Національно-державне самовизначення України

Як зауважують науковці, після закінчення холодної війни слабкі і недієздатні держави, ймовірно, стали єдиною найсуттєвішою проблемою для міжнародного порядку. Події ж 11 вересня 2001 р. дали зрозуміти, що проблема слабких країн нині має безпосередній зв'язок з безпекою інших країн та міжнародною стабільністю. У зв'язку з цими подіями на Заході набули значного поширення ідеологеми, пов'язані з обґрунтуванням законності застосування військової сили проти потенційно небезпечних і просто слабких держав, які виникли внаслідок краху колоніальної системи, досі не можуть стати державами в повному розумінні слова й несуть загрозу безпеці регіону. Для позначення подібних квазідержавних одиниць на початку 1990-х рр. запроваджується у науковий та політичний обіг термін «failed state» («держава, що не відбулася/недієздатна/неспроможна держава») [423, с. 67].

Багатовекторність, декларована політиками, у життя пересічних громадян закладає певне нерозуміння, породжує конфлікти ідентичностей, глибинні світоглядні кризи, лояльність до «подвійних стандартів». Осмислюючи такі українські реалії, Л. Нагорна характеризує їх як «ідентифікаційну кризу» - це, насамперед, розмиті ціннісні й зовнішньополітичні орієнтації, невизначені перспективи, постійний пошук ворогів, безкінечне «перетягування каната» у владних верхах, аномія з паралельним наростанням агресивності на масовому рівні; нестримна політизація регіональних, етнічних, міжконфесійних відносин на тлі байдужості суспільства до проблем цивілізованого співжиття і здорового довкілля; гостро різні версії «віртуального» минулого і, як наслідок, девальвація понять «патріотизм», «національна гордість» [424, с. 48-49].

Однак, попри системну кризу, конфлікти у політико-правовій та соціально-економічній сферах, Україна часів президентства Л. Кучми все ж здійснює ряд важливих кроків для того, аби відбутися як цілісна, незалежна держава. Окреслюються основи для нової моделі міждержавного співробітництва. До цієї діяльності активно долучаються громадські та політичні об'єднання України через співпрацю з міжнародними неурядовими організаціями, демонструючи прагнення державної незалежності, громадянських свобод, відчуття власної гідності.

Варто зазначити, що після ухвалення Конституції України, протягом 1996-2004 рр., відбувається не лише посилення зовнішньополітичної активності, але й певна зміна її векторів, зокрема, переорієнтація на поглиблення співпраці із країнами поза меж СНД.

Як засвідчив наш аналіз, протягом 1996-2004 рр. загалом Україною було ухвалено 4063 міждержавних документів (угод, меморандумів, конвенцій, спільних постанов тощо). Аналіз цих документів за країнами-суб'єктами (табл. 4. 5.) виявив тенденцію скорочення протягом 1996-2004 рр. обсягів міжнародних ухвал України із РФ та країнами, що увійшли до Співдружності Незалежних Держав (СНД) - від 12, 1% у 1996 р. до 4, 5% у 2004 р.

Варто зазначити, що починаючи з 2001 р. Україна «пригальмувала» свою активність й у рамках СНД. Якщо протягом 1996-2000 рр. у межах цієї організації було підписано 63 документи, то протягом наступних чотирьох років - лише 18. Натомість, значно більше уваги приділялося двостороннім угодам між Україною і країнами колишнього СРСР.

Водночас, наявною є тенденція посилення міждержавної активності на рівні ухвалення двосторонніх угод з Російською Федерацією у передвиборчі роки. Так, протягом 1997-1998 рр. (напередодні виборів народних депутатів Верховної Ради України ІІІ скликання (1998 р.) та президентських виборів (1999 р.) спільно з РФ було ухвалено 89 міжнародних документів, у 2003 р. (напередодні президентських виборів 2004 р.) - 40 (що загалом становить 49, 6 відсотків від загальної кількості підписаних протягом періоду 1996-2004 рр. спільних з РФ міжнародних документів).

Тобто, підтверджуючи тезу про багатовекторність зовнішньої політики України часів Л. Кучми, можна виокремити й іншу тенденцію зовнішньополітичної діяльності України протягом 1996-2004 рр. А саме - прагнення певної «переорієнтації» зовнішньої політики шляхом розширення двосторонньої співпраці із державами поза межами структур, створених країнами колишнього СРСР, а також - налагодження співпраці з міжнародними організаціями та міжурядовими органами (зокрема - з Міжнародним банком реконструкції та розвитку (МБРР), Міжнародною організацією з міграції (МОМ), Міжнародною групою з протидії відмиванню брудних грошей (FATF), Організацією Північноатлантичного договору (НАТО), Всесвітньою організацією охорони здоров'я (ВООЗ) тощо.

Таблиця 4. 5.

Ухвалення Україною міжнародних документів протягом 1996-2004 рр. *

* Складено за [425].

Зазначені нами тенденції зовнішньополітичної діяльності здебільшого залишаються поза увагою дослідників тогочасних процесів національно-державного самовизначення. Водночас, на нашу думку, певна зміна векторів зовнішньополітичних прагнень була зумовлена, зокрема, й прийняттям Конституції України, усвідомленням України суверенною і незалежною, демократичною і правовою державою.

До числа здобутків зовнішньої політики цього періоду діюча влада відносила активну участь у складі органів і структур Організації Об'єднаних Націй. У 1997 р. міністра закордонних справ України Г. Удовенка було обрано на посаду Голови 52-ї сесії Генасамблеї, яка згодом отримала назву «сесії реформ» і оновлення ООН. Втретє в історії свого членства Україна була обрана непостійним членом Ради Безпеки ООН (2000-2001 рр.), а її головування в цьому органі у березні 2001 р. набуло особливого значення, коли Рада Безпеки ООН предметно розглянула ряд актуальних світових проблем, зокрема, кризові ситуації на Балканах та на Близькому Сході. Україна також взяла участь у багатьох програмах та проектах ООН, спрямованих на охорону навколишнього природного середовища (у травні 2003 р. в Києві проведено П'яту конференцію міністрів охорони навколишнього середовища в рамках процесу «Довкілля для Європи») [426]. Здійснено й правове регулювання участі українських військових підрозділів і місій військових спостерігачів у миротворчих контингентах ООН, зокрема, на основі ухваленого у 1999 р. Закону «Про участь України в міжнародних миротворчих операціях» [427].

Однак, вийшовши з колись єдиного радянського простору й не інтегрувавшись до європейського, Україна опинилась у ситуації подальшої невизначеності за напрямами власної державної політики, і така ситуація надалі лише загострюватиметься. Часта зміна урядів з діаметрально протилежними курсами державної політики, за відсутності всередині країни узгодженого бачення стратегічного розвитку, чіткої програми економічної стабілізації, за наявності імітації реформування політичної і правової системи, зростання кредитних зобов'язань, надуманих і штучно інспірованих конфліктів ідентичностей, неспроможності національно-демократичних сил, опозиції до конструктивного діалогу, заангажованості політичних партій і громадських об'єднань ? у своїй сукупності становили загалом несприятливий контекст провадження зовнішньої політики України.

Нерідко у наукових дослідженнях того часу знаходимо спроби пошуку об'єктивних причин політики багатовекторності та відповідного світогляду українців. Такими видаються поширені концепції лімітрофності України, її порубіжжя, «цивілізаційного розколу», «двох Україн» та інші. У цьому контексті, вітчизняні науковці зверталися до праць західних науковців. Зокрема, до тези С. Ґантінгтона про те, що Європа закінчується на берегах Дніпра, а далі починається Азія [428, с. 149]. Звертала на себе увагу й позиція З. Бжезінського, викладена у праці «Велика Шахівниця. Американське лідерство та його геостратегічні імперативи» (1997 р.) про геополітичні осі. На думку американського політолога, «геополітичні осі - це держави, чия важливість походить не з їхньої сили і мотивації, а радше з уразливого розташування та з наслідків їхніх потенційно ранимих умов для поведінки геостратегічних гравців». До країн «осі» З. Бжезінський відносив Україну, Азербайджан, Південну Корею, Туреччину та Іран [166, с. 57]. Автор наголошував на особливій ролі України як нового і важливого простору на євразійській шахівниці, підкреслював, що саме існування України як незалежної країни допомагає трансформувати Росію. «Без України, - зазначав З. Бжезінський, - Росія перестає бути євразійською імперією. Росія без України все ще могла б претендувати на імперський статус, але тоді вона б стала переважно азіатською імперською державою, цілком імовірно втягнутою у виснажливі конфлікти з пробудженими середньоазіатами» [166, с. 61]. Колишній радник з національної безпеки президента США Дж. Картера застерігав: «Якщо Москва здобуде контроль над Україною з її 52-мільйонним населенням і величезними ресурсами, а також із виходом до Чорного моря, Росія автоматично знову здобуде необхідні засоби для того, аби стати могутньою імперською державою, що охоплюватиме Європу і Азію. Втрата Україною незалежності матиме негайні наслідки для Середньої Європи, перетворюючи Польщу в геополітичну вісь на східному кордоні об'єднаної Європи» [166, с. 62].

Загалом місце України у системі міжнародної співпраці та безпеки й надалі визначала специфіка розташування між східною та західною цивілізаціями, ЄС і Росією; між країнами з ринковою, соціально орієнтованою економікою Заходу та адміністративною системою РФ; між суспільствами, що подолали рудименти тоталітарного ідеологічного минулого, і тими, які тільки формували невиразні демократичні орієнтири.

Зауважимо, що на порозі нового тисячоліття змінюються аксіологічні, ідейні, моральні критерії аналізу міжнародних відносин, що передбачає розуміння та врахування усього соціально-політичного розмаїття суспільств, народів, культур. У політичному житті і локального, і глобального рівнів зростає роль об'єктивації поведінки, цінностей та переконань окремої людини. Геополітика набуває багатопланового, багатопрофільного характеру, позбуваючись однозначної орієнтованості.

Глобальність як новий орієнтир політичної свідомості, політичного мислення і політичної дії доповнюється активними процесами персоналізації міжнародних відносин. Активні глобальні актори усвідомлюються тепер як невід'ємна частина світових процесів налагодження діалогу і кооперації. В управлінні й самовизначенні великих та малих спільнот відкриваються нові можливості для індивідів як повноправних членів глобальних структур.

Утім, ці виклики не завжди готова адекватно прийняти національна еліта, яка трактує відповідні зміни досить спрощено, а іноді й однозначно. Декларована в Україні ідеологія багатовекторності, побудована на загальновизнаних цінностях свободи, рівності, справедливості, демократії, солідарності, на практиці означала брак міжнародної підтримки та загальне розчарування, сум'яття в українському суспільстві.

Пошуки геополітичної ідентичності України суттєво ускладнювалися реаліями поляризованого світу, які у 1990-2000-х рр. не завжди були адекватно представлені у власне українському публічному дискурсі (де значне місце відводилося збереженим на світовій арені позиціям Російської Федерації як впливового міжнародного актора). Натомість, наприкінці ХХ ст. у світі сформувалися такі центри економічного і технологічного розвитку, що російському фактору відводили другорядні ролі. Північноамериканський, Західноєвропейський (Європейський Союз) і Азіатсько-Тихоокеанський геополітичні та геоекономічні полюси, сформовані на різних ідеологічних основах, активно налагоджували міжцивілізаційний діалог, погоджували порубіжні інтереси, шукали нові можливості співпраці. На думку експертів, абсолютною економічною потужністю володіє США; за макроекономічними показниками у лідери цього періоду поступово виходить Японія. У Західній Європі лідирує Німеччина, а в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні динамічно розвивається Китай. У третє тисячоліття глобальна економіка вступає з найбільшими центрами сили, на які припадає більше половини світового ВВП. При цьому Північноамериканський полюс став зразком вільного підприємництва, Західноєвропейський - економічної інтеграції, Азіатсько-Тихоокеанський - умілого поєднання західних технологій з власними політико-соціальними і культурними традиціями [429]. На такій геополітичній карті РФ вирізнялася глибокою економічною кризою.

Між тим, Росія і надалі зберігала позиції, передусім, другої світової ядерної держави, в той час як Україна саме в ці роки остаточно відмовилася від такого статусу (2 червня 1996 р. ядерний статус офіційно втрачено звершенням вивозу стратегічних ядерних боєприпасів з території України до РФ з метою їх подальшої ліквідації під контролем українських спостерігачів). Як зауважують експерти, денуклеаризація (усунення ядерної зброї з території; створення зони, де заборонено виробляти, дислокувати та складувати атомну зброю) України стала одним із визначальних чинників її сприйняття у світі на цьому етапі державної розбудови, але, як покаже історія, не буде належним чином оцінена ані західними, ані східними партнерами. Подальша демілітаризація України також завершувалася саме в ці роки: у 1999 р. літаки України обмінювалися на боргові зобов'язання перед Росією за газ; до 2000 р. за участю США демонтовано шахтні пускові установки та міжконтинентальні балістичні ракети. Україна покинула «ядерний клуб», перейшовши у категорію порогових країн (гіпотетично ядерних), у той же час ряд інших країн ? Індія (1998 р.), Пакистан (1998 р.), зрештою, КНДР (2006 р.) ? нарощували ядерні потужності [351].

Демілітаризація України, взятті зобов'язання без'ядерності безумовно сприяли демократичному самовизначенню нації, утвердженню преференцій миролюбності, рівноправності, взаєморозуміння, поваги до світогляду іншого, суверенітету держав, дотримання прав людини - як важливих складових своєрідного «перезавантаження» основ світової політики. Разом із тим, такий вибір політичних еліт гостро актуалізував питання національної безпеки та суттєво обмежив можливості самої України захищати власне право на вибір шляху розвитку. Подальші реалії нагнітання міжнародної напруженості, порушення норм міжнародного права, кордонів незалежних держав, зовнішньої інформаційної експансії поставили під сумніви і можливості державного самовизначення України, продовжили дискусії щодо повернення ядерної зброї, сприяли делегітимації олігархічного режиму.

Наприкінці ХХ ст., як і нині, геополітичний статус держави, її міжнародний імідж визначається не тільки політичною і економічною спроможністю, але і географічними розмірами. Відтак, територіальні питання все ще значною мірою формують історію стосунків держав, а територіальні претензії є своєрідним тестом на самовизначення, суверенність, самостійність, незалежність і цілісність державного утворення. Пострадянський простір періодично апробується такими претензіями, а період «кучмізму» характеризують, у тому числі, й сюжети міждержавних територіальних суперечок. Поява нових державно-політичних утворень з розпадом СРСР і досі актуалізує перегляд системи навколишнього світу, місця індивідів і соціальних груп у ньому, осмислення проблем політичного буття та державного будівництва в рамках встановлених територіальних кордонів.

У сучасній науковій літературі територіальна ідентичність визначається як сприйняття індивідом себе представником певної спільноти, що ґрунтується на єдності території проживання, історії та традицій, соціо-культурного досвіду, ціннісних орієнтацій та способу життя. Важливим є питання масштабу або кордонів відповідної території. Термін «територіальна ідентичність» може розглядатись як узагальнююче поняття з найбільш широким і найменш визначеним об'єктом співвіднесення, виникати з об'єктами різного масштабу та змісту, такими як місце проживання, мікрорайон, район, локальна община, територіальна громада, селище, місто, регіон, країна, субконтинент або континент загалом і навіть земна куля [430].

Досвід України доводить, що спроможність відстоювати територіальні інтереси на міжнародній арені значною мірою залежить і від сформованого ототожнення людьми себе з різноманітними територіально визначеними спільнотами. Як зауважують фахівці, прикладом тут може слугувати проблема острова Тузла, а саме - його належність Україні чи Російській Федерації, що широко дискутувалася російською громадськістю з 1997 р., напередодні підписання і подальшої ратифікації у грудні 1998 р. Договору про дружбу, співробітництво та партнерство між Російською Федерацією і Україною (ратифіковано 25 грудня 1998 р.). У вересні 2003 р. Росія почала будівництво дамби, яка повинна була з'єднати Краснодарський край з Тузлою. Офіційною підставою фігурували екологічні міркування. 28 вересня 2003 р. МЗС України надіслало до Москви ноту з проханням прояснити ситуацію. 30 вересня 2003 р. на косі заступили на службу посилені наряди українських прикордонників. Розпочалися українсько-російські переговори. Українські політики інтерпретували події як недружній акт з боку РФ. 15 жовтня голова Держприкордонслужби України М. Литвин заявив, що готовий застосувати силу до потенційних порушників кордону. Натомість 20 жовтня на зустрічі з українськими журналістами в Кремлі голова адміністрації президента РФ А. Волошин заявив: «Ніколи Росія не залишить Україні Керченську протоку. Досить того, що Крим сьогодні український». 22 жовтня Верховна Рада України приймає рішення звернутися за допомогою до ООН і НАТО, якщо Росія продовжить будівництво дамби. У пік протистояння Верховна Рада прийняла Постанови «Про усунення загрози територіальної цілісності України, що виникла в результаті будівництва Російською Федерацією дамби в Керченській протоці» [431], а також «Про утворення Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України щодо забезпечення парламентського контролю за режимом державного кордону України в районі острова Коса Тузла» [432]. Того ж дня Л. Кучма прибув на Тузлу. 24 жовтня в Москві зустрілися прем'єр-міністри Росії та України. М. Касьянов і В. Янукович домовилися, що спорудження дамби буде припинено. Конфлікт, на думку науковців, ініціював довгоочікуване формування національної самосвідомості українців: ніщо так не зміцнює український суверенітет, як небажання Росії його визнавати. Тузла ? маленький і забутий острівець ? став для українського народу потужним об'єднуючим чинником [433; 434].

Територіальні суперечки вказаного періоду не обмежувалися лише російськими втручаннями. Одразу після підписання українсько-румунського Договору про відносини добросусідства та співробітництво у 1997 р. сторони розпочали переговори про розмежування морських просторів у Чорному морі. Однак після 24-х раундів переговорів, які тривали до 2004 р., згоди так і не дійшли. Україна вважала доцільним продовжувати переговори, але Румунія вирішила звернутися до Міжнародного Суду ООН, оскільки про таку можливість сторони домовилися під час підписання Договору 1997 р. Більшість українських експертів сходиться на думці, що однією з першопричин висунення територіальних претензій до України був саме економічний чинник, адже між Україною та Румунією триває жорстка конкуренція, зокрема, за розробки вуглеводневих ресурсів на Чорноморському шельфі, а також за судноплавні канали в дельті Дунаю. Кордон України з Румунією, незважаючи на підписання у червні 2003 р. відповідної угоди, все ще залишається найбільш проблемним з чотирьох кордонів з країнами-членами НАТО та ЄС [435].

Детальне звернення у нашому дослідженні до цих історичних сюжетів зумовлене, передусім, необхідністю показати особливості, інструментарій і тактику ведення зовнішньої політики тогочасною правлячою елітою з різними суб'єктами міжнародного товариства. У комплексному залученні правових, дипломатичних та частково військових ресурсів Україні вдалося відстояти кордони, але національно-державницьке самовизначення, утвердження територіальної ідентичності потребувало подальших державних заходів, глибинних освітніх, культурних, наукових ресурсів, які б і надалі допомогли увиразнити цілісність країни, уберегти її від зовнішніх посягань. З огляду на події сьогодення, для національних еліт та українського суспільства в цілому територіальні претензії можна вважати важливим попередженням, уроки якого, вочевидь, так і не були достатньою мірою засвоєні.

Разом з тим, актуалізація в українському суспільстві безпекових заходів на міжнародній арені все ж мала місце. У цьому ключі дедалі більший інтерес викликала трансатлантична стратегія міжнародного співробітництва України, місце та роль, які відводяться Україні в геополітичних візіях США, яким належить 90% потужностей НАТО. Запропонований у вказаний період формат співробітництва - відносини України з НАТО на основі Хартії про Особливе партнерство 9 липня 1997 р. [436], а також ухвала Радою національної безпеки й оборони документа «Стратегія відносин України і НАТО» (23 травня 2002 р.) - до сьогодні визначають режим особливого партнерства між цими суб'єктами міжнародних відносин, а однією із цілей України декларують приєднання до Альянсу як повноправного члена. «Воєнна доктрина України» у новій редакції, затверджена Указом Президента України 15 червня 2004 р., також визначала конкретні наміри України щодо приєднання до НАТО [437]. Втім, деклароване визнання позитивної ролі НАТО та його відкритості для нових держав-членів, підтримка суверенітету України і непорушності її кордонів, окреслені сфери і механізми консультацій між Україною і Альянсом значною мірою не розвивалися ані на рівні інформаційної підтримки, ані на прикладі реальних політичних практик. Усупереч очікуванням, розширення формату співпраці між Україною і Альянсом так і не відбулося.

Російський фактор у процесі національно-державного самовизначення України тим часом зазнає суттєвого посилення, є досить прямолінійним, але мало усвідомленим як небезпечний у колах національної еліти та широких публічних представленнях. На порозі нового тисячоліття вітчизняні науковці застерігали: «Україна підходить до кульмінаційної точки геополітичного самовизначення. Події найближчих років закріплять певну орієнтацію (геополітичну, й не тільки) на цілі десятиліття. Питання стоїть таким чином: або Україна і надалі братиме участь у російських геополітичних трагікомедіях як малопереконлива декорація, або, нарешті, буде подолано комплекс неповноцінності, а світоглядна архаїка упосліджених хохлів поступиться місцем інкрустаціям виразної, перспективної, переконливої орієнталістики. Тієї орієнталістики, яка формуватиметься під кутом зору хай не амбітної, але своєрідної, питомо української оптики; орієнталістики, котра дасть духовний, моральний, ціннісний стимул для здійснення необхідного прориву на лінію можливого; орієнталістики, що дозволить уникнути остаточного фіаско українства в результаті віднайдення динамічної рівноваги між Сходом та Заходом» [369, с. 113].

Сучасні ж дослідники саме цей період розглядають у контексті історії розвитку ідеології «русского мира» і називають досить небезпечним та значимим, що мав безпосередній вплив на геополітичні орієнтири і свідомість громадян, у т. ч. й України. До прикладу, саме 1996 р. Г. Павловський та С. Чернишов ініціювали створення організації «Русский институт», метою діяльності якого проголошено сприяння становленню російської культурної самосвідомості та інститутів нової суспільної ідентичності. У 1997 р. ними ж заснований успішний Інтернет-ресурс «Русский журнал». Нині відзначається першість цих проектів у чіткій постановці питань щодо необхідності переосмислення російської національної ідентичності, особливого місця Росії на пострадянському просторі. Зрештою, на початку 2000-х рр. Г. Павловський став відомим як політичний технолог, близький до Кремля. Звернення керівництва Росії 2000-х рр. у своїй публічній риториці до тем національної самосвідомості, ідентичності та патріотизму, поза сумнівом, зазнали певного впливу інтелектуальних кіл, пов'язаних з «Русским институтом». У активній дискусії 19900х - початку 2000-х рр. розробляється ідея щодо головної ролі російської мови в конструюванні «русского мира» (мережевої структури великих і малих спільнот, об'єднаних, передусім, за ознакою російськомовності). Визначальною рисою цієї ідеології у варіанті П. Щедровицького, Ю. Островського є її спрямованість назовні, прагнення до розширення сфер впливу, в жодному разі - не обмеження територією сучасної Росії і російським етносом [438, с. 11, 13].

На «розгойдування» основ національного самовизначення українського народу, підрив його європейської ідентичності, поширення сумнівів щодо обраного шляху демократичного розвитку була спрямована і російська патріотична ідеологічна риторика, яка наголошувала на окремішності, самобутності «російської цивілізації». За браком внутрішніх ідейних переконань, відсутності послідовної гуманітарної політики ідеологія найближчого сусіда (проста, зрозуміла, значною мірою утопічна за сутністю) була перейнята й багатьма українцями та, особливо, зацікавленими політичними силами і частиною духовенства. Така ідеологія, побудована на основі спільності цінностей, мови, культури, історичної пам'яті, традицій, православ'я, лояльності до російської держави, потребувала адекватної реакції з боку інтелектуальних та офіційних кіл України. Втім, чинна влада України мало реагувала на заяви одіозних російських державних і, тим паче, культурних діячів, політиків і чиновників, які відверто ставили під сумнів українську державність. Натомість, ідейні практики російського зразка швидко поширювалися українськими просторами, а економічна криза 1997 р. у Росії в черговий раз засвідчила економічну залежність від останньої.

Окрім згаданих вище суперечок щодо територіальної цілісності і непорушності існуючих кордонів, Росія чинила значний тиск на Україну з питань Чорноморському флоту, наполягала на перегляді умов міждержавних договорів 1997 і 1999 рр., а в березні 2000 р. добилася підписання вигідних міждержавних угод щодо базування Чорноморського флоту РФ на території України, спільного використання військо-морської бази Севастополя при збереженні українського статусу міста. Аналізуючи зовнішньополітичні стратегії Росії того періоду, вітчизняні дослідники зауважували, що, здійснюючи власну геостратегію, РФ намагалася підкріплювати її невпинними інформаційними війнами та спецопераціями, втягуючи в їхню орбіту й Україну. При цьому Росія дедалі частіше, особливо на початку 2000-х рр., позиціонувала себе як дієву для європейського простору силу у боротьбі за зменшення впливу США, для розв'язання проблем тероризму і енергетичної безпеки [439; 440].

Дійсно, складним випробуванням для самовизначення України на міжнародній арені стало утвердження у самій Російській Федерації на початку 2000-х рр. своєрідного владного режиму, що спершу у широких публіцистичних, а згодом і у наукових колах дістав назву «путінізм». Як зазначає О. Бабкіна, цей термін використовувався для означення режиму поєднання превентивних заходів і стагнації в неконкурентоздатній, економічно ослабленій Росії; як синонім сучасного варіанта диктатури, що має тенденцію переходу в тоталітаризм. Цей режим остаточно сформувався упродовж останнього десятиліття, його основними особливостями є зміна не тільки способів, методів здійснення влади, а й практики політичних відносин і принципів функціонування політичної системи, ізоляція політичних інститутів від суспільства, централізоване управління політичними процесами президентською адміністрацією. Зміцнивши виконавчу вертикаль управління, президент підпорядкував собі законодавчу гілку влади, отримав конституційну більшість у Державній думі. Це дало главі держави необмежені можливості зміни політичної системи суспільства, що й продемонстровано наприкінці 2004 р. ухваленням федерального закону, який скасував виборність глав виконавчої влади суб'єктів федерації [406, с. 326-327].

Такий стиль державного управління ? у напрямі до неототалітарного, дедалі більш ізольованого у світі ? для проросійськи налаштованих політичних кіл України став зразком для наслідування та створював додаткові обмеження для подальшої демократизації і європеїзації українського суспільства. В обох перехідних країнах адаптивні реакції політико-адміністративних акторів на стрімкі соціально-політичні і культурні перетворення, штучні перешкоди ефективній реалізації інноваційних програм розвитку, дистанціювання органів влади від населення, негнучке середовище політичної та громадської дії намітили зворотні/»поворотні» тенденції до авторитаризму, що дозволяли підтримувати роботу псевдодемократичних інститутів, а також «консервували» внутрішні та зовнішні засади функціонування політичних відносин радянського типу в нових реаліях.

Отже, російський фактор впливу на національно-державне самовизначення українців більшою мірою виявляє негативні тенденції у нашому суспільстві середини 1990-х - початку 2000-х рр., що у майбутньому становитимуть серйозні загрози цілісності України. Впроваджувана РФ політика, і, зокрема, неофіційні суспільно-політичні практики, спекулюючи на світоглядних, мовних, культурних орієнтаціях, історичних маркерах різних регіонів України, пропагуючи цінності «непорушної братської єдності двох народів», штучно сконструйованої східно-православної цивілізації, поглиблювали поляризацію українського суспільства, перешкоджали формуванню загальноукраїнської ідентичності, гальмували процеси європейської інтеграції України. Пропонована участь в інтеграційних проектах на пострадянському просторі під егідою РФ (фактична пряма залежність від Росії) в українському суспільстві сприймалася неоднозначно: викликаючи серйозні дискусії у громадськості, а у офіційному дискурсі ? формуючи додаткові підстави багатовекторності (фактичної невизначеності, вигідної для олігархічних кіл ситуативності).

Зовнішня політика Л. Кучми не передбачала однозначного вибору інтеграційних прагнень України. На президентських виборах 1999 р. Л. Кучма здобув перемогу як кандидат прозахідний, що, зокрема, різко суперечило попередній передвиборчій боротьбі 1994 р., у якій констатувалася необхідність зближення з РФ [див. : 441; 442]. Утім розходження політичних обіцянок та реальної практики відстежуємо й надалі у популістських виступах Президента України Л. Кучми, присвячених питанню інтеграції України у європейське співтовариство. Домінантною тут була теза про те, що зовнішня політика країни завжди буде послідовною, реальною та передбачуваною, а європейський вибір українського народу - логічне продовження історичних традицій і державотворчих устремлінь [378; 380]. Дотепну цитату статті «Europe: Ukraine's Two Minds» (опублікованої в «The Economist» від 5. 06. 1999, с. 48) наводить з цього приводу польська дослідниця, професор Варшавського університету О. Гнатюк: «Коли потрібно вибирати між Сходом і Заходом, між Росією і НАТО, між православ'ям і західними Церквами, між Сербією і Косовом, з'являються два Леоніди Кучми. Іншими словами, український Президент розірваний, як і сама Україна, протягом багатьох століть своєї історії» [цит. за: 364, с. 362].

Разом з тим, наприкінці 2000 р. Президент фактично опинився у міжнародній ізоляції. Тоді разом із «касетним скандалом» на міжнародному рівні була оприлюднена інформація про підозри щодо постачання українських систем радіотехнічної розвідки до Іраку. Зовнішньополітичний курс Л. Кучми вимушено змінювався і, зрештою, у 2003 р. актуалізував участь України разом з Республікою Білорусь, Республікою Казахстан, Російською Федерацією у східному інтеграційному утворенні - Єдиному економічному просторі ? «просторі, який об'єднує митні території Сторін, на якому функціонують механізми регулювання економік, які ґрунтуються на єдиних принципах, що забезпечують вільний рух товарів, послуг, капіталу і робочої сили, та здійснюється єдина зовнішньоторговельна та узгоджена, тією мірою і в тому обсязі, в яких це необхідно для забезпечення рівноправної конкуренції та підтримання макроекономічної стабільності, податкова, грошово-кредитна та валютно-фінансова політика» [443].

Прагненням до послаблення російського впливу, а також спробою створення передумов для регіонального лідерства було зумовлене об'єднання у 1997 р. чотирьох країн із подібними політичними і зовнішньоекономічними орієнтаціями: Грузії, України, Азербайджану й Молдови (ГУАМ). У 1999 р. до регіонального об'єднання долучається Узбекистан (об'єднання отримало назву ГУУАМ). Започаткована у 1997 р., Організація за демократію та регіональний розвиток ГУАМ остаточного оформлення набуває лише 7 червня 2001 р. ? з підписанням Ялтинської хартії [444]. Втім, Україна й серед перехідних країн пострадянського простору вирізнялася особливими труднощами зовнішньополітичного самовизначення та політико-економічним входженням до глобального простору. Через вибіркове, несистемне запозичення і використання досягнень, фрагментарне врахування досвіду навздогінної модернізації, політичну імітацію та неефективне наслідування Україна за результатами політичної і ринкової трансформації суттєво відставала серед постсоціалістичних країн, а ідея регіональної організації вимагала мобілізації політичної волі усіх її учасників.

Реальні потреби суспільних змін, демократизація суспільно-політичного життя правлячими колами України підмінялися псевдодемократичною риторикою, спрямованою виключно на прагнення фінансової підтримки і матеріальної допомоги з боку Заходу. Послаблення довіри до нашої країни з боку західних партнерів було зумовлено ще й внутрішньополітичними процесами, ідеологічним протистоянням в Україні, намаганням багато в чому наслідувати російські практики. Тамтешня ідея боротьби із «західниками» і «лібералами», що швидко втрачали підтримку мас і маргіналізувалися, хоча й меншою мірою, але все ж знайшла своє відображення у окремих публічних представленнях в Україні та не могла сприяти позитивному іміджу країни на Заході.

Тож підтримка західних партнерів, передусім української діаспори, що досі активно залучалася до внутрішніх процесів демократичного розвитку України поступово йде на спад, що особливо відчутно у другій половині 1990-х рр. Як слушно зауважують учені, у радянські часи «дві України» - внутрішня і екзильна - формували сутність українського самовизначення. Специфічну нішу у суспільно-політичному житті вже незалежної України зайняли громадські організації на зразок тих, що були утворені свого часу українською діаспорою, таких, приміром, як Всеукраїнське братство ОУН-УПА ім. генерал-хорунжого Романа Шухевича, Союз українок, Національна скаутська організація України «Пласт», Всеукраїнська організація «Січ», Спілка української молоді та ін. Відновлюючи свою роботу на Батьківщині, представники подібних громадських утворень перейняли відповідні патріотичні традиції, налагоджували додаткові зв'язки з розвинутими західними спільнотами, привносили нові зразки громадських ініціатив західного типу, впливали на становлення громадянської культури молодого покоління [445, с. 131].

Однак після перших років активних спроб впливати на трансформаційні політичні процеси в незалежній Україні діаспора поступово віддаляється, поводиться стриманіше. Як зазначав Г. Удовенко, «за роки незалежності відчутно скоротилися зв'язки нашої країни із закордонним українством. Закордонні українці втратили інтерес до співробітництва з Україною, який був характерним наприкінці 80-х та на початку 90-х рр. Усе більше виявлялися ознаки певного розчарування, пов'язані з повільними темпами розбудови та розвитку нашої держави, фактичної неспроможності України надавати належну підтримку українському загалу за її межами» [446, с. 17].

За час президентства Л. Кучми відбуваються й перші вісім самітів Україна-ЄС за участю Президентів України, Європейської Ради та Європейської Комісії. Щорічне проведення цих політичних діалогів надало сторонам можливість на найвищому рівні підбити підсумки співробітництва, узгодити позиції. За результатами їх роботи сьогодні можна характеризувати сутність багатовекторності зовнішньої політики України. Так, у 1997 р. Л. Кучма підтвердив європейський вибір України; підписані окремі торговельні угоди; Україною односторонньо запроваджено безвізовий режим для власників дипломатичних паспортів країн-членів ЄС. У ході другого саміту відносини України та ЄС визначалися як «стратегічне та унікальне партнерство»; Україна заявила про бажання набути статусу асоційованого членства в ЄС. У 1999 р. ЄС підтвердив намір сприяти вступові України до СОТ. Четвертий саміт передбачив «подальше поглиблення співпраці як значний внесок у забезпечення миру, стабільності і процвітання Європи». У 2001 р. представники ЄС ведуть мову передусім про втручання влади у роботу ЗМІ та інші порушення демократичних свобод. Водночас, українська сторона порушила проблему виконання ЄС зобов'язань з фінансування закриття ЧАЕС. Не дійшли згоди сторони і під час шостого саміту у 2002 р., коли спроби української влади з подальшої формалізації відносин України і ЄС останній підтримав лише у частині угоди про співпрацю у галузі науки і техніки. У 2003 р., замість очікуваної програми з набуття статусу кандидата на вступ до ЄС, українській стороні запропоновано співпрацю в рамках програми Європейської політики сусідства. Восьмий саміт 2004 р. для України також знаменував незавершеність плану дій з поглиблення відносин із ЄС, який, передусім, акцентував увагу українських чиновників на забезпечення майбутніх демократичних президентських виборів [447].

Очевидно, що декларативні наміри та європейські прагнення України не супроводжувалися покроковими і реальними політичними, правовими та економічними заходами, спрямованими на наближення до вимог європейської спільноти. Характерно, що з 1997 р. Європейська Комісія розпочала щорічну оцінку поступу країн-кандидатів на вступ до ЄС на основі критеріїв адміністративної обумовленості (проведення адміністративної реформи, реформи місцевого самоврядування, посилення спроможності імплементації, створення структур для координації переговорів з ЄС тощо). Такий комплекс вимог приведення національних адміністративних систем у відповідність до Копенгагенських критеріїв вступу значною мірою видавався непосильним для виконання Україною.

Відносини України з провідними державами-членами ЄС у вказаний період дещо відрізнялися та формували відповідно різні оцінки громадян України щодо цих країн. Дослідники, зокрема, доводять, що Німеччина та Франція мали загалом позитивне настановлення щодо України як важливого сусіда ЄС, але негативне щодо інтеграції України в ЄС. Водночас, геополітичний вимір відносин з Польщею та Великобританією позначений не тільки позитивним ставленням до України як держави, але й «адвокатським» щодо перспектив інтеграції. Отже, проблеми геополітичного позиціонування України в процесах євроінтеграції визначалися як на загальноєвропейському рівні, так і на рівні двосторонніх відносин [439].

Варто також звернути увагу і на ті світоглядні відмінності українського та сучасних найрозвинутіших суспільств, про які пишуть дослідники, в т. ч. й на рубежі століть. Приміром, А. Бадан, порівнюючи світоглядні і моральні норми України та західних держав, звертає увагу на суттєві розбіжності ціннісних орієнтацій. Серед іншого, вчений стверджує, що, на відміну від Заходу (де ідентифікація особистості є самовизначенням індивіда), в Україні вона реалізується в родині (гурті, клані), самовизначення і самореалізація індивіда відбуваються на рівні групи, інтереси родини, друзів перевищують індивідуальні інтереси, існуюча правова база має слабку практичну реалізацію, натомість, люди прагнуть уникати прямої конфронтації. Психологія західного суспільства інша - тут індивідуальні інтереси переважають усі інші, закон є нормою життя для всіх верств населення, усталена ринкова економіка дозволяє самовизначатися і самостійно реалізовуватися, прямо висловлювати думки [448, с. 82].

Показовими, з погляду сьогодення, є і зібрані вітчизняною дослідницею Є. Тихомировою напередодні виборів 2002 р. позиції політичних сил і їх лідерів щодо перспектив європейської інтеграції. Вчена зауважує, що у цьому зрізі можна було спостерігати принципову іншу ситуацію, аніж при аналізі кількарічних опитувань громадської думки з відповідного питання, які засвідчували відносну підтримку в суспільстві євроінтеграційних ідей. Так, дослідження партійних програм, що пропонувалися партіями під час виборів, показує неоднозначність ставлення з їх боку до цієї проблеми. Незважаючи на те, що прогнозувалося посилення європейського вектора зовнішньої політики (оскільки всі політичні сили від лівих до правоцентристів, попри відмінності в оцінках зовнішньополітичних пріоритетів, підтримували вступ України до ЄС), позиції партій стосовно того, коли це питання постане в практичній площині, істотно відрізнялися. Так, Всеукраїнське політичне об'єднання «Жінки за майбутнє» утрималося від визначення часових меж вступу України до ЄС; Блок політичних партій «За єдину Україну!», Блок Демократична партія України - партія «Демократичний Союз» та СПУ вважали, що це відбудеться протягом 10 років; «Блок Юлії Тимошенко», ПЗУ і КПУ - 20 років. Мінімальний термін визначив Блок Віктора Ющенка «Наша Україна» - п'ять років. Вступ України до ЄС у найкоротші терміни декларували переважно партії право (центристського) спрямування: «Батьківщина», РХП, «Собор», УНР, ПРП (асоційоване членство). Програми партій політичного центру містили більш обтічні формулювання, що зводяться до «формування умов для інтеграції в ЄС» (ДемПУ, ДС, НДП, ПППУ, ТУ) або «встановлення відносин політичного партнерства» (ЖЗМ) [449, с. 254].

Регіональні відмінності в оцінках зовнішньополітичних преференцій становили зручні для правлячого режиму основи політики багатовекторності. Детальний аналіз основних передвиборчих програмних положень та результатів президентських (1999 і 2004 рр.) і парламентських (1998 і 2002 рр.) виборів дозволяє робити висновки, що у цей проміжок часу електорат західних регіонів України переважно голосував за кандидатів і партії, що пропонували прозахідні політичні орієнтири, водночас виборці східних і південних регіонів підтримували також і ті політичні сили, що виступали відкрито за проросійський вектор самовизначення. Підтримка європейського вибору громадською думкою могла би стати важливим фактором наближення країни до ЄС, та проєвропейські гасла окремих політиків знайдуть позитивний відгук у свідомості більшості громадян України лише напередодні президентських виборів 2004 р.

У складних, не завжди відомих і зрозумілих пересічному обивателю, новітніх глобальних реаліях державний курс на багатовекторність, видається, відповідав суспільним очікуванням. Про зовнішньополітичні настрої, геополітичні преференції українців у вказаний період свідчать результати досліджень Інституту соціології НАН України. Опрацьовані результати опитування «Якому шляху розвитку України Ви віддасте перевагу?» представлені в таблиці (див. табл. 4. 6.). Соціологічні відомості якнайкраще показують залежність громадської думки від офіційної політики держави, передвиборчих риторик і практик політичних сил.

Таблиця 4. 6.

Геополітичні орієнтації населення України: 1997-2005 рр. (% підтримки шляху розвитку) *

* Складено за за результатами соціологічних досліджень [412, с. 411].

З наведених результатів соціологічних досліджень видно, що навіть за цей порівняно короткий відлік української незалежності суспільство не дійшло загальної згоди щодо вибору домінуючого вектора зовнішньополітичного партнерства. Навпаки, східна і західна орієнтації для багатьох громадян не виключали одна одної. Їх вибір значною мірою залежав від передвиборчої риторики політичного класу, а усвідомлення власної відповідальності за розвиток країни лише у 2000 р. трохи перевищив 25% та згодом знов пішов на спад (17, 1% у 2004 р.). Приблизно з цього ж часу найпривабливішою перспективою видавався східнослов'янський блок, водночас зростала й кількість прихильників налагодження відносин із розвиненими західними країнами. Цікавою видається точка зближення кількості прихильників прозахідних та проросійських векторів за рік до виборів 2004 р. (10, 7% та 9, 8%, відповідно), що різко змінюється надалі, власне, у ході складної передвиборчої боротьби та за її результатами (14, 4% та 11, 4% у 2004 р. ; 17, 9% та 8, 3% у 2005 р., відповідно). З таблиці також чітко простежується, як, ? порівняно з 1997-1998 рр. уже всередині 2000-х рр. скорочується різниця у чисельності між прихильниками основних стратегічних напрямів міжнародного співробітництва.

З 1998 р. у моніторинг Інституту соціології НАН України включено також питання, пов'язані з оцінкою діяльності президентів України, Росії, Білорусі та США (за 10-бальною шкалою). Протягом цього періоду найвищою була оцінка президента США Б. Клінтона (1998-2001 рр.). 2001 р. вона піднялася до 7, 7 бала. Після приходу до влади Дж. Буша оцінка діяльності американського президента різко знизилася. У 2004 р. рейтинг Дж. Буша становив 4, 5 бала. Однак ця оцінка була вища, ніж оцінка українським народом свого Президента - Л. Кучми (3, 2 бала). Непопулярним в Україні був і президент Росії Б. Єльцин (1998-2000 рр.). Однак після приходу до влади в Росії В. Путіна рейтинг президента Росії в Україні стрімко зріс [412, с. 504].

Тим часом культурна привабливість європейського простору в Україні поступово почала перевищувати виключно соціально-економічні інтереси у цьому регіоні. Європейський спосіб мислення та життя поступово «викрастилізовується» основним змістом спільного європейського процесу. У цей період змінюється не тільки сприйняття європейської перспективи українцями, але й мобілізуються зусилля власне ЄС на створення не лише вагомого економічного союзу, не просто взаємовигідного ринкового простору, але й певної суспільної моделі демократичного розвитку, що еволюціонує історично, розширює зміст концепції європейського єднання й відкриває нові перспективи для самовизначення і творення громадського суспільства нового типу.

Позитивному зрушенню європейського демократичного самовизначення українців на початку 2000-х рр. сприяв офіційний візит 23-27 червня 2001 р. глави держави Ватикан і Римо-католицької церкви Святішого Отця Іоанна Павла II в Україну. Усупереч стереотипному уявленню про принципово різні західно- і східноєвропейські ідентичності, офіційний та популярний дискурси в цей час заповнюють тези про схожі соціальні корені, традиції, символізм, історію, зв'язки, які штучно були розірвані роками радянського режиму. Європейська перспектива стає однією із переважаючих для українського державного та обивательського самовизначення. Як пише Л. Сафонік, за усіх недоліків і зауважень до процесу творення нової Європейської спільноти хочеться бути її громадянином, відчувати себе захищеним і таким, кого поважають і цінують у державі і суспільстві, жити у відкритому правовому суспільстві. Втім, Українська держава не подолала рецидиви тоталітарного проекту, декларувала повагу до європейських цінностей, але мала справу з реальним обмеженням свободи слова, диктатом податкової та міліцейської служб [413, с. 269-270].

Наприкінці 2004 р. Україна переживала принципові політичні перетворення. Замість «багатовекторних» перспектив, окреслених Л. Кучмою та його послідовником - кандидатом у Президенти України В. Януковичем, суспільство здійснює рішучий вибір та віддає перевагу курсу В. Ющенка, де, серед іншого, окреслено чіткі атлантичні та євроінтеграційні цілі. Разом з тим, виходячи із даних тогочасної соціології, важко стверджувати, що українське суспільство здійснило відповідний вибір саме у контексті визначених геополітичних орієнтирів. Більш імовірно, громадяни голосували не стільки за західний вектор, скільки проти невизначеності, багатовекторності, яка вже досить довго не виправдовувала себе.

Певне уявлення про масові орієнтації та установки населення можна отримати, коли порівняти спосіб життя, політичну, економічну та правову свідомість громадян України з тими, що властиві громадянам інших країн, насамперед країн ЄС, до якого Україна висловлює намір долучитися. За даними опитувань у межах «Європейського соціального дослідження» на початку 2005 р. українці виявилися одними з найпалкіших прихильників подальшого розширення Європейського Союзу ? більш налаштованими, ніж українці, на цей процес були тільки громадяни Польщі, тоді як серед мешканців найрозвиненіших країн Європи панувало скептичне ставлення до подальшого розширення ЄС за рахунок, насамперед, країн СНД. Несподівано на початку 2005 р. українці виявилися одними з лідерів за довірою до Європарламенту. Громадяни Німеччини, Франції, Великої Британії довіряли Європарламенту значно менше, ніж українці [414, с. 113].

Культура миру, проголошена декларацією ГА ООН (1999 р.) [450], що спирається на принципи свободи, справедливості, демократії, толерантності і солідарності; відкидає насильство, прагне до запобігання конфліктам біля їх витоків і розв'язання проблем шляхом діалогу і переговорів; гарантує всім повноту прав і можливість участі у збалансованому розвитку суспільств ? становила вагомий орієнтир самовизначення громадян України, які впевнено здобували авторитет миролюбної нації. Потенціал миролюбності українців вигідно вирізняв їх і серед західних, і серед східних партнерів, що, втім, вимагало вмілого його використання політичними елітами.

Отже, аналізуючи зовнішньополітичні виклики, що постали перед Україною у 1996-2004 рр., відмічаємо їх тісний зв'язок із проблемами олігархізації державного апарату. Так, орієнтири зовнішньої політики України передусім мали відповідати не державним, не суспільним, а особистісним інтересам найбільших фінансово-промислових груп. Політика багатовекторності в українському варіанті - це політика маневрування між інтересами різних геополітичних гравців, орієнтація на ситуативні завдання, розмивання пріоритетів міжнародного співробітництва, відсутність самовизначення на світовому, регіональному і субрегіональному рівнях. Деформація принципу багатовекторності відобразилася у проголошенні одночасно двох десятків держав (з абсолютно різними інтересами) стратегічними партнерами України, що на практиці означало відсутність ефективного і надійного партнерства з будь-якою із цих держав та їх союзів, ігнорування українських інтересів провідними світовими гравцями. Непослідовність і непередбачуваність України на міжнародній арені суттєво обмежила перспективи національно-демократичного самовизначення її громадян та політичних еліт.