Про стан та перспективи розвитку підприємництва в Україні

- оперативне реагування державних адміністрацій на потреби МСП;

- адаптація інструментів державної політики до потреб МСП: участь МСП у державних закупівлях та краще використання державної допомоги для МСП;

- сприяння доступу МСП до фінансових ресурсів та розвиток законодавчого і підприємницького середовища, сприятливого для вчасного здійснення платежів при комерційних трансакціях.

- допомога МСП з тим, щоб вони отримували більшу користь в рамках можливостей, які надає Спільний ринок;

- сприяння покращенню вмінь та навичок МСП та впровадженню всіх форм інновацій;

- сприяння МСП у перетворенні викликів, що постають перед ними у сфері охорони довкілля, у нові можливості;

- заохочення та підтримка МСП з метою отримання користі внаслідок розширення ринків.

Першочерговими завданнями для України в процесі втілення в життя європейських підходів до розвитку малого та середнього бізнесу є досягнення і формалізація домовленостей з ЄС щодо впровадження в Україні принципів, викладених в АМБ. Для України характерною є складна система адміністрування податків, неналежний державний контроль та нагляд, невиправдана кількість технічних бар'єрів, складні процедури регулювання підприємницької діяльності як на загальнодержавному так і регіональному рівнях. Зокрема, у звіті Світового банку «Ведення бізнесу 2010» Україна займає 134 місце з 183 країн щодо легкості заснування бізнесу (компанії), і є ознаки того, що негативний розрив між Україною та Європейськими країнами збільшується. Пряма державна підтримка малих та середніх підприємств в Україні є незначною. До того ж, відсутня середньострокова стратегія розвитку МСП, яка б визначала пріоритетні напрямки державної підтримки. Доступ до фінансування залишається досить складною проблемою для українських МСП. В Україні продовжують існувати значні проблеми зі стандартизацією, які перешкоджають розвитку експортної та інноваційної діяльності. Певні проблеми відзначаються і в системі підготовки та підвищення кваліфікації підприємців, зокрема, в Україні відсутня установа, яка б була відповідальною за забезпечення такої діяльності. Україні також потрібно активізувати та інтегрувати наукову діяльність.

Пріоритетним завданням є створення чітких правил гри, прозорих і зрозумілих для бізнесу, які не будуть залежати від політичної ситуації у країні. Це сприятиме запровадженню в Україні принципів АМБ, спрямованих на надання підтримки малому та середньому бізнесу за такими основними напрямами, як освіта та підготовка кадрів, створення пільгових умов для початку діяльності, забезпечення доступу до інформації і сучасних технологій, створення адекватної правової та податкової бази.

Для вирішення зазначених проблем необхідна консолідація дій політиків в Україні, спрямована законодавче забезпечення та запровадження практичних заходів з їх реалізації таких принципів. Діяльність всіх гілок політичної влади (президентської, парламентської, урядової, місцевих органів влади), а також опозиційних сил, громадських організацій, об'єднань підприємців, роботодавців доцільно сконцентрувати на прийнятті виважених рішень щодо впровадження європейських підходів до розвитку малого та середнього бізнесу в Україні.

1.6 Активізація державно-приватного партнерства

В сучасних умовах підприємницький сектор набуває статусу рівноправного партнера у розв'язанні стратегічних завдань соціально-економічного розвитку країни.

Взаємодія держави і бізнесу здійснюється шляхом застосування різних форм і методів: забезпечення суб'єктам господарювання захисту прав власності на землю, майно та результати своєї праці; стимулювання розвитку підприємницької діяльності; державна підтримка наукових досліджень у пріоритетних сферах; пряме державне фінансування суб'єктів підприємництва; дотування і субсидування окремих видів продукції і виробництв; часткова компенсація відсоткових ставок за банківськими кредитами; часткова компенсація сум страхових платежів; формування партнерських відносин в сфері оподаткування; державне гарантування кредитів для суб'єктів підприємництва та ін.

Відповідно до визначення Європейської комісії державно-приватне партнерство зводиться до передання приватному сектору частини повноважень, відповідальності та ризиків щодо реалізації інвестиційних проектів, які фінансувалися публічним сектором.

Державно-приватне партнерство передбачає використання механізму розподілу ризиків та відповідальності за результати господарської діяльності між державою та підприємницькими структурами. Впровадження таких проектів здійснюється з дотриманням наступних принципів:

- пріоритетність інтересів держави (державні органи влади виступають замовником проекту і визначають основні правила співпраці з бізнесом);

- розподіл ризиків між сторонами (ризики повинні передаватися тій стороні, яка може забезпечити їх більш ефективне управління);

- прозорість (суспільство має достатній доступ до інформації відносно діяльності партнерів);

- рівноправний характер відносин між сторонами.

Згідно з підходами Європейської Комісії визначаються наступні основні положення щодо ролі приватного сектора у схемах ДПП:

- формування спільних інвестиційних ресурсів державного та приватного секторів для досягнення суспільно-значущих результатів;

- підвищення ефективності використання об'єктів державної власності на основі підприємницької мотивації;

- запровадження нових методів управління;

Держава має можливість забезпечення сприятливих для приватного сектора умов для розвитку інфраструктурних проектів, наприклад, відведенням земельних ділянок для спорудження об'єктів інфраструктури, видачею ліцензій, надання державних гарантій, субсидій, пільгових кредитів та ін. З іншого боку, приватний бізнес має значні фінансові ресурси, які є мобільнішими ніж державні; він часто випереджає державний сектор у технічних і технологічних нововведеннях. Однак, для нього часто ускладнений доступ до тих сфер, які традиційно вважаються державними, або ризики діяльності виявляються дуже високими.

Незважаючи на існування окремих форм співпраці держави і приватного сектора, заснованих на принципах ДПП, українська економіка знаходиться тільки на початку складного процесу створення необхідної системи управління такими проектами.

Зарубіжні експерти виділяють такі сфери, які слід враховувати в реалізації проектів державно-приватного партнерства: стан державних фінансів; політичне середовище; ринкові умови; макроекономічна стабільність; якість інститутів; система законодавства; досвід розвитку ДПП в країні. До показників, що характеризують передумови реалізації ДПП відносяться: дефіцит бюджету, рівень державного боргу, зовнішня допомога на душу населення, експорт енергоресурсів, етнічна фракціоналізація, політична орієнтація уряду, рівень опозиційності парламенту, чисельність населення, ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності, темп інфляції, рівень грошової маси М2, обсяг міжнародних резервів, індекс контролю корупції, композитний індекс ризику країни, індекс верховенства права, досвід реалізації ДПП у країні.

Основними перешкодами у створенні та функціонуванні державно-приватного партнерства є:

- недосконалість законодавчої для створення та функціонування ДПП;

- нестабільність регуляторного середовища, в якому реалізовується ДПП;

- відсутність політичної волі відповідного органу влади щодо ініціювання та впровадження партнерства;

- негативна оцінка проекту з боку зацікавлених сторін (місцевих громад, бізнесу, громадських організацій);

- значне підвищення ризиків для довкілля;

- нераціональний розподіл функцій і ризиків в ході створення партнерства.

Основним мотивом, який спонукає уряд до співпраці з бізнесом, є обмежені бюджетні кошти і, в той же час, нагальна необхідність розширення інвестиційної діяльності, зокрема залучення інвестицій на капіталізацію державного сектора економіки, що є поштовхом до економічного розвитку.

Інструмент державно-приватного партнерства є альтернативою приватизації, так як не передбачає переходу права власності від держави до приватного інвестора на весь термін реалізації проекту. Після завершення дії угоди та виконання всіх зобов`язань об`єкт переходить у власність держави або громади.

Автомобільні дороги і водопостачання та водовідведення перебувають серед галузей із найповільнішими темпами реформ. В цих галузях існують проблеми недостатнього бюджетного фінансування, в той час як альтернативні джерела фінансування відсутні.

Проте, правове поле, яке є важливою умовою розвитку державно-правового партнерства в Україні є недосконалим. Реалізація інвестиційних проектів пов'язана з рядом ризиків та обумовлює підвищені вимоги до платіжного механізму, процедурам виявлення та оцінювання ризиків, їх розподілу між державним та приватним партнерами, нагляду та контролю з боку держави за використанням приватним партнером державного та комунального майна, яке передано в оперативне використання.

Відносини державно-приватного партнерства, регулюються Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, законами України "Про концесії", "Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг", "Про угоди про розподіл продукції", "Про фінансовий лізинг", "Про оренду державного та комунального майна", "Про управління об'єктами державної власності" та іншими законодавчими актами, які регулюють окремі види договірних відносин.

До Верховної Ради України внесено проект Закону України "Про основні засади взаємодії держави з приватними партнерами". Розробку законопроекту обумовлено необхідністю створення законодавчого підґрунтя для стимулювання розвитку співпраці між державним та приватним партнерами з метою підвищення конкурентноздатності економіки країни та залучення інвестицій в економіку України. Ним передбачено, що в рамках здійснення державно-приватного партнерства можуть укладатися договори про концесію, спільну діяльність, розподіл продукції, інші договори.

Державно-приватне партнерство застосовується у таких сферах:

- пошук, розвідка родовищ корисних копалин та їх видобування;

- виробництво, транспортування і постачання тепла та розподіл і постачання природного газу;

- будівництво та/або експлуатація автострад, доріг, залізниць, злітно-посадкових смуг на аеродромах, мостів, шляхових естакад, тунелів і метрополітенів, морських і річкових портів та їх інфраструктури;

- машинобудування;

- збір, очищення та розподілення води;

- охорона здоров'я;

- туризм, відпочинок, рекреація, культура та спорт;

- забезпечення функціонування зрошувальних і осушувальних систем;

- оброблення відходів;

- виробництво, розподілення та постачання електричної енергії;

- управління нерухомістю.

Державно-приватне партнерство може застосовуватися в інших сферах діяльності, крім видів господарської діяльності, які відповідно до закону дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам та організаціям. Державно-приватне партнерство застосовується з урахуванням особливостей правового режиму щодо окремих об'єктів та окремих видів діяльності, встановлених законом.

Держава гарантує додержання встановлених умов для провадження діяльності приватних партнерів, пов'язаної з виконанням договорів, укладених в рамках державно-приватного партнерства, додержання їх прав і законних інтересів та здійснює контроль за виконанням договорів, укладених в рамках державно-приватного партнерства. Контроль здійснюють центральний орган виконавчої влади, уповноважений Кабінетом Міністрів України, інші органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи відповідно до їх повноважень у порядку, встановленому законом.

Частина 2. ПІДПРИЄМНИЦТВО В УМОВАХ ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ

2.1 Загальна характеристика підприємницького середовища в умовах кризи

Макроекономічні тенденції 2008 року характеризують два періоди: 1) січень-серпень - позитивні і досить високі темпи зростання; 2) четвертий квартал - пік негативних змін. За останній квартал 2008 року приріст ВВП у річному вимірі знизився до 2,1%. Обсяги виробництва в промисловості скоротилися на 3,1% порівняно з попереднім роком, у тому числі металургії - на 10,6%. Різке зниження експорту і внутрішнього попиту у 4 кв. 2008 року і у 2009 стали причинами глибокого спаду (рис.2.1).

Рис. 2.1. Джерела зростання ВВП, %, приріст до попереднього року

Джерело: Розраховано за даними „Національні рахунки України за 2008 рік”, Статистичний збірник / Державний комітет статистики України - Київ, 2010, 225 с.

Скорочення обсягів будівництва стало наслідком обмеження інвестиційного потенціалу держави, підприємств і населення. Загострення умов збуту продукції, тимчасове призупинення фінансово-господарської діяльності підприємств у зв'язку з фінансовими труднощами, зменшення реальних наявних доходів населення, зростання заборгованості з виплати заробітної плати, а також негативні тенденції у сфері зайнятості, зниження схильності населення до споживання і обмеження споживчого кредитування стало причиною зменшення обсягів товарообороту. Інвестиції в основний капітал зростали нижчими темпами аніж доходи населення, що і зумовило значне уповільнення загальноекономічної динаміки (рис. 2.2.).

Рисунок 2.2. ВВП, темпи зростання реального наявного доходу населення, індекси інвестицій в основний капітал, % до 1990 р.

Джерело: Розраховано за даними „Статистичний щорічник України за 2008 рік” / Статистичний збірник / Державний комітет статистики України - Київ 2010- 640 с.

Серед категорій кінцевого використання значного впливу кризи зазнало валове нагромадження основного капіталу (рис. 2.3.), скорочення якого призвело до зниження його частки у ВВП та зростання кінцевих споживчих витрат, зокрема, домашніх господарств та загального державного управління.

Рисунок 2.3. Динаміка показників зміни обсягів ВВП та складових попиту у 2000-2009 рр., % до попереднього року

Джерело: Розраховано за даними „Національні рахунки України за 2008 рік”, Статистичний збірник / Державний комітет статистики України - Київ, 2010, 225 с.

Загальна проблема української економіки у зв'язку із зовнішнім сектором - диспропорційний нераціональний розподіл ресурсів, спрямований на короткострокове одержання доходу, як наслідок - неефективна міжнародна спеціалізація. Остання сформувала небезпечну залежність національної економіки від кон'юнктури світових товарних та фінансових ринків і обумовила високу вразливість для макроекономічної стабільності.

Експортоорієнтована модель економічного зростання, що реалізувалась в Україні протягом докризового періоду, забезпечувала відносно стабільний результат за рахунок сприятливої кон'юнктури зовнішніх товарних ринків. Поступове формування неефективної моделі міжнародної спеціалізації супроводжувалось супутніми для неї негативними тенденціями - темпи зростання імпорту в Україні з 2005 року почали випереджати експорт на фоні сприятливого для цього надлишку ліквідності на світових фінансових ринках.

Починаючи з 2008 року, спостерігається перевищення темпів зростання збитків над темпами зростання прибутку підприємств. У 2008 році загальний фінансовий результат підприємств в Україні був негативним і становив 31,6 млрд. грн, а за попередніми підсумками 2009 року також завершився перевищенням збитків над прибутками.

В цілому економіка України виявилася найбільш вразливою саме до таких глобальних макроекономічних дисбалансів, які виникли в результаті нестабільного зростання світових цін на сировину та існування надлишкової ліквідності на світових ринках капіталу, а також внутрішніх структурних дисбалансів, закладених у докризовий період.

В останній період в Україні спостерігалося поступове відновлення вітчизняного промислового виробництва, нарощування обсягів у сільському господарстві, покращення ситуації на ринку праці, поширення процесів імпортозаміщення, скорочення негативного сальдо зовнішньої торгівлі. Приріст прямих іноземних інвестицій за 9 місяців 2009 року склав 3,9 млрд. дол. США. В цілому за 9 місяців 2009 року приріст сукупного обсягу іноземного капіталу, з урахуванням його переоцінки, утрат і курсової різниці склав майже 3 млрд. дол. США, що становить 36,8% рівня відповідного періоду попереднього року.

Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій, внесених в Україну станом на 1 жовтня 2009 року, склав 38,6 млрд.дол.США, що на 8,3 відс. більше обсягів інвестицій на початок 2009 року та в розрахунку на одну особу становить 837,5 дол. США. Отже, зважаючи на поточні тенденції, можна говорити про появу ознак стабілізації і пожвавлення вітчизняної економіки.

Однак дефіцит інвестиційних ресурсів став основною причиною згортання інвестиційної діяльності. Як наслідок, обсяги інвестицій в основний капітал за 9 місяців 2009 року скоротились на 43,7% по відношенню до відповідного періоду 2008 року. На тлі недостатності як внутрішніх, так і зовнішніх позичкових коштів підприємства змушені були скоротити вкладення інвестицій, а частину прибутку спрямовувати на забезпечення погашення раніше накопичених боргових зобов'язань.

Отже, до основних причин низького рівня інвестиційної активності, що мають безпосередній вплив на основні складові джерел фінансування інвестицій відносяться:

- посилення ризиків на валютному ринку;

- збереження складної ситуації у банківській сфері, зокрема недостатні обсяги довгострокового кредитування вітчизняної економіки;

- незадовільна кон'юнктура зовнішнього ринку за традиційними товарними групами українського експорту;

- низька купівельна спроможність населення, що звужує ємкість внутрішнього ринку;

- обмежені можливості доступу до фінансових ресурсів як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках;

- зниження рівня прибутковості українських підприємств.

Основними перешкодами для підвищення привабливості в очах як іноземних, так і внутрішніх інвесторів є обтяжливі регуляторні процедури, зокрема: складність адміністрування податків, кількість та складність отримання дозволів, технічне регулювання (сертифікація та стандартизація), чисельні перевірки органів державного нагляду.

В Україні створено сприятливе правове поле для здійснення інвестиційної діяльності. Зокрема, ця сфера регулюється Законами України: “Про інвестиційну діяльність”, “Про режим іноземного інвестування”, “Про захист іноземних інвестицій на Україні”, “Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб'єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження”, тощо, якими передбачено:

- державні гарантії захисту інвестицій, незалежно від форм власності;

- застосування національного режиму валютного регулювання та справляння податків на території України до суб`єктів підприємницької діяльності або інших юридичних осіб, створених за участю іноземних інвестицій, незалежно від форм та часу їх внесення;

- відшкодування збитків, включаючи упущену вигоду і моральну шкоду, завданих їм внаслідок дій, бездіяльності або не належного виконання державними органами України чи посадовими особами передбачених законодавством обов`язків щодо іноземного інвестора;

- повернення інвестиції іноземному інвестору в натуральній формі або у валюті інвестування без сплати мита, а також доходів з цих інвестицій у грошовій чи товарній формі в разі припинення інвестиційної діяльності.

Реалізуються заходи з покращання ситуації практично в усіх секторах економіки. До них відносяться створення сприятливих умов для інвестицій в будівництво; вдосконалення дозвільних процедур та їх здешевлення; запровадження конкурентних засад при набутті земельних ділянок та прав на них під забудову; стимулювання використання альтернативних джерел енергії та видів палива; розширення внутрішнього ринку для вітчизняних підприємств машинобудування, агропромислового комплексу та інших.

Місце України у рейтинговому дослідженні Міжнародної фінансової корпорації “Ведення бізнесу - 2010” у розрізі окремих показників відображено в таблиці 2.1.

Таблиця 2.1.

Місце України в рейтингу за показниками ведення бізнесу

№ п/п	Показник	Ведення бізнесу 2010, рейтинг України	Ведення бізнесу 2009, рейтинг України	Зміна рейтингу
Ведення бізнесу	142	146	+4
1	Започаткування бізнесу	134	126	-8
2	Дозвільна система у будівництві	181	181	0
3	Найм робочої сили	83	90	+7
4	Реєстрація власності	141	144	+3
5	Доступ до кредитів	30	27	-3
6	Захист прав інвесторів	109	143	+34
7	Система оподаткування	181	182	+1
8	Міжнародна торгівля	139	139	0
9	Забезпечення виконання контрактів	43	46	+3
10	Ліквідація підприємств	145	145	0

В результаті роботи, проведеної з опрацювання методичних матеріалів МФК робочими групами Ради інвесторів при Кабінеті Міністрів України підготовлено пропозиції стосовно внесення змін до нормативно-правового поля України з метою:

- стимулювання розвитку підприємництва:

- удосконалення державної регуляторної політики, державної реєстрації, ліцензування та дозвільної системи у сфері господарської діяльності;

- зниження податкового тиску на економіку та забезпечення його рівномірності.

Важливим напрямом зміцнення конкурентоспроможності національної економіки є забезпечення високого рівня інноваційної активності вітчизняних компаній. В Україні рівень упровадження інновацій є досить низьким (лише 11% промислових підприємств країни ведуть інноваційну діяльність) тому він не здійснює значного впливу на економічне зростання. Основним джерелом економічного зростання, мають стати нові наукові дослідження, їх продукування, комерційне застосування та отриманий технологічний досвід.

Проте, чинним законодавством чітко не визначено засади розвитку національної інноваційної системи, не конкретизовано її структуру. Окремі її сегменти, такі як, інституційний устрій інноваційної економіки, пріоритети науково-технологічного та інноваційного розвитку економіки, програмно-цільове фінансування науково-технічної і інноваційної діяльності, підтримка підприємництва у сфері інноваційної діяльності та трансферу технологій продовжують розвиватися спорадично та не узгоджено. Недосконалість законодавства призводить до відсутності комплексного підходу до реалізації інновацій та трансферу технологій, стримує економічний розвиток.

Фінансування науково-технічної діяльності з Державного бюджету України протягом останніх п'яти років не перевищує 0,4 відсотка ВВП при визначеній статтею 34 Закону України "Про наукову і науково-технічну діяльність" нормі - 1,7 відсотка. Питома вага програмно-цільового фінансування наукових досліджень не перевищує 10 відсотків загальних витрат на науку при законодавчо встановлених 30 відсотках (стаття 6 Закону України "Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки") .

Щорічне фінансування освіти становить 4,5-6 відсотків ВВП при визначеній Законом України "Про освіту" нормі - 10 відсотків. Не виконуються положення Указу Президента України від 20 квітня 2004 року "Про фінансову підтримку інноваційної діяльності підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави" та Постанови Верховної Ради України від 16 червня 2004 року N 1786-IV "Про дотримання законодавства щодо розвитку науково-технічного потенціалу та інноваційної діяльності в Україні" в частині спрямування не менше 10 відсотків коштів, отриманих від приватизації державного майна, на фінансову підтримку інноваційної діяльності підприємств, що мають стратегічне для економіки та безпеки держави значення.

Законодавством України, на відміну від більшості країн світу, не передбачено стимулювання залучення у науково-технічну та інноваційну сфери позабюджетних коштів, не стимулюються витрати промисловості на наукові дослідження і розробки, а також інвестиції в інноваційну сферу з боку банків та інших інвесторів. Здійснюється приватизація науково-дослідних установ, особливо галузевої науки. Руйнується матеріально-технічна база, не контролюється передача об'єктів інтелектуальної власності.

Венчурне фінансування не отримало в Україні належного розвитку. За практичної відсутності венчурного капіталу вітчизняного походження венчурні фонди переважно зарубіжного капіталу не заінтересовані у розвитку конкурентоспроможних технологій і свої інвестиції спрямовують на акції великих підприємств енергетичної, машинобудівної, будівельної та переробної промисловості, а не у сферу високих технологій.

Забезпечення стабільних темпів розвитку економіки України в довгостроковій перспективі потребує вирішення фундаментальних проблем пов'язаних зі стимулюванням інвестиційно-інноваційних процесів:

- прискорення інвестування реального сектора економіки завдяки реалізації державних заходів щодо запровадження ефективних механізмів залучення коштів населення, доходів від приватизації та створення сприятливих умов для внутрішніх і прямих іноземних інвестицій;

- реалізація з боку держави ефективних інституційних перетворень у напрямі реформування інститутів власності, створення ринкової інфраструктури, розвиток корпоративних структур, підвищення ефективності виробництва та обміну, реалізація програми енергозбереження;

- проведення жорсткої бюджетної політики шляхом зміцнення бюджетної дисципліни, підвищення контролю за видатками, скорочення пільгового оподаткування при зменшенні податкового тягаря для виробників, запровадження конкурсної системи державних закупівель;

- використання ефективних інструментів грошово-кредитної політики щодо забезпечення необхідної збалансованості монетарних і макроекономічних показників.

Політиці сприяння розвитку підприємництва на місцевому рівні досі бракує ефективності, передусім, через наявність низки системних проблем, протиріч та конфліктів між учасниками цієї сфери економічного розвитку. До основних з них варто віднести наступні.

1. Декларативний характер підтримки підприємництва на місцевому рівні.

2. Відсутність ідеологічної єдності та єдиних підходів при плануванні та програмуванні розвитку підприємництва на місцях.

3. Різнонаправленість інтересів бізнесу, представників місцевих органів влади та органів місцевого самоврядування.

4. Розбіжності між органами місцевої влади та підприємцями з питань нарахування і сплати місцевих податків і зборів.

5. Недоліки механізму взаємодії регіональної влади з центральними органами виконавчої влади

6. Відсутність в районних державних адміністраціях окремих спеціалізованих підрозділів з питань розвитку підприємництва.

7. Надмірне регулювання діяльності суб'єктів підприємництва з боку місцевої влади.

Сектор малого підприємництва досі перебуває під пильним контролем та часто незаконною «опікою» з боку посадових осіб місцевих органів влади, а також відчуває деструктивний вплив партійних лідерів місцевого рівня. Прагнення місцевої влади шляхом численних та часто невмотивованих перевірок досягнути контролю над підприємцями призводить до порушення парадигми «бізнес і влада - партнери», натомість переводить ці відносини у ранг «клієнтських» та «спонсорських».

8. Низька активність місцевої влади щодо диверсифікації підприємницької діяльності.

На місцевому рівні повсюдно переважає традиційне мале підприємництво (заготівельна, ремонтна діяльність, побутове та курортне обслуговування і особливо збутова діяльність). Помітним є переважання мікропідприємництва, в першу чергу, у сфері торгівлі, більше того, локальні ринки споживчих товарів фактично повністю віддано на відкуп малому бізнесу. При цьому, така структура підприємництва не сприяє створенню додаткових робочих місць, збільшенню податкової бази та диверсифікації економіки територіальної одиниці, а інноваційна активність малого підприємництва є вкрай незначною.

9. Пасивність місцевої влади щодо просвітницької діяльності у сфері підприємництва, популяризації власної справи, самозайнятості і економічної культури.

Таким чином, місцеві органи влади в недостатній мірі виконують роль посередників між бізнесом, державою і суспільством. Компетенційні суперечності у діяльності місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування створюють додаткові адміністративно-правові бар'єри для підприємців, які в умовах владних конфліктів найчастіше виявляються практично нездоланними, що істотно ускладнює діяльність підприємців і змушує їх вдаватись до незаконних методів (корупція, приховування діяльності тощо).

Підприємці низового територіального рівня практично не мають доступу до об'єктів підприємницької інфраструктури, які розміщені переважно у обласних центрах чи великих містах. При цьому малопомітною є ініціатива місцевої влади щодо створенні об'єктів інфраструктури в межах своєї територіальної юрисдикції. Ускладненим є доступ суб'єктів малого підприємництва до кредитних ресурсів. Так, якщо у сфері сільськогосподарського виробництва хоча б номінально діють пілотні проекти кредитування сільськогосподарського сектора в рамках співробітництва з Європейським банком реконструкції та розвитку), то в інших секторах економіки ситуація з фінансуванням малого бізнесу (особливо на етапі започаткування) у невеликих чи територіально віддалених від обласних центрів населених пунктах ситуація майже катастрофічна.

Неефективною виявилась система регіональних фондів підтримки малого підприємництва. Вона була спрямована на надання місцевим органам самоврядування повноважень та механізмів на розвиток малого підприємництва на місцях на засадах партнерської участі держави та регіональної влади. Фактично ж політику підтримки підприємництва не було децентралізовано, а місцеві адміністрації так і не отримали дієвих важелів управління розвитком малого бізнесу. Практичне значення таких фондів виявилась незначним.

2.2 Динаміка розвитку малого та середнього підприємництва в Україні

З урахуванням змін, внесених до Господарського кодексу України та Закону України „Про державну підтримку малого підприємництва” від 19.10.2000р. №2063-III стосовно критеріїв віднесення підприємств до великих, середніх і малих, питома вага малих і середніх підприємств в загальній кількості підприємств України у 2008 році залишилась майже на рівні 2007 року і склала 99,5% (у 2007 році 99,6%), що в цілому відповідає світовим стандартам.

За даними Держкомстату України станом на 01.01.2009р. в структурі вітчизняного підприємництва за розміром підприємств частка малих підприємств становила 92,7%, середніх - 6,8%, великих - 0,5%.

В Україні налічувалось 332,2тис. малих підприємств, 23,1тис. середніх підприємств та 1,685тис. великих підприємств. Однак, тенденція щодо кількісного зростання була характерна лише для великих підприємств - 18,3%, від'ємний приріст щодо кількості малих та середніх підприємств становив відповідно 5,7% та 0,4%.

Рис. 2.4. Класифікація підприємств за розмірами у 2008 р.

Натомість, простежується позитивна динаміка щодо кількості фізичних осіб-підприємців, у 2008 році їх кількість зросла на 9%. Станом на кінець 2008 року кількість фізичних осіб-підприємців в Україні без урахування найманих працівників становила 2,4млн. осіб. Разом з тим, в Україні спостерігалось незначне скорочення кількості фермерських господарств - на 2,3%. За підсумками 2008 року кількість фермерських господарств склала 42,4тис., яким належало 4,3млн. га сільськогосподарських угідь.

Рис. 2.5. Загальні тенденції розвитку кількості суб'єктів підприємницької діяльності.

Як і в попередні роки, більше половини малих підприємств від загальної кількості в Україні зосереджено в семи регіонах: у м. Києві (20,2%), Донецькій (7,3%), Дніпропетровській (7,0%), Харківській (6,8%), Одеській (5,9%), Львівській областях (5,8%) та Автономній Республіці Крим (4,8%).

В цілому, загальна кількість суб'єктів малого підприємництва на 10тис. осіб наявного населення по Україні за даними державної статистики становила 609 одиниць, або на 8,5% більше, ніж в попередньому році. При чому, найкращим цей показник був в Запорізькій (721), Миколаївській (752), Одеській (725), Херсонській (727), Чернівецькій (711) областях та містах Києві (915) і Севастополі (776). Водночас, в Донецькій, Львівській, Рівненській, Тернопільській та Чернігівській областях цей показник зафіксовано значно нижчим за середній показник по Україні.

Рис. 2.6. Кількість суб'єктів малого підприємництва у розрахунку на 10 тис. осіб наявного населення за регіонами (одиниць)

Однак, кількість малих підприємств на 10тис. наявного населення скоротилась по Україні з 76 у 2007 році до 72 у 2008 році, досягши рівня 2006 року. Для середніх підприємств впродовж 3-х років поспіль цей показник утримався на рівні 5 одиниць.

Кількість фізичних осіб-підприємців на 10тис. осіб наявного населення становила 530 осіб. При чому, найкращим цей показник є в Запорізькій (636), Миколаївській (655), Одеській (623), Херсонській (655), Чернівецькій (660) областях та містах Києві (672) й Севастополі (689).

Всього в секторі малого та середнього підприємництва на кінець 2008 року було зайнято майже 10млн. громадян, або 49,2% зайнятого населення працездатного віку, що, практично, відповідає рівню 2007 року. На малих і середніх підприємствах працювало 5,38млн.осіб проти 5,71млн осіб у 2007 році. Кількість фізичних осіб-підприємців з урахуванням найманих працівників склала майже 4млн. осіб.

За розмірами підприємств в структурі зайнятості спостерігались зміни на користь великих підприємств. Так, якщо співвідношення зайнятості на підприємствах великі / середні / малі у 2007 році виглядало як 37,6% / 38% / 24,4%, то у 2008 році відбувся перерозподіл, відповідно 40,1% / 35% / 24,9%.

Питома вага малого підприємництва в зайнятості за видами економічної діяльності виглядає наступним чином: торгівля - 51,5%, оптова торгівля та посередництво - 11,3%, промисловість - 11,1%, операції з нерухомістю - 11%, транспорт, зв'язок - 6,9%, будівництво - 5,9%, сільське господарство - 4,9% .

Рис. 2.7. Питома вага малого підприємництва в зайнятості за видами економічної діяльності

Частка малих та середніх підприємств в загальних обсягах реалізації продукції в Україні у 2008 році склала 55,4% (з них: малих - 16,3%, середніх - 39,1%) проти 60,7% у 2007 році.

Обсяг реалізованої продукції (робіт, послуг) малими та середніми підприємствами в порівнянні з 2007 роком зріс на 14% і склав 1669988,1млн.грн. При чому, приріст спостерігався як для малого, так і для середнього секторів підприємництва.

Однак, необхідно зазначити, що впродовж 2007-2008 років внесок малих і середніх підприємств в загальні обсяги реалізованої продукції (робіт, послуг) в країні зменшився відповідно на 1,8% та 3,5%. Максимальний внесок в загальні обсяги реалізованої продукції по країні здійснили суб'єкти малого підприємництва Дніпропетровської (8,8%), Донецької (8,0%), Одеської (6,0%), Харківської (6,5%) областей та міста Києва (24,9%).

Дещо інакше виглядає показник питомої ваги малих підприємств в загальних обсягах реалізації продукції (робіт, послуг) відповідного регіону. Значно вищим за середнє значення по Україні (16,3%) цей показник є в Автономній Республіці Крим (25,4%), Вінницькій (25,6%), Житомирській (28,4%), Кіровоградській (33,1%), Миколаївській (25,8%), Одеській (25,2%), Сумській (25,2%), Херсонській (35,3%), Хмельницькій (25,7%), Чернівецькій (28,5%), Чернігівській (25,8%) областях та місті Севастополь (29,3%). В той же час, найнижчі значення спостерігались у Донецькій (10,0%) та Волинській (10,6%), Дніпропетровській (13,2%), Луганській (14,6%) областях та місті Києві (14,9%).

Обсяг реалізованої продукції (робіт, послуг) фізичними особами-підприємцями у 2008 році значно збільшився (на 34%) в порівнянні з 2007 роком, та майже вдвічі - порівняно з 2006 роком.

Питома вага малого підприємництва в обсягах реалізації продукції (робіт, послуг) за видами економічної діяльності виглядає наступним чином: торгівля - 62,7%, оптова торгівля та посередництво - 44,4%, операції з нерухомістю - 10,3%, промисловість - 9,1%, будівництво - 7,0%, транспорт, зв'язок - 4,3%, сільське господарство - 2,6% .

Рис. 2.8. Частка малого підприємництва в обсягах реалізації продукції (робіт, послуг) за видами економічної діяльності.

Аналізуючи фінансові результати малих та середніх підприємств від звичайної діяльності до оподаткування, необхідно зазначити, що 64,2% середніх підприємств і 62,7% малих підприємств були прибутковими у 2008 році. Проте, лише в Донецькій, Чернівецькій та Чернігівській областях фінансові результати діяльності малих підприємств мали позитивне сальдо. Найгірший результат фінансової діяльності відмічено на малих підприємствах Дніпропетровської, Київської, Одеської областей та міста Києва. При чому, на столичні малі підприємства припало майже 60% загального від'ємного сальдо малих підприємств по країні.

В структурі валових капітальних інвестицій 50,5% всіх інвестицій було спрямовано у великі підприємства, 27,9% - у середні підприємства, 21,6% - у малі підприємства. Всього в малі та середні підприємства було інвестовано 121822,2млн.грн, що на 13% більше, ніж у 2007 році.

За даними Державної податкової адміністрації станом на 01.01.2009р. кількість платників податків в Україні, що працювали за спеціальним режимом оподаткування, становила: 1137122 фізичних осіб платників єдиного податку, або на 16,64% більше, ніж у 2007 році; найманих працівників фізичних осіб платників єдиного податку - 706214 осіб (приріст 3,8%); юридичних осіб, платників єдиного податку - 143149 осіб, або на 2,74% більше, ніж у 2007 році.

Рис. 2.9. Динаміка кількості платників, що працюють за спеціальними режимами оподаткування (осіб)

Середньооблікова чисельність юридичних осіб платників єдиного податку склала 911318 осіб. Починаючи з 2004 року, за цим показником вперше було зафіксовано приріст (25,52%), при чому це відбулось здебільшого за рахунок стрімкого зростання цього показника в Донецькій та Херсонській областях.

В цілому по Україні спостерігалась позитивна динаміка надходжень до бюджетів від платників, що працюють за спеціальним режимом оподаткування.

Всього у 2008 році було сплачено 1841016,8тис.грн єдиного податку від діяльності юридичних осіб, що на 10,4% більше, ніж за попередній рік. При цьому, за виключенням Кіровоградської області, зростання відбулось в усіх регіонах.

Рис. 2.10. Динаміка надходжень від платників єдиного та фіксованого податків з 2003 по 2008 роки (тис. грн.)

Від діяльності фізичних осіб було сплачено єдиного податку на суму 2471534тис.грн, або на 21,4% більше за відповідні надходження у 2007 році. Найбільший приріст було зафіксовано у Вінницькій (36,7%), Івано-Франківській (34,1%) та Херсонській (35,4%) областях.

Фізичними особами було сплачено фіксованого податку в сумі 318117,5тис.грн. При середньому прирості по Україні в 5,12%, максимальний приріст цього показника відмічено у Вінницькій (23,5%) та Херсонській (23%) областях.

2.3 Порівняння регіонів за станом розвитку та підтримки малого підприємництва (рейтинг регіонів)

Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва щорічно здійснює комплексну оцінку і порівняння регіонів за станом розвитку та підтримки малого підприємництва шляхом розрахунку рейтингу згідно з методикою, схваленою рішенням №1 колегії Держкомпідприємництва від 26 липня 2002 року.

Обчислення здійснюються на основі кількісних та якісних показників і критеріїв, які за оцінками експертів є найбільш важливими в розрахунку місця кожного регіону в даному рейтингу. Відповідно до методики показники і критерії за певними ознаками сформовано в три групи, що мають різний вплив на загальний інтегрований показник або рейтинговий бал, зокрема: I група - показники щодо кількості суб'єктів малого підприємництва та економічні показники їх діяльності (60%). II група - критерії оцінки ефективності діяльності місцевих органів влади та самоврядування щодо стимулювання розвитку малого бізнесу (30%). III група - показники стану розвитку інфраструктури підтримки малого підприємництва та громадської підтримки (10%). Таким чином, перша група показників має максимальний вплив на інтегральний бал, а друга та третя - носять стимулюючий характер.

Розрахунок даного Рейтингу 2008 здійснювався на основі офіційних даних Державного комітету статистики України, інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та Єдиного ліцензійного реєстру, звітної інформації Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій про хід виконання регіональних програм розвитку малого підприємництва, про стан реалізації державної регуляторної політики та про виконання законодавства з питань спрощення процедур реєстрації та видачі дозволів.

У зв'язку з переходом у 2008 році Державного комітету статистики України на повноцінне вибіркове обстеження малих підприємств на річній основі та з метою удосконалення методики в напрямі врахування показників діяльності органів ліцензування на місцевому рівні, до переліка показників і критеріїв було внесено незначні зміни та доповнення.

Рейтинг 2008 обчислювався за 53 показниками, які включають як вимірні числові дані, так і додаткові бали. При цьому регіонам, в яких мав місце певний позитивний фактор впливу, присвоювався додатковий бал. Так, окремі показники II-III групи оцінювались відповідними балами, величина яких визначалась експертним шляхом.

Безпосередній розрахунок місця регіону серед інших регіонів України здійснювався, як по кожному показнику окремо, так і по групі показників, що дало можливість, крім загального рейтингу визначити групові та часткові рейтинги регіонів.

В залежності від результатів розрахунку величини інтегрального балу умовно регіони розподілено на 4 групи: „лідери”, „переслідувачі”, „основний масив” та „аутсайдери”.

Так, у 2008 році група „лідерів” (з 1 по 7 місце) охоплювала: м. Київ, Одеська, Дніпропетровська, Луганська, Миколаївська, Херсонська та Кіровоградська області.



Рис. 2.11. Рейтинг регіонів у 2008 році.

Протягом 2000-2008 років м. Київ незмінно посідає перше місце, а Одеська область впродовж зазначеного періоду чередує друге місце з третім (у 2008 році - 2 місце). Дніпропетровська область останні п'ять років перебуває в групі „лідерів” та у порівнянні з 2007 роком покращила свої результати на 3 позиції (з 6 місця на 3). Вдруге за останні дев'ять років Луганська область у 2008 році увійшла до групи „лідерів”, перемістившись з групи „переслідувачів”, до якої входила у 2007 році (з 10 місця на 4). Миколаївська область вдруге поспіль займає 5 місце. Херсонська та Кіровоградська області - посіли 6 та 7 місце відповідно. Однак, якщо Херсонська область щороку поступово піднімається в рейтингу, то положення Кіровоградської області є дещо нестабільним.

До групи „переслідувачів” (8-10 місця) и входять: Запорізька, Харківська та Хмельницька області, що мають достатньо високий рейтинг та значний потенціал для розвитку.

Запорізька область у 2008 році в порівнянні з 2007 роком перемістилась вниз на 6 сходинок (з 2 на 8 місце). Харківська область піднялась з 4 на 9 місце. Хмельницька область вже втретє, починаючи з 2006 року, знаходиться в групі „переслідувачів”, зайнявши у 2008 році 10 місце - на одну сходину нижче, ніж за результатами Рейтингу 2007, що свідчить про достатньо стабільний розвиток.

Далі йде найбільша група за кількістю регіонів - група „основний масив” (з 11 по 19 місце), що характеризується порівняно задовільним станом розвитку, яка включає: Вінницьку, Донецьку, Полтавську області, Автономну Республіку Крим, Київську, Івано-Франківську, Чернівецьку, Волинську та Львівську області.

У порівнянні з Рейтингом 2007 р. Вінницька область у 2008 році покращила свої результати на 2 позиції (з 13 місця на 11). Три регіони поступилися двома сходинками в Рейтингу 2008: Автономна Республіка Крим (з 12 на 14 місце), Чернівецька область (з 15 місця на 17), Львівська область (з 17 на 19 місце). Донецька область з групи „переслідувачів” у 2006-2007 роках перемістилась у 2008 році до групи „основного масиву” (з 8 на 12 місце) - вперше за дев'ять років розрахунку рейтингу. Полтавська область впродовж останніх 4-х років (з 2005 по 2008 рік) займає стабільне положення в групі „основного масиву”, піднявшись в межах групи з 16 на 13 місце. Київська область впродовж трьох останніх років почергово посідає 14 і 15 місця. Найкращий поступ в рейтингу серед усіх регіонів України продемонстровано в Івано-Франківській області (з 26 місця на 16). Волинська область вдруге посіла 18 місце, закріпившись в групі „основного масиву”.

До групи „аутсайдерів” (з 20 по 27 місце) входить решта регіонів України, а саме: Черкаська, Сумська, Закарпатська, Житомирська, Тернопільська, Чернігівська області, м. Севастополь та Рівненська область.

Порівняно з Рейтингом 2007, чотири регіони цієї групи опустились по шкалі (Сумська та Житомирська області - на 1 позицію, Рівненська область - на 4, м. Севастополь - на 7), два регіони покращили свої результати (Черкаська і Закарпатська області - на 1 та 5 сходинок відповідно), а Тернопільська і Чернігівська області утримались на минулорічних позиціях. Усі 8 регіонів групи „аутсайдерів” (за винятком м. Севастополя) вже не перший рік знаходяться в її межах. Рівненська область, як і в 2006 році завершує групу „аутсайдерів”.

Обчислення інтегрального та часткових рейтингів дає підстави про те, який склався клімат для розвитку сфери малого бізнесу в кожному регіоні, виявити слабкі місця і резерви для їх розвитку, а також визначити пріоритетні напрямки державної політики для подолання регіональних диспропорцій розвитку даного сектору економіки. Комплексна порівняльна оцінка регіонів за станом розвитку та підтримки малого підприємництва, сприяє посиленню уваги місцевих органів влади та самоврядування до проблем малого підприємництва в регіонах, поширенню прогресивного досвіду, активізації місцевої ініціативи щодо більш повного використання своїх повноважень по запровадженню нових ефективних форм його підтримки.

2.4 Зайнятість у сфері підприємництва

Наростання кризових явищ у національній економіці може призвести до погіршення перспектив розвитку малого та середнього бізнесу (МСБ) в Україні. Непослідовність державної політики щодо мінімізації негативних наслідків впливу кризи на функціонування економіки, недосконалість нормативно-правової бази, неврегульованість соціально-трудових відносин суттєво ускладнює адаптацію сфери МСБ до нових соціально-економічних умов.

Розвиток МСБ в Україні у передкризовий період характеризувався недостатньо динамічними структурними змінами. Незважаючи на поступове збільшення кількості малих підприємств в Україні, починаючи з 2000 року, їх частка дотепер залишається незначною. Навіть запровадження нових, менш жорстких критеріїв віднесення підприємств до групи малих суттєво не змінило ситуацію: у 2006-2008 рр. їх кількість залишилася практично на незмінному рівні (72 підприємства у розрахунку на 10 тис. осіб наявного населення). Кількість середніх підприємств (5 підприємств у розрахунку на 10 тис. осіб наявного населення) також не зазнала особливих змін. Це свідчить про відсутність дієвих стимулів до розвитку підприємницьких ініціатив у секторі малого та середнього бізнесу (МСБ).

Значною залишалася регіональна нерівномірність розподілу малих та середніх підприємств ? найбільша концентрація цих підприємств була зафіксована у 2008 р. у м. Києві (243 малих та 16 середніх підприємств у розрахунку на 10 тис. осіб наявного населення), Автономній Республіці Крим, Одеській, Харківській областях.

Зайнятість на підприємствах малого та середнього бізнесу протягом означеного проміжку часу також не демонструвала значної позитивної динаміки. Зокрема, частка зайнятих на малих підприємствах у загальній кількості зайнятих залишалася практично незмінною коливалася у межах від 24,1% у 2006 р. до 24,9% у 2008 р. Натомість, частка зайнятих на середніх підприємствах скоротилася з 41,5% у 2006 р. до 35,0% у 2008 р. Це свідчить про обмежені можливості реалізації основної соціальної функції МСБ в Україні ? створення нових робочих місць.

Збереження практично незмінної кількості малих підприємств супроводжується зменшенням їх частки у загальних обсягах реалізації продукції (робіт, послуг): з 18,8% від загального обсягу реалізації відповідного виду діяльності у 2006 р. до 16,3% у 2008 р. Частково це може пояснюватися тим, що економічне зростання було характерне, насамперед, для тих видів економічної діяльності, у яких зосереджені переважно великі підприємства. Протягом зазначеного вище періоду частка великих підприємств зросла з 36,6% до 44,6% (рис. 2.12.).



Рис. 2.12. Обсяги реалізованої продукції (робіт, послуг) за розмірами підприємств, 2006-2008, % до загальних обсягів реалізації

Джерело: Діяльність підприємств - суб'єктів підприємницької діяльності. Статистичний збірник Держкомстату України, 2008. ? с. 282

Цілком ймовірно, що значна кількість підприємств намагалася і намагається мінімізувати витрати за рахунок приховування від реєстрації частки виробленої продукції (робіт, послуг), використовуючи можливості більш слабкого податково-наглядового пресу на малі підприємства. Водночас практично беззаперечним є факт, що ефективність діяльності, і зокрема продуктивність праці, на малих підприємствах в цілому є значно нижчою. Це пов'язано, насамперед, з високою часткою ручної роботи, слабкою мотивацією роботодавців до автоматизації та механізації, відсутністю економічної доцільності впровадження передових форм організації праці тощо.

Зарубіжний досвід МСБ в умовах становлення постіндустріального суспільства передбачає його пріоритетну спрямованість на активізацію інноваційних чинників розвитку. Недостатня мобільність великого бізнесу, обумовлена складністю систем прийняття управлінських рішень, потребує залучення малих підприємств до виконання творчих завдань. Розвиток МСБ у розвинених ринкових економіках пов'язаний з розробкою та впровадженням інновацій у виробництво, комерціалізацією нових товарів. Водночас структура зайнятості у сфері малого бізнесу України за видами економічної діяльності характеризується превалюванням зайнятості у сфері послуг. За підсумками 2008 року із загальної кількості найманих працівників на малих підприємствах близько 52,3 % було зайнято у сфері операцій з нерухомим майном, оренді в оптовій та роздрібній торгівлі, торгівлі транспортними засобами, наданні послуг з ремонту, що можна пояснити динамічністю розвитку сфери послуг та торгівлі. При цьому саме ця сфера продемонструвала стабільну позитивну динаміку протягом 2006-2008 рр. (рис. 2.13.).

...