Національно-державне самовизначення України

Конституційно закріплена президентсько-парламентська форма правління фактично зміцнила на посту позиції Л. Кучми, що унеможливило конституційну консолідацію, створення демократичних політичних інституцій, дієвих механізмів їхнього функціонування та діяльності усіх, у тому числі й національно-демократичних, політичних акторів. До того ж, багатьма суб'єктами політичного процесу, зокрема й у середовищі національно-демократичної еліти, прийняття Основного закону інтерпретувалося як перемога української державності, але значно меншою мірою йшлося про нагальні потреби продовження конституційного процесу, консолідації зусиль для втілення проголошених основ суверенності, демократизму, гуманізму, наукової обґрунтованості, історизму, гарантованості державного ладу.

Досліджуваний період, 1996-2004 рр., відповідно до нашої періодизації - окремий етап національно-державного самовизначення України. Базові домінанти самовизначення громадян у цей період формують невиправдані суспільні очікування, посилення відчуття непевності, тимчасовості, неспроможності, що стійко закріпилися у політичному дискурсі незалежної України, внесли зміни у розуміння політичного процесу загалом та інституційних структур зокрема. Поступово державний апарат у громадян асоціюється з широким і ненормованим, деморалізованим і нічим не обмеженим спектром засобів політичної діяльності: інтригами, зрадництвом, провокаціями, компроматами, службовими зловживаннями, хабарництвом, купівлею мандатів, бійками між депутатами, бездіяльністю та навіть політичними замовленнями на вбивства. Імітація державницької діяльності у ці роки відстежується і на прикладі штучного протиставлення різних типів ідентичності українських громадян: мовної, регіональної, територіальної, етнічної, історичної, релігійної та інших. Чимало рішень у офіційному дискурсі політики ідентичності, історичної пам'яті, мовного, символічного простору держави подаються у дусі контроверсійності. Державному апарату суттєво бракувало не лише прозорості, але й власне громадського контролю.

Налаштовані на політичну модернізацію, демократичне реформування в національних інтересах опозиційні сили переживали серйозні організаційні кризи, які ускладнювалися в умовах все більшої криміналізації й олігархізації політичного процесу. Криза інституту виборів, парламентаризму, деморалізація української політики загалом знаходить своє відображення і у роботі опозиційних структур, які дедалі більше ставали негнучкими, конформістськими, обмеженими у виборі доступних моделей ефективної політичної діяльності. Світові тенденції демократизації політичного і, зокрема, партійного життя в українських умовах жорсткого адміністративного тиску неоднозначно відобразилися на можливостях й без того хиткого самовизначення прихильників і послідовників національно-демократичних сил України наприкінці 1990-х рр. Конфлікт поколінь, спільні демократичні прагнення і одночасне непорозуміння щодо визначальних принципів і методів політичної боротьби, брак політичної волі, відсутність харизматичного лідера, недоліки міжрегіональної комунікації вирішальним чином позначилися на можливостях дієвої опозиції. Навіть в умовах відносно вигідних позицій після парламентських виборів 2002 р. націонал-демократичні сили не змогли сформувати коаліційний уряд, що видавалося цілком можливим за багатопартійної системи. Характерно й те, що маргіналізація національно-демократичних сил в Україні відбувалася на тлі загальної маргіналізації українського суспільства, його дегуманізації, недовірливості, соціальної аномії, відсутності ціннісно-нормативних основ для самовизначення і консолідації, збереження орієнтирів радянської доби, правового нігілізму, політичного абсентеїзму, невпевненості людей у власному майбутньому, нових викликів урбанізації.

Закріплене Конституцією право на самовизначення українським народом та його державними управлінцями здійснювалося непослідовно й у частині зовнішньополітичних відносин. Загальні тенденції, властиві для світового політичного процесу і європейських інтеграційних практик зокрема, як і регіональні особливості, суттєво вплинули на критерії вибору шляхів демократизації України. Обрана пануючим політичним класом у вказаний період політика багатовекторності у контексті сьогоднішніх зовнішньополітичних реалій може розглядатися як її реальний результат, загроза національно-державній самовизначеності. Поведінка та прийняття рішень основних акторів від імені України на міжнародній арені часто не відповідали вимогам часу, відзначалися інерційністю, несамостійністю, зовнішнім демократичним антуражем.

Однак за президентства Л. Кучми Україна все ж здійснила ряд важливих кроків для того, аби відбутися як цілісна, незалежна держава. До здобутків зовнішньої політики цього періоду діюча влада відносила активну участь у складі органів системи ООН; демілітаризацію України, взяті зобов'язання без'ядерності; перші вісім самітів Україна-ЄС; комплексне залучення правових, дипломатичних та частково військових ресурсів для відстоювання державних кордонів у конфліктах з Румунією і Росією; режим особливого партнерства з НАТО, декларацію стратегії приєднання до Альянсу як повноправного члена. У просторі колишніх радянських республік Україна здійснила важливий крок до створення балансуючого важеля протистояння російському впливу та фактично ініціювала утворення ГУАМ серед країн регіональної організації за демократичний та економічний розвиток.

Пошуки геополітичної ідентичності України ускладнені реаліями глобального світу, які не завжди були адекватно представлені у власне українському публічному дискурсі. В інформаційному просторі України досі особливо значиме місце відводилося саме Російській Федерації, до того ж вільно поширювалися ідеї «русского мира», що мали безпосередній вплив на геополітичні орієнтири і свідомість громадян. Псевдодемократична риторика правлячих кіл в Україні дедалі частіше була орієнтована виключно на фінансову підтримку і матеріальну допомогу з боку Заходу. Участь в інтеграційних проектах на пострадянському просторі під егідою РФ означала фактичну залежність від неї інших країн-учасниць. Утверджений на початку 2000-х рр. у Росії специфічний тип державного управління ? у напрямі до неототалітарного, ізольованого у світі ? для проросійськи налаштованих політичних кіл України став зразком для наслідування та створював додаткові обмеження щодо подальшої демократизації і європеїзації. Натомість національно-державницьке самовизначення, утвердження територіальної ідентичності потребувало виразних державних заходів, глибинних освітніх, культурних, наукових ресурсів, які б допомогли увиразнити цілісність країни, вберегти її від зовнішніх посягань.

Роки ненормованої корупції в Україні, деградація більшості важливих демократичних інститутів, втрата ядерного статусу, погіршення ситуації із забезпеченням прав і свобод людини і громадянина сформували перші загрози для втрати цілісності країни, її вразливості до зовнішньої інтервенції, уможливили сприйняття України закордоном як держави, яка не склалася. У житті ж пересічних українців багатовекторність, декларована політиками, започаткувала тривалі непорозуміння, конфлікти ідентичностей, лояльність до «подвійних стандартів». Регіональні відмінності зовнішньополітичних преференцій для правлячого режиму також склали зручні основи політики багатовекторності. Зрештою, навіть у 2004 р., виходячи з наведених у роботі соціологічних моніторингів, найбільш імовірно громадяни голосували не стільки за західний вектор, скільки проти невизначеності, багатовекторності, яка вже досить довго не виправдовувала себе.

Брак політичного лідера і надійних зовнішніх партнерів, внутрішньопартійні розколи, посилення лівих сил, олігархізація країни наприкінці 1990-х рр. означали для прихильників націонал-демократичних ідей серйозні та багаторічні випробування на стійкість, зобов'язували до перегляду системи підготовки нового покоління лідерів, а також до організаційних змін, залучення широких кіл громадянського суспільства до виявлення активної політичної позиції. Громадські та політичні об'єднання України концентрували немало зусиль для того, щоб показати в усьому світі, що права, свобода, гідність, незалежність, громадянство, державність - невід'ємні цінності українців. Перші результати відповідної роботи спостерігалися вже протягом масових протестів «Україна без Кучми», «Повстань, Україно!» та ін.

Помаранчева революція винесла на поверхню широкого громадського обговорення пласт актуальних проблем, що досі залишалися «непроговореними» або й зовсім прихованими. Важливим здобутком наукових і освітніх закладів, професійних спілок, соціально-політичних експертів, соціологічних центрів, окремих громадсько-політичних об'єднань, засобів масової інформації, новітніх мереж глобалізованого світу вважаємо поступове формування в Україні на загал спільних, усвідомлених, критичних уявлень про належні цілі та перспективи політичного, правового, соціального, економічного, культурного, комунікативного розвитку у світлі демократичних прагнень. Накопичений багаж бар'єрів і перешкод для демократичних реформ, невдалий досвід апробації опозицією існуючих каналів політичної дії, неспроможність та небажання політичного класу здійснювати політичну модернізацію спровокували перші хвилі, а згодом масові акції народної непокори, повертаючи позасистемні, маргіналізовані прошарки у сферу політичної активності. Критична маса відсторонених від політики громадян, зрештою, використовуючи відносно радикальні інструменти політичної участі, під час президентської кампанії 2004 р. зуміла артикулювати і агрегувати національні інтереси і, найголовніше, - утвердитися у своєму самовизначенні як самостійної, державницької, цивілізованої, цілісної спільноти. Впізнавані за помаранчевим забарвленням, незгодні з політикою невизначеності ? ці широкі соціальні групи та їх провідники окреслили подальші напрями суспільно-політичного розвитку України та викликали серйозний міжнародний резонанс.

Під час Помаранчевої революції процес національно-державного самовизначення проходить своєрідне «випробування» на демократичність і стійкість, зрештою, стверджує право громадян вільно і мирно захищати свої інтереси. У ході виборчої кампанії 2004 р. укотре увиразнюється ненасильницький спротив як рідкісна, але цінна риса політичної культури українських громад, як необхідна якість культури опозиційної діяльності у псевдодемократичній політичній системі. Український народ та незгодні з «кучмізмом» політичні сили зуміли згуртувати зусилля, налагодити альтернативні канали комунікації, розробити стратегічні кроки для зміни правлячих осіб при владі мирним і законним шляхом. Боротьба за смисли в Україні не завершується кардинальною зміною системи влади, але увиразнює хиткість недемократичного режиму, відносну скороминучість персоналізації державної влади, а також демократичні прагнення громадян.

Теза про експорт революції, схожість революційних подій в Україні та ряді інших країн дозволяє окремим дослідникам наполягати на спланованому і штучному конструюванні протестних настроїв, привнесенні їх ззовні. Водночас, чимало і вітчизняних, і зарубіжних політологів розглядають події президентської кампанії 2004 р. як нові виклики самостійності політичного мислення, зміну інституційного дизайну, змістовні перетворення суспільно-політичних дискурсів, національно-державне самовизначення.

Розділ 5. НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНЕ САМОВИЗНАЧЕННЯ УКРАЇНИ ТА ПОЛЯРИЗАЦІЯ ІДЕНТИЧНОСТЕЙ: 2005-2016 рр.

Помаранчева революція, по суті, розділила історію незалежної України на дореволюційну та постреволюційну. У період президентства Л. Кучми в Україні існувала жорстка вертикаль виконавчої влади. Президент вдало використовував конкуренцію інтересів між лідерами політичних сил, провідними промислово-фінансовими групами, створивши своєрідну систему важелів і противаг. Саме ці особливості президентства Л. Кучми й були підставою для закидання йому авторитарних методів управління. Після ж Помаранчевої революції, коли особистісний фактор Л. Кучми вже перестав відігравати роль і були внесені зміни до Основного закону в частині обмеження повноважень Президента України, очевидною стала системна політична криза, яка охоплювала і поділ влад, і розподіл повноважень між державними інститутами, і характер функціонування політичних партій, інститутів громадянського суспільства, а також ЗМІ. Державно- та суспільно-політичні інститути виявилися залежними від олігархічних груп, що позначилося на діяльності Верховної Ради, Кабінету Міністрів, судів, місцевих влад і загальній атмосфері в країні. Винятково деструктивну роль відігравав вплив РФ і на внутрішньополітичну ситуацію в Україні, й на міжнародне сприйняття України.

Помаранчева революція унаочнила суспільно-політичну кризу, але, звісно, не могла бути засобом її подолання. Період президентства В. Ющенка став часом поглиблення кризи, коли правильно та чітко сформульовані завдання національно-державного самовизначення України межувались із неможливістю їх реалізувати в рамках актуалізованих стратегій діяльності державно-політичних інститутів. Президентство В. Януковича обернулося закономірним періодом сповзання до авторитаризму і спробою остаточно та безповоротно ввести Україну до зони геополітичного впливу РФ, чому перешкодила Революція гідності.

Революція гідності й відсторонення від влади В. Януковича - це очевидний наслідок незавершеності Помаранчевої революції, нереалізованості тих завдань, які нею ставилися: криза державно-політичних інститутів так і не була подолана. Російська інтервенція - анексія Криму й окупація окремих районів Донецької та Луганської областей, створення там колабораціоністських режимів «ДНР» і «ЛНР» - це реакція на вихід України із зони російського геополітичного впливу.

Саме ці три сюжети постпомаранчевої історії України й досліджуватимуться в п'ятому розділі монографії. У підрозділі 5. 1. ми проаналізуємо найпоказовіші прояви державно-політичної кризи в Україні в період президентства В. Ющенка; у підрозділі 5. 2. - становлення авторитаризму В. Януковича та наростання революційних тенденцій в Україні, зокрема, приділимо увагу розвиткові громадянського суспільства - головного рушія української революції; у підрозділі 5. 3. - розкриємо новітні тенденції державно- та суспільно-політичного розвитку та їхній вплив на національно-державне самовизначення України.

5. 1. Політико-інституційні суперечності як чинник кризи національно-демократичного розвитку України

23 січня 2005 р. відбулася інавгурація третього Президента України В. Ющенка, президентство якого стало можливим завдяки Помаранчевій революції. Але будь-яка революція - це, по-перше, реакція на минуле, тобто на ту політичну та соціально-економічну ситуацію, яка склалась у країні, й, по-друге - спроба реалізувати актуальний образ майбутнього. Для учасників Помаранчевої революції ідеалом майбутнього був образ Європи, в якій панує демократія та верховенство права, а громадяни живуть за високими стандартами соціального захисту і споживання. Жити по-європейськи - це була маніфестована мета Помаранчевої революції. Революція завжди є актом національно-державного самовизначення. Виступаючи проти існуючого політичного режиму, суспільство категорично заявляє про неприйняття наявної суспільно-політичної ситуації, вимагаючи при цьому реалізації іншого способу суспільно-політичного буття, який, одначе, має уявлений характер, оскільки конструюється на основі певного політичного ідеалу або ж узагальненого досвіду, що також піддається ідеалізації.

Свідченням цьому - гасла, під якими В. Ющенко став Президентом. Подана нижче цитата з передвиборчої програми В. Ющенка «Десять кроків назустріч людям» достеменно ілюструє тогочасну апологетику європейського способу життя, а також упрозорює прірву між деклараціями та практичними результатами політики наступних років: «Я бачу Україну справедливою і заможною європейською державою. Де кожна людина може реалізувати свої можливості, не шукаючи кращої долі за кордоном. … Де державні чиновники компетентні і законослухняні, отримують високу зарплату і не беруть хабарів. Де всі рівні перед законом; де кожен із нас, а не лише багаті, може захистити свої права у суді. … Я бачу Україну державою, яку шанують і цінують її власні громадяни і до якої з повагою ставляться у світі» [493].

Звернімо увагу, слова з програми В. Ющенка повною мірою являють собою приклад ідеалізації узагальненого досвіду - способу життя по-європейськи, який і став образом-орієнтиром для учасників Помаранчевої революції. Національно-державне самовизначення, яке відбувалося у формі Помаранчевої революції, мало подвійну структуру - заперечення й утвердження: заперечувалися практики президентства Л. Кучми, зокрема, спроби фальсифікації президентських виборів 2004 р., утверджувалися - домагання «жити по-європейськи», тобто ідеалізовані уявлення про суспільно-політичні практики, властиві провідним країнам Європи.

Характеризуючи сам феномен обрання В. Ющенка Президентом України, М. Михальченко та В. Бушанський зазначають, що «у подіях 2004 року Віктору Ющенкові випала роль фетиша. Ющенко став символом, надією, засобом. Прагнення побудувати Європу в Україні почало ототожнюватися з боротьбою за його президентство. Таким чином, достеменні цілі революції були заміщені. Вимоги демократії, верховенства права та соціальних стандартів поступилися гаслу: «Ющенко - наш Президент». І це було слушно. Бо досягнення віддаленої мети залежало від реалізації мети найближчої - забезпечення справедливих виборів. Однак, чи розумів сам Ющенко, що не він особисто, не його президентство, а загальні й абстрактні цінності були істинною метою Помаранчевої революції? Результати його президентства спонукають до негативної відповіді. Мабуть, із першими оплесками на Майдані він увірував, що стотисячні натовпи сходяться лише задля його благословенної персони» [494, с. 3].

По суті, дослідники вказують на фактор заміщення ідеальної мети, в ім'я якої і здійснюється будь-яка революція, більш приземленими цілями - фактично, засобами реалізації ідеальної мети. Цілком зрозуміло, що кінцева мета будь-якої діяльності є нерозривно пов'язаною із засобами, що потрібні для реалізації цієї мети. Очевидним є й те, що задля реалізації мети потрібно спершу оволодіти актуальними засобами. Боротьба за оволодіння засобами є не менш важливою та складною, аніж боротьба за кінцеву мету. Одначе завжди є небезпека заміщення: боротьба за засоби може підмінити собою боротьбу за мету, перетворившись на самоціль.

У випадку з актом національно-державного самовизначення, що відбувався у формі Помаранчевої революції, ми спостерігаємо саме цей феномен заміщення: мета революції - оволодіння суспільно-політичними практиками, які властиві провідним країнам Європи, - була витіснена на задній план, а першочерговим завданням стала інша ціль-засіб - президентство В. Ющенка. Вочевидь, саме так, інструментально, і сприймалася Помаранчева революція В. Ющенком і представниками його команди.

Перші 100 днів Президентства В. Ющенка, з 23 січня по 1 травня 2005 р., відзначилися численними звільненнями та призначеннями на всіх рівнях виконавчої влади. Зокрема, Ю. Тимошенко була призначена Прем'єр-міністром, О. Зінченко - очолив Секретаріат Президента з номінальною назвою Державного секретаря, П. Порошенко, конкурент Ю. Тимошенко на пост Прем'єр-міністра, - призначений Секретарем Ради національної безпеки та оборони України. Свідченням виразної проєвропейської орієнтації уряду стало запровадження посади віце-прем'єр-міністра з питань європейської інтеграції, яку обійняв О. Рибачук.

Третій Президент одразу включився і в активну зовнішню політику. Перший його зовнішньополітичний візит відбувся до Москви, що, одначе, не змінило ставлення РФ і до Помаранчевої революції, й до нового національно-державного самовизначення України - проєвропейського курсу держави. І це попри те, що візит В. Ющенка дістав, загалом, позитивну пресу в РФ [495].

Показовим є й те, що з Москви В. Ющенко вирушив до Страсбурга, де, беручи участь у сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи, чітко заявив, що стратегічна мета України - членство в ЄС [496, с. 2]. Наголосимо: саме 28 січня 2005 р. Президент України уперше заявив про актуальну форму національно-державного самовизначення України - набуття повноправного членства України в ЄС.

Отже, характеризуючи зовнішньополітичний аспект національно-державного самовизначення України, можна бачити, що від початку В. Ющенко прагнув встановити добросусідські відносини з РФ і забезпечити вступ країни до ЄС. Чи можна було одночасно реалізувати обидва ці завдання? Напевно, що так, незважаючи на те, що вже на кінець 2004 р. агресивний характер зовнішньої політики РФ щодо України проявився повною мірою. Маніпулятивні спроби РФ втручатись у внутрішньополітичні процеси в Україні були очевидними ще в 1994 р., коли російські ЗМІ активно підтримали Л. Кучму під час президентської кампанії. Утім, не менш очевидно, що, за умови провадження послідовних культурних, соціально-економічних і політичних реформ, вплив РФ на ситуацію в Україні можна було б мінімізувати. І, більше того, феномен Помаранчевої революції був настільки значущий для пострадянського простору, що потенційні можливості для «експорту революції» в інші пострадянські країни були більше, аніж реальні.

Показовим у цім контексті є те, що в програмі «Десять кроків назустріч людям» не йдеться про інтеграцію України до ЄС, а також узагалі не згадується про НАТО (на інтеграції до якого в подальшому наполягатиме В. Ющенко). Прикметні такі слова з передвиборчої програми: «Відносини з Росією будуть взаємовигідними, дружніми і стабільними» [493] (і це, загалом, усе, що сказано про зовнішню політику в передвиборчій програмі 2004 року). Вочевидь, вступаючи у виборчу кампанію, В. Ющенко вважав, що тема НАТО розколюватиме суспільство, і тому намагався не привертати увагу до цього питання.

Під час виборчої кампанії 2004 р. саме політтехнологи Партії регіонів удалися до акцентування питань про українсько-російські відносини та відносини між Україною і ЄС, а заодно й НАТО, як несумісних альтернатив. Безперечно, цей передвиборчий хід Партії регіонів має усі ознаки технології «акцентування фундаментальних протиріч» [497, с. 70]. Такий пропагандистський дискурс - «акцентування фундаментальних протиріч» - завжди призводить до розколу суспільства. Отже, беручи до уваги й інші політтехнологічні заходи Партії регіонів, слушно дійти висновку, що метою президентської кампанії 2004 р. була не тільки перемога В. Януковича (а ймовірно - й не стільки його перемога), як цілеспрямований розкол України. Адже маркування В. Ющенка як «нациста», особи прихильної до «фашизму», є, з одного боку, цілком абсурдним, але з другого - є нічим іншим, як актуалізація базисних травм, пов'язаних із історичною пам'яттю. І потрібно наголосити: травма історичної пам'яті є об'єктивним феноменом, властивим колективній свідомості. Відтак цей феномен так чи так, а мусить проявлятися. І згадані безпідставні звинувачення на адресу В. Ющенка являли собою технологічний засіб каналізації (створення форм проявлення) історичної травми. Таким способом історична пам'ять не піддавалася сублімації, а набувала деструктивного прояву.

З огляду на зазначені політтехнологічні кроки, здійснені командою В. Януковича, політичне суперництво В. Ющенка та В. Януковича перейшло до суто ірраціональної площини. (Раціональне зіставлення кандидатур В. Ющенка та В. Януковича явно було не на користь останнього. Тож і переведення передвиборчої конкуренції в суто ірраціональну площину - змагання міфів і символів - було єдиною виграшною стратегією політтехнологів В. Януковича.)

Інший деструктивний мем, що був запущений політтехнологами Партії регіонів, - це тема «України першого, другого та третього сортів». Знову-таки, раціональних основ для такої смислової конструкції бракує, та попри це вона набула суспільного резонансу. Вся річ полягає у тім, що ця смислова конструкція також є відсилкою до колективної самооцінки жителів Донбасу. Переживаючи соціальну невлаштованість і ціннісно-смислову непричетність до новітнього історичного вектора розвитку України, ці люди глибо переживали власну меншовартість. Тому і смисловий конструкт про існування «українців трьох сортів» був із легкістю сприйнятий, оскільки відповідав соціальним установкам.

Таким чином, можна дійти наступного висновку: ще на кінець 2004 р. політичні сили, які підтримували В. Ющенка, не вважали форсований рух України в напрямі інтеграції до ЄС і НАТО тією темою, яка може бути чітко представлена широкій громадськості (як ми вже зазначали, вона оминалась увагою). Разом із тим, у нас немає навіть фактів (текстів В. Ющенка, його заяв, інтерв'ю), які дозволяли б стверджувати, ніби В. Ющенко ще до президентських виборів 2004 р. вважав інтеграцію до ЄС і НАТО - актуальною й оптимальною формою національно-державного самовизначення України. Відповідно, є підстави припустити, що саме передвиборча кампанія 2004 р., коли питання зовнішньої політики було переведене в площину несумісних альтернатив, змусила В. Ющенка до чіткого визначення зовнішньополітичних пріоритетів, зокрема, спонукала до відмови від багатовекторності, яка була лейтмотивом зовнішньої політики Л. Кучми. Зважаючи ж на ступінь «соціалізованості» В. Ющенка до владної еліти Л. Кучми, не виключено, що без загострення «фундаментальних протиріч», маніпулятивно здійсненого політтехнологами В. Януковича, і без соціокультурного зрушення, яке відбулося внаслідок Помаранчевої революції, попередня політика багатовекторності могла продовжуватись. Утім, це лише припущення. А фактом є те, що тільки після Помаранчевої революції В. Ющенко виступив із чіткою проєвропейською та пронатовською позицією. Тож, вочевидь, передвиборче протистояння, зокрема, революційні події, - це чинники, що уможливили актуалізацію нового бачення національно-державного самовизначення України.

І наступний важливий висновок: протидія Помаранчевій революції з боку РФ, зокрема, дискредитація В. Ющенка та відверта підтримка В. Януковича, - це також лише засоби, до яких вдавалася РФ. Протистояння між Україною та РФ мало більш фундаментальний характер, суть якого полягала в несумісності й антагоністичності двох проектів національно-державного самовизначення. І в період президенства Б. Єльцина, і згодом, із обранням президентом РФ В. Путіна, національно-державне самовизначення РФ дедалі більше набувало неоімперських форм. Завдяки такій формі національно-державного самовизначення Росії, відповідно до задумів російських ідеологів, досягалася найголовніша мета - консолідації поліетнічної нації РФ. Протистояння з євроатлантичним світом виконувало функцію конструювання зовнішньої межі, по відношенню до якої набувала географічного, ідеологічного й історичного визначення сама нація Росії.

Фактично, заперечуючи цінності та практики євроатлантичного світу - демократію, цінність прав і свобод людини, верховенство права тощо - РФ створювала умовні «точки опори» для самої російської нації: визначення російської ідентичості відбувалося через заперечення, по відношенню до чогось, тобто здійснювалося негативне національно-державне самовизначення. Адже зауважмо, сучасна Росія ніколи не існувала в тих кордонах, у яких вона існує на сьогодні. У цьому сенсі експансія проти України виконувала, по суті, «захисну функцію». І коли російські ідеологи заявляють, що Росія, втручаючись у внутрішні справи України й інших пострадянських країн, а з 2015 р. й у сирійський конфлікт, не веде експансіоністську політику, а лише «захищається», то в цих словах є істина: Росія захищається від внутрішніх відцентрових тенденцій, від внутрішньої етнічної, релігійної й історичної невизначеності, фактично - запобігає розпаду РФ Питання національно-державного самовизначення РФ не є безпосереднім предметом дослідження, саме тому докладно не розкриватимуться його посутні та структурно-функціональні особливості, лише привернеться увага до праць, у яких це питання є предметом дослідження [див.: 98; 501]. . Саме тому національно-державне самовизначення України, змістом якого формально постає інтеграція до ЄС та НАТО, а посутньо, як ми зазначали у своїх публікаціях, засвоєння ціннісно-смислових основ європейської цивілізації та суспільно-політичних й економічних практик, що властиві провідним європейським країнам [498-500], становить онтологічну загрозу РФ, оскільки заперечує неоімперські основи національно-державного самовизначення РФ і спричиняє принципову загрозу самому існуванню РФ як геополітичної реальності.

У серпні 2005 р. В. Ющенко та президент Грузії М. Саакашвілі підписали декларацію та закликали до створення нового інституту міжнародного співробітництва - Спільноти демократичного вибору (СДВ), - що об'єднувала б демократичні режими в регіоні Балтійського, Чорного та Каспійського морів Спільнота Демократичного Вибору - міжнародна організація, альтернативна СНД, заснована 2 грудня 2005 р. на установчому форумі у Києві. В установчому форумі взяли участь Україна, Молдова, Латвія, Литва, Естонія, Словенія, Македонія, Румунія, Грузія. Після революції в Бішкеку (лютий-березень 2005 р.) планувалося, що членом цієї організації стане Киргизстан. Однак, підписання декларації «На захист свободи і демократії в регіоні» 12 серпня 2005 р. - було, фактично, єдиним публічним проявом діяльності цієї організації. . Таким чином, можна бачити, що В. Ющенко усвідомлював значущість національно-державного самовизначення України, вираженого в акті Помаранчевої революції, - заперечення олігархічного режиму та домінування Росії на пострадянському просторі, утвердження демократії й пріоритетності загальнолюдських цінностей. Утім, політику В. Ющенка, спрямовану на реалізацію згаданих принципів, назвати послідовною вкрай важко.

5 вересня 2005 р., скликавши прес-конференцію, про свою відставку повідомив Голова Секретаріату Президента О. Зінченко. Він звинуватив у корупції Секретаря РНБО П. Порошенка, його першого помічника -керівника Кабінету Президента О. Третьякова та лідера парламентської фракції «Наша Україна» М. Мартиненка [502]. Невдовзі, 8 вересня 2005 р., В. Ющенко звинуватив у корупції Прем'єр-міністра Ю. Тимошенко й відправив уряд у відставку. Водночас у відставку був відправлений Секретар РНБО П. Порошенко. Новим Прем'єр-міністром України став Ю. Єхануров. Ці події чітко унаочнили, що однією із найбільших загроз національній безпеці України є корупція.

На парламентських виборах, які відбулися 26 березня 2006 р., найбільшу кількість голосів здобула Партія регіонів (див. табл. 5. 1.). Політичні сили, які очолювали В. Ющенко, Ю. Тимошенко, О. Мороз - нещодавні лідери Помаранчевої революції, здобули загалом більшу підтримку виборців, аніж Партія регіонів і КПУ (41, 93% щодо 37, 78%).

Таблиця 5. 1.

Результати політичних партій і блоків, які пройшли до Верховної Ради України V скликання

?Блок Юлії Тимошенко включав Всеукраїнське об'єднання «Батьківщина» та Українську соціал-демократичну партію.

??Виборчий блок «Наша Україна» включав такі партії: Політична партія «Наша Україна», Партія промисловців і підприємців України, Народний Рух України, Християнсько-демократичний союз, Українська республіканська партія «Собор», Конгрес українських націоналістів.

Окрім учасників виборчих перегонів, які подолали 4-відсотковий виборчий бар'єр і пройшли до Верховної Ради (див. табл. 5. 1.), у парламентських виборах брали участь й інші політичні партії та блоки. Зокрема: Блок Наталії Вітренко «Народна опозиція», який підтримали 743704 виборці (2, 93% виборців, які взяли участь у голосуванні) ; «Ми» - народний блок Литвина, що об'єднував Народну партію, Партію всеукраїнського об'єднання лівих «Справедливість», Українську селянську демократичну партію (619905 - 2, 44%) ; Український народний блок Костенка і Плюща: Партія вільних селян і підприємців України, Політична партія «Україна Соборна», Українська народна партія (476155 - 1, 87%) ; Партія «Віче» (441912 - 1, 74%) ; Громадський блок Пора-ПРП: «Пора», Партія реформи і порядок (373478 - 1, 47%) ; Опозиційний блок «Не так»: Соціал-демократична партія України (об'єднана), Республіканська партія України, Жінки за майбутнє, Політична партія «Всеукраїнський союзний центр» (257106 - 1, 01%). Інші політичні партії та блоки набрали менше 1% голосів (сумарно за них проголосували 1785299, що становить 7, 04% виборців). Проти всіх проголосували 449650 виборців, а це - 1, 77%.

Парламентські вибори 2006 р., за результатами яких було сформовано Верховну Раду п'ятого скликання, відобразили політичне розмежування, що склалося в українському суспільстві, й домінантні політтехнологічні методи боротьби. Склад парламенту «запрограмував» гостру боротьбу між політичними силами, що обстоювали своє бачення стану справ у суспільстві та перспективи подальшого розвитку держави, її самовизначення як у питаннях соціально-економічного розвитку, так і зовнішньополітичних векторів. Окрім Партії регіонів, яка виступила з відверто антизахідною риторикою, аналогічні ідеї висловлювалися КПУ, Блоком Наталії Вітренко й Опозиційним блоком «Не так». Загалом, дублювалися виборчі технології, які використовувалися під час президентської кампанії 2004 р.

Парламент, який був сформований за результатами виборів 2006 р., з повним правом можна назвати «коротким парламентом». Перша трудність, із якою зіткнулася Верховна Рада п'ятого скликання - формування парламентської коаліції, адже згідно з Конституцією України в редакції 2004 р., уряд формувала «правляча коаліція». Крім того, в Конституції містилася жорстка вимога, що «правлячу коаліцію» повинні створити виключно «фракції партій, які перемогли на виборах», тобто не допускалася участь у коаліції ані «окремих депутатів» (тобто перебіжчиків, які полишили свої фракції), ані новостворених фракцій - ця вимога Конституції значно ускладнювала «підкуп депутатів з метою створення коаліції». Тому створити коаліцію виявилося досить складно.

Під час «коаліціади-2006» відбувся розкол серед трьох «помаранчевих політсил» (БЮТ, «Наша Україна», СПУ). Згідно з попередніми домовленостями, посаду Прем'єр-міністра мала обіймати та з політсил, яка виборе найбільше голосів. Отже, посада Прем'єр-міністра мусила відійти до БЮТ. Однак команда Президента почала вимагати посаду Прем'єр-міністра для свого представника - П. Порошенка. Переговори щодо цього затяглися на кілька місяців. Зрештою, 22 червня 2006 р. було оголошено про створення правлячої коаліції в складі БЮТ, «Нашої України» та СПУ. Але «Наша Україна» стала вимагати для П. Порошенка вже посаду спікера парламенту. Соціалісти пішли на союз із Партією регіонів - була утворена «Антикризова коаліція» в складі Партії регіонів, СПУ, КПУ; О. Мороз став спікером парламенту, Прем'єр-міністром - В. Янукович, а «Наша Україна», хоча формально не увійшла в коаліцію з Партією регіонів, отримала в уряді дев'ять міністерських портфелів. Але союз В. Ющенка і В. Януковича виявився неміцним, і вже за кілька місяців виникла глибока парламентська криза, яка розв'язалася достроковими парламентськими виборами у 2007 р.

2 квітня 2007 р. Президент розпустив Верховну Раду та підписав указ про дострокові парламентські вибори в Україні, які мали відбутися 27 травня 2007 р., проте вони були перенесеними на 24 червня 2007 р. Парламент і Кабінет Міністрів назвали цей указ неконституційним і не виділили кошти на вибори. Парламент і далі проводив засідання, але Президент вважав їх недійсними. Указ було оскаржено в Конституційному Суді України, який, одначе, так і не прийняв рішення по суті цієї справи. Врешті-решт, було досягнуто домовленості між основними політичними силами: парламент на декілька днів відновив роботу, а дата виборів змістилася на 30 вересня, причому причиною їх призначення оголошувалося припинення роботи Верховної Ради внаслідок відсутності в ній однієї третини народних депутатів від конституційного складу: опозиційні депутати спеціально для цього припинили свої депутатські повноваження.

Результати дострокових парламентських вибрів 2007 р. (див. табл. 5. 2.) стали суспільним присудом тим політикам, політичним партіям і блокам, яких громадськість вважала винними в політичній кризі. Зокрема, СПУ взагалі не подолала виборчий бар'єр. За результатами виборів була утворена коаліція БЮТ та «Нашої України-Народної самооборони», Прем'єр-міністром стала Ю. Тимошенко. Попри те, що в новому уряді Ю. Тимошенко вже не було посади віце-прем'єр-міністра з питань європейської інтеграції, відповідний комітет, який очолив Г. Немиря, було створено у Верховній Раді України 4 грудня 2007 р. [503].

Таблиця 5. 2.

Результати політичних партій і блоків, які пройшли до Верховної Ради України VІ скликання

Політичний розкол в Україні підживлювався економічним тиском, який здійснювала РФ, ведучи проти України 2006-2007 рр. і 2008-2009 рр. так звані, «газові війни». Зазначимо, в березні 2006 р. В. Путін заявив, що стратегічна мета Росії бути «енергетичною державою», В. Сурков висловився патетичніше: Росія має бути «енергетичною наддержавою» [504]. Значні (а почасти й монопольні) поставки російських енергоносіїв до Європи мали виступати фактором просування російських геополітичних інтересів.

1 січня 2009 р. «Газпром» у повному обсязі припинив постачання газу в Україну. З 1 по 18 січня відбулося істотне скорочення постачання газу до країн Центральної та Східної Європи. 18 січня 2009 р. прем'єр-міністри РФ і України домовилися про відновлення транспортування газу в Україну та країни ЄС. Ступінь обґрунтованості та правомірності газових контрактів з РФ, що були підписані 18 січня 2009 р., і нині викликають дискусії. Скажімо, 21 червня 2016 р. Прем'єр-міністр України В. Гройсман фактично звинуватив Ю. Тимошенко в корупції, заявивши: «На момент підписання ціни в 450 дол. ринковою ціною газу були 320 дол. максимум. І я думаю, що це зробили не безкоштовно» [505].

Остаточних висновків щодо газових контрактів 2009 р. нині немає. Але цілком очевидним є політологічний висновок: національна безпека є неможливою без відповідного економічного базису. Держава може залишатися суверенною у формально-юридичному плані, але при цьому бути цілком залежною економічно, потрапити в боргову залежність від інших держав і фінансових інститутів. Таким чином, і сам суверенітет такої держави набуває фактичної примарності. Відповідно, одним із напрямків національно-державного самовизначення є політика гарантування економічної безпеки.

Як уже зазначалося, важливий напрям зовнішньої політики В. Ющенка - спроба інтеграції до НАТО та приєднання України до Світової організації торгівлі (СОТ). Процес вступу України до СОТ розпочався 30 листопада 1993 р., коли до Секретаріату ГАТТ було подано офіційну заявку уряду України про намір приєднатися до ГАТТ ГАТТ - від англ. General Agreement on Tariffs and Trade (GATT): Генеральна угода з тарифів і торгівлі - міжнародна угода, досягнута 30 жовтня 1947 р. між 23 державами у Женеві (Швейцарія), згідно з якою кожна з них погодилася забезпечити іншим рівний і недискримінаційний режим торгівлі, скорочувати ставки мита на основі багатосторонніх домовленостей і з часом усунути імпортні квоти. У 1995 р. перейменовано на СОТ.

СОТ - Світова організація торгівлі (англ. World Trade Organization, WTO) - провідна міжнародна економічна організація, членами якої вже є 161 країна, на долю яких припадає понад 96% обсягів світової торгівлі; її функціями є встановлення правил міжнародної системи торгівлі і вирішення спірних питань членами, що підписані під близько тридцятьма угодами організації. Після приєднання ряду країн, які зараз є кандидатами на вступ, у рамках СОТ здійснюватиметься майже весь світовий торговельний обіг товарів та послуг.. 5 лютого 2008 р. у Женеві відбулося засідання Генеральної ради СОТ, на якому було підписано Протокол про вступ України до СОТ. 10 квітня 2008 р. Верховна Рада прийняла законопроект «Про ратифікацію Протоколу про вступ України до Світової організації торгівлі». Згідно з процедурами СОТ 16 травня 2008 р. Україна стала повноправним членом цієї Організації.

Вступ України до СОТ відкрив нові перспективи для розвитку національної економіки. Україна на абсолютно рівних умовах і правах з іншими членами Організації бере безпосередню участь у формуванні новітніх правил торгівлі на світовому ринку в рамках поточного раунду багатосторонніх торговельних переговорів з метою максимального врахування національних інтересів нашої держави у торговельно-економічній сфері. Як член СОТ, Україна здобула право використовувати механізм врегулювання суперечок у рамках СОТ, що сприяє справедливому вирішенню будь-яких суперечок з приводу дотримання положень угод СОТ, які можуть виникнути у країни з її торговими партнерами. У рамках зазначеного механізму було позитивно вирішено низку важливих питань, а саме - дискримінаційного оподаткування, ліцензування деяких видів української продукції. Україна продовжує використовувати цей механізм СОТ, оскільки це є частиною системних зусиль, спрямованих на забезпечення та розширення присутності українських товарів на інших ринках. Набуття Україною членства в СОТ створило необхідні передумови для підписання у червні 2010 р. Угоди про вільну торгівлю з Європейською асоціацією вільної торгівлі (Норвегія, Швейцарія, Ісландія та Ліхтенштейн), яка набрала чинності з 1 червня 2012 р.

Набагато складнішим видалося питання співпраці Україна-НАТО. Після Помаранчевої революції цілком очевидним став намір РФ протидіяти євроатлантичній інтеграції України. Утім, уже 10 лютого 2007 р. президент РФ В. Путін, беручи участь у щорічній Мюнхенській конференції з безпеки, окреслив новий масштаб геополітичних амбіцій РФ; у своїй промові, він піддав критиці політику США, зокрема, «просування НАТО на Схід» [506].

Звернімо увагу на основні тези В. Путіна. Перша теза: «для сучасного світу однополярна модель не тільки неприйнятна, а й неможлива». Одначе, що дає підстави президенту РФ казати про існування однополярного світу? За найближчого розгляду стає очевидним, що ця теза В. Путіна навіяна лише спогадом про холодну війну, коли існувало протистояння демократичного світу та радянської системи. Загроза ядерної війни змушувала лідерів демократичного світу зважати на геополітичні претензії СРСР. Однак із крахом СРСР існування усіляких ліній розмежування втратило будь-який сенс. Відтак втратила сенс і концепція «полярності» світу.

Друга теза: США «переступили свої національні кордони в усіх сферах: і в економіці, і в політиці, і в гуманітарній сфері» американські стандарти «нав'язуються іншим державам». Те, що ХХ-поч. ХХ ст. - це доба засвоєння американських культурних, економічних і політичних стандартів, не викликає жодних сумнівів. Однак теза про нав'язування стандартів є некоректною. Американські стандарти беруться за приклад з тієї самої причини, з якої Європа до того наслідувала стандарти французькі та британські. Отже, згадана теза має очевидне антиісторичне підґрунтя.

Третя теза: «НАТО пересуває свої передові сили до наших державних кордонів... Що стало з тими запевненнями, які давалися західними партнерами після розпуску Варшавського договору?» Останнє речення, напевно, мало звучати як риторичне запитання. Потрактування проблеми як очевидної, загальнозрозумілої реципієнтам, подача її, зокрема, у формі риторичного запитання є прикладом використання маніпулятивної техніки. Бо казати про очевидність прав, які має РФ на теренах країн Варшавського договору - це те саме, що апелювати, скажімо, до результатів Віденського конгресу 1815 р.

Виступ В. Путіна був оцінений як повернення до риторики холодної війни, зазначає оглядач С. Терешко. Зокрема, Генеральний секретар НАТО Я. де Хооп Схеффер висловив «розчарування виступом Путіна». Американський сенатор Дж. МакКейн назвав промову «найагресивнішим виступом кремлівського лідера з моменту закінчення «холодної війни»«, а сенатор Дж. Ліберман - «провокаційним». «Міністр закордонних справ Чехії К. Шварценберґ навіть подякував президенту Путіну, «який не лише добре попіклувався про публічність цієї конференції, але й ясно та переконливо показав, чому НАТО повинно розширюватись». Західна преса та міжнародні правозахисні організації звинуватили В. Путіна у зухвалості та цинізмі», російські ж ЗМІ - висловили цілковите захоплення [507].

Отже, слушним є питання: критика євроатлантичного світу, зокрема, НАТО, - це реакція РФ на вплив США та ЄС в Україні чи, все ж, спроби впливу РФ на внутрішню та зовнішню політику України - це частковий прояв глобального протистояння євроатлантичному світу, що здійснюється РФ? На наш погляд, імперська політика РФ щодо України - це прояв загального феномену, відродження російського імперіалізму.

2-4 квітня 2008 р. у Бухаресті (Румунія) відбувся 20-й саміт країн-членів НАТО. На порядку денному стояли питання про визнання Косова, військові дії в Афганістані, розширення Альянсу шляхом приєднання до нього Хорватії, Албанії та Македонії, а також приєднання до Плану дій щодо членства (ПДЧ) у НАТО України та Грузії.

В Україні проведенню саміту НАТО передувало значне напруження політичної ситуації, зокрема, нагнітання Партією регіонів і КПУ антинатовської риторики. Звернімо увагу на те, що ведення антинатовської пропаганди здебільшого відповідало загальним очікуванням українського суспільства, яке тоді ще поділяло більшість суджень радянської пропаганди. Зокрема, за даними соціологічного опитування, проведеного Центром Разумкова у жовтні 2006 р., тільки 16, 6% респондентів підтримували розширення НАТО на Схід, 61, 9% - не підтримували, 21, 5% - не визначилися із відповіддю [508]. Зазначимо, респондентам ставилося питання не про їхнє ставлення щодо можливого приєднання України до НАТО, а лише про схвалення чи несхвалення «розширення» Північноатлантичного альянсу на Схід. Оприлюднені дані свідчать, що навіть після Помаранчевої революції, коли Президентом був В. Ющенко, в Україні не було проведено достатньо ефективної просвітницької роботи, й більшість українських громадян і далі сприймали НАТО в ракурсі, який був сформований у радянську добу. Збереження таких атавістичних уявлень забезпечувалося пропагандою РФ, яку підтримували Партія регіонів і КПУ.

Ще до саміту в РФ була розгорнута кампанія проти вступу України до НАТО. Прямим втручанням в українські справи став виступ на саміті президента РФ В. Путіна. Зокрема, зупинившись на питанні відносин між Україною та НАТО, він заявив, що в Україні «з сорока п'яти мільйонів осіб за офіційним переписом - сімнадцять мільйонів росіян. Є регіони, де тільки російське населення проживає, скажімо, в Криму. Дев'яносто відсотків - це росіяни. Україна, взагалі, складна дуже держава. Україна в тому вигляді, в якому вона сьогодні існує, була створена за радянських часів; вона отримала території від Польщі - після Другої світової війни, від Чехословаччини, від Румунії - і зараз ще не все вирішено (прикордонні проблеми на Чорному морі з Румунією) ; від Росії величезні території одержала на Сході й на Півдні країни. Це складне державне утворення. І якщо ще внести туди натовську проблематику, інші проблеми, це взагалі може поставити на грань існування саму державу. Там складні внутрішньополітичні проблеми відбуваються. Тож потрібно діяти дуже-дуже акуратно. У нас немає ніякого права вето, і бути не може, і ми на це не претендуємо. Але я хочу, щоб усі ми, коли вирішуємо питання подібного роду, розуміли, що й у нас теж там є свої інтереси: сімнадцять мільйонів росіян на Україні живе. Хто нам може сказати, що у нас там немає ніяких інтересів? Південь України - там лише росіяни. Крим просто отриманий Україною рішенням Політбюро ЦК КПРС. Навіть не проведено було державних процедур із передачі цієї території. Але ми спокійно, відповідально ставимося до цих проблем. Ми намагаємося нічого не порушувати, дуже акуратно діємо, але ми просимо і наших партнерів діяти також виважено» [509].

Ознайомлення з цитованим фрагментом виступу В. Путіна показує, що президент РФ вдавався до очевидної брехні, називав недостовірні дані соціологічних опитувань і хибні історичні факти. Проте наразі важливим є сам факт: президент РФ не остерігався бути заскоченим на брехні, - це по-перше; й по-друге, жоден із учасників саміту, як і жоден із аналітиків, які висвітлювали цей захід, не вказали на перекручування фактів президентом РФ.

Російські ЗМІ послідовно нагнітали антиукраїнські настрої. Зокрема, «Левада-центр» зафіксував істотне погіршення ставлення росіян до України: якщо на початку 2008 р. домінувало позитивне ставлення (59% щодо 30%), то вже на кінець року ситуація була протилежна (34% до 53%) (див. табл. 5. 3.) [510]. Негативне ставлення до України зберігалося й упродовж 2009 р.

Таблиця 5. 3.

Як Ви загалом ставитеся нині до України?

Керівництво НАТО на саміті в Бухаресті, як свідчить підсумкове комюніке, підтвердило намір прийняти до Альянсу Хорватію й Албанію. Альянс оцінив відданість Македонії цінностям НАТО, однак на запрошення Македонії в НАТО наклала вето Греція. Водночас, Рада НАТО вирішила відкрити свої двері Боснії-Герцеговині, Чорногорії та Сербії, як доказ рішучості організації продовжити процес свого розширення й убезпечення західних Балкан.

Україна та Грузія мали великі очікування щодо Бухарестського саміту НАТО. Однак розгляд заявок цих двох країн на приєднання до Плану дій щодо членства (ПДЧ) в НАТО було перенесено. Франція та Німеччина не підтримали приєднання України та Грузії до ПДЧ, вважаючи, що це зашкодить балансу сил в Європі і викличе непередбачувану реакцію з боку Росії [511].

Оцінюючи підсумки Бухарестського саміту, Г. Перепелиця зазначав, що його рішення, не в останню чергу, зумовлене й тією невизначеністю щодо стратегії національної безпеки, яка спостерігалася в Україні. Разом із тим, «останнім часом, - зазначає Г. Перепелиця, - дискусія щодо вибору найбільш прийнятної моделі забезпечення національної безпеки України дедалі більше зміщується від нейтрального та позаблокового статусу в бік пошуку альтернативи членству в НАТО на європейському векторі» [512, с. 31]. Фактично, за цією дискусією, про яку згадує Г. Перепелиця, простежується не лише антинатовська пропаганда, не лише спроба концептуалізації певного фантомного формату загальноєвропейської безпеки, а й планомірне введення України до сфери геополітичного впливу Росії. Звернімо увагу, саме в цей період РФ виступила з ініціативою створення загальноєвропейської інституції, яка опікувалася б питаннями безпеки, - по суті, нового військово-політичного блоку, що обмежив би вплив НАТО. До цієї нової інституції, згідно із задумом РФ, входили б країни ЄС та інші країни Європи, зокрема, й ті, що мають позаблоковий статус. Ця ініціатива РФ від початку мала суто маніпулятивний характер. Її головна мета полягала в анігіляції сприйняття НАТО як необхідного безпекового інституту. Ця ініціатива активно обговорювалася в Україні, інтерпретуючись як іще один аргумент на користь позаблокового статусу держави. «Нейтральний та позаблоковий статус, зазначав Г. Перепелиця, - розглядається проросійськими та лівими політичними силами як певний бар'єр на шляху України до НАТО. Нейтральний статус, очевидно, давав би формальні підстави ізолювати Україну від найбільш дієвої системи колективної безпеки. Проте з розгортанням дискусії навколо нейтралітету України ставало очевидним, що ніяких гарантій безпеки цей статус нашій країні дати не може» [512, с. 31].