Національно-державне самовизначення України

Суттю цитованого фрагменту нормативно-правового акта є наступне: по-перше, Україна виступає за розширення повноважень НБСЄ. І, треба сказати, вже в 1994 р., під час Будапештського саміту НБСЄ, розширення функцій цієї організації відбулося, зріс і її статус; саме тому ця організація змінила свою назву на ОБСЄ, трансформувавшись із дорадчого форуму на постійний міжнародно-політичний інститут. По-друге, Україна виступає за конвергенцію політичних інститутів НАТО - Ради північноатлантичного співробітництва та Північноатлантичної асамблеї - з оновленою НБСЄ. По-третє, єдність політичних інститутів НАТО та НБСЄ має розгортатися під егідою загального Гельсінського процесу, зокрема, Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 р. [349] та інших міжнародно-правових актів, спрямованих на скорочення озброєнь, підпорядковуючись, фактично, Гельсінському процесу. Показово, що з аналогічною ініціативою виступала й Росія, прагнучи витіснити НАТО з Європейського континенту. Відповідно до російських пропозицій НАТО передавало НБСЄ свої безпекові функції в Європі. Отже, ми можемо бачити, що Концепція національної безпеки України, як вона була сформульована в 1993 р., лежала в руслі російських уявлень про долю НАТО й організацію безпеки в Європі. Цілком у руслі російських інтересів лежать і наступні тези: «В умовах зникнення блокового протистояння в Європі пріоритетного значення набуває проблема створення загальноєвропейської структури безпеки на базі існуючих міжнародних інститутів, таких як НБСЄ, РПАС РПАС - Рада північноатлантичного співробітництва, або Рада євроатлантичного партнерства (РЄАП) (англ. Euro-Atlantic Partnership Council, фр. Conseil de partenariat euro-atlantique) - загальна політична структура НАТО, у межах якої розвивається співпраця між НАТО та країнами-партнерами на Євроатлантичному просторі, а також двосторонні відносини між НАТО та окремими країнами-партнерами, що беруть участь у програмі «Партнерство заради миру», що нині об'єднує 50 країн, з метою забезпечення процесу діалогу та консультацій з питань політики і безпеки серед країн-членів НАТО та країн-партнерів., НАТО, ЗЄС ЗЄС - Західноєвропейський союз (англ. Western European Union) - організація, створена на основі Брюссельського договору 1948 р. про співпрацю в економічній, соціальній і культурній галузях та колективну самооборону, який підписали Бельгія, Великобританія, Люксембург, Нідерланди та Франція. В березні 2010 р. було оголошено про плани припинення діяльності Західоєвропейського союзу до 2011 р. 30 червня 2011 р. ЗЄС офіційно припинив існування.. Безпосереднє та повне членство України в такій структурі створюватиме необхідні зовнішні гарантії її національної безпеки. З огляду на кардинальні зміни, які відбулися після розпаду СРСР і які визначили сучасне геополітичне становище України, проголошений нею свого часу намір стати в майбутньому нейтральною та позаблоковою державою має бути адаптований до нових умов і не може вважатися перешкодою її повномасштабної участі у загальноєвропейській структурі безпеки. […] Україна підтверджує свій намір стати в майбутньому без'ядерною державою» [334].

Загалом, на початку 1990-х рр. в українському політикумі існувало два погляди на те, якими мають бути «гарантії безпеки» без'ядерній Україні. Перший - це входження України до європейських та євроатлантичних безпекових структур; другий - підписання колективного документа, яким ядерні держави засвідчать, що «гарантують безпеку» Україні. Необхідність розглядати відмову від ядерної зброї в комплексі з наданням Україні гарантій безпеки парламент уперше зафіксував у своїй Постанові від 9 квітня 1992 р., а потім - 18 листопада 1993 р., заборонивши приєднання до Договору СНО-1 без «надання надійних гарантій безпеки» [346, с. 127-128].

Однак бачення гарантій безпеки України залишалося невизначеним. Скажімо, Президент України Л. Кравчук під час зустрічі із американськими сенаторами (22 листопада 1992 р.) висловив таке бачення гарантій: «Нехай західні держави зроблять відповідну заяву про те, що Україна й інші держави, які добровільно звільняються від ядерної зброї, мали б гарантії, щоб інші країни не змогли застосовувати проти них ядерну силу» [218, с. 24].

У МЗС вважали позбавлення від ядерної зброї «головною складовою забезпечення національної безпеки України». Зокрема, Б. Тарасюк зазначав, що тези, ніби Україна, «проголошуючи намір стати без'ядерною державою.., послабила свій оборонний потенціал.., не мають […] підстав. Міжнародна стабільність, - а всі інші партнери та друзі на Заході вважають, що вона можлива лише за умови обмеження кількості ядерних держав п'ятіркою членів Ради Безпеки ООН (Англія, Франція, Китай, США і СРСР - тепер Росія) - не суперечить, а, навпаки, є головною складовою забезпечення національної безпеки України» [350, с. 4].

Характеризуючи переговорний процес щодо гарантій безпеки України, Ю. Костенко писав: «На початку січня 1993 р. до Вашинґтона поїхали українські дипломати на чолі із заступником міністра закордонних справ Борисом Тарасюком. Через відсутність у МЗС чіткого уявлення про зміст гарантій, американська преса не змогла навіть визначено назвати, за чим саме приїхала делегація. ЗМІ написали, що Тарасюк шукав «щось на зразок формальної декларації високого рівня». Те, що цей документ потрібен був МЗС саме для «заспокоєння» депутатського корпусу і саме напередодні розгляду питання про ратифікацію Верховною Радою ядерних договорів - СТАРТ-1 та ДНЯЗ, також дізнаємося з американської преси. За результатами поїздки, писала преса, посадовець стверджував, що задоволений отриманим листом за підписом Буша, і впевнений, що цей лист допоможе перебороти стурбованість українських законодавців можливістю агресії сусідньої Росії» [351, c. 15].

У січні 1993 р. свій проект «гарантій» запропонувала Росія. Виступаючи на форумі в Давосі на початку лютого 1993 р., Л. Кравчук прокоментував російський проект, зазначивши, що зобов'язання, які бере на себе російська сторона, тільки повторюють загальновизнані принципи міжнародного права, зокрема, визначені у Заключному акті НБСЄ (1975 р.) і в Паризькій хартії для нової Європи, але для України важливо, щоб вони знову були підтверджені у контексті набуття Україною у майбутньому статусу держави, що не володіє ядерною зброєю. Тобто, Президент України відзначив лише прагнення визнання міжнародного права.

25 лютого 1993 р. Москва надіслала наступний проект «Заяви про гарантії безпеки», в якому знову компілює статті з міжнародних документів, до яких уже й так приєдналися і Україна, і Росія, і інші ядерні держави. Там були загальні формулювання гарантій територіальної цілісності, суверенітету та наміри вирішувати все лише шляхом переговорів. Свої проекти «надання гарантій безпеки Україні» у травні 1993 р. надіслали МЗС Франції та Китаю. Це також компіляції статей чинних міжнародних документів, переписування яких нічого нового не додавало, саме тому Верховна Рада України такі «гарантії» не розглядала.

30 вересня 1994 р. новий Президент України Л. Кучма надіслав листи до президентів Росії, США, Франції та прем'єр-міністру Великої Британії «з пропозиціями щодо укладення багатостороннього (США, Росія, Велика Британія, Франція, Україна) Меморандуму». Про це в своїй довідці від 15 листопада 1994 р. пише МЗС: «Виконавчою владою України вживаються необхідні заходи для остаточного узгодження прийнятної для України форми викладення таких гарантій. […] З цього приводу МЗС України провело переговори та консультації з представниками зазначених країн, в результаті яких вдалося вийти на узгоджений текст Меморандуму між Росією, США, Великою Британією та Україною» [352, с. 128]. 7-9 листопада 1994 р. МЗС України отримано офіційні підтвердження з боку Росії, СІІІА та Великої Британії про готовність підписати текст багатостороннього Меморандуму про гарантії безпеки України у зв'язку з приєднанням нашої держави до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

Як згадує екс-посол США в Україні С. Пайфер, «коли тривали перемовини про прийняття цього документа в 1994 році, то використовувалися поняття «забезпечення безпеки», але не гарантій». «І це приводить до непорозумінь. Різниця між цими двома поняттями для американської сторони не була важливою, тому що для Америки було зрозуміло використання цього терміну, а саме - що американська сторона не стане застосовувати силу в цьому випадку» [353].

На Будапештському саміті НБСЄ 5 грудня 1994 р. Україна, США, Росія, Білорусь та Казахстан обмінялися ратифікаційними грамотами за Договором СТАРТ-1. Того ж дня Україна передала документи про приєднання до ДНЯЗ. Одночасно, США, Росія, Велика Британія підписали «Меморандум про гарантії безпеки» - так званий «Будапештський меморандум». 16 листопада 1994 р. Верховна Рада ухвалила Закон України «Про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року» [354].

Оцінюючи державно-політичну ситуацію того часу, Ю. Костенко писав, що «після Будапештського саміту Росія так і не скасувала рішення Держдуми від травня 1993 р. про територіальні претензії на український Севастополь. Москва й надалі вдавалася до енергетичного шантажу - погрожувала зупинити постачання палива для українських АЕС та вивезення з них відпрацьованого ядерного палива; використовувала ціну на газ як засіб політичного тиску в питанні поділу Чорноморського флоту та зупиняла за його допомогою євроінтеграційний рух України. Уже на початку 1990-х розпочалися торговельні війни з Україною. Попри це, Україна продовжувала стрімко вивозити на територію північного сусіди ядерну зброю, випереджаючи власні зобов'язання за СТАРТом» [351, c. 41].

Після розпаду СРСР Україна успадкувала третій у світі після США і Росії ядерний арсенал, що налічував 1240 боєголовок у 176 МБР. За словами Ю. Костенка, «Верховна Рада постановила за 7 років знищити лише 36% носіїв та 42% ядерних боєзарядів. Відлік часу мав розпочатися лише після обміну ратифікаційними грамотами - тобто з 5 грудня 1994 р. Отже, Україна мала вивозити боєзаряди до кінця 2001 року. Це дозволяли і гарантійні терміни стратегічної ядерної зброї - вони спливали у 2003-2005 рр. Україна, залишаючись із ядерними боєголовками на своїй території, могла на практиці переконуватись, як діють надані їй запевнення в безпеці та міжнародна допомога у проведенні реформ, і вносити корективи у свої дії. Однак процес зачистки України від ядерної зброї набирав прискорення, не обумовленого ніякими документами. 7-річний термін змінився 4-річним, а потім і 1, 5-річним. 1 червня 1996 р. останній ешелон з приблизно 200 ядерними боєголовками стратегічної зброї назавжди залишив територію України. Загалом, з березня 1994 по червень 1996 р. з території України було вивезено до Росії близько 2 тисяч ядерних боєприпасів стратегічних комплексів. З урахуванням тактичної зброї на російську територію всього було переміщено близько 5 тисяч ядерних боєзарядів» [351, c. 43].

Зовнішня політика другого Президента України «Л. Кучми сприяла тому, що в листопаді 1994 р. держава приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (від 1 липня 1968 р.) [355] і за кілька тижнів отримала гарантії безпеки від президентів Росії, США та прем'єр-міністра Великої Британії. Відмова від ядерної зброї дозволила Україні підписати Хартію українсько-американського партнерства (листопад 1994 р.) та стати у вересні 1995 р. повноправним членом Ради Європи» [65, с. 497].

9 лютого 1994 р. Україна приєдналася до програми «Партнерство заради миру». У тому ж році почалися безпосередні консультації з Альянсом у форматі «16 + 1», як це передбачено п. 8 Рамкового документа програми «Партнерство заради миру», з метою вивчення умов налагодження особливих відносин і встановлення «спеціального партнерства» між Україною і НАТО. Фактично перша індивідуальна програма партнерства (ІПП) між Україною та Альянсом була офіційно схвалена на спеціальному засіданні Північноатлантичної Ради (ПАР) НАТО [356, с. 26].

Згідно з результатами всеукраїнського опитування, проведеного в грудні 1996 р. фондом «Демократичні ініціативи» та фірмою Соціс-Геллап, на питання «Чи потрібно Україні стати членом НАТО?» - українці відповіли таким чином: 15% - «так, і як можна швидше», 21% - «так, але пізніше», 45% - не визначилися з відповіддю, 19% - дали негативну відповідь. Найбільше прихильників вступу в НАТО виявилося серед молоді, громадян з вищою освітою і тих, хто схвально ставився до розвитку приватного підприємництва. Повністю довіряли НАТО 12% респондентів, 28% - висловили часткову довіру, 19% - не довіряли категорично, 41% респондентів не зміг відповісти. Опитування показало, що більшість громадян України не визначилися у ставленні до НАТО. У тому ж 1996 р. Український центр економічних і політичних досліджень імені Разумкова провів опитування 1003 офіцерів Збройних сил України. Тільки 12% опитаних підтримали бажання військово-політичного керівництва країни приєднатися до НАТО, а 41% - висловився за позаблоковий статус України [357, с. 59]. Більшість респондентів не бажали брати участь у миротворчих операціях під егідою Альянсу.

У 1996 р. між Україною і НАТО було узгоджено спільний документ - «Реалізація розширення і поглиблення відносин між Україною та НАТО». У рамках реалізації цього документа відбулося перше планове засідання політичного комітету НАТО й України з питань архітектури європейської безпеки і безпеки України як держави, яка добровільно відмовилася від ядерної зброї. Україна вважала такий тип співробітництва одним з основних умов забезпечення своїх національних інтересів [357, с. 390]. Активізувалося партнерство України з НАТО. Якщо в 1994 р. військові підрозділи Збройних сил України брали участь тільки в двох спільних військових навчаннях, то в 1995 р. уже в 98 заходах, включаючи 13 військових навчань, в 1996 р. - в 53 заходах, а також провели на своїй території багатонаціональні військові навчання «Щит миру-96».

Отже, зі змісту проаналізованих постанов і заяв Верховної Ради, законів України, а також заходів, які здійснювалися Президентом і МЗС, випливає, що Україна вважала за неможливе набуття права власності на ядерну зброєю, яка перебувала на її території. Вважалося, що набуття Україною статусу ядерної держави призведе до непрогнозованих зовнішньополітичних наслідків. Фактично, Україна обмінювала ядерну зброю на міжнародно-політичне визнання. Разом із тим, повсякчас стикаючись із зовнішньополітичним, економічним та інформаційним тиском збоку РФ, спрямованим на дестабілізацію ситуації в Україні, а також відзначаючи заходи РФ з трансформації СНД на наддержавне утворення з російською гегемонією, українська сторона усвідомлювала нагальність гарантій власної безпеки.

Потреба в безпеці, з якою зіткнулася Україна, могла бути реалізована у два способи: 1) шляхом опори на власні Збройні сили, зокрема, ядерне озброєння; або ж: 2) шляхом входження України до системи міжнародної безпеки, по суті - інтеграції до колективних безпекових структур. Вочевидь, українські політики вважали, що реалізація власної безпеки за допомогою національно-державного самовизначення України як ядерної держави - це конфронтаційний шлях, який Україна просто нездатна пройти з огляду на соціально-економічні причини. Шлях колективної безпеки - міжнародних гарантій суверенітету та територіальної цілісності України - здавався більш прагматичним. Однак, вочевидь, українська сторона не мала достеменного уявлення ані про зміст, ані про форми реалізації міжнародних гарантій.

Показово, що в жодному з офіційних документів, які ми проаналізували, навіть не згадується про можливість інтеграції України до НАТО - системи колективної безпеки. Напевно, українська сторона сприймала НАТО як пережиток холодної війни - військово-політичний блок, що протистояв країнам Варшавського договору. Саме ця недооцінка ролі НАТО у світі після холодної війни і зумовлювала, по-перше, відсутність інтересу до інтеграції в НАТО й, по-друге - відзначені нами заяви про доцільність розширення повноважень європейських безпекових структур під егідою НБСЄ в руслі Гельсінського процесу. Таке сприйняття системи міжнародної безпеки підживлювалося й російським впливом. Дався взнаки й той факт, що після розпаду СРСР НАТО перебувало на певному роздоріжжі, не віднайшовши на той час розуміння свого нового статусу. Саме ці чинники й зумовили безпековий аспект національно-державного самовизначення України у досліджуваний період, що набув своєрідного оформлення у вигляді Будапештського меморандуму.

Висновки до третього розділу

Національно-державне самовизначення України від проголошення незалежності до ухвалення Конституції 28 червня 1996 р. має вирізнювальні риси, які дають підстави виокремлювати його як окремий період, пов'язаний із формуванням основних державно-політичних інститутів і міжнародно-політичним визнанням Української держави. Становлення незалежної України відбувалося в умовах істотної трансформації системи міжнародно-політичних відносин. Саме в цей історичний період на політичній карті світу знайшла своє місце низка нових незалежних держав, серед яких і Україна. Початок державного існування України збігся з періодом інтеграційних процесів у Європі, результатом яких стало створення ЄС, та пошуком світовою спільнотою нових форм безпеки (із завершенням холодної війни виникло питання про перспективи, роль і функції НАТО). Перед Україною постала необхідність цивілізаційного самовизначення й пошуку засобів реалізації державної безпеки.

З цілком зрозумілих причин, питання, пов'язані зі сферою міжнародних відносин, державної безпеки та, зокрема, військового будівництва, виявилися для української політичної еліти новими і досить складними. Завдання безпеки вирішувалися багато в чому інтуїтивно, паралельно з будівництвом державних інститутів як таких. Економічні труднощі й етнополітична напруга всередині країни, загальна невизначеність системи міжнародної безпеки і міжнародно-політичний тиск ядерних держав, які наполягали на приєднанні України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, - це ситуація, в якій українською політичною елітою приймалися рішення з питань безпеки. У цих-таки умовах Україна пішла на підписання Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, що є більш відомим як Будапештський меморандум (5 грудня 1994 р.).

Приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї стало результатом декількох чинників: по-перше, це неготовність політичної еліти України мислити масштабами національної безпеки, зокрема, протистояти зовнішньополітичним впливам; по-друге, негативний вплив справила переоцінка ролі та значення міжнароднополітичних інститутів, зокрема, механізмів реалізації норм міжнародного права; по-третє, мала місце економічна неготовність України гарантувати безпеку ядерного арсеналу. Утім, останній чинник не може вважатися визначальним, а являє собою лише форму раціоналізації неготовності політичної еліти України до зовнішньополітичної конфронтації зі світовими державами.

Відзначена неготовність жорстко відстоювати державний суверенітет проявилася й у питанні розподілу Чорноморського флоту - тиск Російської Федерації, в тому числі повсякчасна дестабілізації ситуації на Кримському півострові, спонукав політичну еліту України йти на невиправдані поступки. Утім, і в 1992, і в 1994 році рішучість Верховної Ради та Президентів України була визначальним фактором, що уможливив подолання інспірованих РФ сепаратистських спроб у Криму.

Затяжна соціально-економічна криза 1991-1996 рр., позначилася на політичному процесі, насамперед - конкурентній боротьбі політичних партій: проросійські політичні партії (насамперед лівого спрямування) зберегли своє помітне місце в партійно-політичній системі України. Політичний популізм на ґрунті «збереження економічної співпраці з Росією» фактично зумовлював розкол українського суспільства. Така ситуація принциповим чином ускладнювала державно-політичне самовизначення України як суверенної держави, не сприяла й соціально-економічним реформам, а також співробітництву з інститутами Європейської Співдружності та НАТО. Рисою політичного життя в досліджуваний період було й протистояння щодо поділу гілок влади та розподілу повноважень між державними інститутами, що й зумовило тривалість конституційного процесу. Затверджена Конституцією парламентсько-президентська форма правління є відображенням обопільності впливу Верховної Ради та Президента України на формування та діяльність виконавчої влади.

Разом із тим, саме в досліджуваний період Україна спромоглася створити дієві державно-політичні інститути, необхідні для функціонування держави: ухвалила Закон України про правонаступництво України щодо УРСР, визначивши таким чином власні кордони; Закон про громадянство України, яким гарантовано рівність усіх громадян без огляду на їхнє етнічне походження, мову спілкування, культурні преференції чи переконання, заперечивши таким способом усякі інсинуації щодо етноцентричності незалежної України; створити власні Збройні сили, Воєнно-Морський флот і органи безпеки; запровадила власну грошову одиницю (купоно-карбованець, а з 1996 р. - гривню), вийшовши з рубльової зони. Інституційне будівництво, яке розгорнулося з перших днів проголошення незалежності, стало додатковим фактором, що спонукав громадян підтримати Акт проголошення державної незалежності на першогрудневому референдумі 1991 р. У цей-таки період Україна була визнана іншими державами та міжнародними інституціями.

Попри спроби РФ перетворити СНД на наддержавне утворення, Україна обмежила власне співробітництво в рамках СНД підписанням угод, які регламентували питання фінансової та майнової правонаступності, що виникли у зв'язку з розпадом СРСР. Відмовившись підписати Статут СНД, Україна, попри статус держави-засновниці СНД, усе ж, фактично, не стала членом цієї організації, поступово мінімізуючи свою участь в її діяльності. Укладання Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС (1994 р.), а також Тимчасової Угоди між Україною та ЄС про торгівлю та торговельне співробітництво (1995 р.) - стало початком імплементації Україною норм і стандартів ЄС, заклавши онови євроінтеграційного вектора національно-державного самовизначення України.

Розділ 4. УСТАЛЕННЯ ОЛІГАРХАТУ ЯК ДЕСТРУКТИВНОГО

ПРОЯВУ ДЕМОКРАТИЧНОГО РЕЖИМУ В УКРАЇНІ: 1996-2004 рр.

Суспільно-політичний розвиток України протягом 1996-2004 рр. у науковій літературі найчастіше характеризується як період посилення авторитарних тенденцій, формування перших потужних фінансово-промислових груп, становлення вітчизняного олігархату. Беззаперечність таких характеристик, на наш погляд, потребує не лише фіксації наслідків цього етапу державотворення, але й визначення факторів і аналізу причин такого вектора суспільно-політичного розвиту.

Осмислюючи тогочасний стан і проблеми національно-державного самовизначення, обрані шляхи й форми розв'язання тих проблем, спробуємо проаналізувати внутрішньо- та зовнішньополітичні впливи на державотворчий процес, розкрити діалектичний взаємозв'язок динаміки соціального, економічного, політичного і суспільного розвитку, що призвів до посилення монополізації політичної влади вузьким колом осіб.

Ще раз зазначимо - виклики, перед якими постала демократія в Україні у період 1996-2004 рр., мають розглядатися у контексті тісної взаємообумовленості внутрішніх і зовнішніх факторів політичного життя. Такий розгляд потребує залучення методик аналізу подієвого ряду, а також вихідних методологічних установок пізнання складних політико-культурних феноменів - національної ідентичності як усвідомлення належності до нової, самостійної держави, політичної культури й рівня її розвитку, стану громадянської свідомості, змісту ціннісних орієнтацій тощо.

Ухвалення Конституції (Основного закону) України (1996 р.), парламентські вибори 1998 р., президентські - 1999 р., чергові вибори народних депутатів України IV скликання (2002 р.), президентські перегони 2004 р. - ключові внутрішньополітичні події періоду 1996-2004 рр. Вони (ці події) не лише увійшли в новітню історію нашої держави знаменними й визначальними датами, але й стали етапними у процесі національно-державного самовизначення, відображенням складних і суперечливих політичних процесів, що протягом цього часу розгорталися в українському суспільстві.

Практична реалізація без'ядерного статусу, проблеми розподілу і базування Чорноморського флоту, ратифікація Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією, підписання Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО, припинення роботи Чорнобильської АЕС, проблеми навколо о. Тузла та криза українсько-російських відносин, кількаразові зміни Прем'єр-міністра та складу українського Уряду, наймасштабніша з часів незалежності політична криза в Україні та масові акцій протесту в Києві, арбітраж Верховного Суду України у визначенні результатів виборів Президента України 21 листопада 2004 р. - усі ці та інші події були своєрідними проявами утвердження державності України протягом 1996-2004 рр., процесу її національно-державного самовизначення.

Зазначені напрямки суспільно-політичного розвитку України протягом періоду 1996-2004 рр. розкриваються у четвертому розділі нашого дослідження. У підрозділі 4. 1. чільна увага приділяється наслідкам посилення позицій Президента після прийняття Конституції України в ситуації подальшого зрощуванням олігархічних і державно-владних кіл, що призвели до маргіналізації національно-демократичного руху; у підрозділі 4. 2. аналізується процес національно-державного самовизначення в умовах зовнішньополітичних викликів, їх вплив на внутрішньополітичні процеси в Україні; у підрозділі 4. 3. аналізується вплив Помаранчевої революції на розвиток національно-демократичної ідентичності в Україні.

Варто зауважити, що тогочасні події й процеси були не лише наслідками, але й предтечею кардинальних зрушень у масовій свідомості, формування нових смислів і переоцінки системи цінностей українського суспільства, усвідомлення державотворення й практичної його реалізації.

4. 1. Особливості суспільно-політичного процесу в Україні у ситуації маргіналізації національно-демократичного руху

Ухваленням 28 червня 1996 р. Конституції (Основного закону) нашої держави [358] ознаменовано новий етап суспільно-політичного розвитку й національно-державного самовизначення України, адже в Основному законі втілено національну ідею українського державотворення. Підсумовуючи певний період розвитку українського суспільства і держави, Конституція стала програмою їх подальшого оновлення.

Українська Конституція проголосила і гарантувала якісно новий правовий статус держави, суспільства і особи. До основних положень Конституції належать норми, що визначають загальні засади державного ладу України. У ній визначено пріоритетні форми безпосередньої демократії, передбачено принципово нову систему державної влади і місцевого самоврядування. Згідно зі ст. 1 Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Демократична суть держави конкретизується ст. 5, в якій Україну проголошено республікою за формою правління, а також закріплено принцип народовладдя. Народ визнається носієм суверенітету і єдиним джерелом влади. Демократизм форм правління в Україні визначається й тим, що державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Відповідні органи здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. А ст. 8 Конституції проголошено визнання й беззаперечність принципу верховенства права.

Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а держава відповідає перед людиною за свою діяльність (ст. 3). До основних конституційних положень належить також визначення України як унітарної держави, територія якої є цілісною і недоторканною. В контексті національно-державного самовизначення важливим є визнання української мови державною (ст. 10). Поряд з цим, Конституцією України гарантовано вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин.

Важливими конституційними настановами є ті, що визначають український народ суб'єктом права власності на землю, її надра, повітря, водні та інші природні ресурси в межах території України. Конституцією визначено основи національної безпеки та зовнішньополітичної діяльності України. Окрім заборони створення і функціонування на території держави будь-яких, не передбачених законом, збройних формувань, Конституцією не допускається розташування в Україні іноземних військових баз. Спрямованість зовнішньополітичної діяльності держави визначається забезпеченістю національних інтересів та безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

Політична практика засвідчила своєрідну «перманентність» конституційного процесу в Україні. Його початком можна вважати проголошення незалежної держави, а головними джерелами - Декларацію про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. та Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., які поклали край радянській системі союзної державності й стали початком незалежного державотворення в Україні. Зазначимо, що протягом 1990-1995 рр. до Конституції Української РСР (України) зміни і доповнення законами УРСР та законами України вносилися 23 рази. Водночас, ухвалений 28 червня 1996 р. текст Конституції залишався незмінним протягом досить тривалого періоду - до 8 грудня 2004 р. Тобто, політична система України того періоду набуває певних ознак стабільності. Прийняття Конституції, основними положеннями якої було визначено процедури і механізми політико-владних відносин, а також - її незмінність аж до 2004 р. - уможливлює таку характеристику цього періоду.

Упродовж періоду 1996-2004 рр. загалом були сформовані нормативно- та організаційно-правові механізми реалізації Конституції України. В історії українського конституціоналізму цей період передусім осмислюється як етап реалізації положень Конституції через новостворені правові акти (закони та підзаконні акти), через розвиток передбаченої Основним законом системи органів державної влади і місцевого самоврядування [359].

Конституція України закріпила визначальні орієнтири політичного життя країни ? принципи суверенності, демократизму, гуманізму, наукової обґрунтованості, історизму, гарантованості державного ладу. Водночас, розвиток соціальних, політичних, економічних, культурних та правових процесів актуалізували проблему реалізації задекларованих принципів, остаточного демонтажу попереднього політичного режиму, його трансформації на шляху впровадження конституційних приписів у реальне життя. Унормована Конституцією модель народовладдя, демократії, поділу владних повноважень, розвитку місцевого самоврядування не могла одразу стати тотожною реальним параметрам політичного режиму, але окреслила напрями нового політичного порядку, організації влади, методів її реалізації, характеру взаємин держави з громадянським суспільством та міжнародними акторами.

Ухвалення Конституції стало не лише знаковою подією в історії України, але й початком якісно нового, власне - конституційного, етапу національно-державного самовизначення, розбудови інституційної структури демократичного політичного режиму.

Для значної частини представників національно-демократичного крила українського політикуму сам факт прийняття Основного закону сприймався ледь не завершенням боротьби за національно-державне самовизначення. Адже конституційною більшістю (302 голоси) було затверджено положення щодо державної символіки, мови, статусу Криму. Прагнення прийняття Конституції певною мірою консолідувало парламент - діяльність Міжфракційної депутатської групи з розробки проекту Конституції об'єднала 9 із 10 (крім комуністичної) фракцій парламенту. Україна отримала Основний закон і вийшла на новий етап державотворення. Досить тривале протистояння Верховної Ради й Президента України щодо змісту й основних положень Конституції, на думку парламентарів, завершилося компромісним рішенням.

Варто зауважити, а в контексті нашого дослідження це видається важливим, що проголосований 28 червня 1996 р. конституційною більшістю (за прийняття Конституції України проголосували 315 народних депутатів, 36 - проти, 12 - утрималися, 30 - не голосували [360]) проект Конституції був своєрідним «компромісом» між варіантами Конституційної комісії і Міжфракційної ініціативної депутатської групи Верховної Ради України, яка об'єднала представників практично всіх депутатських груп і фракцій. Тобто, Міжфракційна група об'єднала парламент у протистоянні з «президентським» проектом. Водночас, як зазначав у своїх спогадах безпосередній учасник процесу узгодження тексту проекту Конституції від Міжфракційної узгоджувальної групи В. Гетьман [361], депутати свідомо відмовилися від того, щоб групу очолили представники партій «правої орієнтації» (більш підготовлені - О. Лавринович чи С. Соболєв), але «ми розраховували, що рано чи пізно до нас приєднаються представники лівого крила парламенту. Без них прийняти Конституцію конституційною більшістю Верховній Раді було неможливо» [361, с. 14]. Саме тому, як зазначає В. Гетьман, очолив Міжфракційну групу «центрист» М. Сирота. Ця тенденція - прагнення у прийнятті політичних рішень до своєрідного «центризму» була домінуючою у визначенні «векторів» тогочасного політичного розвитку. Задля досягнення політичних цілей державотворення й політичного компромісу тогочасні українські «праві» свідомо йшли на поступки й пошук того політичного компромісу.

Водночас, навіть поверховий інституційний аналіз дозволяє стверджувати, що конституційно закріплена президентсько-парламентська форма правління фактично зміцнила на посту позиції Президента України Л. Кучми, значною мірою «персоніфікуючи» інститут Глави держави. Безумовний, прямий вплив інституту президентства й власне Л. Кучми на державотворчі процеси та більшість політичних інституцій країни залишався непорушним аж до революційних подій кінця 2004 р.

У формально-юридичному сенсі владні відносини в Україні були побудовані на балансі законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Коли ж у цій системі з'явилася президентська влада, розпочався етап перманентного конфлікту, своєрідного «змагання» між Президентом та іншими гілками влади за перерозподіл повноважень, установлення контролю над ресурсами й інститутами влади. І якщо на початку 1990-х рр.. значно більшу політичну вагу й вплив на соціально-економічні процеси мала Верховна Рада України та її Президія, то, починаючи з другої половини 1990-х рр., роль Президента стає дедалі більшою.

Починаючи з часів становлення інституту президентства (Л. Кравчук був обраний Президентом України 5 грудня 1991 р.) конфлікти із законодавчою владою наростали. Щоправда, тоді Президентові бракувало політичних, фінансових та організаційних ресурсів для «підкорення» Верховної Ради України. Вирішальний вплив на тогочасні процеси становлення влади мала політична складова, й ідеологічний фактор був визначальним у процесі формування владних відносин. Позиції партій та політичних сил (передусім КПУ і Руху) часто відігравали вирішальну роль у прийнятті політичних рішень. Щоправда, «ідеологічні» аргументи на кшталт «захисту інтересів трудящих» чи «збереження соціальної стабільності» широко використовувалися групами інтересів (передусім корпусом «червоних директорів») для боротьби за владу, для встановлення й посилення особистого контролю над підприємствами, котрі номінально були державними, а згодом - для боротьби за перетворення «загальнонародної» у приватну власність.

Починаючи з 1995 р. спостерігається поступова і дедалі більша концентрація владних повноважень у руках Президента Л. Кучми та його Адміністрації. «Чутливість» Президента до інтересів «директорського корпусу» почасти пояснювалася належністю його самого до цього корпусу, почасти - суттєвою підтримкою з боку керівників великих підприємств під час передвиборчої кампанії - навіть центральний виборчий штаб кандидата у Президенти Л. Кучми розташовувався у приміщенні Українського союзу промисловців і підприємців (УСПП).

Саме після президентських виборів 1994 р. почалося інтенсивне формування певних груп інтересів, налагодження їх взаємодії з владою. У цьому сенсі, ухвалення Конституції України, зокрема - її положень, що унормовують структуру влади, сприяло посиленню впливу лобістських груп (передусім тих, що були пов'язані з експлуатацією державної власності) на процес формування і функціонування влади: створення нових владних інститутів, адаптації старих державних структур до нових умов, їх трансформації. Завдяки цій взаємодії із владою лобістським групам вдавалося впливати на економічні й приватизаційні процеси, які й забезпечили «первісне нагромадження капіталу» та створення фінансово-промислових груп. Їх формування й розвиток значною мірою визначали особливості суспільно-політичних процесів тогочасної України.

Дослідник становлення системи олігархату в Україні Г. Касьянов зазначає, що наприкінці 1990-х рр. сформувалося декілька потужних груп інтересу/впливу («кланів»). На початку 2000-х рр. структура цих кланів стабілізувалася - «зазвичай це був конгломерат бізнесменів, публічних політиків, представників владних структур (бюрократії), об'єднаних економічними, політичними і навіть родинними зв'язками» [362, с. 167]. Науковець виокремлює три основні такі клани фінансово-промислових груп:

- Донецький клан. Він був представлений трьома групами, найвиразнішими представниками цієї групи були колишні «червоні директори» (Ю. Звягільський) ; фінансово-промислова група «Індустріальний союз Донбасу» (В. Гайдук і С. Тарута) та «System Capital Management» (Р. Ахметов).

- Дніпропетровський клан формувався під протекторатом голови обласної державної адміністрації, згодом - Прем'єр-міністра України (у 1996-1997 рр.) П. Лазаренка. Спочатку найпотужнішою групою цього клану були «Єдині енергетичні системи України» (ЄЕСУ) Ю. Тимошенко. Після відставки П. Лазаренка з посади Прем'єр-міністра й розгрому ЄЕСУ сформувалися дві масштабні фінансово-промислові групи - корпорація «Інтерпайп» (В. Пінчук) та група «Приват» (І. Коломойський, Г. Боголюбов).

- Київський клан (так звана «чудова сімка» або «холдинг СДПУ (о) «) являв собою групу бізнесменів, політиків і представників бюрократії, очолювану В. Медведчуком та Г. Суркісом [362, с. 167].

Необхідно зазначити, що роль Президента у визначенні векторів і пріоритетів внутрішньополітичного життя була домінуючою. Очевидно, що й створення передумов для формування олігархічного режиму в Україні, інституційні важелі, закладені для реалізації цього курсу, мали свій початок у президентській Адміністрації.

Не випадково дослідники тогочасного періоду суспільно-політичного розвитку нашої держави зосереджувалися передовсім на політичній ролі Президента України [див., напр. : 70; 363-375]. Для означення специфіки, форм і методів тогочасного управління державою Л. Кучмою сучасні науковці нерідко використовують специфічний неологізм ? «кучмізм». Б. Дем'яненко, узагальнюючи тогочасні тенденції політичного управління, визначає, зокрема, такі його характерні ознаки:

- використання демократичних процедур, риторики чи форм політичної участі для фальшування виборів 1999, 2002 і 2004 рр., прикриття перманентного розширення сфери тіньової політики Президентом, легітимації його недемократичних прагнень, пов'язаних зі змістовим наповненням референдуму 2000 р., конструювання лояльної структури українського парламенту, маніпулювання політичною свідомістю й поведінкою електорату;

- створення політичних інститутів, демократичних за формою, але не за стилем і методами роботи (Конституційний Суд України), чи цілком неконституційних (Адміністрація Президента України, Державна податкова адміністрація), які використовувалися як засіб адміністративного впливу й розправи з незгодними;

- свідоме гальмування процесу прийняття нових «правил гри» в країні;

- формування громіздкого й корумпованого механізму управління державою;

- дублювання повноважень владних інститутів, їх підміна неконституційними;

- функціонування на тлі формальної багатопартійності «партії влади»; порушення прав і свобод людини й громадянина;

- несприйняття вільної й опозиційної думки;

- зиґзаґоподібна зовнішня політика України з євросимуляцією [376, с. 334].

Загалом погоджуючись із зазначеними Б. Дем'яненком оцінками, варто звернути увагу й на інші тенденції тогочасного етапу суспільно-політичного розвитку. Серед них можемо виокремити такі:

- формування досить міцної й розгалуженої президентської владної вертикалі;

- послаблення парламентського впливу на прийняття важливих стратегічних рішень, своєрідне «підкорення» Верховної Ради (через вплив на депутатські фракції та окремих депутатів, обраних за мажоритарними округами) президентській волі;

- активне формування «привладних» політичних партій та рухів так званого «центристського» спрямування, натомість - «розпорошення» й послаблення політичних структур правого й лівого спрямування;

- сприяння створенню й прагнення владного «підкорення» інститутів громадянського суспільства, зокрема - молодіжних організацій, а також - організацій, діяльність яких була спрямована здебільшого на соціально-економічні, екологічні (з огляду на суттєву електоральну підтримку Партії Зелених України) проблеми;

- посилення зовнішньополітичної активності, певна зміна її векторів.

Суперечливі процеси суспільно-політичного розвитку України протягом 1996-2004 рр. окремими науковцями оцінюються й як період продуктивного державотворчого процесу, здійснення економічних перетворень та визначення основних напрямів зовнішньої політики, як «історичний час для країни» ? забезпечення суверенітету, демонтажу збанкрутілої системи господарсько-адміністративних відносин, створення фундаменту ринкової економіки й приватної ініціативи, зовнішньополітичної стратегії узгодження суперечностей євроінтеграційного курсу та колізій у відносинах з Росією [377]. Зосереджуючись на позитивних змінах того періоду, науковці й політичні діячі [377-381], крім прийняття Конституції України, справедливо відносять до них:

- запровадження національної грошової одиниці (відповідно до Указу Президента України «Про грошову реформу в Україні» 25 серпня 1996 р. [325]) ;

- аграрну реформу (Указ Президента України Л. Кучми «Про невідкладні заходи з прискорення реформування аграрного сектору економіки» 3 грудня 1999 р.). Згідно з цим Указом громадяни України могли отримати землю у приватну власність. Колективні сільськогосподарські підприємства підлягали ліквідації, а усі члени цих господарств мали право вільно вийти з цих господарств із земельними і майновими паями, на основі яких вони могли створити приватні підприємства, фермерські господарства, сільськогосподарські кооперативи [382];

- впровадження спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва (Указ Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» від 3 липня 1998 р. [383]) та інші заходи, спрямовані на реформування української економічної та фінансової сфер;

- позитивні зрушення в економіці країни. Протягом 2000-2004 рр. приріст валового внутрішнього продукту досяг 49, 5% [360];

- активізацію зовнішньополітичних відносин.

Водночас, теза про становлення протягом періоду президентства Л. Кучми української олігархії залишається безперечною. Як справедливо зазначає Г. Касьянов, у тогочасній Україні сформувалася система владних відносин, яка забезпечувала «економічні та політичні інтереси декількох бізнес-груп та пов'язаних із ними угруповань у системі управління» [362, с. 160]. Опосередкований, але досить значний вплив мав Президент і на процеси партійного будівництва, і на діяльність політичної опозиції.

Встановлення Л. Кучмою практично одноосібного контролю над виконавчою владою, її зрощення з групами інтересів та формування фінансово-промислових груп призвели до утворення взаємовигідної схеми взаємодії Президента з великим капіталом.

У цей період суттєво знижується рівень консолідації парламентських політичних сил. Суперництво лобістських груп у Верховній Раді України було пов'язано передусім із прагненням їх представників отримати власні вигоди з процесів масштабної приватизації державної власності. Своєрідним наслідком цієї боротьби фінансово-промислових груп стало розгортання структур, діяльність котрих була спрямована на посилення власних можливостей впливу на суперників та опонентів, на формування відповідних установок у масовій свідомості. Серед форм реалізації - заснування (привласнення) засобів масової інформації й створення їх мережі, підтримка (підкорення) інститутів громадянського суспільства - громадських організацій, благодійних фондів, об'єднань, спілок тощо.

Для забезпечення й посилення присутності у політичному полі, зокрема у законодавчій владі, представниками фінансово-промислових груп створюються (скуповуються) політичні партії. Інтенсивність цього процесу представлено у табл. 4. 1. Варто зазначити, що протягом 1991-1995 рр. в Україні було зареєстровано 23 політичні партії, а протягом наступних п'яти років - 57. Станом на початок 2003 р. кількість партій в Україні сягнула 125.

Таблиця 4. 1.

Динаміка створення політичних партій в Україні протягом 1996-2004 рр. *

* Складено за даними Державної реєстраційної служби України [384].

Показовими, з точки зору ефективності партійної роботи і політичної «ваги» партій, стали результати перевірки Міністерством юстиції України дотримання партіями вимог Закону України «Про політичні партії в Україні», проведеної в 2003 р. За її результатами й за поданням Мін'юсту Верховний Суд України анулював реєстраційні свідоцтва 28 політичних партій (практично кожної четвертої партії). Таким чином, станом на 1 січня 2004 р. в Україні кількість зареєстрованих партій зменшилася до 96 [385, с. 30].

Інтенсивне створення мережі «припартійних» структур, зокрема - молодіжних, жіночих, громадських організацій екологічного, соціального спрямування тощо, розвиток партійних ЗМІ стали елементами моделі «фасадної демократії», коли політичні інститути й інститути громадянського суспільства, «вільні» ЗМІ й формальне дотримання виборчих процедур почали виконувати функції політичного прикриття інтересів фінансово-промислових груп.

Більшість новостворених партій позиціонували себе партіями політичного «центру», декларували демократичні принципи й навіть у своїх назвах містили слово «демократична». Досить часто новостворені партії поповнювали свої ряди за рахунок активістів національно-демократичного руху. Процеси своєрідної «маргіналізації» національно-демократичного руху посилилися й у період підготовки й проведення виборів народних депутатів України 1998 р. Ці вибори в Україні вперше проводилися за змішаною системою, коли половина депутатів Верховної Ради обиралася на пропорційній основі в загальнодержавному окрузі (із прохідним бар'єром для партій і блоків - 4%), а інша половина - за мажоритарною системою у 225 одномандатних округах. Тобто, «привабливість» партій зросла до 225 мандатів, а загальнополітичний «тренд» того часу (передусім завдяки ЗМІ) все більше посилював позиції партій «центристського» типу. Така ситуація також сприяла активній «міграції» активістів національно-демократичних партій до складу новостворених партій.

Не були результативними й спроби сформувати єдиний опозиційний рух. Навіть демократичний, запозичений на Заході, досвід створення опозиційного («тіньового») уряду в Україні (спроба організації «тіньового уряду» на чолі з Ю. Тимошенко була здійснена після відставки П. Лазаренка з посади Прем'єр-міністра у 1997 р.), був використаний для політичного «захисту» його членів, мав демонстраційний, популістський характер і не став дієвим інструментом політичної діяльності національно-демократичних сил.

Період «кучмізму», зокрема й після ухвалення Конституції України, для національно-державного самовизначення знаменують багато в чому невиправдані суспільні очікування. Зокрема, Основний закон вимагав ухвалення низки важливих для державотворення законів, створення нових інституційних структур, що мали сприяти ефективності функціонування політичної системи. Втім, політико-правове поле залишалося не приведеним у відповідність з нормами Конституції, хоча процеси інституціалізації та демократизації тривали.

Прем'єр-міністри України цього періоду ? Павло Лазаренко (травень 1996-липень 1997 рр.) ; Валерій Пустовойтенко (липень 1997-грудень 1999 рр.) ; Віктор Ющенко (грудень 1999-травень 2001 рр.) ; Анатолій Кінах (травень 2001-листопад 2002 рр.) ; Віктор Янукович (листопад 2002-грудень 2004 рр. ; грудень 2004-січень 2005 рр.) ? хоча й відрізнялися за переконаннями, стилем управління та результатами діяльності, втім, були однаково обмежені у прийнятті рішень рамками президентського впливу. Конституція України встановлювала, що Кабінет Міністрів України є відповідальним перед Президентом України, підконтрольним і підзвітним Верховній Раді України. Прем'єр-міністр призначався Президентом за згодою парламенту. Персональний склад Уряду визначався указами Президента України за поданням Прем'єр-міністра і складав свої повноваження перед новообраним українським Президентом. Верховна Рада України могла розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів та прийняти резолюцію недовіри, втім, рішення про відставку Уряду міг прийняти також і Президент. Тобто, влада в Україні фактично була зосереджена в президентських руках. На початок 2000-х рр. Президент Л. Кучма зосередив у своїх руках такий обсяг владних повноважень, що окремі дослідники називали форму правління в Україні не президентсько-парламентською, а «суперпрезидентською» [386, р. 182].

Встановлені Конституцією України засади діяльності уряду потребували подальшого законодавчого забезпечення, зокрема й визначення структури, повноважень, порядку діяльності Кабінету Міністрів України. Проте протягом чотирьох років після ухвалення Конституції України відсутність такого законодавства унеможливлювала ефективну діяльність Уряду, а його нормативно-правові акти базувалися здебільшого на законах часів УРСР. Порядок організації діяльності Уряду вперше затверджено лише у червні 2000 р. постановою «Про затвердження Тимчасового регламенту Кабінету Міністрів України» [387]. Цією постановою визначено, що такий тимчасовий порядок діє на період до набрання чинності Закону України «Про Кабінет Міністрів України». Втім, ухвалення відповідного Закону в умовах напружених політико-владних відносин у країні, а згодом і масових акцій протестів громадян, був відкладений аж до 2014 р.