Воєнно-ідеологічної підготовки особового складу Збройних Сил України

Доволі дієвими, з точки зору формування суспільної свідомості, є операції з дискредитації політичного керівництва держави, приниження його всілякими засобами.

Складовою частиною при формуванні образу ворога з України є торгівельні війни (газові, сирні, кондитерські тощо). Населення Росії закликали купувати свої сири, так як українські ніби-то шкідливі, тому й не слід їх вживати та ввозити до Російської Федерації. Реально створювався міф. Хоча українські сири були не гіршими за аналогічні російські і, крім того, дешевшими.

Торговельні та інформаційні війни з кожним роком все більше проектуються для сприймання широким загалом прихильників "сильної Росії" та населення країни загалом. Керівництво держави намагається нав'язати свою волю, завдаючи абсолютно ірраціонального удару по сформованих економічних та міжособистісних зв'язках між народами України та Росії. У той же час звучать заяви В. Путіна, що це єдиний народ, а тому "приречені рано чи пізно знову зустрітися".

Досить масовими були операції, спрямовані на дестабілізацію політичного і економічного становища. Зрозуміло, що дестабілізація не була самоціллю. Такі масові кампанії спрямовувалися на формування негативного іміджу України. Слід згадати про обстріли з гранатометів та вогнеметів влітку та восени 2014 року оборонних підприємств у Харкові, Конотопі, будівель військоматів, управлінь МВС та СБУ у Одесі, Маріуполі, Запоріжжі, Харкові та ін.

Характерними для російських пропагандистів були заходи щодо приниження ролі України у відомих історичних подіях та у сьогоднішні дні. У цьому контексті доцільно привести слова президента Росії В. Путіна, адресовані президенту США Д. Бушу під час зустрічі Росія - НАТО у Сочі (5 квітня 2008 року). "Щодо наших стосунків з Україною… Я дозволю з вами не погодитись, коли ви зараз сказали, що якщо б ми були розділені, ми не перемогли б у війні (мається на увазі Велика Вітчизняна війна - прим.). Ми все одно б перемогли, тому що ми країна переможців. Це означає, що війна виграна, не хочу нікого образити, за рахунок індустріальних ресурсів РФ. Це історичний факт, це все є в документах". Схожі заяви щодо визначальної ролі Росії у перемозі над ворогом у ІІ Світовій війні зроблені В. Путіним (на той час вже прем'єр-міністром РФ) і під час прямого включення з росіянами 16 грудня 2010 року.

У ході формування образа ворога здійснювалися операції, спрямовані на компрометацію, шкоду українцям і Україні, як державі. При подачі матеріалу, що компрометував українців, використовувалися національні особливості та історичні події, факти та постаті. Особливо багато інформації про забуті сторінки історії, які дискредитували українців, подавали канали телебачення та радіо (художні та документальні фільми, як окремі передачі так і цикли передач), художні, наукові та науково-популярні видання. Так, з українського поета, художника, світоча боротьби українського народу за незалежність Тараса Шевченка роблять п'яницю, "стукача" та ловеласа. У читачів виникає резонне запитання: "Якщо в українців такий національний герой, то хто тоді вони самі?"

З метою дискредитації України як держави, що не дотримується міжнародних норм, російські засоби масової інформації вдаються до брехні. Так, працівники російської телекомпанії "Зірка" - кореспондент Євгеній Давидов та звукоінженер Нікіта Конашенков розповсюдили матеріал про нібито використання українськими військовими фосфорних бомб під Слов'янськом проти мирного населення. Хоча при арешті вони розповіли, що робили свідомо неправдиві сюжети за завданням керівництва телекомпанії. Свої сюжети про Слов'янськ вони робили з Донецька, а відеоряд накладали в Москві. Тому журналіст навіть не мав уявлення ні про те, що відбувається на місці подій, ні про те, як виглядає його сюжет.

Показовими, стосовно дискредитації України як держави, є слова президента Росії В. Путіна під час зустрічі Ради Росія-НАТО у Бухаресті 4 квітня 2008 року, де він сказав президенту США Джорджу Бушу: "Ти ж розумієш, Джордже, що Україна - це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її території - це Східна Європа, а частина, й значна, подарована нами".

З'явилися принципово нові технології ведення інформаційної війни. Зокрема, кадри про ситуацію в Україні, в Києві часто створювалися в спеціально побудованих знімальних павільйонах, або на вулицях української столиці за допомогою засобів імітації та спеціально найнятих "акторів".

Силами підрозділів Служби зовнішньої розвідки Росії за кордоном готуються і проводяться заходи з дискредитації України. Спеціально оплаченими журналістами друкуються неправдиві статті, знімаються репортажі про події в Україні. Все це подається у вигідному для Росії світлі.

Останнім часом російські можновладці починають ототожнювати Росію з СРСР. При цьому російська пропаганда використовує вплив на ностальгічні почуття населення (не лише Росії, але й частини населення України). Паралельно ці почуття посилюються - відбувається ідеалізація радянського минулого, лунають заклики до відродження СРСР.

Загалом російські ЗМІ і, в першу чергу, телебачення дуже сильно сприяли агресивній політиці В. Путіна. Вони допомогли не лише у створенні образу ворога-українця у свідомості більшості росіян, але й сприяли захопленню Криму та приєднанню його до Російської Федерації на правах суб'єкта, що було здійснено протягом березня 2014 року. Саме цим можна пояснити всенародну радість у Росії з приводу анексії півострова, не дивлячись на те, що його окупація ляже величезним економічним і політичним тягарем на росіян. Завдяки ЗМІ росіяни вважають правильною підтримку "так званих" Донецької та Луганської народних республік.

У Росії систематично відбувається безперервний зондаж громадської думки. Існує ціла система опитувань, велика увага приділяється репрезентативності, точному з'ясуванню умонастроїв конкретних груп населення. Це дозволяє вносити своєчасні корективи у пропагандистську діяльність, усувати неузгодженості офіційної ідеології та суспільної свідомості.

Таким чином, один з ключових пунктів плану захоплення України полягає в інформаційно-психологічній обробці населення Росії, маніпулюванні громадською думкою. Для цього президент Російської Федерації В. Путін залучив всю ідеологічну машину, а це не лише ЗМІ, а й наукові, в тому числі академічні структури, соціологічні служби, авторитетних особистостей, зокрема з шоу-бізнесу, діячів культури, котрі мають вплив на громадську думку. Так поступово серед росіян сформувалася ідея, що українець - ворог, Української держави не існує, що в Україні проживає велика кількість росіян і вони в небезпеці. У нинішній Росії образ України-ворога виконує функції політичної мобілізації суспільства в інтересах владної верхівки.

Саме засоби масової інформації і, в першу чергу телебачення, відіграють вирішальну роль у формуванні образа ворога з України. Не випадково на телебаченні найжорсткіша цензура, жорсткий ідеологічний і політичний контроль з боку правлячого режиму. Навіть Інтернет зараз сприймається максимум як доповнення, а не як альтернатива телебаченню, тому що на більшості території Росії люди отримують інформацію переважно від федеральних телеканалів.



Рекомендована література

1. Корсун С. .Як знищують українців. 25 кадр у російських новинах "Кременчугский ТелеграфЪ", 2014 - №26 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.telegraf.in.ua/topnews/2014/07/05/yak-znischuyut-ukrayincv-25-kadr-u-rosyskih-novinah_10038122.html

2. Лисичкин В. А. Третья мировая (информационно-психологическая) война / В. А. Лисичкин, Л. А. Шелепин. - М. : Ин-т соц.-полит. исслед. АСН, 2000. - 304 с.

3. Литвиненко О.В. Спеціальні інформаційні операції та пропагандистські кампанії: Монографія. - К.: ВКФ "Сатсанга", 2000. - 222 с.

4. Отношение россиян к другим странам [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.levada.ru/

5. Путин: ты же понимаешь, Джордж, что Украина - это даже не государство! [Електронний ресурс]. - Режим доступу:: http://www.unian.net/politics/108325-putin-tyi-je-ponimaesh-djordj-chto-ukraina-eto-daje-ne-gosudarstvo.html

6. Рудюк С. Як створити образ ворога? Україна в російських підручниках [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/digest/2011/09/18/54961/



24. Створення Збройних Сил України

Історію створення Збройних Сил України можна поділити на три основні етапи.

1-й період: 1989 р. - 16 липня 1990 p. - проникнення в широкі маси ідеї незалежності Української держави в різноманітних формах і створення різних організацій, що почали ставити у своїх програмних документах питання відновлення українського війська. Так, на рубежі 80-90-х років XX сторіччя в умовах розпаду Радянського Союзу національна ідея державного самовизначення стає провідною у суспільно-політичному житті України. Її конкретним утіленням стало проголошення 16 липня 1990 року Верховною Радою УРСР історичної Декларації про державний суверенітет України. Вона стала політично-правовим документом, яким проголошено державний суверенітет України, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

Інтенсивні пошуки шляхів започаткування Збройних Сил України розпочалися одразу ж після прийняття Декларації про державний суверенітет України.

2-й період: 16 липня 1990 р. - 24 серпня 1991 p.- пошук шляхів започаткування Збройних Сил України. Восени 1990 року з ініціативи деяких суспільно-політичних рухів та організацій відбулися конференції, збори, на яких обговорювалися питання державного і військового будівництва. Зокрема, на початку грудня 1990 року на першій сесії Великої Ради Руху була розглянута концепція Збройних Сил України. Вона передбачала кілька варіантів їх формування. Один із них виходив з того, що створення Збройних Сил має здійснюватися паралельно до існуючого угруповання Радянської Армії з одночасним його розпуском, розформуванням. Однак цей варіант міг призвести до загострення конфронтаційних явищ у суспільстві, тому не був прийнятий.

У лютому 1991 року в Києві відбулася представницька конференція за участю громадських та державних діячів, військових фахівців і вчених. На ній обговорювалися актуальні проблеми зовнішньої і внутрішньої безпеки України, формування її Збройних Сил.

28 квітня 1991 року під тиском опозиції Верховна Рада України замість постійної Комісії Верховної Ради УРСР з питань зовнішньої та внутрішньої безпеки створила Комісію з питань оборони і державної безпеки у складі 27 народних депутатів на чолі з народним депутатом Дурдинцем В.В.

А ще через кілька днів в Уряді України було введено посаду Державного міністра з питань оборони, національної безпеки і надзвичайних ситуацій УРСР, на яку було призначено Марчука Є.К.

Все більшої значущості в суспільстві набувала ідея створення власного українського війська. 27 липня 1991 року відбувся 1-й з'їзд офіцерів - громадян України за ініціативою, зокрема, Народного Руху України та Комісії з прав людини Верховної Ради України. З'їзд розробив пропозиції Верховній Раді України щодо принципів побудови національної армії, заходів із соціального захисту військовослужбовців і прийняв звернення до Верховної Ради з вимогами прискорити створення національної армії. На з'їзді було утворено Спілку офіцерів України (СОУ), обрано її виконавчий комітет на чолі з народним депутатом СРСР полковником Мартиросяном В.О.

19 серпня 1991 року радикальні прибічники збереження радянського політичного режиму проголосили створення у Москві Державного комітету з надзвичайного стану, який своїми декретами призупиняв дію законодавчих актів найвищих органів союзних республік, проголошував чинними лише закони СРСР. Було очевидно, що в цих умовах державний суверенітет України може залишитися лише декларацією.

Московські події зіграли роль своєрідного могутнього каталізатора процесу державного самовизначення України і створення її Збройних Сил. 24 серпня 1991 року Верховна Рада України проголошує Акт про незалежність України ? політично-правовий документ, спрямований на здійснення Декларації про державний суверенітет України. Він виходив із права на самовизначення народів, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами.

Саме того ж дня Верховна Рада України приймає постанову "Про військові формуванням в Україні", якою визначила: підпорядкувати всі військові формування, дислоковані на території України, Верховній Раді України; утворити Міністерство оборони України; Урядові України приступити до створення Збройних Сил України.

Фактично цією постановою було покладено початок будівництва Збройних Сил України як важливого інституту держави і невід'ємного елемента її воєнної організації. Їх об'єктивна необхідність обумовлювалася насамперед тим, що потрібно було забезпечити захист молодої незалежної Української держави від можливої зовнішньої воєнної загрози.

3-й період: від 24 серпня 1991 - 1996 рр. - формування основ Збройних Сил України. Восени - взимку 1991 року були підготовлені важливі документи, що стали нормативно-правовою базою формування Збройних Сил України.

11 жовтня 1991 року Верховна Рада України затвердила Концепцію оборони і будівництва Збройних Сил України. У прийнятій Концепції передбачалася, що Україна поступово, з урахуванням усіх факторів національної безпеки, реалізуватиме намір стати в майбутньому нейтральною, без'ядерною державою, яка не братиме участі у військових блоках, натомість дотримуватиметься усіх договорів і угод щодо незастосування ядерної зброї.

Концепція визначала, що Збройні Сили України складаються з трьох видів: Сухопутні війська (Війська наземної оборони), Військово-Повітряні Сили і Сили Протиповітряної оборони (Війська повітряної оборони), Військово-Морські Сили. Збройні Сили України будуються за принципом розумної достатності. Виходячи з фінансово-економічних можливостей і того, що Збройні Сили України повністю фінансуються з державного бюджету, чисельність усіх військ визначалася на рівні 0,8-0,9 % чисельності населення країни, тобто 400-420 тис. осіб.

Що стосується органів військового управління, то було визначено, що законодавче регулювання в галузі оборони, національної безпеки та військового будівництва здійснює Верховна Рада України, а Президент України (до обрання Президента України ? Голова Верховної Ради України) є Головнокомандувачем Збройних Сил України. Концепція передбачала створення Ради оборони України як вищого державного органу керівництва обороною і безпекою держави, який розробляє основні напрями воєнної політики та військового будівництва.

Також було визначено місце в органах військового управління Міністра оборони України і Головного штабу Збройних Сил. Міністр оборони України керує Збройними Силами України; проводить у державі єдину воєнно-технічну політику; відповідає за розробку і подає Президенту (Верховній Раді) України проекти планів застосування Збройних Сил і комплексні плани їх розвитку, несе відповідальність за стан і розвиток Збройних Сил, їх бойову та мобілізаційну готовність, своєчасне розгортання і захист територіальної цілісності. Головний штаб Збройних Сил України є основним органом безпосереднього управління військами (силами) у мирний і воєнний час. Начальник Головного штабу Збройних Сил України є першим заступником Міністра оборони України.

Саме тоді ж (11 жовтня) Верховна Рада України постановила створити Раду оборони України, затвердила склад посадових осіб, які входять до Ради оборони України, а також Положення про Раду оборони України.

Осінь - зима 1991 року були повною мірою переломними для військового будівництва. Адже 6 грудня Верховна Рада України приймає надзвичайно важливі для військового будівництва закони: "Про оборону України" і "Про Збройні Сили України". Того ж дня було затверджено текст Військової присяги, яку в залі Верховної Ради першим склав Міністр оборони України генерал-полковник К.П. Морозов.

Закон "Про оборону України" виходив з того, що Україна прагне до мирного співіснування з усіма державами, незалежно від їх соціально-політичної та економічної орієнтації. Виходячи з принципу оборонної достатності, у Законі формулювалися загальні положення про оборону України, правові основи діяльності органів державної влади та управління щодо забезпечення оборони України, а також положення, що стосуються стану війни, воєнного часу, мобілізації, територіальної оборони. Спеціальний розділ Закону був присвячений Збройним Силам України.

За сутністю та призначенням Збройні Сили України визначалися як військова державна структура, основна функція якої полягає у збройному захисті незалежності, територіальної цілісності та недоторканності України. Збройні Сили України створювалися і здійснювали діяльність на основі: демократії і гуманізму; верховенства закону; підзвітності конституційним органам законодавчої і виконавчої влади; єдиноначальності і колегіального вироблення рішень; загального військового обов'язку громадян України; добровільності вступу на кадрову військову службу; дотримання військової дисципліни; гласності в діяльності Збройних Сил України та збереження державної і військової таємниці; позапартійності; гарантованого соціально-правового захисту військовослужбовців. Власне кажучи, ці основи були соціально-політичними та організаційними принципами будівництва і функціонування Збройних Сил України. Вони відображали їх соціальну природу і характер як армії правової демократичної держави.

20 листопада 1991 року Постановою Кабінету Міністрів України № 321 було затверджено Тимчасове положення про Міністерство оборони України, згідно з яким була остаточно схвалена чисельність центрального апарату Міністерства оборони у кількості 248 осіб (216 - військовослужбовців). Дозволялося мати 5 заступників Міністра оборони, у тому числі двох перших, а також колегію Міністерства у складі 11 осіб.

3 січня 1992 року розпочався процес приведення до добровільної присяги на вірність народові України дислоковані на українській території війська. Планувалося його завершити до 20 січня, однак потім термін був продовжений до 31 січня, та фактично процес прийняття присяги тривав ще довше.

Указом Президента України від 5 квітня 1992 р. № 209 на базі сил Чорноморського флоту почалося формування органів управління Військово-Морських Сил України.

25-26 червня 1992 року відбулося перше засідання колегії Міністерства оборони України з порядком денним "Про хід створення Збройних Сил України і завдання щодо якісного формування з'єднань і частин на першому етапі військової реформи". Колегія більш чітко визначила завдання, уточнила план реформування військових формувань до 1995 року включно.

У середині червня 1992 року Верховна Рада України ратифікувала Договір про звичайні збройні сили в Європі, яким визначалися максимальні рівні озброєння і військової техніки для України. Необхідно було скорочувати кількість танків на 5 300 одиниць, бойових броньованих машин (ББМ) - на 2 400 одиниць, бойових літаків - на 477 одиниць. До реалізації цих завдань Україна приступила вже 18 серпня 1992 року.

Згідно з Указом Президента України від 28 січня 1993 року на базі Військово-Повітряних Сил України та Військ Протиповітряної оборони України розпочалося формування єдиного виду Збройних Сил України - Військ Повітряної оборони (ВПО).

У 1994 році закінчилося міждержавне переміщення військових кадрів. З 1991 по 1994 рр. з України в інші держави було переведено близько 12 тисяч офіцерів і прапорщиків, понад 33 тисячі повернулися на Батьківщину, у тому числі 27 982 офіцери. 20 квітня 1995 року Указом Президента України у складі Збройних Сил України відновлено як їх вид Війська Протиповітряної оборони.

Будівництво Збройних Сил України супроводжувалося значним скороченням чисельності особового складу та озброєнь. За рахунок розформування деяких частин, удосконалення організаційно-штатної структури чисельність Збройних Сил України за станом на кінець 1995 року було скорочено до 400 000 осіб.

26 січня 1996 року Рада національної безпеки та оборони розглянула проект Концепції реформування Збройних Сил України. Концепція передбачала подальше значне скорочення військ, ліквідацію військових округів та перехід на оперативно-територіальну систему будівництва армії, принципи регіонального комплектування тощо. Проте, у подальшому реалізувати дану Концепцію не вдалося.

Згідно з Указом Президента України від 23 травня 1996 року, у складі Збройних Сил України формується командування Сухопутних військ України, якому підпорядковуються органи управління та війська військових округів.

Підбиваючи підсумки першого, найскладнішого етапу будівництва Збройних Сил України (1991-1996 рр.), слід зазначити, що незважаючи на різноманітні труднощі, були закладені основи національного війська незалежної держави: за короткий термін були створені Міністерство оборони, Генеральний штаб, види Збройних Сил, системи управління, підготовки і всебічного забезпечення військ (сил) тощо.



Рекомендовані література

1. Збройні Сили незалежної України. Перші 10 років (1991-2001). / Кол. авторів. За ред. Бринцева В.В. - К.: НАОУ, 2006 - 378 с.

2. Кремень В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду). - К.: "ARC-UKREINE", 1996. - 793 с.

3. Литвин В. Політична арена України: Дійові особи та виконавці. - К.: Абрис, 1994. - 495 с.

4. Очерки истории Украины / П.П. Толочко, Н.Ф. Котляр, А.А. Олейников [и др.]; под общей ред. П.П. Толочко. - К.: "Киевская Русь", 2010. - 480 с.

5. Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. Ю.І. Шевчука; Вст. ст. С.В. Кульчицького. - 2-е вид. - К. : Либідь, 1992. - 512 с.

6. Українські військові формування: історія та сучасність / Кол. авторів. За ред. Печенюка І.С.: Навч. посібник. - К.: НАОУ, 2007. - 410 с.



25. Загрози сучасного світу. Основні засади зовнішньої політики України

Історія людства із самого початку нерозривно пов'язана з війнами та конфліктами, і майже кожне покоління людей на планеті стало свідком або безпосереднім учасником кривавих подій своєї епохи. Минають століття, а питання безпеки та стабільності й досі залишаються найважливішими компонентами суверенного розвитку держав, нагальною потребою суспільства та кожної людини.

На жаль, на поч. XXI ст., попри всі оптимістичні сподівання, світ не стає безпечнішим, а міжнародне співтовариство зіштовхнулося ще й з принципово новими загрозами для безпеки на всіх її рівнях: глобальному; регіональному; національному.

Основоположні ідеї сучасного розуміння безпеки держави більш-менш чітко були вперше сформульовані у "Законі про національну безпеку" (США, 1947). І хоча сьогодні термін безпека - мабуть один з найбільш уживаних, він досі немає чіткої, загальновизнаної дефініції, а розбіжності в розумінні цього поняття спостерігаються як між науковими школами, так й окремими дослідниками. Це, у першу чергу, пов'язано з тим, що безпека держави включає величезну кількість різнопланових проблем.

Чимало загрозливих ситуацій можуть виникати внаслідок різних форм тиску на державу, включаючи відвертий шантаж та погрози військовою агресією. До цього ж ряду слід зарахувати загрози суверенітету, економічній стабільності, доступу до різноманітних, життєво важливих ресурсів включаючи інформаційну складову. Не можна ігнорувати й такі фактори, як наявність ядерної, біологічної або хімічної зброї масового ураження, можливості їх розповсюдження та доставки на великі відстані. Військово-політичні аспекти національної безпеки сучасної держави зумовлюють широкий спектр невоєнних відносин політичного, енергетичного, економічного, правового, екологічного та іншого характеру.

Історія формування та розвитку системи міжнародних відносин і зовнішньої політики свідчить, що тривалий час найбільш прийнятною та вигідною в міжнародних відносинах вважали саме реалістичну геополітику, яка виходила із розрахунку доцільності чи недоцільності використання тих чи інших методів (зокрема, силових) досягнення державою своїх геополітичних цілей, залишаючи осторонь моральні норми. І на жаль, попри всі сподівання, сучасна політика продовжує реалізовувати принципи реальної геополітики, що зазвичай спрямовані на досягнення лише власних цілей, здобуття певних переваг над конкурентами, забезпечення власних національних інтересів, часто за рахунок інших держав, незважаючи на міжнародну мораль.

Мораль - це спосіб визначення, масштаб необхідної поведінки суб'єкта у певній соціальній системі з метою забезпечення її нормального функціонування і розвитку.

Міжнародна мораль - це сукупність моральних принципів і норм, що регулюють систему міжнародних відносин.

Беззаперечно, що у різних цивілізацій суттєво різняться моральні засади існування суспільства, взаємодії між людьми, людиною та суспільством тощо. І якщо в роки холодної війни основні конфлікти зосереджувалися уздовж політичних і ідеологічних кордонів, то тепер вони перемістились на лінії розламу цивілізацій. Саме тому на зміну крилатій фразі: "демократії не воюють" усе частіше приходить: "цивілізації не воюють", посилаючись не те, що у наступній епосі існування можливої небезпеки для країни з боку іншої країни, культурно схожої, буде менш вірогідною, ніж небезпека, що йтиме від країни, яка відрізняється від неї культурно.

У працях англійського філософа А. Тойнбі, російського науковця М. Данилевського та інших дослідників історія людства визначається як історія розвитку цивілізацій, кожна з яких є єдиною у своїй духовно-моральній сутності. Зберегти себе народи здатні тільки в цивілізаціях, а це означає, що вони мають або створити власну цивілізацію, або влитися до якогось цивілізаційного співтовариства людей.

Держави входять до цивілізацій, а ті, у свою чергу, - до загальнолюдської або всесвітньої цивілізації. Відповідно, цивілізації й держави перебувають у взаємозв'язку, вони взаємозалежні, що не виключає зміни форм і типів державних утворень у межах соціокультурних систем. Існування легітимного світового порядку неможливе без урахування ідентичностей держав, що сформують такий міжнародний порядок, який зможе відповідати основним спільним інтересам країн і ґрунтуватиметься на ефективних процедурах міждержавної співпраці. У сучасних умовах глобалізації зміцнення державності, формування державної ідентичності стає віддзеркаленням міжнародних позицій країни, її місця в системі міжнародних відносин.

Більшість науковців і політичних діячів погоджується з тим, що за часів холодної війни світова система була біполярною, у той час як сьогодні продовжуються дискусії з приводу того, яким же вважати сьогоднішній світ - уніполярним, багатополярним чи це - якась інша структура.

За концепцією С. Гантінгтона вісім найбільш населених країн світу на сучасному етапі належать до різних цивілізацій (західна, конфуціанська, японська, ісламська, індуїстська, православно-слов'янська, латиноамериканська, африканська цивілізації). Якщо ж розглянути сім найбільш економічно розвинених країн, то вони належать до п'яти різних цивілізацій; якщо говорити про нову світову політику, що формується, можна сказати, що на локальному рівні це - політика етнічності, а на глобальному - політика цивілізації. І вперше за світову історію глобальна політика є справді багатоцивілізаційною. У цьому новому світі відносини між країнами - представниками різних цивілізацій часто будуть складними, а в певні моменти - навіть й антагоністичними, а основні конфлікти будуть відбуватися там, де проходить межа зіткнення цивілізаційних полів.

Досліджуючи нову ієрархію сили в системі міжнародних відносин він запропонував уні-мультиполярну структуру із чотирма рівнями (рис.1):

перший рівень: наддержава;

другий рівень: найважливіші регіональні держави, кожна з яких відіграє домінуючу роль в своєму регіоні;

третій рівень: група країн, які стали другорядною регіональною силою;

четвертий рівень: решта країн світу, які не увійшли до перших трьох груп.

Країни-лідери за цією схемою представляють різні цивілізації. До них належать США, Росія, європейські країни, Японія, Китай та Індія. Також сюди належать важливі ісламські країни, які завдяки своєму стратегічному положенню, великій кількості населення та нафтовим ресурсам мають великий вплив у системі міжнародних відносин.

Рис.1. Структура розподілу сили в сучасному світі за концепцією С. Гантінгтона

Щодо нинішньої ситуації спостерігається значне протистояння гегемонії США з боку важливих регіональних держав. Тому можна сказати, що США та другорядні регіональні країни (третій рівень) мають спільні інтереси, таким чином позбавляючи важливі регіональні країни (другий рівень) впливу у власних регіонах.

До авторів, що вказували на становище України як цивілізаційного кордону між Сходом і Заходом, фактично можна зарахувати видатних українських суспільних провідників різних напрямів і переконань (М. Костомаров, М. Драгоманов, В. Липинський, І.Лисяк-Рудницький та ін.). На думку останнього Україна розташована між світами грецько-візантійської і західної культур, є законним членом їх обох, вона "…намагалася впродовж своєї історії поєднати ці дві традиції у живу синтезу. Україна наближалася до цієї синтези у великі епохи своєї історії, за Київської Русі й за козаччини XVІІ століття. Проте... в обох випадках остаточний синтез зазнав невдачі, й Україна впала під тягарем надмірного зовнішнього натиску, а також від розривних внутрішніх сил. У цьому сенсі можна сказати, що велике завдання, яке творить історичне покликання українського народу, залишається досі невиконаним і ще належить до майбутнього".

Територіально-політичне місце сучасної суверенної України в світі дозволяє говорити про важелі геополітичного впливу на геокультурні наслідки. Протистояти негативним процесам можна тільки розглядаючи основні засади зовнішньої політики в контексті сучасних реалій.

Нормативна складова зовнішньої політики України регламентується Законом України "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики" (2010 р.), де визначаються механізми впровадження засад внутрішньої і зовнішньої політики. Статті 11 цього закону в редакції 2010 року першим пунктом регламентувала: "Україна як європейська позаблокова держава здійснює відкриту зовнішню політику і прагне співробітництва з усіма заінтересованими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав, груп держав чи міжнародних структур".

23 грудня 2014 року верховна рада України підтримали законопроект про внесення змін до Закону України "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики". Зокрема, передбачається внести зміни до статті №11 "Засади зовнішньої політики", згідно з якими, "Україна як європейська держава здійснює відкриту зовнішню політику і прагне рівноправного взаємовигідного співробітництва з усіма заінтересованими партнерами, виходячи, в першу чергу, з необхідності гарантування безпеки, суверенітету та захисту територіальної цілісності України". Законом встановлено, що "основними засадами зовнішньої політики є: поглиблення співпраці з Організацією Північноатлантичного договору з метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації".

Документом також внесено зміни до Закону України "Про основи національної безпеки", зокрема, змінами до статті №6 "Пріоритети національних інтересів" встановлено, що "пріоритетами національних інтересів є: інтеграція України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі та в євроатлантичний безпековий простір; розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами світу в інтересах України".

Законом також внесено зміни до статті №8 "Основні напрями державної політики з питань національної безпеки", згідно з якими, "основними напрямами державної політики з питань національної безпеки України є: у зовнішньополітичній сфері - проведення активної міжнародної політики України з метою: поглиблення співпраці з Організацією Північноатлантичного договору з метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації".

Така кардинальна зміна нормативної бази формує нові перспективи інтеграції України до Європейської спільноти і чітко вказує на її цивілізаційний вибір та водночас збільшує напругу із східним сусідом.



26. Формування позитивного іміджу Збройних Сил України та привабливості військової служби

В умовах трансформації нашого суспільства виконання завдань подальшого розвитку і ефективного функціонування його воєнної організації невід'ємно пов'язано із формування позитивного іміджу Збройних Сил та привабливості військової служби. За умов організації науково обґрунтованої, системної та комплексної діяльності, сформований імідж армії значно сприяє зміцненню Збройних Сил, безпеки країни та її авторитету. Насамперед, від нього залежать бойова готовність, правопорядок, військова дисципліна і морально-психологічний стан військових колективів. Він визначає привабливість військової служби для молоді, а також обумовлює формування у населення готовності виступити на захист Батьківщини у разі нападу агресора. Зрештою, привабливий імідж армії і створює привабливий образ військового, сприяючи таким чином зміцненню його сімейних відносин, що, в свою чергу, створює сприятливі умови для концентрації зусиль на виконання обов'язків військової служби. Про розуміння необхідності поліпшення діяльності, спрямованої на формування позитивного іміджу Збройних Сил України, свідчить схвалення розпорядженням Президента України від 6 червня 2007 року № 379-р "Концепції Державної цільової програми формування позитивного міжнародного іміджу України".

З поняттям іміджу пов'язані низка близьких за значенням понять: думка, рейтинг, репутація, образ, популярність, слава, престиж тощо. Імідж є спеціальним терміном із власною семантикою та характерними ознаками. Він тлумачиться як узагальнене уявлення, що складається у людей про будь-який об'єкт. Позитивний чи негативний імідж залежить від загального ставлення до керівника чи організації, яке формується за рахунок емоційного фону сприйняття організації, системного уявлення про неї та відповідності змісту іміджу очікуванням людей.

Імідж може розглядатися як образ суб'єкта, уявлення про нього, що цілеспрямовано й активно формується в масовій свідомості за допомогою різних засобів, щоб зміцнити чи послабити його престиж, авторитет і репутацію, забезпечити довіру чи, навпаки, недовіру до нього. Імідж може мати особа, організація чи державна структура. Таким чином, імідж є багатоаспектною і багатогранною категорією.

Виходячи з цього, імідж Збройних Сил України в першому наближенні можна трактувати як їх емоційно забарвлений символічний образ або узагальнене стереотипне уявлення про них, стихійно чи цілеспрямовано сформоване в масовій свідомості.

Професійно створений позитивний образ функціонує як оптимальний інформаційний об'єкт, що формує прихильність і визнання з боку громадськості та забезпечує адекватне сприйняття української армії як силової державної інституції.

Імідж Збройних Сил складається з уявлення військовослужбовців про ступінь своєї належності та залучення до армійської спільноти; якість функцій, що виконуються, та бойовий потенціал Збройних Сил; призначення, мету та завдання воєнної політики держави; ставлення народу до армії; рівень матеріально-технічного забезпечення діяльності збройних сил; соціальний образ - соціальні очікування військовослужбовців; історико-патріотичний образ - патріотичні настрої, сприйняття бойових традицій українського народу та її збройних сил.

Виявами позитивного іміджу можуть бути:

привабливість військової служби;

ставлення військових до загальної й військової політики держави;

ставлення громадян до армії;

ставлення іноземних держав та їх громадян до української армії;

престижність (рейтинг) професії військового в суспільстві;

морально-психологічний стан військовослужбовців;

кількість військових династій;

соціальна захищеність військовослужбовців, рівень життя військовослужбовців і членів їх сімей, цивільного персоналу та ін.

У будь-якій державі турбота про імідж військової служби та престиж збройних сил має сприйматися у суспільній свідомості як загальнонаціональне завдання. Постійна увага до цих питань з боку керівництва держави та різних громадських структур свідчить про соціальне здоров'я нації та її єдність.

Досягти цієї мети можна шляхом організації на державному рівні науково обґрунтованого і ефективного використання потенціалу патріотичного виховання особового складу та населення країни у цілому на основі національно-історичних і військових традицій нашого народу. Слід зазначити, що на тлі процесу європейської інтеграції окремі держави, діячі і політики культивують тезу щодо доцільності кардинальних змін у духовній сфері нашого народу, відсувають на другий план поняття "національні цінності", витісняючи його терміном "загальнолюдські цінності", що є невиправданим.

Однією із головних передумов формування позитивного іміджу Збройних Сил України є їх належне фінансування, забезпечення високого рівня бойової та мобілізаційної готовності, оснащення їх сучасним озброєнням і військовою технікою, високий рівень військово-професійної підготовленості особового складу та його морального духу.

Формування у громадян, особливо у військовослужбовців Збройних Сил України, національної свідомості та самосвідомості, патріотизму, почуття відповідальності і вболівання за свою державу та її обороноздатність є пріоритетним шляхом підвищення іміджу армії та військової служби.

Матеріальні проблеми професійних військових необхідно вирішувати так, щоб у молоді, яка стоїть перед вибором професійного шляху, формувалася мотивація до самовідданого захисту Батьківщини. Під час вирішення цього питання треба враховувати українські традиції щодо заохочення захисників Вітчизни, та кращі зразки світового досвіду.

Важливо розуміти, що для зміни іміджу Збройних Сил необхідно змінювати імідж професійного військового, у першу чергу офіцера. Шлях для вирішення цього питання в зміні як військового виховання, так і матеріального та морального стимулювання. Слід враховувати, що поки не зміниться психологія молоді, її ставлення до армії та військової служби будь-яка військова реформа не буде дієвою. Одним з пріоритетних шляхів формування іміджу Збройних Сил України є створення позитивного образу захисника Вітчизни у засобах масової інформації, літературі та мистецтві. До основних засобів формування іміджу Збройних Сил України можна віднести: цивільні та військові ЗМІ (друковані, електронні). Ефективність воєнно-іміджевої політики держави залежить від чіткого законодавчого визначення її статусу шляхом розроблення доповнень та змін до законів України, нових законодавчих актів; Цільової програми формування позитивного іміджу Збройних Сил України та її належне фінансове забезпечення; організація системи підготовки (підвищення кваліфікації) відповідних фахівців та ін.

Основні шляхи поліпшення сприйняття Збройних Сил України:

а) популяризація діяльності Збройних Сил як відкритого і зрозумілого для суспільства інституту, який діє за своїм призначенням і порядком, встановленим Конституцією і законами України;

б) відстоювання інтересів Збройних Сил на державному рівні (перш за все - соціальні питання);

в) гарантування інформаційної безпеки для іміджу Збройних Сил; забезпечення ефективного функціонування системи демократичного цивільного контролю над Збройними Силами, формування нової моделі взаємодії армії з громадськістю, досягнення оптимізації та гармонії цивільно-військових відносин;

г) розроблення рекламної кампанії Збройних Сил, спрямованої на формування їх позитивного іміджу, яка ґрунтувалася б на науковому підході;

д) здійснення належної військово-патріотичної роботи з потенційними військовослужбовцями за контрактом з метою створення привабливого іміджу Збройних Сил, широке проведення в державі реклами військової служби в усіх її формах;

є) Створення і пропагування позитивного іміджу Міністерства оборони, Генерального штабу, видів збройних сил і родів військ, оперативних командувань, формування позитивного образу воєначальника, офіцера, солдата, у тому числі й в персоніфікованій формі.

Таким чином, імідж сучасних Збройних Сил України залежить від рівня їх бойової та мобілізаційної готовності, оснащеності новим озброєнням і військовою технікою, дисциплінованості та професійної підготовленості особового складу, його мотивації до сумлінного виконання військового обов'язку. На сучасному етапі розвитку українського суспільства, держави та Збройних Сил, який характеризується постійним зростанням ролі духовного компонента, проблеми патріотичного виховання та формування іміджу армії та військової служби, набуваючи особливого значення, стають пріоритетними державними завданнями.



Рекомендована література

1. Алещенко В.І. Імідж Збройних Сил України: сутність, стан і напрями формування. - Наука і оборона. - 2007. - № 4. - С. 19-24.

2. Алещенко В.І. Імідж Збройних Сил України: теорія і практика формування. - К.: НУОУ, 2010. - 178 с.

3. Ільницька У.В. Проблема формування позитивного політичного іміджу Збройних сил України в процесі переходу до демократичного суспільства // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку: Зб. наук. праць. - Львів: Ін-т народознавства НАН України, Ін-т українознавства НАН України, 2003. - Вип. 14. - С. 17-22.

4. Кубіцький С.О. До проблеми формування позитивного іміджу військовослужбовця Збройних Сил України // Вісник НАОУ. - 2007. - № 2 (4). - С. 80-88.



27. Конституційні права, свободи та обов'язки громадян України. Особливості їх реалізації у Збройних Силах України

Конституційне встановлення народовладдя в Україні обумовлює гуманістичну спрямованість конституційного ладу в нашій країні.

"Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю", а "права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".

Гуманістична спрямованість суспільного ладу завжди визначається правовим статусом (правовим становищем) особи, тобто людини і громадянина у суспільстві та державі.

Закріплюючи основи сучасного суспільного й державного устрою, Основний Закон спрямований у майбутнє, містить ряд норм-принципів і положень, які ще потребують своєї реалізації. Таким чином, створено і конституційний простір для подальшого демократичного й соціального розвитку України.

Конституційні права, свободи та обов'язки людини і громадянина. Важливу роль у з'ясуванні природи конституційного статусу особи відіграють загальні принципи цього статусу. До таких принципів відносять свободу і рівність.

Для українського конституціоналізму тлумачення свободи полягає в тому, що вона розуміється як відсутність широких обмежень діяльності особи. Але це не означає абсолютної свободи. Межею свободи будь-якої людини є свобода інших людей. Ці ідеї знайшли своє відображення у відповідних конституційних нормах. Зокрема зазначається, що "кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості". Правовий зміст принципу рівності виявляється перш за все у визнанні рівності всіх перед законом, що забезпечується через надання усім громадянам однакових прав і обов'язків. Цей принцип прямо забороняє закріплення у національному законодавстві дискримінації з будь-яких причин або ознак - "громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом".

Необхідно підкреслити, що загальні принципи правового статусу людини та громадянина уточнюються в Конституції через закріплення цілого комплексу спеціальних принципів правового статусу особи, до яких належать:

принцип вільності і рівності людей у своїй гідності та правах, який означає, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах (стаття 21);

принцип гарантованості і довічності прав і свобод, який означає, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані (стаття 22);

принцип права на вільний розвиток особистості, який означає, що кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших осіб, та має обов'язки перед суспільством, у якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості (стаття 23);

принцип рівності конституційних прав і свобод громадян та їх рівності перед законом, який означає, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (стаття 24);

принцип права громадянства і його зміни, який означає, що громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство (стаття 25);

принцип національного режиму для іноземців і осіб без громадянства, який означає, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть ті самі обов'язки, що й громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (стаття 26).

Потрібно зауважити, що система прав і свобод людини і громадянина, що гарантується Конституцією України, розроблена з урахуванням відповідних міжнародно-правових актів: Загальної декларації прав людини (1948 р.), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.), Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Європейської Конвенції про права і основні свободи людини (1950 р.), Паризької хартії для нової Європи (1990 р.) та інших.

Основними видами прав і свобод людини і громадянина, передбаченими Конституцією, є такі: громадянські (особисті, фізичні), політичні, економічні, соціальні і культурні (духовні, гуманітарні). За Конституцією України до громадянських прав і свобод належать:

право на життя (стаття 27);

право на повагу до гідності (стаття 28);

право на свободу та особисту недоторканність (стаття 29), недоторканність житла (стаття 30);

таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (стаття 31);

невтручання в особисте і сімейне життя (стаття 32) тощо.

Слід підкреслити, що одним із пріоритетних видів прав і свобод особи в Україні, які передбачені Конституцією, є політичні права і свободи. До цих прав і свобод відносяться, зокрема, такі:

свобода пересування, вільний вибір місця проживання тих, хто на законних підставах перебуває на території України, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (стаття 33);

право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати та бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (стаття 38);

право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк (стаття 40);

право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей (стаття 36);

право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування (стаття 39) тощо.

Центральним видом прав і свобод людини і громадянина, які проголошує і гарантує Конституція України, є економічні права особи, тобто її суб'єктивні права у сфері економічних (майнових) відносин. До цих прав відносяться насамперед:

право власності особи, тобто право приватної власності;

право на підприємницьку діяльність;

право громадян на користування об'єктами права публічної (суспільної) власності: загальнонародної, загальнодержавної та комунальної.

Одним з найбільш численних видів прав, проголошених і закріплених Конституцією, є соціальні права, до яких, зокрема, належать:

право на працю (стаття 43);

право на страйк (стаття 44);

право на відпочинок (стаття 45);

право на соціальний захист (стаття 46);

право на житло (стаття 47);

право на достатній життєвий рівень (стаття 48);

право на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування (стаття 49) тощо.

Останнім видом конституційних прав і свобод людини і громадянина в системі прав і свобод, передбачених Основним Законом України, є культурні (духовні) права і свободи. За своїм змістом культурні (духовні) права і свободи людини і громадянина - це суб'єктивні права особи в культурній (духовній, ідеологічній) сфері. Вони являють собою межі можливого, дозволеного для особи, її поведінки чи діяльності у цій сфері. За чинною Конституцією України безпосередньо до культурних (духовних) прав і свобод відносяться насамперед такі права і свободи, як:

право на освіту (стаття 53);

свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості (стаття 54);

право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (стаття 54);

право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (стаття 34);

право на інформацію, тобто право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір (стаття 34);

право на свободу світогляду і віросповідання (стаття 35) тощо.

Конституційний статус та завдання Збройних Сил України. Конституція України визначає місце і роль Збройних Сил у системі української державності, що визначаються головним призначенням, яке покладається на Збройні Сили України - "оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності".

Важливими засадами діяльності Збройних Сил, закріпленими в Конституції України, є:

обов'язок усіх громадян України щодо "захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України" (стаття 65);

...