004 р. Загалом, за даними Української Гельсінської спілки з прав людини, в Україні переважно восени 2002 і влітку 2004 р. було ухвалено більше десяти судових рішень, які забороняли проведення мітингів й інших акцій на території великих міст, за винятком кількох виділених для цього місць (зазвичай на околицях міста) [479].

Визначальним слід вважати і журналістський спротив під час Помаранчевої революції. З боку ЗМІ в період правління Л. Кучми досить часто можна було спостерігати експлуатування образів непокараності, вседозволеності влади. Інформаційна сфера була досить вразливою до зовнішній впливів. У 2001-2004 рр. особливо гостро постає проблема щоденного анонімного таємного розпорядження керівництву українських ЗМІ з чіткими вказівками, які політичні теми потрібно висвітлювати, як їх коментувати і в якому порядку подавати матеріали в новинах тощо. Так звані «темники» містили вимоги щодо вдалого позиціонування Президента України Л. Кучми, глави Адміністрації Президента В. Медведчука, політичної партії СДПУ (о). Вимагалися й упереджені, викривлені, негативні оцінки в ЗМІ щодо опозиційної діяльності в Україні. Відповідна практика гостро засуджена у грудні 2002 р. під час парламентських слухань щодо цензури, а вже у січні 2003 р. ? на слуханнях у ПАРЄ. Експерти відзначають вагомість для Помаранчевої революції розкриття «темників», що у 2004 р. публікувалися веб-сайтом «Українська правда» [480].

Участь журналістської спільноти в акціях протесту кінця 2004 р. була суттєвим викликом численним інформаційним блокадам, спрямованим на обмеження і заборону поширення інформації про опозиціонерів, альтернативні політичні позиції, світоглядні програми розвитку, національного поступу. Попри залучені потужні адміністративні ресурси під час президентських виборів 2004 р. в Україні владі не вдалося організувати абсолютне приховування важливої для суспільства інформації. Натомість широкої популярності набувають перші вітчизняні сатиричні проекти політичної анімації («Великі перегони», 1999 р., серіал «Операція Проффесор», 2004 р.). Показово, що рейтингові телеканали України демонструють ці, опозиційні за своєю сутністю, мультиплікаційні фільми громадсько-політичного спрямування. У грудні 2000 р. зусиллями працівників мас-медіа створено сайт «Майдан» [476], що розвивав навички комунікації, координації та самоорганізації.

Привертає увагу і суттєва активізація волонтерського руху в Україні, який уже в ті роки набуває особливого розвитку і відіграє значиму роль для формування за кордоном нових уявлень про українців та для самосвідомості власне українців. До прикладу, 2003 р. Міністерство юстиції зареєструвало 77, а територіальні відділення Міністерства юстиції - близько 800 благодійних організацій, що майже на третину більше, ніж у середньому реєструвалося благодійних організацій у попередні роки. Йдеться про благодійні організації з місцевим статусом, а також відділення, філії, представництва всеукраїнських та міжнародних благодійних організацій, останні при цьому переважали. За характером діяльності основні напрями благодійного руху в Україні визначалися як соціальні, гуманітарні, медичні та релігійні. Більшість із них була зосереджена у м. Києві (1, 3 тис. організацій), а також у Львівській (640 організацій), Дніпропетровській (485 організацій), Одеській (470 організацій), Харківській (понад 400 організацій), Донецькій (близько 400 організацій) областях та АР Крим (395 організацій) [384]. Тимчасом суспільство гостро потребувало визначеного нормативно-правового поля діяльності подібних непідприємницьких організацій, що наближав би відповідну сферу громадської активності до міжнародних стандартів. Так, благодійники та волонтери з усієї України становили вагому та свідому частину революційного процесу 2004 р.

Особливу у роль у подіях Помаранчевої революції відіграла молодь, зокрема, й найактивніші в цій групі ? представники студентства, що нерідко зазнавали переслідувань, арештів та заслуговують окремої уваги у нашому дослідженні. В умовах входження до демократичного простору в українському суспільстві відбувається переоцінка та переосмислення фундаментальних цінностей, а середовище молодих людей найчастіше є активним творцем та виразником таких ідеалів. Тут слід також вести мову про зростаючі можливості освітнього простору як соціокультурного і просвітницького феномену, що в незалежній Україні відіграв важливу роль для подолання факторів розколотості і конфліктності. Опозиційні настрої в Україні 2001 р. передусім брали початок саме зі студентського і викладацького середовищ. Приклад діяльності молодіжних товариств, практичної реалізації ідей проголошеної Резолюції Всеукраїнського студентського віча (16 жовтня 2004 р.) [481], розкрив потужний потенціал майбутнього громадянського суспільства в Україні, особливі перспективи співробітництва освітянських, наукових, університетських спільнот. Середовище самовизначення і самореалізації молодої людини, сфера народження найпрогресивніших ідей випереджала суспільство у його прагненнях демократії, європейськості, єдності. На аксіологічному рівні студенти різних регіонів України легко знаходили спільну мову, були готові до взаємовигідних обмінів, аргументованих дискусій, пошуку шляхів порозуміння.

Поява новітніх інструментів політичного протесту та альтернативних платформ становлення національно-демократичної ідентичності, безумовно, становила важливу частину протестного руху в Україні. Як слушно зауважують дослідники, виборча кампанія «Президент-2004» уже увійшла в історію як перемога нових технологій «інформаційної війни» над адміністративним ресурсом [482]. Самопізнанню й самоусвідомленню українського громадянства сприяли, передусім, новітні реалії інформаційного суспільства.

Як стверджують експерти, перші Інтернет-видання з'явились у Центрально-Східній Європі на початку 1996 р. і вже незабаром стали невід'ємною частиною медійної мережі України. Про це свідчать архіви повних електронних версій потужних національних друкованих органів, контент-проекти - електронні газети, енциклопедії тощо. Так, уже у 2000 р. переможцями всеукраїнського конкурсу Web-проект серед 184 претендентів стали сайт новин «Кореспондент» та інформаційний портал Liga, що спиралися на поважні кореспондентські та перекладацькі сили. За маркетинговими оцінками, в 2000-2004 рр. серед населення України (близько 48 млн чол.) послугами Інтернету користувалося від 400 тис. до 4 млн чол., чверть із них - постійно. Фактично всі політичні гравці були зацікавлені в оперативних і дешевих каналах поширення інформації, тож кількість Інтернет-сайтів в українському сегменті досягла 28, 8 тисяч. Відмінність мережевих від інших видів ЗМІ - у меншій вразливості від адміністративного тиску і у високому рівні зовнішнього інвестування. «Кореспондент», приміром, належав групі Sputnik-Media американця Дж. Сандена, а Forum - вітчизняному інвестору (Торговий дім «Запоріжсталь»). Намічені тенденції Р. Офіцинський окреслює як розширення можливостей «інформаційно-комп'ютерної революції» [370, с. 49-52].

Активне використання комп'ютерів і комп'ютерних мереж для просування політичних ідей, свободи слова, захисту прав людини та забезпечення свободи інформації спостерігається у середовищі громадянського суспільства. Політологи ведуть мову про феномен хактивізму - синтез соціальної активності та хакерства, де акцент робиться на його «ненасильницькому» характері, відмінному від кіберзлочинності, використанні хакерства у політичних цілях. Відповідні світові тенденції зафіксовані вже у 1996 р. [406, с. 415]. В Україні ж події Помаранчевої революції також відмічаються посиленням соціальної боротьби в Інтернеті, поширенням ідеї про високу ефективність належного використання технологій у протестному русі.

Посилення впливу мережі Інтернет на можливості та настрої у суспільстві не супроводжувалося адекватною реакцією владних кіл. Держава не розмежовувала хактивізм і кіберзлочинність та здійснювала порівняно незначні кроки для розбудови віртуальної демократії, як легальної і дієвої форми участі громадян у суспільних справах за допомогою інформаційно-комунікативних технологій. Встановлений режим був мало зацікавлений в інформаційній відкритості, доступності, публічності органів державної влади, а тим більше у забезпеченні можливостей з надання урядових послуг населенню. Станом на 2004 р. в Україні проведено лише поверхові, підготовчі заходи з формування механізмів електронного врядування, вкрай низькою була комунікативна компетентність владної еліти.

У цьому контексті, однак, зазначимо, що усвідомленню державництва, суттєвому увиразненню окремішності, самостійництва, самовизначеності України до певної міри сприяло проведення 5 грудня 2001 р. першого Всеукраїнського перепису населення. Для багатьох експертів, політиків, інтелектуалів та широких кіл громадськості він став орієнтиром для осмислення актуальних обрисів ідентичності країни, динаміки зрушень ідентифікації її громадян, суспільно-політичних тенденцій та змін. Вагомим та якісним кроком у поширенні демократичних орієнтирів стало відкриття у 2003 р. веб-сайта Всеукраїнського перепису населення, що, передусім, знаменувало доступність і прозорість значимої для суспільства акумульованої інформації про себе ? щодо адміністративно-територіального поділу країни і її регіонів, кількості та розміщення населення, його демографічних та соціально-економічних характеристик, історії переписів населення, які проводилися на території України, переліку нормативно-правових актів і організаційних заходів з підготовки і проведення перепису та подібне. Можливості використання даних сайту розширили російсько- та англомовна версії [483].

Загальна кількість населення України в 2001 р. становила 48 млн 457 тис. осіб. За даними Всеукраїнського перепису населення на території країни проживали представники 130 національностей і народностей. За роки, які минули після попереднього ще радянського перепису населення 1989 р., відмічені тенденції урбанізації (кількість міст в Україні збільшилась на 20 і станом на дату Всеукраїнського перепису населення становила 454, а частка міського населення становила 67, 2%) ; зафіксовано зміни мовного складу населення України: українську мову назвали рідною 67, 5% населення України (на 2, 8 відсотка більше, ніж за даними перепису 1989 р.), російську мову ? 29, 6% (на 3, 2 відсотка менше), частка осіб, які назвали рідною іншу мову, за «міжпереписний» період збільшилася на 0, 4 відсотка і становила 2, 9% від загальної кількості населення України; зафіксовано й зміни національного складу населення ? питома вага українців серед мешканців України зросла на 5, 1% і становила 77, 8%, кількість росіян у загальній чисельності населення зменшилася на 4, 8% і становила 17, 3%.

За даними перепису Держкомстат України, установи Національної академії наук України, центральні органи виконавчої влади підготували низку аналітичних розробок, стратегічних документів загальнодержавного значення, прогнозних оцінок основних демографічних, економічних, соціально-політичних показників країни [див., напр. : 484]. Результати цієї аналітичної роботи утверджували думку про Україну як самостійну історичну, державницьку реальність.

В Україні поступово формується суспільство глобальних мережевих зв'язків, серед яких у виборах 2004 р. вагому роль відіграли, серед іншого, професійні зв'язки. Українські дослідники та експерти тепер мали все більше можливостей для комунікації із західними колегами для порівняння різних досвідів демократизації. У цьому зв'язку наведемо цікаві спогади авторитетного соціолога В. Паніотто стосовно роботи екзит-полу протягом квітня-червня 2004 р. у Мукачевому. Для того, щоб переконатися в правильності засад соціологічного дослідження, український професор звернувся до своїх зарубіжних колег із проханням оцінити отримані дані і поставив запитання мережі Американської асоціації дослідників громадської думки (American Association of Public Opinion Research - комп'ютерна мережа з приблизно 700 дослідників, де надіслане запитання одержують усі члени мережі). Відповіді від найрейтинговіших соціологів доводили, що дуже низькою (50: 1) є імовірність перемоги В. Балоги, а гіпотеза про фальсифікацію виборів шляхом неправильного підрахунку голосів видавалася найімовірнішою [475, с. 23]. Глобальна мережа на цьому прикладі спрацювала саме як важливий і оперативний канал перевірки демократичних процедур.

Помаранчева революція винесла на поверхню широкого громадського обговорення цілий пласт актуальних проблем, що перманентно залишалися відкритими, «непроговореними» або й зовсім прихованими. Ми побіжно звернемося лише до тих із них, що безпосередньо торкалися національно-державного самовизначення України. Серед інших проблем у ході президентської кампаній 2004 р. актуалізовано дискусії про форму державного устрою: унітарну державу або мононаціональну федерацію всупереч федеративній системі (такі суперечки розгорталися і раніше в наукових і політичних колах, але особливо загострювались у періоди піку політичних протистоянь у країні). Зрештою, конституційний устрій країни у ході протестів було збережено, в тому числі й за рахунок зміни форми державного правління. У цьому зв'язку погодимося із міркуваннями Я. Грицака: «…найпростішою і найпереконливішою відповіддю на запитання: «Що залишилося після Помаранчевої революції?» є: «Після Помаранчевої революції залишилася сама Україна». З усіма її вадами, кризами і суперечностями - але водночас відносно стабільна, відносно демократична і відносно прозахідна» [485].

Питання європейської орієнтації й національно-демократичного самовизначення досить чітко окреслювалося головними учасниками Помаранчевої революції. Проєвропейсько налаштовані громадяни зустріли президентську кампанію 2004 р. з надіями не тільки на перемогу опозиції діючій владі, але й із сподіваннями на нове життя у сучасній, цивілізованій, демократичній, європейській країні. Події кінця 2004 р. стали історичними для формування національного характеру, своєрідного етапу процесу становлення національно-демократичного самовизначення, громадянського суспільства, державного утвердження України. У цьому контексті в інтерв'ю під час Помаранчевої революції З. Бжезінський, з певною мірою метафоричності, зазначав: «Ми зараз спостерігаємо своєрідний драматичний шлюб між українським націоналізмом і українською демократією. Україна мала у своєму історичному минулому чимало потужних націоналістичних рухів, але далеко не всі з них були демократичними. Звісно, були й демократичні рухи, але кількість їхніх прихильників була малою. Зараз можна говорити про драматичне поєднання українського патріотизму, української тотожності та української демократії, свободи, лібералізму. Я вважаю цей процес історично важливим» [486].

Дослідники, аналізуючи ці події, вказують на сутність революції у її боротьбі зі старими смислами заради нових, коли більша частина суспільства не сприймає пропонованої правлячим класом моделі майбутнього [374, с. 141]. На високому рівні моральних вимог Помаранчевої революції - правди і свободи, дисципліни, турботи про інших, взаємодопомоги ? наголошував і Б. Гаврилишин [487, с. 237]. Зрештою, як вважають окремі науковці, незавершена модель демократії в Україні актуалізувала проблеми ціннісної переорієнтації, створення нових механізмів легітимізації, розробки принципово відмінних алгоритмів політичної поведінки, формування такої соціальної і політичної системи, яка б забезпечувала керованість суспільством за участі народу, припускала можливість зміни влади без насильства, гарантувала дотримання та захист прав і свобод людини [445, с. 95].

Разом з тим, у своїх оцінках подій та результатів Помаранчевої революції наукове середовище розділилося. Очевидними наслідками відповідних процесів постали конституційна реформа, зміни політичної еліти, переорієнтація зовнішньої політики. Соціологи вказують на суттєві зміни національних ідентифікацій населення всіх регіонів України, що відбулися після Помаранчевої революції. В Західній Україні частка національно-державної ідентифікації порівняно з 2003 р., в 2005 р. зросла з 52% до 64%, у Центральній Україні - з 43% до 59%, у Південній Україні - з 36% до 50%, у Східній - з 36% до 48%. У той же час частка локально-регіональних ідентичностей скоротилась у всіх регіонах: з 36% до 28% (Захід), з 37% до 31% (Центр), з 35% до 34% (Південь) та 39% до 31% (Схід). У всіх регіонах України скоротилися показники так званої «радянської ідентичності». Тобто, після Помаранчевої революції в сенсі «державно-просторової» ідентичності ніякого «розколу» України не відбулось, а навпаки ? посилився процес консолідації навколо державно-національних ідентичностей [363].

Керуючись такою логікою оцінок історико-політичних подій в Україні, окремі науковці доходять висновку, що суспільство стало на шлях революції з часів здобуття незалежності й не виходить з того стану протягом десятиріч. Після 1991 р. в Україні народилася принципово інша ? національна держава, зріс новий суспільно-економічний лад, а стрімкі й радикальні новації заслуговують називатися революцією [370, с. 88]. Такої позиції дотримується й С. Кульчицький. Він вважає, що Україна за роки незалежності частково пройшла три головні етапи трансформаційного періоду: становлення демократії, ринкової економіки і громадянського суспільства. На думку вченого, антикомуністична революція в Україні відбулася двічі: як саморозпад комунізму (1991 р.) і як підсумок певного трансформаційного періоду (2004 р.), коли розвинулися нові економічні й громадянські структури, зросло нове покоління [488].

Зрештою, й у сучасній науковій і довідковій літературі події Помаранчевої революції класифікуються як «мала», «оксамитова», мирна, «ніжна» революція (масовий ненасильницький суспільний виступ за зразком подій 1980-х рр. у Чехословаччині, Польщі, Румунії, Угорщині, а також періоду з 24 серпня по 1 грудня 1991 р. в Україні, ? від Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. до його схвалення на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р.), що спричинила повалення комуністичного режиму, крах світової системи соціалізму, здійснення демократичних і ринкових перетворень [406, с. 210, 267-268]. Оскільки для мобілізації протестувальників демократична опозиція використовувала символіку помаранчевого кольору, у науковій літературі нерідко з'являється категорія «кольорові революції», що трактується як ненасильницькі революції у постсоціалістичному та пострадянському світі і вказує на подібність процесів у Союзній Республіці Югославія (Бульдозерна, 2000 р.), Грузії (Трояндова, 2003-2004 р.), Україні (Помаранчева, 2004 р.), Киргизії (Тюльпанова, 2005 р.), Молдові (Цегляна, 2009 р.) тощо. За європейськими гаслами, ідеями зміцнення демократії, національного відродження, протестуюча спільнота у ході таких революцій демонструвала політичну монолітність та спромоглася на зміни політичних режимів у своїх країнах, що дозволяє науковцям підкреслювати схожість відповідних подій [406, с. 180].

Водночас, думка про схожість революційних подій в Україні та ряді інших країн дозволяє низці дослідників наполягати на спланованому і штучному конструюванні характеру протестних настроїв та привнесенні їх ззовні. Теза про експорт революції особливо активно відстоюється сучасними російськими дослідниками За допомогою фрейм-аналізу, для прикладу, С. Федорченко виявляє загальні та особливі символи політичної опозиції, використані в ході «кольорових революцій» в Югославії, Грузії, Україні, Киргизії, Лівані, а також на прикладі невдалих «кольорових революцій» в Білорусії, Вірменії, Молдавії, Тунісі та Єгипті. Висуваються припущення про «єдиних політтехнологів, що стоять за розробкою відповідних символів», «західний слід» у їх розгортанні і поширенні [489]. Характерною ж ознакою «кольорових революцій» визнається наявність єдиного сценарію розвитку подій: усі «кольорові революції» на пострадянському просторі відбувалися після виборів; революційні дії виражалися у масових мітингах, страйках і демонстраціях проти результатів виборів; опозиція очолювалася силами та лідерами, які раніше вже входили до складу владних структур, але були відсторонені від влади; як коментатором і активним учасником подій діє зовнішній арбітр, вердикт якого де-факто скасовує легітимність внутрішніх процедур (ОБСЄ, ПАРЄ, Євросоюз та ін.) ; влада захоплюється силовим шляхом, але підкреслюється безкровний характер її захоплення; наслідки «кольорової революції» зводяться до зміни геополітичної орієнтації відповідної країни на користь тієї зовнішньої сили, яка її фінансувала і легітимізувала [490, с. 160-161].

Разом з тим, чимало і вітчизняних, і зарубіжних політологів події президентської кампанії 2004 р. розглядають у контексті діалектики взаємопов'язаних процесів: з одного боку, некритичного, сліпого копіювання чужих політичних цінностей, чужого (в т. ч. й російського) досвіду політичного реформування; з іншого - складних процесів самовизначення суспільства, формулювання владними колами національних цінностей, ризиків інтегрування загальнолюдських і національних орієнтирів. Помаранчева революція розглядається як виклик самостійності політичного мислення, як категоричне неприйняття подвійних політичних стандартів.

У контексті самовизначення української нації феномен Помаранчевої революції описує М. Розумний, який ідентифікує тогочасні події як точку національного самовизначення - перший самостійний вияв сформованої в Україні політичної нації. Нова якість спільнотної самоорганізації означає, на думку політолога, не стільки сукупність суспільно-політичних консенсусів і вирішених завдань, скільки створює передумови для результативного розв'язання конфлікту ідентичностей, сформування власної політичної моделі, закріплення специфічних форм політичної культури. Цей кризовий момент є також точкою відліку для формування в Україні специфічного інституційного дизайну і визначає зміст основних суспільно-політичних дискурсів у найближчій історичній перспективі, а відтак може бути визначений і як точка національного політичного самовизначення [491].

Отже, з погляду сьогодення потенціал громадянського суспільства в Україні виявився достатньою мірою недооціненим у середовищі експертів. Песимістичні оцінки щодо суспільної аномії, інертності, байдужості, амбівалентності, пасивності лише частково відповідали дійсності і вже у 2004 р. суттєво спростовані. Досить виразно на українському ґрунті знайшли своє підтвердження теорії національної ідентичності та ідентифікації, державницької ідеології, громадянотворення. Із завершенням президентської кампанії 2004 р. невідворотно перед суспільством постануть нові виклики, пов'язані із внутрішньополітичними процесами і зовнішньополітичними загрозами, пошуком шляхів загальнонаціональної консолідації, подолання політичного спротиву. Однак політична практика масштабних акцій громадського протесту сьогодні є частиною суспільної пам'яті, історії становлення громадянського суспільства, виразним зразком політичної участі. Зрештою, 22 листопада (день початку Помаранчевої революції) указом Президента України В. Ющенка [492] увійшов в історію незалежної України як «День Свободи».

Окреслені вище наукові різночитання сутності Помаранчевої революції, посилена увага вчених різних напрямів до проблематики залишає перед нами низку відкритих запитань щодо природи, причин та наслідків тих подій для національного і державного самовизначення українців. Водночас, наведені у нашому дослідженні невдалі випереджувальні заходи режиму Л. Кучми та протилежні суспільні реакції на них, відсторонення опозиції від легальних форм політичної участі, календар подій президентської кампанії 2004 р., широке тематичне коло проблем, які охоплювала Революція, та відповідне коло суб'єктів та інструментів політичного протесту дозволяє осмислювати ті події у контексті масштабних цивілізаційних, демократизаційних, геополітичних викликів, перед якими постала Україна на початку ХХІ ст. Реалії «постпомаранчевих римейків» уже в наш час доводять непродуктивність як надмірної ідеалізації суспільно-політичних подій 2004 р., так й ігнорування цього періоду у політичній історії України.

Висновки до четвертого розділу

Здійснений аналіз дозволяє підсумувати, що період національно-державного самовизначення (1996-2004 рр.) визначався, передусім, пролонгацією правління та посиленням позицій Президента, подальшим зрощуванням олігархічних і державно-владних кіл, маргіналізацією більшості соціальних прошарків, кількісним зростанням учасників громадянського суспільства.

Для національно-державного самовизначення цей період і процеси, які відбувалися протягом 1996-2004 рр., були неоднозначними. З одного боку, було здійснено низку важливих кроків для міжнародної суб'єктності України, налагодження внутрішньої соціально-економічної ситуації, інституційної розбудови демократичної системи, з іншого ? дедалі відчутніші розриви між декларованими політичними цінностями і дійсними реаліями політики, демократичними орієнтирами та недемократичними вчинками політичних акторів, що посприяли атомізації і подальшому «розмиванню» світоглядних основ українського суспільства як цілісного соціального організму.

Прямий вплив Л. Кучми на політико-культурні, державотворчі процеси та більшість політичних інституцій країни залишався непорушним аж до революційних подій кінця 2004 р. Розширення сфери тіньової політики Президента супроводжували фальшування виборів 1999, 2002, 2004 рр., імітація референдуму 2000 р., розправи з політично незгодними, відсутність чітких правил політичної гри, лояльний та деградований інститут парламентаризму, формалізація багатопартійності, громіздкі та корумповані структури державного управління, обмежені можливості місцевого самоврядування, коливання між євроімітаційною та проросійською зовнішньою політикою України.