Національно-державне самовизначення України

Проведене Інститутом соціології НАН України в рамках проекту «Європейське соціальне дослідження» засвідчило, що таких низьких показників довіри до влади, які є в Україні, в Європі за визначенням не спостерігається [551]. Зокрема, у 2011 р. довіра українців до парламенту становила 1, 99 бала за 10-бальною шкалою (останнє місце серед 26 європейських країн), довіра до судово-правової системи - 2, 26 бала (останнє місце), довіра до міліції - 2, 5 бала (останнє місце), до політиків - 1, 85 бала, до політичних партій - 1, 99 бала. Порівняння чотирьох хвиль дослідження засвідчує, що найвищі показники рівня довіри до державних інститутів були у 2005 р., а найнижчі - у період кризи 2009 р.

Інтерпретуючи ці результати соціологічних досліджень, Є. Головаха висловив доволі парадоксальну, але й, безперечно, слушну думку: якщо для європейської країни недовіра до своєї влади і політиків - це майже катастрофа і свідчення великих проблем з підтриманням нормального життя і демократії, то в таких країнах, як Україна, це іноді вказує не на втрату потенціалу соціально-політичної активності, а навпаки - його становлення. «Пострадянська дійсність така, - пояснював Є. Головаха, - що чим вища довіра до влади, тим менше політичних та інших свобод для громадян. І виявляється, що іноді те, що у світі вважається визначальним фактором інтеграції, стабілізації та позитивного сталого розвитку країни, в наших умовах - це шлях до стагнації» [551].

Промовисті й показники соціологічного опитування, оприлюднені дослідниками Фонду «Демократичні ініціативи» під час «круглого столу» «Громадський сектор і політика: взаємодія, нейтралітет чи боротьба?» (17 липня 2013 р.) : половина населення вважала, що Україні потрібні нові політичні лідери [550]. Ця думка переважала у жителів Західного (57%) та Східного (52%) регіонів. На думку респондентів, нові політичні лідери повинні відрізнятися від попередників насамперед чесністю (50%), некорумпованістю (48%) та готовністю захищати інтереси простих людей (48%). На думку населення, вони можуть з'явитися як з уже існуючих політичних партій, де вони були не на перших ролях (27%), так і з нових політичних сил (25%). Більше третини громадян (35%) вважала, що нашому народу потрібна «сильна рука». Проте, на думку абсолютної більшості населення, такі лідери повинні діяти виключно в межах закону, за принципом «закон - один для всіх» (83%). Тобто, як можна бачити, уявлення громадян про те, якими мають бути «нові політичні лідери», є доволі невизначеним. І це виправдано, оскільки особистість політика не може бути однозначно змодельованою, вона є невіддільною від політичної сили, яку він представляє, і від політичної ситуації (не кажучи вже про суто особистісні риси - як «позитивні», так і «негативні» - котрі можуть по-різному проявлятись у приватному та публічному просторі). Що однозначно підтверджують представлені дані - то це критичність ставлення громадськості до сьогочасних політичних лідерів. І для цього, напевно, є підстави.

З часу приходу В. Януковича до президентської влади в 2010 р. в Україні постійно зростали протестні настрої, про що, зокрема, 7 лютого 2014 р. повідомляв міністр МВС Захарченко: «Тільки за останні два роки, - зазначав він в інтерв'ю, - в країні зафіксовано 328 тис. масових заходів, в яких взяли участь понад 100 млн осіб. І в багатьох випадках порядок забезпечували саме підрозділи «Беркуту» і внутрішні війська» [552].

Зростання протестних настроїв у суспільстві фіксувалося багатьма соціологами. Згідно з опитуванням, оприлюдненим 11 червня 2013 р. виданням «Тиждень. ua»: «Порівняно з жовтнем 2012 р., кількість людей, які готові виходити на вулиці, зросла на 5% і значно зменшилась кількість тих, хто точно не збирався протестувати, - з 51% до 36% « [553]. Разом з тим, за соціологічними опитуваннями на листопад 2013 р. підтримка українцями вступу до Митного союзу ЄАЕС і до Європейського Союзу була майже рівною, з мінімальною перевагою прихильників Митного союзу ЄАЕС [554], підписання Угоди про асоціацію підтримувала меншість мешканців України [554] (хоча вже у вересні 2013 р. 49% опитаних підтримували підписання Угоди про асоціацію, при 31% проти) [555].

21 листопада 2013 р., за кілька днів до Вільнюського саміту східного партнерства, Кабінет Міністрів вирішив призупинити процес підготування до укладання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Розпорядження про це було офіційно оприлюднене Прем'єр-міністром України М. Азаровим [556]. Примушуючи Україну до вступу в Митний союз ЄАЕС, РФ ввела ембарго на низку українських товарів. Відтак Кабінет Міністрів України доручив міністерствам і відомствам «вжити заходів.., спрямованих на розвиток торгівлі, виробничої кооперації та обмін технологіями з державами-членами СНД». За словами М. Азарова, це рішення зумовлене неможливістю проведення модернізації економіки в стислі терміни для підтримання конкуренції з європейськими виробниками, яка виникне в разі підписання Угоди про асоціацію з ЄС, збільшенням зовнішніх боргів України, зокрема, перед МВФ, та неврегульованими торговельними відносинами із РФ. Крім того, Верховна Рада вчасно не ухвалила євроінтеграційні закони (про прокуратуру, зміни до виборчого законодавства та лікування ув'язнених за кордоном), які були умовою підписання Угоди про асоціацію України з ЄС [557]. Наслідком усіх цих кроків стали протести, що розгорнулись у Києві й інших містах і переросли в революцію.

Зіткнувшись із поширенням революційного руху, режим В. Януковича вдався до ухвалення низки законодавчих актів, що розширювали повноваження правоохоронних органів і обмежували форми протестних акцій, а відтак були названі громадськістю «диктаторськими законами». Зокрема, 16 січня 2014 р. Верховна Рада ухвалила пакет законів, які, для прикладу, містили такі запозичені з російського законодавства поняття, як «екстремістська діяльність» та «іноземні агенти». Народні депутати ухвалили закони без обговорення. І, більше того, їхній зміст став доступним тільки після їхнього підписання В. Януковичем (17 січня) й оприлюднення 21 січня 2014 р. Однак ухвалення «диктаторських законів» зумовило протилежну реакцію - посилення протестних акцій. 30 січня Парламентська асамблея Ради Європи прийняла резолюцію, якою засудила насилля проти мітингувальників й поставила питання про можливість застосування санкцій щодо української влади, якщо й надалі відбуватимуться порушення прав людини [558].

Ніч із 18 на 19 лютого і день 20-го лютого, який отримав назву «кривавий четвер», - це період застосування безпрецедентного насилля проти мітингарів. За даними МОЗ України, під час протистояння лише в ці дні загинули 82 особи (71 демонстрант та 11 правоохоронців), постраждали 622 людини [559].

Здійснене владою насилля проти власного народу буквально шокувало Україну. 20 лютого 2014 р. під головуванням Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета відбулося засідання Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату Українська православна церква Київського Патріархату (УПЦ КП) була створена у 1992 році, шляхом об'єднання двох церковних груп, що обстоювали незалежність від Російської православної церкви: частини вірних та єпископату УПЦ МП на чолі із Митрополитом Київським і всієї України Філаретом (Денисенком) та Української Автокефальної православної церкви. Нині спостерігається зростання кількості вірян УПЦ КП. За даними Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва та соціологічної служби Ukraininan Sociology Service (дослідження проходило з 25 грудня 2014 го по 15 січня 2015 року), кількість вірян УПЦ КП удвоє перевищила кількість вірян УПЦ МП: 44% щодо 21%; при чому 20% респондентів назвали УПЦ МП - агентом країни-агресора, який веде в Україні підривну діяльність [564]. Про посилення позицій УПЦ КП свідчить і ухвалене 16 червня 2016 р. Звернення Верховної Ради до Патріарха Константинопольського Варфоломія з проханням скликати під егідою Вселенського Патріархату Всеукраїнський об'єднавчий собор, а також скасувати Томос (указ) 1686 р. про приєднання Київської митрополії Константинопольського Патріархату до Московського Патріархату. Парламентарії аргументували свою позицію тим, що Московський Патріарх підтримав агресію РФ проти України. За Звернення проголосували 245 народних депутатів [565]., який постановив: «Враховуючи, що державною владою не були почуті неодноразові заклики Церкви до неї не застосовувати зброю проти народу, який обрав владу для служіння собі та Україні, а не для вчинення насильства і вбивств, - припинити з 20 лютого 2014 р. поминання влади під час богослужінь»; «підносити молитви під час богослужіння за наступною формулою: «За Богом бережену Україну нашу і український народ»« [560].

Того-таки 20 лютого Верховна Рада прийняла Постанову «Про засудження застосування насильства, яке призвело до загибелі мирних громадян України» [561]: дії силових структур були визнані незаконними. Цим нормативно-правовим актом парламентарії постановили: «Кабінету Міністрів України, Службі безпеки України, Міністерству внутрішніх справ України, Міністерству оборони України та підпорядкованим їм військовим та воєнізованим формуванням негайно припинити та не допускати надалі застосування сили. Заборонити використання будь-яких видів зброї та спеціальних засобів проти учасників акцій протесту» [561]. Постанову підтримали 236 народних депутатів, у тому числі й 35 депутатів від фракції Партії регіонів та 35 позафракційних, жодного голосу не дала лише фракція КПУ.

21 лютого 2014 р. лідери опозиції підписали з В. Януковичем угоду [562], що передбачала відновлення дії Конституції України в редакції 2004 р., формування нового коаліційного уряду, проведення до кінця 2014 р. позачергових президентських виборів. Посередниками в укладанні угоди виступили представники МЗС Польщі, Німеччини та Франції [563]. Однак Майдан не визнав цієї угоди й зажадав негайної відставки В. Януковича. У ніч з 21 на 22 лютого В. Янукович залишив Київ, а невдовзі й Україну. 22 лютого Верховна Рада прийняла Постанову «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України» на 25 травня 2014 р. [566]. Перебуваючи на території РФ, уже відсторонений від влади В. Янукович 1 березня 2014 р. підписав адресованого В. Путіну листа з проханням ввести до України російські війська.

Загалом, період президентства В. Януковича постає як цілеспрямоване та послідовне обмеження українського національно-державного самовизначення абсолютно в усіх сферах: в мовній політиці (надання російській мові статусу регіональної, а отже, обмеження вжитку української в тих регіонах, у яких найжорсткішою була політика русифікації, наслідком якої стала зміна мовних практик) ; у політиці історичної пам'яті (заперечення Голодомору як геноциду українського народу, а також впровадження російських практик формування історичної пам'яті) ; у внутрішній політиці (переслідування опозиції, встановлення напівавторитарного політичного режиму) ; міжнародній політиці (відмова від співробітництва з НАТО й інтеграції до ЄС, курс - на входження до Митного союзу).

5. 3. Консолідація української політичної нації в умовах

воєнно-політичної загрози державному суверенітетові

й територіальній цілісності

Події 21 листопада 2013-22 лютого 2014 рр., що вже увійшли в історію під назвою Революція гідності, завершилися «самоусуненням від влади» Президента В. Януковича [566] та його втечею з України. Згідно зі ст. 112 Конституції України, виконання обов'язків Президента на період до обрання і вступу на пост нового Президента було покладено на Голову Верховної Ради О. Турчинова.

Влада постреволюційної України одразу зіткнулася з надскладними викликами, найважчий серед яких - воєнна агресія РФ. У цій ситуації нагальним заданням стало забезпечення боєздатності Збройних сил України; невідкладного вирішення вимагало й питання елементарного відновлення системи державного управління, адже міністерства та відомства, а також органи місцевого самоврядування очолювалися здебільшого ставлениками В. Януковича. Інший визначальний напрям діяльності нової української влади - здійснення соціально-економічних і державно-політичних реформ, зумовлених необхідністю укладання Угоди про асоціацію з ЄС.

Починаючи з 22 лютого 2014 р. здійснювалася низка важливих заходів воєнно-політичного характеру, пройшли президентські та парламентські вибори, тричі змінювались уряди, у два етапи відбулося підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Усі ці події являють собою прояви процесу національно-державного самовизначення України; аналізуючи їх, ми, вимушено відійшовши від хронологічного принципу викладу матеріалу, окремо розкриємо три найважливіші блоки питань: 1) соціально-економічна та суспільно-політична ситуація в постреволюційній Україні, 2) протидія воєнно-політичній агресії РФ (по можливості стисло звертаючись до суто військових аспектів проблеми), 3) підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС.

Зміни Кабінету Міністрів України розпочались уже під час Революції гідності. 28 січня 2014 р. Прем'єр-міністр М. Азаров був відправлений у відставку. 21 лютого (у переддень утечі В. Януковича) від виконання обов'язків звільнено Міністра внутрішніх справ В. Захарченка; промовистою є мотиваційна частина Постанови Верховної Ради: «за систематичне і грубе порушення Конституції та законів України, перевищення влади та посадових повноважень, що виразилося у незаконному відданні наказів про безпідставне застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів та вогнепальної зброї, яке призвело до масового порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, десятків убитих та сотень поранених громадян» [567]. 22 лютого 2014 р. виконувачем обов'язків міністра внутрішніх справ призначено представника ВО «Батьківщина» А. Авакова [568]. 27 лютого 2014 р. усі міністри другого уряду М. Азарова були звільнені з посад [569].

Новий уряд створила 27 лютого 2014 р. парламентська коаліція «Європейський вибір» - ВО «Батьківщина», ВО «Свобода», УДАР, групи «Економічний розвиток» та «Суверенна європейська Україна», - про створення якої було оголошено того-таки дня [570]; Прем'єр-міністром України став А. Яценюк [571]. Представляючи Програму діяльності уряду, А. Яценюк зазначив, що «країна знаходиться на межі… економічного і політичного колапсу», «під загрозою знаходиться територіальна цілісність і єдність України», мають місце «посягання на суверенні права української держави», зокрема, - «спроби сепаратизму, в першу чергу, на території Автономної Республіки Крим» [570]. У промові А. Яценюк визначив головне завдання, яке стоїть не лише перед урядом, а й усім політикумом і українським народом, - «зберегти цілісність української держави.., яка стане членом Європейського Союзу, цілісність тієї держави, яка має велике майбутнє» [570]. «Україна закликає всіх учасників Будапештського меморандуму, прогарантувати безпеку, територіальну цілісність, єдність України. Тоді, коли підписували меморандум.., - зазначив А. Яценюк, - було визначено, що країни-гаранти, а це Росія, США і Великобританія, візьмуть на себе відповідальність за те, що вони прогарантують будь-яке уникнення військових конфліктів, і що жодна з країн-сусідів ніколи і ні при яких обставинах не буде втручатися у внутрішні справи України» [570].

Водночас, А. Яценюк визначив і такі нагальні завдання, які стояли перед Українською державою: створити Національне антикорупційне бюро; запровадити судову реформу, забезпечивши незалежність судів Звернімо увагу, завдання, до яких привертає увагу А. Яценюк, далебі хрестоматійні; як ми вже писали в підрозділі 3.1., 28 січня 1992 р. Президент України Л. Кравчук, виступаючи з трибуни Верховної Ради, наголошував на необхідності чіткого поділу вдали в Україні, зокрема, забезпечення незалежності судової гілки влади. Це скидається на нонсенс, але за четверть століття державного будівництва ефективний поділ влади так і не відбувся. ; провести чесні й прозорі президентські вибори. Відповідаючи на запитання народного депутата М. Катеринчука щодо перспектив підписання угоди з Європейським Союзом, А. Яценюк відзначив необхідність термінових консультацій з Європейським Союзом, адже «підписання Угоди передбачає конституційну процедуру... Якщо Європейський Союз буде готовий підписувати Угоду, ми готові підписувати Угоду з Європейським Союзом», в якій, наголосив А. Яценюк, має бути передбачено «введення безвізового режиму для громадян України» Мусимо нагадати, що питання про запровадження безвізового режиму між Україною та ЄС порушувалося ще під час першого візиту В. Януковича до Брюсселя, 1 березня 2010 р., про що йшлося в підрозділі 5.2. [570]. У свою чергу, народний депутат О. Тягнибок поставив питання про необхідність люстрації - усунення з державних посад усіх осіб, які пов'язані з режимом В. Януковича [570].

Верховна Рада схвалила Програму діяльності Кабінету Міністрів 27 лютого, у день ухвалення Постанови Верховної Ради про прийняття Програми Кабінету Міністрів України, народні депутати не були ознайомлені з текстом Програми, а ухвалили її «за скороченою процедурою». Текст Програми був оприлюднений тільки 1 березня в офіційному виданні «Урядовий кур'єр»; отже, в Реєстрі законів і підзаконних актів України Програма значиться як така, що набула чинності саме 1 березня 2014 р. [572], у якій окреслювалася суспільно-політична й соціально-економічна ситуація в постреволюційній країні, а також визначались основні пріоритети діяльності уряду. «Україна, - констатується в програмі, - перебуває у найглибшій за всю історію своєї незалежності економічній, політичній і соціальній кризі. Держава доведена до межі банкрутства, суспільство - до соціальної і гуманітарної катастрофи. Реальною стала загроза втрати Україною суверенітету і територіальної цілісності» [573]. Автори Програми відзначали невтішність фінансово-економічної ситуації: у 2012-2013 рр. українська економіка перебувала в стагнації; дефіцит державного бюджету в 2013 р. становив 65 млрд грн, а з урахуванням усіх зобов'язань уряду - понад 80 млрд грн; станом на лютий 2014 р. залишок коштів на Єдиному казначейському рахунку становив лише 4, 3 млн грн, а несплачені платіжні доручення - майже 10 млрд грн; сукупний зовнішній борг на кінець 2013 р. досяг 140 млрд доларів, або близько 80% ВВП, зокрема, короткостроковий борг - 65 млрд доларів, що більше, аніж в 4 рази перевищує золотовалютний запас держави, який становив лише 15 млрд доларів [573].

Як зазначається в Програмі уряду, в Україні 1) до критичного рівня погіршився діловий та інвестиційний клімат, іноземні компанії і банки йдуть з України; 2) співробітництво з міжнародними фінансовими інститутами зруйноване; 3) країна фактично позбавлена потенціалу економічного відновлення, депресивний стан економіки унеможливлює підтримання належних соціальних стандартів для переважної більшості населення; 4) зберігаються мільярдні заборгованості із зарплат, соціальних виплат і допомог, мільйони українських сімей поставлені на межу виживання; 5) відбулася майже повна правова делегітимізація державної влади, її вихід з-під контролю суспільства, замість свого конституційного призначення - служити інтересам українського суспільства - державна влада її головними суб'єктами використовувалася з метою самозбереження і збагачення; 6) корупція стала системним елементом державного управління й «основним способом вирішення життєвих питань»; 7) зруйновано правоохоронну та судову системи держави: «суд, прокуратура та інші правоохоронні органи стали елементами єдиного репресивного механізму, спрямованого на захист влади, її свавілля і безкарності» [573].

Серед інших, Програмою визначено ряд завдань: підписання Угоди про асоціацію з ЄС, налагодження співпраці з МВФ, проведення реформ, які необхідні для імплементації європейських норм і стандартів, тощо. Привертає увагу й завдання з приведення цін і тарифів до економічно обґрунтованого рівня й запровадження адресної допомоги малозабезпеченим громадянам У Програмі уряду це завдання сформульоване так: «Прийняття (у короткостроковій перспективі) необхідних непопулярних рішень щодо цін і тарифів, із запровадженням відповідних компенсаторних механізмів адресного характеру». Як на наш погляд, це формулювання дещо недолуге, адже прийняття «непопулярних рішень» оголошено безпосередньою та єдиною метою. Утім, процитоване формулювання точно відображає подальшу політику уряду у сфері ЖКГ. [573]. Становить інтерес і згадка про «розвиток всебічних добросусідських відносин з РФ» (і це в умовах, коли вже тиждень розгорталася воєнна агресія РФ у Криму) ; утім, важливим є те, що попри агресію РФ - спробу воєнним шляхом запобігти євроатлантичному векторові розвитку України, - європейський вибір і перспектива членства України в ЄС оголошені незворотними. Нагадаємо, що попередній уряд, очолюваний М. Азаровим, пішов на поглиблення співробітництва з Митним союзом ЄАЕС одразу після торговельного ембарго, введеного РФ. Тоді ж, у представленій Програмі уряду А. Яценюка, ми бачимо іншу позицію: незважаючи на російську агресію, євроатлантичний вектор розвитку України, на захист якого стали учасники Революції гідності, залишився непохитним. І треба сказати, що уряд А. Яценюка досяг помітних успіхів у співробітництві з ЄС, зокрема, 21 березня 2014 р. підписано політичну частину Угоди про асоціацію між Україною та ЄС (про що йтиметься далі).

Характеризуючи діяльність уряду А. Яценюка, мусимо відзначити також очевидні невдачі. Гостру критику викликала політика уряду у сфері цін і тарифів (прийняття «непопулярних» заходів було одним із завдань уряду, визначених Програмою його діяльності). Уряд удався до суто механічного підняття цін і тарифів на житлово-комунальні послуги, забезпечивши тим самим додаткові прибутки монополістам - отримувачам ренти за постачання населенню та підприємствам газу й електроенергії. У попередніх підрозділах ми вже аналізували рентний аспект олігархічного режиму в Україні. Отже, можна бачити, що зазначені рішення уряду А. Яценюка цілком відповідали інтересам українського олігархату.

На адресу уряду А. Яценюка лунали й жорсткі звинувачення в корупції. Зокрема, голова Комітету економістів України А. Новак заявляв: «Влада використовує війну для збагачення»; а також нарікав, що «Україна за останніх півроку отримала від міжнародних інституцій 6, 5 млрд доларів США позики, однак уряд неефективно використовує кошти і навіть не може стабілізувати гривню, яка девальвувала на 70%, оскільки зайнятий самозбагаченням» [574]. За словами І. Шевченка, міністра економіки з 2 грудня 2014 р. по 2 липня 2015 р., «частина Кабміну повністю працює на маніпулятивні схеми Яценюка», «пропозиції Яценюка часто мають лобістський характер з елементами корупції» [575]. Звинувачення в корупційній діяльності були висунуті колишнім головою Державної фінансової інспекції України М. Гордієнком [576]. Показово, що жодне зі згаданих звинувачень не було спростоване А. Яценюком, зокрема, він не вдався до захисту власної честі та гідності в судовому порядку. Вже згадані, а також інші нарікання були підставою для європейських та американських партнерів України вважати українських високопосадовців корумпованими, наголошуючи на несумісності корупційних практик із подальшим європейським розвитком нашої країни.

Одразу зазначимо, що проолігархічна політика уряду зумовила карколомне падіння рейтингу А. Яценюка. За даними «Соціологічної групи «Рейтинг»«, у березні 2014 р., коли розпочалася діяльність уряду, 43% респондентів повідомили про довіру А. Яценюку, хоча недовіряв йому - 51%. Максимуму довіра до А. Яценюка сягнула в грудні 2014 р. - 56%, перевищивши антирейтинг - 40%. Далі почалося стрімке падіння довіри: вже в квітні 2015 р. довіряли А. Яценюку 25% респондентів (не довіряли 70%), у червні 2015 р. довіряли 13% (не довіряли 77%), у серпні співвідношення довіри/недовіри становило 11% щодо 85%, у жовтні - 9% щодо 84%, у січні 2016 р. - 7% щодо 88% [577].

Важливою подією державного будівництва в постреволюційний період стало проведення 25 травня 2014 р. позачергових президентських виборів, у яких переміг П. Порошенко, здобувши 54, 70% голосів [578]. Інавгурація п'ятого Президента України відбулася 7 червня 2014 р.

Становить інтерес аналіз інавгуваційної промови Президента П. Порошенка [579], оскільки вона чітко відображає не так бачення внутрішньо- та зовнішньополітичної ситуації, в якій опинилася Україна в постреволюційний період (очікувати від діючого політика відвертих оцінок - звісно, марно), як ступінь прийнятної артикуляції з приводу ситуації. Тобто, промова Президента дає нам можливість побачити - про що саме (і як саме) П. Порошенко вважав за можливе говорити, а що оминати мовчанням. Задля аналізу тексту, ми виокремимо ключові тези. Утім, треба сказати, текст вкрай метафоричний, складається з коротких висловлювань-гасел, а тому й виокремлювати ключові тези у вигляді цитат - майже неможливо. Отже, в інавгураційній промові висловлено такі тези:

1. Єдність з Європою - природний стан України. Повалення диктатури, яке відбулося завдяки народному повстанню, відзначив П. Порошенко, уможливлює повернення України до її природного стану - єдності з Європою.

Висловлюючись на цю тему, Президент використав щодо поваленого режиму максимально жорсткі й негативно конотовані характеристики - «диктатура» та «тиранія». Революція ж гідності трактується Президентом в історичному контексті; увага акцентується на природності для України європейського способу буття.

2. Війна - перепона європейській модернізації України. «На заваді колосальних можливостей, які з падінням тиранії відкрилися для європейської модернізації України, - зазначив Президент, - стала справжня війна, спланована і розв'язана на українському Донбасі». Також П. Порошенко провів історичну паралель між сьогочасною збройною боротьбою за незалежність і боротьбою початку ХХ ст., згадавши героїв Крут. Українська незалежність здобута кров'ю, наголосив П. Порошенко, - борців за незалежність України та загиблих на Майдані повстанців.

У розкритті цієї теми П. Порошенком привертає увагу знову-таки історичний контекст мовлення про сучасність. Завдяки цьому фактично вибудовується історична канва боротьби за національно-державне самовизначення: герої Крут - Небесна сотня - учасники бойових дій на Донбасі. Разом із тим, очевидним є риторичне мовчання щодо «справжньої війни»: призвідники війни й агресор - не названі. Війна є фактом, Президент навіть робить акцент, це - «справжня війна»; але війна не існує сама по собі: з ким війна, проти кого, хто агресор, хто ворог, яка наша мета, які наші завдання в цій війні? - відповідей щодо цього Президент уникає.

3. Я - Президент миру. Президент декілька разів повторив одну й ту саму риторичну фігуру: «Я не хочу війни. Я не прагну помсти». Відтак Президент представив свій «мирний план», який включав такі «пропозиції»:

а) заклик до всіх, «хто незаконно взяв до рук зброю», скласти її;

б) звільнення від кримінальної відповідальності осіб, «на чиїх руках немає крові українських воїнів та мирних людей», і тих, «хто не причетний до фінансування тероризму»;

в) надання контрольованого коридору «для російських найманців, які захочуть повернутися додому»;

г) «мирний діалог». Президент уточнив, «ідеться про діалог з мирними громадянами України» [579], а не з російськими бойовиками. Удавшись до російської мови, Президент звернувся до мешканців Донбасу: по-перше, він звинуватив В. Януковича у соціально-політичних негараздах на Донбасі та фінансуванні проросійських бойовиків; по-друге, наголосив на легітимності чинної державно-політичної влади; по-третє, виступив з ініціативою «децентралізації влади», надання гарантій всебічного вжитку та розвитку російської мови. Також Президент запевнив, що він не має наміру ділити українців «на правильних і неправильних», поважатиме специфіку регіону, ставитиметься з повагою до «місцевих нюансів» у визначенні політики пам'яті, «пантеону героїв», релігійних традицій.

Характеризуючи «мирний план П. Порошенка», передусім відзначимо використання російської мови. Уперше такий риторичний прийом був використаний В. Януковичем під час передвиборчих дебатів із В. Ющенком; заключне слово В. Янукович виголосив російською, акцентувавши, що він звертається саме до мешканців Південного-Сходу країни. На наш погляд, використання в інавгураційній промові російської мови було недоречним, бо тим самим Президент офіційно дав зрозуміти: я згоден із тим, що для мешканців Донбасу українська мова або незрозуміла (чужа), або є символом ворожої влади. Одначе зазначимо, що ЗМІ, загалом, позитивно оцінили використання в інавгураційній промові російської мови. Недоречною, вважаємо, була й поіменна згадка лідерів російських бойовиків; завдяки інавгураційній промові ці особи ввійшли в історію України.

Мирний план П. Порошенка був би цілком виправданим і ефективним, якби «справжня війна» (за висловом Президента) почалася з проросійськими сепаратистами. Одначе ця віна велася проти України спецпідрозділами РФ. Отже, «мирний план» не мав адекватної предметної спрямованості; тож, як наслідок, він виявився абсолютно неефективним.

4. Мир не буде тривалим без зміцнення безпеки. Президент акцентував увагу на необхідності оснащення та фінансування Збройних сил України.

Зазначимо, що Президент знову-таки оминає увагою питання ведення «справжньої війни», яка й визначає актуальні, а не абстрактні заходи з розвитку Збройних сил.

5. Міжнародні гарантії безпеки України. Президент повідомив про необхідність підписання «міжнародного договору, який прийшов би на заміну Будапештському меморандуму» [579]. «Такий договір, - уточнив П. Порошенко, - має надати прямі та надійні гарантії миру та безпеки - аж до військової підтримки в разі загрози територіальній цілісності» [579].

Президент оминув увагою питання невиконання Будапештського меморандуму. Якщо підписанти - наддержави світу - відмовилися виконувати умови наявного меморандуму, то чи стануть ці наддержави учасниками нового договору?

6. Крим є українським. Президент наголосив на тому, що питання належності Криму не підлягає обговоренню: Крим був і є українським.

Ця заява П. Порошенка була однозначною і категоричною; засвідчила незмінність української позиції.

7. Справедливість - вимога часу. Завершуючи промову, Президент звернувся до економічних питань, зазначивши, що вони лежать у сфері компетенції уряду. Президент засвідчив свою відданість принципам вільного підприємництва і наголосив, що справедлива соціальна політики - це те, що по-справжньому зміцнить безпеку та єдність України, й наближатиме країну до стандартів європейського життя.

Зазначимо, що такі риторичні пасажі - традиційні для українських політиків. Президент висловся в рамках культурної норми - очікувань громадськості.

Узагальнюючи, зазначимо: по-перше, Президент оминув мовчанням тему російської воєнної агресії. Навіть кажучи про Крим, вдався до слова «анексія», однак не назвав її воєнною агресією, вочевидь вважаючи, що уникання мови про війну є способом запобігання війні. По-друге, заявлений «мирний план» і теза про доцільність нових міжнародних гарантій національній безпеці України - ґрунтувалися на оцінках ситуації, в яких не враховувався фактор прямого воєнного втручання РФ; при чому, воєнного втручання, яке вже відбулося і в Криму, і на Донбасі. По-третє, позитивним в інавгураційній промові є представлення Революції гідності та збройної боротьби на Донбасі (проти, на жаль, не названого ворога) в історичному контексті, як етапу повернення України до її природного стану - єдності з Європою.

Задля простеження еволюції дискурсу влади варто звернутися до наступної ключової промови Президента - його Посланням до Верховної Ради «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2015 році» [580], виголошеного 4 червня 2015 р. У цій промові П. Порошенко, фактично, підсумував рік свого перебування на посту Президента і визначив основні пріоритети подальшої діяльності.

Президент розпочав промову з емоційної ремарки, характеризуючи стан, у якому перебувала Україна на час самоусунення від влади В. Януковича, як катастрофічний. Президент вдався до особистісно-рефлексивних дієслів: уявляєш, подумаєш, здригнешся та ін., що, загалом, свідчить про щирість його висловлювання. Звертаючись до ситуації 2014 р., Президент використав описові речення: «Анексовано Крим. Російські бойовики захопили більшу частину Донбасу. Підбурювані Москвою сепаратисти розпалюють проросійські повстання в Харкові, Одесі, Миколаєві, Херсоні, в багатьох інших містах. Кремль готувався до розчленування України… В березні 2014 р. до виконання завдань було готово трохи більше 5000 вояків».

Процитований фрагмент відображає характерні особливості публічного мовлення П. Порошенка. Кажучи про анексію Криму, він не називає того, хто здійснив цю анексію, і мовчить про спосіб анексії; кажучи про «російських бойовиків» на Донбасі та «проросійські повстання», не називає ці дії прямою воєнною агресією. Прикметне й висловлювання про «5000 вояків»; по суті, це цитата з промови О. Турчинова, який пояснював, чому Україна не змогла протистояти російській агресії. Утім, мусимо зазначити, що після анексії Криму тільки з території півострова на континентальну Україну вийшли понад 4000 військовослужбовців. Тож, є достатні підстави сумніватись у тезі, ніби в Україні на 2014 рік, фактично, не було армії. Та й далі Президент зазначає: «Зараз у зоні антитерористичної операції боронять країну більше 50 тисяч українських героїв, а загальну чисельність Збройних сил України ми довели до 250 тисяч, і сьогодні нам є чим боронити Батьківщину». Цілком очевидно, що в надкороткий термін створити з нуля армію чисельністю 250 тисяч бійців - неможливо. І наступний аспект, фраза Президента: «нам є чим боронити Батьківщину». Сама побудова висловлювання спонукає до запитання: проти кого боронити? І тут ми знову спостерігаємо риторичне мовчання. Як і в інавгураційній промові, мовчання про війну, напевно, вважається способом запобігання війні.

Звернувшись до внутрішньополітичної ситуації, Президент наголосив на необхідності «продовжити деолігархізацію» державно-політичної системи та почати демонополізацію економіки. Як на наш погляд, коли Президент країни відверто називає державно-політичну систему олігархічною, то це характеризує його або як революціонера, готового кинути виклик панівній касті, або як циніка, який використовує поширені в суспільстві судження, не дуже переймаючись їх суттю і змістом.

Наступні завдання, які визначив Президент, дають підстави сподіватися, що він усе ж має намір увійти в історію України саме в статусі реформатора. Адже пріоритетом діяльності влади, як наголосив Президент, має стати «створення інфраструктури для боротьби з корупцією», аби мати можливість «перейти в тотальний наступ на неї. Почати очищення суддівської касти і прокуратури». Президент позитивно оцінив формування Національного антикорупційного бюро, відзначив, що подальше реформування прокуратури та системи судочинства мають перебувати в пріоритеті для парламентаріїв та уряду.

Звернувшись до питань міжнародної політики, Президент задзначив, що вже в 2016 р. потрібно «отримати безвізовий режим з ЄС», виконавши всі необхідні для цього умови. Розвиваючи тему співпраці з ЄС, висловився за впровадження посади віце-прем'єр-міністра з питань євроінтеграції України.

Актуальною для України, за словами Президента, є й конституційна реформа. Одначе, наголосив Президент, Україна залишиться унітарною державою; децентралізація немає нічого спільного з федералізацією: «Україна була, є і буде унітарною державою! І є коло питань, яких децентралізація не торкнеться жодним чином, де, навпаки, роль центру збільшиться. Це стосується оборони, національної безпеки, зовнішньої політики та боротьби з корупцією, дотримання законності, прав та свобод громадян, територіальної цілісності. Відтак децентралізація може стати реальністю вже після осінніх виборів органів місцевої влади та місцевого самоврядування» [580].

Оцінюючи інавгураційну промову Президента та його наступне Послання до Верховної Ради, можна простежити наскрізні теми, до яких звертається П. Порошенко. По-перше, це тема воєнної агресії РФ. І якщо в інавгураційній промові ми бачимо доволі ілюзорні уявлення про мирне врегулювання, то у Посланні 2015 р. - розлогі міркування про неготовність України в 2014 р. протидіяти агресії. По-друге - це тема боротьби з корупцією. І треба сказати, що стратегічні завдання, які були визначені в 2015 році, - розбудова антикорупційних інститутів, фактично були реалізовані. І попри труднощі, з якими зіткнулись у своїй роботі нові антикорупційні органи, початок їхнього функціонування є позитивним зрушенням. Третя тема, до якої звертався Президент, - це отримання безвізового режиму з країнами ЄС. Мусимо зазначити, що, як на наш погляд, сподівання Президента на скоре надання українцям безвізового режиму були надто оптимістичними; адже марно вважати, ніби країни ЄС ігноруватимуть безпековий аспект ситуації в Україні.

Найважливішим завданням діяльності Президента П. Порошенка стала протидія воєнній агресії РФ. АР Крим і Севастополь стали першими об'єктами воєнного вторгнення РФ. Дії РФ в Криму (а згодом і на Донбасі, а також в Одесі, Харкові та ін. містах) цілком відповідають дефініції агресії, яка зафіксована у Конвенції ООН «Про визначення агресії» [581]. Зокрема, ст. 1 Конвенції визначає: «Агресією є застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави» [581]. Ця дефініція деталізується в ст. 3, якою передбачено: «Будь-яка з наступних дій, незалежно від того, чи має місце оголошення війни.., кваліфікуватиметься як акт агресії:

а) вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка воєнна окупація, який би тимчасовий характер вона не мала б, що є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави або частини її;

b) бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави;

с) блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави;

d) напад збройними силами держави на сухопутні, морські або повітряні сили, або морські і повітряні флоти іншої держави;

g) засилання державою або від імені держави збройних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, що мають настільки серйозний характер, що це рівносильне переліченим вище актам» [581]. Звернімо увагу на процитоване формулювання ст. 3: кожна з перелічених дій є актом воєнної агресії, «незалежно від того, чи має місце оголошення війни».

Ми вдалися до такого розлогого цитування Конвенції ООН тільки з тієї причини, що факт неоголошеності війни, яку веде РФ проти України, використовується (і в промовах політиків, і в наукових, і в публіцистичних текстах) з суто спекулятивною метою - задля заперечення самого факту війни; а термін «гібридна війна», який набув популярності, слугує не для уточнення багатоплановості війни, зокрема, значущості інформаційного та психологічного факторів, а для витіснення самого факту воєнної агресії РФ. Утім, іще раз заначимо, виходячи з Конвенції ООН, дії РФ і в Криму, і на Донбасі мають кваліфікуватися саме як пряма воєнна агресія.

Політологи висловлюють різні міркування щодо того, коли саме розпочалася російська агресія. Ми схиляємося до думки російського політичного аналітика А. Ілларіонова, який доводить, що агресія РФ проти України розпочалася 20 лютого 2014 р., з розстрілу російськими спецпідрозділами маніфестантів на київському Майдані Процитовані міркування А. Ілларіонова про причетність російських спецслужб до загибелі протестувальників і правоохоронців під час Революції гідності поділяються й іншими експертами. Зокрема, про участь співробітників ГРУ РФ в організації розстрілів на Майдані повідомляв іще 24 лютого 2014 р. народний депутат, голова парламентської тимчасової слідчої комісії з розслідування тих трагічних подій Г. Москаль, який, звинувативши МВС і СБУ в протидії діяльності парламентської ТСК, оприлюднив низку документів [584; 585], котрі свідчать про те, що розстріл маніфестантів у середмісті Києва - наслідок дій, які мають очевидні ознаки злочинного умислу. А вже 20 лютого 2015 р. В. Наливайченко, перебуваючи на посаді Голови СБУ, повідомляв про причетність В. Суркова - помічника президента РФ - до керівництва групами снайперів під час масових акцій протесту в лютому 2014 р. [586]. Одначе й донині в розслідуванні цих злочинів не поставлено крапку. , адже саме ця дата зазначена на медалі «За повернення Криму», виготовленій на замовлення Міністерства оборони РФ. «На цій медалі, - зазначає А. Ілларіонов, - чітко визначений час початку воєнної операції з захоплення Криму». Воєнна агресія РФ розпочалася «за дві доби до того, як Янукович підписав угоду з трьома лідерами опозиції і трьома міністрами закордонних справ європейських країн У цьому висловлюванні А. Ілларіонова має місце незначна неточність: тільки двоє із трьох міжнародних посередників, Ф.-В. Штайнмаєр (Німеччина) та Р. Сікорський (Польща) були очільниками МЗС своїх країн, а Е. Фурньє обіймав посаду Голови департаменту континентальної Європи МЗС Франції. «. Таким чином, наголошує А. Ілларіонов, вся пропагандистська кампанія, яку вела Росія, намагаючись представити заколот у Криму як буцімто реакцію на вигнання Януковича бандерівцями, фашистами та націоналістами в Києві «повністю спростована російським міністерством оборони, котре розповіло, що операція почалася раніше, а розстріл Небесної сотні був частиною операції з захоплення Криму» [582].

22 лютого збройні сили РФ, а також угрупування так званих «козаків» почали окупацію Кримського півострова. В ніч на 27 лютого були захоплені приміщення парламенту й уряду Криму. Депутати Верховної Ради АРК ухвалили рішення про призначення референдуму щодо статусу Криму. За словами одного з лідерів російських бойовиків І. Гіркіна, голосування депутатів Верховної Ради АРК за відставку тодішнього прем'єр-міністра Криму А. Могильова та проведення «референдуму» проводилося під прямим тиском російських військових; «я особисто, - запевняв І. Гіркін, - «заганяв» депутатів у зал для голосування»; головним фактором швидкої спецоперації в Криму була російська армія, а не нібито прагнення кримчан, аби Крим увійшов до складу Росії, запевнив І. Гіркін [583].

З території півострова розпочалась евакуація Збройних сил України. За даними Міністерства оборони України, із 18 тисяч військовослужбовців, які дислокувались у Криму, з окупованої території півострова вийшли тільки 4 тисячі [587]. Майже всі співробітники СБУ, міліції, МНС, судді, прокурори перейшли на службу до російських окупантів.

16 березня 2014 р. окупаційною владою було проведено «референдум» про незалежність АР Крим. 18 березня у Москві Президентом РФ В. Путіним, Головою Ради Міністрів АРК С. Аксьоновим, спікером Верховної Ради АРК В. Константиновим і головою Севастопольської МДА О. Чалим підписано Договір про прийняття Республіки Крим до складу РФ. Про невизнання анексії Криму заявили Генеральна Асамблея ООН, ПАРЄ, ОБСЄ та Венеціанська комісія. Згідно з Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», Кримський півострів вважається тимчасово окупованою територією. 14 квітня 2014 р. було оголошено про початок антитерористичної операції (АТО). Зоною проведення антитерористичної операції було охоплено Донецьку і Луганську області.

Попри численні викривальні матеріали у ЗМІ, РФ заперечувала участь своїх військових у воєнних діях на Донбасі. Трагічною подією, яка вразила світ і засвідчила той факт, що РФ веде на Донбасі неоголошену війну проти України, стала катастрофа малайзійського Боїнга (рейс МН 17). Тоді, 17 липня 2014 р., загинуло 298 осіб - усі пасажири та члени екіпажу. Одразу зазначимо, що 28 вересня 2016 р. Об'єднана слідча група представила перші результати кримінального розслідування причин катастрофи авіалайнера рейсу МН 17. Згідно з висновком Міжнародної слідчої групи, причиною катастрофи стало влучення в авіалайнер ракети ППО системи «Бук». Як довели експерти, ракета була доставлена на Донбас з РФ і застосована російськими військовими [588]. Результати цього розслідування стали незаперечним доказом російської агресії на Донбасі.

Попри протиправний й авантюрний характер дій РФ в Криму та на Донбасі в них чітко простежуються такі цілі: по-перше, зберегти Україну у сфері власного геополітичного впливу; по-друге, ослабити Україну настільки, щоб вона вже ніколи не змогла відновити свій державницький, економічний і культурний потенціал, а відтак і втратила здатність кинути виклик російській гегемонії в регіоні; по-третє, скомпрометувати, виставити деструктивними й антисоціальними будь-які громадянські дії проти авторитаризму, будь-які зусилля спрямовані на побудову демократичної та правової держави [589].

Воєнна агресія РФ розгорталася під прапором так званої «Новороссии»: ставилася стратегічна мета - окупувати й відколоти від України увесь Донбас і Причорномор'я (загалом вісім областей). Окупована територія - «Новороссия» - мала ввійти до складу РФ, забезпечивши таким чином суходільний коридор до Криму та вихід до проросійської невизнаної республіки Придністров'я. ЗСУ та добровольчі батальйони зупинили просування агресора. Хоча окремі райони Донецької та Луганської областей опинилися під окупацією, агресор був вимушений відмовитися від проекту «Новороссия». Однак РФ не полишила надії, тепер уже дипломатичним шляхом у рамках «мирного врегулювання ситуації на Донбасі», зберегти Україну у сфері свого геополітичного впливу.

Очевидною спробою такого дипломатичного маніпулювання є стаття В. Медведчука ще від 3 березня 2014 р., в якій містився перелік питань для переговорів між центральною владою України та проросійськими заколотниками; це, зокрема: «а) виборність глав місцевих влад і передача обласним радам повноважень місцевих адміністрацій; б) право регіонів залишати у себе більшу частину зібраних на їх території податків і право ветувати призначення керівників місцевих правоохоронних структур; в) самостійність гуманітарної політики, в тому числі: визначення регіональних мов, які використовуються нарівні з державною; вибір навчальних програм, за якими провадиться середня освіта; г) право вибору пріоритетних зовнішньоекономічних партнерів» [590].

Не важко помітити, що «мирний план В. Медведчука» згодом відобразився в пунктах Мінських домовленостей. Утім, є рація погодитися з думкою політолога В. Бушанського: «Вдоволення усіх висунутих сепаратистами вимог фактично перетворює Україну на аморфну територію, не здатну провадити ані внутрішню, ані зовнішню політику. Така Україна цілком влаштовує Кремль» [590].

Спробою «мирного врегулювання» за участі міжнародних посередників стало укладання Мінських домовленостей. Мінську тристоронню угоду підписано Л. Кучмою (Україна), М. Зурабовим (Росія) і представником ОБСЄ Г. Тальявіні Зазначимо, що саме Гайді Тальявіні була Головою комісії ЄС з розслідування причин російсько-грузинської війни 2008 р. Згідно із висновком, представленим комісією 30 вересня 2009 р., «почала війну Грузія, але обидві сторони несуть відповідальність за ескалацію конфлікту» [591]. Таке цинічне виправдання російської агресії викликало гостру критику, зокрема, й збоку російських опозиціонерів. Призначення Г. Тальявіні очільником посередницької місії ОБСЄ для участі в Мінських переговорах свідчило лише про спробу залагодити конфлікт на Донбасі з урахуванням інтересів РФ, точно так само, як був «залагоджений» російсько-грузинський конфлікт. 5 вересня 2014 р. Протокол угоди включає дванадцять пунктів: припинення вогню, амністія, особливий статус Донбасу тощо. 19-го вересня 2014 р. Л. Кучмою, О. Захарченком («ДНР») та І. Плотницьким («ЛНР»), за посередництва представника Росії М. Зурабова, підписаний Мінський меморандум, що деталізує процес демілітаризації. Тристороння угода та Мінський меморандум і є комплексом домовленостей під умовною назвою «Мінськ-1». Переговори в Мінську були відновлені 11-12 лютого 2015 р. в форматі «нормандської четвірки»: П. Порошенко, В. Путін, А. Меркель, Ф. Олланд. Нова угода, що стосується знову ж демілітаризації, підписана Л. Кучмою, М. Зурабовим, О. Захарченком, І. Плотницьким і представником ОБСЄ Г. Тальявіні. Умовне найменування нових угод - «Мінськ-2».

Мінські домовленості, здебільшого критично оцінюються українськими політологами. Зокрема, В. Котигоренко відзначає, що «Мінські угоди не виконуються з моменту їх досягнення. Обстріли та інші збройні провокації тривають. За російської допомоги і кураторства сепаратисти розбудовують, озброюють, укомплектовують людьми і навчають власні армії, формують квазідержавні цивільні інститути. Спеціальна моніторингова місія (СММ) ОБСЄ констатує факти присутності важкого озброєння в місцях, звідки воно має бути виведене. Робота самої місії блокується бойовиками. Непоодинокі факти нищення техніки СММ. Спостерігачам місії чиняться перешкоди в роботі на ділянках поруч із державним кордоном України з Росією. Вибори до органів місцевого самоврядування у підконтрольних проросійським сепаратистам районах Донбасу відкладаються через неможливість забезпечити належні умови їх безпечного і вільного проведення відповідно до правових демократичних стандартів, Конституції і законів України. Звільнення і обмін заручників та незаконно утримуваних осіб «всіх на всіх» блокується російською стороною і сепаратистами. Бойовики перешкоджають роботі місії Червоного Хреста. Україна позбавлена можливості надавати гуманітарну допомогу своїм громадянам на підконтрольній сепаратистам території та відновити там безпечну роботу регіонального сегмента своєї банківської системи для виплат пенсій і для інших цілей. Через це, зокрема, мають місце масові зловживання у практиці соціальних виплат, що її запровадив український уряд для громадян з непідконтрольних йому територій» [592].

Воєнна агресії РФ, наслідками якої стала анексія Криму й окупація Донецька, Луганська та прилеглих районів, істотним чином змінила ставлення українців до НАТО. В одній зі свої публікацій ми докладно аналізували динаміку зміни ставлення українців до НАТО [593], наразі ж вважаємо за доцільне привернути увагу лише до даних Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва та Центру Разумкова [594], згідно з якими спостерігається зростання частки респондентів, які підтримують вступ України до НАТО (див. табл. 5. 7.).