Національно-державне самовизначення України

Безпосереднім «результатом» Бухарестського саміту НАТО, на якому Україні та Грузії було відмовлено в приєднанні до системи колективної безпеки, аби, за словами А. Меркель, не викликати «непередбачувану реакцію з боку Росії», стала російсько-грузинська війна 2008 р. У ніч на 8 серпня після обстрілів грузинських сіл (які розпочалися 1 серпня) збройні сили Грузії заявили про намір «відновити конституційний лад» на території Абхазії та Південної Осетії, й внаслідок боїв захопили більшу частину Цхінвалі. Того ж дня Росія втрутилась у конфлікт на стороні південноосетинських сепаратистів і ввела війська, зокрема, танкові бригади, на територію Грузії, піддала бомбардуванню грузинські міста, порти та військові об'єкти. Військові дії поширилися далеко за межі Південної Осетії. Після окупації частини Грузії російськими військами й етнічних чисток грузинських сіл навколо Південної Осетії, за участі міжнародних посередників було досягнуто припинення вогню [513]. Активну участь у мирному врегулюванні брала Франція, зокрема, був розроблений план Ніколя Саркозі, який передбачав розмежування підрозділів Збройних сил Грузії та Росії. За результатами дії «плану Саркозі» Грузія втратила контроль над Абхазією та Південною Осетією.

Звернувшись до поданої вище табл. 5. 3., можна бачити, що зростання антиукраїнських настроїв у РФ кореспондується із початком російської інтервенції проти Грузії. Тоді Президент України В. Ющенко висловив однозначну підтримку Грузії, зокрема, її президентові М. Саакашвілі. Однак навіть сам факт російської інтервенції до Грузії не зумовив позитивного оцінювання українськими громадянами співпраці з НАТО. Антинатовська пропаганда, яка провадилася Партією регіонів, комуністами й іншими проросійськими політичними силами, виявилася вельми успішною. У цьому контексті показові дані динаміки ставлення до співпраці з НАТО, представлені Центром Разумкова. Зокрема, респонденти відповіли на запитання: «Яка модель забезпечення національної безпеки є найбільш оптимальною для України?». Опитування проводилися в 2006, 2009 та 2012 рр. (див. табл. 5. 4.) [514].

Таблиця 5. 4.

Яка модель забезпечення національної безпеки є найбільш оптимальною для України? (часова динаміка, 2006-2012 рр.)

Як можна бачити із табл. 5. 4., українське суспільство недооцінювало загрозу, яку являла для України РФ. Більше того, з результатів соцопитування видно, що, наприклад, у 2012 р. ще кожен п'ятий українець сподівався на забезпечення нацбезпеки шляхом приєднання України до Договору про колективну безпеку (ОДКБ ОДКБ - Організація договору про колективну безпеку (Ташкентський договір) - військово-політична міжнародна організація, до якої входять Росія, Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан. Ташкентський договір був підписаний 15 травня 1992 р. З грудня 2004-го ОДКБ має статус спостерігача в Генеральній Асамблеї ООН. ), який являє собою ніщо інше, як військово-політичний союз, створений РФ. Разом із тим, як можна бачити із часової динаміки, зниження довіри до НАТО (16, 2%, 13%, 12, 8%) і дещо більша, але нестала, підтримка приєднання України до Ташкентського договору (30%, 32%, 19, 3%) супроводжувалися високими показниками схвалення позаблокового статусу і сталим зростанням невизначеності суджень щодо безпекового питання (від 12, 1% у 2006 р. до 30, 8% у 2012 році).

Ані конфлікт довкола острова Тузла 2003 р., що був предметом розгляду Генасамблеї ООН, ані російсько-грузинська війна, яка зруйнувала міф про неможливість воєнного конфлікту між «братніми» народами пострадянського простору, ані перманентні втручання РФ у внутрішні справи нашої країни не були достатніми аргументами для того, аби українці усвідомили загрозливість політики РФ і доцільність приєднання України до НАТО як найуспішнішої на той час організації з колективної безпеки. Відзначена динаміка також свідчить, що висновки суспільно-політичного й, загалом, ціннісно-смислового характеру не являють собою певні очевидності, які безпосередньо випливають із практики: досвід завжди має нейтральний характер, висновки ж (узагальнення й абстракції) - здобуваються шляхом послідовних умовиводів, зокрема, висновуються за посередництва принципів, щодо яких досвід - це лише рівень феноменології. Суспільно-політична свідомість, зокрема, осягнення засад і напрямів національно-державного самовизначення, потребує цілеспрямованого розвитку, у тому числі - просвітницької роботи. Нехтування ж такою робою призводить лише до невизначеності суджень, яка може змінюватись унаслідок будь-якого ірраціонального впливу. На жаль, як видно із представленої табл. 5. 4., така просвітницька робота, яка уможливила б розуміння фактора НАТО для національно-державного самовизначення України, не стала пріоритетною для державно-політичних інститутів; вплив російської пропаганди, за посередництва Партії регіонів і КПУ, виявився тоді набагато ефективнішим.

Та все ж і за таких умов представники національно-патріотичних сил, зорієнтовані на євроатлантичну інтеграцію політики, політологи, громадські активісти прагнули привнести в суспільну свідомість розуміння реального становища України, розкрити загрози її незалежності та визначити актуальні напрями подальшого розвитку. Для прикладу, в рамках «круглого столу» «Політична нестабільність в Україні позбавляє її шансу отримати ПДЧ щодо НАТО в грудні», що був організований Фондом «Демократичні ініціативи» 23 жовтня 2008 р., Г. Перепелиця зазначив: «Після кавказьких подій Росія прямо поставила питання про перерозподіл сфер впливу в Європі і про ухвалення пакту, який може виглядати як Хельсінкі-2 чи Ялта-2, про закріплення нових сфер впливу в Європі. І це колосальний виклик для України» [515]. Беручи до уваги виголошені В. Путіним заяви (Мюнхен - 2007 р., Бухарест - 2008 р.), коли були артикульовані домагання РФ повернути світ до двополюсної системи міжнародних відносин, а фактично до ситуації холодної війни, оцінка, яку висловив Г. Перепелиця, є цілком слушною.

«Тепер, - наголошував політолог, - Росія чітко поставила питання перед Європою і всім Заходом про перегляд результатів «холодної війни» і результатів розпаду Радянського Союзу. Це значить, що Росія поставила під сумнів суверенітет незалежних держав, які утворилися після розпаду Радянського Союзу, і державний статус тих адміністративних кордонів, які були затверджені після Біловезької угоди. Отже, ми справді стоїмо перед серйозними викликами нашій національній безпеці, насамперед - територіальній цілісності, недоторканності кордонів» [515].

ЄС, зазначив Г. Перепелиця, пішов на діалог із РФ; отже, постає запитання: чи може наша країна зберегтися як суверенна держава у нових геополітичних умовах і чи є надійні гарантії національної безпеки України?»Європейський Союз, на жаль, нам не дає чіткої відповіді на це питання, - наголошував політолог. - Роль Організації Об'єднаних Націй було чітко виявлено в період кавказької кризи, коли ООН не змогла ухвалити жодного рішення - ні позитивного, ні негативного з приводу кавказької війни. ОБСЄ, яка мала запобігти кавказькій війні, виявилася теж недієздатною. Які ще інші міжнародні організації в умовах, коли ми здали свою ядерну зброю, коли наші збройні сили не можуть виконати всього комплексу завдань із забезпечення безпеки і оборони нашої країни, які інші чинники можуть гарантувати нам національну безпеку?.. І в України немає іншого шляху, крім як приєднатися до Північноатлантичного альянсу» [515]. Отже, як видно з аргументації, ані ООН, ані ЄС, ані жодні гарантії безпеки, зафіксовані в міжнародно-правових актах, не можуть розглядатись як надійні підвалини національної безпеки України. Тільки орієнтація на набуття членства в ЄС і НАТО - як форма національно-державного самовизначення України - уможливлюватиме національну безпеку держави.

У рамках «круглого столу» суголосну думку висловила і Г. Яворська. Зокрема, дослідниця зазначила: національно-державне самовизначення України відбувається в умовах ціннісно-смислової кризи в західних демократіях. «У світовій міжнародній обстановці, - наголосила Г. Яворська, - відбулися кардинальні зміни, які вимагають осмислення і якими нехтувати неможливо» [515]. Одначе й Україна неадекватно реагує на виклики, не ведучи послідовної політики, спрямованої на національну консолідацію. Разом із тим, Г. Яворська піддала критиці лідерів ЄС, котрі недооцінюють демократичні перетворення в Україні та труднощі, з якими стикається суспільство й держава: «Україні після Помаранчевої революції вже не треба доводити, що вона є демократичною державою». Утім, попри брак достатньої підтримки з боку західних партнерів, Україна мусить віднайти потенціал для консолідації, адже «визначальними для України в процесі приєднання до НАТО є підтримка суспільства і внутрішня стабільність…. Ключовим залишається питання, наскільки важливим є членство України в НАТО для національної безпеки держави? Річ у тім, що система безпеки в Європі базується на Північноатлантичному альянсі... Зараз європейська система без НАТО і США (про що розмірковують деякі політики) - це фікція» [515].

Водночас, поряд із акцентуванням уваги на антиукраїнських позиціях керівництва РФ, примиренській щодо цього позиції політичних лідерів Заходу, експертне середовище адекватно реагувало й на брак єдності політичного класу України в питанні євроатлантичної інтеграції нашої держави. Зокрема, виступаючи на згаданому заході, І. Кучерів говорив: «На моє глибоке переконання, дії теперішньої політичної еліти стають однією з перепон нашій євроатлантичній інтеграції. В той час, коли українські політики, керуючись інтересами держави, повинні вести між собою діалог про те, які сценарії розвитку для держави вони пропонують і куди вони збираються вести державу, вони загрузли в суперечках» [515].

По суті, І. Кучерів називає брак національної консолідації головною перепоною на шляху до інтеграції до євроатлантичних структур. Він відзначив і головну перепону - брак «діалогу» між політичними елітами України. Утім, спитаймося: чи можливим був діалог між тими політичними силами, які прийшли до влади внаслідок Помаранчевої революції, та проросійськими політичними силами - Партією регіонів і КПУ? Цілком очевидно, що такий «діалог» був неможливий. Завдання, які стояли перед Помаранчевою революцією, виявилися не реалізованими. Незавершеність революції - це крок до нової революції. Отже, звернімо увагу й на наступні міркування І. Кучеріва: «В Україні є одне дуже позитивне явище - це творення громадянського суспільства.., яке не дбає за владу, а дбає за Україну. І цьому ми завдячуємо Помаранчевій революції. Громадянське суспільство в даному разі виступає як вартовий Української держави, української демократії. … І питання стоїть не тільки в ПДЧ чи членстві в НАТО, а в державі Україна. Просто НАТО - це один із найкращих варіантів для співпраці і для розвитку майбутнього» [515].

Фактично І. Кучерів наголошує на двох принципових тезах:

- перша, інтеграція до НАТО не самоціль, а історично та геополітично зумовлена форма доцільного й оптимального національно-державного самовизначення України;

- друга, не формальні політичні еліти, а саме громадянське суспільство - це головний (і, по суті, єдиний) рушій національно-державного самовизначення України.

Категоричним у своїх висновках був і С. Джердж, голова «Фонду Україна-НАТО»: «Вся політична і військова еліта знає таку формулу: країна - завжди в небезпеці, і потрібно багаторазово посилювати безпеку для своєї держави. Посиленням такої безпеки для України є співпраця з НАТО, а далі членство в Альянсі. На моє глибоке переконання, для всіх європейських країн буде позитивно - себто спокійніше і стабільніше, - коли Україна як велика держава набуде членства в цій потужній безпековій організації» [515].

Проте висновки, на доцільності яких наголошували політологи, не були зроблені: внутрішні суперечності, що стояли на заваді інтеграції України в НАТО, не були подолані; просвітницька робота про статус НАТО в сучасному світі не була проведена; дезінтеграційному впливу РФ на внутрішньоукраїнські процеси не був покладений край, що ускладнило процес національно-державного самовизначення України. Не була усвідомлена й ціннісно-смислова криза, що наростала в країнах Західних демократій, і водночас знехтувана необхідність жорсткої орієнтації на національні інтереси України, навіть в умовах зовнішньополітичного тиску.

Показовий приклад такої неготовності політичної еліти до відстоювання національних інтересів - розподіл Чорноморського шельфу між Україною та Румунією: «3 лютого 2009 р. в Гаазі було оголошено рішення Міжнародного суду в справі спору України та Румунії про розподіл чорноморського шельфу. Питання статусу Зміїного було вирішено позитивно для України, однак стосовно прибережної зони суд став на бік Румунії, виділивши Україні лише 12-мильне територіальне море навколо острова, тим самим фактично наділивши Зміїний статусом скелі. Лише у південно-західній частині від острова суд виділив Україні ділянку спірної зони площею 2, 3 тисячі кв. км... В результаті Румунія отримала 79, 34% спірних територій Чорноморського шельфу, а разом з ними і величезні запаси нафти й газу. Результати рішення Міжнародного суду ООН в Гаазі, - підсумовує І. Білан, - показали всю слабкість українського зовнішнього відомства та політичного керівництва країни» [516].

Підбиваючи в 2010 р. своєрідний підсумок зовнішньої політики України за часів президентства В. Ющенка, П. Порошенко відзначав як «успіхи», так і певні «провали». До «успіхів» П. Порошенко відніс «просування у вирішенні хронічних проблем договірно-правового оформлення кордонів з Молдовою і Білоруссю та демаркації кордону з Російською Федерацією. По висхідній розвивалося співробітництво з НАТО, запроваджено продуктивний формат відносин у рамках Річних національних програм (РНП). Українська сторона брала активу участь в обговоренні нової Стратегії Альянсу. Розвивалися контакти в безпековій сфері зі США» [517, с. 2].

Водночас П. Порошенко зазначав, що «Україні не вдалося домогтися реального зміцнення зовнішніх гарантій безпеки». Більше того, П. Порошенко констатував «поглиблення дефіциту безпеки України в умовах динамічних змін у безпековому середовищі Європи і світу», відзначив «дві головні проблеми»: «перша - в Україні досі немає консолідованого, узгодженого підходу до визначення та реалізації стратегічної моделі забезпечення національної безпеки, належної обороноздатності держави». Свідченням браку концептуального бачення безпекової моделі П. Порошенко назвав «дискусії навколо питання позаблокового статусу України» або ж приєднання України «до тієї чи іншої системи колективної безпеки», і це попри те, що політика приєднання України до НАТО вже зафіксована на законодавчому рівні.

«Другою проблемою, - писав П. Порошенко, - є відсутність чітких механізмів реалізації зовнішніх гарантій національної безпеки, незалежності, територіальної цілісності, непорушності кордонів України». Кажучи про зовнішні гарантії, П. Порошенко давав відсилку до Будапештського меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і РФ, Хартії Україна-США про стратегічне партнерство, Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО. Разом із тим, П. Порошенко зазначав: «Досі не розроблені чіткі механізми забезпечення задекларованих у цих документах гарантій. Не забезпечивши належний рівень обороноздатності власними силами, Україна сьогодні опинилася між двома потужними світовими центрами впливу. Таке становище є досить ризикованим і потребує невідкладних заходів з боку нової влади України» [517, с. 3]. Який вихід бачив П. Порошенко із окресленої ним-таки вкрай складної ситуації?»Думаю, - писав він, - ця проблематика має бути предметом діалогу України зі світовою спільнотою» [517, с. 3]. Що тут скажеш, прагнення «діалогу» - це дуже конструктивна пропозиція, і це попри те, що дана ним тоді оцінка засад національної безпеки, безперечно, відзначається точністю.

Контраст між неймовірними сподіваннями, які покладалися на В. Ющенка в 2004 році, та неменшим невдоволенням від споглядання результатів його президентства відзначають М. Михальченко та В. Бушанський. Згадані політологи пишуть, що зі здобуттям незалежності в Україні існував певний консенсус щодо основних векторів суспільно-політичного розвитку, зокрема, слушно вважалось: «Україні потрібні: а) державно-політичні інститути, передусім демократичні механізми, та б) ринкова економіка» Але це були «ті уявлення про актуальні суспільно-політичні цінності, що дістались Україні з горбачовської епохи... А от ідеї нової України не було. Невиразними здавались убрази її минулого та майбутнього». По суті, не було доктрини національно-державного самовизначення, аналог якої був сформульований країнами Балтії - «відновлюємо державність, інтегруємось у НАТО і ЄС» [494, с. 5]. Навіть російський неоімперіалізм є формою національно-державного самовизначення. Безперечно, «російська ідея» є вкрай деструктивною, але формально вона є ідеєю національно-державного самовизначення для путінської Росії.

Загалом, слушно погодитися й із таким висновком М. Михальченка та В. Бушанського: «Третій Президент України мусив протидіяти чотирьом викликам: 1) відсутності національної єдності, що проявлялась у протистоянні російської й української культур, церковному розколові та різному баченні громадськістю геополітичного розвитку, 2) нерозвиненості демократичних інститутів, передусім автократичному характерові організації політичних партій і маргінальному становищу неурядових громадських організацій, 3) зростанню російського імперіалізму, що провокує внутрішньополітичні конфлікти в Україні, 4) тотальній корумпованості державних інститутів. За п'ять років президентства Ющенко не знайшов гідної відповіді на жоден із цих викликів. Навпаки, в усіх напрямах внутрішньої та зовнішньої політики ситуація катастрофічно погіршилася» [503, с. 9].

Нерозв'язані суспільно-політичні суперечності, тиск РФ у сфері економіки та блокування євроатлантичного вектора розвитку України - це ті фактори, які зумови втрату В. Ющенком суспільної довіри. Але й ці-таки фактори зумовили авторитарні тенденції в українській політиці та революційні події 2013-2014 р.

5. 2. Посилення авторитарних тенденцій - виклик українському національно-державному самовизначенню

Президентство В. Ющенка завжди перебувало під ціннісно-смисловим впливом Помаранчевої революції. Кожен крок Президента звірявся громадськістю з «цінностями Майдану», перевірявся на відданість демократії, плюралізму, верховенству права, євроінтеграційному векторові національно-державного самовизначення України. Водночас, будь-яка революція зумовлює необхідність радикального заперечення попереднього політичного режиму; як правило, і про це свідчить історичний досвід, революційні перетворення неможливі без репресивних заходів щодо переможеної політичної еліти. Одначе В. Ющенко так і не зміг знайти баланс між завданнями будівництва демократичного політичного режиму (відповідно до завітів революції) та необхідністю заперечення політичних практик доби Л. Кучми. Невдачі президентства В. Ющенка стали ґрунтом для фактичного повороту політичного режиму в Україні до авторитаризму, здійсненого Партією регіонів.

Чергові вибори Президента України спочатку були призначені Верховною Радою на 25 жовтня 2009 р. Однак В. Ющенко оскаржив цю дату в Конституційному Суді, який підтримав скаргу Президента; Верховна Рада призначила вибори на 17 січня 2010 р.

Узявши участь у президентських виборах, В. Ющенко здобув 5, 45% голосів виборців. До другого туру, що відбувся 7 лютого 2010 р., вийшли В. Янукович (за якого в першому турі віддали голоси 35, 32% виборців) та Ю. Тимошенко (результат першого туру - 25, 5% голосів). Перемогу в другому турі здобув В. Янукович; за даними ЦВК, за нього проголосували 48, 95% виборців (в абсолютних показниках, це - 12481268 голосів) ; за Ю. Тимошенко - 45, 47% виборців (11593340 голосів). Проти обох кандидатів проголосували 4, 36% громадян. 14 лютого 2010 р. ЦВК оприлюднила офіційні результати, згідно з якими лідер Партії регіонів В. Янукович переміг і став наступним Президентом України.

Утім, здійснене вже в 2016 р. часткове оприлюднення «чорної бухгалтерії» Партії регіонів спонукає сумніватись у легітимності результатів президентських виборів 2010 р. Зокрема, Ю. Тимошенко висловила сподівання, що Національне антикорупційне бюро України проведе розслідування за фактами фальсифікацій президентських виборів 2010 р. : «Я сподіваюся, що в НАБУ […] доведуть, що Янукович не був обраний Президентом». Нині, зазначила Ю. Тимошенко, «поіменно відомо, кому в 2010 р. платили гроші за фальсифікацію виборів. Стало очевидним, що за фальсифікацію виборів було заплачено величезні гроші» [518]. Про невизнання результатів президентських виборів 2010 р. Ю. Тимошенко заявляла одразу по їх проведенні. Але тоді її спроба організувати протестний рух не увінчалася успіхом.

Одним із перших кроків В. Януковича на посаді Президента стала низка указів від 2 квітня 2010 р. про ліквідацію 24 інституцій - державних, міжвідомчих і громадських. Зокрема, підлягали ліквідації Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України [519] та Міжвідомча комісія з питань підготовки України до вступу в НАТО [520]. Попри те, що 21 із 24 інституцій, що підлягали ліквідації, були утворені указами В. Ющенка, рішення В. Януковича навряд чи варто вважати «емоційним» чи «спонтанним», навіяним лише неприязню до свого попередника. За цими найпершими рішеннями простежується цілком очевидна стратегія, щодо спрямованості якої невдовзі зникли будь-які сумніви.

21 квітня 2010 р. В. Янукович і президент РФ Д. Медведєв підписали так звані «Харківські угоди». Відповідно до домовленості, термін перебування Чорноморського флоту РФ у Севастополі продовжено з 2017 до 2042 р. з автоматичним продовженням на 5 років, якщо одна зі сторін не висловить заперечення. Як зазначено в самій угоді, термін перебування флоту збільшено в обмін на здешевлення для України російського газу шляхом анулювання митних зборів.

Домовленості викликали обурення опозиції, місцевих рад і суспільства загалом. Більшість аналітиків розцінили її як таку, що суперечить Конституції України. Угоду засудив Світовий конгрес українців [521], а також «Блок Юлії Тимошенко» [522], «Фронт Змін», «Наша Україна» [523], «Народна Самооборона» [524] та інші політичні сили. «Наша Україна» виступила з вимогою імпічменту Президента В. Януковича [525].

Угода була ратифікована Верховною Радою України та Державною думою РФ 27 квітня 2010 р. Ратифікацію підтримав Комітет Верховної Ради з євроінтеграції, але з вимогою не ратифікувати виступив Комітет із закордонних справ, обґрунтовуючи своє рішення тим, що угода суперечить Конституції України. У день ратифікації у Верховній Раді відбулися сутички між народними депутатами. Деякі народні депутати, які виступали проти ратифікації, зазнали важких тілесних ушкоджень. Проте Голова Верховної Ради В. Литвин поставив питання на голосування. Закон України про ратифікацію угоди [526] був прийнятий 236 голосами. Закон підтримали: 160 народних депутатів від Партії регіонів, двоє із яких у день голосування перебували за кордоном (загальна чисельність фракції - 161) ; 27 від КПУ (весь склад) ; 20 від фракції «Блок Литвина» (весь склад) ; 13 позафракційних, зокрема, 11 - члени Партії регіонів, які склали депутатську присягу перед голосуванням; 9 від фракції «Блок Юлії Тимошенко» (із 154) ; 7 від фракції «Наша Україна-Народна Самооборона» (загальна чисельність фракції - 72).

На нашу думку, і зміст угоди, і «процедура» її ратифікації вже з перших днів засвідчили сутність режиму В. Януковича - його колабораціоністський характер, спрямованість на демонтаж Української держави. Угода Януковича-Медведєва стала тим «рубіконом», перейшовши який, режим В. Януковича утратив будь-яку легітимність. Зазначимо, що 31 березня 2014 р., після анексії Криму, ця угода в односторонньому порядку була денонсована Державною думою РФ.

Не менш суперечливим було й рішення про скасування політреформи 2004 р. Проведена в період політичної кризи, вона передбачала впровадження пропорційної системи парламентських виборів, формування уряду стало прерогативою Верховної Ради, тобто - запроваджувалася парламентсько-президентська модель правління. Зміни до Конституції вступили в силу з 1 січня 2006 р. Розглянувши подання 252 народних депутатів, Конституційний Суд 23 вересня 2010 р. визнав неконституційним Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. У мотиваційній частині Рішення Конституційний Суд відзначив порушення процедури розгляду й ухвалення Закону України від 8 грудня 2004 р., а відтак відновив дію Конституції в редакції 1996 р. [527], що означало перехід до президентсько-парламентської форми правління.

Розширенню повноважень Президента була підпорядкована і зміна регламенту Верховної Ради в частині формування коаліції, ініційована Партією регіонів. Зміни передбачали допуск до коаліції, крім парламентських фракцій, також і окремих депутатів. Тож, до утвореної 11 березня 2010 р. парламентської пропрезидентської коаліції увійшли фракції Партії регіонів, Комуністичної партії України, «Блоку Литвина» й окремі народні депутати, в тому числі 7 від БЮТ та 6 - від НУ-НС. Всупереч своїм роз'ясненням від 17 вересня 2008 р., що коаліція формується лише парламентськими фракціями, 6 квітня 2010 р. Конституційний Суд прийняв Рішення: «Окремі народні депутати України, зокрема, ті, які не перебувають у складі депутатських фракцій, що ініціювали створення коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, мають право брати участь у формуванні коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України» Відзначимо, що одразу троє з шістнадцяти суддів Конституційного Суду - І. Домбровський, П. Стецюк і В. Шишкін - подали свої Окремі думки щодо Рішення від 6 квітня 2010 р., відзначаючи недостатню комплексність розгляду конституційного подання. Зокрема, В. Шишкін також висловив думку: «Пряма вказівка в резолютивній частині Рішення на можливість входити до складу коаліції не лише фракцій, а й окремих народних депутатів України, зокрема, й тих, які не перебувають у складі депутатських фракцій, що ініціювали створення коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, є відображенням тих новацій, які містяться в Регламенті Верховної Ради України, що не випливають зі змісту положень частин шостої, десятої статті 83 Конституції України, і розширенням вказаної конституційної норми, що суперечить припису частини другої статті 6 Конституції України про те, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах. Такі новації є конституційною нормотворчістю, тобто Конституційний Суд України створив фактично нову конституційну норму, перебравши на себе повноваження Верховної Ради України, і уконституював можливість ігнорування волі виборців депутатами, які отримали мандат завдяки волевиявленню виборців» [533]. [528]. Цим Рішенням Конституційний Суд узаконив ухвалені Верховною Радою зміни до регламенту, що призвело до розпаду «Помаранчевої коаліції» та посилення політичної корупції.

Підконтрольними Президенту слідом за парламентом стали Кабінет Міністрів та обласні і районні державні адміністрації. На керівні посади призначалися насамперед висуванці найближчого оточення В. Януковича, що становили своєрідну «Сім'ю», вплив якої був визначальним як по вертикальній, так і горизонтальній лініях влади. Водночас, будь-які спроби опонентів змінити встановлені «правила гри» піддавалися дискредитації та переслідуванням, свідченням чому стали політично мотивовані карні справи проти Ю. Тимошенко та Ю. Луценка [529, с. 343].

Разом із тим, свій перший закордонний візит 1 березня 2010 р. Президент В. Янукович здійснив до Брюсселя. У ході візиту В. Янукович зустрівся з керівництвом Європейського Союзу: з президентом Європейської комісії Жозе Мануелем Баррозу, президентом Європейської ради Германом Ван Ромпеєм, президентом Європейського парламенту Єжи Бузеком та Верховним представником ЄС із закордонних справ і політики безпеки Кетрін Ештон. Серед конкретних пріоритетів зовнішньої політики В. Янукович називав підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, створення зони вільної торгівлі з ЄС та запровадження безвізового режиму для громадян України [530]. Перебуваючи в Брюсселі, Президент В. Янукович, одначе, не мав зустрічей із керівництвом НАТО. Як ми вже зазначали у свої публікаціях, дистанціювання В. Януковича від контактів із НАТО викликало гостре заспокоєння в українському суспільстві та, зокрема, в середовищі політичних аналітиків. Радикальний відхід В. Януковича від співробітництва з НАТО фактично поглибив суспільний розкол й актуалізував недовіру до Президента серед проєвропейськи налаштованих журналістів і політологів - осіб, сам характер діяльності яких пов'язаний із формуванням громадської думки [531; 532].

Показово, що наступний зовнішньополітичний візит, 5 березня 2010 р., відбувся до Москви, де Президент В. Янукович говорив про незмінність позаблокового статусу України та про доцільність створення українсько-російського газотранспортного консорціуму. Як іронічно відзначили аналітики Центру прикладних політичних досліджень «Пента», під час своїх закордонних візитів Президент В. Янукович говорить те, що від нього хочуть почути [534]. Прикметно, що невдовзі, 4 червня 2010 р., В. Янукович повідомив: Україна не визнає незалежність Абхазії та Південної Осетії, оскільки є низка міжнародних угод, якими закріплено територіальну цілісність країн. Очевидно, що ця заява йшла врозріз із очікуваннями Кремля.

Беручи участь у Вашингтонському саміті з ядерної безпеки (12-13 квітня 2010 р.), В. Янукович зобов'язався передати США всі запаси високозбагаченого урану, що використовувався в наукових цілях. А 27 квітня 2010 р., під час візиту до Страсбурга, В. Янукович заявив у ПАРЄ, що Голодомор в Україні 1932-1933 рр. не був актом геноциду: «Це були наслідки сталінського тоталітарного режиму, ставлення до людей... Але визнавати Голодомор як факт геноциду щодо того чи іншого народу, ми вважаємо, буде неправильно, несправедливо. Це була трагедія, спільна трагедія держав, що входили до СРСР» [535]. Ця заява викликала гостру критику опозиційних політичних сил та українських науковців [536, с. 110-111]. Заперечення В. Януковичем Голодомору як геноциду українського народу було тим небезпечним, що фактично призводило до заперечення його національно-визвольної боротьби початку ХХ ст., адже Голодомор був способом знищення української політичної нації.

Іншим так само деструктивним напрямом діяльності В. Януковича та Партії регіонів виявилася мовна політика. Свідченням цьому є, насамперед, ухвалений Верховною Радою Закон України «Про засади державної мовної політики» (автори народні депутати С. Ківалов і В. Колесніченко). Ухвалення цього Закону обґрунтовувалося необхідністю імплементації положень Європейської хартії регіональних мов або мов меншин. Те, що російська мова (з огляду на особливості її функціонування) аж ніяк не підпадає під захист Хартії, неодноразово відзначалось українськими політологами (див. наприклад: В. Кулик [537, с. 2-3], В. Бушанський [538, с. 97] та ін.).

У національній доповіді НАН України «Національний суверенітет України в умовах глобалізації» за редакцією видатних науковців кількох інститутів (академіки В. Геєць, Ю. Левенець, М. Жулинський, Е. Лібанова, В. Мамутов, Ю. Пахомов, Ю. Шемшученко) констатується, що «Україна успадкувала деформовану мовну ситуацію, яка характеризується мовною деетнізацією (русифікацією) не лише значної частини національної більшості, а й майже усіх (крім поляків, угорців та румунів) національних меншин, перебування мов деяких з них на межі зникнення… Спроби на законодавчому рівні закріпити деформований стан мовної сфери, до яких вдаються провладні політики, - зазначають автори доповіді, - несе в собі перспективи не мовного компромісу, а мовної фрагментації країни, оскільки, по-перше, орієнтовані не на досягнення індивідуальної дво- чи багатомовності кожного громадянина, а на поділ України на різні мовні частини, а по-друге, відкривають інформаційний простір російськомовних регіонів для зовнішнього впливу, у т. ч. ідеологічного, і, навпаки, відчужують його від загальноукраїнського простору» [539, c. 39]. За ширмою узгодження потреб мовних груп крилося намагання окреслених політичних сил «закріпити пріоритетне становище тієї мови, яка використовується правлячими колами Російської Федерації для завоювання домінуючих позицій в інформаційному просторі, у духовному і культурному житті України» [540, c. 17]. Таким чином, ухвалення Закону Ківалова-Колесніченка - це ніщо інше як цілеспрямований наступ на статус української мови, зокрема, спроба анігіляції національно-державного самовизначення України в мовній сфері.

Специфіка авторитаризму В. Януковича аналізується в монографії Ю. Мацієвського, який означує його як «гібридний авторитаризм». За міркуваннями Ю. Мацієвського, В. Януковичу так і не вдалося встановити цілком авторитарний політичний режим. Відштовхуючись від десятискладової моделі «ідеального типу авторитаризму», Ю. Мацієвський зазначає, що політичному режимові В. Януковича були властиві лише три з десяти ознак консолідованого авторитаризму: концентрація влади, відсутність верховенства права, обмеження діяльності опозиції та громадських прав; у чотирьох були присутні зміни у напрямі авторитаризму (слабке громадянське суспільство, маніпульовані вибори, непрозоре прийняття рішень, прихована елітарна конкуренція) ; а три ознаки не виявлялися взагалі (самопризначене керівництво, невизначений час повноважень, опора на військових) [529, с. 350-351].

Утім, мусимо зазначити, що, як на наш погляд, точка зору Ю. Мацієвського є дискусійною. Очевидно, що використання формальних критеріїв не завжди вичерпно розкриває зміст політичного феномена. Якщо ґрунтуватися на використаній дослідником моделі авторитаризму, то й режими О. Лукашенка, В. Путіна і навіть І. Сталіна можна назвати тільки «гібридними», адже жоден із них не скасовував вибори (а лише фальсифікував їх), не проголошував свої повноваження довічними (а лише репресував політичних конкурентів) і не приходив до влади за допомогою армії. Пояснювальний потенціал теоретичної моделі, яку використав Ю. Мацієвський, є неабсолютним. Одначе вона дає можливість охопити напрями авторитаризації політичного режиму В. Януковича.

Авторитарні методи правління використовувалися В. Януковичем задля послідовного руйнування базових засад національно-державного самовизначення України: звужувалася сфера застосування української мови, нехтувалася історія, звичаї та традиції українського народу, заперечувався Голодомор (геноцид народу), неконституційним способом був продовжений термін перебування в Севастополі бази Чорноморського флоту РФ. Росія також послідовно здійснювала тиск, аби унеможливити підписання договору про Асоціацію між Україною та ЄС, перекрити нашій країна шлях до НАТО і домогтися вступу України до Митного союзу. 7 квітня 2011 р., виступаючи з Щорічним посланням до Верховної Ради, В. Янукович висловився за зближення України з Митним союзом: «Вважаю, що подальший розвиток стосунків з Митним союзом спиратиметься на нову договірну базу щодо угод про вільну торгівлю, і можлива пакетна угода про співпрацю за формулою «3+1»« (тобто, Росія, Білорусь, Казахстан плюс Україна). 12 квітня 2011 р. відбувся візит голови уряду РФ В. Путіна до Києва. В обмін на вступ України до Митного союзу РФ пропонувала знижку ціни на російський газ.

29 травня 2013 р. в Астані відбулася зустріч Президента України В. Януковича, Президента Білорусі О. Лукашенка, Президента Казахстану Н. Назарбаєва, Президента Киргизстану А. Атамбаєва та Президента РФ В. Путіна. За результатами зустрічі В. Янукович дав доручення Кабінету Міністрів підписати меморандум про надання Україні статусу спостерігача в Євразійській економічній комісії, яка є виконавчим органом Митного союзу. 31 травня 2013 р. у Мінську Прем'єр-міністр М. Азаров і голова Євразійської економічної комісії (ЄЕК) В. Христенко підписали меморандум про поглиблення взаємодії між ЄЕК і Україною. Меморандум передбачав надання Україні можливості мати представника в ЄЕК і одержати статус спостерігача в Євразійському економічному союзі з 2015 р.

Тенденції остаточної відмови режиму В. Януковича від євроатлантичного вектора розвитку були очевидні. 28-29 листопада 2013 р. на саміті глав держав ЄС у Вільнюсі Президент В. Янукович відмовився підписати Угоду про асоціацію між Україною та Євросоюзом. Це волюнтаристське рішення В. Януковича перекреслювало самовизначення України як демократичної європейської держави. Позиція В. Януковича викликала негативну реакцію не тільки проєвропейських політиків, а й більшості громадянського суспільства, спричинивши початок революційних подій в Україні.

Уся діяльність Партії регіонів і В. Януковича зокрема, починаючи з передвиборчої кампанії 2004 р., яка вже аналізувалась у нашому дослідженні, постає цілеспрямованою на розкол української політичної нації за мовною, етнічною та релігійною ознаками. З цією метою ідеологами Партії регіонів та їхніми російськими політтехнологами актуалізувалися радянські міфи про Другу світову війну, «регіональні особливості» Донбасу й інших регіонів, ксенофобські уявлення про український націоналізм, «агресивний блок НАТО» тощо.

В основі цих пропагандистських маніпуляцій лежить феномен об'єктивної множинності ідентичностей. Як зазначає М. Панчук, російські ідеологи та представники проросійських політичних сил в Україні спрямували зусилля на те, щоб максимально нівелювати загальнонаціональну ідентичність українців і надати домінантності ідентичностям регіональним. Разом із тим, заходи з руйнування української ідентичності супроводжувалися конструюванням уявлення про існування іншої, умовно кажучи, загальної ідентичності - слов'янської, а по суті, російської, що базується на стереотипі єдності історії, мови, культури, традицій українців, росіян та білорусів [540, с. 15].

Як доводить М. Панчук, методи руйнування української ідентичності фактично зводяться до поширення традиційних імперських (а згодом радянських) міфологем. Зокрема, дослідник цитує таке настановлення будівничим «русского мира»: «Вступаючи в геополітичну боротьбу за Україну, росіянам принципово, вкрай необхідно спочатку довести, що Україна - споконвічно-російська земля. А завоювання і контроль над нею - ніяке не завоювання, а захист. Та й ніяка це не Україна, а звичайна собі Малоросія. Теоретично все грамотно. Мову проголосити діалектом, уже добре впроваджений концепт «братнього народу» замінити на «гілку єдиного народу», незгодних назвати галичанами - теоретично все не важко, тим більше, робота в цьому напрямі ведеться давно» [540, с. 15]. Цілком у руслі представленої логіки лежать численні публікації Д. Табачника та висловлювання інших ідеологів «русского мира», таких як О. Дугін, В. Корнілов, А. Варджа, К. Затулін тощо [541, с. 525-530], а також тих представників проросійських політичних сил, які ніколи не сходили з політичної арени України: «ЗУБР» - За Україну, Білорусію, Росію, «За Союз», Русский блок, КПУ, Партія регіонів.

І тут треба наголосити, що цілеспрямовані заходи з деукраїнізації Причорномор'я та Сходу, зокрема, Донбасу, - це послідовне продовження тієї політики русифікації, яка здійснювалася в Російській імперії. Ґрунтуючись на статистичних даних реєстрів платників податків і переписів населення, В. Пірко показує, що в XVI-XVIII ст. представники українського етносу становили 60-70% населення Донбасу [542, с. 180]; а в ХІХ ст., завдяки спеціальним переселенським програмам, кількість росіян почала неухильно зростати, одначе навіть на межі ХІХ-ХХ ст. українці все одно становили етнічну більшість - 62, 5% [543, с. 86].

Непоправних демографічних втрат український народ зазнав під час Голодоморів і внаслідок Другої світової війни. Найбільше постраждали саме східні області України. Геноцид українців і кримських татар призвів до етнодемографічних диспропорцій. А заходи з русифікації сприяли вкоріненню російсько-шовіністичних уявлень про українську історію та традиції. Притаманні українському народові травми історичної пам'яті, як доводить у своєму дисертаційному дослідженні політолог К. Євсеєв, зумовлювали складну «феноменологію психологічного захисту» - витіснення (забування та заперечення) травматичних сторінок історії свого народу й зокрема, родинної історії [544, с. 15]. Геноцид українців і кримських татар, русифікація та прищеплюване шовіністичне ставлення до української культури - це і є той ґрунт, на якому російські ідеологи, користуючись послугами проросійських політичних сил в Україні, впроваджували концепти, зміст яких завжди зводився до заперечення права українського народу не лише на культурне та політичне самовизначення, а й на існування взагалі. Ці концепти змінювалися: зі здобуттям незалежності - Україна втягувалася в інтеграційний проект СНД, згодом йому на зміну прийшов концепт «євразійства», остання «редакція» - «русский мир». Однак наголосімо: без геноциду - голодоморів, депортацій, русифікації (а русифікація є нічим іншим, як однією із форм геноциду), тобто без здійснюваного століттями жорстокого, послідовного та системного насилля, - жоден шовіністичний проект ніколи не набув би поширення в Україні.

Показовий приклад - та ж таки доктрина «руccкого мира». Використовуючи релігійну ідентичність українських громадян [545], російські пропагандисти вибудовували традиційну міфологему про єдність православного світу. З цією-таки метою використовувалася міфологема про єдність слов'янства [546]. Доктрина «русского мира» опосередковувала також історичну пам'ять, насамперед про події Другої світової війни, та мовні преференції, трактуючи послуговування російською мовою як факт належності до «русского мира». По суті, ця доктрина мала бути фактором трансформації етнічної, культурної та політичної ідентичності українських громадян. Успішність її реалізації могла спричинити несиловий характер інкорпорації України.

Головним «речником» концепції «русского мира» виступив Московський Патріарх Кирило. Проаналізувавши візити Патріарха Кирила до України, їх аж ніяк не можна назвати «пастирськими». Під час візитів у період 2010-2013 р. Патріарха Кирила приймали як офіційну особу. А перша зустріч Патріарха Кирила та В. Януковича відбулась у 2009 р., коли В. Янукович обіймав посаду Прем'єр-міністра України. Задля порівняння зазначимо, що всі зустрічі В. Януковича й очільників РФ - В. Путіна та Д. Медведєва - відбувалися або на міжнародних самітах, або в заміських резиденціях уряду РФ. Зазначена специфіка організації зустрічей у Росії, безперечно, була символічним жестом, який промовляв про сприйняття В. Януковича не як Президента суверенної держави, а як своєрідного «васала» чи «намісника» протекторату РФ.

Дослідник політико-релігійних питань Г. Коваленко акцентує увагу на тому, що «вчення про «русский мир» було замовлене Патріархії В. В. Путіним» [547]. Причини такого замовлення суто прагматичні: згідно з демографічними дослідженнями, Росія дедалі більше стає країною з домінуванням мусульманського населення. Отже, згідно з міркуваннями кремлівських стратегів, єдина можливість збільшення «слов'янської» людності в Росії - це Білорусь і Україна, включення яких до «русского мира» може переломити демографічний тренд. Аналізуючи зміст концепції «русского мира», Г. Коваленко відзначає очевидні паралелі з відомою тріадою «Православ'я, самодержавство, народність» [547]. ««Учення» Патріарха Кирила, - у свою чергу пише М. Панчук, - є ніщо інше, як солідарна концепція владних структур Російської Федерації, до реалізації якої залучені політичні, наукові та релігійні чинники, спрямована на гуманітарну інкорпорацію українців і білорусів у єдиний «руссий мир»« [40, с. 370]. Поширення в Україні цього «вчення», що ґрунтується на традиціоналізмі, який видається за «православну духовність», консервації імперських і радянських історичних міфологем, запереченні права народів на національно-культурне та державно-політичне самовизначення, зумовлює «подальше поглиблення розколу, протистояння між різними частинами українського суспільства та між різними політичними силами, гальмує формування історичної свідомості українців як поліетнічного соціуму зі своєю самобутньою історією, культурою, менталітетом, спрямоване на розмивання мовно-культурної та національно-державної ідентичності громадян України та спричиняє аберацію їхньої історичної пам'яті» [40, с. 370]. Впровадження в Україні концепції «русский мир» здійснювалося з метою зміни національно-державного самовизначення України у вигідному для РФ напрямі; культурно-ідеологічне проникнення мало вплинути на демократичне волевиявлення українського народу, зміцнивши владні позиції колабораціоністських політичних сил - Партії регіонів і КПУ.

Вважаємо за необхідне наголосити, що концепція «русский мир» є не лише імперіалістичною, а й принципово антимодерністською. За великим рахунком, концепція «русский мир» є лише формою раціоналізації цивілізаційної поразки Росії. Росія - з її авторитарним політичним режимом і сировинною економікою, з її забюрократизованою й корумпованою машиною державного управління, яка непридатна для адаптації будь-яких культурних і технологічних інновації, - заперечує значущість ціннісних основ євроатлантичного світу й намагається представити пострадянську архаїку не лише прийнятною, а й необхідною, як власну цивілізаційну особливість. Саме тому концепція «русский мир» так наполегливо поширювалася в Україні в період президентства В. Януковича, адже євроатлантичний вектор національно-державного самовизначення України ставав на заваді імперським маренням кремлівських ідеологів і, найголовніше, руйнував основи позитивного самосприйняття російського істеблішменту та суспільства загалом.

У березні 2013 р. Центром Разумкова проведено опитування, мета якого - виявлення обізнаності респондентів із цією доктриною [548] (див. табл. 5. 5.).

Таблиця 5. 5.

Відсотковий розподіл відповідей респондентів на запитання: «Чи чули Ви про доктрину «Русского мира» Патріарха Кирила?»

Як видно з таблиці, переважна більшість громадян взагалі нічого не чула про «русский мир». Як можна бачити з представлених даних, попри всі зусилля російських пропагандистів, українські громадяни залишалися байдужими до цієї ідеології. Отже, очевидним є висновок, що без проникнення агентів впливу РФ до політичної еліти (КПУ та Партія регіонів) та силових структур, а також без прямого воєнного втручання РФ, в 2014 р. політичні трансформації в Україні відбулися б мирним шляхом.

Революційні події, які відбулися в Україні в 2013-2014 рр. зумовлювалися низкою факторів суспільного розвитку: 1) неможливість функціонування політичних партій без фінансової підтримки олігархічних груп, 2) властивий політичним партіям «вождізм», 3) брак внурішньопартійної демократії, 4) перманентна змінність виборчого законодавства, 5) залежність ЗМІ від олігархічних груп, 6) поширеність корупції. Наслідком зазначених факторів стало превалювання в політичній діяльності «символічних форм», що призводило, по-перше, до активного застосування політичними суб'єктами маніпулятивних технологій; а по-друге - розколу суспільства за символічними ознаками (мовними практиками і ставленням до історичних подій).

Наростання протестних настроїв в Україні було відзначене соціологами Центру Разумкова (дослідження було проведене 1-5 квітня 2011 року) [549] (див. табл. 5. 6.).

Таблиця 5. 6.

Розподіл преференцій респондентів під час відповіді на запитання «У яких випадках Ви могли б взяти участь у законних акціях протесту (мітингах, демонстраціях, пікетуваннях)?»

Як видно з поданих у таблиці даних, 21, 6% громадян готові були брати участь у протестних акціях проти проявів «беззаконня» та «свавілля» місцевих органів влади. Прикметним є і той факт, що лише 2, 6% громадян готові були брати участь у політичних акціях на підтримку чинної влади (13-й рядок у таблиці). Цей показник свідчить як про відчуженість громадян, так і про вкрай виражену недовіру до політичної влади. На користь тези про суспільно-політичне відчуження громадськості свідчить і те, що 26% респондентів «у жодному випадку» не братимуть участь у протестних акціях (14-й рядок у таблиці).

Про недовіру до влади свідчать і результати соціологічних досліджень, проведених Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва з 17 по 22 травня 2013 року: 41% респондентів погодився з думкою, що пересічний громадянин жодним чином не може вплинути на рішення влади [550]. Така позиція респондентів значною мірою засвідчила кризу демократії, зокрема, недовіру до демократичних інститутів, альтернативою яким може бути тільки протестний рух. Не в останню чергу недовіра до демократичних процедур визначається й фактом масштабного застосування учасниками виборчого процесу маніпулятивних технологій.

Отже, має місце: по-перше, відчуженість громадян від суспільно-політичного життя, спричиненого автаркією політичної еліти та репресіями проти опозиційних політичних сил; по-друге, вкрай виражена недовіра до чинної політичної влади; по-третє, неготовність брати участь у діяльності громадських інститутів, які й покликані каналізувати суспільно-політичні інтереси, а також артикулювати суспільно-політичну думку громадськості; по-четверте, схильність протестувати лише проти найочевидніших проявів «беззаконня» та «свавілля», тобто тих проявів, які мають не абстрактний політичний характер (політичні ж судження завжди формулюються за допомогою високого ступеня абстрагування), а суто конкретних проявів (кримінальні злочини) ; по-п'яте, навіть потенційна готовність брати участь у протестних акціях обумовлювалася респондентами сподіванням, що їхні дії «сприятимуть ліквідації загрози», що, знову ж таки, вказує на брак здатності сприймати суспільно-політичне життя в довгостроковій перспективі й домінування виключно ситуативного політичного мислення, яке наразі є для громадськості нормативним.