Національно-державне самовизначення України

Загалом поняття «тимчасовості», «перехідності», «незавершеності» тощо стійко закріпилися у політичному дискурсі незалежної України, внесли зміни у розуміння політичного процесу загалом та інституційних структур зокрема, допускаючи широкий і ненормований, нічим не обмежений спектр засобів політичної діяльності ? від інтриг, зрадництва, провокацій, поширення компромату до політичних замовлень та вбивств. Використання такого «арсеналу» політичних засобів особливо чітко простежується у період 1996-2004 рр. За різних обставин у цей час загинули знані й впливові державні діячі, народні депутати. 3 листопада 1996 р. у Донецьку застрелили народного депутата, бізнесмена Є. Щербаня; 22 квітня 1998 р. у Києві - українського політика і фінансиста В. Гетьмана; 26 березня 1999 р., за досі нез'ясованих обставин, загинув опозиційний лідер В. Чорновіл [370, с. 28]. Відтак належність до політичного класу все більше видавалася загрозливою, а можливості самореалізації у цій сфері суспільного життя викликали страх і/або осуд.

Наприкінці 1990-х рр. в Україні особливого поширення набуло використання шантажу, компрометуючих матеріалів як інструментів політичної боротьби, зокрема, під час виборів. Передвиборчі перегони супроводжувалися взаємними погрозами, поширенням ганебних (справжніх або ж вигаданих) фактів із особистого життя опонентів, звинувачення їх у зв'язках із криміналом, у корупції, хабарництві тощо. Наслідком кризи парламентаризму та деморалізації української політики загалом свідчать і вкорінена практика неособистого голосування народних депутатів у Верховній Раді України, і блокування її роботи самими депутатами, і демонстративна відмова від участі в голосуванні, й бійки між депутатами, і підкуп виборців, і купівля мандатів.

Досліджуючи явища інституційного ізоморфізму в процесах суспільно-політичних перетворень в Україні, М. Яковлєв зазначає, що виключно формальне конфігурування демократичних інститутів, створення «фасадної демократії» унеможливили реалізацію першого етапу консолідації демократії - конституційну консолідацію на макрорівні структур, яка передбачає створення демократичних політичних інституцій і дієвих політико-правових механізмів їхнього функціонування та діяльності політичних, економічних і соціальних акторів. Політичному життю бракувало прозорості та громадського контролю, що не сприяло встановленню в Україні демократичних механізмів підготовки та прийняття державно-політичних рішень [388, с. 9]. Брак конституційної консолідації став певною ознакою маргіналізації національно-демократичного руху, послаблення процесу національно-державного самовизначення українського народу та його політичного класу зокрема.

Аналізуючи конституційну модель Української держави та особливості її політичного розвитку, М. Томенко дійшов висновку, що формалізовані традиційні елементи системи стримувань і противаг, поділу влади на три відносно автономні гілки виявилися дещо застарілими з огляду на суспільно-політичні трансформації. До того ж, відсутність чітких та жорстких меж становлення конституціоналізму стало підставою розвитку модернізованих (девіантних) форм, коли реальний поділ влади в Україні все ще залишається ідеалом. Перманентне ж порушення балансу владних повноважень постійно стає джерелом політико-конституційних криз, які часто вирішуються не з огляду на інституційну ефективність, а в контексті політичної доцільності. Загалом же, підсумовує дослідник, головним питанням у житті України після прийняття Конституції 1996 р., а також після конституційних змін 2004 р. залишається наявність певного дуалізму, який полягає у високій привабливості окремих авторитарних інструментів для владних інститутів і відсутності ефективного механізму впровадження та контролю за виконанням демократичних конституційних приписів [389, с. 16].

Аналіз діяльності новосформованих політичних партій незалежної України [напр. : 371; 373; 390] засвідчив здебільшого «неполітичну» природу їх формування, залежність від олігархічних, фінансово-промислових груп і кримінальних кланів, тимчасовість і «вузько-передвиборчий» характер діяльності більшості партійних структур, «відірваність» цієї діяльності від задекларованих ідеологічних і програмових засад після приходу до влади.

Показово, що зростання кількості політичних партій не призвело до ширшого їх представництва у Верховній Раді України. Так, у виборах народних депутатів України 1998 р. брали участь 30 політичних партій і блоків, 8 із них подолали 4-відсотковий бар'єр і створили фракції у Верховній Раді України (табл. 4. 2.). Із 33 політичних партій і блоків, які брали участь у виборах 2002 р., 4-відсотковий бар'єр подолали 6 і створили парламентські фракції (табл. 4. 3.).

Таблиця 4. 2.

Склад Верховної Ради України ІІІ скликання (за партійною належністю) *

* Складено за [391].

Партійну «першість» за результатами виборів і 1998 р., і 2002 р. здобули партії лівого спрямування: у 1998 р. (КПУ, блок СПУ та Селянської партії України і ПСПУ отримали загалом 39, 24% в багатомандатному окрузі), а в 2002 р. (КПУ і СПУ - 26, 85%). Партії національно-демократичного спрямування (НРУ у 1998 р.) та (Блок Віктора Ющенка «Наша Україна» у 2002 р.), відповідно - 9, 4% та 23, 57%.

Таблиця 4. 3. Склад Верховної Ради України ІV скликання (за партійною належністю) *

* Складено за [391].

У контексті нашого дослідження, зазначимо, що наслідком «розпорошеності» національно-демократичного руху, зокрема й у період підготовки виборів, став порівняно низький відсоток підтримки виборцями партій національно-демократичного спрямування. Адже із 30 політичних партій, що брали участь у виборах до Верховної Ради України ІІІ скликання, національно-демократичні сили, крім НРУ, були представлені ще 7 учасниками перегонів (що загалом здобули 9, 95% голосів виборців, але не подолали 4-відсотковий бар'єр). Об'єднання ж восьми партій національно-демократичного спрямування на виборах 2002 р. у блок Віктора Ющенка «Наша Україна» (23, 57% голосів виборців) значно посилило їх парламентське представництво у Верховній Раді ІV скликання. При цьому, варто зазначити, що ще шість опозиційних партій національно-демократичного спрямування увійшли до «Блоку Юлії Тимошенко», який за результатами виборів здобув 7, 26% голосів виборців.

Показовим є те, що й за результатами виборів 1998 р. [392], й за результатами виборчих перегонів 2002 р. найчисельніші парламентські фракції були сформовані на базі «провладних» партій: у 1998 р. такою стала фракція Народно-демократичної партії, що об'єднала 89 осіб (здебільшого за рахунок позапартійних мажоритарних депутатів), а в 2002 р. - фракція блоку «За єдину Україну!», яка за рахунок самовисуванців досягла кількості 175 депутатів.

Узагальнюючи аналіз вітчизняними дослідниками [385; 393-395] феномену української багатопартійності (в межах окресленого періоду), можна вирізнити два етапи партійного будівництва й виокремити їх особливості. Перший етап ? охоплює період з 1995 по 1998 рр. ? характеризується тенденцією до утворення партій адміністративним шляхом, а також партій - «політичних проектів» фінансово-промислових груп; створенням політичних партій «згори» (у парламенті або в Адміністрації Президента) ; створенням нових партій шляхом «розколів» існуючих і виходу з їх складу окремих авторитетних лідерів. Поодинокими були приклади створення нових партій шляхом об'єднання під яскраву особистість (або адміністративний ресурс), як, наприклад, у 1996 р. - створення Народно-демократичної партії шляхом об'єднання партії Трудовий Конгрес України (ТКУ), партії Демократичного відродження України (ПДВУ) за участі низки громадських об'єднань - Союзу підтримки Республіки Крим, Союзу українського студентства, організації «Нова Хвиля», політичних клубів «Нова Україна» та Асоціації молодих українських політиків та політологів.

Наступний етап розвитку багатопартійності визначається періодом 1999-2004 рр. і характеризується боротьбою за «перерозподіл» політичного простору між найвпливовішими партіями.

З одного боку, посилюються тенденції розколів «брендових» (правого й лівого спрямування) партій, а з другого ? об'єднання маловпливових партій у спільні політичні проекти: Українська християнсько-демократична партія, Українська республіканська партія і Українська народна партія «Собор» об'єдналися в Українську республіканську партію «Собор»; партія Міжрегіональний блок реформ (МБР) увійшла до складу Народно-демократичної партії; Партія регіонального відродження України, Партія праці, партія «Солідарність», партія «За красиву Україну» та Всеукраїнська партія пенсіонерів ? у Партію регіонального відродження «Трудова солідарність України» (з 2001 р. отримала назву «Партія регіонів»).

З другого боку, політичні події, пов'язані, передусім, із президентськими виборами 1999 р. та парламентськими виборами 2002 р., спонукали політичні партії до ситуативного об'єднання у блоки з підтримки кандидатів у Президенти України - об'єднання політичних партій «Наш вибір - Леонід Кучма» (координатор Є. Кушнарьов), об'єднання громадян - Всеукраїнське об'єднання демократичних сил «Злагода» (співголови: Л. Кравчук, І. Плющ, В. Пустовойтенко), фонд «Соціальний захист» (О. Волков) та інші; спроба політичної коаліції кандидатів у Президенти - так звана «Канівська четвірка» (О. Ткаченко, О. Мороз, Є. Марчук, В. Олійник) ; після розпаду коаліції чотирьох опозиційних кандидатів 7 політичних партій увійшли до Всеукраїнського громадського об'єднання «У XXI сторіччя - з Євгеном Марчуком» із підтримки одного із кандидатів у Президенти тощо.

На час парламентських виборів 2002 р. було створено низку блоків політичних партій: Блок Віктора Ющенка «Наша Україна» (у складі 8 політичних партій) ; Блок політичних партій «За єдину Україну!» (об'єднав 5 політичних партій) ; «Блок Юлії Тимошенко» (об'єднання 8 партій).

2004 р. ознаменував новий етап партійного будівництва в Україні. Як зазначають Ю. Шайгородський та К. Меркотан, новий етап партійної розбудови розпочався в другій половині 2004 р. (було зареєстровано 8 політичних партій) і завершився на початку 2005 р. Протягом того року було зареєстровано 24 нові політичні партії. Швидке зростання кількості і реєстрація політичних партій до 25 березня 2005 р. пояснюється вимогами статті 42 Закону України «Про вибори народних депутатів України» [396], згідно з якою кандидатів у депутати може висувати лише партія, зареєстрована в установленому законом порядку не пізніше, ніж за 365 днів до дня виборів. Ось чому практично всі партії були зареєстровані в очікуванні виборів, що відбулися 26 березня 2006 р. Загалом, очевидною була залежність інтенсивності створення нових політичних партій від наближення чергових парламентських виборів [385, с. 31].

Розпорошеною й малопродуктивною була й діяльність громадських об'єднань в Україні. За даними Держкомстату в 1996 р. в Україні було зареєстровано понад 12 тисяч громадських організацій, а в 2000 р. - близько 27 тисяч [397]. Водночас, за експертними оцінками [див. : 366; 373; 398], лише від 10 до 20% зареєстрованих Міністерством юстиції України громадських об'єднань того періоду були реально діючими. Бюрократичні перепони, брак реальної платформи для висвітлення діяльності й пропаганди ідей, цінностей, позицій тогочасними інститутами громадянського суспільства спричинилися до утворення своєрідного вакууму й не мали реального впливу на суспільно-політичні процеси.

Спроби окремих журналістів та засобів масової інформації протистояти укоріненню олігархічної системи жорстко придушувалися владою. Значного суспільного резонансу набула справа вбивства опозиційного журналіста, редактора Інтернет-ресурсу «Українська правда» Г. Ґонґадзе. У листопаді 2000 р. голова СПУ О. Мороз оприлюднив так звані «плівки Мельниченка» - аудіозапис розмов Л. Кучми з найближчим оточенням щодо діяльності Г. Ґонґадзе [399].

Оприлюднення 28 листопада 2000 р. лідером фракції СПУ в парламенті О. Морозом матеріалів, що компрометували Л. Кучму як державного діяча та свідчили на користь версії, згідно з якою саме Президент України виступив замовником вбивства 17 вересня 2000 р. опозиційного журналіста Г. Гонґадзе, викликало суспільне несприйняття переобраного у 1999 р. на другий президентський термін Л. Кучми. Події, що почалися у стінах парламенту, де О. Мороз вперше оприлюднив записи розмов Л. Кучми з іншими високопосадовцями, отримали назву «касетного скандалу», швидко перемістилися на вулиці Києва.

Акції протестів, що розпочалися 15 грудня 2000 р., переросли в рух «Україна без Кучми». В них взяли участь представники 24 політичних партій та громадських організацій. Зокрема, СПУ, партія «Батьківщина», Українська республіканська партія, партія «Реформи і порядок», УНА-УНСО, Українська республіканська партія «Собор», Українська комуністична спілка молоді, Всеукраїнська партія трудящих та інші. Учасники акції влаштували наметове містечко на майдані Незалежності у центрі Києва з вимогами відставки Президента й керівників силових відомств, проведення незалежної експертизи у справі зниклого журналіста Г. Ґонґадзе. Акція громадської непокори тривала до 1 березня 2001 р. й була придушена силами МВС України.

В умовах реального залякування і невдоволення населенням суспільно-політичною ситуацією в країні громадяни втрачали довіру до легальних каналів впливу на владні інститути, зокрема, й до політичних партій, рухів, суспільних ініціатив та громадських організацій. Натомість, набирали силу зрощені з владою фінансово-промислові групи - тіньові актори політичного життя суспільства.

Варто зазначити, що феномен олігархізації вітчизняними соціальними науками описаний лише побіжно [див., напр. : 243; 364; 369; 372; 400-403]. До певної міри це саме зауваження стосується й історії розвитку політичних процесів першого десятиліття незалежної України, зокрема - місця у цих процесах національно-демократичного руху. У своїй сукупності осмислення проблем маргіналізації національно-демократичного руху та усталення олігархату в Україні на зламі ХХ-ХХІ ст. становить цікавий та малодосліджений предмет наукового аналізу. Зазначимо, що суспільно-політичні реалії посилення заявлених у розділі тенденцій суттєво увиразнили й дослідницький інтерес до них. Своєрідною ілюстрацією цього твердження може бути висвітлення проблеми олігархату в політологічний виданнях. Так, якщо енциклопедичний словник 1997 р. та 2004 р. видання приділив проблемі олігархії одну статтю «олігархія» [404, с. 426; 405], то вже у сучасному енциклопедичному словнику-довіднику «Новітня політична лексика» (2015 р.) проблема описана в кількох дефініціях: «Агресивно-кланова політична система» [406, с. 9-10], «Кланово-олігархічна політична система» [406, с. 177], «Корпоративно-олігархічні анклави» [406, с. 195], «Олігархізація влади» [406, с. 269], «Олігархономіка (олігархічна економіка) « [406, с. 269], у яких, до того ж, виразно розставлені акценти на українських подіях і вітчизняних суспільно-політичних процесах, а як приклад згадуються політичні сюжети 1996-2004 рр.

Утім, ще за першого періоду президентства Л. Кучми науковці визначали можливі загрози масштабної олігархізації. Окремі дослідники характеризували тодішній режим як такий, що містить ознаки неототалітаризму: відчуження більшості суспільства від влади за одночасної залежності від неї; підкорення громадян правилам і нормам на тлі безконтрольного здійснення державою своїх повноважень; брак реальних гарантій декларованих прав людини, безпорадність індивіда перед чиновниками; тіньовий розподіл загальнонародної власності за панування клієнтельських зв'язків; поєднання корумпованої політичної влади, тіньової економіки і кримінального світу; домінування номенклатурно-корпоративних кланів, симбіоз олігархії та авторитаризму; утилітарне використання олігархами демократичних норм і процедур [407].

Перші систематизовані, комплексні уявлення про феномен олігархізації політичного процесу в Україні формуються після завершення Помаранчевої революції. Зокрема, О. Лісничук та О. Сушко дають таке визначення українським політико-економічним групам: це - специфічний тип груп за інтересами, складний симбіоз політичних, економічних, адміністративних, фінансових, організаційних, інформаційних, соціальних, культурних потуг і особистісних складників. Їх форми (олігархічні об'єднання, фінансово-промислові групи, «кримінальні клани»), на думку дослідників, безпосередньо пов'язані з особливостями української політичної системи, фундаментальною ознакою якої є зрощення політики та великого бізнесу. Політичні надбудови провідних політико-економічних груп, що виявляли демонстративну лояльність до Президента Л. Кучми, формували каркас так званого «політичного центру» і тим чи інший чином були представлені в політиці через політичні партії. Фактично, зазначають автори, реєстр реальних акторів вітчизняної політики вичерпувався, з одного боку, опозицією, що мала два головні крила - лівоконсервативне та реформістське, а з іншого - пропрезидентськими (центристськими) силами, корельованими олігархами [402, с. 6-7].

Тогочасний етап партійного будівництва потребував не лише ідеологічного єднання, але й організаційного, внутрішньопартійного реформування, спрямованого на розширення можливостей політичної участі, активне залучення місцевих партійних керівників до загальносуспільних справ і «великої» політики, підсилення участі рядових партійців, удосконалення коаліційних механізмів прийняття рішень, зростання впливовості непарламентських структур. Організаційна слабкість і внутрішньопартійні протистояння в політичних партіях національно-демократичного спрямування, конфлікт поколінь, спільні демократичні прагнення і одночасне непорозуміння щодо визначальних принципів і методів політичної боротьби й діяльності в умовах жорсткого адміністративного тиску негативно позначилися на якості опозиційної діяльності в країні.

Як констатує Л. Гонюкова, розвиток внутрішньопартійної демократії спричиняє конфлікти в ідеологічних партіях, які закінчуються розколами. У прагматичних партіях, до яких автор зараховує партії «політичного центру», навпаки - конфлікти лише «урівноважують» інтереси зацікавлених сторін. Підтвердженням цієї тези є розкол у лавах Народного Руху України і Української республіканської партії «Собор». Натомість, тогочасні конфлікти у Партії регіонів не привели до її розколу, а лише - до перерозподілу впливу. На структуру партії впливає термін перебування її при владі. Фракції всередині партії можуть собі дозволити тільки ті партії, які тривалий час є при владі (Лейбористська партія Великобританії, Християнсько-демократична партія Італії, Соціалістична партія Франції, Ліберально-демократична партія Японії). Ті партії, що виборюють владу, мають бути монолітними з жорсткою партійною дисципліною, зауважує дослідниця [393, с. 144].

У світлі домінуючих західних тенденцій ? кризи підтримки тамтешніх партій, скорочення їх чисельності, неадекватного представництва партіями суспільних інтересів, появи «антипартійних» рухів ? національні варіанти розвитку партійного життя супроводжувалися ще й глибокими внутрішніми кризами ідентичності, самовизначення, нерідко - радикалізації. Поняття «політична партія» початку 1990-х рр. в Україні з часом наповнюється новим змістом і на початок 2000-х рр. втрачає (як і більшість категорій власне демократичного політичного життя суспільства) авторитет і суспільну вагу.

Варто зазначити, що за часів і першої, й другої каденцій Президента Л. Кучми увага суспільства все ще була прикута до Народного Руху України, який «корелював» орієнтири національно-державного самовизначення. Предметом зацікавлення виступала державницька концепція Руху, його стратегія та пропозиції для вирішення нагальних культурних, економічних, правових, соціальних, політичних питань порядку денного. Значним залишався і громадський, і науковий інтерес до партії. Як зазначає Ю. Діденко, історії НРУ присвячувалися наукові й науково-популярні праці, протягом 1994-2005 рр. відбулося шість всеукраїнських наукових конференцій, об'єднаних «рухівською» тематикою, з проблем НРУ захищено низку кандидатських дисертацій [394].

Однак уже в тогочасній науковій літературі знаходимо тривожні оцінки фахівців щодо політичного майбутнього Народного Руху України як національно-демократичного осердя. Криза самовизначення НРУ передусім виявилася у безуспішних та неефективних пошуках головних акцентів діяльності, у браку політичної волі, неспроможності відповісти викликам тогочасного складного періоду становлення незалежної України. Окремі сюжети з історії НРУ того часу підтверджують ці думки дослідників [243; 245; 246; 368]. Приміром, на нараді 1996 р. керівництво НРУ не підтримало ініціативу крайового представництва Донеччини щодо коригування програми, кадрової політики організації, залучення фахівців. Крайова організація, зокрема, пропонувала сконцентруватися на детальнішій розробці соціально-економічних стратегій, перегляду взаємодії із електоратом Сходу й Півдня України. Подальша історія НРУ засвідчила відхід чисельного національно-демократичного крила партії від співпраці та комунікування з промисловими осередками Сходу України, системне ігнорування регіонального чинника політичного життя, який попри те набував усе більшої виразності.

Детально аналізує цей аспект діяльності Народного Руху України С. Падалка [246, с. 121-129]. Науковець зауважує, що, через призму боротьби за владу, лідери Руху бачили можливість реалізації гасла побудови економіки на засадах так званого «економічного націоналізму», що спирався на захист національного виробника. Декларуючи і дотримуючись принципів ліберальної ринкової економіки, партійні лідери не враховували поточного моменту і того, що ці засади мало відповідали масовій психології українців, котрі ще за радянських часів звикли, що держава має піклуватися про них. Тому, стверджує дослідник, за умов відсторонення від реальної участі в процесах перерозподілу власності Рух крок за кроком звужував коло своїх прихильників і політичних симпатиків, все більше сприймався як популістська партія, партія «минулого». В 1996 р. Народний Рух України, враховуючи кризу власної ідеології, підготував і оприлюднив Програму боротьби з бідністю, у якій суспільству було запропоновано нові гасла. В. Чорновіл був переконаний, що національну ідею потрібно подавати у «сильній соціальній та економічній оболонці» ? «раціональної демократії з національно-патріотичним потенціалом» [246, с. 124]. Постійно озвучуючи потребу України в європейських орієнтирах, економісти НРУ, як вважають дослідники, мало що робили для обґрунтування їх реалізації, перенесення на вітчизняний ґрунт досвіду ринкового середовища, зокрема, країн, що позбавилися старої системи - Угорщини, Польщі, Чехії. У пропонованій Програмі НРУ рекомендував державній владі якомога швидше звільнити економіку від своєї присутності, впровадити економічні механізми на основі комбінованої монетарної «терапії» з елементами «хірургії» структурних зрушень. В. Чорновіл, наголошуючи на необхідності якомога швидшої приватизації держмайна, водночас називав її «чорною скринькою» й, очевидно, несвідомо діяв в інтересах фінансово-промислових і бізнес-груп. Приватизація в Україні зводилася до форм, які, по суті, означали усунення від неї переважної більшості населення. Позиція НРУ з цього важливого питання суспільно-політичного розвитку була невизначеною й суперечливою. Щонайменше - встановити контроль над процесом «великої приватизації» Народному Руху України не вдалося [246, с. 123-124].

Національно-демократичні сили насамперед прагнули якомога швидшої відмови від політико-правового наповнення сутності колективної власності як пережитків радянської економіки. Натомість, пропонувалися класичні ліберальні підходи необмеженого панування приватної власності, які у самій Європі на той момент значно еволюціонували у бік посилення колективного характеру суспільно-економічних відносин, розширення моделей акціонерних товариств, удосконалення механізмів соціального захисту громадян, динамічної розбудови корпоративних мереж соціального партнерства внутрішньодержавного і міжнародного рівнів. В Україні ж, зрештою, прийняті у 2003 р. положення про громадську власність, у Цивільному Кодексі [408], навпаки, суттєво звузили можливості для реалізації корпоративних інтересів.

Справжнім випробуванням на предмет політичної суб'єктності та ідейної визначеності для національно-демократичних сил країни були тогочасні вибори (парламентські 1998 р., 2002 р. ; місцеві 1998 р., 2002 р. ; президентські 1999 р., 2004 р.) З одного боку, ці виборчі кампанії (точніше сам факт їх проведення) знаменували демократичні прагнення і вкорінювали практику демократичних виборів. З другого ? виявили системні кризи політичного процесу, зокрема, й неготовність ідеологічно близьких суб'єктів політики до співпраці, до вироблення інтегративних позицій, до захисту національних інтересів та розробки дієвих інноваційних програм національно-державного будівництва.

Серйозним негативним чинником, що вплинув на результати цих виборів, став і розкол у рядах національно-демократичного табору. Періодичні спроби об'єднання партій і суспільно-політичних організацій національно-демократичного спрямування виявляли хиткі коаліції, взаємні ігнорування спільних рішень. Безумовно, кожна з кампаній вирізнялася своєю специфікою.

Вибори до Верховної Ради України 29 березня 1998 р. за змішаною мажоритарно-пропорційною системою становили серйозний виклик національно-демократичним силам. Тоді, як уже зазначалося, найбільшу кількість голосів здобули: Комуністична партія України - 24, 65%, Народний Рух України за результатами виборів здобув другий результат - 9, 4%. Отже, ці вибори підтвердили другорядність політичної ролі атомізованих національно-демократичних сил. Електоральну «першість» НРУ отримав лише в п'яти західних областях України, натомість КПУ - в 16 областях України і в АР Крим (а разом із соціалістами - в 19 регіонах країни).

Як справедливо зауважують дослідники [246], у руслі розгортання широкого фронту боротьби з комунізмом та «лівою небезпекою» НРУ домагався швидкого демонтажу колгоспно-радгоспної системи (основною формою господарювання бачилося фермерство), але не помічав втрати загального інтересу до цієї проблеми. Формуванню іміджу «бездіяльної сили» сприяло й усунення НРУ від роботи у більшості низових органів влади. Водночас, там, де НРУ був активним на рівні місцевих органів влади, зокрема, на Львівщині, досить успішно реалізовувалася так звана «Львівська модель» аграрної реформи [246, с. 124].

Зосередженість національно-демократичних сил, передусім, на боротьбі за владу на центральному рівні та недооцінка активної політичної й організаційної діяльності на рівні міст, районів і підприємств значно послабили не лише партійні структури, але й ефективність ідеологічного впливу. Натомість, партії лівого спрямування (КПУ й СПУ) завдяки кадровій політиці збереження на керівних позиціях колишніх та тогочасних членів компартії (партії соціалістів) здобули досить впевнену перемогу й на загальнодержавному рівні.

Брак чітко артикульованих ідеологічних засад національно-демократичних сил та відсутність механізмів їх практичного запровадження супроводжувався перманентними внутрішньопартійними суперечностями, які посилилися у передвиборчий період. Гострі дискусії в керівництві НРУ розгорнулися у жовтні 1997 - травні 1998 р. щодо кандидатури від партії на майбутніх президентських виборах - Г. Удовенка та В. Чорновола. Тимчасово ці дискусії вичерпали себе разом із визначенням кандидата від Руху. Але вже на початку 1999 р. частина керівництва Руху виявила незгоду з цим рішенням. Зрештою, це призвело до ухвалення позастатутного рішення про обрання головою НРУ Ю. Костенка. Лише у березні 1999 р. відбулися Збори НРУ, що все ж підтвердили повноваження В. Чорновола як голови партії й внесли відповідні зміни до партійного Статуту [245].

Політична історія національно-демократичного руху в Україні - це також історія окремих її виразних постатей, що формували обриси національного і державного самовизначення, демократичні орієнтири та європейські прагнення українського народу. До таких справедливо зараховують В. Чорновола, чий життєвий шлях та професійна громадсько-політична діяльність знаково завершується саме на цьому етапі державного будівництва трагічною загибеллю за нез'ясованих обставин. Активний борець з тоталітарним режимом, дисидент, політв'язень, журналіст, публіцист, літературознавець, лідер НРУ, депутат Верховної Ради трьох скликань, В. Чорновіл для багатьох українців залишався зразком активної громадянської позиції та політичної дії, а на міжнародній арені, як член української делегації в ПАРЄ - одним із найавторитетніших українських політиків. Саме тому сповнене загадкових обставин та резонансних заяв розслідування причин загибелі В. Чорновола напередодні виборів посилило рівень деморалізації суспільства [409; 410]. Для всіх прихильників національно-демократичних ідей й для НРУ, зокрема, втрата лідера призвела до низки серйозних та багаторічних випробувань на стійкість, до необхідності перегляду системи роботи з кадрами та їх підготовки, до певних організаційних змін. Водночас, втрата визнаного лідера довела, що преференції національно-демократичного електорату формувалися передусім з уявлень про постать очільника політичної сили, а не партійні програми. Так, спільний кандидат у Президенти України від НРУ і партії «Реформи і порядок» Г. Удовенко у першому турі президентських виборів 1999 р. зібрав лише 319778 голосів виборців (1, 22%), посівши 7-ме місце серед 13 претендентів [391].

Певні висновки і НРУ, і інші політичні сили національно-демократичного спрямування із попередніх виборчих кампаній зробили. Щонайменше, подальша виборча активність НРУ вже ґрунтувалася на коаліційній співпраці з іншими демократичними силами. 9 січня 2002 р. 10 політичних партій (Конгрес Українських Націоналістів (КУН), Ліберальна партія України (ЛПУ), Молодіжна партія України (МПУ), Народний Рух України (НРУ), партія «Наша Україна» (партія «Реформи і порядок»), партія «Солідарність», партія Християнсько-демократичний союз, політична партія «Вперед, Україно!», Республіканська християнська партія, Українська Народна партія РУХ (Український Народний Рух) підписали угоду про створення виборчого блоку Віктора Ющенка «Наша Україна». Програмою виборчого блоку декларувалося запровадження «моральних та прозорих взаємин суспільства та влади», «відновлення європейських традицій розвитку особистості», розвиток міжнародної співпраці. Разом з тим, основою політичної програми виборчого блоку Віктора Ющенка «Наша Україна» було проголошення «побудови ефективної економіки заради добробуту кожної людини». Проблемам економіки та соціального захисту різних верств населення були присвячені й «Перші десять кроків Блоку». Головним пріоритетом своєї політики виборчий блок проголосив «продовження фундаментальних суспільних змін, які започаткував Уряд Віктора Ющенка» [411]. На парламентських виборах у березні 2002 р. блок посів перше місце, здобувши 23, 57% голосів виборців, та створив фракцію блоку у Верховній Раді ІV скликання [391].

Національно-демократична ідея дістала «друге дихання», а також - сподівання на об'єднання довкола харизматичного лідера. Щоправда, певний парадокс розвитку національно-демократичного руху в Україні полягав у декларативності демократичних цінностей, таких, як верховенство права, рівність усіх перед законом, повага до прав та інтересів кожного громадянина, соціальна солідарність тощо. Натомість, практика політичної діяльності національно-демократичних сил та засоби їх боротьби за владу доводили, що ці цінності так само довільно трактувалися як представниками національно-демократичних партій, так і їх опонентами.

Маргіналізація національно-демократичних сил в Україні відбувалася на тлі загальної маргіналізації українського суспільства, його дегуманізації. У праці М. Михальченка та З. Самчука «Україна доби межичасся» (1998 р.) знаходимо такі оцінки того періоду: «Нині масова психологія в Україні характеризується настроями невдоволення діяльністю державних інституцій та політичних лідерів, почуттями драматичного відчуження особи від суспільства, орієнтацією на особисте виживання. Якщо ж економічна ситуація зміниться на краще, то матимуть місце позитивні зрушення в масовій свідомості, люди по-справжньому самовизначаться, віднайдуть свої соціальні ніші в суспільстві, що дасть змогу стабілізувати саме суспільство політично й економічно» [369, с. 153].

Українське суспільство і після прийняття Конституції перебувало в умовах соціальної аномії, відсутності ціннісно-нормативних основ для національно-демократичного самовизначення і консолідації. Все ще актуальними для окремих соціальних груп видавалися орієнтири тоталітарної доби, тоді як нові демократичні механізми багато в чому залишалися декларативними. Проникнення маргіналізаційних тенденцій у різні сфери життя суспільства супроводжувалося втратою ціннісних орієнтацій, невпевненістю людей у власному майбутньому, зниженням рівня життя. Системні моніторинги процесу демократизації в Україні фахівцями Інституту соціології НАН України з 1992 р. [412] свідчать, що аж до 2005 р. стосовно більшості показників, які характеризують масову свідомість, фіксувалися тенденції поступового наростання «поворотних» (орієнтованих на минуле) настроїв: негативне ставлення до ринкових відносин, процесів приватизації, інституту багатопартійності, недовіра до основних політичних і владних структур, високий рівень соціального песимізму, деморалізованості тощо [414, с. 113].

На тлі деформації структури і механізмів діяльності базових державних і громадських інститутів, руйнування соціокультурних, ідеологічних, політичних й економічних основ життя, з одного боку, поширювався політико-правовий нігілізм, політичний абсентеїзм, з іншого - зростали протестні настрої серед різних верств населення. Серед інших загроз, що чітко відстежуються у контексті маргіналізації національно-демократичних ідей і дегуманізації суспільства (навіть на порозі революції 2004 р.) ? нестабільність політичної системи, суспільні вибухи, руйнації соціальної структури, встановлення тоталітарно-популістського або архаїчно-традиціоналістського режиму.

Послаблення процесу національно-державного самовизначення відбувалося також на тлі «розмивання», а нерідко й штучно-антагоністичного протиставлення різних типів ідентичності українських громадян: мовної, регіональної, територіальної, етнічної, історичної, релігійної тощо. У цьому контексті доречним видається цитування М. Кастельса: «В конструюванні ідентичності використовується будівельний матеріал історії, географії, біології, продуктивних і репродуктивних інститутів, колективної пам'яті та індивідуальних фантазій, апарату влади та релігійних одкровень. Однак індивіди, соціальні групи та суспільства використовують всі ці матеріали та переосмислюють їх значення відповідно до соціальних детермінант і культурних проектів, що вкорінені в їх соціальній структурі та просторово-часовому вимірі» [46, p. 7]. Загалом чимало рішень та публічних заяв, що стосувалися політики ідентичності, історичної пам'яті, мовного, символічного простору держави України, вже у цей період у офіційному політичному дискурсі подаються зі значною мірою контраверсійності.

Ідея толерантності, міжкультурного діалогу, поглиблення взаємної поваги, порозуміння та співробітництва між усіма громадянами, хто проживає у межах території незалежно від етнічної, культурної, мовної або релігійної самобутності, природно мала би бути закладена в основи державного забезпечення національно-демократичного самовизначення України. Втім, як стверджують фахівці, у законодавстві України в етнічно-національній сфері використовувалися розмиті визначення ключових термінів («титульна нація», «національні меншини», «корінні народи» тощо), відсутні чіткі критерії, за якими групи представників тих чи інших етносів України можна було б зараховувати до кола національних меншин, не окреслюються проблеми узгодженості з міжнародними зобов'язаннями [415].

Україна як сторона Рамкової конвенції про захист національних меншин (Страсбург, 1 лютого 1995 р.), що ратифікована 9 грудня 1997 р. [416], не лише взяла на себе зобов'язання щодо заборони дискримінації на підставі належності до національної меншини і забезпечення рівності перед законом, але також і зобов'язання щодо вжиття заходів з метою досягнення «повної і справжньої рівності між особами, які належать до національної меншини, та особами, які належать до більшості населення» у різних сферах (і зайнятості населення, і доступу до вищої освіти, і участі в управлінні державними справами). Взяті зобов'язання означали не лише підтримку національних меншин, а й заохочення української більшості до вивчення культури, традиції і мови тієї чи іншої національної меншини (наприклад, кримськотатарської, угорської чи румунської) в ім'я недопущення «ізоляції» меншини від більшості (і навпаки) [417]. Втім, за проголошеними завданнями так і не було здійснено конкретних кроків до їх реалізації.

Більше того, внаслідок специфіки історичного розвитку та непослідовної державної політики в Україні поступово починають потребувати захисту не тільки національні меншини, але й самі українці, самобутність яких у низці регіонів була значною мірою втрачена, а їх права на навчання й отримання інформації рідною мовою, на розвиток національної культури не забезпечені належним чином. Наприкінці 1990-х рр. вітчизняні дослідники М. Михальченко та З. Самчук застерігали: «Відсутність національного, світоглядного, ідейно-теоретичного (ідеологічного), аксіологічного, етичного, геополітично-орієнтаційного хребта сучасної Української держави значною мірою обумовлена дотеперішньою неспроможністю мовної самоідентифікації. Комплекс мовної неповноцінності й упослідженості негативно позначається на потребі самовизначитися національно-світоглядно, культурно. […] домінація певної мови суттєво детермінує національну самоідентифікацію (а з нею і решту сенсожиттєвих позицій). Якби українська мова дістала належну підтримку, сприяння і захист, то проблема «національної неоднорідності» сучасного українського суспільства була б за кілька років знята з порядку денного як дута, бутафорська, спекулятивна, врешті, неіснуюча» [369, с. 198].

Як зауважують соціологи, у своїх ідейно-політичних переконаннях українське суспільство, хоча й залишалося досить неоднорідним, водночас - засвідчувало відданість національно-демократичним цінностям, що гранично близькі до регіональних та частково межують з тугою за радянським минулим. Так, за результатами опитування громадської думки у 2003 р., соціологи дійшли висновку, що в західних регіонах України державно-національні орієнтації суттєво переважали локально-регіональні, а етнічні, радянські та космополітичні становили всього по кілька відсотків. У центральних регіонах України в цей же час державно-національні орієнтації теж переважали локально-регіональні, а радянська ідентифікація все ж становила понад 10 відсотків. На Півдні країни ці орієнтації були паритетними, а радянська перевищила 17 відсотків. На Сході - ще не значно локально-регіональні ідентичності переважали державно-національні, а радянська ідентичність становила близько 19 відсотків громадян [363, с. 23].

Головні атрибути демократичного політичного життя в Україні: наявність багатопартійності, опозиції, громадських організацій, регулярні вибори, розмежовані гілки державної влади - утвердилися з прийняттям Основного закону. Разом з тим, діяльність цих інституцій мало відображала національні ідеї та інтереси людей, ще рідше розвивала можливості суспільної інтеграції, формуючи гострий дефіцит демократії. Про це свідчить, зокрема, й низький рівень довіри пересічних громадян і до владних інституцій, і до правоохоронних органів, і до структур громадянського суспільства (див. табл. 4. 4., складену за даними Інституту соціології НАН України [412, с. 530]).

Таблиця 4. 4.

Показники індексу довіри...

(середній бал за шкалою 1-5 балів, де 1 - найнижчий рівень, 5 - найвищий)

Про особливості тогочасного суспільно-політичного життя в Україні, сутність кризи довіри пише М. Головатий: «Перші кроки у розбудові Української держави були і є настільки невиразними і суперечливими, що спричинили велику недовіру до нових суспільних цінностей та ідеалів... Національна самосвідомість безпосередньо пов'язана не лише з ідеологією, а й з владою. […] Влада доти залишається дієздатною і легітимною, допоки спроможна самоочищуватися, позбавлятися зайвого, що не дає їй можливості максимально відповідати на суспільні, національні виклики. Схожа ситуація була з владою в Україні за перші п'ятнадцять років незалежності: п'ятнадцять років - п'ятнадцять урядів, а влада, загалом, дбала лише про власне самозбереження, водночас громадяни України й далі очікують принципових демократичних змін. Таке протиріччя стало основним гальмом для прогресивного, поступального розвитку України. …Українська формальна влада […] використовує злидні для соціальних дестабілізацій, межу яких утримує жонглюванням владою та силовими методами» [401].

Поняття маргінальналізації у сучасній науковій літературі [418; 419] використовується на означення неадаптованості окремих людей, їх груп до кардинальних змін; тлумачиться як соціокультурний, політичний і правовий феномен, що характеризує рівень розвитку суспільства в період між крахом раніше домінуючої системи цінностей і формуванням нових світоглядних настанов чи способів їх інтерпретації; як поведінка, що мотивована ставленням до держави, суспільних і правих норм виключно як інструментів примусу. Сутність маргінальналізації варто визначати специфікою історичної ситуації, конкретною політичною, соціальною, культурною дійсністю, з огляду на злам колишніх ідеологічних схем, духовних парадигм, особливостей структури суспільства. Однак українські реалії кінця 1990-х - початку 2000-х рр. дозволяють говорити про маргіналізацію як процес всеохоплюючий, що однаково проник у майже всі сфери суспільно-політичного життя.

Загалом політологічний огляд визначальних внутрішніх тенденцій суспільно-політичного розвитку 1996-2004 рр. свідчить про те, що криза національно-державного самовизначення супроводжувалася, з одного боку, роздробленістю національно-демократичних сил, посиленням внутрішньої конкуренції політичних партій національного спрямування, а з другого ? посиленням впливу олігархів на українську політику, коли кожен із них прагнув провести до Верховної Ради України якомога більше «своїх» депутатів і створити у складі парламенту лобістські групи, через котрі вирішувати власні економічні, внутрішньо- і зовнішньополітичні інтереси. Зрештою, посилення цих тенденцій призвели до кризи легітимності інститутів державної влади, а також ? до маргіналізації національно-демократичних сил. Саме маргіналізацію національно-демократичних сил можна розцінювати як виразний політологічний показник, певну закономірність соціально-політичного розвитку перехідного суспільства, що, замість здійснення послідовних реформ, вдається до їх імітації та відтермінування.

4. 2. Багатовекторність як прояв національно-державного

самовизначення в умовах зовнішньополітичних викликів

Внутрішні можливості для національно-демократичного розвитку українського суспільства на порозі нового тисячоліття суттєво корелювалися й зовнішньополітичними чинниками - міждержавними та глобалізаційними. Тут відмітимо як загальні тенденції, властиві для світового політичного процесу і європейських інтеграційних практик зокрема, так і регіональні особливості, що суттєво вплинули на критерії добору шляхів демократизації в Україні. У найбільш загальних рисах ітиметься про проблеми зовнішньополітичної сфери, що постали перед Україною в процесі державотворення, подальшої інституційної розбудови; про перші прояви кризи міжнародної системи безпеки, зростання масштабів глобальних і регіональних загроз та їх наслідки для посилення/ослаблення національних секторів безпеки і оборони нашої держави, а також хронічно низького рівня енергетичної безпеки; про здобутки і втрати української дипломатії, що позначилися на сприйнятті нашої країни за кордоном, а відтак і на національно-державному самовизначенні загалом. У цьому контексті актуальним видається аналіз існуючих і таких, що потребують подальшого наукового дослідження, категорій багатовекторності, територіальної та національної ідентичності.

У вітчизняних дослідженнях чимало уваги приділяється питанню зовнішньополітичних орієнтацій України у різні періоди історії її незалежності (В. Горбатенко, В. Кремінь, М. Михальченко, Ф. Рудич, О. Сушко, Л. Шкляр та інші). До проблеми геополітичної ідентифікації України цього періоду суспільно-політичного розвитку виявляють інтерес і зарубіжні дослідники (зокрема, З. Бжезінський, Т. Гоулд, Г. Кіссінджер, С. Коен, С. Ґантінгтон та інші). Водночас, політика багатовекторності в контексті дослідження національно-державної самовизначеності, на наш погляд, потребує сучасного переосмислення, особливо у контексті нинішніх зовнішньополітичних обставин, військової агресії з боку однієї з країн-гарантів безпеки нашої держави.

У продовження основних тез, викладених у попередньому підрозділі, зазначимо, що базові параметри кланово-олігархічного режиму, які саме утверджувалися в Україні протягом 1996-2004 рр., однаково обмежували можливості як внутрішнього розвитку, так і зовнішньополітичного партнерства. За фасадом слабко виражених демократичних інститутів із порушенням конституційних процедур їх функціонування Україна у світі сприймалася передусім як країна, влада якої зосереджена у руках вузького кола осіб, пов'язаних між собою неформальними, корупційними, часто - сімейними відносинами, як країна, в якій порушуються громадянські права і свободи, із практикою протидії існуванню громадянського суспільства, слабкою електоральною підтримкою влади, слаборозвиненими політичними партіями, відсутністю демократичних форм взаємодії між владою і громадянами.

Фахівцями Українського центру економічних і політичних досліджень імені Разумкова здійснено аналіз міжнародного іміджу України наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст. У ґрунтовному аналітичному огляді окреслюється образ України, який складають на основі актуальних на той час оцінок інших держав, міжнародних організацій, закордонних мас-медіа, світових фінансових інституцій, профільних експертних агенцій та окремих експертів. Так, підсумовується, що тодішній міжнародний імідж України не завжди відповідав реальному стану справ, а тим більше - потенціалу держави. Щоправда, переважна більшість негативних оцінок мали під собою реальне підґрунтя (схильність до декларацій, невиконання взятих на себе зобов'язань, високий рівень корупції, тіньової економіки, недосконалість податкової системи, неефективне використання ресурсів, відсутність належного захисту прав інтелектуальної власності, стан комунального господарства, рівень сервісних послуг тощо). Водночас вигідно вирізняли Україну гостинність у прийнятті іноземних громадян, спортивні досягнення, Помаранчева революція, зміна влади [420]. Дослідники визначать і ключові теми присутності України у західних ЗМІ протягом 1996-2004 рр. : закриття Чорнобильської АЕС, атомна зброя, проблема можливостей продажу зброї в політично нестабільні країни, корупція, українські шахти, нецільове використання кредитів МВФ, нелегальна міграція, зникнення журналіста Г. Ґонґадзе, «касетний» та «кольчужний» скандали, акція «Україна без Кучми!» У позитивному ж контексті такий перелік тем був набагато вужчим [421; 422, с. 12-15].

Дійсно, в окреслений період поведінка та прийняті рішення основних акторів від імені України на міжнародній арені мало відрізнялися від тих, що практикувалися у внутрішньому середовищі. Реагування політичних і адміністративних суб'єктів на виклики зовнішнього середовища і потреби у вирішенні нагальних глобальних і суспільно-політичних питань часто не відповідали вимогам часу, відзначалися інерційністю, несамостійністю. За зовнішнім демократичним антуражем Україна не спромоглася розбудувати привабливого інвестиційного середовища, сприятливих умов для повноцінного запровадження інновацій у соціальній, економічній та політичній сферах, консолідованого простору поширення демократичних прагнень та ідей. Нерозвинутою виявилася мережа поширення інформації про Україну за кордоном, таким чином уявлення про тутешні політичні, соціальні, культурні особливості були переважно негативними, а досягнення науки, технологій, мистецтва або зовсім не поширювалися, або мали вузьку цільову аудиторію.

Поширення корупції, користолюбства, бездіяльності, криміналізації у владних колах, ігнорування потребами здійснення суспільно-політичних перетворень, дегуманізації українського суспільства загалом, зрештою, цілком закономірно призвели не тільки до послаблення демократичних інститутів в Україні, погіршили ситуацію забезпечення прав і свобод людини і громадянина, але й сформували перші загрози для втрати цілісності країни, її вразливості до зовнішньої інтервенції. Такий контекст, без сумнівів, й уможливив сприйняття України як держави, яка не склалася. Перші дискусії з цієї проблематики спостерігаємо уже наприкінці 1990-х рр.